Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня     Головна     Наступна




Висновки


Проведений аналіз творів українських гуманістів XV — поч. XVII ст. дає підстави говорити про окремий, хоча й неповний ренесансний період в історико-філософському розвитку України. Ідеї гуманізму епохи Відродження, які розвивалися на вітчизняному ґрунті, були явищем, інтегрованим у загальноєвропейський процес. Для української філософської думки розглядуваного періоду характерна "відкритість", здатність до творчого синтезу різноманітних ідей, що складали зміст ренесансної творчості різних народів. Філософська думка України цього періоду була пов’язана з грецькою філософською спадщиною, передусім ідейними здобутками середньовічної та проторенесансної філософії Візантії, а через них — з ідеями античних філософів. Разом з тим чимало українських діячів уходило до панєвропейської "республіки вчених", з усіма наслідками, що звідси витікають. Гуманізм доби Відродження в Україні, як і всюди в Європі, породжував антифеодальну, передбуржуазну ідеологію, що торувала дорогу новому світогляду, новому способу філософування, вільному від диктату церкви, авторитаризму і догматизму.

Однією з особливостей гуманізму в Україні, як справедливо писала відома українська вчена В. М. Нічик, є те, що "він тут з’явився пізніше, ніж в інших країнах Європи. Коли вітчизняна культура підійшла до потреби його розвитку, вона могла використовувати вже готові ідеологічні, філософські, мистецькі форми гуманізму, вироблені іншими народами" (649, с. 376). Справді, вплив як західноєвропейського, так і візантійського гуманізму досить відчутний в українській культурі. Але ці запозичені форми використовувалися не механічно, а наповнювалися вітчизняним змістом, надбання інших культур не лише засвоювалися, але й переосмислювалися, трансформувалися. Зрештою, наша культура підійшла до творення власних форм гуманізму, який існував в Україні у двох різновидах: по-перше, як аналог західноєвропейського Відродження, що сприймалося й переосмислювалося відповідно до потреб вітчизняної духовної культури; по-друге, у власних, національних формах, як породження розвитку попередніх культурно-філософських традицій. На розвиток і функціонування цих національних форм великий вплив мали потреби релігійного, культурного й політичного самоутвердження українського народу. Тому гуманізм, що існував на вітчизняному ґрунті, торкався не стільки проблем природи, світобудови, скільки проблем людини, її смисложиттєвих орієнтацій, нової моралі, а також питань нормування, розвитку і вживання рідної мови, громадянських свобод, релігійної толерантності, національної державності.

Українські гуманісти не створили філософських праць, які можна було б назвати вітчизняною філософією доби Відродження. Причиною цього було те, що професійна філософія з’явилася в Україні щойно в Києво-Могилянській академії. Тому ми говоримо про неповний характер українського Відродження. Вітчизняний гуманізм розвивався в літературних, історичних творах, виявляв себе у філологічних студіях та працях, у риторичному мистецтві, у політичних теоріях, у витлумаченні проблем моралі й теології. Своє яскраве втілення він знайшов у живописі, музиці, архітектурі тощо. Ці ренесансно-гуманістичні ідеї, що складають теоретичне підґрунтя усієї цієї різноманітної творчості, і дозволяють нам говорити про наявність ренесансно-гуманістичного етапу, значення якого для подальшого розвитку української думки важко переоцінити.

Епоха Відродження для етики — це період утвердження нового ідеалу людини — особистості, яка усвідомлює свою соціальну та духовну незалежність, свободу волі і мислення. В цей час відбувається переорієнтація від богопізнання до пізнання природи і людини, від теоцентризму до антропоцентризму, визнання самоцінності людини, звеличення її гідності і творчих можливостей. Повернення людині її відчужених і пересаджених на небо сутнісних сил було одночасно рухом від переважання релігійних елементів у культурі до розквіту світських.

Спираючись на етичні ідеї Платона, Арістотеля і переосмислюючи їх у дусі епохи Відродження, українські мислителі приходять до висновку, що щастя людина знаходить передусім у розумному і справедливо влаштованому земному житті, яке, на їхню думку, є прекрасним. Складається нове у своїй основі ранньобуржуазне уявлення про гідність людини, яка полягає не в родовитості, багатстві, релігійній набожності, а у високих моральних якостях, громадянськості, професіоналізмі. Шляхетність трактується не як спадкова, а як набута моральна доброчесність. Таке розуміння людської гідності стає міцним стимулом для соціальної активності індивіда. Можна говорити і про елементи ранньобуржуазного юридичного світогляду в уявленнях вітчизняних ренесансних мислителів. Уособленням справжнього, земного людського щастя вважалося не так споглядальне, як дійове, соціально-корисне життя, служіння "спільному благу", вітчизні, народу. На перший план виступає проблема удосконалення суспільства і створення найбільш адекватних соціально-політичних форм, започатковується нове трактування історії, яка розглядається тепер не тільки як наслідок Божого промислу, але і як арена вільної діяльності людини. Ренесансно-гуманістичної інтерпретації зазнає поняття свободи як можливості людини формувати не тільки свою власну природу, але й змінювати наявну соціальну дійсність. Свобода, витлумачена як гарантоване законом право на життя і власність, відповідала новим суспільним потребам, що їх наші мислителі розуміли як потреби натуральні. Що ж до оборони цих прав, то про це повинна дбати держава і встановлені нею закони, які так само виникають із натуральної природної необхідності. Неодмінною умовою нормального функціонування суспільного організму, гарантією його цілісності та життєдіяльності є мир і злагода поміж верствами і станами. Суспільство об’єднує соціально нерівні групи людей, які, однак, покликані співпрацювати між собою, оскільки ці групи функціонально взаємопов’язані і не можуть існувати одна без одної.

Фундаментальною у тогочасній духовній культурі нашого народу була ідея служіння загальному добру, батьківщині, народу, готовність іти заради них на найбільші жертви. Це сприяло становленню національної самосвідомості українського народу, осмисленню його історичного минулого з метою пошуків шляхів власного державотворення, дбання про розвиток національної культури не лише задля її збереження, а й заради забезпечення їй належного місця в європейському духовному процесі. Чи не найголовнішим наслідком цієї книжки є, проте, подальший крок углиб століть та введення в науковий обіг і осмислення великої кількості іншомовних джерел, написаних українцями різних конфесій. Це дало змогу поглибити наші знання історії української філософії у недостатньо відомому відрізку її розвитку. Монографія є плодом багаторічних авторських досліджень історії філософської і суспільно-політичної думки епохи Відродження в Україні. В той же час ця праця є тільки певним внеском у пізнання та вирішення проблеми, дослідження якої, сподіваємося, знайде своє продовження.







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.