Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Делімарський Р. Маґдебургзьке право у Києві. — К., 1996. — С. 6-17.]

Попередня     Головна     Наступна





«Во всяком привилиованном магистрате состоят те именно члены: войты, бурмистры, райцы, и лавники, и оные члены избиратись должны из мещан знатных, постоянных, совестных, разсудных, добронравных и где могут быть учгных, законорожденных, в правах искусных, не молодших от 25, а не старейших от 70 лет, не излишне богатых которыи общество утеснять обыкли, и не весьма скудных, которым ради скудости служить паче, а не судить способны, но средних и нелакомых, ни лихваров, ни прилюбодеев, не иноверных и не иностранных, но тубилцов, со всем достойных и ни в чем не подозрительных, избрание же должно быть в обыкновенное время при собрании всех мещан, також цеховых людей и всего поспольства волными их голосами...».

Розділ XXVI Кодексу «О магистрате или уряде градском упривилиованных и других, менших городов, о судах их градских и других должностях»




ВСТУП



Історія Києва, визначного центру європейської та світової цивілізації, протягом усього його існування і розвитку приваблює науковців багатьох країн і народів. Однією з актуальних її сторінок є шлях місцевого самоврядування міста за маґдебургзьким правом. Воно надане було Києву великими князями литовськими ще у XV ст., коли місто, як і більшість давньоруських (українських) земель, перебувало у складі Литовської держави.

Після зруйнування монголо-татарами у 1240 році і до ліквідації Київського удільного князівства в складі Литви наприкінці XV століття, історія Києва — маловідома сторінка. В першу чергу через відсутність історикознавчих джерел. Але саме в цей момент місто відігравало важливу, можна навіть сказати — доленосну роль у житті українського народу.

У другій половині XI століття Київська Русь, що здобула славу і могутність за князювання Святослава Ігоревича, Володимира Великого та Ярослава Мудрого, по смерті останнього почала розпадатися. Сімейні чвари нащадків князя Ярослава і міжусобна боротьба за великокнязівський стіл розоряли країну. Недовге правління князя Володимира Всеволодовича Мономаха (1113-1125) призупинило цю руйнацію, але після його смерті процес розпаду держави ще більше посилився.

У середині XII століття Київська Русь розпалась на ряд самостійних державних утворень, хоча Київ номінально і залишився її столицею — загальноруським політичним центром. Боротьба за владу над містом велась представниками нащадків Володимира Мономаха (Переяславське князівство) і Олега Святославовича, онука Ярослава Мудрого (Чернігівське князівство). З кінця XII століття у цю боротьбу активно включились і галицько-волинські князі. Князівські чвари вели до того, що Київ кілька разів розорювався і почав потроху занепадати. /11/

У 1240 році місто було захоплене й розорене полками хана Батия і потрапило, разом з іншими територіями і містами північно-східної Русі, під монголо-татарське ярмо. Це на довгі рокі. загальмувало економічний, політичний і культурним розвиток Русі (і Києва, що був її «серцем»). Правителі Золотої Орди, намагаючись ослабити політичне значення колишньої столиці Давньоруської держави, встановили над містом посилений контроль, здійснення якого полегшувалось територіальною близькістю Київської землі до ординських кочовищ. На початку 40-х років XIV століття чиновники з Орди переписали населення Середньої Наддніпрянщини та Києва (значно раніше, ніж в інших частинах Русі) і обклали його великою даниною. Довго утримувалась в цьому реґіоні і така форма контролю ханської адміністрації, як баскацтво, насаджене в руських землях наприкінці 60-хроків XIII століття. Перебування в Києві ханського баскака літописи відзначають ще у 1331 році.

У період залежності Київської землі від Золотої Орди змінюється і її політичний статус. Вона поступово втрачає значення загальнодинастичної спадщини давньоруських князівських родів, у зв’язку з чим і зникає потреба боротьби за київський престол. Останній її спалах припадає на другу половину 80-х років XIII століття, коли князь Данило Галицький здійснив невдалу спробу звільнити Київ з-під ординського ярма і підкорити його своїй владі. Номінально Києвом володів володимиро-суздальський князь Олександр Ярославич, який у 1252 році отримав від хана ярлик на Киев и всю Руськую землю.

У першій половині XIV століття Київщина і Волинь стають об’єктом феодальної експансії молодої Литовської держави. Розгромивши сили київського князя і ординських загонів, військо її правителя — князя Ґедиміна — захопило Овруч (1324-1325), Коростень, Житомир й взяло в облогу Київ. Бояри міста визнали свою залежність від литовського князя, обумовивши при цьому збереження територіальної цілісності і давнього судочинства Київської землі. Тоді ж Ґедимін призначив до Києва свого намісника. Однак повного контролю над містом і залежною від нього округою литовському князю на той час встановити не вдалося. В 1331 році літописи згадують, що у Києві було спільне правління поруч з князем Федором, братом Ґедиміна, і ханського баскака. Двовладдя тут тривало майже до кінця 50-х років XIV століття, коли литовський князь Ольґерд (1345-1377), /12/ скориставшись послабленням ординського панування над середньою Наддніпрянщиною, зміцнив свої політичні позиції в Києві. Розгромившії в битві під Синіми Водами (1362) загони трьох ординських князів (орди яких відокремились бід єврейського центру), Ольґерд остаточно закріпив приєднання більшої частини південно-західних руських (українських) земель до Великого князівства Литовського.

Таким чином, на початку 60-х років XIV століття формується статус Київської землі як удільного князівства зі столицею в Києві. Проте в останній чверті XIV століття роль міста в політичному житті краю помітно зростає. Цьому значно сприяла діяльність князя Володимира Ольґердовича, який спробував об’єднати зусилля феодальної верхівки українських, білоруських і московських земель для боротьби проти спільного ворога — Золотої Орди. Він рішуче виступив також проти реалізації умов Кревської унії 1385 р. (між Литвою і Польщею), спрямованої на зміцнення влади їх панів в Україні та Білорусії.

У 1396 році литовський великий князь Вітовт (1392-1430) отруїв київського князя Скирґайла і перетворив князівство в намісництво. Він намагався посилити владу литовських феодалів і, зокрема, литовського впливу у завойованих українських та білоруських землях. Наступним кроком Вітовта в цьому напрямку стали спроби використати міжусобні війни в Золотій Орді наприкінці XIV століття для остаточного підкорення українських земель і поширення своєї впади на Північно-Східну Русь. Київ, згідно з його планами, мав стати місцем зосередження збройних сил князівства. У 1396 році Вітовту підпорядковуються у військово-адміністративному відношенні найбільші міста Чернігово-Сіверщини і Турово-Пінщини. Того ж року укріплюються київські фортифікаційні споруди і зміцнюється ґарнізон.

У 1397-1398 роках військам Вітовта вдалося потіснити орди завойовників у причорноморських степах. Але у вирішальній битві на річці Ворсклі (1399) вони були майже повністю знищені головними силами Золотої Орди. Переслідуючи рештки литовської армії, ординці підійшли до Києва «и взя с него окуп 3600 рублев литовским серебром, а силу свою все роспусти воевать земли литовские» 1. Значного спустошення зазнало місто під час походу на Київщину у 1416 році правителя Орди Едигея.



1 ПСРЛ. — СПб., 1841. — Т. 3. — С. 76.


Загони завойовників /13/ осадили і захопили Київ. Місто, його околиці і церкви були пограбовані й спалені, велику кількість людей забрано в неволю. Лише київський замок ординці так і не змогли здобути. «И оттоле, — каже літописець, — Киев погуби красу свою» 2.

До 1440 року Київ залишався адміністративним центром намісництва. В результаті визвольного руху українського народу 30-х років XV століття правляча верхівка Великого князівства Литовського змушена була піти на поступки місцевим феодалам. У тому числі — на відновлення Київського князівства з центром у Києві. Князем у ньому став син Володимира Ольґердовича — Олександр (Олелько) Володимирович (1440-1455). Він, а пізніше і його син Семен Олександрович (1455-1470) продовжили зовнішню політику князя Володимира на підтримання тісних зв’язків з Московським великим князівством.

У їх внутрішній політиці виразно проявляється тенденція до об’єднання українських земель. Ще в середині 40-х років XV століття до Київського князівства приєднується північно-східна окраїна Волині (Звягольське князівство) і частина Чернігово-Сіверщини (м. Остер з околицями), а наприкінці 50-х років — східне Поділля (Брацлавщина). На півдні київські князі продовжили освоєння Північного Причорномор’я, і значна його частина відійшла до них. В результаті південні кордони князівства простяглись до гирла Дністра і Дніпра на Правобережжі, до річок Самари, Сіверського Донця та Тихої Сосни — на Лівобережжі.

Та подальше зміцнення Київського князівства наштовхнулось на міцний опір литовських маґнатів. Їх підтримували польський король і великий князь литовський Казимір IV. У 1471 році, по смерті Семена Олександровича, він призначив до Києва воєводу Мартіна Ґаштольда. Кияни не хотіли пускати його до міста. Але Ґаштольд силою зброї захопив Київ і увійшов до нього тільки після того, як подолав збройний опір киян. Удільно-князівська влада у Києві була остаточно ліквідована, а саме князівство — значно урізане територіально і перетворене на воєводство. «О отсель, — каже літописець, — на Киеве князи пересташа быти, а вместо князей воеводы насташа».3



2 ПСРЛ. — Л., 1927. — Т. 1. — Вып. 2. — ствп. 448.

3 ПСРЛ. — Л., 1927. — Т. 2. — С. 358.



Приблизно в цей час Київ, як компенсацію за втрачений автономний лад князівства, отримує замість вічового устрою міське управління за німецьким (маґдебургзьким) правом. /14/ За ним Київ прожив майже чотириста років. Це наклало відбиток на все внутрішнє життя міста. Значний вплив маґдебургзького права відчувався ще у першій половині XIX століття. Воно мало на меті охороняти торгівлю, промисли, тобто інтереси міщанської частини населення міста.

В ході свого історичного розвитку Київ послідовно належав Литві, Польщі (Речі Посполитій), Російській державі. Перші дві країни, устрій яких не мав централістсько-тоталітарного характеру, старанно захищали маґдебургзькі привілеї міста. Московська ж (з часом — Російська) держава, перебуваючи протягом трьохсот років під монголо-татарським ярмом, значно успадкувала деспотичний характер тогочасних східних країн. Спочатку формально підтвердивши автономність міста, вона з часом її повністю знищила. І це абсолютно зрозуміло. Росія за своїм хазарським менталітетом не здатна була довго терпіти самоврядування — ні окремих міст, ні країв та областей. Проте Київ був надто вже відомим містом, з традиціями самоврядування і самовизначення якого не могли не рахуватись навіть російські государі. Тому боротьба російського уряду з киянами за повне підпорядкування міста державній адміністрації (подібно до інших російських міст) затягнулась майже на 200 років.

Вивчення питання про маґдебургзьке право в Україні є надзвичайно цікавим і досить непростим. Воно давно вже приваблює до себе питливі погляди багатьох науковців, таких, зокрема, як О. Андрієвський, В. Антонович, Д. Багалій, М. Володимирський-Буданов, І. Каманін, М. Карачківський, О. Кистяківський, К. Лазаревська, І. Лучицький, М. Молчановський, Ф. Тарнавський, В. Отамановський, О. Шафонський, В. Щербина та ін. Кожен з них зробив свій внесок в розробку і висвітлення цієї теми. Особливо хотілося б відзначити праці вченого-архівіста О. Андрієвського, який зібрав величезний матеріал з історії Києва, опублікувавши його в 10 томах своєї роботи «Исторические материалы из архива Киевского губернского правлення», а також в журналах «Киевская старина» та «Чтения в историческом обществе Нестора-летописца». Чимало нового щодо історії київського самоврядування внесли В. Антонович та І. Каманін.

У 20-х роках XX століття, за радянських часів, в Україні спостерігається бурний розквіт археографії та краєзнавства, виходить ціла низка праць таких учених як О. Грушевська, Т. Каретникова, М. Тищенко, С. Шамрай, /15/ що висвіглювали різні аспекти політичної та економічної історії Київського маґістрату.

Першу спробу систематизувати матеріал з історії маґдебургзького права в Києві зробив В. Щербина у своїй праці «Боротьба Києва за автономію». Можна сказати, що то була лише «розвідка», — як зазначав сам автор, — відштовхнутися від фактів і подати історію київської маґдебургії як єдиний процес боротьби киян за свої права.

На цьому перелік наукових досліджень, безпосередньо присвячених Київському маґістрату, на жаль, припиняється аж до 60-х рр., коли з’явилась можливість знову повернутися до вивчення і осмислення історії рідного краю. Так, при написанні відповідних розділів до фундаментальних монографій, присвячених історії Києва з давніх часів до сьогодення, такі вчені, як А. Введенський, Н. Сидоренко, Л. Мельник, В. Борисенко, О. Гуржій і В. Щербак приділили певну увагу і маґістрату. Проте історія останнього не становила безпосередній предмет їх дослідження і викладалась в загальному плані.

На початку 80-х рр. відомі історики-архівознавці Г. Боряк та Н. Яковенко видали дуже ґрунтовний каталог наявних архівних та опублікованих джерел з історії Києва XV — XIX ст. Він уміщував 783 позиції і не обмежувався простим переліком документів з вказанням місця їх знаходження, але й наводив стислий зміст кожного з них, супроводжувався цінними коментарями до найголовніших документів, їх джерельно-історіографічним аналізом, переліком використаних архівних фондів та опублікованих праць, обширними додатками. Але незважаючи на існування наведених вище праць, історія Київського маґістрату ще чекає свого всеосяжного вивчення і написання.

Маґдебургзьке право не було природнім для історичного поступу України. На превеликий жаль, історія розпорядилась так, що суспільний устрій, притаманний саме слов’янам, не став близьким жодному із слов’янських народів. Через безліч причин в одних землях була віддана перевага суспільному устрою німецьких племен, в інших його сильно попсувала примітка східних (азіатських) елементів. Прийшовши в Україну з Польщі (у яку воно, в свою чергу, потрапило з Німеччини), маґдебургзьке право не мало тут свого «чистого» вигляду. Крім того, історію його виникнення і розвитку в Україні не можна навіть розглядати в цілому для всієї держави, бо маґдебургзьке право на Правобережній і Лівобережній Україні дуже сильно /16/ різнилося. Взагалі ж, як доречно помітив М. Володимирський-Буданов, в Україні ним повною мірою користувалися лише два міста: Київ і Кам’янець. Хоча, як буде показано далі, історія Київської маґдебургії після приєднання Лівобережжя і Києва до Московської держави — визначалась вже іншими, дуже непростими умовами. І все ж міські громади цих міст мали певне самоврядування і незалежність від вищих державних установ.

Питання про звільнення міст з-під княжої влади вже давно стояло на порядку денному країн Західної Європи. В Україні йшла довга і запекла боротьба між міськими громадами і князями за владу над містом. На Правобережжі вона була майже повністю виграна князями. Міські громади Лівобережжя ще довго боронили свої права. Найяскравіший відбиток це знайшло з збереженні аж до XVIII століття в місті залишків громадського землекористування.

Займаючи порубіжне становище, маґдебургзьке право в Києві відрізнялось як від маґдебургій правобережних, так і лівобережних українських міст. Міста на Правобережжі були міцно втягнуті в орбіту польської політики. Їхні адміністративні установи залежали від вищої влади і мало відповідали інтересам корінного українського населення. На Лівобережжі маґдебургзьким правом користувалось лише 10 невеликих міст. То були у переважній більшості військові фортеці, які відповідне право на самоврядування отримали тільки наприкінці XVI століття або ще пізніше. Тож можна з впевненістю сказати, що Київ був особливим містом, що відрізнялось як від правобережних, так і лівобережних українських міст (не кажучи вже про російські міста, бо з 1654 року Київ опинився у складі Росії, політика і загальний устрій життя якої не могли не вплинути на нього). Він втілював у собі функції і торговельного центру, і військової фортеці на рубежах Литовської, Польської, а згодом і Російської держав, був визначним центром релігійного та культурного життя українського народу, і самоврядуючого міського організму. Кияни особливо цінували свої права і вольності й завзято боронили їх від усіляких зазіхань з боку вищої влади.

Основною темою цієї книги і є показати на джерельних засадах (а головне місце у цій роботі присвячене аналізові жалуваних грамот та привілеїв литовських великих князів, польських королів і російських царів), як київські міщани, керовані Маґістратом, боролися за свої права і вольності, надані їм за /17/ маґдебургзьким правом, що існувало в Києві на протязі майже чотирьохсот років. На перших стадіях дії київської маґдебургії (литовський період) об’єктом боротьби киян були головним чином місцеві воєводи і їх служники. В польські часи кияни боролися проти польських воєвод і старост, католицького духовенства та іншого насадженого полонізованого елементу. В російський період її об’єктом стали українські козаки та духовенство і різноманітні російські люди (воєводи, військові, торговці і купці).

Сьогодні, коли виповнюється півтисячоліття з моменту надання Києву першої установчої грамоти на маґдебургзьке право, що дійшла до нас, в час відтворення і відбудови незалежної Української держави інтерес багатьох учених і всього народу до її минулого не є випадковим. Аналізуючи і усвідомлюючи уроки історії, ми можемо уникнути багатьох помилок.

Сучасна Українська держава намагається відтворити себе на засадах законності, порядку, традицій минулого, з урахуванням принципів народовладдя і самоврядування народу. Тому історія Київського міського самоврядування є надзвичайно актуальною і сьогодні. Її уроки і надбання повинні бути ретельно вивчені й використані в сучасній практиці діяльності органів самоврядування наших міст, і Києва зокрема. Бо, як і раніше, Київ займає особливе становище в нашій державі, поєднуючи в собі функції і столиці, і культурного та реліґійного осередку життя українського народу, і промислово-економічного центру, і просто великого, визначного міста з усіма його традиціями та питаннями міського самоврядування.






СПИСОК СКОРОЧЕНЬ І АБРЕВІАТУР


Акты ЗР — Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею

Акты ЮЗР — Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею

Архив ЮЗР — Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною Комиссиею для разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе

Записки НТШ — Записки Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка

Записки УНТ — Записки Українського наукового товариства в Києві

ПСЗ — Полное собрание законов Российской империи с 1649 года

2-е ПСЗ — 2-е Полное собрание законов Российской империи с 1649 года

ПСРЛ — Полное собрание русских летописей

РДАДА — Російський державний архів давніх актів

РЦДІА — Російський центральний державний історичний архів

УАН — Українська Академія наук

ЦДІА України — Центральний державний історичний архів України в м. Києві

ЦНБ НАН України, ІР — Інститут рукопису Центральної наукової бібліотеки Національної Академії наук України









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.