[Делімарський Р. Маґдебургзьке право у Києві. — К., 1996. — С. 56-62.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ IV

Київ у складі Речі Посполитої



У 1569 р. велике князівство Литовське з’єдналося (за Люблінською унією) з королівством Польським в єдину державу — Річ Посполиту. Українські землі разом із Києвом були відокремлені від Литви і приєднані до Польщі. Зважаючи на це, король Сиґізмунд II Авґуст дав Києву нову жалувану Грамоту 59, яка є дослівним повторенням грамоти 1545 р. Є припущення, що ця Грамота була переписана на прохання міщан, які просили короля підтвердити її з огляду на те, що «повет и воеводство киевское до короны польской привернено и яко члонок от натурального тела своего оторваний, зново до того ж королевства прилучений». Важко тепер сказати, чи справді міщани Києва саме так розуміли своє прилучення до Польщі. Але знаючи, якими засобами була здійснена Люблінська унія, можна припустити, що у Києві під тиском обставин утворилась певна партія багатих міщан, яка з особистих мотивів співчувала цьому з’єднанню. Основна ж маса київського міщанства залишилась вірною своїм національнокультурним традиціям.

Більшу турботу з боку воєводського правління їм завдавали утиски в торгівлі, яка служила основним джерелом добробуту. Так, наприклад, справца поборов київського воєводства Михайло Мишка-Варковський ускладнював торгівлю Києва з Московією, забираючи собі крам у купців за півціни. За скаргою міщан король Сиґізмунд II Авґуст грамотою 1570 р. охоронив їх свободу торгівлі і заборонив будь які її утиски 60. Однак неодноразове підтвердження цих привілеїв і в наступні роки говорить про часте порушення міщанських прав місцевими представниками королівської влади.

Після унії від Сиґізмунда II Августа дійшла до нас ще одна грамота 1570 р.61, яка підтверджувала порядок обрання війта, що існував і раніше: «мещане, которые под правом майдеборским сидят, обравши людей добрых, годных чотырох особ на тот уряд войтовский, из них одного нам, господарю их, просити будут, а мі з ласки нашои господарскои того им за войта мистом нашим потвердити маем».

Король Стефан Баторій на початку свого правління в 1576 р. особливим привілеєм підтвердив усі попередні права Києва 62.



59 ЦНБ НАН України, ІР. — Ф. 2, од. зб. 14817-14897, ч. I, арк.23-34.

60 ЦДІА України. — Ф. 25, оп. 1, спр. 12, арк. 354-355, 559.

61 Акты ЮЗР. — Т. І. — № 155. — С. 172-173.

62 ЦНБ НАН України, ІР. — Ф. 2, од. зб. 14817-14897, ч. I, арк. 35-49.



Та, певно, ці права і надалі порушувалися, бо міщани знову надсилають /59/ королю свої протести. Це підтверджує і наказна грамота короля славетному київському воєводі князю Костянтину Острожському, надіслана до Києва 1576 року 63. Написана в тоні надзвичайної шаноби до нього («вельможному князю, уприйме нам милому, ласка наша королевская»), вона все ж констатує своїм текстом свавілля воєводи щодо прав міщан і вимагає, щоб надалі цього не траплялося. Ці вимоги короля можна звести до чотирьох пунктів: 1) міщанам, які несли військову службу при замку, а також тим, що обрані на уряд (хоч би вони потім його і втратили), повинна була присуджуватися шляхетська нав’язка (штраф за безчестя) у розмірі «5 коп грошей водле Ситатуту»; 2) купці, що приїздили до Києва, підлягали присуду местскому, а не замковому; 3) останні, так само як і жиди, не мали права сидеть на клетках (тобто у крамницях) і продавати на локоть и фунт и золотник, бо це причиняло бы шкоду міщанам; 4) міщанам підтверджувалося право в’їзду в пущи господарския, князския, панския, земянския и духовныя за п’ять миль від міста і брати дерево на будування та дрова, а воєводи при цьому повинні їх захищати і не дозволяти грабувати. Звертають на себе увагу два пункти: перший і останній. Перший, власне, є констатацією змагання міщан щодо зрівняння їх у правах з польською шляхтою на підставі Статуту. (Справу цю міщани продовжували й надалі, і через 6 років (24.11.1582 р.) домоглися, зокрема, привілею Стефана Баторія на урівняння маґістратських урядників у сплаті штрафів і головщини зі шляхтою, «яко людей украинных и яко тых, которые се службою рыцерскою волною забавляют») 64. В іншому ж пункті проглядається мало не останній відгомін старовинного громадського землеволодіння у Києві. 21.02.1585 р. Стефан Баторій своїм указом ще раз підтвердив право київських міщан на безмитну торгівлю. Правда, цим же указом він нагадував про обов’язковість дотримання киянами всих кондиций и обовязков перед державою 65.

Наступник Баторія король Сиґізмунд III 10.05.1588 р. схвалив усі попередні привілеї міста 66. У 1605 р. він ще раз підтвердив права Києва 67, але грамота ця була викликана і особливими обставинами. Міщани Києва не раз зверталися до короля з проханням відновити замок в нивец обернений від пожежі.


63 Акты ЗР. — Т. 3. — № 72. — С. 197-198.

64 ЦНБ НАН України. — Ф. Духовна академія / 517л, № 10.

65 ЦДІА України. — Ф. 553, оп. 2, спр. 448, арк. 145-147.

66 ЦНБ НАН України, ІР. — ф. 2, од. зб. 14817-14897, ч. 1, арк. 50-66.

67 Сборник Муханова. — М., 1836. — Документ № 94. — С. 168-169.



Київські воєводи, незважаючи на королівські накази, оборонних споруд не відновлювали, а місту тим часом загрожували татари. Тоді міщани вирішили самі той замок палями дубовыми встрожить и забудувать. В своєму листі до короля вони турбувалися тільки про те, щоб цей /60/ почин не став надалі їхнім обов’язком. Король задовольнив прохання киян і наказав воєводам захищати їх старожитныя права як людей вільних у праве майдебурском седячих.

У 1606 р. на прохання війта, бурмистрів та лавників і всіх міщан Києву була надана нова грамота 68, яка підтверджувала звільнення киян, як людей украинных, від сплати мита і поголовщини в короні польській, і у великому князівстві Литовському під заклад 1000 коп грошей, що «в листах предкив наших описаним». Перший Лжедмитрій поширив це звільнення від мита київських міщан на всю Московську державу. У своїй жалуваній грамоті 1604 р.69, яка була складена ним у Вишгороді, цей його привілей мотивувався тим, що міщани київські на свій кошт зробили перевіз через Дніпро, і що місто понесло дуже великі збитки через перебування його з військом у ньому, а також від переправи. Практичного значення ця грамота не мала, але вона цікава тим, що показує, як міщани користувалися з кожної нагоди для здобування собі пільг та певних прав.

У 1615 р. король Сиґізмунд III підтвердив право міщан присуду та послушенства замкового на вільну торгівлю нарівні з міщанами «права майдеборского вживаючих» 70. В грамоті перелічуються заняття міщан: «люди ремесла кравецкого, швецкого, кушнирского, слюсарного, ковальського, римарського, постригацкого и иншого вшелякого». Перелік, як видно з документа, ідентичний тому, що і в грамотах литовських великих князів 1503 та 1518 років, в яких іде мова про ремісників маґдебургзького права.

У Києві жили міщани різних розрядів: маґістратські замкові, біскупські, монастирські, зем’янські. Поява цих міщанських груп зареєстрована вже у 1552 р. люстрацією київського замку. Кількість маґістратських і замкових міщан була тоді приблизно однаковою (відповідно 173 та 159 чол.). Інших було значно менше. Біскупських, монастирських і зем’янських, відповідно, — 16, 16 та 37 чол. Зростання кількості замкових міщан можна пояснити заступництвом їх київськими воєводами. Між маґістратськими й іншими категоріями міщан точилась постійна боротьба за краще матеріальне становище. І її наслідки були занадто відчутними для польського уряду. Міста біднішали і не мали сил захищати себе. Мало допомагали і всі заходи уряду з цього приводу, хоча й підтверджувалися п’ять разів — у 1622, 1645, 1649, 1650 і 1652 роках. І тільки з переходом Києва під владу московських царів була поставлена остаточна крапка щодо поділу міщан на різні ступені підсудності.



68 Сборник Муханова. — М., 1836. — Документ № 95. — С. 169-170.

69 Акты ЗР. — Т. 4. — № 161.

70 Архив ЮЗР. — Ч. 5. — Т. I. — № 31.



Заважали торгівлі київських міщан і приїжджі купці (особливо євреї). Тому король Сиґізмунд III у 1619 р. особливим привілеєм /61/ заборонив їм спинятися в приватних будинках, а тільки в ґостиному домі 71. У Києві вони повинні були перебувати не більше одного дня, а торговельні стосунки вести лише з міщанами. Вступати у торговельні зносини поміж собою їм заборонялось. Євреям же було якнайсуворіше заборонено селитися і будувати оселі в Києві, де б це не було: «под правом местским, замковым, бискупским, на грунтах митропольчьих, архимандричьих, кляшторських, шляхетских, козацких и инших». Коли ж якийсь свавільний і впертий єврей захотів би переступити цю постанову, то уряд замковий повинен був би забрати у нього все його майно і крам. Причому половину залишити собі, а іншу передати ратуші, про що єврей «упоминать не должен вечными часы». Така сувора постанова обґрунтовувалась тим, що «не жидами, а людьми украинскими» місто мало поширюватися і множитись.

Наступник Сиґізмунда III — його син король Володислав IV на початку свого правління новим привілеєм 28.02.1633 р. підтвердив права Києва 72. В ньому є посилання на деякі розпорядження, які до наших часів не збереглися. Стосувалися вони в основному податків, а саме про платню з усіх корчем медових, винних та пивних у розмірі 800 коп грошей (у ранніх грамотах цей податок був у розмірі 1/2, а потім 2 копи грошей з кожної корчми). В 1645 р. король Володислав встановив для війта юргелт (платню) в розмірі 500 польських злотих з провентов ратуші 73. Перший війт, що скористався з королівської ласки, був славетний Андрій Ходика. Нарешті в тому ж 1645 р. Володислав видав окремого привілея, яким дозволив приймати под право местсткое прийшлих людей, що в Киев приедут и на жилище осядут і під загрозою сплати штрафу в розмірі 10000 польських злотих забороняв турбувати їх 74. Цей наказ руйнував замкнений характер міської громади і прокладав широкі шляхи для зміцнення польського елементу серед населення міста. У 1649 р. король Ян-Казимір ще раз своїм указом підтвердив право київського маґістрату приймати під юрисдикцію нових осіб та про оголошення їм королівської оборони й протекції 75.



71 Сборник Муханова. — М., 1836. — Документ № 115. — С. 192-194.

72 ЦДІА України. — Ф. 533, оп. 2, спр. 448, арк. 210-214.

73 Акты ЮЗР. — Т. 3. — № 65. — С. 67-68.

74 ЦДІА України. — Ф. 62, оп. I, спр. I, арк. 115-116.

75 Там же. — Ф. 553, оп. 2, спр. 448. арк. 228-229.



Останніми документами часів польської доби є два привілеї 1650 р. короля Яна-Казиміра. В першому з них, досить об’ємному, наводиться ряд цитат з попередніх привілеїв. «Мы Ян-Казимір (титул) на униженное и покорное челобитье вышереченных посланников города нашего Киева, имянем того ж города чинячих, також имея взгляд и милостивое призрение на граждан города тамошняго, которые в сие время наездов козацких постоянно и непорушно веры /62/ нам и Речи Посполитой, как нам то достаточно от панов рад наших подлинными сказками объявлено, додерживают, и к тому додержанию хотя их приводити, чтоб тот город, а напаче в сие время нынешния войны и замешанья изнищенное и изубоженное умножение свое, повседневно принимало, и для того права и привилея их так давные, как и нынешние, утверждаем и укрепляем сим листом нашим» 76. А через два місяці Ян-Казимір знову підтверджуючим указом закріпив за Києвом маґдебургзькі привілеї 77.

З наведеного видно, як польська влада в тяжкий для себе час невдалої війни з козаками намагалася схилити на свій бік киян і заручитися їх підтримкою.

Грамоти польських королів досить відрізняються від грамот литовських великих князів. За цей час в стані міста відбулися значні зміни: поширилась торгівля, почала розвиватися промисловість, напади татар майже припинилися, поступово мінявся соціально-етнографічний склад населення. Слід зазначити, що польський уряд немало зробив для того, щоб змінити останній показник з огляду власних політичних пристрастей. Для цього він підтверджував міщанам старі права і дарував нові (шляхетство), що деморалізувало певну, ближчу до міської влади, частину населення. Про це свідчить, зокрема, історія роду панів Ходиків, орударів міського самоврядування XVI — XVII ст., яскраво змальована В. Антоновичем 78. Його представники були слухняними проповідниками політики польського уряду у Києві. Але їм доводилося постійно відчувати міцний опір київських міщан, які кілька разів відбирали посаду війта у представників роду Ходик. І при першій же нагоді міщани помстилися їм. Скориставшись повстанням, що вибрнуло через страшенне невдоволення міщанства і козаків політикою війта Федора Ходика у релігійному питанні, кияни люто з ним розправились — просили в Днепр воды пити. А як тільки засвітились перші іскри повстання Богдана Хмельницького, київські міщани примусили війта Андрія Ходику, сина загиблого Федора, втекти з міста. Війтом тоді кияни обрали представника народної партії Богдана Самковича.

Взагалі маси киян досить-таки енергійно боролися за свої національні і духовні інтереси. Ще одним доказом цьому може послужити заснування на початку XVII ст. Богоявленського братства, під уписом якого знаходилось безчисленное множество прізвищ, а також його успіхи на ниві духовно-національної розбудови.



76 ЦДІА України. — Ф. 553, оп. 2, спр. 448, арк. 240-242.

77 Акты ЮЗР. — Т. 10. — № 13. — Стб. 635-644.

78 Антонович В. Паны Ходыки — воротилы городского самоуправления в Киеве в XVI — XVII ст. // Киевская старина. — 1882. — № 2. — С. 233-261.












Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.