[Делімарський Р. Маґдебургзьке право у Києві. — К., 1996. — С. 64-74.]

Попередня     Головна     Наступна

Розділ V

Київ у добу Руїни

Повстання Богдана Хмельницького, змінивши соціально-політичне становище всієї України, не могло не відбитися і на Києві. Можна було чекати, що Київ, звільнившись з-під польської зверхності, знову стане політичним центром України. Так, певно, і мислив собі гетьман, говорячи польським комісарам на початку 1649 р. (під час переговорів про перемир’я): «Мій Київ. Я пан і воєвода Київський!» Двічі Хмельницький урочисто входив у Київ. «Лише берла та корони бракувало йому, щоб бути справжнім монархом», — писав сучасник.

Але в подальшій боротьбі обставини швидко змінилися. Зборовською угодою Київ не згадується зовсім. Сказано лише, що гетьману віддається Чигирин ⁷⁹. В Білоцерківському трактаті зафіксовано так: «Киев есть город столичний, судебный, мещане киевские должны будут сохранить неприкосновенно свою жизнь, честь, личные права и имущество: в нем должно быть записано в реестр как можно меньше козаков. Чигирин должен оставаться при гетмане» ⁸⁰. Проте Хмельницький продовжував і далі дивитися в бік Києва як на свою столицю. У 1652 р. гетьман дав охоронну грамоту месту своему столечному ⁸¹. В ній він забороняв (з огляду на спустошення, якого зазнав Київ від розорення його литовським князем Радзивілом у 1651 р.) проїжджаючим козакам заходити до міста або користуватися його перевозом. Крім того, Хмельницький під страхом шибениці суворо забороняв козакам-посланцям з його листами вимагати від киян більше, ніж зазначено в цих листах.

У 1655 р. гетьман на прохання киян підтвердив цю заборону, але він вже не називав Київ своєю столицею і передавав маґістратові право карати винних, не звертаючись до нього. Бо місто у цей час вже було під зверхністю московського царя. Після Переяславської ради Київ зайняло московське військо (за офіційним документом — «взять от полякав в прежнее российское владение»). Тут оселилися російські воєводи и строили град Киев ратними людьми. Мешканці міста одразу були приведені до присяги, бо московські царі дивилися на Київ як на вотчину своих прародителей великих князей и свою, хоча доля міста ще зовсім не була вирішена.

⁷⁹ Собрание государственных грамот и договоров. — М., 1822. — Ч. 3. — № 143. — С. 464.

⁸⁰ Памятники Киевской Археографической комиссии. — К., 1848. — Вид. 3-е. — Т. 2. — С. 125, 128, 131.

⁸¹ Акты ЗР. — Т. 5. — № 30. — С. 88. /67/

За Андрусівським перемир’ям між Річчю Посполитою і Росією, Київ мав залишитися за останньою лише на два роки (і то через випадкову недбалість польських послів), а згодом повинен був повернутися до Польщі. До Лівобережної України, яка з 1654 р. перебувала під владою московського уряду, місто теж приєднане не було. В бурхливу добу руїни Київ перебував у статусі тимчасово окупованого Російською державою. Тут жили московські воєводи і стояло московське військо.

За часів Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Івана Брюховецького і Дем’яна Многогрішного ми бачимо постійну боротьбу козаків з воєводською владою. Остання особливо міцно утвердилася в Києві (російський уряд намагався посадити своїх воєвод не тільки в Києві, а й в інших значних українських містах, що викликало побоювання і незадоволення місцевих жителів). Спричинилося це через те велике значення, якого надавав місту російський уряд, і ті небезпеки, на які воно не раз наражалося.

У 1658 р., після Гадяцької угоди, гетьман І. Виговський підійшов до Києва. І хоча московське військо під проводом воєводи В. Шереметєва оборонило місто, все ж воно досить сильно тоді постраждало. Погорів, зокрема (за словами сучасника), Поділ, «підпалений Москвою». В 1679 р., в часи гетьмана Дмитра Дорошенка, Києву загрожував напад турків. Для оборони міста надійшли величезне московське військо під проводом Бориса Петровича Шереметєва та козацькі полки гетьмана Івана Самойловича. Місто було обнесене міцним валом, через Дніпро збудований міст, а гетьман укріпив валом ще й Печерську Лавру. Але турки обмежилися тим, що спустошили Чигирин, а до Києва не пішли.

І тільки після «Вечномирного трактата» 1686 р. між Польщею та Росією Київ був приєднаний до Росії як окрема адміністративна одиниця. Отже місто отримало статус своєрідної автономної республіки, яка керувалась на підставі своїх старовинних прав та привілеїв.

З 1654 р. збереглися документи, які висвітлюють становище Києва. 25.04.1654 р. Хмельницький повідомляє царю Олексію Михайловичу, що київські міщани відправляють до нього посланців з проханням підтвердити їх права і вольності, які надали їм великі князі литовські і королі польські. Вони просять залишити їх при судах и вольностях права магдебургского. Гетьман також приєднався до міщанських прохань. 26 травня того ж року міщани через свого війта Богдана Самковича послали человбитную ⁸², де прохали підтвердити їх права.

⁸² Акты ЮЗР. — Т. 10. — № 13. — Стб. 618-624.

Чолобитна, як і всі подібні документи того часу, була складена в покірливому, навіть по-рабськи догідливому тоні: «падаючи до лица земли, как прямые подданные, вторицею чолом бьем /68/ и в премногия щедроты государския себе вметаем». Імовірно, що вона укладалась за участю московських дьяків, які перебували при воєводах у Києві. Доповненням до неї були 15 статей ⁸³, які разом з чолобитною були розглянуті наприкінці червня боярами і патріархом Никоном (царя тоді в Москві не було).

⁸³ Акты ЮЗР. — Т. 10. — № 13. — Стб. 618-624.

В цих статтях переказувались права та привілеї, надані Києву польськими королями, які прохалося підтвердити. Особливе значення мала перша стаття: «Дано Киеву и всем мещанам право майдебурское, которым правом дала власть войту киевскому судить всякие дела головные и винным наказание чиниты тем обичаем, как то право майдебурское во всех статьях описует и повелевает, а от иных праву майдебурскому противных свободных и от заповедей всяких город Киев и мещан всех увольняет; и войта меж собою, человека на тот уряд годного и достойного, меж четырех человек одного излюбивши, избирать велить, и особым привилеем своим король по смерть его подтверждает». Далі йшло прохання про підтвердження вже відомих прав торгувати, не платячи мита, про звільнення від поднимання послів, про склади краму і два ярмарки, про виключне право торгівлі горілкою, про звільнення від ратной служби і т. ін.

Виклад цих прав відрізнявся від уже відомих з текстів попередніх привілеїв. Скажімо, за торгівлю горілкою міщани зобов’язувалися платити на підставі якогось привілею Володислава IV — 300 злотих, а не 800 коп грошей (по його ж привілею 1635 р.); право в’їзду в ліси та право ловити рибу визначається вже сімома милями відстані, а не п’ятьма, як раніше. Статті було підтверджено, але з двома обмеженнями: 1) торгівля без сплати мита дозволялася лише у черкаських (українських) містах; 2) за дозвіл мати крам треба було платити пошлину на государя.

До цих статей київські посли додали ще чотири:

— міщани прохали, з огляду на спустошення міста князем Янушем Радзивілом у 1651 р., звільнити їх від усяких податків на 20 років. Бояри погодилися лише на п’ять, патріарх Никон — на десять років;

— міщани прохали повернути їм захоплені біскупом землі. Було постановлено — розыскать;

— на прохання звільнити місто на 10 років від податків у 3000 злотих, щоб заощаджені гроші використати на відбудову церкви Успіння Божої Матері, — постановлено: отказать;

— на прохання повернути землі, захоплені ксьондзами та шляхтою в околицях міста (всього 385 дворів, які надані були міщанам ще руськими князями), — постановлено відмовити, «потому что дачи были старыя, а ныне теми местами владеют козаки».

Крім того, війт з товаришами прохали передати Києву млин /69/ на р. Котирі за 9 верст від міста, який захопив київський полковник, тим часом як у Києві немає жодного млина. На це постановлено: «как служба минет, тогда государев указ будет; а ныне для службы полковника оскорбить нельзя».

Отже з самого початку підпорядкування Києва Російській державі виявились протиріччя з московськими воєводами, ратними людьми, духовенством і козацтвом. Протиріччя, на розв’язання яких будуть спрямовані в подальшому розвитку подій величезні зусилля київської громади.

Наслідком зазначених переговорів був ряд грамот, датованих 16.07.1654 р.:

1) жалувана грамота місту з підтвердженням його прав ⁸⁴;

2) жалувана грамота Богданові Самковичу на київське війтівство ⁸⁵;

3) жалувана грамота цехмістрові Семену Дядечці на цеховий устрій ⁸⁶;

4) жалувана грамота про платню маґістратським урядникам ⁸⁷;

5) жалувана грамота про звільнення Києва від деяких податків на 10 років. Ця грамота київським ремісникам підтверджувалася ще двічі — у 1660 і 1667 рр. з розподілом на чотири головні цехи: кравецький, кушнірський, ковальський і шевський. І вже їм підпорядковувалися всі інші ремісничі цехи.

Незважаючи на деяку користь, що приносило Києву перебування московського війська, місцеве міщанство все ж розцінювало його як зазіхання на свої права та інтереси. Яскраво це виявилося у 1669 р. (коли доля Києва ще вирішувалася), під час обрання гетьманом Д. Многогрішного. Останній у своїх статтях прохав тоді, чтобы города Киева полякам не отдавать, а міщани надали свої просительныя статьи, в яких скаржилися на кривди воевод и ратных людей ⁸⁸, що втручалися у їхні суди, примушували ремісників безоплатно працювати на ратных людей, обтяжували їх постачанням підвод, відбирали в них озера і рибні лови, ліси й сіножаті. На це цар Олексій Михайлович постановив так: «воеводе мещан не судить, а судиться им по своим правам в ратуше, а кому приговор не полюбится и тому ехать к Москве». А ремісникам за їх працю — платити, підвод не брати, озера і рибні лови не відбирати, а «лес на городовое строение и сенокосы ратным людям брать», бо останні на те захищають місто. «Перевозам быть по разделу — при съезжей избе и при ратуше». Київське міщанство з огляду на колишнє спустошення міста звільнялося на 5 років від усяких податків.

⁸⁴ ПСЗ. — Т. I. — № 133. — С. 342-349.

⁸⁵ ЦДІА України. — Ф. 220, оп. I, спр. 156, арк. 1.

⁸⁶ ЦНБ НАН України, ІР. — Ф. 2, од. зб. 14817-14897, ч. 4, арк. 2-3.

⁸⁷ ЦНБ НАН України. ІР. — Ф. 1, 183, арк. 6.

⁸⁸ Бантыш-Каменский Д. М. История Малой России. — М., 1822. — Т. 2. — С. 253-255, 275-277. /70/

Крім просительных статей київських міщан, до наших часів збереглося ще кілька документів, які досить правдиво змальовують становище Києва в добу руїни.

У 1661 р. війт Данило Полоцький, бурмистр Самойло Нефедов, райці, лавники і все поспільство подали цареві чолобитну. В ній, посилаючись на жалувані грамоти 1654 р., вони скаржились на воєводу Василя Борисовича Шереметєва, який, в порушення цих грамот, не дозволяв їм одним володіти перевозами, сіножатями, рибними ловами, корчмами, і торгувати, не платячи мита ⁸⁹. У відповідь цар надав міщанам жалувану грамоту, де говорилось, що всі їх домагання будуть задоволені, якщо вони на все це мають відповідні грамоти. В 1665 р. міщани знову представили чолобитну зі скаргами на утиски київських воєвод ⁹⁰.

⁸⁹ ЦНБ НАН України, ІР. — Ф. 2, од. зб. 14817-14897, ч. 2, № 15, арк. 19-20.

⁹⁰ Акты ЮЗР. — Т. 6. — № 14. — С. 58-60.

Ще в 1661 р. вони були звільнені жалуваною грамотою (до наших часів не збереглася) на п’ять років від сплати до казни 3000 злотих, на які вони повинні були укріпити Поділ — обнести його земельним валом, а також постачати артилерію. Другою грамотою (наведена вище) їм віддавалися перевози на Дніпрі. Та воєвода Шереметєв цього наказу не виконав. Коли ж міщани зібрали кілька сот карбованців з корчмарів, закупили лісу для роботи і харчів, наступник Шереметєва, князь Борятинський, усі ці припаси наказав скласти до московських казенних житниць для ратных людей, а з будівельного лісу побудувати в місті «башни великия и колодезей до десяти».

Потім і Борятинський поїхав з Києва, а тим часом козаки гетьмана Тетері приводили татар, які грабували місто й нищили його жителів. Позбувшись цього лиха і трохи оправившись матеріально, міщани знову зібрали певну суму грошей. Але з’явився Сомко і майже все забрав. Міщани змушені були просити допомоги у київського воєводи І. Чаадаєва, який прислав їм «ратних людей, но мещане и до сих пор их кормят». Мало того, два запорозькі полковники — Шульга і Чернець — «со многим козачеством явились на Подол одну ночь переночевать, а сидят уже четыре недели» і грабують місцевих жителів.

В додаток до цього міщани на чолі з війтом Данилом Полоцьким подали свої прохання у формі десяти статей. Вони яскраво змальовують ті утиски, що творилися над містом, незважаючи на всі царські грамоти. Перевози, якими завжди володіли міщани, передані городу (тобто воєводі). Тому міщани не мали ніякої змоги платити зі своїх прибутків призначеної суми в 3000 злотих і прохали зменшити ту суму до 1000, або хоч до 1500 злотих. Міщани також не в змозі були годувати ратних людей, бо хліборобством не /71/ займалися і їм самим хліба бракувало (помирают с голоду). Підвод, що від них вимагали, вони давати не можуть, бо і для своїх потреб коней майже не мали. «Ратные люди побрали принадлежащиеся мещанам земли и места в рядах лавочные, покосы сенные и озера рыбныя; отбирают байдаки, челны, рыболовныя сети». Майстрів, що виготовляли зброю, ковалів і кожум’яків примушували задарма ремонтувати зброю, яку ратные люди привозять возами. Тому ремісники тікають з міста: з кількох десятків залишилося лише 6 чоловік. Воєводи примушували ремісників робити для них різні роботи, а платню складали на маґістрат. Через те міщани прохали, щоб такі виплати зараховувалися їм при сплаті податків.

Воєводи забороняли ратним людям пити в маґістратському шинку вина бодай на копійку і приставляли до шинків караул, який за цим повинен був стежити. Наприкінці своїх статей міщани нагадували про свої стародавні права і привілеї (підтверджені царем) і упадши до ног прохали змилосердитися над ними. Воєвода Чаадаєв, від якого у Москві зажадали пояснень з приводу міщанських скарг, представив справу по-своєму. Він заявив, що казенні перевози встановлені тому, що міщани під час війни розбіглися, тому впредь без государевых перевозов быть не мочно. Ратні люди поставлені для оборони, і міщани самі обіцяли їх годувати. Підводи з міщан бралися лише інколи. Ратним людям були віддані землі лише втікачів, так само як і сінокоси. Ловити рибу міщанам ніхто не забороняв і човнів та рибальського приладдя у них ніхто не відбирав. А коли і траплялися подібні випадки, то проти цього вживалися відповідні заходи. За ремонт зброї та інші роботи міщанам платилося. В маґістратські шинки ратних людей не пускають для того, щоб солдат, отримавши платню, її мимо государева кружечного двора не пропивал; тому і далі без караула у ратуши быть нельзя.

Міщани після таких пояснень поступилися в своїх домаганнях. Прохаючи дозволу на те, щоб перевоз через Дніпро був переданий їм, вони вже готові були взяти на себе обов’язок утримувати на власний кошт 400 ратних людей: «и одежу на них класть — по зипуну сермяжному, по шубе бараньей, по шапке, по рукавицам, по три рубашки, по трои порток, по трои сапоги». Чим скінчилися ці суперечки, невідомо. Проте й з розглянутого ясно, що становище міщан було досить таки скрутним. З наведених документів видно, як багато терпіли міщани від воєвод і їхніх ратных людей.

Та немало доводилося їм терпіти і від козаків. Ряд універсалів гетьманів І. Виговського, Ю. Хмельницького, І. Брюховецького, Д. Многогрішного, І. Самойловича певною мірою обмежували (але не скасовували зовсім) обов’язок міщан давати підводи та підтверджували їх право торгувати, не сплачуючи мита, сухим путем и водою ⁹¹.

⁹¹ Акты ЗР. — Т. 5. — №№ 51, 56, 62, 64, 68, 80, 87. /72/

Універсали ці не мали особливого значення, бо Київ не залежав від гетьманів. Права міщан визнавались царськими жалуваними грамотами. Але вони цікаві тим, що зазначають бажання гетьманів мати на Київ певний вплив. З наведених документів можна бачити ті утиски, що їх терпіли міщани від козаків.

Особливо напруженими стали відносини між міщанами та гетьманським урядом за правління І. Брюховецького ⁹². Останній в усіх донесеннях московському урядові звинувачував міщан у зраді й зносинах з поляками. Він писав, що міщани постійно посилаються на королівські привілеї, а в них є образи на царя, бо там король Володислав IV називає себе і московським царем. Тим часом міщани, за гетьманом, «подольстились к воеводе Чаадаеву, и тот за них заступается и говорит, будто эти привилеи в Москве в приказе есть! Мещани и купцы не о каких докуках и подводах не знают, а Чаадаев за них заступается». Взагалі ж, скаржився гетьман, міщани київські живуть з ворогами в совете, ляхов из тюрьмы выручают. Така політика І. Брюховецького викликала велике незадоволення в Києві. Навіть єпископ Мефодій, що був спочатку його прихильником, від нього відступився і остерігав нового воєводу Петра Васильовича Шереметєва проти гетьмана.

Крізь плин часу дійшла цікава розмова Мефодія з Шереметєвим у 1666 році, яка характеризує ставлення міщан як до московського уряду з його людьми, так і до козаків ⁹³. Міщани неодноразово скаржилися на гужову повинність, і воєвода виявив бажання врегулювати це питання, приписавши до Києва кілька містечок Лівобережної України (Баришпіль, Воронків, Гоголів). Єпископ спочатку погодився на це і обіцяв допомогти йому в цій справі як своїми коштами, так і коштами монастирів. Але потім він заявив, що духівництво не погоджується, і міщани відмовляються давати підводи. Шереметєв доводив, що міщани і раніше давали підводи і що останніх бралося небагато. Мефодій же відповідав, що міщани от подвод зело оскорбляются і пропонував наймати за їх кошт візників. Та Шереметєв знайшов це неможливим і вимагав, щоб міщани таки давали підводи, як і раніше. Нарешті, жителі скаржились, що на Подолі в міщанських дворах поставлені рейтари полків Івана Шепелєва і Якова Билса, і прохали цих рейтарів забрати. Воєвода відповідав, що швидко це зробити неможливо, бо у Горішньому місті (Печерську) дворів та осель мало. Хіба що міщани дадуть від себе 30 помешкань. Міщани ж передали Мефодію, що вони погоджуються дати в почесть воєводі 100 крб з тим, щоб той наказав вивести рейтарів, а помешкань для них з міщан не питав, ліпше наказав би їх купити з государевой казни.

⁹² Соловьев С. М. История России. — СПб. — Кн. 3. — Т. 11. — С. 135-140.

⁹³ Акты ЮЗР. — Т. 6. — № 39. — С. 97-100. /73/

Шереметєв наказав купити на ці гроші помешкання рейтарам, а єпископ йому повідомив, що міщани просять зібрані ними гроші взяти в почеть, а на житло вони дадуть ще 100 крб. І це не буде їм в оскорбление, аби тільки він наказав рейтар от мещан свесть. Тоді воєвода звелів взяти 200 крб. і на ці гроші купити поселення: «а как избы поставят и рейтар от мещан свесть тотчас».

Крім згаданих вище грамот, з часів царя Олексія Михайловича до нас дійшла жалувана грамота Данилові Полоцькому на київське війтівство ⁹⁴. Грамота ця датована 1667 роком, хоча в інших документах він звався війтом ще у 1660 р. В 1665 р. на його прохання була дана київським міщанам жалувана грамота про підтвердження маґдебургзьких прав і привілеїв місту ⁹⁵. В тому ж таки 1667 р. Д. Потоцький помер і на війта був обраний Ждан Тадрина, який теж одержав жалувану грамоту, підтверджену згодом і царем Федором Олексійовичем ⁹⁶.

⁹⁴ ЦДІА України. — Ф. 220, оп. I, спр. 178, арк. I.

⁹⁵ ПСЗ. — Т. I. — № 378. — С. 622.

⁹⁶ Акты ЮЗР. — Т. 13. — № 3. — Стб. 13-15.

З часів останнього дійшов цікавий указ київському воєводі А. П. Головіну про те, щоб він зробив розыск з приводу скарг міщан на ратних людей. Міщани скаржились, що московські стрільці, їх голови, полуголови та сотники захопили міські озера і нікого до них не пускають, а рибалок до смерті забивають. «Да они ж головы стрелецкие в Нижнем Городе построили обе торвыя бани на колодезях», а звідти проведені були рури крізь усе місто. З тих бань тече вода і затоплює місто й церкви, й кладовища біля церков Миколи Доброго та Бориса і Гліба. У банях жили баньщики і зернщики, і крадують і грабують. Стрілецькі ж голови силоміць позахоплювали міщанські землі й побудували собі на них хати. В тих дворах ночує багато людей і роблять обиды міщанам. У Долішньому місті (Подолі) поставлений полуголова Максим Владимиров із стрільцями стоять більше як рік і роблять міщанам великі образи — «в город с хлебом и солью и из города по дрова, по сено и по мельницу и с мельницы в город без взяток не пропускают, и многое время на морозе приезжих людей держать. Міщани прохали оборонити їх від подібних утисків і заявляли, що вони готові віддати ратним людям для прогодування половину озер, а сенных покосов у ратних людей и без мещанских много.

Цар наказав Головіну зробити докладну розпись озер, які міщани віддають ратним людям, і взяти від них таку ж розпись на їхні озера. І потім стежити, щоб ратні люди в міщанські озера не вступались. Торговельні бані, побудовані стрільцями на Подолі, повалити негайно, вивезти все і тоді землі віддати київським мешканцям, а для ратних людей збудувати бані в інших місцях, де війт /74/ скаже. Стрільців з Печерська вивести до Подолу, і надалі щоб вони там постоями не стояли. А посилати їх в Нижнє місто лише для сторожі, як то було раніше. «Воеводе в права и вольности мещан не вступаться, простым людям обид чинить не велеть, в избы ратуши не вступаться, подвод не требовать. А до мельниц их, которые на Днепре на ладьях никому дела нет, и поборов с них никаких в казну не брать. Ратным людям, кроме караульных, в Нижнем городе не почевать. Ратным людям иметь дворы в Нижнем городе не разрешать, а жить им в Верхнем городе. Те, кто имеет купленные дворы в Нижнем городе, должны их продать киевским жителям, а если не захотят, хоромное строение сломать и перевезти в другое место, а место очистить и отдать войту с товарищем и впредь дворов в Нижнем городе ратным людям строить и покупать для своих прихотей отнюдь не велеть. Киевских мещан в лес по дрова, и по сено и для всяких нужд из города в город и городских и приезжих людей с товары пропускать на караулех без посулов под угрозою жестокого наказания. Ремесленников не заставлять работать даром, а давать из казны достойный платеж. Произвести строгое разследование о челноках и людях, и о взятках полуголовы Владимирова. Впредь за порушения указанных распоряжений грозит смертная казнь. Воевода должен заботиться об исполнении этих распоряжений, с грамоты списать копию и оставить в съезжей избе, а подлинную грамоту отдать мещанам впредь для иных наших бояр и воевод и ратных людей». На грамоті надпис: «отдана войту».

Переяславська рада і наступна за нею доба Руїни знову і вже докорінно змінили становище як всієї України, так і Києва. Місто одразу ж було окуповане російськими військами і фактично опинилося у складі Росії. Остання, надаючи Києву великого значення, швидко втягнула його в орбіту своєї політики. Через це Київ кілька разів розорювався, а кияни зазнавали чималих насильств і страждань. У цей час проглядаються основні риси боротьби київських міщан щодо відстоювання власних прав та привілеїв на сторіччя вперед: з одного боку, — боротьба проти російських воєвод, військових і торговців, проти посилення російського впливу на місто в цілому, а з другого, — проти козаків та їх адміністрації, що оселилися в Києві, проти монастирів і монастирських людей тощо.

Проте слід відзначити, що попри всі складнощі, в цей час відбувається розквіт українського життя в місті: воно звільнилось від чужого для нього польського впливу і ще не потрапило під важкий прес російського уряду.

Попередня     Головна     Наступна