Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Делімарський Р. Маґдебургзьке право у Києві. — К., 1996. — С. 76-101.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ VI

Київ під владою Росії



Наприкінці XVIII ст. майже одночасно сталися три події, які значною мірою відбилися не тільки на становищі Києва, але й України в цілому: це довічно-мирний трактат 1686 р. між Росією і Річчю Посполитою, початок гетьманування Івана Мазепи (1687 р.) і початок царювання Петра I (1689 р.). Всі вони мали надзвичайний вплив на подальшу долю Києва.

За довічно-мирним трактатом Київ із невеликою областю (між річками Стугною та Ірпінем) перейшов під зверхність Московської держави. За це остання повинна була сплатити Польщі значну за тих часів суму — 149000 крб. До Лівобережної України (Гетьманщини) він не був приєднаний і гетьманові не підпорядковувався. Існував, правда, ще за часів Хмельниччини Київський козачий полк, але територія, яку він займав, лежала на лівому березі Дніпра з полковим містом Козелець. В самому Києві мешкало небагато козаків і він вважався лише сотенним містом. Були в Києві з давніх пір і московські воєводи з їхніми ратними людьми, але жили вони в Горішньому місті (Печерську) і на міське врядування великого впливу не мали. Головною частиною Києва залишався Поділ, де мешкали купці й ремісники. Правили тут війт і маґістрат.


Міщани, як і раніше, завзято боронили свої права від усяких порушень як з боку воєвод, так і козаків, постійно намагалися здобути від царів нові жалувані грамоти, які б підтверджували їхні права і вольності. Гетьман І. Мазепа, що мав величезний вплив не тільки в Україні, а й в Росії, дуже прихильно ставився до Києва. Після його обрання в 1687 р. війт Іван Биковський і чини маґістрату прийшли повіншувати гетьмана та при цьому подали супліку. В ній міщани скаржилися на різні утиски, через які вони не могли користуватися своїми стародавніми правами і прохали гетьмана допомогти їм та оборонити їх. І. Мазепа пообіцяв ознайомитися з їх правами і зробити все можливе, доповівши, передусім, про те цареві 97. В універсалі (від того ж року) І. Мазепа зазначав, що сторожу й інші повинності нарівні з міщанами повинні нести і ті, що живуть у дворах монастирських 98.



97 Акты ЗР. — Т. 5. — № 173. — С. 212.

98 Акты ЗР. — Т. 5. — № 174. — С. 213.



В окремому універсалі 1688 р. І. Мазепа наказував старшині Київського полку пильнувати, щоб реєстрові козаки не займалися продажею гарячего вина, бо це не личит рыцарскому стану: а хто переступить цю заборону, той «не только на шкуре /79/ своей строгое понесеш наказание, но и из реєстру козацкого вымазан будеш» 99. Універсал 1689 р. суворо забороняв київському полковнику брати у міщан підводи, особливо за кордони, бо при цьому «часто лошадей не возвращают, а возы и хомуты забирають» 100.

Отже І. Мазепа, не домагаючись визнання Києвом своєї влади і не втручаючись у міське самоврядування, обороняв, по можливості, інтереси київських міщан. Це ставило міщан нібито під оборону гетьмана і згодом дало привід його наступникам (гетьманам Апостолу і Розумовському) претендувати на те, щоб Київ був під їх владою.

Царювання Петра I починає нову добу в створенні Російської централізованої держави, під прес якої потрапили усі верстви українського народу. Але цар Петро, як і його наступники, з традиційною пошаною ставився до міста, що було найстарішим центром релігійного і політичного життя Давньоруської держави. В такій селянській країні, якою була на той час Україна, міщани недуже заважали цареві в його планах. Відомо також, що Петро I прихильно ставився до багатьох іноземних інститутів, а самоврядування міст за маґдебургзьким правом належало саме до них. Тому він, як і його наступники, не раз підтверджував давні права і вольності Києва. Але ці права повністю суперечили централістському устрою імперії, через що представники цієї імперії в місті постійно порушували їх. За часів Петра I Київ одержав чотири грамоти. З них перша — 1689 р. — була видана ще при регентстві цариці Софії, інші — 1699, 1700 і 1710 рр. — надані власне Петром І. Документи ці є підтвердженням грамот царів Олексія Михайловича і Федора Олексійовича.

Грамота 1689 р. була дана на прохання київського війта І. Биковського 101. Останній разом з міщанами, представивши грамоти царів Олексія Михайловича і Федора Олексійовича, просив про їх підтвердження на права, вольності і володіння міськими угіддями. Міщани вказували на різні порушення з боку козаків, духівництва і ратних людей своїх прав. Останні вимагали від міщан підводи, які вони змушені були наймати за високу плату.



99 Акты ЗР. — Т. 5. — № 182. — С. 218-219.

100 Акты ЗР. — Т.5. — № 190. — С. 223-224.

101 ЦНБ НАН України, ІР. — Ф. 1, од. зб. 183, арк. 13-15.



Військові ж таки торгували у Долішньому місті всяким крамом і тим завдавали міщанам збитків. Сторожа на заставі брала з подорожніх хабарі. Ратние люди та їх старшини позахоплювали острови Муромець і Труханів з рибними ловами. Або інше — на тривалий час ставили на дворах міщан козаків по 200-300 чоловік з кіньми, відбирали у них «сено, и овесь, и питье, и харч, и деньги, а хозяев обухами бьют и грабят, и последнее отнимают». Київський полковник і старшина примушували ремісників працювати задарма. Колись біскупські міські /80/ маєтності — Оболонь, Подгороддя, Кожем’яки з людьми, що там мешкали, — захопив тепер київський полковник, а урочище Преварку — київські козаки. Помірне (податок) зі збіжжя, що привозилось на продаж, відтепер забирав собі київський полковник, натомість раніше воно йшло до ратуші на побудову соборної церкви. Ігумен Кирилівського монастиря з братією захопили міські сінні покоси та вигон, збудували на родниках и болотах в чотирьох місцях містки й беруть з міщан мостовщину. Окрім цих кривд місту завдавалися збитки від незаконного шинкування козаків, мирських людей і духівництва, від того, що в Долішньому місті посідало багато козацьких, монастирських і всяких чинов людей, які не підвладні маґістрату і не несуть ніяких міських повинностей; від втрати маґістратом прибутків з перевозу через Дніпро, кошти з якого йдуть до казны; від індукти та евекти, які завів гетьман І. Самойлович. Останнє найбільше образило міщан, бо жалувані грамоти польських королів дарували міщанам право торгувати, не платячи мита. І лише за всі свої вольные употребления повинні були платити воєводі 300 злотих. Тепер же, згідно до царських жалуваних грамот, — 600 крб. щороку.

Більшу частину скарг ця грамота задовольняла, хоча й з деякими обмеженнями. Постої ратних людей наказано скасувати, караульним заборонено брати хабарі, а ратним — торгувати в Долішньому місті; київському полковнику заборонено вимагати від ремісників безплатної роботи. Ратуші підтверджено виключне право торгувати пивом, медом і вином, мати пивоварні і воскобойні. Помірне наказано брати на ратушу для побудови соборної церкви. А всім, хто живе в місті, підкорятися розпорядженням маґістрату і нести всі повинності разом з міщанами. Маєтності, захоплені козаками і монастирями, мають бути повернуті місту. Заборонено вимагати з міщан підводи; ратним людям наказувалося їздити на своїх підводах, а ченцям — на поштових. За міщанами залишалося старовинне право въезжать в ліси київські за лісом хоромним та дров’яним.

Разом з тим ратним людям було надане право користуватися для своїх коней сінокосами міщан, хоч і заборонено косити зайве на продаж чи віддавання. За цим повинні були стежити воєводи. З перевозів половина прибутків мала йти на казну, а друга — на ратушу, а з мосту вся мостовщина (податок) — на казну, бо збудований той міст ратними людьми з казенного матеріалу. Залишалась як повинність індукта, бо то був податок не тільки з київських міщан, але всіх малоросійських міст. Йшов він на платню охочих полків, що стояли на Лівобережній Україні. Проте старці Кирилівського монастиря втрачали право вимагати мостовщину з міщан, бо в королівському привілеї пільги цьому монастирю не згадувалися. Грамота давала міщанам право на «рыбные ловли и сенные покосы и на всякие угодья, которыя они имеют право во владении изстари по /81/ жалованным грамотам». Маґдебургзьке право в цій грамоті не згадується, але посилання на війта і маґістрат доводять, що те самоврядування, яке воно давало, визнавалося законним.

Згадка про маґдебургзьке право є у грамотах, що їх дав Києву особисто Петро I. Всі вони починаються однаково: «Пожаловали Мы войта и мещан, велели дать им сию Нашу Великого Государя жалованную грамоту на право суда их магдебургского и належащие киевскому майстрату земли и на всякия угодья». Змістом своїм вони дуже нагадують попередню грамоту, але деякі зміни тільки доповнюють їх. Перша грамота 1699 р. дана на прохання того ж таки війта Биковського, якого підтримав і гетьман Мазепа 102. Міщани скаржились, що рейтари захопили їх покоси на п’ять верст від Кривої Почайни мало не під самий Київ. Повторюються старі скарги про торгові бані, збудовані ратними людьми на Подолі. Особливо багато скарг на козаків і духовенство. Козаки берут под свое неналежное право приїжджих, судять їх, садять до в’язниці й займаються здирництвом; міщан записували у козаки і тим звільняли від міських повинностей; «урядовых людей, приходя в магистрат, бранят и бьют, и магистрат всякими срамотными словами безчестять. Митрополит київський Варлаам Ясинський віддав на відкуп козакам помірне з привозного збіжжя, а козаки вживають при цьому невірні міри і обдурюють людей, що привозять те збіжжя. Той самий митрополит встановив на свою користь мито в трьох місцях — на Пробитому Валу, на річці Борщагівці та в Білогородці; а ігумен Кирилівського монастиря захопив гору Щекавицю, що належала місту; законники Софійського, Межигірського, Братського монастирів не давали міщанам користуватися лісами не тільки за п’ять верст, але й за півмилі, а тих, хто приїздить в ліс, — били і грабували. На підтвердження своїх прав міщани посилалися на привілей короля Стефана Баторія 1576 р. про шляхетське безчестье для урядових, на грамоту короля Сиґізмунда III 1619 р. на гору Щекавицю і на універсали Мазепи 1687 р. про те, щоб не брати підвод і про заборону вимагати від ремісників безплатної роботи; є ще скарга на студентів Братських шкіл на «всякое своевольство..: мещан ночью перенимая в шкоды свои заволокли, бьют батогами: одному уряднику саблею порубили руку, а бурмистру Дмитрию Полоцкому голову обухом пробили».

Резолютивна частина грамоти Петра I підтверджує права і вольності, надані попередніми царськими грамотами та універсалами І. Мазепи, і права на володіння всіма вищезгаданими угіддями. Усі приватні скарги на козаків, ратних людей і духівництво задоволені. Студентів наказано відводити «в приказную избу, а боярам и воеводам их судить...»



102 ЦНБ НАН України, ІР. — Ф. 1, од. зб. 183, арк. 16-21. /82/



Друга грамота Петра I дана на прохання новообраного війта Дмитра Полоцького у 1700 році 103. До чолобитної київського війта приклав проезжий лист і гетьман Мазепа. Нічого нового ця грамота в собі не містить та й за обсягом значно менша від двох попередніх. Але повторення тут попередніх скарг свідчить, що накази царя у грамоті 1699 р. не виконувались.

Третя грамота з рук царя вийшла у 1710 р. на прохання того ж війта Полоцького 104. Міщани в ній скаржилися на те, що вони нічим з того, що давали їм попередні жалувані грамоти, не володіють. Крім старих скарг на незаконне шинкування, захоплення рибних ловів та покосів, відібрання мостовщини, торговельних бань і таке інше, зустрічаються й нові мотиви невдоволення міщан. Так, шинкування в Долішньому місті різних сторонніх осіб до того зруйнувало маґістратське господарство, що останній не тільки не в змозі був сплачувати в казну накладених на нього 600 крб. на рік, а й не мав змоги навіть задовольнити свої власні потреби (серед яких не остання — добудувати погорілу ратушу) і вже мав 2000 крб. боргу. Помірне міщани змушені були відкупити у митрополита за 60 крб., і тепер вони тільки просили, щоб ця платня не підвищувалася надалі. Гетьман Мазепа відібрав у маґістрату острів Осетщину й віддав його своїй матері — ігуменьї Печерського жіночого монастиря. Згодом, правда, новий гетьман Іван Скоропадський повернув був острів маґістрату, але тепер архимандрит Межигірського монастиря відібрав його собі. Полковник київський привласнив у маґістрату музицький цех, і хоча гетьман Скоропадський з часом повернув його, все ж бажано було підтвердити це жалуваною грамотою.



103 ЦДІА України. — Ф. 533, оп. 2, спр. 448, арк. 55-63.

104 ЦНБ НАН України, ІР. — Ф. 1, од. зб. 183, арк. 26-29.



Гетьман Мазепа відібрав чотири маґістратські млини на річці Сирці і наказав щороку з кожного млина давати по 10 крб. Кирилівському монастирю на добудування церкви. Останню збудували, але матір гетьмана випросила у сина універсал на володіння цими млинами. У завідування митрополита І. Мазепа передав міщан, що живуть біля Петропавлівської церкви, які раніше були приписані до церкви Миколи Притиска і були підвладними маґістрату.

Далі в цій жалобі виписано багато скарг із попередньої грамоти 1700 р., та з грамоти короля Сиґізмунда III 1619 р. на володіння горою Щекавицею (докладно зазначаються межі цієї гори) і витяги з двох універсалів гетьмана Скоропадського. Перший з них від 26.01.1709 р. забороняв полковнику київському робити міщанам будь-які неправди і збитки наперекір жалуваним грамотам і підтверджував також право маґістрату на володіння Осетщиною. Другий універсал від 29.01.1709 р. забороняв козакам, а особливо полковнику київському, шинкувати на Подолі. Нарешті в скарзі подано листа /83/ гетьмана Скоропадського до царя, де він прохав, щоб той «изволил с магистратовыми в их нуждах явить милостивое призрение».

Резолютивна частина грамоти складена сприятливо для міщан. Задовольнивши майже всі міщанські скарги, Петро I виправив чимало неправд, які були скоєні за минулі часи у ставленні до міста всупереч його привілеїв та вольностей. Були відновлені два ярмарки на Києво-Подолі, що за привілеями польських королів мали відбуватися — один 1 вересня, а другий — в перший тиждень Великого посту. Цар підтвердив право маґістрату на володіння островами Муромцем і Осетщиною, а також і Трухановим, і Оболоньєм, і Подгородьєм, і Преваркою. Наказано полковнику київському «кожемяцких жителей от места и порядку ратушного, и от тягла и повинности никому не отделять». Підтверджено заборону розміщення російських ратних людей на Києво-Подолі. Військовим заборонялося також квартирувати на помешканнях урядових маґістратських людей, брати у міщан підводи для гінців до Москви й інших міст (їм наказано їздити на рейтарських підводах). Велено також торгові бані, збудовані ратними людьми в неналежнім місці, зламати й поставити там, де вкаже війт з міщанами, та сплачувати з тих бань в маґістрат оброк по договору. Наказано «приезжим в Киев торговым людем на обиду мещанам в лавках вместе сидеть и никаких товаров... не продавать».

Про сприятливе ставлення царя Петра I до київських міщан свідчить і такий вислів із грамоти: «А от ратных Наших Великого Государя людей, и от козаков оберегать их мещан боярам Нашим и воєводам в Киеве будучим». Петровські грамоти підтверджували стародавні права міста і охороняли інтереси міщан від усякого порушення й ламання з боку інших станів. На практиці, правда, ці їх права часто порушувалися. Але міщани регулярно скаржилися на те цареві і переважна частина їхніх скарг задовольнялася, а маґдебургзьке право залишалося у своїй силі й надалі.

Жалувані грамоти Петра I Києву (особливо грамота 1710 р.) були головним джерелом, на яке посилались майбутні російські царі (Анна Іоанівна (1730 р), Лизавета Петрівна (1743 р.), Катерина II (1764 р.) при наданні київському маґістрату нових жалуваних грамот та при вирішенні різних суперечок між міщанами й ратними людьми, духівництвом, козаками і навіть самими гетьманами.

Усі наведені грамоти походять з першої половини царювання Петра I. Але і наприкінці його, коли вже була заснована Малороссийская коллегия (1722 р.), Київ дістав нове підтвердження своїх прав. Президент Колеґії бригадир Вельямінов у своїх Пунктах, що були подані цареві 1723 р., ставив таке запитання: «В Киеве до ратуши иметь быть разного рода оборы, за которые той ратуши войт с магистратом объявили в Малороссийской Коллегии В. И. В. жалованныя грамоты, чтоб того збору для всяких их отправлений быть /84/ при той их ратуше; а ныне те их ратушские сборы прошив других малороссийских ратуш в казну Вашего Величества собирать ли?» 105. В Экстракте грамот, укладеному 1733 року, записано: «На сей пункт Е. И. В. изволил указ свой написать такой: „Прислать с привилегией копии, и куда держать расход именно“, и затем Е. И. В. — имянным указам Малороссийская коллегия взятьем в Киеве сборов удержала б, и ничего при Коллегии после оного не имано, и ныне подскарбием войсковым не емлется» 106.

Отже й цього разу маґістрат оборонив свої права. Але це були грамоти і укази — життя ж ішло своїм шляхом. Під час війни з Туреччиною, а потім зі Швецією Петро I надавав Києву великого стратегічного значення. Наслідком цього стала побудова у 1706 р. нової фортеці на Печерську, куди переселилися ґенерал-губернатор і комендант з московським військом. По всьому місту з’явилися казенні шинки та австерії, кількість яких доходила до 16. Це завдавало маґістратові, який раніше мав виключне право на торгівлю горілкою, вином і пивом, великої шкоди. Торгівля, що була основним промислом киян, також зазнавала значних утисків. Високі мита, заборона торгівлі заповедными товарами і ввезення деякого краму для оснащення фабрик, які щойно почали виникати в Росії, примусове спрямування руху краму до нових портів у Ригу і Петербург і новими шляхами «в пределах Российской державы» — всі ці заходи, що так шкідливо позначились на розвитку торгівлі в Лівобережній Україні, не могли не відбитися й на Києві, який був її основним торговельним центром.

1723 року наказний гетьман Павло Полуботок у своїх коломацьких статтях скаржився, що в Києві почали брати небывалые мыта. Про те жалілися через свого бурмистра Кузьму Кричевця й київські міщани. Ґенерал-губернатор князь І. Ю. Трубецький заявляв, що такі мита беруться лише в Києві, і тому купці обминають це місто. Через те він наказав, щоб подібні мита бралися й в інших містах 107. Багато колопотів київським купцям завдавала і поява у Києві московських купців. Вони з’явилися тут як маркитанти військових відділів, або як гості, яким уряд доручав закуповувати, а іноді й продавати заповедные товары. Деякі з них оселилися в Києві і навіть збудували собі помешкання на Подолі, але до міщан не приписувалися і міських повинностей не несли 108.



105 Ефименко А. Я. Двенадцать пунктов Вельяминова // Киевская старина, 1886. — № 10. — С. 176.

106 ЦНБ, II. — 14817-14897. — Ч. I, арк. 83-100; ЦНБ НАН України, ІР. — Ф. 2, од. зб. 14817-14897, арк. 103-104.

107 Джиджора І. М. Економічна політика російського правительства супроти України у 1710-1730 р. // Записки НТШ. — Т. 101. — С. 67-71.

101 Андриевский А. Несколько данных о великороссийском купечестве в Киеве в прошлом столетии и об отношении к нему местного магистрата // Чтения в историческом обществе Нестора-летописца. — Кн. 6. — Отд. 2. — С. 171-197. /85/



Доводилося терпіти міщанам і від московських ратних людей, що стояли в Києві, а саме від частих військових постоїв (від яких київські міщани були звільнені жалуваними грамотами російських царів), які спричиняли місцевим обивателям відчутні матеріальні та моральні збитки. Відомий цілий ряд фактів про крадіжки і пограбунки, які чинили ці ратние люди навіть у таких значних осіб, як небіж гетьмана Мазепи Войнаровський та війт Ждан Тадрина 109.

У 1725 р. на маґістрат була накладена нова повинність — утримання пошти, яка лежала спочатку на рейтарських командах. Його обов’язком залишалося і приймання та проводи послів, витрати на що були повинністю київських міщан ще з кінця XVIII ст.

При наступниках Петра I — Катерині I та Петрі II нічого важливого в житті Києва не сталося. Винятком була лише подія 1728 р. — відновлення гетьманства на Лівобережжі. Безпосереднього відношення до Києва вона не мала, але пізніше негативно вплинула на його становище. Обрання гетьманом Данила Апостола все українське суспільство зустріло дуже радо, що знайшло відгомін і у Києві. Маґістрат розпорядився для збору публіки вибить гасло на котлах магистратских; височайша грамота та універсал новообраного гетьмана були урочисто прочитані спочатку перед ратушею, а потім у соборній церкві. Причому маґістрат обіцяв «по оным всегда чинить исполнение» 110. Це було певним актом визнання підвладності Києва гетьману, з чого потім і скористався Д. Апостол.

За царювання імператриці Анни Іоанівни маґістратські права то підтверджувалися, то порушувались розпорядженнями уряду. З самого початку свого правління цариця жалуваною Грамотою 1730 р. підтвердила права Києво-Подолу 111. Грамота ця була дослівним повторенням грамоти Петра I від 1710 р.

Однак 10.01.1733 р. Сенат видав указ «О сохранении киевским мещанам прежних их прав и вольностей, по бытию их под ведением гетмана и киевских губернаторов», який своїм змістом скасовував дію проголошених прав та вольностей 112. 16.01.1733 р. був виданий новий указ київському ґенерал-губернатору графу фон Вейсбаху і ґенералу Шереметєву 113. Він був складений на розв’язання чолобитної війта Дм. Полоцького і міщан, які були надіслані гетьманом Апостолом і ґенералом Наришкіним, що був при ньому, до Колеґії іноземних справ.



109 Н.Б. К характеристике московских ратных людей // Киевская старина. — 1894. — №7. — С. 105-111.

110 Джиджора І. М. Матеріали московського „Архива Министерства юстиции“ до історії гетьманщини // Записки НТШ. — Т. 86. — С. 77-78.

111 ЦНБ НАН України, ІР. — Ф. 1, од. зб. 183, арк.30.

112 ПСЗ. — Т. 9. — № 6307.

113 ЦНБ НАН України, ІР. — Ф.2, од.зб.14817-14897, арк.83-100.



Міщани скаржилися: київський полковник Танський посилав 230 чоловік міщан на линейную работу; у міщан вже /86/ кілька років стояли кондуктори, а з 1731 р. ще й три армійських полки. Це було через те, що командуючий російською армією фельдмаршал граф фон Мініх поширив київські укріплення і вважав за потрібне утримувати в Києві велику кількість війська — до 20000 чоловік. Міщани вказували на своє зубожіння від пожеж («сгорела ратуша и еще рапарции не имеет») і на незаконні вимоги Шереметєва стосовно роботи киян по будуванню мосту й огорожі. Посилаючись на жалувані грамоти, міщани прохали звільнити їх від цієї линейной работы та інших тягостей.

Колеґія постановила: «мещан при прежних их правах и вольностях содержать, на линейную роботу и ни в какие наряды не включать, киевскому полковнику до мещан дела не иметь, пехотные полки ставить не у одних мещан, а у всех жителей и разночинцев». Сенат резолюцію Колеґії затвердив і повідомив про те гетьмана та губернатора.

В тому ж документі є переказ й іншої чолобитної, що була подана в Колеґію іноземних справ бурмистром Павлом Войничем і Кузьмою Кричевцем. В ній згадуються такі (не згадані в попередній чолобитній) порушення прав міста: київський полковник примушував міщан давати двох збирачів збіжжевих та грошових податків для військового скарбу і відвозити їх до Козельця; розташовані у Києві війська по своїй волі ставляться, переходять з помешкання на помешкання, беруть дрова, міщан б’ють, тримають під караулом, беруть гроші, ґвалтують жінок, шинкують горілкою на обиду маґістратові. Драґуни, що переїжджали через місто по дорозі на форпости, залишаються в ньому на який схочуть час і вимагають для себе і для коней провіанту. Солдати-дозорні на заставах за перепустку до міста беруть гроші, а на Подолі грабують городи та сади, дерев’яний посуд, дрова з возів та човнів; посли, що переїздять через Київ, беруть до ста підвод, а то і більше. Накинута на маґістрат з 1725 р. пошта примушує його тримати 15-20 коней, а подорожні часто не платять прогонів, служників б’ють, а вози, сані і наряд кінський собі забирають; шинки монастирські, козацькі та казенні не дозволяють міщанам торгувати біля паромів і мостів на Дніпрі; в Долішньому місті є багато дворищ різних монастирів, задніпровських мешканців, московських купців та інших різних людей, які «укрываясь протекциями, постоев и других тягостей местских не отбывают»; київські рейтари не дають міщанам користуватися вигонами на Оболоні та сіножатями по дорозі до Вишгороду, хоча поштова повинність лежить тепер на маґістраті, а рейтарів вже не 150, а тільки 50 чоловік...

На ці скарги уряд дав такі резолюції: 1 та 2 пункти — задовольнити; по 3-му пункту давати підводи лише тим, хто матиме подорожні, видані ґенерал-губернатором чи Наришкіним; по 6-му пункту — дати рейтарам покоси з одного боку вишгородської /87/ дороги, чи навіть в іншому місті, а Оболонський вигін та покоси повернути міщанам; про порушення, вказані у 4-му та 5-му пунктах, повідомити гетьмана та ґенерала Наришкіна. Отже вирішення таких важливих для міста питань віддавалось на повну волю Д. Апостола, що давало йому змогу ігнорувати інтересами міста.

Загалом, на підставі жалуваних грамот, Сенат формально підтвердив привілеї маґістрату, але це суперечило нововведеному підпорядкуванню міста гетьманові. У 1733 р. помер війт Дм. Полоцький. Обрання його наступника викликало дуже серйозні непорозуміння. Воно наочно показало той хаос, що відбувався через втручання різних вищих інституцій (як російських, так і українських) у міські справи. Гетьман Д. Апостол по прошению киевских мещан и по прежнему их обыкновению запропонував обрати трьох кандидатів і представив їх у Колеґію іноземних справ. При цьому ґенерал Наришкін особливо рекомендував одного з них, а саме Кузьму Кричевця. Одночасно Вейсбах, також посилаючись на бажання членів маґістрату, пропонував іншого кандидата, бунчукового товарища Василя Биковського, дід якого Іван був колись війтом у Києві. Розглянувши обидва прохання, Сенат «приказал быть в Киеве войтом Кузьме Кричевцу, а Биковському быть войтом не надлежит, ибо он записан в войсковом чину бунчуковим товарищем» 114.

Між тим жоден з них посади війта не дістав. Тому що 5.09.1734 р. «по именному Е. И. В. указу как оного Кричевца, так и других в войты определять не велено, а выбрать киевским войтом иного доброго и неподозрительного человека, и для конфирмации прислать аттестат». Ставлення російських вищих інституцій влади до автономності Києва і українських справ взагалі характерне наступним витягом із сенатських справ: «и при том тамошнему губернатору послать секретный указ, дабы он на тот вибор под руками смотрел, и как возможно старался, чтобы они вибрали из природных великороссийских людей, которые в Киеве мещанами состоят» 115. Але такого не знайшлося, і обраним став київський міщанин Павло Войнич, що раніше працював у маґістратському уряді на посаді бурмистра. 11.01.1735 р. «именным Е. И. В. указом велено ему Войничу быть киевским войтом» 116.



114 РДАДА. — Ф. 248, оп. 3, спр. 116, арк. 486-487, 489.

115 Соловьев С. М. История России с древнейших времен. — СПб. — Кн. 4. — С. 1527.

116 РЦДІА. — Ф. 1329, оп. 1, спр. 43, арк. 55.



Але Кричевець, опираючись на допомогу гетьмана, не хотів коритися новому війтові. Ще у 1731 р. (а згодом і у 1733 р.) Д. Апостол своїми універсалами доручив йому (з огляду на хворобу війта Полоцького) догляд за прибутками і видатками маґістратських сум з тим «чтоби суммы эти без его ведома ни в какие расходы употребляемы не были, и магистратские управители ежегодно ему, /88/ Кричевцу, счеты отдавали». Та маґістрат розцінив це розпорядження Апостола незаконним і не звертав уваги на вимоги гетьмана. А коли той помер (у 1734 р.) — на аналогічні вимоги Ґенеральної військової канцелярії, яка взяла управління на себе. Але остання разом з російськими ґенералами, що перебували при ній, дуже енергійно домагалась виконання цих універсалів. Ґенерал Румянцев наказав навіть «взять членов магистрата под крепкий караул и привезти в Глухов, где и содержаны будут, а доми их и пожитки переписав, впредь до указу запечатать и приставить караул». Наступник Румянцева князь Борятинський пропонував зовсім «те права и привилеи, на которые ссылались мещане, у них отобрать дабы оные по продолжению времени из памяти у них вышли, и не имели на что ссылаться». Все це відбувалося у 1736-1737 рр., вже після затвердження Павла Войнича київським війтом. Сенат, якому було запропоновано «разсмотреть все обстоятельства дела и дать князю Борятинскому наставление, каким образом ему в произвождение того дела поступать надлежало», керуючись жалуваними грамотами Петра I та Анни Іоанівни, представив Кабінетові міністрів довгу постанову. В ній зокрема сказано:

«1) Магистрат в их вольностях и сборах расходов и счетов оставить при прежних их правах и привилегиях. На предложение же князя Борятинского об отобрании у них жалованных грамот Сенат никакого ответа дать не может, ибо оное состоит в высокой Е. И. В. воле.

2) Недоразумения магистрата с Генеральною войсковою канцеляриею вияснить путем обсуждения совместно с генерал-губернатором, которому магистрат подчинен, и при том на основании жалованных грамот, а не противоречащих им гетманских универсалов. Арестованных членов магистрата освободить в Киев, дома их и пожитки распечатать и отдать им.

3) Правление магистратское, пока дело окончится, поручить знатным и безпорочным мещанам, по вибору их от всего мещанства, а Быковского и Кричевца от управления отрешить, ибо очевидно те непорядки от их в войты происков больше произошли.

4) Счеты и расходы в 1732 г. освидетельствовать губернатору по силе магдебургского права; для записки прихода и расхода держать порядочные книги и счета и представлять ежегодно счет с них губернатору.

5) В протчем тому же магистрату для лучшего порядка и непоколебимого содержания впредь, по силе жалованних грамот, при их правах и привилегиях бить в ведении губернаторов, а другим до них ничем не касаться» 117.



117 ПСЗ. — Т. 10. — № 77434. — С. 342-348.



Кабінет міністрів підтвердив мнение Сенату, і таким чином ця резолюція знищила підвладність Києво-Подола /89/ гетьманові, яка тривала близько п’яти років (з 10.01.1733 по 16.11.1737 р.).

Отже права маґістрату ще раз були підтверджені. Проте в той самий час, коли стан міста обмірковували вищі державні установи, на місці і надалі порушувались його права. 20.06.1737 р. війт Войнич дістав тяжку образу: бунчуковий товариш Чорналуський «на улице, публично, перед многим собранием народа как безчестнее быть нельзя», наказав солдатам заарештувати його і тримати під караулом, не пропускаючи до нього ні бурмистрів, ні райців, ні служників. Це було зроблено з наказу Ґенеральної військової канцелярії через те, що маґістрат не поставив з Преварки провіянту та фуражу. Коли ґенерал-губернатор Сукін про це довідався, то наказав звільнити Войнича з-під арешту, але останній все-таки просидів під караулом більше восьми годин 118.

Сукін вчинив так через те, що в інструкції, наданій йому при вступі на посаду ґенерал-губернатора у Києві, було сказано:«С обретающимися в Киеве магистратом и мещанами поступать по данным им привилегиям и грамотам, и указам, как до сего времени было во всем непременно» 119. Діставши ордер від всемогутнього тоді фельдмаршала графа Мініха, цей ґенерал-губернатор був змушений вимагати од війта докладних відомостей про прибутки та видатки міста. У відповідь маґістрат, як і раніше, посилався на жалувані йому грамоти і скаржився на їх іґнорування.

З вищенаведеного видно, в якому хаотичному стані знаходилося самоврядування Києво-Подола за царювання Анни Іоанівни. Боротьба маґістрату проти підпорядкування міста гетьману вела до посилення влади російських ґенерал-губернаторів, яким до деякої міри почала належати судова і фінансова влада над містом. Крім того, в цей період Росія вела війну з Туреччиною (1735-1739 рр.), а Україна перебувала у військовому стані. Тому фактично тут правив головнокомандуючий російських військ фельдмаршал Мініх. Це створювало надзвичайно заплутані стосунки між різними установами і давало привід до всіляких зловживань.

У такому ж невизначеному стані перебував Київ і за царювання Лизавети Петрівни, незважаючи на всім відомі симпатії цариці до України і Києва зокрема. На початку її царювання війт П. Войнич 10.10.1743 р. подав велику чолобитну з проханням дати Києву нову жалувану грамоту, яка б підтвердила попередні, і скаржився на різні порушення прав міста 120. Сенат постановив скласти таку грамоту, яка б змістом своїм відповідала грамоті 1710 р., і представити її цариці на підпис.



118 Исторические материалы из архива Киевского губернского правления. — К., 1886. — Вып. 10. — Дело № 1. — С. 1-3.

119 ПСЗ. — Т. 10. — № 7161. — С. 20-28.

120 ПСЗ. — Т. 11. — № 8803. — С. 932-935.



А на всі скарги дав позитивні для міщан відповіді. /90/ Грамота була швидко складена і затверджена (24.10.1743 р.) 121.

Наступного, 1744 р. Лизавета Петрівна подалась у відому подорож до Києва, де пробула два тижні. Тут вона оглядала церкви, відвідала Академію, але до маґістрату поставилась надзвичайно холодно. Це можна пояснити лише впливом Розумовських, які вороже ставились до міщан за їх непорозуміння з козаками. Останні складали незначну частину населення в Києві (так, в 1752 р. у місті було лише 28 козацьких дворів), але маґістрат досить таки потерпав од них. Головною причиною всіляких конфліктів, що вже близько ста років точилися в Києві між міщанами і козаками, було те, що останні шинкували горілкою і тим зменшували прибутки міста (прибутки маґістрату від шинкування становили від 67 до 78% загальної суми бюджетних надходжень). Тому, зрозуміло, маґістрат допустити цього не міг. Гетьман Розумовський прохав дозволити козакам промишляти шинкуванням (бо іншого засобу їх виживання у Києві майже не було, ремеслом козаки не займалися і значних земельних ділянок не мали), але у відповідь одержав височайшу грамоту (1752 р.) 122, де не тільки було рішуче відмовлено козакам, а й запропоновано перевести їх з Києва до якогось іншого міста.

На щастя міщан, уряд, побоюючись поширення впливу козацтва в Україні після відновлення гетьманства, вважав, що так «весьма пристойнее учинити, нежели для них древнее учреждения, а особливо привелеи и жалованныя грамоты нарушить и тем киевскому магистрату показать неправосудие» 123. Та Розумовський і надалі мав цікавість до Києва. В 1751 р. гетьман виклопотав у цариці указ, який підпорядковував Київський маґістрат його владі 124. Проте самий маґістрат така ситуація ніяк не влаштовувала і міщани почали вживати заходів щодо звільнення з-під гетьманської зверхності. Арґументуючи своє бажання бути автономним, Київський маґістрат скаржився на незаконні по відношенню до нього вчинки Ґенеральної військової канцелярії та Ґенерального військового суду, які вимагали розглядати справи згідно з малороссийскими правами. Маґістрат просив заборонити подібні видання указів як незаконні, щоби постанови його можна було апелювати лише перед Сенатом. Отже 22.03.1754 р. цариця видала указ, який зобов’язував «киевскому магистрату быть при правах своих и привилеях по прежнему, а гетману в ведомство не отдавать» 125. Проте втілений в життя він був лише через 6 років.



121 Бантыш-Каменский Д. М. История Малой России. — М., 1822. — Т. 4. — С. 281-282.

122 Исторические материалы из архива Киевского губернского правления. — К., 1885. — Вып. 6. — С. 310.

123 Там же.

124 ПСЗ. — Т. 15. — № 11133. — С. 551-555.

125 Тищенко М. Боротьба київських козаків з магістратом за право шинкувати горілкою // Праці комісії для виучування історії західноруського та вкраїнського права. — К., 1926. — Вип. 2. — С. 211.



Міщани довгий час не приступали до обрання /91/ наступника. І лише через два роки обрали, за традицією, чотирьох кандидатів і представили їх через гетьмана в Колеґію іноземних справ. Остання на височайшу конформацію подала одного з них — лейб-кампании гранадира поручика Івана Сичевського. Його і обрали війтом.

Вже самі обставини обрання Сичевського, а також його службова кар’єра не обіцяли нічого доброго для киян. Його війтівство стало одним із найтяжчих часів в історії київського маґістрату. До Києва він не поспішав, приїхав туди тільки у 1756 р. й одразу повів себе як господар: підписувався як определенный війт, а не упривилиованный, як це було раніше; наказав зробити ревізію обрахунків, починаючи з 1730 р. (члени маґістрату вважали це незаконним, визначаючи за війтом лише судову владу); звинувачував членів маґістрату в різних зловживаннях, хоча сам вимагав панщини від мешканців Преорки, де мав хутір; зробив за маґістратський кошт власну ґуральню і забороняв продаж там маґістратської горілки 126. Війт мав надію на те, що гетьман Розумовський підтримає його, бо той давно вже робив закиди до підкорення Києва своїй владі. Це можна зрозуміти із сенатського указу 1760 р., який підтверджував права Києва на самоврядування за маґдебургзьким правом та захист його від образ київських ґенерал-губернаторів. При цьому Сенат керувався жалуваними грамотами польських королів — починаючи з грамоти короля Сиґізмунда І від 1544 р., та Грамотами російського царя Олексія Михайловича від 1654 р., і представив його на розгляд Колеґії іноземних справ. Остання видала таку постанову: чхотя по прежним грамотам и постановлениям мещане киевские всегда при своих вольностях и собственном управлении содержаны были, но не будет ли Е. И. В. угодно, из высочайшей к нынешнему гетману милости и для особливой его персоне доверености, тот киевский магистрат и мещан тамошних в ведомство ему отдать повелеть» 127.



126 Андриевский А. А. Войтовство Ивана Сычевского в Киеве (1754-1766 гг.) // Киевская старина. — 1891. — № 4. — С. 1-15.

127 ПСЗ. — Т. 15. — № 11133. — С. 551-555.



Імператриця, одержавши таку доповідь Колеґії іноземних справ, наказала дізнатися, чи був київський маґістрат підвладний гетьманові Скоропадському, і коли так, то віддати його під руку Розумовського. Коли ж ні, — не віддавати. Колеґія повідомила, що маґістрат ніколи не був під владою гетьманів. Скоропадський і Мазепа, коли війти їздили до царя з чолобитними, давали їм свої рекомендації, іноді посилали з ними своїх представників («от себя непорочних персон»), але робили це на прохання міщан, из их респекта, а по привилеям мещане чинить оного не были должны. Вислухавши це повідомлення, цариця наказала: «киевскому магистрату быть при правах своих и привилеях по прежнему, а гетману в /92/ ведомство не отдаватъ». Виконуючи волю Лизавети Петрівни, Сенат постановив: о всем вышеизложенном гетману грамоту, а Киевской губернской канцелярии и киевскому магистрату укази послать.

Отже, зваживши на надзвичайно несприятливі для цього умови, маґістратові пощастило й на цей раз захистити свої права. Гетьман Розумовський знову змушений був на якийсь час припинити втручання у справи Києва.

Недовге й недбале царювання Петра III принесло нові і далеко не радісні зміни в розвитку Києво-Подола. Для повіншування нового царя маґістрат, звичайно, вирішив послати депутацію і разом прохати його підтвердити права міста. На чолі депутації стояв сам війт Сичевський, який хоча й був представлений імператору, та прохання маґістратського йому не передав. Тим часом за клопотанням гетьмана Розумовського 20.05.1762 р. був виданий указ «О бытии киевском магистрату в ведении гетманском и о неизключении киевских мещан от общенародных повинностей», який являв собою цілковите порушення всіх прав міста 128.

Цим наказом приписувалось, зокрема:«1) магистрату быть в точной гетманской команде; 2) гетману поручается ведать все магистратские учреждения и доходы; 3) мещан от общенародных повинностей не исключать; 4) в ревизию писать не обходя никого из магистратских; 5) сотников и казаков никого из Киева не виводить». До цього указу Сичевський поставився надто прихильно, похвалялся и палочьем бить их сказуя: что я желал, то и получил. Гетьман наказав киянам вислати йому копії всіх жалуваних місту грамот.

Політична зміна 29.06.1762 р. викликала нові надії киян. Вони багато разів прохали Сичевського подати новому російському урядові їх прохання, а коли той категорично відмовився, послали до Москви (нічого про те не кажучи війтові) райцю Федора Ризенка. Останньому пощастило передати в Сенат прохання і таємно виїхати з Москви, не дочекавшись резолюції. Одначе і Сичевський гадав, що йому треба теж поїхати до столиці на чолі депутації, яку б вирядив маґістрат для віншування нової імператриці. Ця депутація повинна була подати прохання про скасування указу від 20.05.1762 р. Прохання таке було підписано всіма членами маґістрату і навіть війтом, але останній домагався, щоб воно було передане через гетьмана. Розумовський прийняв депутацію холодно, через що Сичевський відмовився повертати киянам їхнє прохання зі своїм підписом. Та депутати були обачливішими, заздалегідь приготували і підписали ще одне прохання: цю копію їм і пощастило передати Катерині II.



121 ПСЗ. — Т. 15. — № 11541. — С. 1011-1012. /93/



Гетьман, дізнавшись про те, надзвичайно розлютився і наказав депутатам повернутися до Києва. Вдома Сичевський почав вимагати від маґістрату, щоб той послав гетьману копії жалуваних грамот. Це було зроблено, але війту здалося замало, і він почав вимагати від маґістрату надіслати гетьманові оригінальні Грамоти. Проте маґістрат, пам’ятаючи наміри князя Борятинського (він пропонрав позбавити маґістрат всіх привілеїв), рішуче відмовився зробити це. Тоді Сичевський висловив сумнів щодо точності копій, і Розумовський прислав до Києва з перевіркою військового канцеляриста Туманського. Останній разом з війтом Сичевським з’явилися в маґістрат, наказали перенести скрині з Грамотами із скарбової до судової палати, наклали на скрині свої печатки і поставили біля них караул з київських козаків. Така їх поведінка надзвичайно обурила міщан. Вони великою масою посунули до судової палати й почали бити козаків. Залунали крики «убьем войта, а грамот забирать не допустим». Довелося віднести Грамоти знову до скарбової палати і припинити перевірку. Розлючений Сичевський поскаржився на те гетьманові. Розумовський наказав заарештувати багатьох членів маґістрату та скинути їх з посад. А ті й собі поскаржились до Сенату з проханням звільнити Сичевського з війтівства, а разом і місто з-під гетьманської влади 129.

Проте скарга ця вже не мала значення, бо 29.09.1764 р. Києву була дана жалувана грамота 130, де підтверджувалися усі попередні грамоти, а 15.11.1764 р. був виданий маніфест про звільнення Розумовського від гетьманства та заснування Малоросійської колегії 131. Отже друга підвладність Києва гетьманові тривала близько двох років — з 20.05.1762 до 29.09.1764 р.

А справа Сичевського продовжувалася ще два роки, доки 20.02.1766 р., ще до закінчення роботи комісії, призначеної ґенерал-губернатором І. Глєбовим для розгляду всіх скарг, вийшов указ про звільнення Сичевського від війтівства та про призначення нових виборів. Катерина II дозволила обирати чотирьох кандидатів, але запропонувала Глєбову внушити від себе, щоб обрано було Кївської губернської канцелярії прокурора Григорія Пивоварова. Але міщани його не обрали. Проте ґенерал-губернаторові повідомили, що перед виборами були скликані до ратуші старші з міщан, і їм заборонили подавати голоси за Пивоварова і взагалі за будь-кого з росіян — під загрозою, що урядовець буде лишен чина, а мщанин — вигнаний з міста.



129 Андриевский А. А. Войтовство Ивана Сычевского в Киеве (1754-1766 гг.) // Киевская старина. — 1891. — № 4. — (С. 25-31); № 5. — (С. 210-243); № 6. — (С. 384-391).

130 ПСЗ. — Т. 16. — № 12249. — С. 916-920.

131 Бантыш-Каменский Д. М. История Малой России. — М., 1822. — Т. 4. — С. 290-291.



Через деякий час новопризначений ґенерал-губернатор Ф. Воєйков за наказом імператриці зібрав маґістрат та міщан, розірвав протокол попередніх виборів і наказав /94/ влаштувати нові. На них одноголосно був обраний Пивоваров 132.

Слід зазначити, що грамота 1764 р. дана була Катериною II на самому початку її царювання, коли вона своє становище не визнавала ще за міцне. Тільки із заснуванням Законодавчої комісії 1767 р. розпочалася її самостійна діяльність. В цій Комісії був і депутат з Києва — Йосиф Васильович Гудим. У наказі йому от всех прародителей Е. И. В. отчины города Киева именуемого Подола, мещан и жителей, складеному 25.05.1767 р., позначені скарги та побажання місцевих обивателів на утиски в торгівлі; незручне розташування війська та на те, що міщанам тяжко постачати для нього дрова (тут є прохання про підтвердження права користуватися лісом на 25 верст від міста); на козаків з проханням виселити їх з Києва; на прийшлих поселенців, що не несуть міських повинностей і не приписуються до міщанського поспільства.

І лише в останньому, 5-му пункті, згадується право немецкое, атеотонецкое, названеє Майбурское. Далі міщани звертаються з проханням «вышеписанное, издревле сему городу утвержденное и от Е. И. В. конфирмированное, право и повелено б было во всем оставить сему ж при его силе ненарушимо». Під цим листом — підписи членів маґістрату, реєстрових людей і цехмістрів та урядників 14 цехів (всього 174). Підпису ж війта Пивоварова серед них немає. Практичного значення подання цього наказу не мало, як не мала, власне, наслідків і сама Законодавча комісія 133.

Між тим наслідки централізаторських домагань Катерини II були очевидні — Україна (і Київ як її складова частина) все щільніше втягувався в орбіту російської політики. Ліквідувавши гетьманство на Лівобережжі, російський уряд не хотів більше терпіти автономності українських міст. Наступна його атака була спрямована саме на них, і вона не примусила себе довго чекати. Після закінчення російсько-турецької війни (1768-1774 рр.) Катерина II продовжила влаштування внутрішніх справ в імперії за накресленим нею планом створення унітарної держави.

Дії імператриці обумовлювалися її ставленням до України та інших країв, що мали певне самоврядування. У своїй інструкції князю Вяземському вона писала: «Малая Россия, Лифляндия и Финляндия суть провинции, которые правятся конфирмованными им привилегиями. Нарушить оныя отменением всех вдруг весьма непристойно б было, однакож и называть их чужестранными и обходиться с ними на таком же основании — есть более нежели ошибка, а можно сказать с достоверностью — глупость. Сии провинции надлежит легчайшим способом привести к тому, чтобы оне обрусели».


132 Соловьев С. М. История России. — СПб. — Кн. 6. — С. 302.

131 Сборник Императорского Русского исторического общества. — Т. 107. — С. 183-204.



Зокрема про Україну сказано: «Когда в Малороссии гетмана не будет, /95/ то должно стараться, чтобы (на) век и имя гетманов изчезпо». Певна річ, що з такими поглядами залишити автономію одному місту було зовсім неможливо. І дійсно, 20.10.1775 р. був виданий указ «О присоединении Киева к Малороссии» 134. Цим указом місто віддавалося під руку малоросійського ґенерал-губернатора графа Румянцева-Задунайського.

Через кілька років Росія була поділена на намісництва. Тому ж таки Румянцеву було доручено організувати київське намісництво в складі 11 повітів. Вони мали територію колишніх полків — Переяславського, Лубенецького, Миргородського та Київського. 26.10.1781 р. за рескриптом імператриці графу Румянцеву усі маєтності київського маґістрату передавалися у відання Казенної палати щойно відкритого київського намісництва 135. За маґістратом залишалися тільки судова влада над міщанами і завідування цехами. Наслідком приєднання Києва до Малороссии та заснування намісництва було створення в місті низки різних державних установ. Останнє викликало переселення з Лівобережної України до Києва урядовців, що служили в нових установах, а також багатьох людей з малоросійського шляхетства. Це помітно відбилося на складі населення міста, руйнуючи його майже замкнену структуру, що складалася протягом століть.

У 1785 р. на Київ було поширене городовое положение, на підставі якого утворені дві думи: загальна та шостигласна. Загальна дума в більшості російських міст збиралась лише один раз на три роки для обрання шостигласної. В Києві, що звик до самоврядування, загальна дума збиралась значно частіше і обмірковувала всі головні питання міського управління.

Наслідки цих реформ для міського господарства були негативні: воно занепадало. Дума перебувала у повній залежності від губернатора і Казенної палати, яка безцеремонно розпоряджалась міськими коштами. Яскравим прикладом цього є розпорядження про виплату Графу Апраксіну з прибутків міста 13800 крб. за маєток, що був куплений у нього для міста Козельця. Останнє мало сплачувати свій борг, згідно цього розпорядження, по 200 крб. на рік (тобто протягом 69 років). Словом, «дума не мала змоги хоча би приблизно вирівняти прибутки з видатками і внести якісь серйозні поліпшення в фінансовому господарстві міста» 136. Іншим значним джерелом міських видатків були подарунки та презенти усім, хто має бодай якусь владу — урядовцям, починаючи з ґенерал-фельдмаршала та ґенерал-губернатора, і закінчуючи якимось канцеляристом Коллегии иностранных дел.



134 ПСЗ. — Т.20. — № 14381. — С.223.

135 ЦДІА України. — Ф.736, оп. 1, спр. 19, арк.25.

116 Н-й С. Из сферы Киевского городского хозяйства 2-й половины XVIII ст. // Киевская старина. — 1887. — №№ 6-7. — С. 578-583. /96/



Для справедливості слід зазначити, що практика безвідповідального, хижацького ставлення до міського господарства склалась ще за часів війтівства Сичевського та Пивоварова. Справа Сичевського розглядалася нами раніше. А як «господарював» Пивоваров, можна прослідкувати із записки, складеної бурмистром Василем Балабухою у 1780 р., з якої видно, що після себе війт залишив у міській касі лише 2 крб. 137 Не дуже відставали від нього й інші маґістратські урядники.

За царювання Катерини II Київ фактично втратив свій автономний лад. Існував маґістрат, діяли ремісничі цехи, була знову організована міщанська міліція, якою жителі надзвичайно дорожили. Дбайливо зберігалися і навіть підтверджувалися жалувані грамоти — але все це було лише формою. Внутрішній зміст цієї форми поволі зникав, а замість старих енергійних, самостійно обраних оборонців міських прав з’являлися люди нової формації, що виховувалися під впливом нових умов життя. Певна річ, були серед міщан і люди старих традицій, та становище їх ставало все більш та більш тяжким.

Наприкінці царювання Катерини II, в 1793 р., по другому розділу Речі Посполитої до складу Російської імперії увійшла Правобережна Україна, що не могло не відбитися і на стані Києва. Але наслідки цього повною мірою виявилися уже за часів Павла I та Олександра I. Імператор Павло I, який взагалі зневажливо ставився до всіх розпоряджень своєї матері, повернув Малоросії та Києву їх попередній устрій. В наказі від 30.11.1796 р. «О возстановлении в Малороссии правлених и судопроизводства сообразно тамошним правам и прежним обрядам» 138 щодо Києва, зокрема, сказано: «г. Киев с его окружностью, по положеним его за Днепром от Малороссии отделить, для того, что тому особая губерния от возвращенных к империи нашей от Польши земель приписана будет». Отже, після скасування Гетьманщини місто було поєднане з Малоросією протягом 21 року (з 20.10.1775 по 30.11.1796 р.). Через кілька днів після цього наказу — 12.12.1796 р. — в указі «О новом разделении государства на губернии» 139 сказано: «Из бывшей Польськой Украины, Волыни и Подолии к империи нашей присоединенных за отделением достаточного количества душ и окружности для составления Киевской губернии, составить губернии Подольскую и Волынскую».



137 Н-й С. Из сферы Киевского городского хозяйства 2-й половины XVIII ст. // Киевская старина. — 1887. — №№ 6-7. — С. 578-583.

138 ПСЗ. — Т. 24. — № 17594. — С. 212-213.

139 Там же. — № 17634. — С. 229-230.



Щодо самого міста, то права його були підтверджені в указі від 16.09.1797 р., де, зокрема, говориться: «Снисходя к всеподданнейшему прошению Киевского Градского Главы Рыбальского, имянем тамошняго Общества Нам приносимое, Всемилостивейше /97/ повелеваем общество граждан древния Столицы в Бозе почивающих Предков наших, Самодержцев Всероссийских сохранятm непорушимо при всех тех правах вольностях и преимуществах, городских доходах и выгодах, каковыя по жалованным от их Величеств грамотам и привилегиям помянутому городу присвоены, и которые Мы, силою сего возобновляем и утверждаем» 140.

Та всі ці милості вже не ґармоніювали з тими змінами, що відбулися за останні часи в складі міського населення. Після другого поділу Польщі до Києва понаїхало багато представників польської шляхти, яка шукала ласки російського уряду і гадала, що краще бути під рукою Росії, аніж Австрії чи Прусії. Створення Київської губернії, де (як і в інших губерніях Російської імперії) багато посад об’єднувалося виборними від дворянства, ще більше посилило тут польський вплив, адже більшість поміщиків були з поляків. Крім того, відділення Києва від Малороссии мало наслідком переселення назад до Лівобережної України багатьох осіб, що прибували у місто після встановлення намісництва у 1782 р. Нарешті, перенесення з Дубна до Києва у 1817 р. контрактового ярмарку завершило процес денаціоналізації міста і остаточно закріпило в ньому польський вплив. За царювання Олександра I це проявилося ще виразніше, коли у зв’язку з організацією Министерства народного просвящения Київ був приєднаний до Віденського учбового округу, а візітатором шкіл Юго-Западного края був призначений граф Т. Чацький. Та київське міщанство, хоча й обмежене було в правах, хоча й втратило своє домінуюче становище, все ж таки і далі дбало про збереження своїх прав. У 1801 р. Олександр I (вже востаннє) знову підтвердив права міста 141. До нас дійшов сучасний опис урочистого оголошення грамоти Олександра І в Києві, який був надрукований у «Московских Ведомостях» (1802 р., № 30) 142. Нарисист чи не востаннє змальовує маґістратські порядки, звичаї та традиції міського самоврядування.



140 ПСЗ. — Т. 24. — № 18142. — С.736.

141 РДАДА. — Ф. 154, оп. 3, спр. 136, арк. 1-2; ЦДІА України. — Ф. 553, оп. 2, спр. 448, арк. 98-99.

142 Опис цей повністю передрукований в статті Л. Мащевича «Из жизни Киева в начале исходящего столетия» // Киевская старина. — 1896. — № 11. — С. 65-67.



У неділю, сказано в цьому описі, 16 лютого 1802 р. відбулося урочисте перенесення грамоти з маґістрату до Успенського собору в присутності коменданта і при салютах з гармат. На шляху до Собору стояли міщани всіх 15 цехів, відповідно озброєні, з їх цехмістрами та цеховими корогвами. Перед височайшою грамотою йшли в парадних одежах і з шаблями наголо, в кожному ряду по три чоловіки (всі почесні громадяни), так звані рейстрові. За ними несли штандарт та золоту маґістратську короґву. Грала духова музика. Грамоту несли на оксамитовій подушці з золотими торочками /98/ і кутасами війт Рибальський та два депутати: Балабуха і Борщевський. В соборі літургію правив митрополит Гавриїл, були присутні військові та цивільні урядовці. По службі Божій грамота була урочисто зачитана, а потім перенесена назад до маґістрату, в цей час дзвонили у дзвони і стріляли з гармат. Там в окремій скринці («ковчеге») переховувались усі жалувані грамоти, які отримав Київ. На згадку про цю подію громадяни, зібравши 10000 крб., постановили збудувати муровану богадільню і поставити на хрещатицькому джерелі пам’ятник, до якого щороку 15 липня робити похід з хрестами та корогвами. На ньому такий надпис: «Усердием Киевского гражданства за утверждение прав древния сея столицы Всероссийским Императором Александром I. 1802 года сентября 15 дня».

Все це свідчить про те, що міщани дуже цінували спогади про свої старовинні права та установи. Дбайливо зберігали вони жалувані місту грамоти, розгортали урочисті процесії, під час яких виступали у вигляді озброєної міліції, цехи зберігали свою замкнену організацію і т. ін.

Проте за цими гарними формами давно вже не було серйозного змісту. Централізаторська політика російського уряду, що ліквідувала залишки автономних установ України, не могла залишити непорушним автономний лад київської міської громади, в якій корінне міщанське населення, порівняно з прийшлим російським та польським елементами, мало найменш впливову частину. Разом з тим діяльність верховодів міського самоврядування давно вже привертала до себе увагу й підозри російського уряду і давала йому привід втручатися у міські справи. Тому наприкінці того ж таки 1802 р., коли Києву дана була жалувана грамота, вийшов указ «О составлении особенной комиссии для разсмотрения счетов Киевского магистрата» 143. Він був викликаний скаргами громадян на накладені на них тяжкі повинності. Уряд вважав, що, з одного боку, маґістрат винний у безконтрольних розпорядженнях щодо прибутків міста та безладному діловодстві книг і документів.



143 ПСЗ. — Т. 27. — № 20558. — С. 404-405.



З іншого, уряд сам своїми вимогами примусив маґістрат до подібних витрат, які навіть Казенна палата визнала суперечливими. Через те наказувалось утворити комісію під проводом військового губернатора та віце-губернатора, маршала і одного з членів маґістрату. Ця комісія повинна була розглянути розрахунки за 1799 та 1800 роки і скласти точний реєстр податків та повинностей на майбутнє. Вона також повинна була вирішити, які видатки можна віднести на рахунок міських прибутків, а які повинні сплатити мешканці міста і які треба стягти з тих, хто були винні у цих зловживаннях. Окрім комісії, було наказано утворити комітет під головуванням цивільного губернатора у складі одного депутата, обраного /99/ дворянами, які мали будинки в Києві, одного, обраного купцями, і одного — міщанами та прокурора. Цей комітет повинен був планувати на майбутнє усі необхідні видатки, порівнювати з усіма прибутками, що їх мало місто, знаходити засоби надолужити брак грошей податками на землю, а також з’ясовувати, які повинності мусять нести мешканці міста. І поземельний податок, і повинності наказано було розкласти на всіх так, щоб це було якнайменшим тягарем для населення.

Ці розпорядження, що відносяться до дней Александровых прекрасного начала, були викликані, передовсім, бажанням молодого імператора та його таємних радників досягти певного ладу в міських справах. Але вони цілком суперечили жалуваній Грамоті 1802 р. (як і іншим грамотам) і в реальності являли собою перший серйозний удар по залишках міського самоврядування.

За Миколи І справа ліквідації цих залишків просунулась ще далі. Приводом до втручання царського уряду в міське життя стала справа про грандіозні зловживання та розтрати членів маґістрату. Розгляд цієї справи розпочався у 1821 р., а завершився лише 1846 року. До знищення незрозумілого йому автономного ладу міста закликав у своїх донесениях і перший призначений до Києва жандармський підполковник Рутковський. Докладно зловживання останніх київських війтів описав І. Каманін. В його статті наведений величезний фактичний матеріал всіляких розтрат різних маґістратських урядників 144. Ми тут не будемо спинятись на важких для сприймання подробицях їхніх зловживань. Підкреслимо лише, що загальна сума розтрат дорівнювала 1400000 крб. асигнаціями, або у 9 разів перевищувала суму річних прибутків міста.

Ці факти наводяться тому, що їх поява викликала такі урядові розпорядження, які спочатку обмежували, а потім і зовсім зліквідували залишки автономних міських установ. Почалося з того, що 1.06.1830 р. імператор Микола I на прийомі 30 членів маґістрату наказав їм «костюм или мундир издревне членами магистрата сего употребляемый старого покроя отменить, а употреблять оным членам мундир российский» 145. А 17.09.1831 р. було видано «Положение о доходах и расходах губернского города Киева, о управлении им и о квартирной повинности» 146, де між іншим читаємо:



144 Каманин И. Последние годы самоуправления Киева по магдебургскому праву. — Киевская старина. — 1888. — № 5. — С. 140-168; № 8. — С. 157-195; № 9. — С. 597-622.

145 Киевская старина. — 1901. — № 7-8. — С. 15-16.

146 2-е ПСЗ. — Т. 6. — № 4803. — Отд. 2. — С. 30-44.



«Управление доходами и расходами вверяется особой комиссии о управлении городскими доходами и расходами. Комиссия состоит под председательством Киевского войта из четырех членов по вибору от граждан, да сверх того назначаются от магистрата в комиссию 8 урядников из мещан. Один из членов от граждан исполняет должность /100/ казначея. В комиссш полагается секретарь и нужное число служителей». У 1834 р. склад комісії був змінений. Ґенерал-губернатор Левашов подав довідку, в якій передбачалось председателя комиссии призначити від корони.

Отже, війтові залишалося тільки право головувати в маґістраті 147. Нарешті 23.12.1834 р. був виданий указ «О преобразовании управления города Киева», який остаточно знищив усі залишки автономії міста 148. З огляду на особливу його вагу, наводимо цей документ повністю: «В особенном нашем внимании к благосостоянию города Киева, желая всемерно способствовать успехам населения его и промышленности, признали нужным обозреть в подробности настоящий порядок его управления. Из сведений, по сему Нам доставленных и в Государственном Совете подробно рассмотренных, удостоверяюсь, что сей порядок не соответствует существующим вигодам города и что права, некогда ему данные и на первый случай впредь до усмотрения подтвержденныя, одни давно уже сами собою прекратились, другие же в течении времени и с переменою местных обстоятельств, изменяясь в их действии, обратились во вред и отягощение целому составу городского общества, признали Мы за благо, согласно мнению Государственного Совета, постановить: 1) по примеру других городов учредить на основании городового положения Городскую Думу, а равно упразднить Городскую Комиссию и передать ея дела в Думу; 2) присвоить магистрату Киева в отношении Губернского начальства и судебных мест все права и обязанности, какие присвоены прочим магистратам; 3) освободить городское Общество от содержания городской стражи (2000 чел. пехоты и 500 конницы), как от повинности для благоустройства города по настоящему его положению безполезной; 4) распространить рекрутскую повинность на всех мещан, приписанных к городу после ревизии 1782 года, а со старожилых взыскивать по 1 т. руб за каждого следуемого с них рекрута; 5) подчинить мещан в их исках о безчестии общим законам; тем же, которые пользовались в таких исках шляхетским правом назначать вознаграждение вчетверо больше, сравнительно с простими мещанами» 149.

Ніби доповненням до нього був виданий 8.03.1835 р. указ «О льготах купечеству города Киева» 150. Він надавав різні пільги купцям, які збудують або придбають будинки в місті, а також тим, хто спорудить великі фабрики. Указ цей, мотивований нібито піклуванням про «умножение населения и ободрение промышлености в древнем городе Киеве», в дійсності був скерований на те, щоб привабити до міста російських купців, переважно старовірів.



147 Там же. — Т. 9. — № 7390. — С. 24.

148 Там же. — Т. 10. — № 7694. — С. 286-287.

149 2-е ПСЗ. — Т. 6. — Отд. 2, прибавл. — № 7694а. — С. 47.

150 Там же. — Т. 10. — № 7931. — С. 211.



Останні з цього /101/ часу почали оселятися в Києві і набувати все більшого і більшого впливу. Так розуміли це і київські міщани. Цей їх настрій дуже виразно відбився в одному з тогочасних віршів, що зберігся у колишнього секретаря Думи Вертипороха і був надрукований в «Киевской старине» під назвою «Скорбь киевлян о потере магдебургского права» (1835 р.) 151. Повністю його наведено в Додатках. Наголосимо лише, що його автор прозорливо робить припущення, що головувати в Києві тепер буде хтось из руських з бородою, цап, приїзжій з Тули чи то з Брянська, із дібров, і навіть згадує два прізвища — Ходунов і Дехтерьов. Побоювання автора вірша повністю справдилися: із заведенням нового городового положения першим міським головою став Парфентій Михайлович Дехтерьов, купець-старовір, що заснував у Києві чавуно-плавильний завод. Його наступниками були Єлісєєв, Бухтеєв, Ходунов — усі росіяни. Так ліквідація маґдебургзького права у Києві відкрила широкі брами для перетворення його з українського на малоросійське і власне російське місто, подібно до інших міст у самій Росії.



151 Киевская старина. — 1882. — № 5. — С. 352-357.












Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.