Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Міл, Джон Стюарт. Про свободу: Есе / Пер. з англ. — К: Основи, 2001. — С. 129-142.]

Попередня     Головна     Наступна





РОЗДУМИ ПРО ПРЕДСТАВНИЦЬКЕ ВРЯДУВАННЯ



ПЕРЕДМОВА



Хто віддав мені шану, прочитавши мої попередні праці, мабуть, не отримає від цього твору враження чогось цілковито нового: адже над його принципами я працював більшу частину мого життя, а переважну кількість практичних пропозицій вже висували давніше або я, або хтось інший. Однак новизна праці полягає в тому, що ці принципи я звів докупи та виклав у взаємозвязку; окрім того, як на мене, значною мірою новими є висунуті на їхню користь аргументи. Щоправда, кілька висловлених думок не містять анічого нового, але ймовірність, що їх нині схвалить загал, така мізерна, що вони, по суті, однаково, що нові.

Однак мені здається, — і про це є багато свідчень (особливо нещодавні дебати про парламентську реформу), — що як консерватори, так і ліберали (якщо я й далі можу називати їх так, як вони досі називають себе) втратили довіру до політичних переконань, які вони сповідують на словах, тоді як жодна зі сторін, здається, не зробила ані кроку для того, щоб розробити для себе кращу доктрину. Втім, така краща доктрина цілком імовірна. Але вона має бути не простим компромісом, досягненим унаслідок подолання різниці між двома позиціями, а чимсь ширшим за кожну з них. Завдяки досконалій всебічності цієї доктрини її міг би прийняти як ліберал, так і консерватор, не відмовляючись від того, що він насправді цінує в своїх переконаннях. Коли всі неясно відчувають потребу в такій доктрині, та мало хто може тішитися, що вже досяг її, будь-хто, позбувшись власної самовпевненості, може запропонувати ті зі своїх думок та найкращі з відомих йому думок інших людей, які здатні сприяти її створенню. /132/








Розділ І

ЯКОЮ МІРОЮ ФОРМИ ВРЯДУВАННЯ Є СПРАВОЮ ВИБОРУ



Усі міркування про форми врядування більш-менш специфічно відбивають дві протилежні теорії політичних інституцій, а точніше — два протилежні уявлення про них.

Представники однієї з них вважають, що врядування — це суто практичне мистецтво, яке породжує тільки питання про засоби та мету. Форми врядування порівнюють з будь-якими іншими способами здійснення людських намірів та розглядають як сферу цілковитої винахідливості та вигадок. Оскільки ж їх створила людина, то, як вважають ті, хто обстоює цю теорію, вона має вибір запроваджувати їх чи ні та яким чином і за яким зразком. Згідно з цією концепцією, врядування є проблемою, яку слід досліджувати так само, як і будь-яке інше питання людських відносин. Першим кроком є визначення цілей врядування. Наступним — дослідження, яка форма врядування найадекватніша для їх досягнення. Задовольнившись цими двома пунктами та зясувавши, яке врядування поєднує найбільше добро з найменшим злом, залишається прихилити наших співвітчизників, тобто тих, задля кого ці інституції плануються, до уявлень, які ми сформували. Знайти найкращу форму врядування; переконати інших, що вона найкраща; і, здійснивши це, спонукати людей наполягти на необхідності її запровадження — ось хід думки тих, хто дотримується таких поглядів на політичну філософію. Беручи до уваги лише різницю у масштабах, вони розглядають державний устрій з тих самих позицій, з яких розглядали би плуг чи молотарку.

В опозиції до тих, хто обстоює такі погляди, перебувають політичні мислителі іншого типу, які такі далекі від того, аби порівнювати форму врядування з машиною, що тлумачать її як певного роду спонтанний продукт, а науку, що його вивчає — як, так би мовити, галузь природничої історії. На їхню думку, форми врядування не є справою вибору. Загалом ми повинні прийняти їх такими, якими вони нам дістаються. Їх не можна сконструювати згідно з попереднім задумом: вони не створюються, а виростають. Так само, як і з рештою фактів універсуму, ми повинні познайомитися /133/ з їхніми природними властивостями та пристосуватися до них. фундаментальні політичні інституції народу ця школа розглядає як наслідок певного органічного росту на основі його природи та життя. Ці інституції є продуктом звичок, інстинктів, неусвідомлених прагнень та бажань людей, що належать до цього народу, і майже ніколи не є результатом їхніх осмислених намірів. Воля цих людей не відіграє в процесі створення політичних інституцій аніякої ролі, окрім лише пристосування до того, що вимагає даний момент, — пристосування, яке здійснюється завдяки винаходам, актуальним у даний проміжок часу. У разі, якщо ці винаходи узгоджуються з настроями та характером нації, вони звичайно мають довге життя. За допомогою їх послідовного синтезу утворюють державний устрій, пристосований до народу, який його має; проте годі було б намагатися перенести цей устрій на якусь іншу націю, природа та обставини якої не витворили його спонтанно.

Складно вирішити, яка з цих доктрин виявилася б абсурднішою, якби припустити, що якась із них набула виняткового статусу. Але принципи, що їх люди відкрито обстоюють при розгляді тієї чи тієї суперечливої проблеми, звичайно надто неточно свідчать про думки, яких вони справді дотримуються. Ніхто не вважає, що кожен народ здатен запровадити будь-який тип інституцій. Звернімося, коли хочете, до аналогії з механічними пристроями: навіть у своєму виборі дерев’яного чи залізного інструменту людина не спирається тільки на те, що той чи той інструмент кращий сам по собі. Вона акцентує увагу на наявності інших необхідних засобів, з якими потрібно поєднати цей інструмент, аби зробити його використання ефективним, а особливо на тому, чи володітимуть люди, які працюватимуть з ним, потрібним знанням та вмінням для його застосування. З іншого боку, й ті, хто розглядає інституції, наче вони якісь живі організми, насправді також не є політичними фаталістами, якими вони себе оголосили. Вони не стверджують, що людство геть позбавлено можливості вибору врядування, за якого воно житиме, або що дослідження наслідків, які випливають з різних форм державного устрою, взагалі не відіграє жодної ролі у з’ясуванні того, якій з цих форм треба віддати перевагу. Але хоча кожна зі сторін заради своєї опозиції до іншої вкрай перебільшує свою власну теорію, і хоча ніхто не дотримується якоїсь з них без модифікацій, обидві доктрини відповідають глибоко вкоріненій різниці між двома способами мислення. Очевидно, що жодна з них не має цілковитої слушності, однак /134/ не менш очевидно, що жодна з них не є й цілком хибною, і тому ми маємо намагатися дійти до того, що міститься в основі кожної з них, та скористатися тією часткою істини, яка притаманна кожній. У такому разі передусім наголосимо на тім, що політичні інституції (попри те, що це твердження часто ігнорують) створила людина, і всім своїм існуванням вони завдячують людській волі. Люди не побачили їх зненацька, прокинувшись одного літнього ранку. Аж ніяк не можна порівнювати їх з деревами, які, колись посаджені, "постійно ростуть", тоді як люди "сплять". На кожній стадії свого існування вони перетворюються на те, чим вони є, завдяки людським усвідомленим діям. Тому, як і решту створених людиною речей, їх можна витворити добре чи погано; у процесі їх створення могли виявитися такі людські риси, як розважливість і майстерність, або ж протилежні їм. Окрім того, якщо народ не зумів або внаслідок зовнішнього тиску був позбавлений можливості виробити собі державний устрій із допомогою пробного процесу виправлень кожного зла, щойно воно виникало, або тільки-но жертви цього зла здобувались на силу, щоб чинити йому опір, то таке уповільнення політичного розвитку, без сумніву, є величезною шкодою для цього народу. Однак ця обставина не доводить, що дещо, визнане добром для інших націй, не виявилося б добром також і для нього та не дало б йому користі тоді, коли він вважатиме за потрібне прийняти його.

З іншого боку, треба також мати на увазі, що політичний механізм не функціонує сам собою. Його відпочатку створили люди, тож і далі вони мають ним керувати — навіть люди пересічні. Він потребує від них не простої мовчазної згоди, а активної участі, і має бути пристосованим до характерних рис та особливостей тих людей. Звідси випливає три умови. Народ, якому призначена певна форма врядування, повинен хотіти її прийняти, чи принаймні не бути до неї таким неприхильним, щоб чинити нездоланний опір її утвердженню. Крім того, народ повинен мати бажання та спроможність виконувати те, що потрібно для її тривалого існування. А щоб конкретна форма врядування досягала своєї мети, народ повинен мати бажання і змогу робити те, чого вона від нього вимагає. Слово "робити" слід тлумачити і як відмову від певних дій, і як виконання певних дій. Потрібно, щоб люди дотримувались умов (або дій, або утримання від дій), необхідних як для підтримки наявного державного устрою, так і для забезпечення його здатності здійснювати власні наміри — здатності, яка формує його репутацію. /135/

За невиконання хоча б однієї з цих умов з’являється форма врядування, непридатна в конкретній ситуації, і байдуже, чи породжує вона якісь сприятливі перспективи.

Перша перешкода — нелюбов певного народу до певної форми врядування — майже не потребує ілюстрації, оскільки теоретично вона ніколи не може залишитися непоміченою. Це трапляється постійно. Ніщо, крім іноземної сили, не примусить плем’я північноамериканських індіанців підкоритися обмеженням, пов’язаним із нормальним цивілізованим врядуванням. Ми могли б, хоч і не так категорично, сказати це саме й про варварів, які спустошували Римську Імперію. Лише з плином століть та внаслідок цілковитої зміни обставин вдалося прищепити цим людям належну покору навіть своїм власним проводирям (коли вони не служили безпосередньо їм). Існують народи, які добровільно коритимуться лише врядуванню певних сімей, що споконвіку мали привілей дарувати їм володарів. Певні народи можна було примусити змиритися з монархією тільки під впливом іноземної агресії; натомість інші з такою самою відразою ставляться до республіки. Такі перешкоди поки що часто означають нездійсненність певної форми врядування.

Одначе подеколи певний народ хоч і засвідчує свою схильність до певної форми врядування і, можливо, навіть бажає її, проте не прагне чи не спроможний виконати її умов. Людям може бракувати здатності виконати ті з них, які б уможливили принаймні її номінальне функціонування. Наприклад, припустімо, що певний народ волів би мати вільне врядування. Але внаслідок лінощів, легковажності, несміливості чи браку громадянського духу він ніяк не спромагається це врядування зберегти: цей народ не битиметься за свій політичний устрій тоді, коли той зазнає прямого нападу; його можна ввести в оману за допомогою хитрощів, метою яких є скасування тієї або тієї форми врядування; внаслідок мінливого розчарування, тимчасової паніки чи палкого вшанування якогось індивіда — хай навіть і видатного — цей народ можна змусити покласти свої свободи до його ніг, дати йому повноваження, завдяки яким він зможе скасувати сформовані інституції. За таких обставин народ більшою чи меншою мірою ще не готовий до свободи, і, хоч навіть нетривале функціонування такого врядування, мабуть, піде народові на користь, проте воно приречене на швидкий кінець. І далі: йому може забракнути бажання чи спроможності виконувати обов’язки, що їх від нього вимагає певна форма врядування. Нецивілізованому народові, який хоч пев-/136/ною мірою ясно усвідомлює переваги цивілізованого суспільства, може бракувати здатності дотримуватися тих обмежень, що їх накладає це суспільство на своїх членів. Пристрасті людей, що належать до цього народу, можуть бути занадто несамовитими, їхня особиста погорда занадто вибагливою для того, щоб утриматися від приватного конфлікту та полишити законам можливість помститися за реальне чи уявне зло, заподіяне їм. У такому разі цивілізований уряд, щоб насправді допомогти такому народові, потребуватиме певних повноважень, за яких його влада буде певною мірою деспотичною: така влада унеможливила б будь-який контроль за собою з боку народу й наклала б велику кількість примусових обмежень на дії громадян. Крім того, тому народові, який активно допомагатиме закону та органам державної влади придушувати зловмисників, слід надати лише обмежену свободу. Якщо громадяни більшою мірою схильні захищати злочинця, ніж сприяти його арешту; якщо вони, на кшталт індусів, самі вдаватимуться до кривосвідчень, аби покрити того, хто їх обікрав, аніж ризикнуть своїми свідченнями проти нього наразити себе на помсту; якщо (як донедавна й було в деяких європейських країнах), ставши свідками вбивства на людній вулиці, вони переходять на інший бік, бо, на їхню думку, розслідування обставин цієї події — справа поліції, тож безпечніше не втручатися в те, що їх не стосується; якщо їх обурює страта, проте не шокує вбивство, то ознаки державної влади слід озброїти набагато сильнішими засобами примусу, ніж деінде, оскільки найнезаміннішим реквізитам цивілізованого життя більше нема на що покластися.

Як правило, це жалюгідне становище будь-якого народу, що тільки-то покинув стадію дикунства, є, без сумніву, наслідком попереднього поганого врядування, яке привчило людей бачити мету запровадження законів не в сприянні їхньому добру, а в чомусь іншому, натомість урядовців вважати ворогами, гірших від тих, хто відкрито нападає на державний устрій. Людям, у яких сформувалися такі звички, навряд чи можна чимось дорікнути, а звички, зрештою, можна подолати завдяки кращому врядуванню.

Одначе, поки ці звички існують, влада над народом із такими настроями має бути жорсткішою за ту, яку мають цілком лояльні до закону люди, що прагнуть активно допомагати його утвердженню.

До того ж представницькі інституції мають незначну цінність та можуть бути просто інструментом тиранії чи інтриг, коли більшість виборців достатньою мірою не зацікавлені у власному вря-/137/дуванні й не бажають віддавати свої голоси, або, якщо й голосують, подають їх не в інтересах суспільства, продаючи їх за гроші чи виконуючи вказівки людей, які їх контролюють і в яких внаслідок особистих причин вони намагаються здобути прихильність. Народні вибори, проведені таким чином, не захистять націю від поганого врядування, бо є лише додатковим коліщатком у його механізмі. Окрім цих моральних перешкод, нездоланною перепоною для різних форм врядування часто є механічні труднощі. В античному світі окремі люди та території хоч і могли мати певну незалежність, проте за межами окремого міста-держави справжнє народне врядування було неможливе: адже античному світу бракувало фізичних умов для формування та поширення громадської думки, хіба що серед тих, кого можна було зібрати разом для обговорення державних проблем на одній агорі. Ця перешкода, на думку загалу, зникла після запровадження представницької системи. Але, щоб її повністю подолати, потрібна була преса — реальний, хоч не в усіх аспектах адекватний еквівалент народних зборів в античному світі — пніксу та форуму. На певних етапах розвитку суспільства навіть монархія не могла існувати на якомусь великому просторі й неминуче розпадалася на дрібні князівства, що або не залежали одне від одного, або трималися вкупі завдяки послабленим зв’язкам на кшталт феодальних: адже владний механізм не був достатньо досконалим для втілення своїх наказів на значній відстані від особи володаря. Володар залежав навіть від добровільної вірності та покори своєї армії і не мав ніякого механізму, що змушував би громадян неухильно сплачувати кількість податків, потрібну для утримання такої військової сили, що забезпечить покору всіх підданих на великій території. Слід взяти до уваги, що в цьому та подібних до нього випадках перешкоди можуть бути більшими або меншими. Внаслідок їхньої великої кількості врядування може функціонувати погано, що, однак, не призведе до його смерті або до бажання громадян на практиці запровадити цілком іншу форму врядування. Останнє питання залежить передусім від розгляду того, якою мірою різні форми врядування здатні сприяти поступові, і до нього ми звернемось трохи нижче.

Щойно ми розглянули три засадничі умови адаптації форм врядування до народу, для якого вони мають бути запроваджені. Якщо прибічники натуралістичної політичної теорії (так принаймні її можна було б назвати) лише наполягають на тому, що ці три умови необхідні, та вважають, що жодне врядування, яке не задо-/138/вольняє їх (чи принаймні перші дві), не триватиме протягом довгого часу, то їхній позиції, обмеженій таким способом, нема за що дорікнути. Проте все, що виходить за ці межі, аж ніяк не видається мені слушним. Усі ці розповіді про необхідність історичної зумовленості інституцій, про їхній гармонійний зв’язок з національними звичаями та національним характером тощо, слід або інтерпретувати в цих межах, або вважати геть недоречними. У цих та подібних до них фразах, окрім здорового глузду, ще стільки сентиментальності! Проте з практичного погляду згадані характерні риси політичних інституцій є лише розмаїттям засобів для виконання цих трьох умов. Якщо погляди, смаки та звички людей, належних до певного народу, уможливили запровадження певної інституції чи мережі інституцій, ці люди не лише більшою мірою схильні прийняти їх, а й успішніше навчатимуться і з самого початку з більшою охотою чинитимуть те, що від них вимагають задля як збереження інституцій, так і створення умов для плідної праці. Будь-який законодавець коїть величезну помилку, якщо не враховує, де можна, вже сформовані звички та настрої та не вміє скористатися ними. З іншого боку, було б перебільшенням вважати ці допоміжні засоби необхідними умовами. Людей легше заохотити до того, що їм звичне, і вони радо його роблять, проте навчаються робити й дещо цілковито нове. Звичність певних речей значно допомагає, тож якщо люди довго обдумують якусь ідею, вона перестає бути для них чужою та незвичною, навіть якщо спершу такою і здавалася. Існує безліч прикладів, коли цілий народ надзвичайно прагнув того, за що доти ніхто не брався. Міра здатності певної нації здійснити щось нове та пристосуватися до нових обставин є однією зі складових проблеми. Це та риса, якою різні нації та різні стадії розвитку цивілізації значно відрізняються одна від одної. Жодне загальне правило не може бути підставою аналізу здатності певного народу задовольнити умови, необхідні для утвердження даної форми врядування. Орієнтирами тут мають бути знання особливостей цього народу та загальна практична гострота міркування. Проте не варто лишити поза увагою ще й ось який момент. Народові може бракувати готовності та бажання запровадити потрібні інституції, і формування такого бажання є необхідним чинником підготовки. Рекомендуючи певну інституцію чи форму врядування, висуваючи на їхню користь аргументи та якнайпереконливіше демонструючи їхні переваги, можна привчити народ не тільки прийняти їх та домогтися їхнього запровадження, а й забезпечити їхнє функціонування (часто-гус-/139/то це єдиний доступний спосіб такого привчання). Хіба італійські патріоти попереднього та нинішнього поколінь підготували італійський народ до свободи у єдності не тим, що спонукали італійців вимагати її? Однак ті, хто береться за таке завдання, мають бути цілком певні не тільки у перевагах інституції чи політичного устрою, який вони пропонують, а також у наявності моральних, інтелектуальних та діяльнісних здібностей, потрібних для забезпеченя її функціонування. Адже вони мають, якщо можливо, уникнути ситуації, коли бажання запровадити нову форму врядування набагато перевершує наявні спроможності досягти цього результату.

Висновок, який можна зробити з попередніх міркувань, полягає в тому, що у межах тих трьох умов, на які я так часто посилався, інституції та форми врядування цілком відкриті людському вибору. Абстрактне (як його називають) дослідження рис найкращої форми врядування — не химера, а доволі практична сфера застосування наукового мислення. Ознайомлення тієї чи тієї країни з інституціями, які за наявної в ній ситуації якнайкраще відповідали б (будь-якою прийнятною мірою) згаданим вище умовам, — один з найдоцільніших напрямів практичної діяльністі. Усі сумніви щодо ефективності людської волі та людських намірів у справах врядування можна висловити й з приводу будь-якої іншої сфери, де вони виявляються. Скрізь існують вкрай жорсткі обмеження людських спроможностей. Людина може діяти лише опанувавши одну або декілька сил природи. Отже, мають існувати сили, що їх слід застосувати задля досягнення бажаної мети, і вони діятимуть лише відповідно до власних законів. Ми не можемо примусити річку потекти назад, але з цієї причини ми не стверджуємо, буцімто водяні млини "виростають органічно, а не є наслідком людської праці". У політиці, як і в механіці, силу, завдяки якій певний пристрій функціонує, слід шукати за межами механізму. І коли такої сили нема або її недостатньо для подолання перешкод, на які можна було сподіватись, застосування цього пристрою зазнає невдачі. Політичне мистецтво з цього погляду аж ніяк не виняток, тобто й воно підлягає тим саимим обмеженням та умовам, які існують в інших сферах людської діяльності.

Тут ми стикаємося з іншим критичним зауваженням, а точніше — з модифікацією попереднього. Дехто стверджує, що сили, які зумовлюють політичні феномени, не залежать від проводу політиків чи філософів. Висловлюють думку, що наявна ситуація розподілу соціальних сил у країні встановлює та визначає в усіх сут-/140/тєвих моментах властивий їй характер урядування. Наймогутніша соціальна сила — якою б вона не була — зосередить усю владу в своїх руках. Зміни політичного устрою будуть нетривкими, якщо до них або разом із ними не відбувся певний перерозподіл сил у самому суспільстві. Отже, народ не може вибирати собі форму врядування. Він може вибирати лише деталі та практичну організацію; натомість соціальні обставини визначають суттєві характеристики політичного устрою в цілому, а також те, кому належатиме верховна влада.

Я відразу хотів би визнати часткову слушність цієї позиції. Проте, аби з цього можна було якось скористатися, її слід належним чином обмежити та надати їй чіткого вигляду. Що означає слово "сила", коли кажуть, що наймогутніша соціальна сила стане наймогутнішою політичною? Звичайно ж, не тільки м’язи та сухожилля, адже тоді чиста демократія була б єдиною можливою формою політичного устрою. Додавши до сили м’язів ще дві складові, а саме власність та інтелектуальний рівень, ми більшою мірою наблизимось до істини, проте будемо ще далекі від її остаточного досягнення. Часто-густо меншість підкоряє собі більшість, однак трапляється й так, що більшість, переважаючи своїх опонентів розміром власності та маючи у своєму складі індивідів, інтелектуальніших за представників меншості, внаслідок примусу чи якимсь іншим способом стає підвладна тій силі, що поступається їй кількістю. Для того, аби перетворити ці різноманітні складові частини сили на політичний вплив, їх слід організувати, і перевагу в організації завжди мають ті, хто здійснює врядування. Набагато слабша в усіх інших аспектах влади партія може набути величезної переваги за ситуації, коли на шальки терезів кинуто авторитет уряду і лише завдяки самій цій обставині вона довгий час може зберігати своє провідне становище. Хоча, без сумніву, за такої ситуації врядування перебуває у стані, який у механіці називають станом нестійкої рівноваги: тіло балансує на якійсь одній точці і, коли порушити рівновагу, дедалі більше відхиляється вбік, уже не повертаючись до своєї попередньої позиції.

Але існують ще вагоміші контраргументи проти цієї теорії врядування — принаймні її найпоширенішого варіанту. Соціальна сила, здатна стати політичною владою, ніколи не є непомітною та цілковито пасивною; вона виявляє себе активною владою, що реально здійснюється, тобто є вкрай малою часткою всього обсягу наявних сил. З погляду політики, влада великою мірою сконцентрована у волі. Як же тоді можна підрахувати складові політичної /141/ влади, не враховуючи все, що здійснює вплив на волю? Вважати — оскільки провідна соціальна сила зрештою здобуває політичну владу — буцімто марно намагатися змінити державний устрій засобами впливу на громадську думку, означає забувати, що громадська думка сама по собі є однією з найактивніших соціальних сил. Одна людина з переконаннями має таку саму соціальну силу, як і дев’яносто дев’ять тих, хто має тільки інтереси. Люди, які зуміли переконати суспільство, що певній формі врядування чи якомусь соціальному заходові слід віддати перевагу, здійснили майже найістотніший крок, аби перетягнути соціальні сили на свій бік. Того дня, коли першого мученика побили камінням у Єрусалимі, а той, хто мав колись стати апостолом поган, мовчки давав дозвіл на його смерть, чи міг хто припустити, що частина суспільства, до якої належала вбита камінням людина, була за тієї ситуації найпотужнішою соціальною силою? І хіба наступні події не довели цього? Адже переконання цих людей мали тоді найбільшу силу. Така сама ситуація склалася і з віттенберзьким ченцем на Вормському з’їзді. Цей чернець уособлював потужнішу соціальну силу, ніж Імператор Карл V та всі князі, що там зібралися. Але можуть вказати на те, що всі ці ситуації пов’язані з релігією, а релігійні переконання мають якусь особливу силу. В такому разі дозвольте навести приклад суто політичний, де релігія хоч і відіграє певну роль, проте загалом перебуває на периферії. Якщо хтось бажає пересвідчитися у тому, що теоретичне мислення — одна з найсуттєвіших складових соціальної сили, нехай зверне увагу на добу, коли в Європі майже не існувало трону, який не посідав би ліберальний та налаштований на реформи король, імператор або, хоч як дивно, папа, — на добу Фрідріха Великого, Катерини II, Йосифа II, Петра-Леопольда, Бенедикта XIV, Ґанганеллі, Помбаля, д’Аранди; на добу, коли навіть неапольські Бурбони були лібералами та реформаторами, а всі активні уми французької еліти були сповнені ідеями, за які вони невдовзі будуть змушені так дорого заплатити. Цей приклад, безумовно, доводить, що суто фізична та економічна влада аж ніяк не вичерпує всіх чинників соціальної влади. У Британський імперії та в інших країнах рабству негрів покладено край не через перерозподіл матеріальних інтересів, а внаслідок поширення певних моральних переконань. Російські кріпаки завдячують своє звільнення якщо не відчуттю обов’язку, то принаймні поширенню прогресивніших поглядів про справжні інтереси держави. Думки людей визначають їхні вчинки; і хоча переконання пересічних людей більшою /142/ мірою детерміновані їхньою особистою позицією, ніж розумом, на їхні думки здійснюють вплив як переконання тих, хто обстоює інші погляди, так і сукупний авторитет освічених людей. Тому якщо загалом вдалося переконати інтелігенцію у тому, що один соціальний або політичний устрій кращий та бажаніший за інший, то для його зміцнення зроблено вже дуже багато. І принцип, що врядування країни зумовлене наявними соціальними силами, слушний тільки тоді, коли спонукає, а не заважає здійснити раціональний вибір з-поміж усіх тих форм врядування, які можуть функціонувати за наявних соціальних умов.
















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.