[Міл, Джон Стюарт. Про свободу: Есе / Пер. з англ. — К: Основи, 2001. — С. 143-160.]

Попередня     Головна     Наступна

Розділ II

КРИТЕРІЙ ДОБРОЇ ФОРМИ ВРЯДУВАННЯ

Оскільки для будь-якої країни форма врядування за певних визначених умов цілком відкрита для вибору, варто тепер розглянути, за якими критеріями цей вибір слід здійснити; якими є характерні риси форми врядування, що якнайкраще задовольнило б інтереси будь-якого наявного суспільства.

Можливо, перше ніж почати таке дослідження, нам слід з’ясувати, в чому полягають справжні функції врядування: адже оскільки врядування загалом — лише засіб, його прийнятність має залежати від його узгодженості зі своєю метою. Проте такий спосіб ставити питання менше сприяє дослідженню, ніж можна було сподіватись, і навіть не дає змоги охопити поглядом усю проблему. Адже, по-перше, притаманні врядуванню функції аж ніяк не постійні і за різних соціальних обставин різні, зокрема значно ширші у відсталому суспільстві, ніж у розвиненому. І, по-друге, характер врядування чи мережі політичних інституцій неможливо повною мірою оцінити, зосередивши увагу тільки на легітимній сфері функцій врядування. Адже, хоча позитивні риси врядування неминуче вписуються в межі цієї сфери, його негативні сторони — на жаль, ні. Уряд може кинути своїм громадянам будь-яке можливе зло якого завгодно масштабу; натомість усі позитивні суспільні явища можна реалізувати лиш у межах, узгоджених з наявним політичним устроєм та ним дозволених. Пряме втручання державної влади, вже не кажучи про непрямі впливи, не має жодних меж, крім тих, за які править людське життя. Тому вплив урядування на добробут суспільства можна розглядати та оцінювати лише порівнюючи з усіма інтересами людства.

Отже, змусивши себе взятися за такий складний об’єкт дослідження, як сукупність інтересів суспільства, та послуговуючись ним як певним критерієм визначення доброго та поганого врядування, ми хотіли б спробувати здійснити певну класифікацію цих інтересів. Ця класифікація, завдяки якій можна розглянути їх у певних визначених групах, допоможе виявити риси, що мають бути властиві тій формі врядування, яка найкраще задово-/144/льнятиме розмаїття цих інтересів. Було б украй легко сказати, що соціальне добро складається з тих або тих елементів, кожен з яких вимагає виконання певних умов, і врядування, що якнайгармонійніше об’єднує всі ці умови, — найдосконаліше. Така теорія врядування складалася б з окремих теорем про складові частини соціального блага.

На жаль, перелічити та класифікувати складники соціального процвітання та дійти згоди й виробити такі теореми дуже складно. Більшість тих представників нинішнього й минулого поколінь, хто більш-менш серйозно присвятив себе політичній філософії, відчували потребу такої класифікації, проте спроби розробити її досі обмежуються, наскільки я знаю, одним-єдиним кроком. Така класифікація пропонує тільки розподіл потреб суспільства між полюсами ладу та поступу (говорячи мовою французьких мислителів) або постійності та розвитку, якщо скористатися словами Колріджа. Розподіл здається цілком вірогідним та спокусливим, якщо звернути увагу на прозоре та чітко окреслене протиставлення цих двох уявлень та примітну різницю між почуттями, до яких вони апелюють. Проте я вважаю, що, попри його припущенність для популярного обговорення, спроби користуватися ним задля визначення необхідних рис врядування аж ніяк не можна назвати науковими і слушними.

Адже, по-перше, що таке — лад і поступ? Слово "поступ" не викликає жодних труднощів, чи принаймні вони не впадають в око відразу. Якщо поступ вважають однією з потреб людського суспільства, то можна припустити, що це слово тлумачать як удосконалення. Тож уявлення про поступ доволі виразне. Проте що таке лад? Це слово досить багатозначне, одначе воно майже ніколи не означає того всього, чого, крім удосконалення, потребує людське суспільство.

У найвужчому розумінні цього слова лад означає покору. Врядування зберігає лад тоді, коли успішно тримає в ній людей. Проте існують різні ступені покори, і аж ніяк не до кожної з них можна схвально поставитись. Тільки абсолютний деспотизм вимагає від кожного індивіда безумовної покори кожному розпорядженню можновладця. Ми мусимо принаймні обмежити цю вимогу сферою загальних постанов, що мають форму поміркованих законів. Якщо так витлумачувати лад, то він, без сумніву, — незамінний атрибут врядування. Того, хто не здатен домогтися покори своїм наказам, навряд чи можна назвати володарем. Проте, хоч лад і є необхідною умовою врядування, він не становить його ме-/145/ти. Лад необхідний урядуванню для досягнення інших цілей. І нам ще слід з’ясувати, що це за інші цілі, яких має досягати уряд, не сплутуючи їх з удосконаленням, і яких слід досягати в кожному суспільстві — як у застійному, так і в прогресивному.

У трохи ширшому значенні лад означає збереження миру, що його досягають, поклавши край насильству особи над особою. Вважають, що лад існує там, де громадяни країни, як правило, припинили розв’язувати свої конфлікти приватним чином і призвичаїлися передавати публічній владі право оголошувати присуд із приводу своїх суперечок та призначати компенсацію за заподіяну шкоду. Але і в цьому, ширшому значенні, так само, як і в попередньому, лад означає радше одну з умов урядування, ніж його мету чи критерій, за яким визначають міру його досконалості. Адже можна виховати у громадян міцну звичку коритися урядові та передавати право вирішувати всі конфліктні ситуації органам влади, одначе спосіб, яким урядування розглядає ці конфліктні ситуації та визначає решту своїх прерогатив, може різнитися на весь той інтервал, що відокремлює найліпшу форму врядування від найгіршої.

Якщо ми маємо намір залучити до уявлення про лад усе те, чого суспільство вимагає від урядування і що не охоплене уявленням про поступ, нам слід визначити лад як якісне та кількісне збереження вже наявного соціального добра, а поступ — як його зростання. Завдяки такому поділу той або той компонент охоплюють усе, чому має сприяти врядування. Але цей поділ не дає жодної основи для філософії врядування. Ми не можемо сказати, що, запроваджуючи певний політичний устрій, слід, з одного боку потурбуватися про лад, а з іншого — про поступ: адже умови ладу у згаданому вище розумінні тотожні умовам поступу. Чинники, які уможливлюють збереження наявного соціального блага, тотожні тим, що уможливлюють його зростання, і навпаки; єдина різниця полягає в тому, що задля цієї другої мети ті чинники мусять мати набагато більший ступінь впливу.

Які, наприклад, індивідуальні риси громадян якнайбільше сприяють підтримці доброї поведінки, якісного керування, успіху та процвітання, що вже мають місце у суспільстві? Кожен погодиться, що цими рисами є працьовитість, чесність, справедливість та розважливість. Але хіба не ці риси якнайбільше сприяють поступу? І хіба розвиток саме цих рис у суспільстві не є найзначнішим з удосконалень? Якщо це насправді так, то будь-які риси врядування, Що сприяють працьовитості, чесності, справедливості й обачнос-/146/ті, сприяють як збереженню суспільного блага, так і суспільному розвиткові; одначе задля рішучого поступу суспільства їх вияви мають бути інтенсивніші, ніж задля оберігання суспільства від змін.

Але які, запитаймо далі, специфічні людські властивості найчастіше пов’язані з поступом, проте навряд чи безпосередньо асоціюються з ладом та збереженням? Це, насамперед, такі риси, як жвавість думки, ініціативність та сміливість. Проте, хіба збереження того добра, яке ми маємо, не вимагає цих рис такою самою мірою, як і його примноження? Людський досвід дає нам змогу впевнено стверджувати, що цінні здобутки можна зберегти лише не припиняючи зусиль, з допомогою яких їх досягли. Те, що ми лишаємо напризволяще, неодмінно згасає. Людей, чий успіх спонукає їх забути про доти звичні обачність, розважливість та готовність до критики, дуже часто покидає їхня щаслива доля. Оригінальність або винахідливість є тими рисами душі, які спрямовані тільки до поступу та є кульмінацією прагнення його. Одначе ці риси не менше необхідні для збереження сталості суспільства: адже за певних неминучих змін людського життя постійно з’являються нові небезпеки та незручності, які слід зустрічати з новими ресурсами та засобами, аби все відбувалося принаймні не гірше, ніж доти. Отже, будь-які риси врядування, які можуть сприяти розвиткові активності, енергії, сміливості та оригінальності, важливі як для сталості, так і для поступу, і тільки трохи менший ступінь їхньої інтенсивності буде загалом достатнім для першої мети, на відміну від другої.

Переходячи тепер від внутрішніх до зовнішніх та об’єктивних характеристик суспільства, мусимо зауважити, що неможливо виокремити жодних політичних технологій чи способів регулювання соціальних відносин, які сприяють самому лише ладу чи самому лише поступу. Усе, що уможливлює одне, водночас уможливлює й інше. Візьмімо, скажімо, звичайнісіньку інституцію поліції. Здається, що цю сферу соціальної організації цікавить саме лад. Та якщо вона справді сприяє ладові, тобто стримує злочинність і дає змогу кожному почуватися у безпеці та не боятися за свою власність, то хіба може що-небудь більшою мірою сприяти поступові? Добрий захист власності — одна з основних умов та причин зростання виробництва, тобто поступу в його найзвичайнішому та найпоширенішому розумінні. Успішне придушення злочинності знищує те, що зумовлює злочин, і це можна було б назвати поступом у трохи вищому розумінні. Звільнення індивіда /147/ від неспокою та тривоги, коли він відчуває свою незахищеність, дає йому свободу щоразу по-новому застосовувати свої здібності задля поліпшення як свого власного життя, так і життя інших. Водночас та сама причина, прив’язуючи його до соціального буття та забороняючи йому бачити у своїх ближніх реальних чи ймовірних ворогів, виховує всі ті почуття доброти та дружби, ту зацікавленість у спільному добробуті спільноти, що такі важливі для поліпшення життя суспільства.

Візьмімо тепер такий знайомий усім приклад, як задовільна система оподаткування та фінанси. На думку загалу, ці дві галузі належать до сфери ладу. Але знову-таки: що може більшою мірою сприяти поступові? Досконала фінансова система водночас і забезпечує лад, і сприяє поступові. Економія, наприклад, рівною мірою зберігає наявне національне багатство та сприяє його примноженню. Справедливий розподіл податків, демонструючи кожному громадянинові приклад моральної та сумлінної поведінки за складних обставин і водночас засвідчуючи те значення, якого надає їй верховна влада, значно сприяє вихованню сильного свідомого морального почуття. Такий спосіб збирання податків, який не стає причиною падіння рівня працелюбності громадян та без потреби не чинить перешкод їхній свободі, не тільки сприяє збереженню наявного стану речей, а й збільшує заможність нації та спонукає до активнішого вияву індивідуальних здібностей. І навпаки: всі помилки у фінансах та податковій системі, які перешкоджають збагаченню народу та піднесенню його морального рівня, можуть також, без сумніву, спричинити злидні та падіння моральності. Зрештою, загалом виявляється, що коли розглядати лад та сталість у їхньому найширшому значенні, тобто як збереження переваг, що вже існують, то чинники поступу є лише переведеними на вищий ступінь чинниками ладу; і так само чинники сталості тотожні чинникам поступу, проте поступаються їм мірою своєї інтенсивності.

Висуваючи аргументи на користь тези, що лад є чимось внутрішньо цілковито відмінним від поступу і що процеси збереження наявного та набуття додаткового добра дуже відрізняються між собою, тому здатні стати фундаментом для грунтовної класифікації, нам, мабуть, нагадають, що поступ може завдати шкоди ладові і, коли ми набуваємо чи прагнемо набути якесь добро, ми можемо втратити деякі інші корисні для нас речі. Наприклад, ми можемо стати заможнішими, проте наші чесноти можуть занепасти. Однак, узявши цей аргумент до уваги, слід сказати, що він /148/ свідчить не про відмінність поступу від сталості, а про відмінність заможності від чеснот. Поступ — це сталість, до якої додається ще дещо і, сказавши, що вдосконалення чогось одного не передбачає сталості решти, ми ще не з’ясуємо відносини між ними. Так само часткове покращення аж ніяк не тягне за собою поступ геть в усьому. Будь-яке поліпшення ситуації в тій чи тій сфері охоплює і збереження наявного в ній добра, а коли збереженням жертвують задля часткового поступу, вдосконалення решти зазнає від цього великої шкоди. А якщо обрані пріоритети на шляхах поступу не можна виправдати тим, чим задля них пожертвували, то від цього страждає не тільки сталість суспільства, а й загальні інтереси поступу.

Якщо це неадекватне протиставлення і може якось стати у пригоді для наукового уточнення уявлення про добре врядування, то з філософського погляду коректніше було б залишити слово "лад" поза увагою та висунути тезу, що найкращим урядуванням є те, що найбільшою мірою сприяє поступові. Адже саме поступ охоплює лад, а не навпаки. Між ними існує певна єдність, тільки поступ — це вищий щабель, а лад — нижчий. У будь-якому іншому розумінні лад — лише одна з передумов доброго врядування, але аж ніяк не його ідея та сутність. Ладові доречніше вказати місце серед умов поступу, адже примноження нашого добра неможливе насамперед без належної турботи про те, що ми вже здобули. Якщо ми маємо намір стати заможнішими, то насамперед мусимо не марнувати без потреби наявні в нас засоби. Якщо розглядати лад саме так, то він — не додаткова мета, яку треба узгодити з поступом, а його складова частина та засіб його досягнення. І якщо певні здобутки в одній сфері коштували нам більших втрат в іншій сфері, ми не можемо назвати це поступом. Тому сприяння поступові, якщо тлумачити його саме так, і містить сукупність тих рис, які становлять досконале врядування.

Але хоча це визначення критерію доброго врядування й можна обгрунтувати з метафізичного погляду, його навряд чи можна вважати слушним, оскільки, містячи всю істину, воно відкриває нашій свідомості лише її частину. Термін "поступ" містить у собі уявлення про рух вперед, хоча він також означає й запобігання регресові. Одні й ті самі суспільні чинники — переконання, почуття, інституції та практики — не менш потрібні для утримання суспільства від регресу, як і для здійснення подальших зрушень. Якби ми не мали ніякої надії на поліпшення, життя перетворилося б лише на безупинну боротьбу з тим, що спричинює його погір-/149/шення; і таким наше життя є навіть зараз. Античні мислителі вважали, що завданням політики є саме така боротьба. Люди та все, що вони створили, мають природну тенденцію вироджуватись і занепадати; і лише завдяки віртуозному керуванню суспільними інституціями цій тенденції можна протидіяти невизначено довго. Хоча ми вже не дотримуємося цієї думки і більшість людей нині обстоює інші погляди, мовляв, загалом усе має тенденцію поліпшуватися, нам не слід забувати, що людському існуванню притаманне безупинне та неперервне погіршення, що виявляється в усіх людських вадах, глупоті, байдужості, лінощах та бездіяльності; запобігти його поширенню та певною мірою контролювати його можна лише завдяки зусиллям (до яких дехто вдається постійно, а дехто — час від часу), спрямованим на досягнення шляхетних цілей. Думка, що головна цінність цих зусиль полягає у тому, якою мірою вони здатні спричинити справжнє поліпшення та що внаслідок їхнього припинення ми залишимось такими, якими є, свідчить про абсолютне нерозуміння важливості прагнень поліпшити та піднести природу людини. Навіть незначне зменшення цих зусиль не тільки покладе край процесу вдосконалення, а й спричинить тенденції занепаду, які, зародившись, дедалі посилюватимуться, аж поки їх буде годі зупинити й виникне така ситуація, яку часто можна бачити в історії і в якій навіть досі животіє значна кількість людей в усьому світі. Тоді лише якась надлюдська сила зможе, мабуть, змінити хід подій та дати новий поштовх рухові вгору.

З цих причин уявлення про поступ так само непридатне стати фундаментом для класифікації найпритаманніших рис форми врядування, як і уявлення про лад і сталість. Фундаментальна антитеза, виражена словами, полягає не в самих уявленнях, що стоять за ними, а у відповідних їм типах людських характерів. Існують, як відомо, деякі люди, у яких переважає обережність, натомість інші є сміливішими та зухвалішими; у деяких прагнення убезпечити вже набуте переважає над бажанням вдосконалювате старе та досягати чогось нового; тоді як інші йдуть у протилежному напрямку і радше з нетерплячкою прагнуть майбутнього, ніж із турботою та обережністю ставляться до наявного добра. Шлях, що веде до мети обох — той самий, хоча вони радше збочать з нього й підуть у протилежних напрямках. Це міркування вкрай важливе при доборі складу того чи іншого політичного органу: в ньому мають бути люди обох типів, унаслідок чого схильності кожного з них у разі, якщо вони стали надмірними, можна буде пом’якшити за-/150/вдяки належній пропорції. Навряд чи слід вдаватися до спеціальних заходів для забезпечення такої пропорційності; слід лише намагатися уникнути будь-чого, що її унеможливить. Природна та спонтанна комбінація старих та молодих, постатей з авторитетом та певним статусом у суспільстві і тих, кому ще належить їх набути, загалом достатня для досягнення кінцевої мети, якщо тільки хто не зруйнує цю природну рівновагу штучною регуляцією.

Оскільки розрізнення, що його звичайно застосовують задля класифікації соціальних потреб, не придатне для такої класифікації, треба пошукати якогось іншого розрізнення, яке краще відповідало б вимогам класифікації. Таке розрізнення можна висвітлити завдяки міркуванням, до яких я зараз вдаватимусь.

Якщо запитати, що є критерієм визначення якості врядування в усіх його аспектах — від найскромніших до найглобальніших, — то ми з’ясуємо, що критерій, який має найбільше значення та виходить за межі всіх інших, полягає у рисах, притаманних людям, які становлять суспільство і над яким здійснюється врядування.

Першим прикладом могла б служити сфера судочинства; цей приклад доволі доречний, оскільки не існує жодної іншої сфери державної діяльності, у якій такого важливого життєвого значення набув би суто механічний бік справи, тобто правила та механізми, що контролюють деталі процесу. Проте навіть тут важливі риси задіяних людей. Чи будуть ефективними процедурні правила, призначені забезпечити мету правосуддя, якщо внаслідок низького морального рівня народу свідки, як правило, брешуть, а судді та їхні підлеглі беруть хабарі? І далі: яким чином інституції можуть забезпечити добре муніципальне врядування, якщо до своїх функцій урядовці ставляться так байдуже, що тих, хто керував би чесно та вміло, неможливо заохотити виконувати ці обов’язки; натомість ці обов’язки віддано тим, хто, виконуючи їх, домагається утвердження власних інтересів? Яка користь від системи найширшого народного представництва, якщо виборці обирають до парламенту не найкращих, а тих, хто витратить більше грошей задля свого обрання? Як представницькі збори можуть давати користь, якщо їхніх членів можна купити або якщо внаслідок свого надмірного темпераменту, неприборканого громадянською дисципліною чи особистою стриманістю, вони не здатні спокійно обговорювати проблеми й під дахом парламенту вдаються до бійки чи стріляють один в одного з гвинтівок? Як люди, такі сповнені заздрощів, що, коли хтось із них досягає в чомусь успіху, його колеги нишком чинять усе, аби він зазнав невдачі, /151/ можуть урядувати або взагалі співпрацювати бодай трохи ефективно? Добре врядування неможливе, коли кожен індивід переймається тільки власними егоїстичними інтересами, не концентруючи зусиль на своїй частці інтересів суспільства й ніяк на них не зважаючи. Немає потреби ілюструвати те, що брак належного рівня розумових здібностей погіршує функціонування всіх складових елементів доброго врядування. Врядування складаєтся з дій людей; і якщо люди, які вдаються до таких дій, або ті, хто таких людей обирає, або ті, кому вони підзвітні, а також своєрідні наглядачі, чия думка має впливати на політичні процеси та контролювати їх, сповнені невігластва, глупоти і злісних упереджень, то врядування буде жахливим; натомість підвищуючи інтелектуальний рівень людей, дотичних до нього, також можна поліпшувати урядування, доводячи його аж до пункту досконалості, якої хоч і можна досягти, та досі ще ніде не досягнуто. Досконале врядування здійснюють люди, яким притаманний найвищий ступінь чеснот і розуму та які працюють в атмосфері доброчесної та освіченої громадської думки.

Оскільки добре врядування передбачає, насамперед, чесноти й розум кожного члена суспільства, то найбільша досконалість, якої може набути будь-яка форма врядування, полягає у розвиткові чеснот і розуму самих людей. Перше запитання про будь-яку політичну інституцію має стосуватися того, якою мірою вона дбає про виховання у членів спільноти різноманітних моральних та інтелектуальних рис, наявність яких дуже бажана, або, дотримуючись вичерпнішої класифікації Бентама, моральних, інтелектуальних та діяльнісних рис. Урядування, що найкраще впорається з цим завданням, найімовірніше буде найкращим і в решті аспектів, оскільки саме від наявності цих рис залежить те, якою мірою його практичні заходи сприятимуть досягненню добра.

Тому одним із критеріїв доброго врядування можна вважати міру, якою воно культивує серед усіх своїх підданих та в кожній окремій людині позитивні риси: адже, крім того, що добробут людей — єдина мета врядування, їхні позитивні риси становлять рушійну силу, завдяки якій функціонує державний механізм. Отже, тут підвищується якість самого механізму (ще одного складового елементу доброго врядування), тобто його здатність скористатися з наявних позитивних рис та примусити їх служити потрібній меті. Звернімося знову до сфери судочинства задля прикладу та ілюстрації. За певної юридичної системи добре судочинство загалом залежить від частки гідних людей, що входять до складу су-/152/дів, та авторитету громадської думки, що здійснює на них вплив і їх контролює. Уся різниця між доброю та поганою системою судочинства полягає в засобах, завдяки яким моральні та інтелектуальні чесноти суспільства впливають на здійснення судочинства. Організація вибору суддів, яка уможливить обрання найкращих людей з огляду на їхні моральні та інтелектуальні чесноти; здорові процедурні форми; публічність, що уможливлює нагляд за усіма можливими помилковими діями та їхню критику; свобода дебатів та критики через пресу; організація процедури свідчень, що має якнайбільше сприяти з’ясуванню істини; відкритість доступу до судів (хай навіть і мінімальна); організація розслідування злочинів та арешту злочинців — усе це не сама влада, а механізм, що уможливлює подолання певних перешкод для її здійснення. Цей механізм не функціонує самостійно, проте без нього влада, хоч яка потужна, марнуватиметься, втративши свою міць та ефективність. Така різниця існує в структурі виконавчих підрозділів. Тут механізм ефективно працює тоді, коли задля з’ясування кваліфікації службовців їх належним чином випробовують; коли певні правила регламентують їхнє службове просування; коли обов’язки урядовців зручно розподілені між ними; коли у процесі виконання цих обов’язків панує зручний та методичний порядок, а після цього складають точний і ясний протокол; коли кожен знає, за що він відповідає, і сфера його відповідальності всім відома; коли здійснюється прискіпливий нагляд за виявами недбальства, фаворитизму та корупції в усіх справах цього підрозділу. Проте політичний контроль такою ж малою мірою діятиме сам по собі, як і вуздечка керуватиме конем без вершника. Якщо функціонери, що здійснюють контроль, не менш схильні до корупції або недбальства, як і ті, кого вони мають контролювати; якщо громадськості — головній рушійній силі всього механізму контролю — аж надто притаманні невігластво, пасивність, легковажність та недбалість, внаслідок яких вона нездатна виконувати свої функції, то й з найкращого адміністративного апарату буде невелика користь. І все-таки мати добрий апарат — завжди краще, ніж мати поганий. Він примушує як рушійну силу, так і інстанції громадського контролю діяти якнайліпше, і без нього їхня міць завжди буде недостатньою. Наприклад, якщо громадськість не звертатиме увагу на те, що коїться у суспільстві, то публічність політичного процесу ані перешкоджатиме злу, ані стимулюватиме добро; проте як без публічності громадськість зможе контролювати певні процеси чи сприяти чомусь, адже ці процеси сховано від /153/ її очей? Урядовець, який посідає певну державну посаду, лише тоді ідеально та досконало виконуватиме свої функції, коли його інтерес цілковито збігатиметься з його обов’язком. Сама система не зможе ґарантувати це; однак ще меншою мірою цього можна досягти без системи, належним чином налаштованої на досягнення цієї мети.

Те, що ми сказали про організацію деталей врядування, ще з більшою очевидністю стосується його загального устрою. Будь-яке врядування, метою якого є добробут, організує певну частину наявних у членів суспільства позитивних рис задля керування справами суспільства. Представницький устрій покликаний сприяти тому, аби загальний інтелектуальний та моральний стандарт у суспільстві й індивідуальні розумові здібності й чесноти його наймудріших членів безпосередніше, ніж за будь-якого іншого способу організації, впливали на врядування, хоча й за будь-якого іншого устрою такий вплив є джерелом усього позитивного в урядуванні та перешкодою всьому негативному. Що більшу частину цих позитивних рис зможуть організувати державні інституції та що кращим буде спосіб організації, то кращим буде й саме врядування.

Отже, ми вже маємо основу для подвійного поділу тих позитивних рис, які можуть бути притаманні будь-якій мережі політичних інституцій. Частково вони полягають у мірі сприяння інституцій загальному духовному вдосконаленню спільноти, тобто вдосконаленню інтелектуальних здібностей, підвищенню морального рівня й практичної активності та продуктивності, а частково в тому, як добре вони організують вже наявні моральні, інтелектуальні та діяльні риси задля якомога ефективнішого впливу на справи суспільства. Врядування слід оцінювати за тим, як воно впливає на людей і на те, що довкола них, якими стають люди внаслідок його впливу і як воно використовує цих людей. Іншими словами, оцінка має враховувати його спроможність удосконалити чи занапастити самих людей та позитивність чи негативність того, що воно задля них та за їхньої допомоги створює. Врядування є водночас і величезною силою, що впливає на людські душі і сукупністю заходів з організації суспільного життя. На людські душі врядування загалом ніколи не здійснює прямого впливу, хоча з цієї причини вплив і не стає менш істотним; натомість заподіяна ним шкода може бути прямою.

Ця різниця між двома функціями врядування набагато істотніша за різницю між ладом та поступом. Одначе нам не слід вва-/154/жати, що між ними не існує близького зв’язку. Інституції, які за наявної ситуації забезпечують найоптимальніше керування справами суспільства, внаслідок самої лише цієї причини сприятимуть подальшим змінам цієї ситуації на краще. Народ, який мав би найсправедливіші закони, найчистішу та найефективнішу систему судочинства, найосвіченіших урядовців, найменш обтяжливу та найсправедливішу фінансову систему та відповідний цим характеристикам високий моральний та інтелектуальний рівень, швидко перейшов би на вищу сходинку розвитку. Якнайефективніше впливати на вдосконалення свого народу політичні інституції можуть лише виконуючи свої безпосередні обов’язки. І навпаки: якщо політичний механізм влаштовано так, що інституції погано здійснюють власні функції, тисячі симптомів свідчитимуть про занепад морального та інтелектуального рівня й послаблення активності народу. Проте така різниця все-таки цілком реальна, оскільки це лише один зі шляхів, якими політичні інституції вдосконалюють чи паскудять людські душі, а причини та види позитивного і негативного впливів — це вже набагато ширший предмет дослідження.

З двох шляхів впливу певної форми врядування чи мережі політичних інституцій на добробут спільноти — що полягають у сприянні вихованню нації та заходах, спрямованих на керування суспільними справами за наявного рівня розвитку суспільства — другий, безумовно, меншою мірою залежить від різниці між різними країнами і станами розвитку цивілізації, ніж перший. Він ще й меншою мірою пов’язаний з основними характеристиками політичного устрою. Спосіб виконання практичних функцій врядування, найкращий за вільного державного устрою, буде загалом найкращим і за абсолютної монархії, тільки абсолютна монархія навряд чи схильна запровадити його. Наприклад, закони про власність, принципи, згідно з якими дають свідчення та на яких грунтуються процедури судочинства, система оподаткування та ведення фінансових справ не обов’язково відрізнятимуться за різних форм урядування. Кожній з цих сфер притаманні власні принципи та правила, які є предметом окремого дослідження. Загальна юриспруденція, цивільне та карне законодавство, фінансова та комерційна політика є самостійними науками, або, радше, окремими складовими всеохопної науки про мистецтво врядування. Хоча навряд чи за різних форм урядування найпрогресивніші теорії названих вище наук будуть однаково зрозумілі і навряд чи за різних політичних устроїв на них зважатимуть однаковою мірою, /155/проте, коли їх розумітимуть і діятимуть на їхній основі, вони скрізь зможуть рівною мірою стати в пригоді. Щоправда, застосовуючи ці доктрини до різних соціальних та психологічних ситуацій, їх слід буде певним чином модифікувати, однак переважна більшість цих доктрин потребуватимуть модифікації лише в нюансах, яка уможливить їхню адаптацію до кожної соціальної ситуації, в якій можуть з’явитися володарі, здатні їх зрозуміти, Врядування, з яким вони будуть несумісні, мабуть, або виявиться таким поганим, або так суперечитиме суспільним настроям, що це спричинить його нездатність підтримати своє існування чесними засобами.

Цілком інша ситуація з тією сукупністю інтересів суспільства, яка пов’язана з кращим чи гіршим вихованням самих людей. Якщо вважати, що інституції є засобом такого виховання, то вони мають радикально різнитися залежно від наявного стану розвитку. Усвідомлення цієї істини — радше емпіричне, ніж філософське — можна вважати тим головним пунктом, у якому політичні теорії сьогодення переважають теорії недавніх часів; ті теорії звичайно прагнули довести необхідність запровадження представницької демократії в Англії чи Франції за допомогою аргументів, які не менш переконливо доводили б, що представницька система — єдина прийнятна форма врядування для бедуїнів та малайців. Культурний стан деяких суспільств лише трохи підноситься над найвищою точкою розвитку тварин. Вищі ступені розвитку інколи доволі високі, хоч можливості подальшого поступу ще великі. Завдяки певному комплексу впливів, спрямованих на суспільство, його можна піднести з однієї стадії розвитку на якусь вищу; і серед головних інструментів такого піднесення є та чи та форма врядування. На всіх історичних стадіях людського розвитку природа та обсяг влади, якій підпорядковуються індивіди, її розподіл та умови формування її наказів та виконання їх, є, поряд із релігійною вірою, найвпливовішим з усіх чинників, які перетворюють людей на те, чим вони є, та дають їм змогу стати тим, ким вони можуть бути. Внаслідок поганої адаптації врядування до тієї або тієї стадії їхнього розвитку люди раптом можуть утратити змогу розвиватись. І тоді позитивний характер урядування (і ця позитивність переважає майже всі перешкоди, які неадекватне врядування може поставити на шляхах поступу) визначається тим, чи сприяє воно наступному крокові, який необхідно здійснити народові, аби піднятись на вищий рівень. /156/

Звернімося ще раз до останнього прикладу: суспільство, де панує варварська сваволя, за якої кожен індивід живе задля себе, хіба що зрідка підкоряючись зовнішньому контролю, практично нездатне хоч трохи просунутися у свому цивілізаційному розвитку доти, доки його члени не навчаться покорі. Тому врядування над таким народом має полягати і в тому, щоб примусити це суспільство коритися. Задля цього політичний устрій має наближатися до деспотизму, а певною мірою і справді бути деспотичним. Устрій демократичний, тобто пов’язаний із добровільною відмовою громадян від певної частки свободи своїх дій, не зможе дати їм тієї науки, якої вони потребують як учні на цій стадії свого розвитку. З цієї причини, якщо прищеплення таким племенам цивілізованих рис не спричинене їхньою зустріччю з народами з високим культурним рівнем, воно майже завжди є результатом урядування абсолютного володаря, який захоплює владу або завдяки релігії, або завдяки військовій майстерності, або, досить часто, завдяки іноземній силі.

Далі: нецивілізовані, а також найсміливіші та найенергійніші народи аж ніяк не схильні до тривалої нудної праці. А проте справжньої цивілізованості можна досягти тільки такою працею; без неї не можна ані дисциплінувати розум та прищепити йому обов’язкові для цивілізованого суспільства норми поведінки, ані підготувати матеріальний світ для існування такого суспільства. Без належного зовнішнього примусу такий народ стане працьовитішим лише внаслідок якогось надзвичайно рідкого збігу обставин, і перше ніж це трапиться, мине досить багато часу. Тому навіть особисте рабство, стимулюючи працьовитість та прищеплюючи її найчисленнішій частині суспільства, може прискорити перехід до свободи, набагато вищої за свободу нападів та грабунку. Мабуть, немає потреби казати, що таке виправдання рабства доречне тільки на дуже ранній стадії розвитку суспільства. Цивілізованій нації притаманні цілковито інші засоби прищеплення цивілізації тим, хто перебуває під її впливом, і рабство в усіх своїх подробицях таке несумісне з тим пануванням закону, яке становить основу сучасного життя і так розбещує панівний клас, якщо він вже встиг зазнати культурних впливів, що його запровадження у сучасному суспільстві за будь-яких обставин означатиме деградацію до стану, гіршого за варварство.

Одначе в певному періоді своєї історії майже кожен нині цивілізований народ складався переважно з рабів. За такого становища народ потребує політичного устрою, який дуже відрізняється /157/ від політичного життя дикунів. Якщо цей народ від природи доволі енергійний і особливо якщо (як було в Греції) до його складу входить якийсь працелюбний клас, що не є ані класом рабів, ані класом рабовласників, то раби, мабуть, потребують уже не подальшого вдосконалення, а звільнення, після якого вони часто-густо вже придатні до того, аби, як-от римські відпущеники, отримати повні права громадянства. Одначе така ситуація нетипова для рабства і звичайно свідчить про те, що воно вже стає анахронізмом. Справжнім рабом є той, хто не здатен собі зарадити. Без сумніву, він перебуває на вищій стадії розвитку, ніж варвар: його вже не потрібно привчати до найелементарніших принципів політичного суспільства. Адже він навчився коритися, хоча кориться лише прямому наказові. Характерна риса природжених рабів полягає в їхній нездатності поводитися відповідно до правил чи законів. Вони можуть робити лише те, що їм наказують та коли їм наказують. І коли людина, якої вони бояться, стоїть над ними та загрожує покаранням, вони покірні; проте варто їй тільки відвернути очі, як роботу вже полишено. Мотив, що скеровує їхню поведінку, має апелювати не до їхніх інтересів, а до їхніх інстинктів: до найближчих сподівань і безпосереднього страху. Деспотизм, здатний приборкати дикунів, сприяє тільки зміцненню такої повної недієздатності рабів. Урядування, раптом опинившись у їхніх руках, доведе їхню цілковиту наспроможність урядувати. Тож джерелом вдосконалення рабів є не самі вони, а певна зовнішня сила, натомість крок, який вони мають здійснити і який становить єдину стежку їхнього вдосконалення, — це крок від влади деспотичної волі до влади закону. Їх слід навчити самоврядуванню; а самоврядування на початковій стадії означає вміння діяти на основі загальних правил. Вони потребують не силового примусу, а мудрого проводу. Та оскільки рівень їхнього розвитку ще надто низький, аби визнати провід когось іншого, крім тих, кого вони вважають за втілення сили, то найприйнятнішою формою врядування для них є та, що має силу, проте зрідка її застосовує патріархальний деспотизм чи аристократія, подібна до сенсімонівської форми соціалізму. Така форма врядування здійснює загальний нагляд над усім, що відбувається у суспільстві, тож кожен усвідомлює наявність сили, достатньої, аби примусити його дотримуватися встановлених норм, проте внаслідок неможливості регламентації усіх подробиць життя та праці, неодмінно залишає індивідам багато простору для самостійної діяльності та спонукає їх до неї. Таке врядування можна назвати "врядуванням з допомогою віжок", і /158/ воно видається саме тією формою, якої потребує такий народ, аби якнайшвидше пройти крізь наступні необхідні стадії суспільного поступу. Таким, здається, було уявлення про врядування інків Перу та єзуїтів Парагваю. Хтозна чи варто мені нагадувати, що "віжки" прийнятні лише як засіб, завдяки якому людей привчають ходити самостійно.

Було б недоречним і далі висвітлювати це питання. Спроба дослідити, яка форма врядування найпридатніша для кожного відомого стану розвитку суспільства, перетворилася б на трактат, присвячений не представницькому врядуванню, а політичній науці загалом. Задля нашої вужчої мети ми беремо з політичної філософії тільки її загальні принципи. Для визначення, яка форма врядування найпридатніша для якогось конкретного народу, ми мусимо вміти вирізнити серед усіх недоліків та вад, притаманних цьому народові, ті, що є безпосередньою перешкодою для поступу, тобто знайти те, що унеможливлює дальший розвиток. Урядування, яке найдужче прагне дати народові те, без чого він не може зробити ані кроку вперед або ступатиме спотикаючись, і буде для нього найліпшим. Не слід, проте, забувати про засторогу, на яку необхідно завжди зважати, прагнучи вдосконалення та поступу: намагаючись задовольнити певні потреби, не можна шкодити тому, що ми вже маємо. Варварський народ слід навчати покори, а водночас оберігати від перетворення на народ рабів. А ось це твердження в найзагальнішому вигляді: врядування, яке найефективніше сприятиме просуванню певного народу на вищу стадію розвитку, однаково буде для нього неприйнятним, якщо стане потім на заваді його подальшому просуванню вперед чи унеможливить його адаптацію до наступної стадії еволюції. Ця ситуація трапляється часто й належить до одних з найсумніших фактів історії. Завдяки єгипетській ієрархії та китайському патріархальному деспотизмові єгиптяни й китайці піднеслися до високого культурного рівня. Проте, сягнувши його, надовго зупинилися, і цю зупинку спричинив брак духовної свободи та індивідуальності — двох умов поступу, виконання яких унеможливили саме ті інституції, завдяки яким ці народи сягнули свого високого культурного рівня. Оскільки ці інституції не звільнили свого місця для інших, подальшому процесу вдосконалення був покладений край. Для контрасту з цими народами розгляньмо цілком протилежний приклад, що його демонструє інший та порівняно нечисленний східний народ — євреї. Вони також мали абсолютну монархію та ієрархію; а запроваджені в них інституції так само мали жрецьке /159/ коріння, як і інституції індусів. І саме такі інституції призвичаїли їх до працьовитості та ладу та подарували їм власне національне життя — так само, як і решті східних народів. Проте, на відміну від тих народів, ані царі, ані жерці ніколи не були єдиним джерелом формування характеру євреїв. Згідно з традиціями юдаїзму обдаровані й щиро релігійні люди одержували своє натхнення з небес; самі вони теж вірили в свою обраність, і ця віра посприяла утворенню неорганізованої, проте неоціненної інституції — ордену (якщо можна вжити цей термін) пророків. Завдяки своєму священному статусу (який, проте, не завше надійно їх оберігав) пророки серед свого народу часто-густо мали сильнішу владу, ніж царі та жерці, підтримуючи таким способом у тому невеликому закутку землі ту рівновагу впливів, завдяки якій тільки й можливий тривалий рух уперед. Отже, релігія в Юдеї, на відміну від багатьох інших країн, була не лише освяченням уже запровадженого та бар’єром для подальшого вдосконалення. Думка видатного єврея М. Сальвадора, що пророки були для церкви та держави тим, чим для сучасного суспільства є свобода преси, досить слушна, проте не цілком адекватно пояснює ту роль, яку відгравала у єврейській та світовій історії ця визначна складова юдейського життя. Оскільки ніколи не існувало визначеного канону пророцького натхнення, морально й духовно найвидатніші особистості могли не тільки безпосередньою владою Всевишнього засуджувати те, що, на їхню думку, було варте осуду, а й удосконалювати розуміння національної релігії, і це розуміння ставало відтоді її складовою частиною. Отже, той, хто відмовляється від звички читати Біблію так, наче її текст — це певна єдність (звички, донедавна поширеної і в християн, і в безвірників), — із насолодою помічає ту величезну прірву між мораллю та релігією П’ятикнижжя чи навіть історичних книг (які, безумовно, написали представники консервативних юдейських священницьких кіл) і мораллю та релігією книг пророків — прірву, не менш широку, ніж та, що розділяє пророцькі книги та Євангелія. Навряд чи тоді могли десь сформуватися сприятливіші для поступу умови, тож євреї, на відміну від решти азіатів, не були такими консервативними і стали найпрогресивнішим після греків народом давніх часів, разом із ними сформувавши вихідну основу і головну рушійну силу сучасної цивілізації.

З цієї причини неможливо зрозуміти проблему адаптації форм урядування до певних станів розвитку суспільства, не беручи до уваги не тільки наступний етап розвитку, а й всі ті етапи, які воно /160/ ще має подолати: і ті, що їх можна передбачити, і куди невизначеніший діапазон тих, яких нині передбачити неможливо. З цього випливає: задля визначення позитивних рис форм урядування слід сконструювати ідеал такого врядування, яке саме по собі буде найприйнятнішим, тобто за наявності чинників, потрібних для реалізації його позитивних потенцій, якнайбільше сприятиме позитивним змінам не в якійсь окремій сфері, а в усіх аспектах та виявах життя суспільства. Сконструювавши, ми маємо розцінити, які душевні якості потрібні, щоб це врядування реалізувало всі свої потенції, та якими є ті різноманітні вади, внаслідок яких народ стає неспроможним скористатися з переваг такого врядування. Тоді можна було б сформулювати теорему, що визначить обставини, за яких доречно запровадити цю форму врядування, а також надасть змогу з’ясувати, за яких ситуацій її запроваджувати не слід. Окрім того, завдяки цій теоремі ми б зрозуміли, які з гірших форм політичного устрою найкраще проведуть ці спільноти крізь стадії, які вони мають подолати, перше ніж стануть придатними для найкращої форми врядування.

З усіх цих проблем останньої ми тут не будемо порушувати; натомість перша проблема є істотною складовою предмета нашого дослідження: адже ми можемо, не боячись бути занадто квапливими, відразу висунути тезу (її докази та ілюстрації до неї ми розглянемо нижче), що таку ідельну форму врядування ми виявимо в тому чи іншому різновиді представницької системи.

Попередня     Головна     Наступна