Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Міл, Джон Стюарт. Про свободу: Есе / Пер. з англ. — К: Основи, 2001. — С. 161-177.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ III

ПРЕДСТАВНИЦЬКЕ ВРЯДУВАННЯ — НАЙІДЕАЛЬНІША ФОРМА ВРЯДУВАННЯ



Протягом тривалого періоду (мабуть, протягом усього існування британської свободи) було звичною річчю казати, що якби можна було гарантувати царювання доброго деспота, деспотична монархія була б найкращою формою врядування. Я вважаю цю думку виявом цілковитого нерозуміння того, що таке добре врядування. І, до речі, саме таке нерозуміння, якого треба якнайшвидве позбутися, завдає непоправної шкоди нашим роздумам про врядування.

Ця думка спирається на гіпотезу, що абсолютна влада в руках видатної особистості гарантує сумлінне та виважене виконання всіх обов’язків врядування. Абсолютний володар буцімто запровадить добрі закони, забезпечить їхнє виконання та реформує старе законодавство. На всі відповідальні посади він призначатиме найгідніших людей; судочинство, мовляв, буде таким досконалим, податки та обов’язки громадян — такими легкими й так розумно розподіленими, кожною адміністративною сферою керуватимуть так чесно й розважливо, як тільки дозволялала ситуація в країні та рівень її морального й інтелектуального розвитку. Я готовий, щоб довести хибність цієї думки, навіть погодитися з цим, проте мушу звернути вашу увагу на те, якою значною є моя поступка і якою мірою просте уявлення про "доброго деспота" недостатнє навіть для приблизної реалізації таких результатів. Для здійснення всього, про що йшлося, монарх має бути не тільки добрим, а ще й усе бачити та знати. Він завжди має бути точно проінформований (ця інформація повинна бути оптимально докладною) про роботу кожної з гілок врядування у кожному регіоні країни і щодня протягом двадцяти чотирьох годин (а це все, що даровано королеві, так само як і скромному працівникові) присвячувати належну увагу всім складовим цього величезного масиву роботи та здійснювати належний нагляд за ними. Окрім величезної кількості чесних та активних людей, спроможних під контролем і наглядом працювати в кожній адміністративній сфері, з маси своїх підданих він має вибрати й невеличку групу надзвичайно обдарованих і найгідніших індивідів, яких можна не тільки /162/ позбавити такого контролю, — їм можна довірити нагляд за іншими. Оскільки здібності та енергія, необхідні для виконання цього завдання хоч якимсь прийнятним способом, мають бути надзвичайними, то навряд чи можна уявити, що добрий деспот, існування якого ми припустили, погодився б його виконати — якщо, звичайно, цей крок не буде порятунком від нестерпних бід або тимчасовим підготовчим етапом до чогось, виходить за межі цього завдання. Проте наш аргумент зберігатиме свою чинність навіть за відсутності таких труднощів. Уявімо собі, що їх нема: що в такому разі ми матимемо?

Одна людина з надлюдськими розумовими здібностями керує справами інтелектуально пасивного народу. Передумова його пасивності міститься вже в самому уявленні про абсолютну владу. Народ у цілому та кожен окремий його член геть позбавлені можливості вирішувати власну долю. Люди ніяк не прагнуть обстоювати спільні інтереси. Чужа воля вирішує за них все; і непокора розцінюється законодавством як злочин. Яких людей може витворити такий режим? Якого розвитку їхні розумові та діяльні здібності можуть набути за такого політичного устрою? Можливо, їм дозволять міркувати про суто теоретичні питання, що або зовсім не стосуються політики, або мають лише віддалений зв’язок з політичною практикою. Щонайбільше їм, мабуть, дозволять тільки висувати пропозиції щодо певних практичних проблем, і навіть за найпоміркованішого деспота тільки громадяни, що мають у суспільстві певний авторитет та репутацію, можуть сподіватися, що можновладці зважатимуть на їхні пропозиції або принаймні візьмуть їх до відома. Людині, певно, притаманна вкрай незвична схильність до інтелектуальних вправ самих по собі та заради них самих, якщо вона береться досліджувати інтелектуальні проблеми, що ніяк не впливатимуть на реальне життя, чи готується до певної діяльності, на яку не матиме дозволу. Єдиною достатньою спонукою до розумових вправ (винятками можуть бути лиш окремі одниниці на ціле покоління) є перспектива, що результатами такого мислення можна скористатися на практиці. З цього аж ніяк не випливає, що народові бракуватиме розумових здібностей. Звичайнісінькі життєві справи, що ними має опікуватися кожна людина та кожна сім’я задля власних інтересів, у певних не надто широких межах стимулюватимуть розвиток розумових здібностей та практичних навичок. Існуватиме, мабуть, певний вибраний клас savants, учених, які братимуться до науки заради її практичного застосування чи задля задоволення від са-/163/мого дослідження. Існуватиме бюрократія; існуватимуть люди, яких навчатимуть мистецтву державного врядування чи принаймні певним емпіричним принципам, пов’язаним із ним. Задля звеличення деспота найкращі духовні сили нації можна певним чином організувати (створивши, наприклад, елітні військові підрозділи) — і дуже часто монархи саме так і чинили. Але широкий загал звичайно не мав жодної інформації про всі найважливіші питання політичної практики, і відтак ці питання були йому байдужі. Якщо люди все-таки дещо знали про них, це знання було лише дилетантським — на кшталт обізнаності тих, хто ніколи не брав до рук інструмента, з нюансами якогось ремесла. Проте за такої ситуації страждають не тільки їхні розумові здібності. Розвиток їхніх моральних рис такий самий уповільнений. Там, де штучно обмежують сферу діяльності людей, їхні почуття починають звужуватися та зменшуватися у тій самій пропорції. Почуття живиться діяльністю; навіть сімейна злагода залежить від тих добровільних послуг один одному членів сім’ї. Позбавте людину обов’язку щось робити задля своєї країни, і він збайдужіє до неї. Колись давно було сказано, що за деспотизму країна має щонайбільше одного патріота — самого деспота. Ця теза спирається на правильне розуміння того, як абсолютна покора впливає навіть на гарного та мудрого володаря. Залишається релігія, і можна було б сподіватися, що принаймні завдяки її впливові люди зможуть відвернути свої очі від пороху під своїми ногами. Одначе, навіть припустивши, що релігія уникла перекручень і пристосування до цілей деспотизму, вона втрачає за деспотичного врядування свою вагу в суспільстві та звужується до сфери особистих стосунків між людиною та її Творцем, у яких ідеться тільки про її власне спасіння. Релігія в такій своїй формі цілком сумісна з найвузькозорішим егоїзмом, і її роль у зміцненні солідарності вірних стає аж надто малою.

Добрий деспотизм — це врядування, за якого деспот спромігся усунути будь-які утиски з боку державних службовців; натомість сама влада замість громадян опікується всіма їхніми інтересами, думає замість них і, дедалі більше зменшуючи їхню активність та енергійність, формує людей із пасивною свідомістю. Коли полишати урядові клопіт розв’язувати певні проблеми, неначе лишаючи їх на суд провидіння, такий вчинок є виявом цілковитої байдужості до цих проблем, а згода з негативними результатами таких розв’язань свідчить про готовність прийняти їх як кару природи. Тому, за винятком декількох людей, що беруться до науки /164/ та цінують інтелектуальне споглядання заради нього самого, усі, нехтуючи розвиток власного розуму та почуттів, віддають перевагу матеріальним інтересам, а задовольнивши їх — розвагам та прикрашанню приватного життя. Одначе це означає (адже свідчення історії чогось-таки варті), що народ занепадає — якщо, звичайно, він перед тим досяг більш-менш високого рівня розвитку. Якщо він ніколи не підносився над рівнем якого-небудь азіатського народу, то його стагнація триватиме й далі. Проте якщо — на кшталт греків чи римлян — завдяки енергії, патріотизму та духовному зростанню (а спричинити розвиток цих національних рис можне тільки свобода) він сягнув вищого рівня, то за кілька поколінь його чекатиме повернення до рівня азіатських суспільств. І така стагнація аж ніяк не убезпечує суспільство від змін на гірше; вона часто-густо спричинює ситуацію, коли сильніший деспот чи найближчі варварські народи, що разом зі своєю дикістю зберегли й завзяття свободи, спустошують та загарбують території даного народу, перетворюючи все населення на рабів.

Такими є не просто природні тенденції, а неодмінні риси деспотичного врядування, яких можна уникнути тільки тоді, якщо деспотизм погоджується перестати бути деспотизмом, а той, кого вважають добрим деспотом, утримується від здійснення своєї влади і, зберігаючи її номінально, дозволяє процесу врядування відбуватися таким чином, неначе влада й справді належить народові. Можна навіть уявити деспота, який дотримується багатьох правил та обмежень, визначених конституційним урядуванням, хоча в це, звичайно, надто важко повірити. Він міг би дозволити таку свободу преси й таку свободу дискусій, яка дала б громадськості змогу формувати та висловлювати свою думку про національні проблеми. Він міг би дозволити народові самому, тобто без втручання державної влади давати собі раду у своїх локальних справах. Він міг би навіть оточити себе однією чи кількома урядовими радами, членів яких вільно обирав би весь народ чи певна його частина, і водночас тримати в своїх руках систему оподаткування, найвищу законодавчу та виконавчу влади. Якби він діяв саме так, зрікшись урядувати як деспот, то позбувся б багатьох негативних рис, властивих деспотизмові. Надалі деспот не перешкоджав би національному зростанню політичної активності та здатності орієнтуватися в державних справах; тимчасом громадська думка стала б самостійною, а не була б лише відлунням урядових інстанцій. Проте такі покращення спричинили б нові труднощі. Адже незалежна від диктату монарха громадська дум-/165/ка має або підтримувати його, або ні. Середньої позиції тут бути не може. Проте за будь-якого способу врядування існує багато людей, яких він не задовольняє; оскільки вже існуватимуть легальні шляхи вислову власної позиції, то часто-густо лунатимуть думки, що суперечать урядовим заходам. Що ж діяти монархові тоді, коли невдоволені ним становитимуть більшість у суспільстві? Чи мусить він змінити свою політику? Чи має він підкоритися позиції власного народу? В такому разі він буде вже не деспотом, а конституційним володарем — знаряддям та найпершим слугою народу; те, що відрізнятиме його від решти людей, полягатиме лиш у неможливості повалити його з трону. Якщо ні, то або він знищить опозицію своєю деспотичною владою, або у суспільстві існуватиме постійний антагонізм між народом та однією людиною, антагонізм, який може мати лиш один кінець. І навіть релігійний принцип пасивної покори та "божественного права" не відверне надовго природних наслідків такої ситуації. Монарх буде змушений або скоритися вимозі запровадити конституційну монархію, або передати трон тому, хто зможе це здійснити. Деспотизмові (за такої ситуації суто номінальному) будуть властиві лише крихта тих переваг, які начебто притаманні абсолютній монархії, і водночас такий політичний устрій аж ніяк не спроможний цілком скористатися з переваг вільного врядування. Адже хоч яким великим буде ступінь свободи, що її надано громадянам, вони ніколи не забудуть, що цю свободу подарував їм монарх зі своєї доброї ласки і що вона — лише його поступка, яку за наявного державного устрою він може щомиті скасувати; так само вони ніколи не забудуть, що юридично вони — раби, дарма що раби мудрого та милостивого володаря.

Не дивина, якщо нетерплячі чи розчаровані реформатори, нарікаючи на перешкоди, що їх ставить на шляху найпрогресивніших соціальних змін невігластво, байдужість, упертість і якась дурна затятість народу, а також збочений егоїзм, підсилений тією потужною зброєю, якою є вільні інституції, час від часу жалкуватимуть за сильною рукою, яка подолала б усі ці перешкоди та привчила б упертий народ до кращої форми врядування. Проте на одного деспота, який інколи вдається до реформ і виправляє надуживання, припадає дев’яносто дев’ять тих, хто їм якраз і сприяє. Навіть полишивши цей факт поза увагою, слід зауважити, що ті, хто прагне таким чином реалізувати свої сподівання, не помічають в ідеї доброго врядування головну з його складових — вдосконалення самого народу. Одна з переваг свободи полягає в /166/ тому, що, коли вона є, володар не може оминути людські душі й покращити життя людей, не вдосконаливши їх самих. Якби й можна було добре правити народом за відсутності зусиль з його боку, таке врядування тривало б не довше, ніж звичайно триває свобода народу, звільненого іноземною армією без допомоги з його боку. Деспот, щоправда, може просвітити свій народ, і, якщо він справді дасть йому освіту, це було б найкращим виправданням його деспотизму. Проте будь-яка освіта, яка прагне створити з людей щось інше, ніж звичайні механізми, кінець кінцем спонукатиме їх вимагати права самостійно давати собі раду в своїх діях. Провідні французькі філософи XVIII сторіччя навчалися в єзуїтів. Здається, навіть єзуїтської освіти було досить, аби народився потяг до свободи. А те, що бодай трохи сприяє розвиткові людських здібностей, народжує дедалі дужче бажання вільно застосовувати їх, і процес виховання народу може бути успішним тільки тоді, якщо прищеплюватиме народові саме те, що ця освіта спонукатиме його бажати, а то й вимагати для себе.

Я, проте, аж ніяк не схильний засуджувати тимчасове запровадження диктатури абсолютної влади за ситуацій, коли це конче потрібно. За давніх часів вільні народи з власної волі вдавалися до такої влади, яка була чимось на кшталт необхідних ліків від хвороб даного політичного устрою, яких годі було позбутися м’якішими заходами. Проте запровадження такої форми врядування — хай навіть на вкрай обмежений термін — можна виправдати лише тоді, коли диктатор (подібно до Солона чи Піттака) застосує всю отриману владу задля знищення перешкод, які не дають народові користуватися своєю свободою. Загалом ідеал доброго деспотизму геть хибний, і навряд чи існує щось химерніше, безглуздіше та небезпечніше, ніж спроба його практичного втілення (за винятком тих ситуацій, коли деспотизм тимчасовий). Зло породжує зло, але й добрий деспотизм у країні, бодай трохи цивілізованій, завдає більшої шкоди, ніж лихий деспотизм, оскільки набагато більшою мірою розслабляє та знесилює думки, почуття та енергію народу. Деспотизм Августа підготував римлян до Тіберія. Якби це м’яке рабство не ламало римський дух протягом майже двох поколінь, римляни, мабуть, мали б у собі силу повстати проти рабства мерзеннішого.

Не складно показати, що найкращою формою врядування є та, за якої верховна влада та найвищі контрольні повноваження належать усьому суспільству і кожному громадянинові не тільки дано право голосу у здійсненні цієї верховної влади, а й запропоновано /167/ принаймні іноді брати активну участь у врядуванні, виконуючи певні місцеві чи загальнодержавні політичні функції.

Задля перевірки цього твердження слід його дослідити з огляду на два аспекти, на які, як ми показали в попередньому розділі, зручно розподілити дослідження позитивних та негативних рис врядування. Цими двома аспектами є, по-перше, міра здатності цього врядування скористатися з наявних моральних, інтелектуальних та діяльних рис громадян у процесі керування справами суспільства і, по-друге, його роль у піднесенні чи занепаді цих рис.

Хтозна, чи є потреба казати, що найкращою формою врядування є не та, яку можна запровадити на всіх стадіях розвитку цивілізації і яка завжди може виявитися прийнятною, а та, яка за сприятливих для свого запровадження обставин породжує найбільшу кількість позитивних наслідків — безпосередніх і в далекій перспективі. Єдиним політичним устроєм, який може претендувати, що він найкращий, є по-справжньому народне врядування. Воно переважає інші форми врядування за обома складовими досконалості політичного устрою. Народне врядування більше, ніж будь-який інший політичний устрій, спроможне забезпечити добре врядування та сприяти вдосконаленню національного характеру.

Його переваги порівняно з теперішнім станом ґрунтуються на двох найзагальніших та універсально застосовних принципах, які мають характеризувати людське буття. Перший принцип полягає в тому, що права та інтереси кожного індивіда будуть забезпечені тільки тоді, коли сам цей індивід має змогу й бажання обстоювати їх. Другий принцип стверджує, що піднесення та поширення загального процвітання прямо пропорційне тому, наскільки значним та розмаїтим є завзяття людей, які прагнуть його досягти.

Сформулюймо ці два твердження так, щоб вони були придатніші для наших цілей. Люди перебувають у безпеці від зла, що його можуть заподіяти їм інші, лише завдяки самозахисту. І вони досягають значного успіху у своїй битві з природою лише тією мірою, якою покладаються суто на себе, розраховуючи радше на те, що вони — окремо чи спільно з іншими — можуть зробити самі, ніж на чиюсь допомогу.

Перше твердження, тобто теза, що індивід — один-єдиний надійний охоронець власних прав та інтересів, є одним з тих елементарних принципів здорового глузду, якого дотримується кожен, хто здатен у ситуаціях, коли йдеться про його особистий інтерес, дати собі раду у власних справах. Щоправда, багато хто відчуває /168/ глибоку відразу до цього принципу як до політичної доктрини: таким людям до вподоби закидати їй, що це доктрина якогось загального егоїзму. На цей закид можна відповісти, що, відколи люди перестануть віддавати перевагу самим собі над іншими та своїм ближнім над тими, хто чужий їм, відтоді комунізм буде не тільки цілком реальною, а і єдиною прийнятною формою соціального устрою. Коли настануть ці часи, комунізм, без сумніву, буде запроваджений. Щодо мене, то, не вважаючи, що всі люди егоїсти, я з легкістю можу визнати, що серед еліти людства комунізм можна було б запровадити навіть тепер і що він міг би стати цілком здійсненним і для решти. Проте оскільки така думка аж ніяк не популярна серед тих, хто захищає наявні інституції і скаржиться на доктрину, що проголошує наскрізне панування приватного інтересу, то вони, як на мене, й справді вірять, що більшість людей зважає радше на власні інтереси, аніж на інтереси інших. Однак для обгрунтування справедливості претензій усіх громадян на участь у здійсненні верховної влади, ми не мусимо наполягати навіть на цьому. Тоді, коли влада належить певному класові, він не обов’язково усвідомлено та зумисне жертвуватиме іншими класами заради себе; достатньо вже тієї небезпеки, що за відсутності природних захисників інтересів пригноблених на ці інтереси не зважатимуть; і навіть тоді, коли на них звертатимуть увагу, то бачитимуть їх зовсім іншими очима, ніж бачать ті, для кого ці інтереси є власними. Наприклад, про нашу країну можна стверджувати, що так звані робітничі класи зовсім усунуто від будь-якої прямої участі в урядуванні. Я не вважаю, що соціальні верстви, які реально впливають на державну політику, загалом хоч трохи прагнуть пожертвувати робітничими класами заради власного зиску. Колись вони справді бажали такого, і про це свідчать уперті та тривалі законодавчі спроби обмежити зростання заробітної платні. Проте нині їхні прагнення здебільшого цілковито протилежні: задля блага робітничих класів вони дечим охоче поступаються (особливо своїми фінансовими інтересами); їхньою помилкою радше є те, що ці поступки занадто щедрі та занадто нерозважливі. Я не думаю, що коли-небудь якийсь володар минувшини щиріше, ніж британський уряд, бажав виконувати свій обов’язок щодо найбідніших підданих. Проте хіба парламент чи, принаймні, дехто з його членів колись хоча б на мить поглянув на яку-небудь проблему очима робітника? Коли постає питання, яке зачіпає інтереси самих працівників, хіба не розглядають його тільки з погляду роботодавців? Я не стверджую, що загалом у таких питаннях /169/ позиція робітників найближча до істини, проте іноді вона принаймні так само близька до неї, як і решта позицій, і, хай там як, до неї слід уважно дослухатися, а не відвертатися від неї чи навіть геть ігнорувати (а саме це тепер і відбувається). Розгляньмо, наприклад, проблему страйків. Серед членів палати навряд чи знайдеться бодай один лідер, який не був би абсолютно переконаний, що саме роботодавці мають беззаперечну рацію, а позиція робітників є просто абсурдна. Ті, хто досліджував цю проблему, добре знають, як погано узгоджується така позиція із реальним станом справ і що обговорення цієї проблеми набуло б геть іншого вигляду, якби класи, що страйкують, мали змогу обстоювати свою позицію в парламенті.

Неодмінною рисою людського буття є те, що жодне, хоч яке щире бажання боронити інтереси інших людей не може повною мірою гарантувати такий захист цих інтересів, який позбавив би тих людей необхідності самим обстоювати себе. І навіть із більшою певністю можна стверджувати, що тільки завдяки їхнім власним зусиллям можна справді поліпшити їхнє життєве становище. Завдяки спільному впливу цих двох принципів усі вільні суспільства повніше позбулися соціальної несправедливості та злочинності й досягли більшого процвітання порівняно з рештою народів та зі своїм власним станом, коли вони втратили свободу. Порівняймо вільні держави за часів, коли вони мали свободу, з державами-сучасницями, що перебували під монархічним чи олігархічним деспотизмом: грецькі міста з перськими сатрапіями; італійські республіки, вільні міста Фландрії та Німеччини з феодальними монархіями Європи; Швейцарію, Голландію та Англію з Австрією чи дореволюційною Францією. Перевага вільних держав у добробуті надто очевидна, аби її ставити під сумнів; водночас цей добробут свідчить про їхню перевагу в організації врядування та соціальних відносинах, яку можна й так помітити на кожному історичному етапі. Якщо ми порівнюватимемо не одну епоху з іншою, а різні типи врядування, що існували за одного історичного періоду, то жоден ступінь безладдя (а перебільшенням є навіть думка, що, коли у вільних державах народ бере участь в урядуванні, там панує безлад) не можна ані на мить порівняти з тією презирливою зневагою до народних мас, що пронизала все життя монархічних країн, або з притаманною їм огидною індивідуальною тиранією.

Слід визнати, що тих переваг свободи, якими досі користувалися, досягнено завдяки поширенню їх привілеїв лише на певні про-/170/шарки суспільства, і ми ще й нині можемо лише прагнути такого врядування, яке подарувало б ці привілеї всьому суспільству. Кожен крок у цьому напрямку цінний сам по собі, та часто-густо наявна ситуація дає можливість здійснити лиш один такий крок, проте вільним можна назвати насамперед те врядування, яке наділяє привілеями сводоби всіх громадян. Якщо когось — байдуже, кого саме, — цих привілеїв позбавлено, його інтереси, на відміну від решти, нема кому обстоювати, а відтак ці люди із значно меншим натхненням та завзяттям докладатимуть зусиль для досягнення добробуту (як свого, так і добробуту спільноти). Хто-зна, чи слід нагадувати, що добробут суспільства завжди залежить від зусиль, яких докладають його члени.

Отже, саме така складається ситуація, коли йдеться про теперішній добробут, тобто добре керування справами нинішнього покоління. Якщо ми зараз торкнемося впливу тієї чи іншої форми врядування на характер людей, то з’ясуємо, наскільки це можливо, що та перевага, яку народне врядування має над усіма іншими формами врядування, ще очевидніша та безсумнівніша.

Насправді це питання залежить від ще фундаментальнішого питання, а саме: який з двох найпоширеніших типів характеру якнайбільше сприяє добробуту суспільства: активний чи пасивний? Іншими словами, який тип характеру має переважати — той, що чинить опір усіляким негараздам, чи той, що терпить їх; той, що згинається перед обставинами, чи той, що намагається змінити їх на свою користь?

Прихильність до пасивного типу досить поширена серед моралістів і людського загалу. Енергійними людьми можуть захоплюватися, проте більшість віддає перевагу слухняним та покірним. Пасивність наших ближніх підсилює наше чуття захищеності та грає на руку нашим примхам. Пасивні люди, якщо ми не потребуємо якраз їхньої діяльної участі, видаються найменшою перешкодою на нашому власному шляху. Люди, вдоволені своїм життям, не є для нас небезпечними супротивниками. Проте аж надто очевидно, що саме праця невдоволених людей є джерелом людського поступу. І також неможливо заперечити, що активна душа набагато легше може стати терплячішою, ніж пасивна — енергійнішою.

Розгляньмо три види людських чеснот: чесноти інтелектуальні, практичні та моральні. Розвиткові перших двох, без сумніву, сприяє активний тип характеру. Якщо дехто переважає інших інтелектуально, ця перевага завжди є результатом активних зусиль. /171/ Ініціативність, бажання завжди бути в русі, створювати щось нове задля власної користі чи задля користі інших, є джерелом не тільки умоглядних, а й практичних здібностей. Інтелектуальна культура, пов’язана з іншим типом характеру, має бліді та невиразні риси, притаманні душі, яка не йде далі самого лише подиву чи простого споглядання. Критерієм справжнього та енергійного мислення, що полягає в пошуках істини, а не пустому мрійництві, є його успішне практичне застосування. Там, де нема такого пошуку, — а саме він надає мисленню визначеності, точності та зрозумілості, — народжується тільки містична метафізика на кшталт метафізики піфагорійців чи вчення Вед. А з огляду на практичне вдосконалення ситуація ще очевидніша. Поліпшенню людського життя сприяють люди, які борються з природними силами та тенденціями, а не коряться їм. Усі риси, які сприяють зростанню людського добробуту, притаманні саме активному та енергійному характерові, а звички та поведінка, що сприяють збільшенню вигоди кожного окремого члена суспільства, принаймні належать до низки тих особливостей, що кінець-кінцем спричинюють поступ усього суспільства.

Проте чи можна віддавати перевагу активному характеру і з погляду моралі? Попервах тут ніби з’являється сумнів. Я не маю на увазі релігійне чуття, яке звичайно виступає на захист неактивного характеру, аргументуючи це тим, що він нібито узгоджується з належною покорою божественній волі. Християнство, так само як і інші релігії, виплекало такі уявлення, проте саме воно й має вирішити, відкинути ці та багато інших хибних уявлень чи ні. Абстрагуючись від релігійних міркувань, зауважмо, що пасивні люди, які відступають перед перешкодами замість прагнути їх подолати, насправді навряд чи можуть бути аж надто корисними як собі, так і іншим, проте від них можна принаймні сподіватися, що вони не заподіють зла. Вдоволеність завжди вважали однією з моральних чеснот. Проте абсолютно хибним є погляд, ніби вдоволеність неминуче або природно породжує пасивність і, якщо немає вдоволеності, моральні наслідки такого стану будуть жахливими. Там, де існує бажання досягти ще не досягнених благ, той, кому цих благ бракує та хто не здатен здобути їх власними зусиллями, схильний із ненавистю та злістю ставитися до тих, хто володіє ними. Натомість сповнена енергії та оптимізму людина, яка береться покращити власне становище, відчуває прихильність до тих, хто прагне цієї самої мети чи успішно досяг її. І там, де більшість із натхненням прагне реалізувати свої цілі й покращити власне /172/ життя, тих, хто не здійснив своїх намірів, сповнюють почуття, звичайні для народу нашої країни: вони вбачають причину своїх невдач у слабкості докладених зусиль, браку сприятливих нагод і неприхильності долі. А ті, хто, прагнучи благ, що їх набули інші, не докладають для цього жодних зусиль або без упину нарікають на долю, яка буцімто не дає їм того, чого вони, власне, повинні домагатися самі, або сповнені заздрощів та ворожості до людей, хто досяг того, чого б їм кортіло мати.

Заздрість стає рисою національного характеру тоді, коли до життєвого успіху ставляться як до результату якоїсь фатальності чи випадковості, а не як до наслідку людських зусиль. Найбільшою мірою ця риса притаманна жителям Сходу. Заздрісник — герой східних казок; великої уваги надають йому й моралісти. У реальному житті він нестерпний для всіх, кому належать речі, що можуть стати предметом бажання — чи то палац, чи то гарна дитина, чи навіть добре здоров’я та просто весела вдача. Наслідки, начебто пов’язані з самим його поглядом, є джерелом скрізь поширеного забобону про зурочення. Наступними після азіатів ідуть деякі південні європейці. Іспанці через власні заздрощі переслідували всіх видатних людей, занапастили власне життя і взагалі надто рано поклали край власним успіхам 1. Французам, які за своєю природою є народом південним, подвійний вплив деспотизму та католицизму, всупереч їхньому імпульсивному темпераменту, прищепив покірність та терплячість, які стали рисами національного характеру, а також найпоширеніші серед них уявлення про мудрість та досконалість. І причину того, що заздрощі одне одному та будь-чому досконалому притаманні французам саме такою невеликою мірою, яку ми спостерігаємо, слід вбачати у впливі великої кількості інших позитивних рис французького характеру і, насамперед, величезної індивідуальної енергії. Французька енергійність — хоча вона й менш наполеглива та постійна, ніж енергійність англосаксів, які завжди самі дають собі раду та ніколи не припиняють боротьби, — все-таки виявляла себе скрізь, де її не сковували французькі інституції.



1 Ці рядки я написав перед визвольною революцією 1862 р. Спричинена зневагою народу до корумпованої системи управління та цілковитою деморалізацією політиків, вона надала грекам, які зараз прогресують дуже швидко, повний та реальний шанс запровадити конституційне врядування.



Без сумніву, в усіх країнах існують по-справжньому вдоволені люди, які не тільки не шукають, а й не бажають того, що їм іще не належить, — і такі люди за самою своєю природою не відчувають /173/ ворожості до тих, чия доля прихильніша. Однак дуже часто ті, хто нібито цілком задоволений своїм життям, насправді відчувають постійну вдоволеність. Якщо вони ще й сповнені лінощів та самопотурання, то, ніяк не намагаючись пристойним способом покращити своє становище, тішаться нагодою понизити інших до свого власного рівня. І якщо ближче поглянути навіть на приклади цілком безневинної задоволеності, ми побачимо, що такі вдоволені люди гідні нашої прихильності тільки тоді, коли байдуже ставляться тільки до покращення зовнішніх обставин, прагнучи водночас до безупинного духовного зростання чи принаймні незацікавлено допомагати іншим. Задоволена людина чи сім’я, які не прагнуть зробити щасливішим свого ближнього, сприяти добробуту власної країни чи свого регіону або стати морально досконалішим, не викликають у нас ані захоплення, ані схвалення. Ми цілком слушно вбачаємо причину такої вдоволеності суто у браку мужності та рішучості. Те відчуття задоволеності, яке ми схвалюємо, є здатністю легко обходитись без того, чого досягти неможливо, правильно оцінити вартість різних предметів бажання та охоче відмовитись від невартісних, якщо вони несумісні з вартісними. Проте такі риси більшою мірою притаманні людині, яка активно прагне покращити власну долю чи долю когось іншого. Той, хто постійно міряється силою з різними перешкодами, з’ясовує, яких перешкод він не спроможний подолати, а які не варті докладених зусиль. Людина, мислення та енергія якої спрямовані на практичну та корисну діяльність, найменшою мірою схильна повнитись невдоволенням через те, чого взагалі не варто досягати, або те, в чому вона не має жодної потреби. Таким чином, активний характер, який вміє сам дати собі раду, — не тільки найкращий з огляду на внутрішньо притаманні йому риси, а немов містить ще й те, за що ми цінуємо протилежний тип.

Підставою засудження завзятого темпераменту англійців та американців можуть бути тільки якісь неістотні цілі, на які вони звичайно витрачають свою енергію. І все-таки саме з цим темпераментом слід пов’язувати наші сподівання на повсюдне вдосконалення людства. Хтось влучно зауважив, що якщо когось спіткає невдача, то французи кажуть: "Il faut de la patience", а англійці — "Яка ганьба!" Народ, який вважає невдачу ганьбою, який дотримується думки, що злу можна й слід запобігати, зрештою найбільше сприяє вдосконаленню світу. Якщо бажання доволі невибагливі, якщо вони лише трохи виходять за межі матеріального комфорту та демонстрації власного багатства, безпосередні результати /174/ людських зусиль полягатимуть лиш у розширенні людської влади над матеріальними об’єктами, проте навіть це уможливлює видатні інтелектуальні й соціальні досягнення та готує ті соціальні механізми, які їм сприятимуть. І коли вже в людей народиться певна енергія, дехто її використає задля вдосконалення не тільки зовнішніх обставин, а й внутрішньої природи людини, і людські зусилля дедалі більше будуть спрямовані саме в цьому напрямку. Брак активності, брак прагнень і бажань — значно фатальніша перешкода для вдосконалення, ніж будь-яке спрямування людської енергії в хибному напрямку. Внаслідок самого лише браку цих рис, іноді притаманного масам, купка енергійних людей може спрямувати суспільство в хибному напрямку та призвести до жахливих наслідків. Переважно саме з цієї причини більшість людей перебуває у стані варварства чи напівварварства.

Тепер вже не може бути аніякого сумніву, що врядування одного володаря або кількох людей сприяє формуванню пасивного типу характеру, натомість врядування багатьох — характерові активному та самостійному. Безвідповідальні володарі потребують радше пасивності своїх підданих, аніж їхньої активності, якщо цю активність вони не можуть змусити служити собі. Всі типи врядування над політично пасивними людьми прищеплюють їм думку, що приписи володарів зумовлені законами самої природи, й тому їм слід коритися. Воля володарів та закон, що є відбитком цієї волі, вимагають пасивної покори. Але жодна людина, чия поведінка демонструє наявність волі, мужності та внутрішньої мотивації, не є суто інструментом чи матеріалом у руках її володаря, однак така людина змушена радше перепрошувати деспота за будь-який вияв цих рис, ніж чекати на його схвалення. Навіть якщо безвідповідальні володарі недостатньою мірою усвідомлюють небезпеку, що її може спричинити духовна активність їхніх підданих, та з цієї причини не вдаються до репресій проти них — це соціальне становище вже є репресивним. Людські зусилля набагато ефективніше стримуються усвідомленням їхньої цілковитої марності, ніж якоюсь реальною протидією їм. Покірність чужій волі за своєю природою несумісна з чеснотами на кшталт самостійності та самоврядування. Ця теза може бути більш або менш слушною залежно від міри деспотичності певної влади. Володарі значно відрізняються один від одного з огляду на той проміжок часу, протягом якого вони контролюють вільну діяльність своїх підданих або керують їхніми справами замість них. Проте ця різниця полягає лиш у ступені, а не в принципі, і найкращі деспоти часто найсуво-/175/ріше обмежують вільну діяльність своїх підданих. Поганий деспот, потурбувавшись про власні забаганки, іноді може полишити своїх підданих самим собі, проте добрий деспот наполягатиме, що робить своїм підданим добро, оскільки опікується їхніми справами краще, ніж вони самі спромоглися б провадити їх. Регулятивні заходи, що чітко визначили послідовність виробничих процесів в усіх провідних галузях французької мануфактури, були витвором великого Кольбера.

Людські здібності перебувають в цілковито іншій ситуації там, де людина не відчуває над собою жодних інших зовнішніх обмежень, окрім тих, що їх вимагає природа, та тих урядовчих повноважень, якими суспільство наділяє деяких своїх членів. І кожен індивід у разі, якщо, на його думку, ці урядовці несумлінно виконують свої функції, завжди має змогу публічно заявити про свою незгоду та активно сприяти їхній заміні. Без сумніву, за частково народного врядування, цією свободою можуть користуватися навіть ті, кому не належать усі привілеї громадянства. Проте значним додатковим стимулом для того, аби кожен сам міг собі зарадити та покладатися на себе, буде ситуація, коли індивіди матимуть рівні права та не відчуватимуть, що їхній успіх залежить від того враження, яке вони справлять на чиїсь почуття та настрої. Величезним злом для індивіда, а надто для класу є ситуація, за якої вони не беруть жодної участі у функціонуванні політичного механізму та змушені стояти біля дверей тих, хто вирішує їхню долю без них, і благати. Максимуму цілющого впливу свободи на характер індивіда можна досягти тільки тоді, коли він або є, або дуже прагне стати громадянином із такими самими правами, що й у будь-кого іншого. Проте навіть ще істотнішою є та практична дисципліна, якої набуває характер внаслідок необхідності протягом певного терміну виконувати певні соціальні функції. Ще не наголошено на тому, як мало люди у своєму буденному життя керуються власними уявленнями і почуттями. Їхня праця — цілковита рутина; не улюблена справа, а найпримітивніша форма вияву власного інтересу, тобто прагнення задовольнити щоденні потреби. Ця праця ніколи не сприятиме виникненню у душах людей тих думок та почуттів, які свідчили б про вихід їхніх інтересів за вузько індивідуальні межі. Якщо їм доступні певні корисні для їхнього розвитку книги, у них геть відсутній стимул їх читати; і звичайно індивід позбавлений можливості спілкуватися з людьми, освіченість яких значно вища за його власну. Нагода зробити щось задля суспільства дещо врівноважує ці негативні моменти. Якщо /176/ обставини дозволяють, аби обсяг суспільних обов’язків, що їх мусить виконувати цей індивід, був доволі значним, цей індивід стає освіченою людиною. Попри всі недоліки соціальної системи та моральних ідей античності, участь у системі судочинства та народних зборах піднесли інтелектуальний розвиток пересічного афінського громадянина на значно вищий рівень, аніж той, що існував у будь-якій іншій спільноті людей — давній чи сучасній. Це переконливо доводить кожна сторінка творів видатного англійського історика Греції, і нам достатньо звернути увагу лише на ту високу якість промов, якими видатні оратори сподівалися найефективніше вплинути на розум та волю афінян. Таку саму користь, дарма що набагато меншу за ступенем, приніс англійцям нижчої верстви середнього класу їхній обов’язок виконувати функції присяжних у регіональних судових установах, хоча цей обов’язок і не поширювався на велику кількість людей, не був аж надто тривалим та не сприяв ознайомленню з таким розмаїттям піднесених думок, аби його можна було порівнювати з тим громадянським вихованням, яке демократичні інституції надавали кожному громадянинові Афін. Проте навіть це, певно, радикально змінило цих англійців, прищепивши їм ідеї та розвинувши їхні здібності, яких не мали ті, хто у своєму житті тільки й робив, що писав якийсь непотріб чи продавав товари з прилавка. Ще кориснішим для людської душі є моральний аспект такого виховання, якому сприяла б участь, бодай епізодична, кожного окремого громадянина у виконанні державних функцій. Якщо його залучено виконувати їх, він має вирішувати щось пов’язане з інтересами інших людей; у разі, якщо домагання різних людей суперечать одне одному, він має уникати будь-якої упередженості. Щокроку він має дотримуватися тих принципів та правил, що сприяють досягненню спільного блага. Звичайно з ним разом працюють люди, обізнаніші з цими проблемами; вони й сприятимуть кращому розумінню цим громадянином інтересів суспільства та його щирій зацікавленості у задоволенні цих інтересів. Індивід починає відчувати себе членом суспільства, і все, що корисне суспільству, починає вважати корисним для себе. Там, де немає цієї школи громадянського духу, навряд чи існує розуміння, що окремі індивіди, хоч і займаючи надто високі щаблі соціальної драбини, не тільки мусять дотримуватися законів та коритися уряду, а й мають певні обов’язки перед суспільством. У такому суспільстві ототожнення зі спільними інтересами має лише егоїстичні мотиви. Будь-які уявлення про інтерес та обов’язок мають, насамперед, /177/ індивідуальну і сімейну забарвленість. Людина ніколи не опікується яким-небудь спільним інтересом; для неї ніколи не існує певної мети, якої вона прагнула б разом зі своїми ближніми; натомість вона досягає своїх цілей тільки змагаючись з іншими та певною мірою їхнім коштом. Оскільки людина ніколи не залучена до якоїсь спільної справи, що дає користь багатьом, ближній для неї — не союзник чи партнер, а тільки супротивник. Таким чином, зазнає шкоди навіть мораль особистих стосунків, натомість суспільна мораль занепадає. -Якби було можливим тільки таке становище, найвищі прагнення законодавців та моралістів полягали лише б у перетворенні основної маси спільноти на стадо овець, які безневинно пасуться собі окремо одна від одної.

З цих міркувань стає очевидно, що тільки те врядування може цілком задовольнити всі потреби суспільства, до якого залучено весь народ; що корисною є будь-яка участь у процесі врядування — навіть виконання найменших громадських функцій; що міра цієї участі має бути такою, яку дозволяє загальний рівень розвитку спільноти, і що немає нічого бажанішого, ніж надана всім людям можливість залучатися до здійснення верховної державної влади. Проте оскільки в спільноті, що перевищує розміри одного окремого містечка, кожен громадянин може подбати тільки про вкрай маленьку частину спільних проблем, з цього випливає, що ідеальним типом досконалого врядування є врядування представницьке. /178/
















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.