Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Міл, Джон Стюарт. Про свободу: Есе / Пер. з англ. — К: Основи, 2001. — С. 178-187.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ IV

ЗА ЯКИХ СОЦІАЛЬНИХ ОБСТАВИН НЕМОЖЛИВО ЗАПРОВАДИТИ ПРЕДСТАВНИЦЬКЕ ВРЯДУВАННЯ



Ми з’ясували, що представницька система врядування — ідеальний тип найдосконалішого політичного устрою, а з цього випливає, що ступінь адаптації певної людської спільноти до представницького врядування залежить від рівня загального розвитку цієї спільноти. Якщо цей рівень всякчас занепадає, то така форма врядування загалом буде для неї менш прийнятною. Проте істинність цієї тези слушна завжди, оскільки адаптація певного народу до представницької системи залежить великою мірою не від місця, яке він посідає в ієрархії народів Землі, а радше від того, чи має (та якою мірою) він те, що потрібно для цієї системи. Однак ці необхідні реквізити так тісно пов’язані зі ступенем загального розвитку нації, що якась невідповідність між ними і цим ступенем — радше виняток, ніж правило. Розляньмо, на якому етапі занепаду представницька система стає вже геть неприйнятною — або внаслідок її власної нездатності дбати про справи суспільства, або внаслідок того, що з’являються інші устрої, які можуть впоратися з цим завданням.

Насамперед представницька, як і будь-яка інша форма врядування, неприйнятна за тієї ситуації, коли вона не здатна довго проіснувати, тобто не відповідає трьом основним умовам, названим у першому розділі. Цими умовами були: (1) бажання народу запровадити її; (2) його бажання та спроможність робити те, що потрібне для її збереження; (3) бажання і спроможність виконувати ті обов’язки та функції, які вона накладає.

Прагнення народу-запровадити представницьке врядування можна здійснити тільки тоді, коли освічений володар або іноземні сили, які здобули владу в державі, мають бажання задовольнити його. Реформаторів, які діють наодинці, це питання майже не стосується, оскільки, якщо їхнім намірам можна закинути лише те, що громадська думка не на їхньому боці, вони мають готову та слушну відповідь, що їхня єдина мета — змусити цю громадську думку пристати на їхній бік. Коли громадська думка справді ворожа до ідеї представницького врядування, це зумовлене радше /179/ небажанням змін, аніж неприйняттям такого політичного устрою самого по собі. Можна також навести приклади протилежної ситуації: адже релігія іноді не визнає жодних обмежень влади тієї чи тієї династії, проте доктрина пасивної покори означає загалом тільки підвладність наказам будь-якої влади — байдуже, монархічної чи народної. Будь-яким імовірним спробам запровадити представницьке врядування перешкоджатимуть байдужість до нього та нездатність розуміти його вимоги та методи, а не якийсь справжній опір. Однак такі перешкоди можуть бути не менш фатальними, і подолати їх так само складно, як і тоді, коли існує справжня ворожість. Звичайно легше змінити спрямування певного активного завзяття, ніж породити його там, де досі панувала тільки пасивність. Якщо народ цінує представницький устрій та відданий йому недостатньою мірою, він майже позбавлений шансів зберегти його. У будь-якій країні виконавча влада є тією гілкою влади, яка безпосередньо править та контактує з громадськістю; головним чином саме до неї спрямовані надії та страхи індивідів, і саме ця гілка репрезентує громадськості як переваги, авторитет, так і жахливі вади врядування. Тому, якщо урядовці, які мають контролювати виконавчу владу, не відчувають підтримки з боку активної громадської думки, виконавча влада завжди зможе усунути їх або примусити їх служити собі й бути певною, що, чинячи так, вона не зіткнеться з опором. Сталість представницьких інституцій неодмінно залежить від готовності народу боротися за них тоді, коли їм щось загрожує. Якщо цього не пам’ятати, ці інституції зрідка матимуть під собою бодай якийсь фундамент, а якщо й матимуть, їх майже неодмінно скасують, тільки-но глава уряду або лідер тієї чи тієї партії, якому не бракуватиме сил для coup de main, забажає трохи ризикнути та спробувати захопити абсолютну владу.

Ці міркування стосуються перших двох причин невдачі запровадження представницького врядування. Третьою причиною є ситуація, коли народові бракує або волі, або здатності відігравати ту роль, яка належить йому в представницькому устрої. Коли ніхто (крім, можливо, маленької частини суспільства) не цікавиться найголовнішими політичними проблемами, дарма що така цікавість — неодмінна умова формування громадської думки, то виборці хіба що зрідка матимуть якусь користь зі свого права голосу й опікуватимуться лише власними інтересами, інтересами своїх місцевих спільнот або інтересами тих, кому вони віддані й від кого залежать. Нечисленний клас, який за наявності таких на-/180/строїв у суспільстві отримує владу над представницьким органом, використовує його переважно суто задля власного зиску. Якщо виконавча влада слабка, країну роздирає сама боротьба за місце; якщо сильна, то, не докладаючи надзвичайних зусиль, розподілом державних посад утихомирює народних представників або тих з них, хто здатен спричинити певні ускладнення, — і таким способом перетворюється на деспотичну. А за такого становища народне представництво призводить лише до ситуації, коли поряд із тими, хто насправді править, існують ще збори представників, і тоді навряд чи можна уникнути тих зловживань, до яких охоче вдаватиметься частина цих зборів. Однак, якщо зло цим і обмежується, то, мабуть, таку ціну варто заплатити заради досягнення публічності політики та свободи обговорень, які, хоч і не скрізь однакові, притаманні самій природі представництва, хай навіть і номінального. Навряд чи можна поставити під сумнів те, що у сучасному грецькому королівстві, наприклад’, кар’єристи, з яких переважно складаються представницькі збори, зовсім чи майже зовсім не сприяючи вдосконаленню врядування, і навіть ще меншою мірою стримуючи свавілля виконавчої влади, все-таки дотримуються ідеї народних прав та значно сприяють реальній свободі преси, що існує в цій країні. Ця користь, однак, повністю залежить від того, що поряд із народним представницьким органом влада належить також королю, який отримує та передає її у спадок. Якби замість боротьби за прихильність володаря егоїстичні та пожадливі фракції народних представників вели боротьбу за трон, вони, певне, тримали б суспільство — як у країнах Латинської Америки — у стані постійних революційних заворушень та громадянської війни. Низка політичних авантюристів за допомогою незаконного насилля по черзі встановлюватимуть деспотичний устрій, а наявність та форми представницької системи лише не даватимуть деспотизмові досягнути стабільності та безпеки, за яких лише й можна пом’якшити те зло, яке він може заподіяти, та реалізувати ті незначні переваги, які йому притаманні.



1 Ці рядки написано перед визвольною революцією 1862 р. Спричинена зневагою народу до корумпованої системи врядування та цілковитою деморалізацією політиків, вона дала грекам, які зараз прогресують дуже швидко, повний та реальний шанс запровадити конституційне врядування.



Ми щойно обговорили ситуації, за яких представницьке врядування може існувати тільки протягом невеликих проміжків часу. Існують також інші ситуації, коли представницький устрій цілком можливо було б запровадити, проте інша форма врядування /181/ набагато прийнятніша. Передусім це твердження стосується народу, який задля свого подальшого культурного поступу має ще чогось навчитися та набути певних звичок; представницьке врядування могло б за такої ситуації стати перешкодою цьому процесові.

Найочевиднішим прикладом (ми, до речі, його вже розглядали) була б ситуація, за якої народ мусить ще навчитися найпершого уроку цивілізації, тобто уроку покори. Мужній та енергійній народ, загартований у боротьбі з природою та сусідами, який досі ніколи тривалий час не корився жодному спільному володареві, навряд чи навчиться коритися за колективного врядування своїх представників. Збори, що складатимуться з представників цього народу, лише відбиватимуть притаманний йому брак покори. Такий народ не визнаватиме за цими зборами владу обмежувати його варварську сваволю. Звичайно такі племена вдається змусити визнати основні умови цивілізованого суспільства лише з допомогою війни та деспотичної влади, яка тільки й уможливлює виконання військових наказів. Військовий командир — це єдиний володар, якому вони коритимуться; лише зрідка такою людиною може бути якийсь натхненний небом пророк або загарбник, якому, на їхню думку, притаманна надприродна влада. Такі люди можуть спричинити тимчасове піднесення, проте воно народжене суто особистим впливом і зрідка зумовлює зміни в характері всього народу, за винятком лише тих ситуацій, коли пророк (наприклад Магомет) — ще й військовий ватажок на чолі озброєних прибічників нової релігії або коли самі військові ватажки об’єднуються з ним і перетворюють його вплив на основу власного врядування.

Народ може бути непридатним для представницького врядування і внаслідок цілком протилежного недоліку, а саме: надмірної пасивності та готовності коритися тиранії. Якби народ, через свій характер та певні історичні обставини опинившись у такій приниженій ситуації, зумів запровадити представницькі інституції, він неодмінно вибрав би своїми представниками тиранів, і ярмо стало б ще тяжчим саме внаслідок тих політичних механізмів, які prima facie мали б його полегшити. З іншого боку, багато народів поступово виходили з такого становища завдяки централізованій владі, яка примусила їх бути супротивником локальних деспотів і зрештою скинути їх і яка, що найважливіше, була монархічною. Французька історія від Гуго Капета до Рішельє та Людовіка XIV — постійний приклад такого розвитку. Історики влучно /182/ зауважили, що навіть тоді, коли король був не таким могутнім, як його головні васали, він мав надзвичайну користь від того, що залишався єдиним володарем. До нього були звернені очі всіх пригноблених локальними володарями; скрізь у Франції сподівалися та покладалися на нього, тоді як кожен локальний володар мав владу тільки в межах певної території. Саме в нього шукали притулку та захисту з усіх куточків Франції — спочатку від одного, а потім від іншого найближчого гнобителя. Утвердження королівської влади відбувалося повільно і стало наслідком успішного використання тих сприятливих нагод, які відкрилися тільки королю. Саме тому це утвердження було невідступним, і в пригнобленої частини суспільства дедалі слабшала звичка покірно терпіти утиски. Монарх був зацікавлений у підтримці всіх спроб пригноблених звільнитися з-під влади своїх володарів та коритися безпосередньо йому. Під його протекцією з’явилися численні спільноти, які не визнавали над собою жодного іншого володаря, крім короля. Покора монархові, від якого людину віддаляє певна дистанція, є свободою порівняно з покорою якомусь володареві сусіднього замку. І політична ситуація досить довго змушувала монарха бути радше союзником класів, звільненню яких він сприяв, аніж їхнім володарем. Отже, централізована влада, в принципі деспотична, проте реально набагато обмеженіша, була передусім тим засобом, завдяки якому народ пройшов необхідну для нього стадію свого розвитку. За тієї ситуації представницьке врядування радше прагнуло б уберегти свій народ від цієї стадії. Проте ніщо, крім деспотизму або загальної різанини, не спричинило б звільнення кріпаків у Російській імперії.

Ці самі приклади з історії переконливо свідчать, якими способами необмежена монархія долає перешкоди на шляху цивілізації, які представницьке врядування радше зробило б ще більшими. Навіть на доволі високому щаблі розвитку однією з найнездоланніших перешкод є глибоко вкорінений дух місцевої ідентичності. Певним людським спільнотам, які з огляду на інші притаманні їм якості вже цілком готові до свободи та спроможності її отримати, можуть виявитися здатними ввійти до складу навіть найменших націй. Цілком імовірно, що проблема полягатиме не тільки в заздрощах та антипатіях, які відштовхуватимуть їх одна від одної та унеможливлюватимуть добровільний союз, а й у бракові настроїв та звичаїв, завдяки яким цей союз став би реальним, навіть якщо номінально його вже створено. Вони схожі на громадян античних міст-держав або азіатських поселень, які могли достатньою мірою /183/ застосовувати свої здібності в інтересах свого поселення чи містечка і навіть зуміти на цій обмеженій території запровадити доволі ефективне народне врядування, проте аж надто мало симпатизували будь-чому чужому й були геть позбавленими звичок та здібностей опікуватися спільними для багатьох таких спільнот інтересами. Я не певен, що в історії можна знайти хоча б один приклад, як такі численні політичні атоми та корпускули об’єднались в одне державне утворення та навчилися відчувати себе одним народом, окрім лише тих ситуацій, коли вони підпорядковувалися загальній централізованій владі 1.



1 Кінцеву стадію розвитку Італії можна вважати винятком. Натомість набагато складніша попередня еволюція від міської ізоляції Флоренції, Пізи та Мілана до регіональних об’єднань Тоскани або Ломбардії здійснювалася за звичною схемою.



Тільки завдяки звичці зважати на неї та сприяти досягненню її цілей такий народ збагачується уявленнями про широкі інтереси, спільні для великої території. З іншого боку, такі інтереси є предметом особливої уваги верховного володаря, і, налагоджуючи більш-менш тісні зв’язки між регіонами, він прищеплює ці інтереси загалові. Найкращою альтернативою було б виникнення представницьких інституцій ще за монархічного устрою, тобто поява певного утвореного з представників регіонів органу (або низки органів), які були б допоміжним засобом та інструментом централізованої влади, проте лише зрідка намагалися б ставати їй на заваді або контролювати її. Якби люди ввійшли таким способом до складу представницького політичного органу, що, проте, не мав би повноважень верховної влади, вони перейняли б у найвищих можновладців політичну культуру та набагато ефективніше, ніж за інших обставин, прищепили б її своїм локальним проводирям та всьому населенню взагалі. Так була започаткована традиція врядування, що грунтується на спільній згоді; принаймні без такої згоди врядування не матиме санкції традиції. І саме вона найчастіше призводила до жахливих катастроф, що в більшості країн зупиняли культурний поступ на ранній стадії, оскільки здобутки певної епохи унеможливлювали роботу, якої потребували наступні періоди розвитку. Водночас незаперечною істиною в політиці є те, що безвідповідальна монархія більшою мірою, ніж представницьке врядування, сприяє перетворенню розмаїття невеликих політичних об’єднань на єдину націю, пов’язану чуттям солідарності, члени якої мали б достатньо сил для захисту від загарбників та іноземної агресії й /184/ разом опікувалися б найрізноманітнішими справами, які відповідатимуть соціально-політичному розвиткові населення.

З цих кількох причин монархічне врядування, вільне від контролю представницьких інституцій (проте, мабуть, підсилене їхньою підтримкою) є найприйнятнішою формою врядування на ранніх стадіях розвитку будь-якого суспільства. Не є винятком і міста-держави давньої Греції, де врядування окремих володарів, які зазнавали реальний, проте не явний та не санкціонований законом контроль з боку громадської думки, історично передувало — мабуть, досить тривалий час — усім вільним інституціям і зрештою звільнило місце для врядування олігархій.

Можна вказати на безліч інших слабких місць та недоліків, притаманних певному народу, внаслідок яких він pro tanto не може найліпшим чином скористатися з переваг представницького врядування, проте аж ніяк не можна стверджувати з такою самою певністю, що врядування однієї людини або кількох людей зможе знищити чи принаймні послабити те зло. Якщо у свідомості народу гору беруть певні потужні упередження, вперта прихильність до древніх звичок, недоліки національного характеру чи просто невігластво та брак духовної культури, то ці риси переважатимуть загалом і в його представницьких зборах. І якщо так трапиться, що виконавча влада, тобто пряме керування справами суспільства, належатиме людям, які більш-менш позбавлені цих недоліків, то такі люди найчастіше зможуть сприяти суспільному благу тоді, коли у своїх постановах не залежатимуть від згоди цих представницьких органів. Проте в цьому випадку (на відміну від інших, уже досліджених), саме становище володарів аж ніяк не означає, що їм притаманні ті інтереси та схильності, які спрямовуватимуть їхні дії у сприятливому напрямку. Навряд чи за ситуації, коли народові притаманні такі вади і рівень його розвитку не надто високий, монарх та його радники або члени олігархічної верхівки можуть бути винятками — хіба що вони іноземці й належать до розвиненішого та прогресивнішого народу. Тоді володарі й справді могли б своїм культурним рівнем як завгодно переважати тих, над ким володарюють. З цієї причини підвладність такому іноземному врядуванню, попри всі неодмінні негативні моменти, часто-густо надзвичайно корисне для народу, оскільки допомагає йому швидко пройти крізь кілька стадій розвитку та уникнути тих перешкод, які ще довго заважали б йому, якби він залишився сам на сам із природними тенденціями та перспективами свого розвитку. Тільки поява надзвичайно обдарованого монарха — а це трапляється дуже рідко — може спричинити такі самі позитивні наслідки /185/ для країни, вільної від влади іноземців. Історія знає лише кілька таких особистостей, які, на щастя, правили досить тривалий час, аби запроваджені вдосконалення прижилися: адже їх оберігало покоління, виховане врядуванням цих монархів. Першим таким прикладом є Карл Великий, другим — Петро I. Це, однак, трапляється настільки зрідка, що володарювання таких постатей можна назвати просто щасливим випадком, який часто є вирішальним у ті критичні миті, коли та чи та провідна частина людства може раптом ступити широкий крок уперед, а може й скотитися до варварства. Таку роль відігравав Фемістокл за часів перської навали, а також Вільгельм I та Вільгельм III Оранзькі. Було б абсурдом формувати інституції лише заради того, аби скористатися з таких можливостей, особливо якщо взяти до уваги, що люди такого калібру, посідаючи в суспільстві якесь помітне місце, можуть впливати на суспільство й без допомоги деспотичної влади, і згадані щойно три видатні особистості прекрасно це демонструють. Звернімося ж тепер до проблеми інституцій. Якнайбільше потребує розгляду досить звичайна ситуація, за якої маленька, проте провідна частина суспільства внаслідок національних особливостей, цивілізованого походження чи інших специфічних обставин помітно переважає решту рівнем свого культурного розвитку та притаманними їй якостями. За цих обставин цілком імовірно, що депутати органу представницького врядування позбавлять загал значного обсягу тих благ, яких він міг би набути завдяки контактам із цивілізованою верхівкою; натомість врядування на чолі з представниками цієї верхівки, мабуть, прискорило б деградацію більшості, яка могла б сподіватися покращити свою долю, тільки відмовившись від одного з найцінніших чинників свого поступу. Народ, що складається з таких верств, матиме найліпші перспективи вдосконалення тоді, коли лідерові панівного класу належить конституційно необмежена (чи принаймні реально найпотужніша) верховна влада. Завдяки своєму становищу тільки він насправді зацікавлений у піднесенні та покращенні життя загалу, до добробуту якого він ставиться без усіляких заздрощів, хоч, може, й заздрить людям, належним до свого класу. І якщо завдяки сприятливим обставинам виникає орган, який репрезентує верхівку суспільства й підпорядковується монархові, а не контролює його, то своїми критичними зауваженнями, сумнівами, а іноді навіть бунтівними настроями він підтримуватиме дух колективного опору і, зрештою, зможе стати справжнім органом національного представництва (а саме такою була історія англійського парламенту). Будь-яка нація за таких обставин і такої соціальної ситуації матиме найсприятливіші перспективи поступу. /186/

Серед тенденцій, які хоч і не цілком унеможливлюють запровадження представницького врядування, проте серйозно перешкоджають народові якнайповніше скористатися з його переваг, одна потребує особливої уваги. Існують два типи схильностей, які внутрішньо дуже відрізняються одна від одної, проте мають деякі спільні риси і тому дуже часто діють в одному напрямі, спрямовуючи зусилля індивідів та народів. Однією з них є бажання володарювати над іншими; натомість друга полягає в небажанні коритися чиїйсь владі. Різниця між різними людськими суспільствами, зумовлена різною силою цих схильностей, — один з найістотніших чинників їхньої історії. Прагнення володарювати над іншими, притаманне деяким народам, настільки переважає бажання власної незалежності, що внаслідок самої лише примарної можливості такого володарювання вони готові принести в жертву всю свою свободу. Кожен представник такого народу бажає, як рядовий солдат, відмовитися від власної свободи дій та повністю підкоритися волі свого генерала, — якщо армія тріумфує та здобуває перемоги, — і може лестити собі тим, що належить до величезної кількості людей, яка здійснює завоювання (хоча віра в те, що він сам братиме хоч яку-небудь участь у володарюванні над переможеними, надзвичайно ілюзорна). Такому народу не до вподоби врядування, владу та повноваження якого чітко обмежено і яке мусить утримуватися від надмірного втручання в життя суспільства та відмовитись від свого контролю над більшістю процесів, що відбуваються у суспільстві. Такі люди вважають, що ті, кому належить верховна влада, навряд чи зловживатимуть нею, якщо сама влада відкрита для конкуренції, у якій беруть участь усі. Пересічний індивід віддає перевагу нагоді — хоч яка вона примарна та непевна — володарювати над своїми співвітчизниками, а не впевненості у тому, що та влада, якій він мусить коритися, не перевищує належної міри. Все це притаманне народові кар’єристів; кар’єризм визначає у ньому політичний процес; люди піклуються лише про рівність, а не про свободу; політичні партії сперечаються одна з одною лише з приводу того, кому з соціальних класів (чи олігархічних груп) належатиме влада, яка втручалася б в усі справи суспільства; уявлення про демократію обмежується лише тим, щоб дозволити усім (а не лише певній невеличкій купці людей) змагатися за право володарювати; чим демократичнішими стають інституції, тим численнішими — урядовці і тим масштабнішою — надмірна влада всіх над усіма та виконавчої влади над усім народом. Було б несправедливо та нешляхетно вважати такий опис ситуації адекватною картиною французького народу; проте внаслідок того, що йому певною мірою все-таки притаман-/187/ні деякі з цих рис, один окремий клас спричинив крах представницького врядування внаслідок надмірної корумпованості системи. А спроба запровадити представництво всього чоловічого населення призвела, зрештою, до того, що одна людина дістала уповноваження без суду засилати співвітчизників — у якій завгодно кількості — до Ламбеси або Кайєни — за умови, що він усім їм дає змогу думати, ніби й перед ними є можливість поділяти його привілеї. Завдяки тому, що майже всім англійцям притаманні ще й цілком протилежні риси, ідея представницького врядування цілком узгоджується з особливостями їхньої ментальності. Всі англійці з підозрою ставляться до чиєїсь спроби володарювати над ними, якщо ця влада не легітимізована звичаєм або не узгоджується з їхнім власним уявленням про правильність; натомість вони загалом досить байдужі до перспективи володарювати над іншими. Англійці, отже, анітрохи не прагнуть володарювати, проте оскільки їм аж надто знайомі особисті мотиви, які змушують людей прагнути влади, то вони радше віддаватимуть владу тим, хто внаслідок свого соціального положення вже має її. Якби іноземці це усвідомили, вони б зрозуміли певну суперечність у політичних вподобаннях британців: анітрохи не вагаючись, вони віддадуть владу над собою панівним класам і водночас аж ніяк не бажатимуть плазувати перед ними. Тому британці якнайбільше схильні чинити спротив владі тоді, коли вона переступає певні межі, та рішуче змушують своїх володарів завжди пам’ятати, що ними слід правити тільки відповідно до їхніх власних уявлень про досконале врядування. Тож кар’єризм англійцям геть чужий. Якщо не брати до уваги деякі родини, які звичайно посідають державні посади, ми побачимо, що уявлення британців про життєвий успіх спрямовані в абсолютно іншому напрямку та полягають в бізнесовому чи професійному успіхові. Вони із найбільшим презирством ставляться до боротьби індивідів або цілих партій за ту чи іншу посаду. І навряд чи існує багато речей, відраза до яких перевищувала б відразу англійців до збільшення кількості бюрократичних посад. Натомість таке збільшення є звичайною річчю у бюрократизованих країнах континенту, де громадяни радше сплачуватимуть більше податків, аніж зменшать свої шанси чи шанси своїх родичів посісти якусь посаду; де вимога зменшити прибутки тягне за собою не скасування певних бюрократичних посад, а зменшення заробітної платні людей, що займають такі посади — досить високі, аби пересічна людина могла претендувати на них. /188/
















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.