[Міл, Джон Стюарт. Про свободу: Есе / Пер. з англ. — К: Основи, 2001. — С. 217-237.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ VII

ПРО СПРАВЖНЮ ТА ВДАВАНУ ДЕМОКРАТІЮ: ПРЕДСТАВНИЦТВО ВСІХ ТА ПРЕДСТАВНИЦТВО ЛИШЕ БІЛЬШОСТІ



Ми побачили, що небезпечні явища, притаманні представницькій демократії, можуть бути двох типів: небезпека низького рівня інтелектуальної культури членів парламенту та самої громадської думки, що контролює їхню діяльність; небезпека зумовленого класовими інтересами законотворення з боку парламентської більшості, члени якої належать до одного класу. Далі ми маємо розглянути, якою мірою можна так організувати демократію, щоб, не шкодячи перевагам демократичного врядування, уникнути цих двох негативних явищ або, принаймні, якнайбільше (з огляду на людські можливості) послабити їх.

Звичайний спосіб здійснити цю організацію полягає в обмеженні демократичного характеру представництва за допомогою більших чи менших обмежень виборчого права. Проте наше попереднє міркування, якщо пильно до нього придивитися, значно модифікує обставини, за яких можна виправдати такі обмеження. Цілком рівна демократія в країні, де певний клас становить більшість, не може позбутися певних негативних моментів, які значно посилюються тим, що наявні зараз демократії не надають рівних прав усім, оскільки систематично схиляються на бік домінантного класу. Під терміном "демократія" люди дуже часто розуміють два цілком різні уявлення. Чиста демократія, за визначенням, полягає в тому, що врядування над усім народом здійснює весь народ завдяки рівному представництву всіх верств та класів, що входять до його складу. А демократія, як її розуміє загал (і запроваджена відповідно до цього розуміння), полягає в урядуванні більшості (переважно тільки її й представлено в парламенті) над усім народом. Перше уявлення про демократію є синонімом рівності всіх громадян, друге — яке, хоч як дивно, плутають із першим — означає врядування, що надає привілеї більшості і тільки її наділяє правом голосу в державі. Це є неминучим наслідком того способу організації процедури виборів, яка, зрештою, повністю позбавляє меншість її виборчих прав. /218/

Плутанина з уявленням тут надзвичайна, проте її так легко розкрити, що, здавалося, вистачило б і малесенької вказівки для належного пояснення суті справи кожній людині з пересічним розумовим рівнем. Це й справді було б так, якби не сила звички, внаслідок якої навіть найпростішу ідею, якщо вона незнайома, важче зрозуміти, ніж набагато складнішу, проте знайому. Те, що меншість має піти на поступки більшості, цілком відомо всім. З цієї причини вважають, що представникам меншості вже немає потреби брати участь у державних процесах, не усвідомлюючи, що між дозволом меншості мати рівний із більшістю політичний вплив та цілковитим усуненням меншості від справ урядування, існує компромісний варіант. У тому представницькому органі, який функціонує зараз, позицію меншості радше за все ігноруватимуть, а оскільки за рівної демократії позиції виборців, коли вони наполягають на них, визначають позицію представницького органу, то більшість народу через своїх представників при голосуванні матиме перевагу над меншістю та її представниками. Проте, чи випливає з цього, що меншість взагалі слід позбавити права представництва? Хіба на тій підставі, що при голосуванні більшість матиме превагу над меншістю, слід вважати, що їй належать усі голоси, а меншості — жодного? Хіба меншість неодмінно слід позбавити змоги навіть бути почутою? Ніщо, крім звички та застарілих уявлень, не може виправдати цієї зайвої несправедливості. За справді рівної демократії буде пропорційно представлена кожна верства. Більшості виборців завжди відповідатиме більшість їхніх представників, натомість меншість виборців матиме й меншість своїх представників у парламенті. Представництво меншості буде таким самим повним і пропорційним відповідно до її чисельності, як і представництво більшості. Якщо цього нема, то таке врядування не можна назвати рівним: у ньому одним верствам надано значних привілеїв, внаслідок яких одна частина народу володарює над іншою; існують певні прошарки, яких позбавлено справедливої та рівної частки в національному представництві всупереч усім принципам справедливого врядування, а передусім — усупереч основному принципу демократії, який проголошує рівність прав своїм підгрунтям та фундаментом. Несправедливість та порушення основного принципу демократії аж ніяк не стають менш жахливими через те, що від них страждає сама лише меншість; адже навряд чи можна вважати, що там, де вартість кожного окремого індивіда не дорівнює вартості будь-якого іншого індивіда, існує рівне право голосу. Тож страждає від /220/ цього не тільки меншість. Демократія із таким устроєм навіть не досягає своєї найочевиднішої мети, яка полягає в тому, щоб за будь-яких обставин надавати владу більшості. Така демократія породжує дещо цілком інше: надає владу більшості цієї більшості, яка, цілком імовірно (і часто саме так і трапляється), становить меншість усього суспільства. Усі принципи найкраще можна перевірити за екстремальних обставин. Уявімо, наприклад, що в країні з рівним та загальним правом голосу в кожному виборчому окрузі балотується кілька кандидатів і перемагає хтось один завдяки незначній більшості голосів. Парламент, утворений таким способом, представляє більшість нації, проте ця більшість за кількістю лише трохи перевищує меншість. Він береться до законотворення й ухвалює важливі закони простою більшістю свого складу. Що за цієї ситуації може ґарантувати відповідність тих законів бажанням більшості нації? Майже половина виборців, голоси яких становила меншість під час зиборчої кампанії, не мали геть ніякого впливу на ухвалення постанови; і всі вони можуть відчувати (а більшість їх напевно відчуває) ворожість до цих законів: адже вони голосували проти тих, хто їх ухвалював. З решти виборців майже половина обрала тих, хто, як ми припустили, голосував проти ухвалення цих законів. Тому цілком імовірно, що позиція, яка здобула перевагу, узгоджуватиметься тільки з позицією меншості народу, яка, проте, є більшістю тієї частки суспільства, що, завдяки установам країни, стала правлячим класом. Якщо демократія — певне домінування більшості, то ґарантувати його можна лише тоді, коли кожному індивідові рівною мірою надано можливість висловлювати свою позицію і впливати на остаточну постанову. Ігнорування позиції меншості — свідоме чи спричинене функціонуванням певного політичного механізму — дає владу не більшості, а меншості.

Єдина відповідь, яку можна дати на ці міркування, полягає в тому, що, оскільки в різних реґіонах переважають різні позиції, то позиція, у якої менше прихильників в одних реґіонах, переважає в інших, і загалом кожна думка, якої дотримуються виборці, пропорційно представлена в парламенті. Якби це було не так, невдовзі всім стало б очевидно, що позиція палати громад не узгоджується з загальними настроями країни. Але цієї неузгодженості не було б, якби наявна кількість тих, хто має право голосу, була значно збільшена; і вона зникла б зовсім, якби ця кількість дорівнювала чисельності всього населення країни: адже тоді більшість у кожному реґіоні становили б робітники, і якби поставало якесь питан-/221/ня, на яке вони дивилися б інакше, ніж решта соціальних верств, усі інші класи позбулися б своїх представників в усіх представницьких органах. І хіба навіть тепер ми не чуємо такої великої кількості скарг на те, що в кожному парламенті дуже численна частка виборців, які так прагнули мати своїх представників, не мають у палаті жодного депутата? Хіба справедливо, що кожного виборця з Мерілебоуна мають представляти два кандидати від церковної ради, а кожного виборця з Фінсбері або Ламбета — представники від митників? Представники тих виборців, до яких належить більшість високоосвічених та патріотично налаштованих людей, а саме жителів великих міст, або геть не потрапляють до парламенту, або не становлять тієї частки депутатів, яку мали б складати. А виборці, чия позиція не збігається із партійною політикою більшості в їхньому окрузі, не мають своїх представників. Так само й велика частина тих, хто дотримується поглядів більшості, представлена неадекватно, оскільки її змушують миритися з людиною, яка у їхній політичній партії має найбільшу кількість прихильників, хоча позиції цієї людини можуть не збігатися з позиціями цієї частини партії ледь не за половиною пунктів. Ця ситуація в багатьох аспектах навіть гірша за ту, коли б меншість геть на мала права голосу, оскільки тоді принаймні більшість могла б висувати людину, яка представлятиме їхні сподівання; натомість тепер потреба зберегти єдність партії, породжена небезпекою, що її утворюють опоненти, спонукає всіх голосувати або за першу-ліпшу особу, яка заявляє про свою підтримку цієї партії, або за кандидата від місцевих лідерів. А ці лідери, якщо навіть припустити (це комплімент, якого вони заслуговують украй рідко), що на їхній вибір не впливають їхні особисті інтереси, змушені, якщо хочуть упевнено нагромадити щонайбільшу силу, висувати кандидата, проти якого не заперечить жоден член партії, тобто людину, яка нічим особливим від інших не відрізняється, чиї погляди, крім лише заяложених партійних гасел, нікому не відомі. Це особливо помітно на прикладі Сполучених Штатів, де на президентських виборах найсильніша партія ніколи не наважується висунути своїх найяскравіших членів, оскільки внаслідок того, що до них тривалий час була звернена увага суспільства, з їхніми поглядами може не погодитися та чи та частина членів партії, і тому порівняно з людиною, про яку суспільство ніколи не чуло аж доти, доки її висунуто як кандидата, яскрава особистість навряд чи зможе бути тією постаттю, яка здатна об’єднати навколо себе голоси всіх членів цієї партії. Таким чином, депутат, обраний навіть найсиль-/222/нішою партією, представляє, мабуть, справжні сподівання лише того незначного прошарку, завдяки якому ця партія здобула перемогу над іншою. Кожне угруповання всередині партії, від підтримки якого залежить її успіх, може накласти вето на будь-якого кандидата. З іншого боку, кожна група, яка висуває свого кандидата наполегливіше від інших груп, примушує решту підтримати цю кандидатуру, і, на жаль, ця надзвичайна наполегливість притаманна переважною мірою тим, хто прагне задовольнити таким способом власні, а не суспільні інтереси. Тому найімовірніше, що вибір більшості визначає та її частина, яка є інтелектуально найобмеженішою та упередженою або найупертіше тримається за власний класовий інтерес; і за такої ситуації виборчі права меншості, яка вже не здатна скористатися ними як слід, лише спонукають більшість обирати найслабших та найгірших своїх кандидатів.

Та обставина, що, звернувши увагу на ці негативні явища, багато хто вважатиме їх за необхідну ціну, яку слід заплатити за вільне врядування, аж ніяк не дивує: адже такою донедавна була думка всіх прихильників свободи. Проте звичка пропускати цю проблему повз увагу на тій підставі, що її неможливо усунути, вже так укоренилася, що багато хто немов і зовсім втратив здатність вважати її злом, яке бажано було б виправити, якби існувала така змога. Відстань між невірою у можливість знайти ліки та запереченням існування самої хвороби дуже мала, і це спричиняє відразу до будь-яких запропонованих способів лікування хвороби — наче той, хто їх пропонує, завдає певної шкоди, а не сприяє її усуненню. Люди вже так звикли до зла, що вважають безглуздим або й навіть хибним скаржитися на нього. Але, незалежно від того, можна усунути ці негативні явища чи ні, ті шанувальники свободи, що на них не зважають і не радіють відкриттю, що їх можна позбутися, певно, короткозорі. Тепер аж надто зрозуміло, що дискримінація меншості аж ніяк не є неминучим і природним наслідком вільного врядування; не маючи жодного зв’язку з демократією, вона суперечить її першому принципу — пропорційному представництву різних верств населення. Суттєвою складовою демократії є адекватне представництво меншостей. Жодна справжня демократія, на відміну від її фальшивої подоби, неможлива без цього.

Ті, хто певною мірою зрозумів та відчув силу таких міркувань, запропонували різноманітні можливі способи більшого або меншого пом’якшення цих недоліків. Лорд Джон Расел в одному зі своїх реформаторських законопроектів запропонував, щоб у пев-/223/них виборчих округах обирали трьох членів парламенту, причому кожен окремий виборець міг би голосувати лише за двох; про цей факт нагадав у нещодавніх дебатах Дізраелі, дорікаючи ним Раселові та вважаючи, мабуть, що консерваторові личить зважати лише на засоби і з презирством відмовляти у дружніх відчуттях кожному, хто бодай раз засвідчив свою турботу про цілі 1. Інші пропонували, щоб кожен виборець мав право голосувати тільки за одного кандидата. Завдяки кожному з цих задумів меншість, що дорівнює третині всіх виборців даного виборчого округу або перевищує її, мала б змогу принаймні обрати одного з трьох депутатів. Того самого результату можна досягти ще кращим способом, якби, як пропонує чудовий памфлет пана Джеймса гарта Маршала, виборець зберігав своє право трьох голосів, проте мав би цілковиту свободу віддати їх одному кандидатові. І хоча ці схеми набагато кращі, ніж брак жодної, вони, проте, лише паліативи й не спроможні повною мірою впоратися зі своїм завданням: адже всі локальні меншості, чисельність яких не досягає третини або ті, які, попри свою численність, розкидані по різних виборчих округах, однаково не матимуть своїх представників. Однак дуже шкода, що жоден із цих планів так і не був здійснений, оскільки тоді можна було б зрозуміти, в чому полягає правильний принцип, та готувати способи його повного застосування. Отже, представництво не може стати справді рівним, якщо будь-яка група виборців (хоч би де вони мешкали у країні), кількість якої дорівнює середньому числу виборців в межах виборчого округу, не матиме сил об’єднатися та обрати свого представника.



1 Ця похибка Дізраелі (якому невдовзі заперечив сер Джон Пакінґтон, чого, звичайно, не можна не вітати) — один з багатьох яскравих прикладів, як погано лідери консерваторів розуміються на принципах консерватизму. Не вимагаючи від політичних партій здатності розуміти та іноді вчасно застосовувати принципи своїх опонентів, ми все-таки могли б вважати значним кроком уперед ситуацію, коли б кожна партія розумілася на своїх власних принципах та вміла їх застосовувати. Для Англії було б чудово, якби консерватори послідовно голосували за те, що узгоджується з принципами консерватизму, а ліберали — за те, що не суперечить ліберальним переконанням. Тоді ми б уже не довго чекали певних дій, які б одночасно втілювали найвищі принципи як консерватизму, так і лібералізму. Оскільки саме консерватори (відповідно до закону свого існування) — найдурніша партія, вони відповідальні за найтяжчі гріхи такого роду. Слід визнати таку сумну істину: коли хто пропонує певний варіант вирішення тієї чи тієї проблеми, який за всіма ознаками можна назвати консервативним, і навіть ліберали бажатимуть проголосувати за нього, більшість консерваторів із якимось сліпим поспіхом чинитимуть усіляких перешкод його ухваленню.



Таке поліпшення представництва здавалося нездійсненним, аж доки надзви-/224/чайно обдарована людина, що водночас мала схильність як до широких узагальнень, так і до практичної винахідливості, — Томас Геєр — не довів його можливість, продемонструвавши схему його запровадження в своєму законопроекті, — схему, цінність якої майже не має собі рівні завдяки тому, що вона наближає основний принцип урядування до його досконалого втілення, досягаючи як визначеної мети, так і деяких інших не менш важливих цілей.

Відповідно до цього проекту одиниця представництва, тобто квота виборців, що матимуть свого представника, визначатиметься простим підрахуванням середнього арифметичного, тобто кількість виборців поділять на кількість місць у палаті, і кожного кандидата, за якого проголосувала ця квота виборців, вважатимуть обраним незалежно від кількості (хай навіть надзвичайно великої) виборчих округів, у яких за нього голосували. Голоси, як і тепер, подаватимуть за виборчими округами, проте кожен виборець був би вільний голосувати за будь-якого кандидата, незалежно від того, в якій частині країни його кандидатуру висунуто. Тож ті виборці, які не бажали б, аби у парламенті їхню позицію репрезентував хтось із місцевих кандидатів, могли б своїм голосом посприяти обранню людини, яка серед кандидатів з усієї країни їм найбільше до вподоби. Ця пропозиція певною мірою зробила б реальними виборчі права меншості, яка інакше зазнаватиме дискримінації. Але важливо, щоб не тільки ті, хто відмовляється голосувати за своїх місцевих кандидатів, а й ті, хто, голосуючи за одного з них, зазнав поразки, отримали змогу таки мати представника хоч і не зі свого округу. Тому закон має надати виборцеві право подавати бюлетень не тільки з ім’ям того, кому він передусім віддає перевагу, а й з кількома іншими іменами. Рахуватимуть тільки голос за одного кандидата; проте, якщо перший у списку зазнає поразки, то, можливо, другий доможеться успіху. Виборець може ще розширити свій список, пишучи прізвища відповідно до міри своєї симпатії, аби за ситуації, коли кандидати, чиї імена розташовані вгорі його списку, не збирають потрібної квоти голосів або можуть успішно обійтися без якогось конкретного виборця, його голос можна було зарахувати на користь тих кандидатів, обранню яких він ще, може посприяти. Для того, аби повною мірою вкомплектувати палату, а також для уникнення ситуації, за якої дуже популярні кандидати перетягли б на свій бік усі голоси, слід, незалежно від кількості голосів, що їх може набрати кандидат, припинити підрахунок, тільки-но та кількість сягне рівня квоти; /225/ голоси решти виборців, які його підтримали, рахуватимуть відтоді на користь тих, хто у їхніх списках посідає наступні місця й потребує допомоги, щоб зібрати необхідну квоту. Задля визначення, які з набраних кандидатом голосів визначатимуть його обрання, а які — сприятимуть обранню інших, запропоновано кілька методів, яких ми тут не обговорюватимемо. Звичайно, він зберігатиме за собою усі голоси тих виборців, які не бажатимуть голосувати за жодного іншого кандидата, тоді як для інших голосів найкращим шляхом вирішення проблеми буде жереб. Бюлетені передаватимуть до центрального бюро, де рахуватимуть кількості перших, других, третіх і т.д. голосів, відданих кандидатові, і кожен, хто набере передбачену квоту голосів, стане депутатом, аж доки не буде сформований увесь склад палати. Першим голосам віддаватимуть перевагу над другими, другим — над третіми і так далі. Бюлетені та всі протоколи підрахунку зберігатимуть у громадських сховищах, доступ до яких буде відкрито всім, кого ці документи зацікавлять; і якщо хтось, набравши передбачену квоту, стане жертвою неправильного підрахунку, він матиме змогу легко довести це.

Такими є основні принципи цієї схеми. Тому, хто бажає докладніше ознайомитися з цим дуже простим механізмом, я пораджу читати "Трактат про вибори депутатів " Геєра (невеличку працю, опубліковану 1859 р.) 1 та памфлет Генрі Фосета (що нині [1863] є професором політичної економії Кембриджського університету), опублікований 1860 р. під назвою "Реформаторський законопроект Геєра, спрощений та пояснений ". Цей памфлет — дуже прозорий та стислий виклад схеми, зведеної до найпростіших складових; щоправда, там випущено деякі з оригінальних пунктів Геєра, які, попри свою надзвичайну корисність, мабуть, радше позбавляють цю схему простоти, ніж сприяють її практичній ефективності. Насмілюся припустити: що довше ви вивчатимете ці праці, то більше відчуватимете цілковиту здійсненність цієї схеми та її надзвичайні переваги. Їх так багато, що, як на мене, схема Геєра належить до найвидатніших досягнень теорії та практики врядування.



1 У другому виданні, що вийшло нещодавно [1861], Гсєр суттєво вдосконалив деякі з деталей проекту.



Насамперед цей проект ґарантує пропорційне представництво кожної частини електорату — не самих лише двох великих партій та деяких менших груп, що входять до їхнього складу, а всіх мен-/226/шин, що існують в країні і складаються з достатньої кількості членів, аби за принципом рівної для всіх справедливості мати змогу обрати свого представника. По-друге, на відміну від теперішньої ситуації, жодного виборця номінально не представлятиме той, кого цей виборець не вибирав. Кожен член палати був би представником певної групи одностайних виборців. Він представлятиме тисячу, дві тисячі, п’ять або десять тисяч виборців — залежно від квоти, — кожен з яких не просто проголосував за нього, а й віддав йому перевагу над кандидатами з усієї країни; він уже не змушений обирати з-поміж двох або трьох котів у мішку, яких запропоновано йому на місцевому виборчому ринку. За такої ситуації зв’язок між виборцем та його представником набув би сили та значення, що їх тепер ми не годні уявити. Кожен з виборців особисто ототожнив би себе зі своїм представником, а кожен представник — зі своїми виборцями. Кожен, хто віддасть свій голос тій чи тій особі, зробить це або тому, що серед усіх кандидатів на місце у парламенті ця людина найточніше відбиває його власну позицію, або тому, що таланти та вдачу цього кандидата виборець цінує найбільше і тому охоче довіряє їй обов’язок захищати свої інтереси. Член парламенту представляв би конкретних людей, а не самі лише стіни міських будинків; виборців, а не кількох членів парафіальної ради чи місцевої аристократії. Однак все, що слід зберегти у системі представництва реґіонів, буде збереженим. Хоча національний парламент має якомога менше опікуватися місцевими справами, він все-таки мусить дбати про них, і тому в його складі мають бути люди, уповноважені піклуватися про інтереси кожного важливого реґіону; за проектом Геєра такі люди справді там будуть. У кожному реґіоні, мешканці якого своїми голосами здатні забезпечити квоту, більшість загалом бажатиме бачити своїм представником когось зі своїх — людину, обізнану з проблемами цього реґіону, яка є його жителем (якщо таку людину можна знайти серед кандидатів) і компетентність якої цілком достатня для виконання депутатських функцій. Лише меншини, неспроможні обрати депутата зі свого реґіону, шукали б десь-інде кандидата, який міг би набрати ще певну кількість голосів, окрім їхніх.

Порівнюючи цю форму з усіма іншими способами організації національного представництва, можна помітити, що вона найліпше ґарантує належний рівень інтелектуальної компетенції депутатів. Нині всюди панує погляд, що, маючи тільки певні таланти та сильний характер, стати депутатом палати громад дедалі скла-/227/дніше. Обрати можуть або впливових у своїх реґіонах людей, або тих, хто витрачає на виборчу кампанію надзвичайно великі гроші, — ті, кого на запрошення трьох-чотирьох купців чи адвокатів прислала зі своїх лондонських клубів та або та велика партія, як людей, на чий голос у парламенті партія може розраховувати за будь-яких обставин. За системою Геєра ті, кому не до вподоби місцеві кандидати, або ті, кому не вдалося забезпечити перемогу того з них, кому вони віддали свій голос, матимуть право скласти у своїх виборчих бюлетенях список загальновідомих осіб, чиїм головним політичним принципам вони симпатизують. Тому майже кожен кандидат, який має в суспільстві певний авторитет, хоч і немає впливу в своєму реґіоні та зв’язків із жодною політичною партією, мав би прекрасні шанси набрати передбачену квотою кількість голосів; і за таких сприятливих обставин ми могли б сподіватися на висування такого числа цих кандидатів, про яке ми досі навіть і не мріяли. Сотні здібних людей із незалежним мисленням, які, завдяки своїм творам або вкрай корисній для суспільства діяльності, набули слави та підтримки певних прошарків майже в кожному реґіоні, не мали б жодного шансу на обрання більшістю будь-якого виборчого округу, проте, якщо була змога підрахувати кожен голос, відданий за них в усіх куточках країни, потрібну квоту можна було б набрати. Тільки так парламент міг би складатися з самої elite країни.

Проте ця виборча система сприятиме піднесенню інтелектуального рівня палати громад не тільки завдяки голосам меншості. Більшість за такої ситуації була б змушена шукати особистостей вищого калібру. Якби індивіди, що входять до її складу, могли уникнути дилеми Гобсона — чи підтримувати кандидата, якого висунули місцеві лідери, чи не голосувати взагалі; якби кандидат від тих лідерів мав конкурувати не тільки з людиною, яку висунула меншість, а й з усією рештою тих, хто набув у країні певної слави і бажав би стати на шлях політичного служіння, то нав’язувати виборцям першу-ліпшу людину, від якої можна почути тільки модні гасла партії та яка має в кишені три або чотири тисячі фунтів, було б просто неможливо. Більшість наполягатиме на тому, аби її кандидат був гідний її вибору, — інакше вона віддасть свої голоси комусь іншому, — і меншість здобуде перемогу. Залежності більшості від найнегідніших людей з її числа було б покладено край: висуватимуть насамперед найкращих та найталановитіших представників місцевої еліти і, також, якщо існуватиме така нагода, тих, кого знають та цінують поза межами даного реґіону, аби їх-/228/ню місцеву популярність могли зміцнити окремі голоси з інших місць. Виборці тоді конкурували б за найкращих кандидатів та вели б між собою боротьбу, вибираючи серед людей, добре обізнаних з проблемами реґіону, і забезпечених зв’язками тих, які мають переваги в якихось інших аспектах.

Представницьке врядування, як і сучасна цивілізація загалом, має тенденцію рухатися до колективної пересічності; і цю тенденцію підсилюють усі зміни виборчого права, які віддають верховну владу до рук класів, чий культурний рівень значно поступається культурному ідеалу суспільства. І хоча найвидатніші інтелектуальні сили залишаються в меншості, велике значення має те, чують їх або ні. За облудної демократії, яка представляє лише місцеві більшості, а не всі суспільні сили, голос освіченої меншості може навіть взагалі не долинути до представницького органу. Скрізь визнають, що в американській демократії, устрій якої наслідує цю хибну модель, високоосвічені члени суспільства дуже зрідка навіть висувають свої кандидатури на вибори до Конгресу або законодавчих зборів штатів, бо ймовірність того, що їх оберуть, дуже мала (виняток становлять лише ті, хто ладен пожертвувати власними поглядами та судженнями й слухняно виражати позицію тих, хто за своєю обізнаністю та освіченістю значно нижчий від них). Якби завдяки щасливій нагоді освіченим та патріотичим засновникам Американської Республіки був запропонований план, подібний до схеми Геєра, федеральні та місцеві збори мали б у своєму складі велику кількість видатних людей, і демократія змогла б уникнути величезної ганьби та однієї зі своїх найбільших вад. Система особистого представництва, яку запропонував Геєр, здатна майже цілковито зарадити цьому недоліку. Освічена меншість, розпорошена по реґіональних виборчих округах, об’єднала б свої голоси задля обрання найталановитіших та найкомпетентніших людей країни пропорційно до своєї власної кількості. Внаслідок своєї нечисленності меншість жодним іншим способом не зможе стати хоч трохи впливовою, і тому матиме величезний стимул обрати таких людей. Представники більшості вже не становили б усього складу парламенту, не кажучи вже про те, що внаслідок такого політичного механізму рівень їхньої компетенції підвищився б. Вони і справді кількісно переважатимуть інших, так само як у країні один клас виборців переважає інший клас, і завжди матимуть змогу перемогти своїх опонентів під час голосування, проте висловлюватимуть свою позицію та голосуватимуть лише в їхній присутності й будуть об’єктом їхньої критики. І за /229/ відсутності певної одностайності вони будуть змушені, стикаючись із аргументами освіченої меншості, висувати на свою користь більш-менш переконливі докази; і оскільки, на відміну від тих, хто звертається до своїх прибічників, вони вже не матимуть цілковитої впевненості у своїй слушності, то час від часу їм доведеться усвідомлювати свої помилки. А оскільки представники більшості загалом надихатимуться добрими мотивами (адже саме цього слід сподіватися від чесно обраних народних представників), їхній рівень підвищуватиметься внаслідок впливу людей, з якими вони контактуватимуть чи навіть конфліктуватимуть. Провідні творці непопулярних доктрин вже не висували б своїх аргументів тільки в книжках та періодичних виданнях, що їх читають самі їхні прибічники; протилежні класи зустрічалися б віч у віч, і перед очима всієї країни можна було б чесно порівняти їхню інтелектуальну силу. Тоді з’явилася б нагода з’ясувати, чи домінуватиме позиція, що перемогла на виборах, і тоді, коли внаслідок зустрічі протилежних думок кожен голос має бути виваженим. Натовп дуже часто тонко відчуває талановиту та компетентну людину, коли вона має змогу відкрито продемонструвати свої таланти. Якщо цій людині не вдається здобути бодай частки належного їй авторитету, в цьому винні інституції та звичаї, що лишають її поза увагою. У давніх демократіях не існувало ніякої можливості позбавити уваги жодну талановиту людину: їй була завжди відкрита трибуна, і ця людина не потребувала нічиєї санкції, аби своїми порадами впливати на суспільство. За представницького врядування ситуація цілком інша, і навіть найбільші прихильники представницької демократії навряд чи можуть уникнути побоювань, що Фемістокл або Демосфен, чиї поради врятували б країну, могли протягом усього життя не мати навіть місця в парламенті. Проте якщо це місце можна ґарантувати бодай кільком видатним постатям країни (а решту місць займатимуть звичайні люди), їхній вплив безперечно відчуватиметься під час головних парламентських дискусій, навіть якщо вони дотримуються позицій, які в багатьох аспектах суперечать громадській думці та громадським настроям. Я не знаю жодного кращого способу ґарантувати наявність таких людей у парламенті, ніж той, що його запропонував Геєр.

Ця частина депутатського корпусу перебрала б на себе належне здійснення однієї важливої суспільної функції, виконання якої не може забезпечити жодна з сучасних демократій; дарма що її невиконання спричиняє неодмінний занепад будь-якого врядування. /230/ Цю функцію можна назвати функцією підтримки суперечностей. За кожного врядування існують сили, потужніші за решту, і найпотужніша з них постійно прагне стати однією-єдиною в суспільстві. Почасти навмисне, а почасти мимоволі вона постійно прагне все підкорити собі і не заспокоюється доти, доки не знищить усіх соціальних сил, які постійно чинять їй спротив і діяльність яких суперечить її намірам. Якщо їй вдається підкорити власній моделі усі опозиційні тенденції, то поступу в цій країні покладено край і натомість починається занепад. Людський поступ є результатом багатьох чинників, і жодна сила, що коли-небудь існувала, не містила в собі їх усіх. Навіть найпозитивніша сила є джерелом лише деяких з чинників суспільного добра, натомість решту чинників, аби не зупинився поступ, слід запозичити з інших джерел. Кожне суспільство, яке протягом довгого часу рухалося вперед, завдячувало цей рух тільки конфліктові між найсильнішою силою в суспільстві та силою, озиційною до неї: між духовною та світською владою, військовими або землевласниками і робітничими класами; королем та народом, ортодоксами та релігійними реформаторами. Коли перемога однієї зі сторін була такою повною, що боротьба вщухала, а нових конфліктів не виникало, то спочатку наставала стагнація, а потім — занепад. Влада більшості менш несправедлива і завдає суспільству меншої шкоди, ніж багато інших форм організації влади, проте ймовірність, що її спіткають ті самі небезпеки, навіть більша за ту, що існує за інших політичних моделей: адже коли врядування перебуває в руках однієї людини або групи людей, то більшість завжди існує як певна опозиційна сила; вона може ніколи не стати достатньо міцною, аби контролювати протилежну силу, проте її позиції та настрої є моральною й навіть соціальною підтримкою тим, хто через свої переконання або інтереси стоїть в опозиції до наявного політичного курсу. Але за тріумфу демократії немає тієї однієї людини або групи людей, досить сильних, аби дотримуватися протилежних поглядів і покладатися на свої інтереси, які нехтують і які опинилися під загрозою. Досі найбільші труднощі демократичного врядування полягали в забезпеченні способів ґарантувати в демократичному суспільстві те, що змогли до нього ґарантувати всі провідні суспільства, а саме: point d’appui, суспільну підтримку індивідуального опору політичному курсові влади; захист тих позицій та інтересів, до яких панівна громадська думка ставиться негативно, створення можливостей для їхнього об’єднання. За браком такої point d’appui давні суспільства, а також усі інші, окрім деяких су-/231/часних, спіткала або смерть, або стагнація (тобто повільний занепад) внаслідок надмірного панування тільки частини тих умов, які необхідні для соціального та духовного добра нації.

Саме система особистого представництва здатна якнайкраще за наявних у сучасному суспільстві обставин ліквідувати цю грандіозну ваду. Єдиною верствою людей, серед якої слід шукати доповнення або виправлення прагнень демократичної більшості, є освічена меншість; за звичайного демократичного устрою ця меншість позбавлена можливості обстоювати свою позицію, однак система Геєра ліквідує цей недолік. Представники, яких обирали б до парламенту завдяки об’єднаним зусиллям меншості, якнайліпше змогли б захищати її інтереси. Навіть якби й можна було утворити певну окрему політичну організацію освічених класів, вона викликала б громадське обурення і могла б його уникнути лише зменшивши свій вплив до мінімуму. Проте якби еліта (elite) цих класів увійшла до складу парламенту на тих самих правах, що й інші його члени, — репрезентувати ту саму кількість громадян і ту саму кількісну фракцію народної волі, — її присутність не викликала б жодних негативних почуттів, і водночас вона мала б прекрасну нагоду ознайомити громадськість зі своєю позицією, дати поради з усіх важливих питань та взяти активну участь у політичному процесі. Таланти цієї меншості, мабуть, забезпечать їй непропорційно велику частку реальної участі у процесі врядування. Скажімо, афіняни не довірили відповідальні державні посади функції Клеону або Гіперболу (участь Клеона в урядуванні Пілосом та Амфіполісом — лише виняток), натомість Нікій, Ферамен та Алківіад постійно брали участь у державних справах як у своїй державі, так і за її межами, хоча, як відомо, більше симпатизували олігархії, аніж демократії. За сучасної організації процесу голосування значення освіченої меншості залежатиме від її кількості, проте як духовна сила вона матиме набагато більшу вагу завдяки своїм знанням та впливові на інших. Навряд чи людина може вигадати кращий спосіб тримати громадську думку в межах розуму й справедливості та оберігати її від різноманітних шкідливих впливів, спрямованих на найвразливіші аспекти демократії. Завдяки цьому нація з демократичним урядуванням отримала б те, чого б їй за інших обставин неодмінно бракувало, а саме: лідерів, що переважатимуть загал рівнем інтелекту та рисами свого характеру. Сучасна демократія іноді матиме своїх Періклів, але завжди — групу видатних національних лідерів. /232/

Ми, отже, обговорили велику кількість аргументів на користь позитивного вирішення питання. Але чи існують аргументи й на користь його негативного вирішення? Якщо й так, то навряд чи ми визнаємо бодай один із них слушним, якщо, досліджуючи нове явище, спробуємо бути неупередженими. І справді, ті, які, нібито прагнучи рівної справедливості, мають на оці тільки заміну панування заможних на панування бідних, звичайно, не відчуватимуть прихильності до схеми, яка зрівнює права і заможних, і бідних. Проте я не вірю, що таке бажання нині існує серед робітничих класів нашої країни, хоч і не наважуся заперечувати ймовірність, що якісь нові обставини та демагогічні махінації можуть це бажання викликати. У Сполучених Штатах більшість уже тривалий час має у своїх руках деспотичну владу, і вона, мабуть, так само не бажатиме нею поділитися, як не бажатимуть цього окремий деспот або аристократія. Проте я вважаю, що англійська демократія поки що цілком задовольнятиметься тим, що перешкоджатиме класовому законотворенню інших, не вимагаючи собі повноважень такого законотворення.

Серед тих, хто начебто критикує схему Геєра, дехто вважає, що вона не зможе функціонувати. Проте, коли придивитись, ми з’ясуємо, що ці люди, як правило, майже нічого не чули про неї або ознайомилися з нею надто побіжно. Інші не можуть змиритися з ліквідацією того, що вони називають реґіональним представництвом. Їм видається, що нація складається не з людей, а з якихось штучних складових, створених географією та статистикою. Парламент буцімто має репрезентувати міста та графства, а не людей. Проте ніхто ж і не прагне ігнорувати ці міста та графства. Адже репрезентуючи людей, які в них живуть, парламент репрезентує і їх самих. Певні настрої в реґіонах неможливі без людей, які їх мають; а місцеві інтереси — без тих, хто про них дбає. Якщо людей з певними інтересами та настроями представлено в парламенті пропорційно до їхньої кількості, то ці інтереси та настрої також репрезентовано — разом із рештою почуттів та прагнень цих людей. Проте я не можу збагнути, чому представляти в парламенті слід тільки ті настрої та інтереси, які можна класифікувати за реґіонами, або чому людей, що мають інші почуття та інтереси, віддаючи їм перевагу над реґіональними, слід обмежувати тільки реґіональними пріоритетами, які буцімто є єдиним підгрунтям класифікації. Думка, що права Йоркшира або Мідлсекса та права їхніх мешканців — це абсолютно різні речі або що Ліверпуль та Ексетер, на відміну від населення цих місць, і є справжнім предметом /233/ турботи законодавця, є цікавим прикладом тих ілюзій, що їх породжують слова.

Загалом, однак, опоненти квапливо припиняють дискусію, стверджуючи, що англійський народ ніколи не погодиться на таку систему. Я не говоритиму про те, що англійці мусять думати про тих, хто так розцінює їхню здатність розуміти та обговорювати певні проблеми і хто вважає даремним вдаватися до розгляду позитивних та негативних аспектів цієї системи, перше ніж стверджувати, що народ напевно відкине її. Я не думаю, що англійський народ заслужив такі безпідставні звинувачення у впертій упередженості проти будь-чого, що можна обгрунтовано вважати добром або для нього, або для інших народів. Мені, крім того, здається, що коли такі упередження вперто не бажають зникати, то в цьому слід звинувачувати насамперед тих, хто скрізь проголошує їхню нездоланність, виправдовуючи таким способом власне небажання спробувати їх усунути. Будь-яке упередження буде нездоланним, якщо ті, хто їх його поділяє, плазують перед ним, підпорядковуються йому і вважають його мало не законом природи. Я, одначе, гадаю, що загалом ті, хто чув про цю пропозицію, не відчувають ніякої іншої ворожості до неї, крім природної та здорової недовіри до будь-яких новацій, усі "за" та "проти" яких не було достатньою мірою обговорені. Єдиною серйозною перешкодою є незвичність якогось явища, і ця перешкода справді величезна, оскільки людська уява набагато легше змириться зі значною зміною по суті, ніж із незначними змінами форм та назв. Однак якщо ідея справді цінна, то потрібен лише час для усунення такої незвичності. І тепер, за часів відкритих обговорень і повсюдного прагнення вдосконалень, реформи, які раніше потребували століть, часто можна здійснити всього за кілька років.

Відколи вперше опубліковано цей "Трактат", з’явилося кілька критичних відгуків на план Геєра, автори яких принаймні демонструють свою докладнішу обізнаність з ним, аніж та, з якою ми стикалися досі. І це є прикладом цілком природної еволюції дискусій, пов’язаних із великими новаціями. Запропоновані вдосконалення спочатку натикаються лише на сліпі упередження та на аргументи, які можуть видатися слушними лише внаслідок цих упереджень. Тільки-но такі упередження зникають, аргументація стає доречнішою, оскільки тією мірою, якою люди краще розуміють певний задум, їм впадають в око не тільки його позитивні аспекти, а й усі неодмінні недоліки та обставини, що перешкоджають миттєвим удосконаленням. Проте з усіх критичних заува-/233/жень, які мають бодай зернину слушності, немає жодного, якого прибічники цього плану не передбачили б та не визнали позірним і подоланним.

Найсерйозніше з них полягає в тому, що уникнути шахрайства (або принаймні його імовірності) з боку Центральної виборчої комісії неможливо. Це зауваження можна спростувати дуже стисло: публічність та повна свобода перевірки бюлетенів після виборів мають це шахрайство унеможливити. Проте критики плану Геєра стверджують, що ця публічність та ця свобода абсолютно марні, оскільки для перевірки результатів виборів виборцеві слід буде здійснити весь обсяг роботи службового персоналу. Таке зауваження справді було б дуже вагомим, якби існувала потреба перевірки бюлетенів кожним виборцем. Все, що має робити пересічний громадянин, полягає в перевірці того, що зробили з його власним бюлетенем, і з цією метою кожен бюлетень через певний час буде повернутий на місцеву виборчу дільницю, з якої його привезли. Однак роботу, яку він міг би зробити й сам, здійснили б разом зі своїми помічниками кандидати, що зазнали невдачі. Ті з них, які вважатимуть, що їх мали обрати, вдадуться до індивідуальної чи колективної перевірки всього виборчого процесу. І якщо вони знайдуть якісь суттєві помилки в підрахунку голосів, документи слід буде передати до комісії палати громад, де весь виборчий процес буде досліджений та перевірений; за такою схемою витрачатимуть удесятеро менше часу та грошей, що їх зараз потребує виборча комісія для перевірки результатів виборів якогось одного кандидата.

Дехто, визнаючи здійсненніть цього плану, вказує на дві можливості, за яких він замість дати користь суспільству може завдати йому шкоди. По-перше, стверджують, що занадто великого соціального впливу набудуть усілякі спілки, кліки, дисидентські об’єднання, асоціації, утворені задля досягнення певних партикулярних цілей на кшталт Юридичної ліги або Товариства визволення, групи людей, об’єднаних за класовими інтересами або релігією. По-друге, стверджують, що певні партії використовуватимуть цю систему задля власних цілей. Центральний орган кожної політичної партії розсилатиме список із 658 кандидатами по всій країні, і на кожній виборчій дільниці за них голосуватимуть її прибічники. Кількість їхніх голосів набагато переважатиме ту, яку здатен здобути будь-який незалежний кандидат. Дорікають, що така "спискова" система сприятиме тільки великим та добре організованим партіям, чиїх кандидатів сліпо підтримуватимуть, /234/ обираючи всіх тих, хто є в списку. І кандидати від цих партій дуже рідко програватимуть, окрім лише рідких перемог окремих дисидентських груп або певних об’єднань людей зі спільними прагненнями; про них ми вже вели розмову.

Проте мені здається, що відповідь на ці закиди, яку я зараз наведу, досить переконлива. Ніхто не стверджуватиме, що за плану Геєра (або будь-якого іншого плану) великі організації перестануть бути перевагою. Розпорошені одиниці завжди менш успішні, ніж організовані групи людей. І, оскільки план Геєра не може змінити природу речей, слід сподіватися, що всі — маленькі й великі — організовані партії якнайкраще скористаються з нього для посилення свого впливу. Проте за наявної системи все так чи інакше залежить від впливів організованих об’єднань. А розпорошені елементи не відіграють ніякої ролі. Виборці, не пов’язані з якимсь великим чи малим політичним об’єднанням, неспроможні домогтися, аби їхні голоси мали значення. Проте план Геєра надає їм таку можливість. Більш або менш вправно скориставшись ним, вони здобудуть більшу чи меншу частку впливу. Хоч яка мізерна частка впливу вже буде чистим успіхом. І якщо вважають, що кожен незначний інтерес або кожне об’єднання людей із такими інтересами можуть стати поштовхом для утворення організації, то чому слід вважати, ніби головні духовні та інтелектуальні інтереси нації не зможуть надихнути людей на об’єднання навколо себе? Якщо існуватимуть списки кандидатів від спілки боротьби з пияцтвом, шкіл для бідних тощо, то хіба не знайдеться в тому чи тому реґіоні бодай однієї впливової постаті, яка складе список людей, що мають особисті заслуги, та розішле його по різних виборчих дільницях? І хіба не могли б кілька таких людей, зустрівшись у Лондоні, попри деякі розбіжності в поглядах, вибрати зі списку найяскравіші постаті і, витративши якусь незначну суму грошей, опублікувати їхні імена на всіх виборчих дільницях? Слід зважати на те, що за теперішньої ситуації вплив двох великих партій необмежений, проте за схемою Геєра він хоч і буде великим, але матиме певні межі. Як ці дві партії, так і менші об’єднання матимуть змогу обрати лише пропорційну до своєї чисельності кількість членів парламенту. Американська спискова система функціонує за протилежних умов. Там виборці голосують за партійні списки, оскільки критерієм вибору є проста більшість, і голос за будь-кого, хто не має жодних шансів здобути більшість голосів, відкидається. Проте за системою Геєра голос, відданий за /235/ людину, відому своєю гідністю, має не менше шансів досягнути своєї мети, ніж голос за партійного кандидата. І тому можна буде сподіватися, що кожен ліберал або консерватор, який, окрім своїх політичних переконань та партійних орієнтирів, має й свої власні симпатії, викреслить імена найменш відомих партійних кандидатів та замінить їх іменами людей, які мають всенародну повагу. Ймовірність такої ситуації значною мірою спонукала б тих, хто складає партійні списки, не обмежуватися лише партійними кандидатами, а вводити до своїх списків також і тих представників національної еліти, які обстоють погляди, близькі до позиції цієї партії.

Справжні труднощі, які годі замаскувати, полягають у тому, що незалежні виборці, тобто ті, хто схильний голосувати за гідних людей, які не є кандидатами від певних партій, зможуть внести до своїх списків імена лише кількох таких постатей, віддавши решту списку партійним кандидатам і посприявши таким чином їхній перевазі над тими, кого їм хотілося бачити своїми представниками. Проте, якщо існуватиме потреба, цій небезпеці можна легко зарадити, обмежуючи кількість другорядних або додаткових голосів. Навряд чи бодай один виборець зміг би, спираючись на вірогідні знання та свою незалежну позицію, віддати перевагу 658 або навіть 100 кандидатам. Навряд чи заперечуватимуть проти обмеження цього числа до двадцяти, п’ятдесяти абощо: головне, аби за цього ліміту існувала ймовірність того, що виборець здійснюватиме свій власний вибір, голосуватиме як індивід, а не просто один із членів своєї партії. Проте навіть без цього обмеження такі негативні явища, певне, зникнуть самі собою, тільки-но систему краще зрозуміють. Першочергова мета всіх об’єднань та спілок, чий вплив зменшується, полягатиме у взаємодії. Ці об’єднання, кожне з яких є певною меншістю, висуватимуть гасла: "Голосуйте тільки за своїх конкретних кандидатів або принаймні поставте їхні імена попереду решти, аби своєю чисельною міццю надати їм якнайбільший шанс досягти квоти завдяки першим голосам чи принаймні не впасти занадто низько". І ті виборці, які не належать до жодної спілки, дотримуватимуться цієї настанови.

Групи, що перебувають у меншості, матимуть якраз ту частку влади, яка їм мусить належати. Міра їхнього впливу буде саме тією, якою наділили їх виборці, — анітрохи більшою. Однак задля того, щоб ґарантувати собі навіть це, вони будуть схильні проголошувати представниками своїх партійних цілей кандидатів, чиї /236/ якості дадуть їм змогу отримати певну кількість голосів тих, хто не належить до цієї фракції або кліки. Цікаво спостерігати, як змінюються поширені способи виправдання наявних виборних систем у відповідь на закиди, з якими стикаються ці системи. Ще декілька років тому наулюбленіший аргумент на користь наявної тоді системи представництва полягав у тому, що вона репрезентує всі "інтереси" і "класи". І справді, всі більш-менш вагомі інтереси і класи мають бути репрезентовані, тобто повинні мати в парламенті своїх делегатів або адвокатів. Проте звідси робили висновок, що слід запровадити систему, яка б забезпечувала інтересам партій змогу мати не тільки своїх адвокатів, а й самих суддів. А тепер зверніть увагу на метаморфозу. Система Геєра позбавляє партійні інтереси можливості вимагати судових повноважень, проте ґарантує їм адвокатів — однак навіть цим їй дорікають. Внаслідок того, що вона поєднує позитивні риси класової та кількісної систем представництва, вона зазнає дорікань з обох боків одночасно.

Проте справжньою перешкодою для запровадження цієї системи є не те, на чому наголошує така критика, а перебільшення тих ускладнень, які можуть виникнути за спроби її застосування і, як наслідок, навіть унеможливити його. Єдиною переконливою відповіддю тут міг би бути досвід. Коли про позитивні риси цього плану дізнається більша кількість людей і коли його підтримає більша кількість неупереджених індивідів, слід спробувати запровадити його як певну експериментальну схему в якомусь окремому випадку, наприклад, під час муніципальних виборів у великому місті. Сприятлива нагода вже була втрачена, коли вирішили розділити західну частину Йоркшира з метою надати їй чотири місця в парламенті. Замість цього слід було спробувати застосувати новий принцип, не ділячи виборчий округ, а визнаючи кандидата обраним тоді, коли він набирає четверту частину всіх перших та других голосів. Цей експеримент, безперечно, аж ніяк не можна було б назвати ідеальною перевіркою позитивних на негативних рис запропонованого плану; проте він унаочнив би спосіб його функціонування, продемонстрував би людям, що його цілком можна реалізувати на практиці, призвичаїв би їх до механізму його дії та дав би прекрасний емпіричний матеріал для дослідження, чи ті сподівані труднощі справжні чи просто уявні. Той день, коли парламент дасть дозвіл провести такий експеримент, започаткує, як на мене, нову епоху в парламентській реформі, по-/237/кликану надати представницькому врядуванню форми, що відповідатиме зрілій та тріумфальній стадії його еволюції — стадії, коли скінчиться нескінченна боротьба з перешкодами, адже досі люди бачили тільки цю боротьбу 1.



1 Між останнім і теперішнім виданнями цього трактату запропонований тут експеримент був здійснений у масштабі більшому за муніципальний та реґіональний; кілька років його випробовували. Ідеться про Данське королівство, де було застосовано план рівного представництва меншин, який так схожий на схему Геєра, що ми немов ще раз пересвідчуємося, як ідеї, що покликані зарадити труднощам, спричиненими типовою для людської душі або людського суспільства ситуацією, спадають на думку одночасно деяким видатним особистостям, які міркують незалежно одне від одного. Пан Роберт Литон вичерпно та ясно ознайомив британську громадськість з цією особливістю данського закону про вибори в своїй талановитій праці, надрукованій за розпорядженням палати громад 1864 р. як звіт дипломатичного секретаріату. Тож план Геєра, що його також можна назвати планом М. Андре, перетворився з простого собі проекту на втілений політичний факт.

Хоч Данія — досі єдина країна, де ідея персонального представництва перетворилася на соціальну інституцію, вона досить швидко набула розголосу серед інтелектуальної еліти. У мало не всіх країнах, де універсальне виборче право нині вважають необхідним, ця схема швидко поширюється: її підтримують як прибічники демократії — оскільки цей план цілком логічно випливає з їхніх принципів, так і ті, хто радше визнає демократичне врядування, ніж свідомо віддає йому перевагу, — оскільки він пропонує нагальні корективи вад демократії. Швейцарські політологи першими звернули увагу на цю схему. Згодом ідею підтримали французи. Не називаючи всіх, пригадаймо, що останнім часом два найвпливовіші та найавторитетніші політичні мислителі Франції, один з яких належить до поміркованої ліберальної школи, а інший — до крайньої демократичної, публічно заявили про своє схвалення плану Геєра. Серед його німецьких прибічників — один з найвидатніших політичних мислителів Німеччини, який також є помітною фігурою в ліберальному кабінеті Великого Герцога Баденського. Ця обставина — поряд із усіма іншими — відіграє суттєву роль у вкрай важливому пробудженні думки в американській республіці, що до нього спонукала грандіозна та неминуча боротьба за людську свободу. У свою чергу, авторитетні законотворці двох основних австралійських колоній Британії уважно поставилися до плану Геєра; і хоча поки що цей план не був прийнятий, партія його прибічників надзвичайно потужна. Адекватне та повне розуміння принципів цієї схеми, що його засвідчують як консерватори, так і радикали, демонструє нам необгрунтованість тези про те, що її занадта складність унеможливлює її розуміння та застосування. Тільки час, який змусить усіх побачити, що план вартий їхньої уваги, відкриє загалові як саму ідею, так і її переваги. /238/
















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.