[Міл, Джон Стюарт. Про свободу: Есе / Пер. з англ. — К: Основи, 2001. — С. 260-275.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ X

ПРО ФОРМУ ГОЛОСУВАННЯ



Найзначнішим із питань про форму голосування є питання про таємність або відкритість, — отже, до нього ми й звернемося відразу.

Було б величезною помилкою обертати цю дискусію на сентиментальні міркування про безвідповідальність і боягузтво. Таємність у багатьох випадках виправдана, а в деяких — необхідна. Намагання захиститися від зла, якого можна уникнути чесним шляхом, — не боягузтво. Так само нерозумно було б стверджувати, нібито не можна навіть уявити собі справ, коли таємному голосуванню слід віддати перевагу перед відкритим. Але беруся стверджувати, що у справах політичного характеру такі випадки — не правило, а виняток. У даному випадку ми маємо якраз один з багатьох прикладів, коли, — як я вже мав нагоду зазначити раніше, — дух інституції, те враження, яке вона справляє на свідомість громадянина, належить до найважливіших складових її діяльності. Дух голосування за бюлетенем полягає в тому (напевне, саме таке враження виникне в голові у виборця), що право голосу — не обов’язок перед суспільством, а привілей виборця, наданий йому для особистого використання й користі. Бо якщо це справді обов’язок, якщо суспільство має право на голос виборця, то хіба воно не має права й знати, як саме він проголосував? Це фальшиве й шкідливе уявлення може скластися в усього суспільства: адже воно склалося в більшості тих, хто протягом останніх років завзято підтримував бюлетені. Давні прихильники цієї доктрини розуміли її інакше, але вплив будь-якої доктрини на свідомість найкраще виявляється не в тих, хто її формує, а в тих, кого вона формує. Містер Брайт та його демократична школа дуже наполегливо стверджують, що право голосу — це, як вони кажуть, право, а не обов’язок. Нині тільки одна ця ідея, що вкоренилася в суспільній свідомості, спричиняє моральну шкоду, яка переважує все добре, що його можуть дати бюлетені при найвищій можливій оцінці їх. Хоч як визначати чи розуміти ідею права, жодна особа не може мати права (хіба що в суто юридичному сенсі) на владу над іншими: будь-яка влада такого типу, коли її дозволяють мати /261/ особі, з погляду моралі є обов’язком у найповнішому розумінні цього слова. Але виконання будь-якої політичної функції — чи то виборця, чи то парламентаря — є владою над іншими. Ті, хто каже, що голосування — не обов’язок, а право, навряд чи погодяться з висновками, до яких веде їхня доктрина. Якщо це право, якщо воно надане виборцеві задля нього самого, то які ми маємо підстави дорікати йому за продаж свого голосу або за його використання з метою прислужитися тим, у кому він зацікавлений? Ніхто не чекає від індивіда, що, користуючись власним будинком, чи своїми трьохвідсотковими акціями, чи чимсь іншим, на що він справді має право, він керуватиметься тільки міркуваннями суспільного добра. Право голосу справді належить йому, зокрема і як засіб особистого захисту, але він може використовувати його для захисту лише від такого ставлення, від якого він зобов’язаний (наскільки це залежить від його голосу) захищати й кожного зі своїх співвітчизників. Право голосу — не річ, відносно якої є можливість вибору; воно не більше пов’язане з бажанням виборця, ніж вирок — із бажанням присяжного. Право голосу — тільки обов’язок; виборець зобов’язаний віддати свій голос відповідно до своїх найкращих і найсумлінніших уявлень про суспільне добро. Людина з якимись іншими уявленнями про право голосу не гідна його мати; вплив цього права на таку особу полягатиме у викривленні, а не піднесенні її свідомості. Замість відкрити її серце для високого патріотизму та громадських обов’язків, воно породжує й живить у ній схильність використовувати державну функцію задля особистого інтересу, особистого задоволення або примхи; це послаблена форма тих самих відчуттів і намірів, що спонукають до дій деспотів і гнобителів. І ось, звичайний громадянин, хоч яка його державна посада і хоч які суспільні функції він виконує, обов’язково матиме, шануючи обов’язки, зумовлені його становищем, абсолютно ті самі думки й почуття, які має суспільство, доручаючи йому ці обов’язки. Те, чого, здається, сподівається від нього суспільство, становить певну норму, і він може не дотягувати до цієї норми, але підіймається над нею дуже рідко. І, напевне ж, він отак розумітиме сутність таємного голосування: віддаючи свій голос, він жодною мірою не зобов’язаний озиратися на тих, кому не дозволено знати, яким саме чином він голосує, і може використати свій голос як йому заманеться. /262/

У цьому й полягає головна причина, що аргумент про використання бюлетенів у клубах та приватних спілках не має сили, коли йдеться про парламентські вибори. Член клубу справді перебуває у становищі, яке хибно приписує собі виборець, і тому не зобов’язаний брати до уваги бажання та інтереси інших. Єдине, що він проголошує, віддаючи свій голос, — це те, що він бажає або не бажає більш чи менш тісно спілкуватися з певною особою. Це питання, як гадають усі, належить до числа справ, що їх можна розв’язувати згідно з особистими бажаннями та схильностями індивіда. І те, що він має змогу ухвалювати таку постанову, не ризикуючи вступити з кимось у конфлікт, — краще для всіх, зокрема й для того, чию кандидатуру він відкинув. Є й додатковий аргумент, який скасовує заперечення проти використання бюлетенів у таких випадках: не можна вважати, що ця процедура обов’язково або природно призводить до брехні. Люди, які беруть у ній участь, належать до одного класу або соціального стану, і якби один з них занадто наполегливо запитував іншого про те, як той проголосував, це було б сприйняте як недоречність. Ситуація з парламентськими виборами зовсім інша, й таке становище, напевне, зберігатиметься, доки існують соціальні відносини, що спричиняють потребу в бюлетенях, доки одні люди настільки вищі за інших своїм становищем, що вважають себе вповноваженими диктувати тим, як вони мають використовувати свої голоси. І, поки є така ситуація, мовчання або ухильна відповідь виборця напевно будуть сприйняті як свідчення того, що він проголосував не так, як від нього хотіли.

На будь-яких політичних виборах, навіть коли є загальне виборче право (а при обмеженому виборчому праві поготів), абсолютним моральним обов’язком виборця є міркування про інтереси суспільства, а не лише про особисту вигоду, й він має віддавати свій голос тому, хто, на його думку, найкращий, — так само, як він мав би робити, бувши єдиним виборцем, і результати голосування залежали б лише від нього. Коли з цим погодитися, то з цього, принаймні prima facie, випливає, що обов’язок голосування, так само як будь-який інший суспільний обов’язок, слід виконувати за умов нагляду та критики з боку суспільства, кожен член якого не лише зацікавлений у виконанні цього обов’язку, а і має всі підстави вважати себе ошуканим, якщо він виконаний недостатньо чесно і дбайливо. Без сумніву, ні цей, ні будь-який інший прин-/263/цип політичної моралі не є абсолютно непорушним і може відступити перед якимсь іще переконливішим міркуванням. Але він такий вагомий, що відступити від нього дозволяють лише абсолютно надзвичайні випадки.

Безперечно, може статися, що, спробувавши за допомогою публічності зробити виборця відповідальним за відданий голос, на практиці він відповідатиме за нього перед якимсь конкретним представником влади, чиї інтереси суперечать загальним інтересам суспільства більшою мірою, ніж суперечили б інтереси того виборця, якби щит таємності прикривав його від будь-якої відповідальності. Коли впливу таких умов значною мірою зазнає відносно велика частина виборців, то використання бюлетенів було б меншим злом. Коли виборці — раби, то можна терпіти будь-що, що дає їм змогу скинути ярмо. Використання бюлетенів найвиправданіше тоді, коли порочна влада небагатьох над масами посилюється. В часи занепаду Римської республіки аргументи на користь бюлетенів були безперечними. Олігархія щороку ставала багатшою, тиранія — потужнішою, народ — біднішим і залежнішим, і було необхідно зводити дедалі міцніші бар’єри проти тих надуживань права голосу, які перетворювали його лише на інструмент у руках безпринципних можновладців. Не викликає особливих сумнівів, що таємне голосування, в тій формі, в якій воно існувало, мало добрий вплив і в рамках державного устрою Афін. Навіть у цій найменш нестабільній з грецьких республік єдиний нечесно здобутий голос на виборах міг на певний час похитнути свободу. І хоча афінський виборець не був таким залежним, щоб зазнавати регулярного примусу, його могли спробувати підкупити або він міг би злякатися розправи з боку якихсь небезпечних угруповань, які траплялися навіть в Афінах серед шляхетної та заможної молоді. В цих випадках таємне голосування було цінним інструментом для підтримання порядку й породило Eunomia, шляхетність законів, завдяки якій Афіни виділилися серед решти античних республік.

Але в розвинених державах сучасної Європи й особливо в нашій країні влада окремих індивідів примушувати виборців постійно послаблювалася й послаблюється досі. Отже, нині можна менше боятися нечесного голосування внаслідок впливів, що їх зазнає виборець з боку інших людей, ніж внаслідок шкідливих думок та ганебних почувань, які належать йому самому чи то особи-/264/сто, чи то як членові певного класу. Захистити його від впливу першого фактора коштом зняття всіх обмежень з дії другого означало б замінити мале і зменшуване зло на велике і збільшуване. Я колись написав на цю тему (висвітливши це питання взагалі, наскільки воно стосується сучасної Англії) памфлет про парламентську реформу, й оскільки я вже, здається, не зможу висловити свою думку краще, то наважуся просто відтворити його тут:

"Тридцять років тому ще можна було погодитися, що при виборах членів парламенту таємниче голосування могло захистити нас від головного зла, яке нам тоді загрожувало. Цим злом був тиск на виборця з боку землевласників, роботодавців та клієнтів. Нині, на мою думку, набагато більшим джерелом зла є егоїзм та егоїстичні схильності самого виборця. Мені здається, що нині причина негідного й шкідливого голосування набагато частіше корениться в особистих та класових інтересах виборця і в його власних ницих почуттях, ніж у страху перед наслідками дій інших людей. А таємне голосування дозволить йому віддатися цим впливам без жодного чуття сорому чи відповідальності.

У досить недавні часи уряд повністю був під контролем вищих і багатих класів. Їхня влада була головною причиною суспільного незадоволення в нашій країні. Звичка голосувати за наказом роботодавця або землевласника утвердилася на той час так міцно, що навряд чи що-небудь могло її похитнути, окрім палкого народного ентузіазму, який рідко виникає без достатньої причини. Отже, голос, відданий всупереч цим тенденціям, був загалом чесним голосом, сповненим духу вболівання за суспільство. Але в будь-якому разі й незалежно від того, які мотиви спонукали до цього виборця, такий голос майже напевно давав користь, бо протиставлявся страхітливому злу, всеохопному впливу олігархії. Якби в ті часи виборець мав змогу з безпекою для себе користуватися своїм привілеєм, — навіть не чесно й не розумно, а просто вільно, — це вже було б значним здобутком для реформи. Адже таким чином було б скинуте ярмо тодішньої панівної влади в країні, — влади, яка створила й підтримувала все погане, що існувало в державному устрої й адміністративній структурі країни, влади землевласників та тих, хто пасся на виборчих округах, стаючи постійним депутатом від них.

Таємне голосування так і не було запроваджене, але сам розвиток політичних обставин робив і дедалі більше робить у цьому ас-/265/пекті те саме, що зробило б і воно. Як політичне, так і соціальне становище країни — тією мірою, якою вона впливає на питання про таємну подачу голосів — значно змінилися і щоденно змінюються далі. Нині Вищі класи — вже не господарі країни. Потрібно бути сліпим і не бачити всіх прикмет доби, щоб вважати, ніби нині середній клас підпорядкований вищому, а робітничий клас залежить від середнього та вищого, як це було ще чверть сторіччя тому. Події цієї чверті сторіччя не тільки дали кожному з класів розуміння своїх колективних сил, а й поставили представників нижчого класу в такі умови, коли вони стали набагато сміливіші в своєму ставленні до вищих, ніж давніше. В більшості випадків голоси виборців, — незалежно від того, чи вони суперечать, чи збігаються з бажаннями осіб, яким ці виборці підпорядковані, — нині не результат примусу (який тепер уже не можна здійснювати давніми методами), а вияв їхніх особистих і політичних симпатій. Це підтверджують уже самі пороки нинішньої виборчої системи. Лунають дедалі голосніші скарги на зростання хабарництва, — зараза поширюється на місця, які раніше були від неї вільні, й це свідчить про те, що місцеві впливи більше не переважають, що нині при голосуванні виборці прагнуть задовольнити себе, а не інших. Немає сумніву, що і в цілих графствах, і в містечках рабська залежність ще значною мірою збереглася, хоча загалом і суперечить духові нашого часу, й розвиток подій спрямований на її ослаблення. Тепер добрий орендар може усвідомлювати, що він так само цінний для свого землевласника, як землевласник для нього; заможний торговець відчуває свою незалежність від будь-якого окремого покупця. З кожними виборами голоси щораз більшою мірою належать самим виборцям. Нині вони потребують звільнення радше від чогось у своїй свідомості, а не від зовнішніх обставин. Вони перестали бути пасивними інструментами волі інших людей — простими органами для передачі влади до рук олігархії, яка їх контролює. Виборці самі стають олігархією.

Тією мірою, якою голос виборця починає визначатися його власною волею, а не волею якогось його господаря, його становище уподібнюється до становища члена парламенту, й публічність стає просто необхідною. Доки якась частина спільноти залишається недопредставленою, аргументи чартистів проти використання таємного голосування в поєднанні з обмеженим правом голосу залишаються неспростовними. Нинішні виборці й основ-/266/на маса тих, кого, напевне, додасть до їхнього числа будь-який можливий реформаторський законопроект, належать до середнього класу і так само мають певні класові інтереси, відмінні від інтересів робітничих класів, як і землевласники та промисловці. Якби право голосу було поширене на всіх кваліфікованих робітників, то навіть вони мали б або могли б мати класові інтереси, відмінні від інтересів некваліфікованих робітників. Уявімо собі, що це право поширили на всіх чоловіків і те, що раніше недоречно називали "загальним виборчим правом", а нині ідіотським терміном "чоловіче виборче право", стало законом. І тоді виборці й далі мали б класові інтереси, відмінні від інтересів жінок. Уявіть собі, що перед законодавцями постало б певне питання, вирішення якого особливо впливає на жінок, наприклад: чи дозволяти жінкам навчатися в університеті; чи слід помірні покарання, що нині накладають на тих негідників, які майже щоденно мало не до смерті б’ють своїх дружин, замінити чимсь ефективнішим; або уявіть собі, що хтось запропонував би в британському парламенті те, що американські штати один за одним утверджують не просто як закон, а як статтю своїх переглянутих конституцій, — одружені жінки повинні мати право на власне майно. Хіба дружина та дочки будь-якого чоловіка не мають права знати, голосує він за чи проти кандидата, що підтримав би такі пропозиції?

Звичайно, тут можна зауважити, що всі ці аргументи спираються лише на гіпотезу про несправедливий характер наявної виборчої системи. Адже коли думка осіб без права голосу спонукає виборця голосувати чесніше, з більшою користю для суспільства, ніж він голосував би сам по собі, значить, ті особи більше підходять на роль виборців, ніж він, і їм слід надати право голосу. Адже той, хто може впливати на виборців, може бути й виборцем. Адже ті, перед ким повинні відповідати виборці, мають самі стати виборцями, і в такому разі їм потрібен захист у вигляді таємного голосування, щоб убезпечитись від незаконного втручання могутніх осіб або класів, перед якими вони не зобов’язані відповідати.

Ці аргументи видаються переконливими, і колись я вважав їх за вирішальні. Тепер вони здаються мені хибними. Отже, не всі, хто може справляти вплив на виборців, можуть і самі стати виборцями. Виборці мають куди більшу владу, ніж ті, хто тільки впливає на них, і, можливо, тим, хто дозрів до дрібних політичних функцій, ще небезпечно довіряти важливі функції. Погляди та бажан-/267/ня найбідніших та найнеосвіченіших робітничих класів можуть бути дуже корисними як один з чинників впливу на свідомість як виборців, так і законодавців. Однак може виявитись надзвичайно шкідливим надавати цим людям переважний вплив, наділяючи їх повноцінним правом голосу при їхньому нинішньому моральному та розумовому рівні. Саме цей непрямий вплив тих, хто не має права голосу, на тих, хто його має, є тим чинником, що, завдяки своєму поступовому зростанню, пом’якшує перехід до кожного нового розширення кола виборців і становить засіб, за допомогою якого це розширення, коли настає його час, й здійснюється мирно. Але існує інший, ще глибший аргумент, якого ніколи не слід залишати без уваги при політичних міркуваннях. Уявлення, ніби немає жодної користі від публічності та чуття відповідальності перед суспільством, коли суспільство неспроможне адекватно оцінити чиюсь діяльність, саме по собі є необгрунтованим. Оцінка громадської думки була б дуже неглибокою, якщо вважати, що вона дає користь лише тоді, коли спроможна змушувати до рабської покори своїм вимогам. Бути перед очима інших людей — бути змушеним захищатися від інших — найважливіше саме для тих, хто діє всупереч думкам інших, бо це змушує їх мати тверду опору під ногами, щоб витримувати тиск. Якщо не брати до уваги тимчасових поривів збудження, то людина може зробити щось, що, на її думку, викличе суворий осуд інших, лише тоді, коли має заздалегідь визначену мету. Сама наявність такої мети завжди свідчить про глибокий і розважливий характер, і (за винятком випадків, коли йдеться про непоправно лихих людей) її звичайно породжують щирі та сильні особисті переконання. Навіть уже те, що люди змушені давати звіт про свою поведінку, є для них потужним стимулом дотримуватися такої поведінки, за яку можна дати принаймні якийсь пристойний звіт. Якщо хто вважає, що самі лише зобов’язання дотримуватися пристойності — недостатній запобіжний засіб проти зловживання влади, це означає, що його увагу ніколи не звертали на поведінку тих осіб, котрі не відчувають необхідності дотримуватися цих обмежень. Публічність лишається неоціненною навіть тоді, коли тільки вказує на те, що неможливо переконливо захистити: змушує когось до обачності, змушує визначатися, перше, ніж діяти, що казати, коли доведеться звітувати про свої дії. /268/

Але якщо не зараз (можуть зауважити мої опоненти), то принаймні згодом, коли всі люди досягнуть такого рівня розвитку, що зможуть голосувати, коли право голосу матимуть і чоловіки, й жінки, тоді вже не виникне небезпека класово зорієнтованого законодавства; тоді виборці, становлячи собою всю націю, не зможуть мати інших інтересів, окрім спільних. Навіть якщо індивіди й далі голосуватимуть згідно зі своїми особистими і класовими мотивами, то більшість таких мотивів не матиме. Оскільки тоді не існуватиме осіб без виборчого права і виборцям не треба буде звітувати перед ними, то цілком сприятливим буде й результат запровадження таємного голосування, на яке тільки інколи може чинитись лихий вплив.

І навіть з цим я не погоджуся. Я не можу припустити, що, якби люди доросли до загального виборчого права й отримали його, таємне голосування було б бажаним. По-перше, тому, що неможливо уявити, навіщо воно потрібне за таких умов. Лише уявімо собі той стан речей, який має на увазі дана гіпотеза: весь народ освічений і кожна доросла людина має право голосу. Навіть нині, коли тільки невеличка частина населення є виборцями, а більшість залишається майже неосвіченою, — громадська думка вже є вирішальною силою, і ми всі це бачимо. Отже, уявлення, ніби землевласники та багатії зможуть мати будь-яку владу над спільнотою, всі члени якої вмітимуть читати і матимуть право голосу, причому ця влада суперечитиме їхній волі і їм буде важко скинути її, — не більше, ніж химера. Але, хоча захист за допомогою таємності буде тоді непотрібним, необхідність у публічному контролі зберігатиметься й далі. Всі найзагальніші висновки про характер людської вдачі були б хибні, якби самого факту, що людина належить до суспільства й не має очевидних суперечностей інтересами загалу, було досить, щоб вона виконувала свій суспільний обов’язок без жодних стимулів та обмежень з боку громадської думки. Але, виявляється, власної частки людини в суспільному інтересі, навіть коли ця людина не має особистих інтересів, які схиляють б її в інший бік, як правило, не вистачає, аби змусити її виконувати свій обов’язок перед суспільством без додаткових зовнішніх заохочень. Так само неможливо припустити, що навіть якби всі мали право голосу, то при таємному голосуванні вони голосували б так само чесно, як і при відкритому. Перевірка на практиці виявить, що в припущенні, ніби виборці, коли вони складатимуть все суспільство, не зможуть при голосуванні мати /269/ інтереси, які суперечитимуть інтересам суспільства, більше пустого звуку, ніж реального змісту. Хоча спільнота як ціле не може (за визначенням) мати інших інтересів, окрім суспільного інтересу, будь-який її член мати такі інтереси може. Інтереси людини — це все, в чому вона зацікавлена. Кожен має стільки різноманітних інтересів, скільки має почуттів, вподобань чи відраз егоїстичного або якогось вищого характеру. Про кожен з цих почуттів і вподобань, узяте окремо, не можна сказати, що саме в ньому полягає чийсь "інтерес" — людина добра або погана залежно від того, яким інтересам вона віддає перевагу. Людина, що поводиться вдома як тиран, має схильність симпатизувати тиранії (коли сама не стає її об’єктом) і майже напевно не симпатизуватиме опору проти тиранії. Заздрісна людина голосуватиме проти Арістіда, бо його прозвали Справедливим. Егоїстична людина віддасть перевагу навіть незначній особистій вигоді, нехтуючи переваги, які могла б отримати її країна від хорошого закону: адже її розум налаштований якраз на те, щоб найретельніше розглядати і найкраще оцінювати саме свої особисті інтереси. Велика кількість виборців схильна мати дві сфери переваг: ґрунтовані на особистих і на суспільних інтересах. Але виборець признається лише в суспільних інтересах. Люди прагнуть демонструвати найкращі сторони власного характеру — навіть перед тими, хто не кращий за них самих. При таємному голосуванні, на відміну від відкритого, люди схильні голосувати нечесно або негідно — заради зиску, зі злості, з образи, через особисті суперечки, навіть керуючись класовими інтересами або упередженнями. До того ж бувають випадки (і їх може ставати дедалі більше), коли майже єдиним обмеженням для більшості шахраїв є їхня мимовільна повага до чесної меншості. Хіба, як-от у випадку зі штатами Північної Америки, які відмовлялися сплачувати свої борги, сором від погляду в обличчя чесній людині не є певною перешкодою для безпринципних учасників голосування? Оскільки заради таємного голосування всіма цими перевагами доведеться пожертвувати, то для того, щоб його запровадження було бажаним, потрібні набагато переконливіші аргументи на його користь, ніж ті, що їх висувають нині (а ці аргументи, крім того, ще й постійно втрачають силу)" 1.



1 "Thoughts on Parliamentary Reform, " 2 вид., с. 32-36.



Говорячи про інше суперечливе питання, пов’язане з формою голосування, так багато слів можна й не витрачати. Система особистого представництва, яку розробив містер Геєр, зумовлює не-/270/обхідність використання спеціальних виборчих бюлетенів. Але, на мою думку, потрібно, щоб виборець підписував папери на публічній виборчій дільниці чи (якщо поблизу її немає) в якійсь відкритій для всіх громадян конторі в присутності відповідального державного урядовця. Висунуту й відкинуту пропозицію дозволити надсилати виборчі бюлетені поштою або через державного службовця до виборця додому, щоб він міг заповнити їх там, я вважаю й зовсім фатальною. Акт голосування здійснювався б за умов, де б не діяв жоден позитивний чинник і виявлялися б усі можливі шкідливі впливи. За таких інтимних умов хабарник міг би переконатися, як виконується угода, на власні очі; залякувач просто на місці міг би бачити, як вимушена покора стає непоправним злом. При цьому виборець лишається без підтримки з боку протилежних впливів, бо ж не буде тих, хто знав його справжні погляди, не буде натхнення, викликаного симпатією соратників і однодумців 1.



1 Такі заходи були рекомендовані як для скорочення витрат, так і для залучення голосів багатьох виборців, які інакше не проголосували б і яких захисники цього плану вважали особливо цінним класом виборців. Цю схему застосовано на практиці під час виборів опікунів відповідно до закону про бідняків, і її успіх в цьому випадку використовували, щоб обгрунтувати її застосування і при виборах членів законодавчих органів штатів. Але, на мою думку, ці два випадки відрізняються якраз тим, від чого залежить доцільність даного методу. При місцевих виборах на якусь адміністративну посаду, коли обов’язки обранця полягають головним чином у розподілі суспільних фондів, необхідно уникнути того, щоб вибір залишився в руках тих, хто активно зацікавлений у результатах голосування. Оскільки пов’язані з цими виборами суспільні інтереси бувають обмеженими й, звичайно, незначними, то цими справами схильне активно перейматися значною мірою обмежене коло осіб, які сподіваються здобути від своєї діяльності особистий зиск і зацікавлені в тому, щоб зробити втручання в ці справи інших людей якомога менш обтяжливим для себе, хоча б навіть для того, щоб приховати ці свої приватні інтереси. Але коли ми маємо справу з важливим питанням національного врядування, яким повинен цікавитися кожний, кого хвилює хоч щось, окрім його суто особистих справ, і навіть той, хто розумно ставиться до піклування про власні справи, то в такому випадку скорше слід прагнути не допустити до голосування тих, кого даний предмет не цікавить. Можна спонукати їх голосувати, хіба що пробудивши їхню сонну свідомість. Виборець, що цікавиться виборами недостатньою мірою, аби навіть прийти на дільницю, не завдаючи собі цього найменшого клопоту, віддасть свій голос за першу ж особу, що попросить його, або внаслідок якоїсь іншої дрібної і безвартісної спонуки. Людина, що не хвилюється про те, проголосує вона чи ні, навряд чи особливо замислюватиметься, як саме голосувати, а той, хто перебуває в такому настрої, взагалі не має жодного права голосувати, бо якщо він проголосує, то вийде, що його голос (який не виражає жодного певного переконання) визначатиме результати виборів так само, як і голос, що представляє певні міркування і життєву позицію". ("Thoughts on Parliamentary Reform", 2 вид. с. 39). /271/




Виборчих дільниць має бути досить багато, щоб до них міг легко дістатися кожен виборець, і під жодним приводом не можна припускати, щоб кандидат оплачував транспортні витрати своїх виборців. Лише немічні особи й лише на підставі медичної довідки повинні отримувати належне транспортне обслуговування коштом держави чи місцевих органів влади. Виборчу кампанію, членів місцевих виборчих комісій та всю необхідну виборчу машинерію має оплачувати держава. Від кандидата не тільки не можна вимагати гроші, — йому не слід дозволяти витрачати на свої вибори кошти, що перевищували б певну обмежену визначену суму. Містер Геєр вважає, що від кожного, хто вносить до списку кандидатів своє ім’я, бажано було б вимагати суму 50 фунтів стерлінгів. Ці гроші утримають від такого кроку тих осіб, що не мають шансів на успіх і насправді не збираються боротися за місце, а йдуть в кандидати внаслідок непристойного марнославства й, можливо, перебирають на себе кілька голосів, необхідних для вибору якогось поважного кандидата. До того ж, існують витрати, яких кандидат і його помічники уникнути не можуть, і важко сподіватися, що суспільство оплатить їх кожному, хто вимагатиме цього. Ці витрати пов’язані з інформуванням виборців про балотування даного кандидата та випуском оголошень, плакатів і листівок. На всі необхідні витрати такого типу 50 фунтів стерлінгів, що їх запропонував містер Геєр (це може бути й 100 фунтів стерлінгів, якщо потрібно), має вистачити, — якщо їх буде дозволено стягувати з такою метою. Коли друзі якогось кандидата вирішать витратитися на комітети з передвиборчої пропаганди, то способу запобігти їхній діяльності немає, але такі витрати з кишені самого кандидата чи будь-які витрати, більші за визначені законом 50 (або 100) фунтів стерлінгів, слід вважати незаконними й карати за них. Коли виявиться, що громадська думка ставиться до виконання цієї умови не дуже прискіпливо, потрібно вимагати від кожного депутата, коли він займає своє місце в тому чи тому виборному органі, присяги або чесного слова, що він не витратив і не намагався прямо або непрямо витратити на свої вибори грошей або цінностей на суму, більшу за 50 фунтів стерлінгів. І коли виявиться, що він сказав неправду й умова була порушена, винуватця слід покарати за кривосвідчення. Такі покарання, показуючи, як серйозно ставиться до цих порушень закон, певне, зорієнтують так само й громадську думку, отже, люди більше не ставитимуться /272/ (як досі) до цього найсерйознішого злочину проти суспільства як до незначної провини. Коли, нарешті, вдасться досягти такого ефекту, то, без сумніву, кандидати вважатимуть за обов’язок дотримуватися своєї присяги або чесного слова 1. "Громадська думка толерантно ставиться до фальшивого зречення лише тоді, коли толерантно ставиться й до об’єкту зречення". Загальновідомо, що з передвиборчою корупцією склалася саме така ситуація. Серед політиків досі не було жодної серйозної спроби запобігти хабарництву, бо не виникало справжнього бажання зробити так, щоб вибори не були дорогою справою. Їхня дорожнеча надає переваг тим, хто ці витрати може собі дозволити: адже таким чином з боротьби викинуто безліч конкурентів.



1 Декотрі зі свідків, що 1860 р. виступали перед комісією палати громад під час розробки закону про запобігання корупції, частина яких мала величезний практичний досвід у справах, що стосуються виборів, прихильно ставилися (або абсолютно прихильно або як до крайнього засобу) до вимоги, щоб члени парламенту подавали фінансову декларацію, і ці люди дотримувалися думки, що, коли її підтримають певні покарання, вона буде доволі ефективною ( "Evidence", c. 46, 54-57, 67, 123, 198-202, 208). Головний уповноважений із вікфілдського розслідування сказав (напевне у відповідь на іншу пропозицію): "Якщо вони побачать, що законодавство ставиться до цього серйозно, машинерія працюватиме ... я цілком впевнений, що коли б звинувачення в хабарництві були ганебними для особи, то це змінило б напрям громадської думки" (с. 26, 32). Один видатний член комісії (а нині кабінету міністрів), здається, був схильний заперечувати застосування покарань за порушення присяги, коли йдеться лише про обіцянки, на відміну від присяг, що стосуються тверджень, але йому нагадали, що присяга свідка в суді є обіцянкою казати правду, і заперечення (мовляв, присяга свідка пов’язана з дією, яка буде вчинена негайно, а присяга члена виборного органу спрямована в майбутнє) могло б бути доречним, якби можна було припустити, що особа, яка складає присягу, могла забути про взяте на себе зобов’язання чи порушити його ненавмисне, а в цій ситуації такі обставини уявити собі важко.

Набагато суттєвіші труднощі полягають у тому, що однією з форм, найчастіше передбачуваною серед витрат на вибори, є пожертви в місцеві доброчинні фонди або інші місцеві установи. Було б занадто жорстко вимагати, щоб член виборного органу не давав грошей на місцеву доброчинність. Коли такі пожертви від щирого серця, то навряд чи можна перешкодити багатшим кандидатам скористатися популярністю, яка може стати наслідком цієї діяльності. Але найбільше зло полягає в тому, що вкладені таким чином гроші використовують для хабарництва під евфемічною назвою підтримки інтересів члена. Для того, щоб від цього захиститися, в декларацію члена парламенту слід внести обіцянку, що всі суми, витрачені на території, від якої балотується або якось пов’язані з нею чи з якимсь з її жителем (за винятком, мабуть, його особистих витрат на проживання), повинні проходити через руки аудитора виборів, і саме він (а не кандидат та його друзі) має витрачати їх за призначенням.



А коли вже щось обмежує можливості потрапити до парламенту колом заможних людей, то, /273/ хоч який шкідливий той засіб, його підноситимуть як втілення консервативної тенденції. Такі настрої глибоко вкоренилися серед наших законодавців з обох політичних партій і є майже єдиним питанням, у якому вони, на мою думку, виявляють однозначну ворожість. Їх відносно мало турбує, хто саме голосуватиме, доки відчувають впевненість у тому, що голосів не отримає ніхто, крім представників їхнього класу. Вони знають, що на симпатії між представниками свого класу вони можуть покластися, а підлабузницьке ставлення нуворишів, що прагнуть до цього класу ввійти, є ще більшою запорукою їхньої безпеки в цьому аспекті. Вони, крім того, знають, що можна не боятися якогось протистояння класовим інтересам або настроям багатих, доки вдається не допускати обрання до парламенту демократичних діячів, хоч би яким широким було демократичне виборче право. Але навіть з їхнього погляду таке врівноваження зла злом, замість поєднання добра з добром, є нікчемною політикою. Мета має полягати в тому, щоб об’єднати найкращих представників обох класів на таких умовах, які спонукали б їх відкинути свої класові вподобання й разом прямувати до задоволення спільних інтересів, — замість дозволити класовим інтересам більшості необмежено запанувати серед виборців, які змушені діяти через осіб, перейнятих класовими інтересами меншості. Навряд чи політичні інституції завдають більшої шкоди якимсь іншим способом (породжують більше зла самим своїм духом), ніж представляючи політичні функції як ласку, що її хтось комусь дарує, як річ, що її у когось треба просити, ніби вона потрібна особисто тому, хто хоче нею володіти, й він навіть повинен платити за неї, немов вона існує як засіб його збагачення. Ми не бачимо, що люди не люблять платити значні суми за дозвіл виконувати якийсь тяжкий обов’язок. Платон набагато точніше розумів умови, необхідні для існування хорошого уряду, коли стверджував, що особи, яких треба шукати для надання їм політичної влади, якраз відчувають до неї особисту відразу, і що єдиний мотив, який може схилити цих найрідніших людей узяти віжки влади в свої руки, — це острах, що керуватиме хтось гірший. Що повинен думати виборець, коли бачить, як три або чотири джентльмени, жоден з яких до цього не був відомий своїми щедрими грошовими пожертвами на безкорисливе доброчинство, змагаються між собою у витратах, на які йдуть задля того, щоб мати змогу написати після своїх імен літери ч. п. (член парламен-/274/ту)? Чи вважатиме цей виборець, ніби саме заради його інтересів вони йдуть на всі ті витрати? І якщо в нього складеться несхвальна думка про їхню участь у цій справі, то в чому він має бачити свій моральний обов’язок? Політики здебільшого ставляться до надії, що виборчі органи колись перестануть бути корумпованими, як до марної мрії ентузіастів. Це досить слушно, доки вони самі прагнуть працювати в цих органах: адже виборці, напевно, наслідуватимуть моральний тон своїх кандидатів. Доки член виборного органу в якійсь формі або якимсь способом платить за своє місце, всі спроби зробити з виборів щось краще, ніж гешефт з боку всіх залучених сторін, приречені на провал. "Доки самі кандидати й громадська думка, здається, вважають функції члена парламенту не так обов’язком, який слід виконувати, як особистою ласкою, яку слід випросити, жодні зусилля не дозволять прищепити рядовому виборцю почуття, що вибори члена парламенту — його священний обов’язок, і тому він мусить понад усе зважати, чи годиться кандидат для своєї майбутньої посади, й не вільний дарувати йому свій голос із якихось інших міркувань".

Той самий принцип, який зумовлює неприпущенність того, щоб кандидат оплачував свою передвиборчу кампанію (як доброхіть, так і на основі закону), підказує нам іще один висновок, нібито з протилежними тенденціями, але насправді спрямований до тієї самої мети. Він заперечує те, що часто пропонувалось як засіб, відкриття доступу в парламент особам будь-якого соціального стану — платню для членів парламенту. Якщо десь (як у деяких наших колоніях) важко знайти гідних людей, що могли б дозволити собі присвячувати час неоплачуваним справам, то грошові виплати для них мають бути простим відшкодуванням витраченого часу й грошей, а не заробітною платнею. Більша свобода вибору, яку гарантує заробітна платня, — це ілюзорна перевага. Жодна платня, яку можна призначити за депутатське місце, не зможе заохотити до нього нікого, хто професійно провадить якісь вигідні справи й має перспективи успіху. Отже, робота члена парламенту стала б тоді просто однією з професій, до якої бралися б, — як і до решти професій, — головним чином задля заробітку. Причому цим людям доведеться працювати, відчуваючи страх і зневіру, бо їхній заробіток дуже ненадійний. Ця робота стала б об’єктом бажань авантюристів з нижчих класів. Отже, 658 чоловік, що мали б такі посади (а до того ще в десятеро чи двадцятеро /275/ більше тих, хто, не маючи якоїсь особливої мети, сподівався б їх), добивалися б здобуття чи збереження голосів виборців, щиро й нещиро обіцяючи їм усе можливе і неможливе. Вони змагалися б один з одним, шукаючи собі підтримки в найниціших почуттях і найтемніших забобонах найбрутальнішого натовпу. Торг з комедії Арістофана між Клеоном та продавцем ковбас — це точна карикатура на те, чому судилося б відтоді відбуватися завжди. Така інституція стала б незмінним пластиром, яким заклеювали б відтоді найнепристойніші зразки людської натури. Вона могла б дати аж 658 нагород для найуспішніших лестунів і найспритніших лжепроводирів, що ошукують своїх співвітчизників. Жоден деспотизм не породив би такої організованої системи вирощування таких багатих урожаїв безсоромних підлабузників 1. Коли завдяки якимсь видатним рисам (така ситуація може виникнути будь-коли) бажано, щоб особа, абсолютно позбавлена незалежних прибутків, — джерелом яких була б якась власність або професія чи ремесло, — потрапила до парламенту, існує такий ресурс, як громадські пожертви; під час свого перебування в парламенті ця людина може (як Ендрю Марвел) жити коштом пожертв своїх виборців. Такий варіант не викликає жодних заперечень, бо таку честь ніхто нікому не виявляв за просте рабське прислужництво: люди не дуже й розрізняють між різних лизоблюдів, щоб витрачатися на підтримку одного з них, аби їх облещував саме він. Єдиним мотивом надання такої підтримки є видатні й разючі особисті якості, що, хоч і не є абсолютним свідченням придатності цього індивіда для функцій національного представника , правлять за певну передумову і, хай там що, навіть гарантію того, що він має незалежну думку та волю.



1 "Як зазначає містер Лорімер, створення для представників як нижчих класів матеріальних заохочень братися до державних справ дорівнювало б офіційній пропозиції взятися до цієї справи демагогам. Ніщо не викликає таких гострих заперечень, особисте зацікавлення великої кількості активних осіб у чимбільшій деградації уряду. Ті вияви, які можна спостерігати в індивідів, чи в натовпі, коли їх просто залишають наодинці з їхніми слабкостями, дають лише бліде уявлення про те, на що перетворилися б ці слабкості, якби на них почали грати тисячі лестунів. Якби існувало 658 місць, що гарантували б певний, нехай навіть помірний прибуток, і ці місця можна було б отримати, переконуючи натовп, що невігластво — такс саме добро, як і знання, й навіть більше, то можна бути впевненим, що вони в це повірять і діятимуть відповідним чином". (Стаття в журналі "Фрейзерс меґезін" за квітень 1859 року під заголовком "Сучасні письменники про реформу".) /276/
















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.