[Міл, Джон Стюарт. Про свободу: Есе / Пер. з англ. — К: Основи, 2001. — С. 276-278.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ XI

ПРО ТРИВАЛІСТЬ ТЕРМІНУ ПАРЛАМЕНТСЬКИХ ПОВНОВАЖЕНЬ



Після якого терміну мають відбуватися перевибори членів парламенту? Принципи перевиборів очевидні, всі труднощі полягають у застосуванні їх. З одного боку, термін перебування парламентаря на посаді не повинен бути таким довгим, щоб він забув про свою відповідальність перед виборцями, почав легковажно ставитися до своїх обов’язків, піклувався при їх виконанні над усе про свою особисту вигоду або нехтував ті вільні публічні зустрічі зі своїми виборцями, що, незалежно від того, приводять вони до порозуміння з ними чи ні, є однією з переваг представницького урядування. З іншого боку, він має знати, що перебуватиме на посаді протягом такого терміну, який дасть змогу іншим людям судити про нього на основі не поодинокої дії, а всієї спрямованості його діяльності. Важливо, аби він мав значну свободу особистої думки й дії, що сполучалися б із народним контролем — суттєвою ознакою вільного урядування. Для цього необхідно, щоб контроль здійснювався (як його взагалі найкраще здійснювати) вже після того, як парламентар мав досить часу, щоб показати всі свої якості й продемонструвати, що покірність волі виборців та обстоювання їхніх думок — не єдиний шлях, щоб вони визнали його бажаним і гідним довіри своїм представником.

Не існує жодного універсального правила, за яким між цими принципами можна було б визначити межу. Там, де державний устрій зумовлює слабкість або надмірну пасивність демократичної влади й вона потребує стимуляції; де представник, покинувши своїх виборців, одразу потрапляє у вишукану та аристократичну атмосферу, всі впливи якої схиляють його відійти від спрямованого на допомогу народові курсу, притлумить всі демократичні настрої, які він мав давніше, забути бажання своїх виборців та охолонути до їхніх інтересів, — необхідність часто повертати парламентаря до виборців для поновлення його повноважень є необхідною умовою підтримки його настроїв та характеру на належному рівні. За таких умов навіть три роки, мабуть, забагато, а будь-який довший термін взагалі неприпустимий. Зовсім інша ситуація там, /277/ де, навпаки, утверджується й дедалі міцніє демократія, вимагаючи радше певних обмежень своєї дії, ніж заохочень до надмірної активності. Буває, що необмежена публічність і неперервний газетний тиск не дають представникові забути, що кожна його дія негайно стане відомою виборцям, вони її обговорюватимуть та судитимуть, і тому в їхніх очах він завжди або зміцнюватиме, або втрачатиме свій грунт, і водночас ті самі інформаційні засоби постійно оживляють та активізують у його свідомості настрої виборців та всі інші демократичні впливи. За таких умов період менший, ніж п’ять років, навряд чи буде достатнім, щоб запобігти боязкому прислужництву депутата перед виборцями. З огляду на щойно сказане, ті зміни, які відбулися в англійській політиці, пояснюють, чому тепер приділяють так мало уваги й слів питанню про щорічні парламентські вибори, яке ще сорок років тому великою мірою визначало кредо найвидатніших реформаторів. Слід звернути увагу на те, що, незалежно від того, короткий чи довгий термін перебування парламентарів на посаді, протягом останнього року цього терміну вони опиняються якраз у тому становищі, в якому були б завжди, якби парламентські вибори відбувалися щороку, — тож якби термін був дуже коротким, то річні парламенти працювали б практично протягом відносно довгого часу. При нинішній ситуації в нашій країні, хоча семирічний період є надто довгим, навряд чи слід його змінювати задля якогось добра, що нібито стало б наслідком цієї зміни. Тим паче, в нас завжди є можливість дострокового розпуску, яка постійно нагадує парламентарям, що про виборців забувати не слід.

І, хоч би який термін дії мандата вважали за найкращий, комусь може здатися природним, що, дарма що кожен окремий парламентар має звільнити своє місце після того, як мине певний час від дня виборів, але загального оновлення всієї палати парламенту зразу відбуватися не повинно. На користь цієї системи можна було б сказати багато — якби тільки був якийсь практичний сенс у тому, щоб рекомендувати її. Але проти неї виступають набагато сильніші аргументи, ніж ті, які можна висунути на її підтримку. Один з них полягає в тому, що тоді не буде можливості швидко позбутися парламентської більшості, яка проводить якийсь неприйнятний для нації курс. Неминучість загальних виборів, що відбудуться через визначений час, який часто виявляється вже майже вичерпаним, і можливість дострокових виборів будь-якої миті, коли вони потрібні уряду чи уряд вважає, що це додасть йому популярності в країні, — все це має запобігати виникненню /278/ тих широких розбіжностей між настроями парламенту й виборців, і ці розбіжності могли б бути досить значними, якби більшість у тій або тій палаті завжди мала ще кілька років перебування в парламенті, тобто якби палата отримувала нові впливи крапля за краплею і ці краплини радше зливалися з загальною масою, ніж змінювали її. Важливо, щоб загальні настрої палати відповідали головним настроям нації, і не менш важливо, щоб видатні постаті мали змогу, не ризикуючи своїм місцем, вільно висловлювати найнепопулярніші думки. Існує й ще один досить вагомий аргумент проти поступового й поетапного оновлення представницьких зборів. Корисно періодично проводити загальні випробування протиставлених сил, щоб оцінити стан свідомості нації й перевірити (не лише в рамках диспутів) відносні сили різних партій та поглядів. Жодне часткове оновлення не може зробити цього досить переконливо, навіть у тому випадку, коли (як у деяких французьких конституціях) парламент зразу залишає велика фракція — п’ята або третя частина його членів.

Аргументи на користь того, щоб виконавча влада мала право розпуску парламенту, будуть розглянуті далі — в розділі, де йтиметься про устрій та функції виконавчої гілки представницького уряду.
















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.