[Міл, Джон Стюарт. Про свободу: Есе / Пер. з англ. — К: Основи, 2001. — С. 279-289.]

Попередня     Головна     Наступна

Розділ XII

ЧИ СЛІД ВИМАГАТИ ВІД ЧЛЕНІВ ПАРЛАМЕНТУ, ЩОБ ВОНИ БРАЛИ НА СЕБЕ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ПРО ХАРАКТЕР СВОЄЇ МАЙБУТНЬОЇ УРЯДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ?

Чи повинен член законодавчого органу бути зв’язаним наказами своїх виборців? Чи він має бути засобом запровадження їхніх поглядів, чи повинен керуватися власними? Бути йому їхнім послом до парламенту чи професійним представником, уповноваженим не лише діяти за них, а й визначати за них зміст цієї діяльності? Кожна з цих двох теорій про обов’язок законодавця за представницького урядування має своїх прибічників і кожна є визнаною доктриною певних представницьких урядів. В Об’єднаних Голландських Провінціях члени Генеральних Штатів були не більше ніж делегатами. Ця доктрина була запроваджена там аж такою мірою, що коли поставало якесь важливе питання, не передбачене даними делегатам дорученнями, то вони мали звертатися до своїх виборців точніше так, як посол звертається до уряду, що його акредитував. У нашій країні та в більшості інших держав, що мають представницький устрій, закон і звичай надають членові парламенту повноваження голосувати як він хоче, навіть коли його думка й відрізняється від думки виборців. Але побутує й інший погляд на це питання, і він справляє помітний практичний вплив на багатьох людей, навіть членів парламенту, часто спонукаючи їх (незалежно від їхнього прагнення популярності чи піклування про те, аби бути переобраними) почуватися морально зобов’язаними і враховувати в своїх діях радше думку виборців, ніж свою власну, — якщо їхні виборці взагалі мають якусь визначену думку з того або того питання. Отже, який з цих поглядів на обов’язок народного представника слід вважати правильним, коли абстрагуватися від конкретних законів та історичних традицій якогось окремого народу?

На відміну від тих питань, що ми розглядали досі, це питання не конституційного законодавства, а того, що точніше було б назвати конституційною мораллю — етикою представницького урядування. Це питання стосується не так інституцій, як настроїв, з якими виборці виконують свої функції, та ідей про моральний обов’язок виборця, які мають утвердитись. Бо якщо представницькій /280/ системі дозволити бути тим, що в ній нині закладено, то вона — коли таким буде вибір виборців — може перетворитися на систему простого делегування. Доки вони вільні взагалі не голосувати чи голосувати так, як їм подобається, аж ніяк не можна запобігти тому, що їхній голос залежатиме від якоїсь умови, що, на їхню думку, має його визначати. Відмовляючись обрати того, хто не зобов’яжеться орієнтуватися на їхні погляди й навіть, якщо вони захочуть, радитися з ними, перше ніж голосувати з будь-якого непередбаченого важливого питання, вони можуть перетворити свого представника просто на свій рупор і змусять скласти свої повноваження всякого, хто виявить гонор і не захоче більше обмежуватися цими рамками. Оскільки вони мають реальну змогу вдаватись до таких дій, конституція має теоретично передбачати можливість, що вони такою своєю владою скористуються. Адже самий принцип конституційного врядування вимагає припущення, що політична влада стане предметом зловживань, спрямованих на досягнення певних цілей її суб’єкта, — не тому, що це завжди так відбувається, а тому, що існує така природна тенденція, і одне з найголовніших завдань вільних інституцій полягає в запобіганні цій тенденції. Отже, хоч як, на нашу думку, неправильно й нерозумно з боку виборців перетворювати свого представника на делегата, але, оскільки таке зловживання свого привілею — річ природна й досить імовірна для виборця, то цьому зловживанню слід запобігати так, ніби воно неодмінно має статися. Можна тільки сподіватися, що виборці не діятимуть згідно з такими уявленнями про своє право голосу, але представницьке врядування має бути побудоване так, щоб, навіть коли вони саме так і діятимуть, їм однаково не вдавалося здійснити те, що має бути не під силу будь-якій групі осіб, а саме: утвердити класове законодавство задля власної вигоди.

Зауваження, що дане питання належить лише до сфери політичної моралі, не зменшує його важливості. Питання конституційної моралі мають не менше практичне значення, ніж питання, пов’язані з самою конституцією. Саме існування певних форм урядування й усе, що дає їм змогу толерантно ставитися до інших форм, спирається на практичне дотримання доктрин конституційної моралі, на традиційні уявлення, притаманні представникам певних органів законної влади, які утримують їх від деяких шляхів використання своїх повноважень. Коли врядування незбалансоване — як-от за чистої монархії, чистої аристократії, чистої демократії — такі принципи є єдиним бар’єром, що утримує уря-/281/ди від крайніх виявів притаманних їм тенденцій. Коли врядування збалансоване погано, можуть відбуватися певні спроби встановити конституційні обмеження на сильнішу гілку влади, але там, де ця гілка досить сильна, щоб принаймні якийсь час безкарно переступати їх, лише визнані й підтримувані громадською думкою доктрини конституційної моралі забезпечують відносну ефективність цих конституційних стримів та обмежень. А коли врядування збалансоване добре і верховну владу поділено, коли носій кожної частки влади добре захищений від узурпацій з боку інших носіїв влади (а цього досягають єдиним можливим способом: кожній гілці влади дають для захисту не менш потужну зброю, ніж та, яку можуть вжити для нападу), єдина можливість здійснювати врядування полягає в тому, що кожна сторона утримується від застосування цих надзвичайних засобів утвердження влади, поки не буде спровокована не менш надзвичайними заходами якогось іншого носія влади. І в цьому випадку можна, не вагаючись, сказати, що існувати такій системі дає змогу лише повага до принципів конституційної моралі. Питання про зобов’язання парламентарів не належить до життєво важливих питань існування представницьких урядів, але воно дуже важливе для їхнього доброго функціонування. Закони не можуть визначити для виборців принципи, якими вони повинні керуватися, здійснюючи свій вибір, натомість величезне практичне значення має їхня власна думка про те, за якими принципами вони повинні його визначати. І все це найважливіше питання зводиться до дослідження, чи слід обумовлювати, щоб представник керувався певними поглядами, які йому його сформують виборці.

Жоден читач цього трактату не сумніватиметься в тому, які саме висновки у зв’язку з цим питанням випливають із викладених тут загальних принципів. Ми з самого початку заявили й невтомно нагадували про однакову значущість двох найважливіших особливостей уряду: уряд відповідальний перед тими, для чийого добра мають застосовувати політичну владу (і вона завжди стверджує, що так воно й відбувається), і водночас уряд повинен якомога ширше залучати всі ресурси найвищого інтелекту, підготовленого довгими роздумами та спеціальним навчанням для такої специфічної діяльності, як урядування. Якщо ця друга мета гідна того, щоб її прагнути, то вона гідна й того, щоб платити за неї певну ціну. Найвищі сили розуму та глибоке оволодіння предметом будуть безвартісні, не приводячи іноді до висновків, які відрізняються від тих, до яких доходить звичайний розум та ще й без на-/282/вчання. І якщо ми поставимо собі за мету мати в уряді таких представників, які в інтелектуальному аспекті були б вищі за середнього виборця, то нам слід розраховувати, що цей представник буде час від часу розходитися в поглядах з більшістю своїх виборців, і коли це траплятиметься, то правильними будуть найчастіше саме його погляди. З цього випливає, що з боку виборців буде нерозумно наполягати на абсолютній згоді депутата з їхньою думкою як на умові збереження його місця в парламенті.

Отже, поки що цей принцип не викликає запитань. Але що стосується його реального використання, то тут виникають справжні труднощі, і ми розпочнемо з того, що сформулюємо їх на повну силу. Якщо важливо, щоб виборці обирали досвідченішого представника, ніж вони самі, то не меншою мірою необхідно, щоб ця мудра людина звітувала їм. Інакше кажучи, вони мають судити, наскільки ця людина виправдовує їхню довіру. А хіба вони можуть судити інакше, ніж за критеріями, що відповідають їх власним поглядам? Як вони можуть навіть вирізнити цю людину з самого початку, як не на основі цих самих критеріїв? Обирати лише за блискучістю, за потужним яскравим талантом — не годиться. Критерії, за якими звичайна людина може заздалегідь судити про чиюсь обдарованість, дуже недосконалі: по суті, вони орієнтуються лише на мистецтво вислову й звертають мало або зовсім не звертають уваги на цінність висловленого. Вартість слів не є прямим наслідком красномовства, і якщо виборці мають не покладатись на свої судження, то які в них ще лишаються критерії оцінки чиєїсь спроможності добре врядувати? І навіть якби вони могли безпомилково визначати найобдарованішу людину, однаково не годилося б, щоб вона все вирішувала за них, зовсім не звертаючи уваги на їхні погляди. Найобдарованіший кандидат може бути торі, а виборці — лібералами; або він — лібералом, а вони — торі. Найнагальніші політичні проблеми доби можуть стосуватися церковних питань, й кандидат може бути високопоставленим церковником чи раціоналістом, а вони — дисентерами чи євангелістами, й навпаки. В таких випадках всі його обдаровання можуть лише дати йому змогу піти далі й досягнути більших результатів у справах, які вони щиро вважають неправильними. І найглибші переконання можуть привести їх до думки, що важливіше, аби їхній представник дотримувався в цих питаннях того, що, на їхню думку, є обов’язком, ніж щоб їх представляла людина неабияких обдаровань. Можливо, їм доведеться взяти до уваги не тільки те, чи буде в них талановитий представник, а й те, як бу-/283/дуть взагалі представлені їхні власні моральні позиції й розумові орієнтації. Вплив кожної інтелектуальної течії, що поширився на маси, має відчуватися і в законодавчому органі. Оскільки вважається, що в державному устрої належною мірою передбачено, що відмінні та суперечливі напрями і течії думок також мають бути представлені, то забезпечення представництва того або того напряму думок в урядових структурах може здаватись інколи виборцям найважливішим питанням. У деяких випадках, може, й необхідно, щоб певний представник відчував, що його руки зв’язані, й тому дотримувався інтересів виборців чи, радше, державних інтересів, як вони їх бачать. У цьому не було б потреби за політичної системи, що забезпечувала б виборцям якнайширший вибір чесних і неупереджених кандидатів, але за нинішньої системи, коли виборці через дорожнечу виборів та загальні соціальні обставини майже завжди змушені обирати свого представника з осіб, що мають зовсім інше становище в суспільстві й інші класові інтереси, ніж вони самі, — хто може заявити, що виборці повинні цілковито покладатися на таку людину? Хіба можна дорікати виборцеві з бідних класів, вибір якого обмежений двома або трьома багатіями, за те, що він вимагає від того, за кого віддає свій голос, обіцянки вжити заходів, готовність до яких він вважає за критерій непідвладності класовим інтересам багатіїв? Крім того, завжди трапляється, що якась частина представників електорату мусить погодитись із представником, обраним більшістю виборців. Адже, хоч у кандидата, якому вони віддають перевагу, не було б жодних шансів на перемогу, їхні голоси можуть допомогти пройти кандидатові, котрому віддають перевагу інші, й, можливо, їхній єдиний шанс справити якийсь вплив на його подальшу діяльність — запропонувати даному кандидатові свою підтримку лише в тому випадку, якщо він зобов’яжеться виконати певні їхні умови.

Ці міркування та контраргументи так тісно переплетені одні з одними, і так важливо, щоб виборці обрали своїм представником когось мудрішого за них самих і погодилися на те, щоб ними керували згідно з настановами цієї вищої мудрості, дарма що неможливо, щоб ступінь згоди з їхніми поглядами (коли у них є погляди) не впливав значною мірою на їхні судження про того, хто має мудрість, і про те, наскільки цей можливий володар мудрості своєю поведінкою підтверджує факт володіння, — що визначення якогось чіткого правила, за яким виборець має виконувати свій обов’язок, здається справою абсолютно неможливою. Тож /284/ результат виборів залежатиме не так від точних настанов або авторитетної доктрини політичної моралі, як від загальних настроїв електорату, його поваги до такої важливої особливості, як розумова вищість. Індивіди та народи, що гостро відчувають цінність великої мудрості, певне, вміють впізнавати її, коли вона справді є, з іншими ознаками, ніж думки, абсолютно тотожні з їхніми, і навіть попри значні розбіжності в поглядах. А вже впізнавши, вони й не подумають будь-якою ціною постаратися накинути свою думку як закон для людей, яких вони вважають мудрішими за себе. З іншого боку, свідомість деяких людей влаштована таким чином, що вони нікого не вважають за себе вищим; вони не припускають, що чиясь думка може бути набагато кращою за їхню або не гіршою за думки сотні чи тисячі подібних до них людей. Там, де виборці думають приблизно таким чином, вони не оберуть нікого, хто не є або принаймні не здається відображенням їхніх власних настроїв, і потім терпітимуть його тільки доти, доки він віддзеркалюватиме ці настрої в своїй поведінці. І всі, хто прагне досягнути чогось у політичній діяльності, намагатимуться, як пише Платон в своєму діалозі "Горгій", перекроїти себе на кшталт демосу і стати якомога подібнішими до нього. Не можна заперечувати, що повній демократії властиві сильні тенденції надавати настроями виборців саме такої форми. Демократія не сприяє духові шанобливості. Те, що вона руйнує шанобливість до самого соціального становища, слід зарахувати до числа її позитивних, а не шкідливих впливів, хоча тим самим вона закриває головну школу будь-якої шанобливості (в сфері звичайних людських стосунків), що існує в суспільстві. Але, крім того, демократія, за самою своєю сутністю, настільки сильніше наголошує на тому, що всі мають бути рівними, ніж на тому, що інколи один індивід має більше значення, ніж інший, що повага навіть до чиєїсь реальної особистої вищості іноді замала. Саме тому, попри інші причини, я надаю такого значення необхідності, щоб інституції нашої країни прищеплювали більшу повагу до поглядів представників освічених класів, ніж до поглядів представників неосвічених класів. І я далі наполягав би на тому, щоб надати по кілька голосів представникам справді освічених класів, якби таким чином, не викликаючи жодних прямих політичних наслідків, можна було задати лише загальний тон суспільних настроїв.

Коли серед групи виборців справді існує адекватне відчуття надзвичайної нерівноцінності двох осіб, їм не бракуватиме ознак, за якими можна вирізнити осіб, найпридатніших для досягнення /285/ їхніх цілей. Звичайно, за найкращі свідчення слід вважати реальні заслуги перед суспільством: роботу на важливих посадах і реальні плоди такої роботи, що свідчать про мудрість претендента; авторські розробки певних заходів, результати яких довели, що вони були сплановані мудро; прогнози, які часто підтверджувалися на практиці й рідко виявлялися хибними або не виявлялися хибними ніколи; поради, що давали позитивні наслідки, коли їх дотримувались, негативні, коли не дотримувались. Немає сумніву, що ці ознаки мудрості містять в собі значну міру непевності, але ми шукаємо саме тих ознак, які могли б використовувати люди зі скромними здатностями до суджень. Їм краще не покладатися на якусь одну ознаку, коли її не підтверджують інші; і в своїй оцінці успіху або переваг якоїсь практичної дії, їм слід було б звертати особливу увагу на думку обізнаних із суттю справи незацікавлених осіб. Ті критерії, про які я казав, можна застосовувати тільки до вже перевірених людей. Але не слід забувати й тих осіб, які, хоч і не перевірені на практиці, пройшли теоретичну перевірку: в публічних промовах і в пресі виявили при обговоренні державних питань найсерйознішу обізнаність із ними. Такі люди як звичайні політичні мислителі значною мірою довели таке саме право на довіру, як і ті, хто заробив собі авторитет своєю практичною діяльністю на державній службі. Коли виникає необхідність обирати з абсолютно невипробуваних людей, то найкращим критерієм є думки про їхні здібності серед тих, хто їх особисто знає, й довіра та рекомендації людей, що вже здобули повагу. За допомогою таких критеріїв виборці, що належною мірою цінують розумові здібності й прагнуть знайти обдарованих ними людей, можуть загалом успішно знаходити осіб, що не належать до лав посередності, а часто й осіб, яким можна довірити суспільні справи, нічим не обмежуючи їхню свободу суджень. Для таких індивідів буде публічною образою, коли від них вимагатимуть відмови від власних суджень за наказом менш обізнаних людей. Якщо після сумлінних пошуків не вдасться знайти таких осіб, тоді, правда, певна обачність виборців буде виправданою, бо не слід сподіватися, що вони утримаються від вислову своїх конкретних поглядів, якщо їхні інтереси не представлятиме індивід, чиї знання значно переважають їхні. І навіть у такому випадку їм варто було б не забувати, що коли представника вже обрано й він справді прагне сумлінно виконувати свій обов’язок, то в нього є кращі можливості виправити котресь із своїх хибних вихідних суджень, ніж у більшості його виборців. Це міркування має взагалі утриму-/286/вати їх (якщо тільки вони не були змушені обрати особу, в неупередженості якої вони не дуже впевнені) від того, щоб вимагати від нього зобов’язань суворо дотримуватися своїх вихідних позицій чи, якщо він їх змінить, зректися свого місця в парламенті. Але якщо вибір уперше припадає на невідому особу, котра не отримала впевненої запоруки якогось високого авторитету, то не слід чекати від виборця, що за умову вибору він не поставить передусім відповідності поглядів кандидата своїм власним поглядам. Цілком досить, якщо він не ставитиметься до чесно проголошених пізніших змін цих поглядів, — коли представник відверто скаже, чому ці зміни відбулися, — як до безперечної причини позбавити депутата своєї довіри.

Навіть якщо припустити у представника найрозвиненіші таланти й безперечно шляхетний характер, приватні погляди виборців однаково не слід ігнорувати повністю. Повага до розумової вищості не може доходити до повного самоприниження — до відмови від усяких особистих поглядів. Але коли розбіжності в поглядах не стосуються фундаментальних питань політики, то хоч як міцно виборець дотримуватиметься своєї позиції, він має пам’ятати, що коли талановита людина не згодна з ним, то існує принаймні великий шанс, що помилився саме він, і навіть якщо навпаки, йому все-таки слід поступитися своїми поглядами на не дуже суттєві речі, задля неоціненної переваги мати своїм представником талановиту людину, яка вирішуватиме за нього багато питань, у яких він сам не може формувати компетентних суджень. У таких випадках він часто намагається примирити обидва бажання, схиляючи талановиту особу до того, щоб вона пожертвувала своїми поглядами з суперечливих питань, але для талановитої людини такий компроміс означає зраду свого особливого покликання, зречення надзвичайних обов’язків, продиктованих розумовою вищістю, і чи не найсвященніший з цих обов’язків полягає в тому, щоб не покидати проблем, що викликають найбільші суперечки, і не залишати без підтримки ті погляди, котрі найбільше її потребують. Людина, наділена сумлінням та визнаними талантами, наполягатиме на своїй свободі діяти на основі власних суджень і не погодиться служити на будь-яких інших умовах. Але виборці мають право знати, як вона збирається діяти, якими поглядами на всі питання, пов’язані з її державним обов’язком, вона збирається керуватися в своїй поведінці. Якщо деякі з цих поглядів неприйнятні для виборців, то справа кандидата полягає в тому, щоб запевнити їх, що він усе-таки заслуговує стати їхнім представником. І якщо /287/ їм вистачить мудрості, вони заплющать очі, — зважаючи на загальну цінність кандидата, — на багато розбіжностей, зокрема і значних, між його та своїми поглядами. Але є й певні розбіжності, на які навряд чи можна заплющити очі. Якщо хтось відчуває зацікавленість у справах урядування своєї країни тією мірою, що личить вільній людині, то він має поважні погляди на всі державні питання, і сила його віри в їхню істинність та вага, якої він їм надає, не дозволяють йому зробити їх предметом компромісу або віддати їх на суд будь-якої іншої особи, хоч якою розумною вона буде. Такі погляди мають силу переконань, і коли вони властиві народові або якійсь відчутній його частині, то повинні справляти вплив вже самим своїм існуванням, а не лише тому, що вони, ймовірно, можуть бути істинними. Неможливо добре керувати народом усупереч його первинним уявленням про правду, навіть якщо такі уявлення певною мірою хибні. Правильно оцінюючи стосунки, що мають існувати між володарями й підлеглими, не можна вимагати, щоб виборці погоджувались, аби їх представляла особа, яка має намір урядувати всупереч їхнім фундаментальним переконанням. Якщо вони користуються її спроможністю прислужитися їм в інших аспектах, — коли не йдеться про життєво важливі питання, в яких між ними є розбіжності поглядів, то буде абсолютно виправданим, якщо вони звільнять її з посади, тільки-но таке питання постане, дарма що те, що вони вважають за слушне, не матиме підтримки такої безперечної більшості, що голос проти цієї конкретної особи не справить жодного впливу на вирішення даного питання. Скажімо (я називаю імена лише для ілюстрації своєї думки, не маючи жодних претензій до згаданих осіб), на ті думки, яких, як вважалося, дотримуються містер Кобден та містер Брайт про опір іноземній агресії, можна було заплющувати очі під час Кримської війни, коли серед народу переважали протилежні почуття, а проте ті самі думки могли призвести до їхньої відставки під час сутичок в Китаї (хоча саме по собі це питання викликало набагато більше сумнівів), бо тоді якийсь час не було впевненості, що їхні погляди не здобудуть переваги.

Узагальнюючи все сказане, можна висунути твердження, що не слід вимагати від кандидатів конкретних зобов’язань, — хіба що внаслідок несприятливих соціальних умов або недосконалих суспільних інституцій виборці виявляються такими обмеженими в своєму виборі, що їм доведеться зупинити свій вибір на особі, яка, на думку загалу, начебто схильна підтримувати ворожі їм інтере-/288/си. Вони мають право добре знати й політичні погляди та настрої кандидата, і не лише мають право, а часто повинні відмовити тому, хто розходиться з ними бодай у небагатьох питаннях, що становлять основу їхніх політичних переконань. І залежно від того, якої думки вони дотримуються про розумову вищість певного кандидата, вони повинні миритися, коли він висловлює і втілює погляди, які відрізняються від їхніх, пов’язані з будь-якими питаннями, якщо ці питання не належать до їхніх фундаментальних політичних переконань. Вони мають невтомно шукати кандидата з такими моральними якостями, щоб йому можна було довірити повну свободу керуватися лише власними судженнями. Вони повинні вважати за свій обов’язок перед земляками робити все можливе, аби такі люди якнайчастіше потрапляли в законодавчий орган. І для людей набагато важливіше, щоб їх представляла саме така особа, ніж особа, що просто висловлює згоду з їхньою думкою по широкому колу питань. Бо переваги, зумовлені талантами, безсумнівні, а припущення, ніби в якомусь суперечливому питанні талановита людина може помилятися, матимуть слушність, викликає значні сумніви.

Я проаналізував це питання, спираючись на гіпотезу, що виборча система в усьому, що залежить від інституційних можливостей, відповідає принципам, сформульованим у попередніх розділах. Навіть за цією гіпотезою теорія представництва через делегатів здається мені хибною й практично шкідливою, хоча в цьому випадку зло обмежене певними рамками. Але коли гарантії, якими я намагався захистити представницький принцип, не визнані конституцією, коли не передбачено нічого, що забезпечує представництво меншин, і окремі категорії виборців не мають по кілька голосів, даних їм на основі певного критерію, що віддзеркалює рівень їхньої освіти, тоді принципову важливість надання представникові необмеженої свободи дій не можна переоцінити, бо інакше при загальному виборчому праві жодна думка, окрім думки більшості, не матиме шансу на те, щоб прозвучати в парламенті й бути почутою. За цієї так званої демократії, що насправді є владою лише робітничих класів, коли решта класів будуть не представлені й не почуті, єдиний порятунок від найвужчої форми класового законодавства й найнебезпечнішої форми політичного невігластва полягав би в запровадженні такого порядку, коли неосвічені класи обиратимуть освічених представників і шануватимуть їхні погляди. Є підстави сподіватися певної готовності запровадити такий порядок, і все залежатиме від того, чи вдасться роз-/289/винути його до найвищого ступеня. Але якщо робітничі класи вже маючи політичну всемогутність, добровільно погодяться щоб тим або тим способом хтось наклав певні значні обмеження на вияви їхньої самовпевненості та свавілля, то це доведе, що вони виявилися наймудрішим з класів, що коли-небудь мали абсолютну владу, и можна впевнено казати, що за теперішніх обставин які так сприяють розбещенню, навряд чи якийсь клас колись виявить таку мудрість.

Попередня     Головна     Наступна