[Міл, Джон Стюарт. Про свободу: Есе / Пер. з англ. — К: Основи, 2001. — С. 442-463.]

Попередня     Головна     Наступна

Розділ IV

Залишається ще одне питання, не менш важливе, ніж розглянуті в попередніх розділах, до того ж воно найбільше непокоїтиме тих, чиї переконання в головному пункті бодай трохи похитнулися. Якого добра маємо ми чекати від пропонованих перемін у наших звичаях та інституціях? Чи стало б людство хоч трохи кращим, коли б жінки здобули волю? А якщо ні, то навіщо ж збурювати їхню свідомість і піднімати соціальну революцію заради якогось абстрактного права?

Не варто сподіватися, що це питання ставитиметься стосовно перемін у становищі одружених жінок. Страждання, аморальність, зло всіх гатунків у незліченних випадках поневолення окремих жінок окремими чоловіками надто жахливі, щоб їх не помічати. Безтурботні та нещирі люди, підраховуючи лише екстремальні випадки або ті, які стали широковідомими, можуть твердити, що зловживання трапляються як винятки; але потрібна особлива сліпота, щоб не бачити ні масштабів поневолення, ні його інтенсивності. Цілком очевидно також, що зловживання владою неможливо належно контролювати, допоки та влада існує. А дається чи пропонується та влада не добрим, серйозним та шанованим чоловікам, а всім чоловікам, включаючи найжорстокіших і найзлочинніших. Над ними немає іншого контролю, крім громадської думки, і найчастіше такі чоловіки уникають будь-якого контролю, крім оцінки з боку собі подібних. Якби такі чоловіки не виявляли звірячої жорстокості до істоти, яку закон примушує у всьому їм коритись і все від них терпіти, то суспільство вже досягло б райського життя. Не було б більше потреби в законах, які стримують чоловічу схильність до жорстокості. І Астрая ¹ повернулась би на Землю, і душа найгіршого чоловіка стала б її найкращим храмом. Закон про підлеглість у шлюбі є брутальним запереченням усіх принципів сучасного світу і всього того досвіду, на якому ці принципи так довго й болісно вибудовувались.

¹ Богиня з давньогрецької міфології, ототожнювана з ідеалами справедливості та невинності, була останньою з богів, які покинули Землю по закінченні Золотого Віку.

Тепер, коли рабство негрів скасоване, залишився єдиний випадок, коли люд-/443/ська істота у повному розквіті всіх її здібностей віддається на милосердя іншої людської істоти, з доброю надією, що ця інша істота використовуватиме свою владу лише на добро підлеглій людині. Шлюб — єдине фактичне рабство, відоме нашому законодавству. Більше не залишилось узаконених рабів, крім господині в кожному домі.

Отже, якщо й задавати питання "Заради кого?", то не в цій частині нашої теми. Нам можуть сказати, що зло переважає в боротьбі з добром, але реальність добра виключає суперечку. Та якщо подивитися на проблему ширше, то навіть після скасування нерівноправності жінок — визнання їх рівними з чоловіками у всьому, що стосується громадянства, відкриття для них доступу до всіх почесних занять, а також освіти й навчання, необхідних для таких занять, — знайдеться багато людей, для яких не досить того, що нерівність жінок не має ні морального, ні юридичного виправдання; вони вимагають чіткої відповіді на питання: яка буде вигода від скасування нерівності?

На це питання я зразу ж відповім: вигода в тому, що найуніверсальніший, найпоширеніший вид людських стосунків керуватиметься справедливістю, а не несправедливістю. Величезне значення цієї вигоди для людства навряд чи можна висвітлити прикладами та поясненнями краще, ніж оцією простою відповіддю, — якщо читач не байдужий до морального змісту слів. Усі егоїстичні нахили, які тільки є у людей, їхнє самообожнювання, егоцентризм походять і щоденно живляться від сучасного устрою стосунків між чоловіками й жінками; тут їхній головний корінь і джерело. Подумайте лиш, що то значить для хлопця зростати й ставати чоловіком у переконанні, що без жодних власних заслуг чи зусиль, навіть виявившись найбільш нікчемним, легковажним, бездарним невігласом серед людей, він силою самого тільки факту народження в чоловічій статі вже є по праву вищим від будь-якої представниці цілої половини людського роду, включаючи, можливо, й ту жінку, чию фактичну перевагу над собою має нагоду відчувати щодня й щохвилини; та навіть якщо він у всій своїй діяльності звично виконує вказівки жінки, то й тоді, якщо він таки дурень, вважає, що вона, звісно ж, не рівня йому ні в хисті, ні в судженні; а якщо він не дурень, то ще гірше: бачить, що вона розумніша, а все ж не сумнівається, що, попри всі її переваги, він має право розпоряджатися, а вона зобов’язана слухатись. Як же повинні впливати такі уроки на чоловічий характер? Та чоловіки з культурних родин зазвичай навіть не усвідомлюють, як глибоко /444/ закорінені ці поняття в головах величезного чоловічого загалу. А справа в тім, що серед добропорядних і щирих людей узвичаєно ховати нерівність подалі від очей, особливо від дитячих. Від хлопчика вимагається так само слухатися матері, як і батька; йому не дозволяють тиранити сестер, йому не показують їхню меншовартість, навіть навпаки, лицарські почуття заохочуються — але поневолення, яке їх породжує, залишається в тіні. Добре виховані юнаки з вищих класів зазвичай ще з дитинства надійно захищені від поганого впливу дійсності і стрічаються з нею вже дорослими, коли входять у світ реальних фактів. Вони майже не розуміють, як можна виховувати хлопця інакше, як рано уявлення про вищість над дівчатами можуть засіятися в його голові; як ті уявлення зріють і міцніють разом із його змужнінням; як вони прищіплюються від одного школяра іншому; як рано підліток почуває себе вищим від власної матері і в кращому разі вшановує її хіба що своєю поблажливістю, а не справжньою повагою; яку невловимо витончену зверхність і султанську шляхетність він почуває згодом щодо жінки, котру удостоїв честі стати подругою свого життя. Невже можна припустити, що все це не спотворює вдачу й спосіб існування чоловіка як істоти не лише індивідуальної, але й соціальної? Це ж цілковито відповідає почуттю законного короля — що він вищий над усіма, бо народився королем; те ж почуває й дворянин — тільки тому, що народився дворянином. Взаємини між чоловіком і жінкою дуже схожі на взаємини між сюзереном і васалом, з тією відмінністю, що жінка мусить коритися значно частіше, ніж васал. Але, якщо на характер васала його підлеглість могла вплинути і позитивно, й негативно, то хто заперечить, що характер сюзерена міг, головним чином, тільки зіпсуватись — і в тому разі, коли він змушений був переконатися, що його васали кращі за нього, і в тому, коли відчув, що панує над такими ж достойними людьми, як і сам, без жодних власних зусиль або чеснот, з єдиної лише причини, що, як казав Фігаро, завдав собі клопоту народитися? Самозакоханість монарха або феодального магната має ту ж природу, що й самозакоханість самця. Людина, яка з дитинства користується незаслуженими почестями, не може не пишатися ними. Дуже небагато привілейованих розуміють, що їхні особисті заслуги не відповідають тим почестям, і постійно відчувають диспропорцію, що лише додає їм скромності; це жменька найкращих. Переважна ж решта надимається від гордості, і то гордості щонайнижчого гатунку: вони пишаються випадковими перевагами, а не власними досягненнями. Особливо це помітно /445/ тоді, коли відчуття переваги над усією нижчою статтю поєднується з особистою владою над однією з її представниць; така ситуація стає школою доброзичливої уваги й ніжності лише для тих, чиїми принциповими рисами характеру є уважність і ніжність; для чоловіків же протилежного типу вона є Гімназією чи Академією, де вишколюється владність і зверхність. Чоловік із такими монархічними звичками часто змушений стримувати себе у стосунках з іншими чоловіками, які йому не поступаються, зате згодом відводить душу на нещасній дружині за всі свої приниження.

Цей приклад виховання, як і загальна картина виховання почуттів в умовах родинного життя, побудованого на стосунках, що суперечать головним принципам соціальної справедливості, — все це, з огляду на людську природу, справляє такий спотворюючий влив, що сучасного суспільного досвіду, мабуть, замало для здійснення великих перемін на краще, бо такі переміни вимагають скасування усталених звичаїв. Все, що роблять освіта й цивілізація, аби нейтралізувати вплив закону сили на формування характеру й замінити його впливом закону справедливості, залишається на поверхні; справжнє ж лігво звіра ще й не атаковане. Принципи новітніх моральних і політичних рухів полягають у тому, що поведінка, і тільки поведінка, дає право на повагу; що претензії на відзнаку оцінюються не по тому, хто є та чи та людина, а по тому, що вона робить; і, головне, що заслуги, а не народження, складають єдину підставу для користування владою або авторитетом. Якщо жодна людина не матиме над іншою жодної влади, крім умовної й тимчасової, то суспільство не буде однією рукою формувати звички й нахили, які мусить другою рукою стримувати. Дитина вперше за часи існування людей на землі буде виховуватися на таких принципах, яких не матиме потреби зрікатися, коли виросте. Але до того часу, поки право сильного на владу над слабким залишатиметься глибинним законом суспільства, спроби побудувати громадське життя на праві слабших незмінно наштовхуватимуться на систематичний спротив, оскільки закон справедливості — який є також законом християнства — ніколи не керуватиме внутрішніми почуттями людей; вони завжди будуть спрямовані проти нього, навіть коли коритимуться йому.

Другою вигодою, якої треба сподіватися від надання жінкам права вільного користування своїми здібностями й вільного вибору роду занять, від відкриття перед ними тих же сфер діяльності і з тими ж винагородами й заохоченнями, що й для інших люд-/446/ських істот, буде подвоєння маси розумових здібностей, спрямованих на найвищі форми служіння людству. Де зараз працює одна кваліфікована особа, яка приносить користь спільноті й сприяє загальному поліпшенню життя, — народний учитель або керівник важливої ланки соціального будівництва, — там з’явиться можливість поставити двох. Розумних людей не вистачає скрізь; ми маємо величезний дефіцит компетентних людей, здатних бездоганно виконувати роботу, яка вимагає відповідного хисту, і людство несе величезні втрати, відмовляючись від використання половини наявних у нього талантів. Щоправда, не вся ця маса розумової потужності втрачається безслідно. Велика її частина використовується і буде використовуватися в будь-якому разі на домашнє господарство і на ті нечисленні види занять, які дозволені жінкам; у багатьох випадках залишається непряма користь від особистого впливу окремих жінок на окремих чоловіків. Але ця користь завжди часткова, її сфера вкрай обмежена; і коли навіть її відняти від тієї суми нової соціальної енергії, яка буде одержана від надання свободи половині всієї маси інтелекту людства, то тоді, з іншого боку, треба додати ту користь, яка з’явиться внаслідок стимуляції чоловічого інтелекту загрозою конкуренції, або, сказати точніше, необхідністю заслужити свій пріоритет, а не просто його одержати. Великого приросту інтелектуального потенціалу людства, в тому числі й інтелекту, спрямованого на розумне управління світовими справами, буде досягнуто, зокрема, через кращу та повнішу освіту жінок, яка зрештою стане такою ж досконалою, як і освіта чоловіків. Виховання й освіта жінок будуть забезпечувати їм однакову з чоловіками їхнього класу можливість освоєння бізнесу, державних справ та вищих форм спекулятивної діяльності; і ті небагато вибраних (і жінок, і чоловіків), котрі не лише навчилися розуміти зроблене чи сказане іншими, але здатні зробити чи сказати щось важливе й самі, матимуть однакові можливості для розвитку і вдосконалення своїх здібностей незалежно від статі. Таким чином, розширення сфери діяльності жінок сприятиме загальному благу, оскільки підніме рівень їхньої освіти до рівня освіти чоловіків і дозволить кожній статі брати участь у звершеннях іншої. Та, незалежно від цього, знищення бар’єрів саме собою матиме величезне освітнє значення. Одне лише звільнення від звички, що всі головні напрямки мислення й діяльності, всі справи не тільки приватного, але й загального значення належать до чоловічої компетенції, а жінкам до них або просто зась, або, в рідкісних випадках, дозволяється обмежений доступ, супроводжуваний холо-/447/дною зневагою; одне лише усвідомлення жінкою своєї людської сутності, рівності з іншими, права вибирати свої напрямки діяльності за вподобанням чи за покликанням, як усі люди, цікавитись усім, чим цікавляться інші, мати право на участь у всіх подіях, на які може впливати індивідуальна думка, вільно користуватися чи не користуватися цим правом, — одне лише це дасть могутній поштовх розвиткові талантів і здібностей жінок, розширенню діапазону їхнього морального самопочуття.

Крім зростання кількості індивідуальних талантів, спрямованих на загальнолюдські справи (бо поки що використовується лише половина того, що пропонує природа), посилиться вплив жіночої думки на загальнолюдські вірування й почуття, радше навіть не посилиться, а стане благотворнішим. Я свідомо підкреслюю не силу, а благотворність жіночого впливу, тому що сильним він був завжди, принаймні з найдавніших відомих нам часів. Вплив матері на поведінку сина, бажання юнака показати себе з кращого боку перед дівчатами — ці чинники споконвіків значною мірою формували чоловічий характер і часом визначали вирішальні кроки у поступу цивілізації. Ще в епоху Гомера, скажімо, в діях великого Гектора, одним із визнаних і важливих критеріїв була думка: а що скажуть троянські жінки? ¹

¹ Гомер, Іліада, кн. 6, 441 — 442.

Моральний вплив жінок мав два різні аспекти. По-перше, він заспокоював. Ті, хто найлегше ставав жертвою насильства, природно, з усіх сил прагнули обмежити сферу насильсьва і стримувати його надмірні вияви. Хто не навчився битися, той, звичайно ж, завжди віддасть перевагу будь-яким іншим способам залагодження конфліктів, крім бійки. Взагалі, хто найбільше страждав від нестримних егоїстичних пристрастей, той найпалкіше підтримував будь-який моральний закон, який міг би ті пристрасті стримувати. Жінки виявилися дуже ефективним знаряддям у наверненні північних завойовників до християнської віри — віри, незмірно привабливішої для жінок, ніж будь-яка попередня. Обернення англо-саксів та франків у християнство започаткували дружини Етельберта й Хлодвіга. По-друге, вплив жіночої думки особливо яскраво виявлявся як потужний стимул для розвитку у чоловіків саме тих якостей, яким ніхто з них спеціально не навчався, але які жінкам хотілося бачити в своїх захисниках. Мужність та інші мілітарні чесноти у всі часи великою мірою формувалися завдяки бажанню чоловіків подобатися жінкам; цей стимул сягає далеко за межі військової величі, ос-/448/кільки, в силу самого становища чоловічої статі, найкращою перепусткою до прихильності й захоплення жінок завжди була висока репутація серед чоловіків. З цих двох видів морального впливу жінок народився дух лицарства; його прикметою стало прагнення поєднати найвищі стандарти військових якостей з культом зовсім іншого класу чеснот — благородства, ніжності, самозречення заради невійськових і беззахисних істот взагалі, а заради жінок особливо, бо вони, на відміну від інших беззахисних, можуть із власної волі віддячити найвищою винагородою тому, хто палким поклонінням і покорою, а не брутальним поневоленням, домагається їхньої прихильності. Хоча практика лицарства ще більше відрізнялася від його ідеалів, ніж узагалі будь-яка практика відрізняється від теорії, все ж воно залишається одним із найпрекрасніших пам’ятників історії моралі, дивовижним прикладом зосередженої й організованої спроби вкрай роз’єднаного й неорганізованого суспільства вибудувати й наповнити життям моральний ідеал, який набагато випереджав соціальні умови й інституції — випереджав настільки, що не міг досягнути і не досягнув своєї головної мети; але він не пропав марно і залишив надзвичайно відчутний і дорогоцінний відбиток на ідеях і почуваннях людей усіх наступних епох.

Лицарський ідеал став кульмінаційним виявом впливу жіночих почуттів на моральну культуру людства; і коли б жінкам і надалі судилося залишатись у підлеглому становищі, то було б дуже прикро, що лицарські принципи забуто, — адже вони єдині здатні хоч трохи полегшити деморалізуючий тягар жіночого рабства. Але внаслідок загальних перемін у житті людства неминучою стає й заміна лицарської моралі зовсім іншими ідеалами. Лицарство було спробою запровадити моральні елементи в такому суспільстві, де добро чи зло цілковито залежало від індивідуальної доброї волі, великодушності й делікатності. В сучасному суспільстві всі серйозні питання, навіть військові справи, вирішуються не індивідуальними зусиллями, а об’єднаними діями багатьох людей; головним суспільним заняттям стали не бійки, а бізнес, людство перейшло від воєнного до промислового способу життя. Тепер життя вимагає благородних чеснот не менше, ніж у давнину, але вже не так радикально залежить на них. Головними засадами морального життя в наш час мають бути справедливість і розважливість, повага людини до прав іншої, однакова для кожного можливість самому подбати про себе. Лицарство полишало без юридичного контролю всі форми кривди, що безкарно пану-/449/вали в суспільстві; воно лише небагатьох заохочувало віддавати перевагу правді перед кривдою, обіцяючи пошану й любов як винагороду. Але справжня моральна залежність повинна опиратися на карні санкції — лише тоді мораль боронитиме від кривди. Безпека суспільства не може триматися тільки на шануванні правди, бо цей стимул виявляється дієвим для небагатьох, на більшість же людей він впливає мало або й зовсім не впливає. Сучасне суспільство має можливість побороти кривду в усіх сферах життя, належним чином застосовуючи силу, набуту завдяки цивілізації, і в такий спосіб зробити терпимим існування слабкіших членів суспільства (тепер уже не безпомічних, а захищених законом), не покладаючись на лицарські почуття тих, хто може й тиранити. Тобто краса й привабливість лицарського характеру залишаються незмінними, але права слабшого, як і загальний комфорт людського життя, тепер тримаються на незрівнянно міцнішому фундаменті — принаймні це можна сказати про всі стосунки в суспільстві, крім подружніх.

У наші дні моральний вплив жінок не зменшився, але дещо втратив свій яскравий і визначений характер, якоюсь мірою розчинився в загальному руслі суспільної думки. Серед чоловіків поширюється співчуття до жінок, а разом із тим завжди залишається бажання справляти на них гарне враження; завдяки цим двом чинникам не вмирає те, що ще залишилося від лицарських ідеалів — виховуються ніжні почуття, продовжуються традиції високої духовності й шляхетності. Цими традиційними рисами характеру жінки вигідно відрізняються від чоловіків, проте дещо програють їм, коли вирішуються питання справедливості. Якщо говорити про стосунки в приватному житті, то, загалом, жіночий вплив ці стосунки пом’якшує, заохочуючи кращі їх прояви і засуджуючи брутальні; цю думку, щоправда, слід приймати з усіма поправками, які диктує кожний індивідуальний характер. У найбільшому з найбільших життєвих випробувань, яких зазнають людські чесноти, а саме в конфлікті між інтересом і принципом, жіночий вплив набуває дуже неоднозначного характеру. Коли принцип глибоко вкарбувало в жіночу душу моральне й релігійне виховання, то жінка виступає могутнім спільником справедливості й чесноти, спонукуючи свого чоловіка чи синів до актів самозречення, на які вони самі ніколи б не спромоглися. Але, за теперішнього виховання й становища жінок, вкарбовані в їхню душу моральні принципи далеко не завжди мають щось спільне з поняттям чесноти, а якщо й мають, то переважно в негативному аспекті: забо-/450/роняючи певні дії, ці принципи практично не впливають на загальні напрямки думок і цілей. Доводиться визнати, що самовідданість як спосіб життя — коли головні сили присвячуються меті, яка не обіцяє прямих вигід родині, — дуже рідко заохочується або підтримується жінками. Та не слід надто звинувачувати жінок у тому, що вони зневажають діяльність, в якій не навчені бачити користі і яка відволікає їхніх чоловіків від них і від родинних справ. Важливо те, що наслідки жіночого впливу зрештою виявляються сприятливими для громадянських чеснот.

Вплив жінок на загальний рівень суспільної моралі зріс, коли розширилася сфера їхньої діяльності і значна кількість жінок зайнялася практичними проблемами, що виходять за межі домашніх господарчих і родинних інтересів. Найбільшою мірою жіночий вплив відчувається у двох важливих ознаках сучасного європейського життя — відразі до війни й філантропії. Це прекрасні ознаки, але, на жаль, жіноча підтримка справді ефективна лише доти, доки йдеться про ці почуття в загальному вимірі; в конкретних же справах вона виявляється шкідливою принаймні так же часто, як і корисною. У філантропічній діяльності, зокрема, жінки опанували два напрямки — релігійний прозелітизм і благодійні справи. Релігійний прозелітизм у своїй країні — це просто інша назва роз’ятрювання релігійної ворожнечі; за кордоном же він найчастіше перетворюється в сліпе, безоглядне переслідування мети, без найменшого розуміння фатальної шкоди, що завдається і самій меті, і всім іншим справам, на які можна було б спрямувати цю енергію. Що ж до благодійності, то це така нива, на якій безпосередня користь благодіянь для окремих людей і далекі їх наслідки для загального стану добробуту перебувають у повній і непримиренній суперечності між собою; в той же час виховання, що його одержують жінки (виховується не стільки розуміння, скільки почування), і насаджувана протягом усього життя звичка бачити безпосередні результати на окремих особах і не бачити віддалених результатів на класах осіб — все це призводить до того, що жінки не хочуть бачити і не можуть припустити наявності загальної шкідливої тенденції будь-яких форм благодійності та філантропії, якими вони так тішать своє співчуття. Велика й постійно зростаюча маса неосмисленої, короткозорої благодійності знімає з людей необхідність дбати про власне життя, звільняє їх від тяжких наслідків їхніх же власних вчинків і тим самим підриває головний фундамент їх самоповаги, самостійності й самоконтролю, котрі є суттєвими умовами не тільки індивідуального успіху, але й су-/451/спільних чеснот; ця марна трата ресурсів і найкращих почуттів не на добро, а на шкоду, дедалі більше множиться за рахунок жіночих внесків і стимулюючого впливу жінок. Не можна сказати, що цієї помилки жінки припускаються тоді, коли самі працюють у системі практичного розподілу благодійної допомоги. Нерідко трапляється, що жінки, які керують громадськими благодійними організаціями, завдяки кращому, ніж у чоловіків, проникливому баченню наявних фактів, почуттів та свідомості тих, з ким вони безпосередньо працюють, — що ці жінки прекрасно розуміють деморалізуюче значення пропонованих біднякам пожертвувань і допомоги й могли б дечому навчити багатьох чоловіків, котрі спеціалізуються на політичній економії. Але як можна сподіватися, що жінки, які просто дають свої гроші й не бачать безпосередньо тих наслідків, до яких це призводить, зуміють ті наслідки передбачити? Як може жінка, народжена для звичайної жіночої долі й задоволена нею, оцінити значення самостійності? Вона сама не самостійна; вона не навчена самостійності; їй звично все одержувати від інших, чому ж вона має вважати поганим для бідних те, що добре для неї? В її поняттях усяке добро надходить як благодать із рук вищої істоти, господаря. Вона забуває, що вона не вільна, а бідняки — вільні; що якщо те, що їм потрібно, вони одержують не заробивши, то й не матимуть пбтреби працювати, аби заробити; що всі не можуть перебувати на утриманні, а мусить бути причина, яка спонукає людей самим дбати про себе; що коли вже й допомагати людям, то найкраще навчити їх давати самим собі раду (якщо вони фізично здатні на це), і єдиним благодіянням може бути лише те, котре виявляється благом у кінцевому результаті.

Ці міркування показують, з яким великим ефектом участь жінок у формуванні суспільних поглядів переміниться на краще, коли вони отримуватимуть всебічну освіту і матимуть практичний доступ до справ, на які може вплинути їхня думка; а це неодмінно станеться як наслідок їхньої соціальної й політичної емансипації. Та ще благотворнішими будуть переміни, які прийдуть у кожну родину завдяки суспільному впливу жінок.

Часто висловлюється думка, що саме в тих родинах, яким особливо загрожує спокуса, чоловіка стримують дружина й діти: він залишається чесним і шанованим громадянином не тільки завдяки безпосередньому впливу дружини, але й дбаючи про їхній майбутній добробут. Думка справедлива, і, безперечно, так воно й буває у людей скорше слабких, аніж непорядних. Цей рятівний /452/ вплив зберігатиметься й посилюватиметься також за справедливих законів, оскільки не буде зумовлений поневоленим становищем жінки; і навпаки, його послаблює неповага, яку чоловіки нижчого класу завжди почувають до своїх підлеглих. Та коли ми звернемо погляд на людей вищого рівня, то побачимо зовсім іншу картину рушійних сил. Жіночий вплив і тут не дає чоловікові опуститися нижче певних суспільних стандартів; але так само він не дає й піднятися над тими стандартами. Дружина виступає як провідник і слуга громадської думки. Коли дружина поступається чоловікові розумом, то він відчуває її як постійний баласт або й гірш того, як перешкоду, що гальмує будь-яку його спробу піднестися над рівнем суспільних вимог. З таким путом на ногах майже неможливо досягти найвищих чеснот. Коли погляди чоловіка суттєво відрізняються від суспільних, коли він бачить істину, яка ще не дійшла до свідомості мас, або коли, прийнявши серцем істину, котру маси визнають лише номінально, він спробує діяти у відповідності з цією істиною більш свідомо, ніж людський загал, — тоді для всіх його помислів і бажань шлюб стане найтяжчою перепоною; щасливий виняток можливий лише в тому разі, якщо дружина стоїть так же високо над загальним рівнем, як і чоловік.

Справа в тому, що перш за все тут неминуче доводиться жертвувати особистими інтересами, з відповідними соціальними наслідками та фінансовими втратами, навіть з ризиком втрати засобів існування. Чоловік міг би й піти на жертви та ризик, коли б був один; але він мусить задуматись, перш ніж приректи на них усю родину. А родина в такому випадку — це дружина й доньки, бо сини, як він завше сподівається, поставляться до його справи так само, як і він, і все, що він робить за межами родини, в ім’я тієї ж справи охоче робитимуть і вони. Але доньки... це може вплинути на їхній шлюб; дружина неспроможна осягнути його справу, зрозуміти мету, заради якої треба приносити такі жертви; навіть коли вона на ті жертви погодиться, то тільки тому, що довіряє чоловікові або рада йому догодити; але вона не може поділяти ні його ентузіазму, ні його самозадоволення, а в той же час те, чим він ладен жертвувати, складає весь сенс її життя; то чи ж не буде чоловік вагатися, перш ніж заводити родину під такий ризик, і вагатися тим довше, чим він добріший і порядніший? Навіть якщо йдеться не про матеріальні втрати, а лише про соціальні позиції, то все ж тягар на його душу лягає дуже великий. Той, хто має дружину й дітей, мусить рахуватися з суспільною думкою: якщо йо-/453/му до неї й байдуже, то зовсім не байдуже дружині. Сам чоловік може почувати себе вище загалу чи знаходити собі втіху в пошані з боку тих людей, котрі поділяють його погляди; залежним же від нього жінкам він не може дати ніякої компенсації. Майже повсюдна схильність усіх дружин спрямовувати свій вплив по соціальних орієнтирах часом викликає нарікання й звинувачення в адресу жінок як істот із слабким, дитячим характером. Звичайно ж, ці звинувачення вкрай несправедливі. Все життя жінки з заможного класу перетворюється в безконечну самопожертву: суспільство вимагає від неї постійного обмеження всіх природних нахилів, і єдине, чим воно віддячує їй за таке, сказати б, мучеництво, це повага. Повага до неї нерозривно пов’язана з повагою до її чоловіка, але, сплативши за неї повну ціну, жінка виявляє, що власне повагу теж втратила, та ще й без переконливої на те причини. Вона принесла в жертву все своє життя, а її чоловік не пожертвував навіть своїми примхами, навіть тим, чого суспільство не визнає, не дозволяє і разом із нею вважає безумством, якщо не чимось гіршим! Найгостріша дилема постає перед тими достойниками, котрим не вистачає таланту, щоб грати помітну роль у середовищі людей, чиї погляди вони поділяють — поділяють щиро й переконано, вважають справою своєї честі й совісті служити їм, віддають свій час, працю й кошти на всі відповідні заходи. Найгіршою виявляється доля тих, чиї ранг і становище не забезпечують — але й не виключають — повноправної участі їх у так званому вищому світі: для них допуск у вищі кола залежить головним чином від персональної оцінки, і якими бездоганними не були б їхні манери та освіта, досить тим, хто задає тон у суспільстві, визнати їхню поведінку в товаристві чи їхні погляди неприйнятними, щоб услід за цим відбулося фактичне відлучення. Багато жінок тішать себе думкою (помилковою в дев’яти випадках із десяти), що ніщо не заважає їм із чоловіком увійти в найближче до них високе товариство, де вільно почуваються добре знайомі їм люди їхнього рівня, — от жаль тільки, що її чоловік, скажімо, належить до протестантів, або що його підозрюють у зв’язках з якимись радикалами. Саме через це, думає вона, Джорджеві не щастить одержати посаду чи звання, Кароліна не може знайти вигідну партію, а вони з чоловіком не одержують запрошень чи почестей, на які, вона певна, мають не менше прав, ніж дехто інший. Якщо такі пристрасті вирують у кожному домі, чи відкрито, чи замовчувані, але від того не менш потужні, то можна не дивуватися тому загальному при-/454/ниженню людської гідності, яке вже стає яскравою ознакою новітніх часів.

Є ще один надзвичайно обурливий аспект, у якому необхідно розглянути наслідки не безпосередньо жіночої неспроможності, а породжуваних тією неспроможністю багатьох відмінностей між чоловіками й жінками у вихованні та характері. Ніщо інше не може завдати тяжчої шкоди тому єднанню думок і смаків, котре вважається ідеалом подружнього життя. Щира близькість між радикально несхожими людьми — пуста мрія. Несхожість притягує, але залишається схожість; і пропорціональною до схожості виявляється здатність двох індивідів дати одне одному щасливе життя. Оскільки жінки такі несхожі на чоловіків, то й не дивно, що егоїстичні чоловіки почувають потребу взяти до своїх рук деспотичну владу і в зародку задушити нескінченні конфлікти вподобань і бажань, просто вирішуючи всі питання на свій смак. Коли люди зовсім несхожі між собою, то не може бути й тотожності інтересів. Дуже часто можна бачити свідому й відверту незгоду між подружжям стосовно найвищих понять обов’язку. Чи можна вважати реальністю такий шлюбний союз? Але ж це трапляється поспіль там, де жінка має достатньо твердий характер; особливо поширена ця ситуація в католицьких країнах, коли жінку в її опозиції підтримує єдина стороння сила, яку вона навчена шанувати, — священик. Із типовою прямолінійністю владоможців, яким незвично наштовхуватися на заперечення, протестантські та ліберальні письменники засуджують вплив священиків на жінок, і не тому, що той вплив поганий, а тому що він конкурує з владою чоловіка і провокує бунт проти непогрішності голови сім’ї. Подібні розходження в Англії теж трапляються, коли жінка-протестантка одружується з чоловіком іншого світогляду; але зазвичай джерело будь-яких непорозумінь ліквідується просто: думка жінки зневажається, а відтак вона своїх поглядів уже й не має, хіба що загальноприйняті суспільні банальності та ще погляди, які звелить мати чоловік. Коли немає розбіжності поглядів, то звичайна різниця смаків може бути достатньою, аби знівечити подружнє життя. Вона може навіть стимулювати еротичну прихильність чоловіка, але не приводить до щастя в шлюбі, а до того ж різне виховання й освіта лише посилюють усі природні відмінності між статями. Коли обоє в подружній парі гарно виховані й освічені, то вони терпимо ставляться до смаків один одного; та чи про взаємну терпимість думають люди, коли йдуть до шлюбу? Різні смаки, природно, породжують і різні бажання; обмежити їх /455/ може хіба симпатія або почуття обов’язку, що й відбувається в більшості родинних ситуацій. Якими ж тоді неоднаковими мають бути товариства, до котрих прагнуть чоловік і жінка чи хочуть бачити у себе вдома! Кожному хочеться мати приятелів, які поділяють його смаки; гості, приємні одному, виявляються чужими або й нестерпними для іншого, а між тим обом господарям доводиться контактувати з усіма, бо минули часи Людовіка XV, коли подружжя жило в різних частинах дому і кожен окремо складав списки своїх візитів і візитерів. Неминуче різними виявляються й бажання батьків щодо виховання дітей: кожному хочеться бачити в дітях відтворення власних смаків і почуттів, отже, можна сподіватися лише на компроміс і напівзадоволення кожного, або ж дружина мусить капітулювати (часто з великим стражданням), та все ж її прихований вплив продовжує руйнувати задуми чоловіка. Звичайно ж, було б зовсім нерозумно припускати, що всі оті відмінності смаків і почуттів зумовлені лише різним вихованням жінок і чоловіків і що існують якісь обставини, за яких ці відмінності не виникають. Але не буде помилкою й сказати, що різне виховання величезною мірою поглиблює відмінності, перетворює їх у тяжку проблему. Доки жінки виховуватимуться так, як вони виховуються в наш час, доти реальна згода між чоловіком і жінкою у повсякденних бажаннях і смаках траплятиметься лише як рідкісне диво. А звичайна пара, махнувши на все рукою, навіть спроб не робить досягти у родинному житті того idem velle, idem nolle¹, яке є визнаною прикметою будь-якої справжньої спільноти; або ж якщо чоловік і досягає цього, то тільки вибравши собі за жінку таке ніщо, у якого немає ні velle, ні nolle взагалі і яке погоджується з усім, що йому кажуть. Та, виявляється, й цього замало: глупота й відсутність духу у жінки ще не гарантують її покірливості, на яку так самовпевнено розраховує чоловік. А якби й гарантували, то хіба це було б ідеальне подружжя? Що в цьому разі одержує чоловік? Хіба що старшу служницю, няньку чи коханку. З іншого ж боку, коли кожне з двох не дорівнює нулю, а щось-таки собою являє, коли між ними існує взаємне тяжіння і, для початку, вони не надто різні, — тоді постійна участь у спільних справах і взаємне співчуття пробуджують приховану в кожному здатність цікавитися речами, які раніше становили інтерес лише для одного з них, і тоді поступово з’являється схожість смаків і характерів — частково через непомітні зміни в кожному з

¹ Одного й того ж хочеться, одного й того ж не хочеться (лат). /456/них, але переважно завдяки справжньому збагаченню обох, коли кожен засвоює смаки і вміння партнера на додачу до власних. Таке часто спостерігається між двома друзями однієї статі, коли їх пов’язує повсякденне життя; і це було б загальним, можливо найзагальнішим явищем і в шлюбі, коли б абсолютно різні системи виховання двох статей не виключали можливості створити добре узгоджену шлюбну пару. Якби не ця перешкода, то звичайним явищем стала б, за будь-яких відмінностей індивідуальних смаків, повна єдність і згода щодо найважливіших питань життя. Коли двоє людей дбають про одну й ту ж головну справу, підбадьорюють і підтримують одне одного в цій справі, то інші справи, в яких їхні смаки можуть і розходитися, робляться другорядними; виникає надійна основа для глибокої, тривалої дружби, коли приємніше давати радість іншому, ніж самому отримувати її.

Досі я говорив про те, як на радощі й вигоди шлюбного життя впливає звичайна несхожість між чоловіком і дружиною; але руйнівна тенденція такого впливу серйозно поглиблюється, коли несхожість є нерівністю. Звичайна несхожість, яка означає просто неоднакові позитивні якості, може більшою мірою сприяти взаємному вдосконаленню, ніж створювати дискомфорт. Коли кожен наслідує приклад іншого, хоче і намагається перейняти його кращі риси, то несхожість призводить не до розбіжності інтересів, а до все більшого їх злиття, і кожен ще більше цінує партнера. Коли ж один із них значно поступається розумовими здібностями й культурою, а інший не прикладає справжніх зусиль, щоб підняти партнера до свого рівня, то такий шлюб неминуче гальмує розвиток сильнішого, до того ж у толерантному шлюбі ще помітніше, ніж у нещасливому. Коли інтелектуально вищий ув’язнює себе з нижчим, обравши його єдиною цілковито й інтимно близькою істотою, то це не проходить безкарно. Будь-яке товариство або звеличує, або принижує. І чим більше принижує, тим ближчим і звичнішим робиться. Людина навіть дуже високих чеснот майже завжди опускається, коли звикає домінувати в своєму товаристві; для чоловіка ж його дружина якраз і складає нижче і найзвичніше товариство. З одного боку, його самозадоволення безупинно підживлюється й оберігається, а з іншого — сам він поступово й непомітно засвоює почуття й погляди, притаманні більш вульгарному й обмеженому розумові, ніж його власний. Це лихо відрізняється від інших розглянутих вище негативних явищ тим, що розростається. Зв’язки чоловіків із жінками у повсякденному житті стають тіснішими й глибшими, ніж будь- /457/коли раніше. Чоловіки одомашнюються. Колись вони знаходили собі заняття й розваги в чоловічому товаристві, дружинам же діставалися лише фрагменти чоловічого життя. Тепер же, з поступом цивілізації, коли суспільство дедалі гостріше засуджує брутальні розваги та пиятику, яким раніше більшість чоловіків присвячувала весь свій вільний час, коли (треба це визнати) зміцнюються загальні уявлення про взаємність обов’язку між чоловіком і жінкою, — тепер особисті й соціальні задоволення чоловіків набагато більше залежать від рідного дому й домочадців; водночас деякий прогрес у жіночому вихованні й освіті дозволив жінці до певної міри стати співучасницею ідей та інтелектуальної діяльності чоловіка, хоча в більшості випадків вона все так же безнадійно поступається йому. Свою потребу ментального спілкування чоловік, таким чином, мусить задовольняти з партнером, який йому нічого не дає. Замість товариства побратимів, рівних йому по силі у вищих змаганнях (яке в іншому випадку йому довелось би таки шукати), він тепер задовольняється підміною — партнерством, яке його не стимулює і не розвиває. Тому й доводиться так часто бачити, як перспективні молоді чоловіки, щойно одружившись, перестають рости й неминуче деградують. Якщо дружина не підштовхує чоловіка вперед, то обов’язково тягне його назад. Він перестає дбати про те, про що вона не дбає; він більше не шукає, а далі починає уникати товариства, яке відповідало його колишнім пориванням, недолюблює його, бо соромиться власної зради; найвищі здібності його душі й розуму залишаються не реалізованими. А оскільки ці переміни супроводжуються розвитком нових егоїстичних інтересів, що їх породжує сім’я, то через кілька років чоловік уже нічим суттєвим не відрізняється від тих людей, у котрих ніколи ніяких інших бажань і не було, крім звичайного марнославства і таких же звичайних меркантильних інтересів.

Яким може бути шлюб у тому випадку, коли обоє мають освіту, однакові погляди й цілі, коли між ними існує найкраща форма рівності сил і здібностей, тобто взаємна вищість, коли кожен може дозволити собі розкіш поважати іншого, коли кожен з радістю то йде під проводом іншого, то сам веде по шляху розвитку, — я не берусь описати. Для того, хто здатен це собі уявити, немає потреби описувати; для того, хто не здатен, такий опис видаватиметься мрією ентузіаста. Але я наполягаю: я глибоко переконаний, що таким і тільки таким може бути ідеальний шлюб і що будь-які інші погляди, звичаї та інституції, якщо вони побудовані на ін-/458/шому ідеалі і спрямовують поняття й надії людей на будь-яку іншу мету, є реліктами примітивного варварства. Моральне відродження людства насправді розпочнеться лише тоді, коли найфундаментальніші соціальні відносини регулюватимуться законом однакової справедливості і коли людські істоти навчаться культивувати найміцнішу солідарність рівноправних освічених громадян.

Досі ми вважали вигоди, які одержить людство, коли перестане розглядати жіночу стать як привід для позбавлення прав і як символ підлеглості, вигодами переважно соціальними, а не індивідуальними: це має бути збагачення загальної скарбниці думки й дії та поліпшення загального стану стосунків між чоловіками й жінками. Та було б прикрою помилкою недобачати найбезпосереднішу з усіх вигід — неоціненний здобуток особистого щастя для звільненої половини людства, важливу для неї різницю між життям під чужою волею і життям у розумній свободі. Після первинних потреб у їжі та одязі свобода є найпершою й найсильнішою потребою людської природи. Поки люди живуть без законів, вони бажають беззаконної свободи. Коли вони починають розуміти значення обов’язку і цінність розуму, то дедалі більше схиляються до того, щоб саме обов’язком і розумом керуватися у своїй свободі, але бажання свободи в кожної людини від того не стає меншим: вона не схильна підкорятись волі інших людей як представників і тлумачників цих провідних законів. Навпаки, в тих спільнотах, де найбільше культивується розум і де найсильнішою є ідея суспільного обов’язку, — саме в них найнадійніше утверджується свобода дії індивіда, свобода кожного керуватись у своїй поведінці власним почуттям обов’язку і тими законами й соціальними заборонами, які приймає його власне сумління.

Той, хто правильно оцінює вартість особистої незалежності як складової частини щастя, повинен оцінювати й іншу складову — ту, яку він вносить сам. Не існує іншого предмета, стосовно якого людина складала б такі суперечливі судження залежно від того, чи йде мова про неї саму, чи про інших людей. Коли вона чує, як інші скаржаться, що не мають свободи дії, що їхня власна воля не має належного впливу на хід їхніх справ, то починає дивуватися: чого вони бідкаються? Якої конкретної шкоди їм завдано? І чому вони вважають, що їхнім справам щось загрожує, коли вони не самі ними керують? І якщо на ці питання людина не отримує відповідей, які здавались би їй достатніми, вона робиться глухою до тих скарг і вважає їх примхами людей, котрих ніщо розумне не /459/ може задовольнити. Та ця ж таки людина показує зовсім інші зразки судження, коли йдеться про неї. Тоді найбездоганніше з боку опікуна чи начальника керування її справами виявляється незадовільним; саме лише позбавлення її вирішального голосу видається їй такою великою бідою, що відпадає навіть питання про те, чи ж її справами дійсно керують погано. Все це стосується й цілих народів. Який громадянин вільної країни стане слухати пропозиції про обмеження його свободи в обмін на розумне й добре адміністрування? Навіть коли б він повірив, що розумне й добре адміністрування може здійснюватися над спільнотою людей, чия воля до уваги не береться, то хіба свідомість того, що вони самі, під власну відповідальність, творять свою долю, не була б йому компенсацією за почуття невмілості й недосконалості в організації державних справ? То нехай же він буде певен, що все, що він почуває з цього приводу, цілком так само почувають і жінки. Все, що писалося й говорилося з часів Геродота і по сьогодні про облагорожуючий вплив вільного правління — про той нерв і рушійну силу, які воно дає всім людським здібностям, про більші й вищі цілі, які воно ставить перед інтелектом і почуттями, про дух громадянської самовідданості, ширші і впевненіші погляди на обов’язок, які воно породжує, про загалом вищий п’єдестал, на який воно піднімає особу як моральну, духовну й соціальну сутність, — все це до найменшої дрібниці однаково справедливо і для жінок, і для чоловіків. Чи можна вважати всі ці речі несуттєвими складовими індивідуального щастя? Нехай кожний чоловік пригадає, що він сам відчув, коли виріс із свого дитинства, вирвався з-під опіки й контролю дорослих — навіть люблячих і любимих — і прийняв на себе обов’язки чоловіка. Хіба не було в нього такого враження, ніби великий тягар з плечей звалився або спали з рук осоружні кайдани? Хіба не відчув він себе вдвічі повноціннішим, вдвічі живішим людським створінням? І невже він може уявити собі, що у жінок немає таких почуттів? Та от — разючий факт: проблема звеличення чи приниження особистої гідності чоловіка є найважливішою, коли торкається його персони, але помітно втрачає гостроту, коли стосується інших людей, і значно менше, ніж інші природні людські почуття, сприймається як підстава або виправдання поведінки — можливо тому, що кожний чоловік приписує собі так багато інших якостей, що рідко усвідомлює, який могутній вплив на його життя справляють саме ці почуття. Та ми можемо бути певними, що такий же повсюдний і потужний вплив вони справляють і на життя жінок. Жінок вихо-/460/вують, пригноблюючи в них найприродніші й найздоровіші потяги, але внутрішнє першоджерело залишається, змінюються тільки зовнішні вияви. Активний, енергійний розум, якщо йому заборонити вільну діяльність, шукатиме влади: не маючи змоги керувати від себе, він утверджуватиме свою особистість, намагаючись контролювати інших. Не дозволяти людям жодного існування, не залежного від інших, означає подавати цим іншим велике заохочення й допомогу в досягненні своєї мети. Коли немає надії на свободу, але є надія на владу, то влада й стає головним об’єктом людських бажань; той, кому інші не дають можливості спокійно керувати власними справами, буде компенсувати цю втрату, за кожної нагоди втручаючись у справи інших. Саме цим пояснюється жіноча пристрасть до особистої краси, одягу, демонстрації, а відтак і суспільне зло нездорової розкоші та аморальності. Любов до влади і любов до свободи — вічні антагоністи. Де менше свободи, там жадоба влади стає гострішою й нерозбірливішою в засобах. Бажання влади над іншими людьми перестане бути руйнівною силою в людському суспільстві лише тоді, коли кожен особисто зможе цього бажання позбавитись, обійтися без нього; а це, в свою чергу, можливо тільки за умови, що повага до особистих інтересів кожної людини стане непорушним законом.

Та почуття власної гідності — не єдина форма, в якій вільний розвиток і застосування особистих здібностей стає джерелом індивідуального щастя (або їх гальмування й обмеження — джерелом нещастя) для людських істот, в тому числі не найменшою мірою й для жінок. Крім хвороби, нужди та гріха, немає більшої загрози для радісного життя, як неможливість реалізувати свої активні здібності. Жінки, котрі (і допоки) доглядають сім’ю, свої здібності реалізують, і, загалом, їм цього досить; але як бути дедалі зростаючій кількості жінок, котрі не мали можливості здійснити те, що, немов глузуючи, називають їхнім головним покликанням? Як бути жінкам, у котрих смерть або віддаль забрала дітей або ж діти виросли, одружилися, живуть окремими родинами? Ми маємо безліч прикладів, коли чоловік, добре попрацювавши протягом свого життя, залишає нарешті роботу і йде, як він сподівається, на заслужений і приємний відпочинок, але тут виявляється, що у нього немає нових інтересів і захоплень, які замінили б йому попередні, і що бездіяльне життя приносить нудьгу, меланхолію і передчасну смерть. Чому ж ніхто не згадує про аналогічне становище стількох достойних і самовідданих жінок, які виконали все, що на них було покладено як обов’язок перед суспільством, — /461/ виховали й виростили дітей, бездоганно доглядали дім і сім’ю весь той час, поки догляд був потрібен, — а після цього залишились без того єдиного заняття, до якого себе пристосували; вони ще повні сил, але не мають до чого їх прикласти, хіба що котрась дочка чи невістка віддасть частину знайомих обов’язків у своєму новому домі. Безумовно тяжкою є доля жінок, яких суспільство почесно звільняє від того, що воно саме вважає їхнім єдиним суспільним обов’язком. Для тих же жінок, для всіх тих, на кого цей обов’язок зовсім не покладався, — багато з них мучаться все життя відчуттям нереалізованого покликання, невикористаних сил, — єдиним порятунком, взагалі кажучи, зостається релігія та благодійність. Але їхня релігія може бути або почуттям, або практикою культових обрядів; релігією дії вона може стати лише у формі тієї ж благодійності. Багато з них справді ідеально підходять для цієї роботи; але для того, щоб вона приносила користь або хоча б не шкодила, необхідна освіта, різнобічна підготовка, знання, здатність мислити, хист адміністратора. Не багато існує адміністративних функцій в уряді, для котрих не підходила б людина, яка навчилася розумній і корисній благодійності. У цьому, а також в інших випадках (передусім у вихованні та навчанні дітей) жінки не зможуть належним чином виконувати посадові обов’язки, якщо не будуть спеціально підготовлені до тих посад, які їм, на велику шкоду для суспільства, поки що заборонено обіймати. І тут дозвольте мені звернути увагу на оригінальний прийом, до якого часто вдаються опоненти, коли розглядається питання про жіночу нездатність, і замість серйозної відповіді на аргументи малюють глузливу карикатуру на те, що їм не подобається. Коли висловлюється припущення, що виконавчі здібності жінок та їхні розважливі поради іноді можуть бути корисними в державних справах, то ці веселуни на всезагальний посміх зображують, як то сидітимуть у парламенті чи в кабінетах молоді дівчата або двадцятидворічні вдови, вихоплені як були із своїх салонів та доправлені просто в палату громад; але забувають, що чоловіки в такому ранньому віці звичайно не обираються ні до парламенту, ні на відповідальні політичні посади. Здоровий глузд мав би підказати цим добродіям, що коли вже виявляти таке довір’я до жінок, то перевагу треба віддати тим із них, котрі не почувають особливого покликання до шлюбного життя або шукають іншого застосування своїм здібностям (адже навіть у наш час багато жінок воліють замість шлюбу знайти собі якусь доступну для них діяльність, нехай і не дуже престижну), котрі віддали найкращі роки своєї /462/ юності на навчання, прагнучи належно підготувати себе до обраної ними справи; або, можливо й ще частіше, вдовам чи заміжнім жінкам у віці сорока — п’ятдесяти років, чий життєвий досвід та здатність до управління, що їх вони набули в своїх родинах, після відповідної підготовки цих жінок стануть у пригоді на більшому обширі діяльності. Немає в Європі країни, де б найталановитіші чоловіки досить часто не потребували (і не цінували якнайвище) добрих порад і допомоги з боку розумних і досвідчених світських жінок, і то не лише в приватних, але й у державних справах; у деяких важливих сферах державного управління не так багато чоловіків здатні дорівнятися до цих жінок — однією з таких сфер є точний облік видатків. Та ми тут обговорюємо не потребу суспільства в послугах жінок на державному рівні, а тупе й безнадійне життя, на яке це суспільство так часто їх прирікає, забороняючи використовувати практичні здібності (багато жінок усвідомлюють їх) у всіх видах діяльності, крім єдиного, котрий до того ж для частини їх ніколи не був доступним, а для інших припиняється в певному віці. Якщо існує щось життєво важливе для щастя людської істоти, то це задоволення від звичної діяльності. Ця необхідна умова радісного життя дуже ненадійно забезпечена або й зовсім відсутня у великої частини людства, і через її відсутність руйнується не одне життя, у якому, здавалось би, є все необхідне для успіху. Але якщо обставини, які суспільство ще не навчилося долати, часто роблять таку катастрофу неминучою, то саме суспільство не має потреби її провокувати. Нерозважливість батьків, недосвідченість молоді, відсутність зовнішніх умов для занять своєю справою і їх наявність для занять нелюбою справою, — все це призводить до того, що велика кількість чоловіків усе життя робить свою справу неохоче й погано, тоді як є багато справ, які вони могли б робити охоче й добре. Жінкам же цей самий вирок виносять чинні закони та рівнозначні законам звичаї. Так як для чоловіків у нерозвинених суспільствах важить колір шкіри, раса, релігія, а в завойованих країнах ще й національність, так для всіх жінок важить стать — безапеляційна відмова у майже будь-якій почесній роботі або під приводом, що цю роботу виконують інші, або тому, що ці інші вважають недоцільним допускати до неї жінок. Страждання, зумовлені подібними причинами, зустрічають так мало співчуття, що рідко хто й усвідомлює масштаби людського нещастя, яке жертва відчуває як змарноване життя. І такі випадки будуть дедалі частішати, бо розвиток культури збільшуватиме диспропор-/463/цію між ідеями та здібностями жінок, з одного боку, і сферами діяльності, до яких суспільство цих жінок допускає, — з іншого. Коли ми розглядаємо явне зло, спричинене дискваліфікацією половини людства — спочатку через втрату найдорожчої рушійної сили особистої радості, а далі через втому, розчарування і глибоке незадоволення життям, що так часто приходять на зміну ентузіазмові, — то відчуваємо, що серед усіх уроків, необхідних людям для подальшої боротьби за поліпшення своєї нелегкої долі на землі, найважливішим є усвідомлення, що до того зла, яке творить сама природа, не слід додавати упереджені й ревниві обмеження, придумані одними людьми для інших. Через марні страхи вони лише замінюють одне уявне зло іншим, реальним; а тим часом будь-які обмеження свободи дій будь-якої людської істоти (за винятком відповідальності за фактично скоєне зло) неминуче збіднюють головне джерело людського щастя, позбавляють людей найважливішого, ради чого варто жити.

Попередня     Головна     Наступна