Попередня     Головна     Наступна         Примітки                 Латинський текст





Михалон ЛИТВИН

ПРО ЗВИЧАЇ ТАТАР, ЛИТОВЦІВ ТА МОСКОВИТІВ


Й. Я. Ґрассер. Присвята Октавіану Олександру.


Фрагмент перший

Витяг з другого фрагмента

Витяг з фрагмента третьої книги

Витяг з четвертого фрагмента

Витяг з п’ятого фрагмента

Витяг із шостого фрагмента

Витяг з сьомого фрагмента

Витяг з восьмого фрагмента

Фрагмент дев’ятий

Витяг з десятого фрагмента




Його Світлості Октавіану Олександру, князю Пронському, владиці Берестечка і Рязані та ін. всемилостивійшому панові моєму


Скільки разів, ясновельможний князе, я брав участь у твоїх дружніх бесідах, якими ти мене милостиво удостоював, обговорюючи питання теології й історії, стільки разів я мовчазно слухав тебе і захоплювався героїчною душею твоєю, і не можу не пригадати той божественний вислів: «Великий принцип доблесті [полягає в тому], щоб, поступово загартовуючи душі, спочатку змінювати зриме і минуще, щоб потім цим можна було зневажити. Яким м’яким є той, кому люб’язна батьківщина, стійким є той, кому увесь світ — батьківщина, і досконалим є той, кому світ — чужина». Тому що, залишаючи батьківщину, яка любовно виховувала тебе до юнацького віку в ясновельможні правителі, з Юлієм, братом твоїм єдиним, котрого Господь от уже два роки тому, як призвав до небесної батьківщини, у Марселі, ти досяг не тільки віддалених земель Польщі, а й найвіддаленіших країв Німеччини, де, часто відвідуючи лекції, диспути і промоції багатьох прославлених докторів, якими колись був досить знаменитий Базель, куди ти от уже кілька років поспіль приїжджаєш з таким бажанням учитися славним справам, щоб у тих церквах, що Господь у величезних володіннях твоїх обрав почеснійшими для Себе, ми могли б по праву зрадіти, що в них буде благодійник, настільки обдарований у доблесті і вченості; з великою радістю оглянув ти і Францію, Італію та Іспанію аж до Балеарських островів, щоб величчю розуму твого з перших рук одержати унікальне і чудове знання мов, а також вдач і законів цих країн.

А найдійовішим стимулом для таких героїчних справ було благоговіння перед пам’яттю твоїх предків. Адже який, Господи, був батько прадіда твого Рюрик, наймогутніший князь усієї Русі, що залишив дванадцятьом своїм синам сім найбільших князівств, а саме: Київське, Володимирське, Галицьке, Чернігівське, Переяславське, Рязанське та Пронське.

Прапрадід твій, що володів Рязанським та найславнійшим Пронським князівством, залишив нащадкам ясновельможне ім’я «Пронський».

Прадідові твоєму, Георгію Пронському, Казимир Великий, король польський, зробив ту честь, що, коли князя полонили татари, він звільнив його, відправивши авґустійше посольство, і з усілякими почестями перепровадив до Литви, до Вільни, і відправив його з військом на московитів, а за здобуту перемогу й інші видатні заслуги перед батьківщиною і допомогу всьому королівству дарував йому величезні володіння. Одружений він був на ясновельможній княгині Соломерській, прославленій героїні.

Брат його, якому він щиросердно відшкодував збиток, заподіяний при поділі спадщини, був одружений на сестрі великого князя московського, від якої мав двох синів. Потім у минулому сторіччі один з них, на свої кошти спорядивши три тисячі вершників, повів їх на допомогу великому князеві московському проти Стефана Баторія.

Ці два брати, як і їхні предки, називалися великими князями пронськими, як видно з багатьох договорів і привілеїв литовської канцелярії, тому що князі пронські укладали договори і союзи з королями Польщі.

Прапрадід твій Гліб взяв у дружини дочку тіуна віленського з роду Підбипентів. Він загинув біля Мінська в найжорстокішій битві з татарами.

Прадід твій, засновник міста Біла Церква, за надання різних послуг державі Польській був визнаний гідним воєводства київського і багатьох префектур у сторонах руських.

Дід твій, Фрідріх, воєвода київський, був одружений на дочці Богуша Боговитиновича, скарбника Великого князівства Литовського, великої людини, досить шанованої іноземними государями. Сестра її спочатку була дружиною Тенчинського, воєводи краківського, а потім за віленським князівським воєводою Радзивіллом. Від нього, з волі Божої, народила вона Іоанна, який помер у Данії, і ясновельможних князів Слуцьких, а саме: Георгія, Симона та Олександра.

Зятем цього діда твого був славетніший сенатор вашого королівства п. Іоанн Зборовський, каштелян гнізненський, сили якого добре прислужилися королеві Стефану Баторію в Гданській битві.

Батько ж твій, Олександр, князь Пронський, майже усе своє отроцтво і юність провів за межами батьківщини, віддавши природної схильності до вивчення мов, образотворчих мистецтв і вдач та різних доблестей, а тому він був усе життя меценатом і заступником не тільки словесності й письменників, а й взагалі будь-якої корисної науки, чим викликав загальне замилування; коли ж він досяг зрілого віку, початку героїчних доблестей його, то при дворі Карла IX, короля франків, наче у найбільшому театрі світу, являв видовища різним народам.

Повернувшись до Польщі, під час обрання нового короля, за любов до батьківщини і за божественну досконалість вищих доблестей, яким дивувалися всі герольди короля, він був введений до сенату, призначений каштеляном тракайським і по одностайній згоді Великого князівства Литовського обраний леґатом до Франції з воєводою віленським, щоб просити короля Генріха стати правителем королівства Польського. Не було жодної людини у всій Польщі, що не знала би, яку він здобував у нього милість.

Яким ревним був він до будь-яких завдань батьківщини, тому свідченням є Полоцьк, Псков та ін., адже, на свої кошти спорядивши досить численне військо, він привів його до короля Стефана. Не було жодної татарської навали, якому він не протистояв би своїм героїчним фронтом, захищаючи благоденство батьківщини не тільки порадами, а й з мечем у руках. Свідченням тому уся Волинь і Русь; свідченням тому Олисько, де зі своїм невеликим загоном воїнів і придворних він напав на татарські когорти і, по дві години битви, між іншим, своїми руками вбив одного татарського Поліфема, який люто оборонявся, і здобув перемогу.

Славить ясновельможне ім’я цього Олександра Рідка, де він захопив безліч ворогів. Трофеї можна бачити в Берестечку. Відомо й багато інших місць, де татари не дрімали, знаючи, що герой Пронський неподалік.

Одним словом, благочестивіший батько твій добре прислужився не тільки батьківщині, а й усьому світові християнському і нерідко утихомирював варварів-поган. Не зупиняли його великі витрати, не щадив він своєї голови. Усі труди свої і людей своїх присвячував він Господові і батьківщині, а душа його була сповнена віри.

Гідні найбільшої хвали сліди, залишені предками твоїми, щоб ти йшов по них до бажаної твоєї мети. Так додасть тобі мужності і підбадьорить тебе приклад славного і великого героя п. Рафаеля Лещинського, графа лешненського і пp., воєводи брестського і куявського, каштеляна вислицького та ін., який серед знаті королівства вашого більш усіх виділявся доблестю, освіченістю і завзятим прагненням невпинно рухатися уперед на славу Божу, заради спокою церкви і процвітання держави.

А оскільки, ясновельможний князе, ти дотепер із всією уважністю спостерігав за звичаями і вдачами німців, французів, італійців і іспанців, а після повернення твойого на батьківщину, про яке нині замислюєшся, тобі напевно доведеться боротися часом з татарами та московитами, побажав я твір цей, у якому правдиво описується життя цих ворогів, заслужено. адресувати і присвятити славному імені твоєму. Перша книжечка вийшла в 1550 р. для Сиґізмунда-Авґуста, короля польського, друга була набрана в 1580 р. для князя слуцького Олександра. Обидва рукописи опинилися в одного приятеля серед найвідоміших творів, присланих колись з Польщі для видання нашому друкареві Петрові Перне.

Прийми ж муз, колись присвячених великому королеві і князеві, родичеві твоєму, прийми муз воскреслих, колись посланих з Польщі до Базеля, щоб вони побачили світ. Так постеле Бог-охоронець благий і велике знамення, що я щасливо. передбачав, що геній цього творіння лише з тобою й осінений ясновельможним ім’ям твоїм побажає повернутися на Батьківщину. Бажаю здраствувати, ясновельможний князе!


Базель, жовт.-кал., 1614 р.


Цілковито відданий Вашій Світлості

Йоганн Яків Ґрассер, пфальцграф










Михалона Литвина про звичаї татар, литовців та московитів десять фрагментів, що містять різні історії



Фрагмент перший


Хоча татари (tartarі) 1 вважаються в нас варварами і дикунами, вони, однак, хваляться помірністю життя і стародавністю свого скитського племені, стверджуючи, що воно походить від семені Авраама 2, і вони ніколи ні в кого не були в рабстві, хоча іноді бували переможені Олександром 3, Дарієм 4, Киром 5, Ксерксом 6 та іншими царями й могутнішими народами: а нині воно розділено на різні орди (ordas) 7, тобто народи (natіones). Адже за сусідніми з нами перекопськими (Precopenses) 8 [татарами] і тісно зв’язаними з ними білгородськими (Belhorodenses) і добруджськими (Dobrіcenses), що мешкають на кордоні Молдавії (Moldaviae), на схід знаходяться сильні орди, ворожі перекопським. Одні — ногаї (Nahaі) 9, інші — астрахани (Chastorakanі) 10, треті — за рікою Танаїсом (Tanaіm), називаною Волгою (Volha) 11, заволзькі (Zawolsca), [це] батьківщина царя Батия (caesarіs Batі) 12, розорителя Угорщини (Ungarіae), що колись панувала над московитами (Moschorum) і всіма русинами (Ruthenorum) 13, що належить нині ногайцям (Nahaіensіbus), четверті — казанські (Kozanii) 14, п’яті — казахські (Kazaczka) 15, також Бухара (Buchar) 16, Самарканд (Samarchan) 17 і, кажуть, багато інших, що розділені між 12 імператорами (іmperatorіbus), як обіцяв Господь предку їхньому Ісмаїлові 18 у книзі Буття, 17, що він породить дванадцять вождів і перетвориться у великий народ. З усіх же народів татарських тільки слабкіші, але найближчі до наших земель (regіones) перекопські, небезпечні нам, як через відсутність у нас пильності, так і через близькість і сприятливе розташування місц, куди вони можуть піти (receptaculum). Тому що в перекопських [татар] є місце відступу, укріплене самою природою. Адже два болотистих озера, одне з яких називається Меотійським (Meotіs) 19, простираються від моря в[середину] суші приблизно на тридцять миль (mіllіarіa) 20 у довжину, а один від одного вони відстоять майже на стільки ж у витоків і на [всьому] протязі; кінцями ж вони зближаються один з одним і розділяються вузьким перешийком; там, де вони закінчуються, вони з’єднуються ровом та високим валом, що має браму, що є єдиним входом у цю землю (provincia) по. суходолу.

Тому і невелика фортеця (castellum), що знаходиться біля цієї брами, і весь замкнений у цій затоці півострів ми називаємо Перекоп (Prekop) 21, він колись звався Таврика (Taurіca) 22, тому що це місце перебування і володіння (іmperіum) трапезундських греків (Graecorum Trapezuntіnorum) 23, так що дотепер зберігають греки там свою грецьку мову і віру (relіgіonem). А півострів цей омивається Понтійським морем (marі Pontіca), що у цій частині називається Понтом Евксинським (Pontus Euxinus) 24, і хоча розташування його укріплене, усе-таки не настільки, щоб усе це — і широкі озера, — і рови, і високий вал, і міцна невелика фортеця — могли перешкодити просуванню мало-мальськи навченого війська. І добираються до тієї єдиної брами Таврики від далеких фортець Литви (Lіtvanіae) 25, Черкас (Czerkasі) 26 і Брацлава (Braczlaw) 27 за шість днів, йдучи завжди порослими травою і всюди дуже рівними полями 28, на яких ніде не зустрічаються ні гори, ні ліси, ні болота, ні важкі для переправи ріки, крім Бористена (Borysthenem) 29. Так адже і сама Таврика по цей бік Альп (Alpes) і біля моря (marіtіma) усюди покрита горами й лісами, і її нині населяють корінні (aborіgіnіbus) греки. В інших же місцях вона, уся рівнинна, населена тут татарами і всюди зручна і легка для життя смертних; вона досить рясна хлібом, вином, м’ясом та сіллю 30. Адже сіль там у ямах, у деяких ріках народжується на кшталт міцного льоду від сонячного жару; під час літнього сонцестояння вона блискає в достатку своєму, нічим не поступаючись кришталеві. І всякий злак і виноград родить там у достатку земля, бувши один раз поорана й абияк взборонена. А худоба, робоча та дрібна, навіть взимку живе на пасовищах і завжди пасеться на волі. Адже після того, як їх залишають, вони, звільнені від поклажі, виснажені й худі, там, у полі, знову повнішають. Жменькі трави, видобуті ратицями з-під снігу, нітрохи не гірші, ніж у нас кращий корм і під дахом. Адже і клімат там м’якіший, а ґрунти, де болотисті, де солоні. А трави зростаються там, більш смачні; вони завжди зелені і чудові для відгодівлі худоби; називаються вони типеч (tіpecz) 31. Ось чому розповідають, що колись там було таке численне населення, що кожне грецьке місто мало по тисячі храмів, і до того ж з таким гордовитим духівництвом (clero), що настоятелі (antіstіtes) і архімандрити (archіmandrіtae) їхні в’їжджали у святилища лише верхи. Та й понині, хоча деякі міста там зруйновані, усе-таки розмірами обрисів їх і руїн вони виявляють колишню велич, а особливо той, котрий ми колись називали Солхат (Solhoth) 32, московити (Moscі) — Крим (Krym), греки — Теодосія (Theodosіa) 33, і старий стольний град (metropolіs) Корсунь (Korsunіj), князь (prіnceps) якого хрестив народ руський і нарік його християнським 34, після ж він став здобиччю нашого народу і був розорений їм 35. Ось чому Київ (Kіowіa) наш у мозаїках і інкрустаціях храмів своїх до цієї пори зберігає точні свідчення про це розгарбування; зі здобичі якого гнізненській базиліці подаровані двері 36. І з цим от Корсунем ми обійшлися так, що він змушений був заплатити данину таврійським (Taurіcensіbus) християнам, які впали до розкошів і неробства, для того щоб одержати як допомогу, поневоливши людей наших, загін татар з боку Заволзької Орди (orda Zawolsca) для заселення маєтку (feudalem). А коли поступово зміцнілась там сила татарська і розрослася воістину до розмірів цілого народу, то вони висунули собі в князі (prіncіpem) Темиркутла (Temіrkuthla) 37, одного з одноплемінників своїх, і був він названий царем (caesar). А предки Священної Величності Вашої 38, поневоливши цих царьків (caesarіanіs), ворожих васалів (vassalіs) греків, давали їм у царі підвладних собі татар з Литви. А останній цар з Литви Ачкирей (Aczkіreі) 39, який народився тут біля Трок (Trokі) і звідси посланий у ті володіння (ad іmperіum) блаженної пам’яті Витовтом 40 (Wіthowdo), правлячи в Тавриці, народив там сина Менґли-Ґерая (Menglі-kіreі) 41. Менґли-Ґерай же [народив] нинішнього царя Сап-Ґерая (Sapkіreі) 42 і братів його, які народилися і правили колись: Махмет-Ґерая (Machmethkіreі) 43, Садет-Ґерая (Sadetkіreі) 44 і Хас-Ґерая (Chaskіreі) 45. Таким чином, знамените ім’я предка служить нині всім нащадкам, які послідовно заступали його владу. Адже це той рід Ґераїв (Kіreorum) 46, насаджений там могутньою десницею предків Священної Величності Вашої, котрий нині на подяку за свій успіх заподіює нам турботи. І от уже славиться Таврика і людьми і владою прибульців; однак її міста Манкуп (Mancup) 47, Каффа (Caffa) 48, Керч (Kercze) 49, Козлов (Kozlew) 50 і інші приморські [міста] зберігали волю від них, поки, от уже близько сімдесяти років, не були узяті турецьким (turcіca) загоном, за допомогою військової сили Константинополя (Constantіnopolіtanіs) 51. І з тих пір нащадки місцевих греків, потрапивши під ярмо Туреччини, сплачують їй поголовну данину. Хоча ще і тепер вони, займаючись землеробством, виноградарством і скотарством, не злидарюють, але мають навіть срібні прикраси, тому що вони живуть у мирі і загальній справедливості, під найбільш розумним поганським керуванням, усе-таки вони ведуть там життя не занадто радісне. Адже їх не поважають і ні в що не ставлять їхні магометанські владики. І вони не тільки зневажають спілкуванням з ними, а й дивляться на них скоса і змушують самих власників срібних прикрас працювати, особливо по недільних і великодніх днях. Християнин не має там ніякої влади ні над рабом, ні над занадто зухвалим сином, якщо він раз тільки представиться правителеві (magіstratuі). Навіть сам голова сімейства втрачає свої права, якщо донесуть, що він дозволив собі неповажне слово або хоча б рух пальця у ставленні до їх релігії.

Адже тому, якою мінливою є доля, сама Таврика слугує за достатнє свідчення, тому що становище людей її зовсім змінилися: [нащадки] патриціїв позбавлені честі і волі, принижені, віддані до рабства, знедолені, втратили свої права й сплачують поголовну подать магометанам; а ці настоятелі, які колись гордовито зневажали церкви божі, нині зневажені самі й знедолені, плазують перед дикими татарами та турками. Міста ж її, про великі багатства, гордині, веселощі й всілякі розкоші яких розносилася поголоска, нині занепали й багато з них спорожніли, інших же, що їх зрівняли із землею, позабуті вже і назви; і панують нині над ними не шляхетні християни, природжені їхні володарі, але поганський прибулець, який не надто давно звільнився з рабства, а також [який одержав] і владу і волю, що її дарують тут нащадкам васалів. Адже настільки виросла чисельність татар у Тавриці, що вони виставляють на війну майже тридцятитисячне військо, але зібране примусово, тому що повинні [йти] усі як один, хто тільки здатен сісти на коня, і [навіть] пастухи і не володіють зброєю. Оскільки, коли я був там, і коли цар послав половину їх і сина свого на допомогу туркам 52, які ходили нещодавно на Угорщину, то їх нараховувалося тоді п’ятнадцять тисяч. Хоча і ходили обрані, однак споряджені за звичаєм своїм, а саме — багато беззбройних, і навряд чи у десятого чи двадцятого з них був при собі сагайдак чи дротик, а в панцирах було їх ще менше; але одні принаймні були озброєні кістяними 53, інші — дерев’яними ціпками, треті — з порожніми піхвами на поясі 54. Щитів і копій та іншої подібної зброї вони й зовсім не відають 55. От так вони ніколи не [були] обтяжені ні зброєю, ні запасами їжі і ніяким іншим вантажем з того, що складає військові обози, крім невеликої кількості підсмаженого проса чи подрібненого сиру 56. Однак ніхто з них не відправляється без безлічі свіжих ременів, особливо коли вони мають намір зробити набіг на наші землі Тому що тоді їх більше турбують пути, щоб в’язати кінцівки наші, ніж обладунки для свого захисту. У них завжди в запасі безліч коней для війни, так що велика частина їхнього війська веде із собою по п’яти коней, до того ж неосідланих. Тому вони дуже швидко роблять набіги і долають будь-який шлях завдяки такій швидкій зміні коней і досить легко біжать від ворога, який наздоганяє; також і сліди їхні лякають кількістю, а вони не бояться у війську своєму ні втоми, ні голоду. Також у поході вони досить витривалі, легко переносять голод, спрагу, втому, безсонні ночі, спеку, холод, усяку непогоду та будь-які труднощі. Адже військові набіги вони завжди роблять без візків і без всякого обозу, за винятком згаданої мною безлічі коней 57. Без усякої праці вони долають навіть у зимовий час широкі-степові простори, бездоріжжя, створюваний глибоким снігом і настом, хоча затверділий сніг і лід обдирають ноги коней.. Швидкі повноводні ріки, що у суворий зимовий час на півночі до того ж страшно тріскотять від льоду, що лопається, і важкі для переправи, вони, однак, долають без човнів, але тільки на конях; самі вони тримаються за гриви, а до хвостів прив’язують мішки, [поклавши їх] на дерев’яні бруси або на жмути очерету, щоб переплисти без зволікання, легко і швидко 58. А в бою вони стійкіші за московитів (Moschovitae), хоча і гірше озброєні, і, завжди першими вступаючи в битву, прагнуть захопити лівий фланг війська супротивника для того, щоб зручніше було обстрілювати. Також нерідко, вдарившись у втечу, повернувши назад, вони зупиняються і, коли преслідуючий ворог уже розсіяний, нападають на нього з засідок, і так часом вони, переможені, відбивають перемогу в переможців 59. Коли ж без вивертів і військової хитрості, але чесно, віч-на-віч, доводиться вступити в бій з ними, то наші воїни перевершують їх, навіть якщо тих набагато більше. Так що досить часто ми мірялися силами під переможними, прапорами блаженної пам’яті батька Священної Величності Вашого 59a. Адже і по п’яти місяцях після поразки християн від магометан, останньої битви короля Людовика 60, двоюрідного брата Св. Величності Вашої, у календи лютого, року [від Різдва] Христова 1527 у тих рівних степах біля Черкас (Czerkassі) біля ріки Ольшаниці (Olssanіcza), двадцять п’ять тисяч тих перекопських татар (Precopensіum Tartarorum) пали від руки нашої, а було там нас не більше трьох з половиною тисяч 61. І колись біля Клецько (Kleczko) загинуло двадцять сім тисяч їх, повалених дев’ятьма тисячами наших 62. Тоді як в інших [місцях] і біля фортеці Давида (Davidis Castellum) 63, і біля Стрешина (Stressіno), Чечерська (Czeczersko) 64, Лопушна (Lepussno) 65, а також у тих широких степах, у Лебедині (Lebedіno), і біля Білої Церкви (templum album) 66, і на ріці Сулі (Sula), і в інших битвах, скільки б ні боролися з ними в цьому столітті наші люди, виходило на перевірку, що ми сильніше. Адже і при Сокалі (Sokal) 67 вони здолали нас не військовою силою, але хитрістю і складність місцевості прислужилися їм; наше військо полягло, підступно затягнуте на місце тільки що спаленого міста, де всюди зяяли провали льохів, тобто підземель, ям і підземних ходів. І отут-то вперше загордився проти нас рід Ґераїв, перенесши до себе до Таврики обагрені кров’ю обладунки воїнства нашого. Також після того, при Очакові (Oczakow) 68, хоча не менш доблесним було військо наше і також вийшло переможцем над ними, але все-таки через помилку віддало перемогу переможеному Ослам Солтанові (Oslam Soltano) 69, пославши йому в фортецю для переговорів вождів своїх, не відаючи, що сказано: хто під час війни обговорює хитрість чи доблесть ворога? Отож, завжди ми були б сильніше перекопських [татар], якби не їхні виверти, хитрість і підступність. А спосіб життя татар, яким вони кичаться, патріархальний, пастуший, який колись, у золотий вік, вели святі батьки, і з них також обиралися народом вожді, королі і пророки 70, один із яких сказав: «Господь узяв мене від отари» 71. От так до цієї пори живуть татари, ідучи за отарами і бродячи з ними по степах туди і сюди. Немає в них ні дворів, ні будинків, одні лише переносні намети, зроблені з лози й очерету, криті козячою повстю, захищені плетеними рогожками та циновками 72, вони везуть їх із собою на візках 73 разом із дружинами та дітьми. Землю вони не обробляють, навіть найродючішу 74, задовольняючись тим, що вона сама приносить, [тобто] травою для пасіння худоби. От чому за порадою Соломона вони харчуються одним молоком 75, не знаючи хліба і сикери 76, у тверезості й помірності, тому що за законом їм також заборонено пити вино і їсти свинину 77. І хоча вони їдять м’ясо дрібної і великої худоби, а також конину, однак тільки тоді, коли [тварини] вже пали або здихають, щадячи, отже, здорову череду 78. Тому що в чередах міститься все їхнє надбання. Адже вони не володіють ніяким нерухомим майном, крім колодязів, а ними — спільно зі своїми єдиноплемінниками. Про рухоме же вони не печуться; настільки воно не в честі, що мають вони повсякденне, та й то небагате домашнє начиння і найпростіше спорядження, необхідне для верхової їзди і військової справи. Тільки до цього вони ставляться дбайливо, і, не відаючи інших справ, вони вважають, що людину шляхетну безчестить будь-яка старанна робота, крім цієї [військової справи]; тим старанніше повинні вони додержуватися приписів закону свого, котрий їм призначено поширювати силою зброї. Також у цій дикості вони не володіють нічим, крім помірності й утримування, і усі вони живуть без надмірностей і в крайній нужді 79. Адже точно так само говориться у Священному Писанні: «Привчився до всього й у всьому, насищатися й голод терпіти, мати достаток і бути в недостачі» 80. Також: «Хто мав багато, той не мав зайвинио, а хто мало, не мав недостачі» 81. Так нині й у варварів цих, жоден багатій не задихається від жадібності, а бідняк не помирає від голоду і не страждає від холоду, і ніхто при такій бідності і нестатку не побираєтся. Адже в них не часто [зустрічається] гульвіса, так само як і стражденний від голоду, і жебрак, і ошуканець, стяжатель чужого, і сутяга, і суддя несправедливий, і лжесвідок, і клятвопорушник, а також злодій і розбійник. От чому їм непотрібно безупинно піклуватися про охорону майна й обтяжувати себе охороною будинку, щоб постояти за себе. Адже подорожуючому по землі їм зайво і протизаконно мати при собі зброю. Свято почитають вони в себе мир і правосуддя, повертаючи кожному те, що належить йому, недоторканним і не вилученим на користь чиновників як десятину або під якою-небудь іншою назвою. Тому що не наживі, але справедливості служить заняття правосуддям у цих безбожних язичників.

Адже воно в них не мирське, а священне, і відправляється воно священиками кадіями (Cadіos) 82, які посвячуються в це священне звання особливою присягою, причому з багатьох обираються менш обтяжені нечестивими справами, за які будуть суджені інші. А щоб правосуддя правилося успішніше, судочинство вільне від зволікань крючкотворів і не залежить від обмов наклепників. Якщо звинувачений намагається ухилитися суду і, покликаний обвинувачем до суду дотиком до краю його одягу, і не явиться негайно ж, то з цього моменту як викритий уже вважається засудженим. Адже його б’ють ціпками, як це приписується божественним законом. Також не місце в суді обвинувачеві і свідкові, які не твердо засвоїли із закону, що є необхідним для захисту, або того, якого викрили в тому, що він один раз скуштував вина чи був замічений у якому-небудь іншому пороці. Також з’являються вони перед судом його, тобто судді кадія (Cadіj), і знать, і вожді з народом дорівнює і без різниці і, крім верховного проводиря, чия Велич вони також думають вище людської, усі разом, а також усі до єдиного живуть по тому самому закону. Також вони підкреслюють рівність і одноманітністю одягу і подібним способом життя, вважаючи беззаконням і гідним покарання, навіть побиття ціпками, якщо хто-небудь з людей їх носить плаття, шапку або довге волосся не так, як у їхній землі і не по древньому звичаю, або якщо хто-небудь має в себе особливу їжу, не розділяючи її з присутніми, або сам хазяїн (patronus) візьме що-небудь, перш ніж виставлено усім, розділено на шматки і ретельно змішано, так щоб кожному з присутніх дісталося порівну. І в дорозі все дорожнє в них спільне, але усе-таки вони навперебій намагаються прислужитися будь-кому старшому за віком або немічному. Удома вони також гостинні до кожного подорожанина і чужинця надають задурно і їжу і дах, але на відстані від стійбищ (statіuarum) їхніх 83. Утім, в іншому вони не такі вже чемні, тому що в них жодним чином не дозволено дивитися на їхніх дружин гостеві, другові, а також співтрапезникові, у який би він не був милости; і вони тримають своїх [дружин] бідних взаперті у віддалених покоях, і, не говорячи вже про бенкети, але і від синагог (synagogarum) 84 і від усяких звичайних привселюдних справ вони зовсім відсторонені і перекладена на них уся кравцева й шевська робота, утім не без їхньої згоди. Але вони [чоловіки] тим часом не задовольняються дружинами своїми, як здавна наказує людський звичай: кожному — єдина, [але] кичаться числом їх, тим більше що і закон їх закликає кожному мати по чотири дружини, а на кожну з них — по десяти наложниць. І чим особливо відрізняються чоловіки — вони шукають не приданого наречених, не заради плотських їхніх принадностей з’єднуються, але ще майже й обличчя не бачачи, вивідують, наскільки можливо, про їхні душу та вдачу, і вони не гребують у шлюбах й служницями своїми, полоненими та купленими. От чому вони [дружини] у шлюбі вірні, слухняні, живуть душа в душу, терпимі до наложниць, які користуються милостями чоловіка, також соромливі, так що в них зовсім нечуваним є гріх перелюбства, смертний для кожного і загрожуючий стратою 85. І крім того, оскільки ці варвари знають, що немає нічого рятівнішого для народів за доблесть і військову дисципліна, і що мужність гартується у твердості, то, відкидаючи зніженість і розпещеність, ведуть життя суворе, з дитинства займаються верховою їздою і вже з колиски вони їздять верхи, так само як і в глибокій старості від цього не відучуються. Від візків же відмовляються як старі, так і немічні, щоб не розпеститися і поберегти коней. Тому що вони так бережуть коней, що навіть барон (Ваrо) 86 їх, якого за межами його землі супроводжують сотні його власних вершників, по своїй країні їздить верхи один. У них навіть знатна жінка, якщо їй необхідно прибути до двору верхи, не бентежиться тим, що її везе [у візку] один віл, а якщо візок важкий, — то два, хоча і сидить вдома взаперті, блискаючи золотом і дорогоцінним камінням. Упрягати ж у візок коня, навіть саму нікчемну, для кожного з них вважається найтяжчим гріхом, хоча б у стайні його була тисяча коней. А життя людей цих суворе і похмура, за винятком проводирів їхніх. Тому що проводирі скитів (scytharum) 87, при загальній помірності народу їх, самі тим часом живуть у розкошах. Як [наприклад] нинішній перекопський цар 88, що нині переклав військові справи на синів, [який] сам охоче віддається задоволенням у кущах дружин своїх. Особливо красивий один [його] сад, що славиться місцем розташування, будівлями, доглянутістю, розмаїтістю трав і дерев, і тією добірністю, з якою вони розсаджені. Коли він у раю своєму 89 приймає гостей, під час розкішних бенкетів, то хоча й вкушає з дерев’яного та глиняного посуду, як би з відрази й презирства до багатства, усе-таки сидить на розшитих золотом подушках, спираючись ліктями й ногами на срібний стіл, що прикрашають фіали з золота та дорогоцінних каменів і різні розкішні страви, і тішиться при цьому звуками кіфар, цимбал, кастаньєт, пісноспівів та іншими дрібницями, думаючи, що це йому дозволено при загальній помірності в народі 90.

Живуть же народи татарські без надмірностей, згідно Священного Писання, у якому говориться: «Не пийте вина ані ви, ані ваші сини аж навіки; і будинків не будуйте, і збіжжя не сійте, і виноградників не розбивайте і не майте їх, але сидіть у наметах по всі ваші дні, щоб жити довгі дні на тій землі, де ви мандруєте» 91. От так і живуть вони на землі тій багато днів, вільні, незалежні і завжди упевнені у своїй незнищуваності. Оскільки вони нехтують розкіш і не володіють нічим нерухомим та підверженим захопленню, те усе своє добро, куди б вони ні пересувалися, мають при собі. От чому ці кочівники мають єдино рухому [власність] — худобу й рабів, що йдуть з ними 92.

І хоча володіють перекопські [татари] худобою, що рясно плодиться, усе-таки вони ще ботіші чужоземними невільниками, тому і постачають ними й інші землі. Адже в них нема стільки худоби, скільки є невільників. Тому вони поставляють їх і в інші землі (provinciis). Адже до них чередою перебувають кораблі через Понт і з Азії, вантажені зброєю, одягом, кіньми, а ідуть від них завжди з невільниками. Тому що всі їхні торги (emporіa) і місця збору податей (telonea) повняться тільки товаром цього роду, на який до того ж у них завжди попит, [він годиться] і для торгівлі, і для застави, і для подарунка, і будь-хто з них, хто принаймні має коня, навіть якщо на ділі раба в нього немає, усе-таки , думаючи, що завжди може придбати їх безліч, обіцяє по контрактові (іn contraetіbus) із кредиторами (credіtorі) своїми в призначений термін заплатити їм за одяг, зброю і жвавих скакунів теж живими, але не кіньми, а людьми, до того ж нашими єдинокровними. І вони спокійно дають такі обіцянки, немов би у своїх звіринцях і скотарнях вони завжди тримали цих наших бранців. От чому один іудей там у Тавриці біля тієї єдиної брами її, що стоїть на чолі митниці (teloneo), бачачи, що туди постійно ввозиться незліченна кількість полонених людей наших, запитував у нас, чи так само наші землі буяють людьми, чи ні, і звідки тут така безліч смертних. Так у цих розбійників завжди є така власність не лише для торгівлі з будь-якими країнами, а й для задоволення в себе вдома своєї жорстокості чи примхи.

Адже дуже часто [зустрічаються] серед цих нещасливих людей дуже сильні, котрих якщо не оскопили, то відрізали вуха і [вирвали] ніздрі, припекли розпеченим залізом щоки і чола і примушують закованих у пута й окови вдень трудитися, уночі [сидіти] у темницях, і підтримує їхня убога їжа, [що складається] з м’яса околівших тварин, гнилого, що воно кишить хробаками, якого навіть собаки не їдять. А жінок самих молодих вони тримають для розпусти, а деяких з них, навчених мистецтвам, навіть запрошують на бенкети для розради, щоб грали вони на арфах та кіфарах й танцювали. Якщо ж серед наших полонених родичів виявляються жінки, чий шляхетний вигляд [видає] їхнє знатне походження, то їх відвозять до Таласія (Thalasіo) і до його райських кущів 94.

Варто сказати і про інше, що вони роблять там з такими людьми. А саме: коли відбувається торг, цих нещасних ведуть на багатолюдну ринкову площу, групами, побудованими на зразок журавлів, що відлітають, по десять разом зв’язаних за шиї, і продають їх десятками відразу з аукціону, причому торговець, щоб підвищити ціну, голосно повідомляє, [що це] нові невільники, прості, нехитрі, тільки що спіймані, з королівського народу, не московського (Moscovitico). Тому що рід московитів (Moschorum), як хитрий і брехливий, дуже дешево цінується там на невільничому ринку. Отже, цей рід товару найретельнішим чином оцінюється в Тавриці і за велику ціну скуповується чужоземними купцями, щоб продати [його] дорожче більш віддаленим і диким [народам]: сарацинам (Sarracenіs) 94, персам (Persіs), індусам (Іndіs), арабам (Arabіbus), сирійцям (Syrіs) та ассирійцям (Assyriis). Бо кожен з них прагне [дістати] невільниць звідси в дружини, однак без насильства і беззаконня, але за приписом Господнім у Второзаконні, 21. Тому і найулюбленіша дружина нинішнього турецького (Turcarum) імператора 95 мати первонародженого [сина] його, який буде правити після нього 96, викрадена була з землі нашої. Також і перекопський Сап-Ґерай, народжений християнкою 97, нині має і дружину-християнку. І всі служителі, євнухи, переписувачі і різні ремісники цих тиранів (tyrannorum) і кращі воїни яничари (janіczarі), які там уже з дитинства навчаються військового мистецтва та дисципліни і з яких зрештою вибирають вождів (Duces) і баронів (Barones), походять від нашої християнської крові 98. І тому, коли вони там купують невільників, то оглядають не тільки відкриті оку органи і зуби, щоб не були вони ні рідкими, ні темними, але обстежують також і найтаємніші частини тіла. І якщо в кого виявляють родову пляму, пухлину, шрам або інший прихований порок або ґандж, то такого повертають. Але навіть і при такому огляді того, що купується, тим не менш хитромудрі баришники і нечестиві торговці здатні на обман, створюючи принади. Адже тих більш красивих юнаків та дівчин, що потрапляють до юрби бранців, не відразу виводять [на продаж], але [спочатку] гарненько відгодовують, вдягають у шовк, білять і рум’янять, щоб продати дорожче. Інший раз найкрасивіші і цнотливі дівчини нашої крові оцінюються тут на вагу золота. А трапляється, красиву невільницю, ледь купили, відразу перепродують, ретельно прикрасивши, щоб підняти ціну й одержати бариш. Роблять це й в інших містах цього півострова, а особливо в Кафі. І трапилося там, що юрби цих нещасливих невільників відправлялися з торгу прямо на кораблі. Тому що цей порт найзручнішим чином межує з морем і по цьому своєму ненаситному і злочинному місцю розташування він не місто, а поглинач крові нашої. І от там ці блукачі, які юрбилися на березі перед тим, як зійти на кораблі, побачили, що ми засмучені за них, [що стоять] перед нашими очима. Тоді один з них, знайомий мені і земляк, немов би прочитавши наші думки по сумному виразу облич, відповів за всіх, не спускаючи з мене очей: «Не треба вам, — сказав він, — люб’язний брат, засмучуватися за нами, вигнанцями, що мандрують так; хоча, як це ні гірко і сумно, ми відправимося в дорогу, залишивши милу землю вітчизни, переправляючись туди, звідки ніколи не повернемося, і чим далі від кордонів вітчизни відвезуть нас, тим сильніше день від дня буде спалювати нас туга за рідною землею; однак нам призначено вже нести цей неминучий жереб з незворушною душею, тому що ми не одні і багато нас, товаришів з нещастя, і коли ми бачимо, що інші залишаються тут, у Тавриці, не в кращому положенні, яким випав такий самий жереб, затавровані ці, позначені тавром 99, навіть зі знівеченими обличчями, ми знаємо на досвіді, що 100 на батьківщині їх рівно очікував як звичайно не більш радісний результат: близьким нашим, як ми бачили, відрубували, відтинали і відривали від тіл їхні руки, ноги і голови, серця, що тріпотять, і вирізані легені кидали у вогонь, а, попатравши животи їхні, з кишок, що остигають, вихоплював дикий ворог нутрощі для жертовного гадання, жовчні міхури і жовч для мазей 100. Утім 101, було б набагато краще і нам, якби, перетерпівши усі до однієї ці та й інші жорстокості, ми вмерли б біля бітьківських ларів і тіней, сповідаючи нашу віру, і поруч з могилами предків, а тіла наші були б набагато щасливіші, ніж тепер, навіть якби вони були спотворені і роздерті і пожерті хижаками; але оскільки у цьому нам відмовлено, оберігає нас на тривалий час для знущання їм сліпа доля, якій треба коритися, і ця прикрість ваша і жаль не допоможуть нам. Скоріше ми маємо побоюватися, щоб не спіткала і вас та сама доля, тобто, щоб і ви коли-небудь не сіли на ці кораблі, що несуть нас, і щоб нарешті все плем’я наше не загинуло, тому що день від дня усе більше гине його вихованців. А цього воістину усіляко треба стерегтися, якщо ви, якими нині є, будете продовжувати надалі вперто триматись ваших дуже пагубних вдач, що неминучо призводять вас до загибелі. Отже, якщо є в тебе скільки-небудь любові до батьківщини чи вірності князеві, чи принаймні віри в Бога, то слід тобі про ту неминучу небезпеку повідати князеві і тим, нарешті, хто його оточує, тому що нині ви зрозуміли, які обставини, випробовують тут людей. І якщо ніщо інше не змусить тебе цього зробити, то так сподобить тебе хоча б любов до віри правдивого Бога, ім’ям якого ми, нещасні, що тепер тільки почувають усю ціну батьківщини і волі, заклинаємо тебе, щоб бажана вітчизна принаймні одержала від нас це останне свідчення нашої любові» 102. Висловивши це і тяжко зітхнувши, ван був піднятий на корабель, разом з десяткою своєю, міцно скований, і зник на високому судні, поведений [разом з нею], залишивши нам такий заповіт.


Кінець першого фрагмента




Декілька слів до читача


У наступних за цією книгах Михалон скаржиться головним чином на зіпсованість вдач свого народу, згубніше яким нічого немає, і гаряче просить, щоб вони були виправлені насамперед заради відбиття ворогів і пропонує способи виправлення. Однак ми опустили подібні скарги, оскільки ми досліджуємо не що інше, як те, що стосується до вчительки життя історії.














Витяг з другого фрагмента



Московити (Moscі) і татари набагато поступаються литвинам (Lіtuanіs) у силі, але перевершують їх працьовитістю, любов’ю до порядку, помірністю, хоробрістю й іншими моральними якостями, якими усталюються королівства. Приносять татарам ці якості ті вигоди, що вони володіють безліччю худоби, віднятої в нас, і, так згодом піднявшись, вони тішаться щорічними дарунками від Священної Величності Вашої, [будучи], як відомо, друзями-союзниками, з якими колись литвини завжди укладали договори. Вони звичні до верхової їзди, ведуть війни без обозів, у них достаток вільних коней і немає міст, які б вони обороняли. Московити (Moscі) щовесни з татарської Ногайської орди (orda tartarіca Nohaіensіs) в обмін на одяг і інші дешеві речі одержують багато тисяч коней, найбільш придатних для війни 103. Турки фракійські (turcae Thraces) посилають нам за високою ціною коней самої поганої породи, старих, загнаних, які сушаться прихованими хворобами: тому що продавати християнам здорових коней чи зброю вважається в них гріхом і злочином. А предки наші задовольнялися породженими на батьківщині кіньми; вони завжди були готові до війни зі списами, щитами, обладунками і з мішками, повними борошна. Героїнь литовських, що відправляються в храм чи на бенкет, везуть у парадних екіпажах, тобто у висячих носилках, запряжених шестеркою чи вісімкою тієї самої масті; а скит (scytha) безкарно йде, ведучи стільки ж зв’язаних ременями людей. А в татар, особливо багатих кіньми, не прийнято впрягати коней навіть у візок проводиря. Турки та інші сарацини (saracenі), які сходяться п’ять разів на день у місцях, призначених для молитви, знімають взуття і миють холодною [водою] навіть соромітні свої місця 104. Вони, а також татари, московити (Moscovitae), ливонці (Livones), пруси (Prutenі), з ощадливості безупинно носять той самий одяг, а в нас він і дорогий, і різноманітний.

У татар довгі туніки без складок і зборок, зручні, легкі для верхової їзди і бою; їх білі гострі повстяні шапки зроблені не для краси; їхня висота і блиск додають юрбам [татар] грізний вигляд і лякають ворогів, хоча майже ніхто з них не носить шоломів. Цьому способові також наслідують московити (Moscі). А робляться ці шапки з овечої вовни, часто миються і куплені за один гріш (grosso) довго їм слугують. Хоча одні тільки московити (Moscі) багаті соболями й іншими подібними звірами, однак, запросто дорогих соболів не носять. Але, посилаючи їх до Литви (Lіtvanіam), ніжних розпещеним, одержують за них золото 105, а по краях своїх шапок з козячої вовни закріпляють золоті бляшки і дорогоцінне каміння. І не псують їх ні дощ, ні сонце, ні моль, як соболів.



Кінець другого фрагмента













Витяг з фрагмента третьої книги



Вони [московити] до такої міри не визнають пряностей, що і за великодніми трапезами задовольняються такими приправами: сірою сіллю, гірчицею, часником, цибулею та плодами своєї землі не лише простолюдини, але навіть і вища знать (optіmates), і верховний вождь (summus dux) їх, який захопив наші фортеці, що їх уже чванливо нараховує 73 106.

На бенкетному столі князі (prіncіpіs) серед золотого посуду і місцевих страв [буває] усе-таки трохи перцю, однак його подають свіжим окремо в чашах, але ніхто до нього не доторкається. А литвини харчуються вишуканими заморськими стравами, п’ють різноманітні вина, звідси і різні хвороби. Утім, московити (Moscі), татари і турки, хоча і володіють землями, що родять виноград, однак вина не п’ють, але, продаючи християнам, одержують за нього кошти на ведення війни. Вони переконані, що сповнюють волю божу, якщо яким-небудь способом винищують християнську кров.

Татари перекопські точно так само не визнають пряностей і п’ють молоко і криничну воду, що у всієї рівнинній Тавриці рідко зустрічається не гірка, а ще рідше — чиста, хіба тільки відшукається дуже глибоко в надрах землі. Предки наші уникали заморських страв і напоїв. Тверезі й помірні, всю свою славу вони мислили у військовій справі, задоволення — у зброї, конях, численних слугах і у всьому сильному та хороброму, що служить Марсу; і коли вони відбивали чужоземців, то розширили свої [межі] від одного моря до іншого, [і] називали їхні вороги хоробра Литва (Chorobra Lіtwa) 107, тобто хоробра Литва. Немає в містах литовських частішої справи, ніж приготування з пшениці пива й горілки 108. Беруть ці напої [і] ті, хто йде на війну, й ті, хто стікається на богослужіння. Тому що люди звикли до них вдома, то варто їм лише покуштувати в поході незвичної для них води, як вони вмирають від болю в животі і розладу шлунка. Селяни, закинувши сільські роботи, сходяться в шинках. Там вони гуляють дні і ночі, змушуючи навчених ведмедів звеселяти своїх товаришів по пиятиці танцями під звуки волинки. От чому трапляється, що, коли, прокутивши майно, люди починають голодувати, то стають на шлях грабунку й розбою, так що в будь-якій литовській землі за один місяць за цей злочин складають голови більше [людей], ніж за сто або двісті років у всіх землях татар і московитів (Moscovum), де пияцтво заборонене. Воістину в татар той, хто лише спробує вина, дістає вісімдесят ударів ціпками і сплачує штраф такою же кількістю монет. У Московії (Moscovia) же ніде немає шинків.

Тому якщо в якого-небудь голови родини знайдуть лише краплю вина, то весь його будинок розоряють, майно вилучають, родину і його сусідів по селу б’ють, а його самого прирікають на довічне ув’язнення. Із сусідами обходяться так суворо, оскільки [вважається, що] вони заражені цим спілкуванням і [є] спільниками страшного злочину 109. У нас же не стільки влада (magіstratus), скільки сама непомірність чи бійка, що виникла під час пиятики, гублять п’яниць. День [для них] починається з питва вогненної води. «Вина, вина!» — кричать вони ще в ліжку. П’ється потім ця от отрута чоловіками, жінками, юнаками на вулицях, площах, по дорогах; а отруївшись, вони нічого після не можуть робити, окрім як спати; а хто тільки прихилиться до цього зла, в того безупинно зростає бажання пити. Ні іудеї (judaeі), ні сарацини не допускають, щоб хтось з народу їхнього загинув від бідності — така любов процвітає серед них; жоден сарацин не сміє з’їсти ні шматочка їжі, перш ніж вона не буде здрібнена і змішана, щоб кожному з присутніх дісталася рівна її кількість.

А тому що московити (Moscі) утримуються від пияцтва, то міста їхні славляться різними митецькими майстрами; вони, посилаючи нам дерев’яні ковші і ціпки, що допомагають при ходьбі немічним, старим, п’яним, [а також] чепраки, мечі, фалери та різне озброєння, відбирають у нас золото 110.

Колись московити (Moscovitae) були в такому рабстві в заволзьких татар (tartarorum zavolhensіum), що князь їхній [поряд з іншим раболіпством] виходив назустріч будь-якому послові імператора і збирачеві податків (census exactorі), який щорічно приїздив до Московії (in Moscoviam) за стіни міста і, узявши [його] коня за вуздечку, піший відводив вершника до двору. І посол сидів на князівському (ducalі) троні, а він сам слухав послів, ставши на коліна 111. Так що і сьогодні заволзькі і перекопські [татари, які походять від них,] називають князя московитів (Moscovum) своїм холопом (cholop), тобто мужиком (rustіcum). Але без підстави. Адже себе і своїх [людей] визволив від цього панування Іван (Johannes), дід того Івана [сина] Василя, який нині тримає [у руках] кормило влади, звернувши народ до тверезості і всюди заборонивши шинки 112. Він розширив свої володіння, підкоривши собі Рязань (Rezanі), Твер (Twer), Суздаль (Susdal), Володов (Volodow) і інші сусідні князівства (comіtatіbus) 113. Він же, коли король Польщі Казимир (Casіmіro rege Polonіae) і князь Литви (duсе Lіtvanіae) 114 боровся в Пруссії (Prussіa) із хрестоносцями (crucіferos) за границі королівства, а народ наш грузнув у розбещеності, відняв і приєднав до своєї вотчини литовські землі (Litvanicas provincias), Новгород (Novohrod), Псков (Pskow), Сівер (Sіewіer) та інші 115; його, рятівника і творця держави, було причислено своїми [людьми] до лику святих. — Адже і стольний град свій він прикрасив цегляною фортецею 116, а палац — кам’яними фігурами за зразком Фідія 117, позолотивши бані деяких його каплиць (sacellorum). Також і народжений ним Василій (Basіlіus) 118, підтримуючи ту ж тверезість і ту ж помірність удач, у рік 1514 в останній [день] липня відняту в нас хитрістю Михайла Глинського (Mіchaelіs Hlinscii) 119 фортецю і землю зі Смоленськом (Smolensco) приєднав до своєї вотчини 120. От чому він розширив стольний град свій Москву (Moscwam), включивши в неї село (vico) Наливки (Nalewkі) 121, творіння наших найманих воїнів, давши їй назву на ганьбу нашого хмільного народу. Адже «налий» відповідає латинському «Іnfunde». Точно так само народжений від нього, що править нині 122, хоча і віддав нам одну фортецю 123. але тим часом у наших кордонах спорудив три фортеці: Себеж (Sebesz), Велиж (Velіsz), Заволоччя (Zawlocz) 124. Він у такій тверезості тримає своїх людей, що ні в чому не поступається татарам, рабом яких колись був; і він оберігає волю не м’яким сукном, не блискучим золотом, але залізом; і він тримає людей своїх озброєними, зміцнює фортеці постійною охороною; він не випрошує миру, а відповідає на силу силою, помірність його народу дорівнює помірності, а тверезість — тверезості татарській (tartarіcam); кажуть, що способом життя він наслідує способу життя нашого героя Вітовта (Vitovdum).
















Витяг з четвертого фрагмента



Татари перевершують нас і в правосудді 125. Адже вони повертають негайно кожному те, що йому належить. У нас же забирає суддя (іudex) десятину (decіmam partem) [від вартості] спірної речі (reі іudіcatae) у невинного позивача (ab actore), і ця плата судді називається пересуд (Реrеssud) 126. Вона підлягає сплаті відразу, у суді. Коли ж справа стосується невеликого клаптика землі, то дають не десятину, але сто грошів, кожен вартістю два круціати (crucіatos), німецьких монет, та ще половину круциати 127, хоча спірна річ і не коштувала того. Від більшого ж завжди берет десятину, від усього володіння в цілому, скільки б ні одсудили.

У справах же про особисті образи й образи, що ставлять в провину насильство, він бере у відповідача (а rео) велику суму, стільки, скільки присуджує позивачеві 128. А присуджує він позивачеві з такого свого користолюбства, навіть відкрито підтримуючи покліпника, за будь-яку його образу чоловіку — по двадцяти коп 129 грошів, жінці — по сорока, за збиток же, що наклепник наніс, склавши помилкову клятву, по ста і тисячі, якщо навіть виявляється, що все його майно не коштує й однієї копи. І за вбивство виноситься вирок не по божому закону, щоб помщалося кров’ю за кров, але у вигляді грошового штрафу із суддівською десятиною 130. Тому тут так часто відбуваються убивства. І нехай навіть прямодушний позивач, вигравши справу, задовольниться смиренними словами відповідача, але нe суддя. Адже він [суддя] завжди гребе гроші, з одного — штрафні, з іншого — десятинні.

Він бере десятину і за затвердження угод і договорів. У карних же справах бере не десяту частину, а усе, що ні виявилося б краденого або віднятого в розбійника, і цей його прибуток називається лице (Lіtze) 131. Коли ж крадену річ, [знайдену] у злодія чи у віднявшого її, потрібно нести до іншого судді, усю її вартість повністю бере перший суддя. Так що в нас тому, хто відшукає вкрадену річ, необхідно заплатити владі (magіstratum) більше, ніж коштує сама річ; тому багато хто, бачачи це, не насмілюються через це вступати в позов за свій воровським чином уведену або силою відняту худобу. Злодій же, спійманий на гарячому, не підлягає суду того місця, де вчинив злочин чи був спійманий, але його довгими шляхами ведуть на суд до його пана, часом до того, до чийого будинку він зносив крадене 132. Унаслідок чого крадіжки відбуваються безкарно. А в сусідніх з нами татар і московитів (Moscos) судовий розгляд над всіма підданими вельмож (baronum) і дворян (nobіlіum) як у цивільних, так і в кримінальних справах передано не якійсь приватній [особі], але суспільному і законному (ordіnarіo) чиновнику, [причому] тверезому і який мешкає разом з іншими. Наші ж роблять це поодинці і п’ють, віддаливши свідків (arbіtrіs et testіbus), і можуть робити, що їм завгодно. Одержує також у нас голова суду (praeses) крім штрафу за злочин 12 грошів з коня, якого хтось украв і, оголосивши його бродячою, відводить до стайні суду 133. Також і з людини, нізащо посадженого до в’язниці, він одержує стільки ж грошів, думаючи, що ця винагорода законна, [тому що] і в’язниці і стайні повинні оплачуватися.

Також і слуга судді, виконавець вироку, одержує десятину від спірної речі. Десятину навіть без суду бере він з боржника або з кредитора, або з речі, залишеної під заставу, навіть якщо він не відмовляється від сплати боргу. І писар (notarіus) одержує десятину за складання рішення, а за будь-яку іншу роботу теж дещо: тільки за печатку на позові до суду по копійчаній справі [бере] чотири. І щоб усе продавалося дорожче, необхідно [зробити] повторний виклик до суду 134 і його скріпити печаткою і підписом помічника писаря (protonotarii), оскільки писар може бути зайнятий іншими [справами], і тому іноді, якщо цього не зробити, відповідач вислизає без виклику до суду, тому що втікати властиво його натурі. Також бере інший служитель (apparіtor); виж (Wіsz) 135, що призначає день суду, навіть по самій дрібній справі, якщо він представляє воєводу (palatіne) — п’ятдесят грошів, якщо його намісника (vicarii) — 30, якщо королівський або таким називає себе — 100. Бере стільки ж, тобто 100 або 50, або найменше 30, ще один. А той, хто викликає відповідача і приводить у справі з викликом, називається децький (deczkі) 136. Бере стільки ж і член суду (satelles), що з початком позову відряджається для виклику або опитування свідків, для огляду поля чи лугу, витоптаного або потруєного чужою худобою чи іншого менш серйозного збитку. Якщо в бідняка не виявиться таких грошей, у нього відбирають худобу. Несправедливо і те, що якщо бідняку знадобиться призвати (до суду) когось з магнатів (e magnatіbus), то навіть за величезну винагороду він не знайде служителя. Не менш несправедливо і те, що мій більш імущий сусід, хоча б володіє частиною спільного зі мною села (pagі), має іншу підсудність: 137 його не так легко викликати в суд, як мене. І щоб позбавити нас права користування апеляцією (appellatіonіs), воно обкладено величезним штрафом, як [про це сказано] у Лит/овському/ стат/уті/ розд/іл/ 6, ст. 1 138. Проти імущих заборонені так само вадіуми (vadіa) 139, що служать для бідних зброєю і немов оборонним щитом. До того ж усякий призначається у свідки в будь-яких справах, крім межових 140, і [йому] цілком довіряють без присяги, і він робить лжесвідчення життєвим поприщем. Суспільної книги для занесення в неї купчих (vendіtіones) і іншого в нас немає, крім приватних аркушів (schedas) 141. Відповідач, навіть якщо доведено, що він викрав чуже майно або вчинив насильство, приводиться в суд лише після закінчення місяця після виклику 142. До того ж, якщо в мене викрадуть коня, варістю 50 чи 100 грошів, у найгарячіший час польових робіт, то я не можу покликати викрадача в суд перш, ніж заплачу за позов (cіtaturo) членові суду повну вартість викраденого коня, хоча після не тільки не одержу відшкодування збитків, але і винного залучать до суду лише місяць по тому. Отже, потерпілий (іnіurіa affectus) або усе залишає викрадачеві, або все рівно віддає [під тиском] сили і хитрості.

Під час обнародування литовських законів 143 (legum lіtvanіcorum) віл коштував 50 грошів, корова — 30 144. Нині ці ціни набагато зросли. А в інших місцях, що знаходяться під владою короля Польщі, відповідачеві не надаються такі полегшення і не потрібні такі витрати, щоб викликати в суд. Але служитель одержує за виклик відповідача в суд півгроша. А королівська грамота, по якій викликають у суд, має вагу і без підпису помічника писаря. І [вона] не так дорого коштує, навіть по указу (edіcto) короля Сиґізмунда (Sіgіsmundі) у польському Піотрковському стат. (stat. polonicis Piotrcoviensibus) 1511 року [від Різдва] Христова [її] наказувалося давати задарма. І суддя навіть при самій великій спірній речі одержує не десяту частину її [вартості], але задовольняється двома чи щонайбільше чотирма малими нашими грошами, що оцінюються в 8 німецьких круціатів. У нас через [стягування] тричі подвійних десятин [з] спірної речі суддя — сам собі суддя: і немов насадивши наживку на гачок, він завжди веде до суду, навіть затемнюючи частину законів. Навіть закони язичників (ethnіcorum) забороняють оплату правосуддя. У нас цей звичай [оплачувати] виник не дуже давно від пагубної звички вищої знаті (procerum prіmorum) пристосовувати закони до своїх вигод, у силу яких ніхто не може володіти нічим, що не залежало б від судової влади. Наприклад: якщо хтось або ворожий мені, або підтримуючи суддю і шукаючи вигоду викрадає мої гроші або привласнює дане в борг (deposіtum) або довірене (credіtum), або позичає мою землю, я нічого з цього не можу одержати в нього, перш ніж не дам судді і наближеним (famіlіarіbus) його десятини і всі інші побори, на що неодмінно швидко підуть усі мої гроші, якщо точно так само ще раз або двічі той же самий чесний друг цього судді відкрито з мною проробить. Якщо ж підісланий (emіssarіus) суддєю краде чи нишком віднімає в мене золото, срібло та інше, то все це переходить до голови 145. От як правосуддя, ясновельможний князь, у вотчині (patrіmonіo) твоїй, віддає кожному по справах його, от воно святе право 146.

Хоча з числа знаті (optіmarum) два воєводи у всій Литві виконують обов’язок суддів, знаходячись поблизу друг від друга 147, але хіба досить їх, щоб розсудити позови настільки багатьох людей і стількох земель? Особливо тому, що вони ж зайняті державними справами. Тому що вони називаються воєводи (voivodae), тобто проводирі війська (bellі duces). Зрозуміло, що тому вони, зайняті безліччю і суспільних і приватних справ, розбирають позови у святкові дні, коли вони вільні. Але погано ще й те, що в них немає постійного місця суду (trіbunalіa). Часто потрібно пройти більш 50 миль, щоб звернутися до суду за розглядом про нанесений збиток. Нещасливі люди йдуть від кордонів Жемайтії (Samagіtіae) та Лівонії до меж Мазовії (Masoviae) та Московії в пошуках звичайного судді. Дотепер щорічно 40 днів, присвячених у нас поминанню страстей Господніх, посту та молитві, ми постійно проводимо в справах, розбираючи позови 148. Ці воєводи мають своїх намісників, що теж, пестячи тіло, сидять звичайно замість суду серед шуму гулянок, мало розуміючись на юриспруденції (іurіsprudentіa), але справно стягують свій пересуд. А московити (Moscovitae) хваляться тим, що від нас перейняли закони Вітовта (leges Vitowdinas) 149, якими ми вже нехтуємо, а від татар — зброю, одяг і спосіб ведення війни без обозів, [без] рідкісних страв і напоїв.













Витяг з п’ятого фрагмента



Розсердившись на кого-небудь зі своїх, московити (Moscovitae) бажають, щоб він перейшов у римську чи польську віру (romanae sive polonіcae relіgіonіs), настільки вона їм ненависна. У нас, на жаль, немає гімназій 150. Ми вивчаємо московитські письмена (literas Moscoviticas) 151, що не несуть у собі нічого древнього, що не мають нічого, що б спонукало до доблесті, оскільки руська мова (іdіoma Ruthenum) далека нам, литвинам, тобто італійцям (Іtalіanіs), що походять від італійської крові.

Те, що це [саме] так, випливає з нашої напівлатинської мови і з древніх римських обрядів, що вони не так вже давно в нас зникли, а саме спалення людських трупів, гадання, прорікання та інші марновірства, які дотепер існують у деяких місцях, особливо в культі Ескулапія (Aesculapii) 152, шанованого у вигляді змії, у якому він переселився колись з Епідавра (Epіdauro) до Риму (Romam). Шануються і священні пенати, моря, лари, лемури, гори, печери, озера, священні ліси. Але тільки-но цей священний і постійний [обряд] римський (Romanorum) та гебрейський (Hebreorum) жертвоспалення перетворився на звичай, як під хвилею водохрещення згас ugnіs, тобто вогонь. Адже і вогонь, і вода, повітря, сонце, місяць, день, ніч, роса, зоря, бог, людина, devir, тобто дівер, онук, онучка, ти, твій, мій, свій, легкий, тонкий, живий, юний, вітхий, старий, око, вухо, ніс, зуби, люди, стій, сиди, поверни, виверни, переверни, поораний, взборонений, посіяний, насіння, чечевиця, льон, конопля, овес, худоба, вівця, змія, скоби, кошик, вісь, колесо, ярмо, вага, лантух, стежинка, чому, нині, протягненутий, утягнений, затягнутий, витягнутий, куплений, некуплений, зшитий, незшитий, повернутий, вивернутий, перевернутий, перший, один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім і багато інших [слів] звучать у литовській мові так само, як і в латинській 153. Адже прийшли в ці краї наші предки, воїни й громадяни римські, послані колись в колонії (іn colonіas), щоб відігнати далі від своїх кордонів скитські народи (gentes Scythіcas). Чи відповідно до більш правильної точки зору, вони були занесені бурями Океану при Г. Юліи Цезарі 154. Дійсно, коли цей Цезар, як пише Луц[ий] Флор (Luc. Florus) 155, переміг і перебив ґерманців (Germanіs) у Галлії, і, скоривши найближчу частину Німеччини, переправився через Рейн (Rhenum) і [поплив] по Океану до Британії (іn Brіtannіam), і його флот був розкиданий бурею, [і] плавання було не занадто вдалим, і пристали кораблі предків наших до узбережжя, то, як думають, вони вийшли на сушу там, де нині знаходиться фортеця Жемайтії Плотелі (Plotelі) 156.

Тому що й у наш час приставали інші заморські кораблі до цього самого узбережжя. Тут наші предки, стомлені і морськими труднощами, і небезпеками, і володіючи величезною кількістю полонених, як чоловіків, так і жінок, почали жити в наметах з вогнищами, по військовому звичаю, до цих [пір] існуючому у Жемайтії. Пройшовши звідти далі, вони скорили сусідній народ ятвягів (jaczvingos) 157, потім роксоланів (roxolanos), або русинів (ruthenos) 158, над якими тоді, як і над московитами (Moscіs), панували заволзькі татари; і на чолі кожної руської фортеці стояли так звані баскаки (basskakі) 159. Вони були вигнані звідти батьками нашими італами (іtalіs), які після сталі називатися литалами (lіtalі), потім — литвинами (Lіtvanі). Тоді з властивою їм відвагою, позбавивши руський народ (populіs Ruthenіcіs), землі і фортеці від татарського і баскакського рабства, вони підкорили своїй владі усіх від моря Жемайтського (a marі Samagіtіco), яке називають Балтійським (Ваlteum), до Понта Евксинського, де [знаходиться] устя Бористена, і до границь Валахії (Valachіae), іншої римської колонії і земель Волині (Volіnіae), Подолии (Podolіae), Київщини (Kijoviae), Сівери (Sіewer), а також степових областей аж до меж Таврики і Товані (Towanі), [місця] переправи через Бористен, а звідси поширилися на північ до самої крайньої і найближчої до стольного граду Московії фортеці [яку називають] Можайськом (Mozaіsco), однак, без неї, але включаючи Вязьму (Wіazmam), Дорогобуж (Dorohobusz), Білу (Bіela), Торопець (Toropetz), Луки (Lukі), Псков (Pskov), Новгород (Novihorod) і всі найближчі фортеці і провінції 160. Згодом військовою доблестю розширивши так володіння свої, вони добули корону з королівським титулом князеві (prіncіpі) своєму Міндовґу (Mіndawgo), що він прийняв святе хрещення 161. Але по смерті цього короля загинули як титул королівський, так і християнство, поки сусідній християнський з нами народ польський (gens Polona), не повернув нас до святого хрещення і високому королівському титулові, у рік [від Різдва] Христова 1386. Він запросив щасливо правлячого тут прадіда Священної Величності Вашої, блаженної пам’яті Владислава (Wladіslavum), по-литовському (Lіtvanіce), якого звали Ягелло (Jagelonem) 162, щоб об’єднана доблесть двох межуючих один з одним народів підсилилася у відбитті спільного ворога імені християнського. У цю землю стікся зі всіх інших земель самий кепський народ іудейський (judaіca), що вже поширився по всіх містах Поділля, Волині й інших родючих областей; [народ] підступний, спритний, брехливий, що підробляє в нас товари, гроші, розписки, печатки, на всіх ринках позбавляючий християн їжі, не знаючих інших способів [поводження], крім обману і наклепу; як доносить Священне Писання, це найлютіший народ з роду халдеїв (chaldaeorum), розпусний, гріховний, зрадливий, підлий, порочний.













Витяг із шостого фрагмента



Татари перевершують нас не тільки помірністю і розсудливістю, але і любов’ю до ближнього. Тому що між собою вони зберігають дружні і добрі відносини. З рабами, яких вони мають тільки з чужих країн, вони обходяться справедливо. І хоча вони або добуті в бої, або [придбані] за гроші, однак більш семи років їх не тримають [у неволі]. Так визначено у Священному Писанні, Вихід, 21. А ми тримаємо у вічному рабстві не добутих у бої або за гроші, не чужоземців, але нашого роду і віри, сиріт, бідняків, що перебувають у шлюбі з 163 невільницями. І ми зловживаємо нашою владою над ними, тому що ми мордуємо, калічимо, страчуємо їх без законного суду, через будь-яку підозру 164. Навпаки, у татар і московитів (Moscos) жоден чиновник не може стратити людину, нехай і викриту в злочині, крім столичних суддів; і то — у столиці. А в нас по всіх селах та містах виносяться вироки людям. Дотепер ми беремо податки на захист держави від одних лише підвладних нам бідних городян та найбідніших хліборобів, обходячи власників земель 165, тоді як вони багато чого одержують від своїх латифундій (latifundiis), ріллей, лугів, пасовищ, садів, городів, плодових насаджень, лісів, гаїв, пасік, ловів, шинків, майстерень, торгів, митниць, морських поборів (naulіs), пристаней (portoriis), озер, рік, ставків, рибних ловів, млинів, черід, праці рабів та рабинь. А набагато краще йшли б військові справи і збиралися потрібні для нас податі, що стягувалися б з кожної людини, якби дійшов кінця початий вимір усіх земель і ріллей, [належачих] як шляхті, так і простому людові (plebeіorum) 166. Тому що той, у кого землі більше, більше і вносив би.













Витяг з сьомого фрагмента



Татари завжди тримають своїх дружин узаперті. Наші ж ходять без справи в гості друг до друга, втручаючи в чоловічі компанії, одягнені майже як чоловіки. От звідки народжується спокуса. Вони ж ставлять собі за мету заповнити людьми землю, про яку кажуть, що вона створена для проживання, і поширити рід людський у славу Господа. Крім того, оскільки не кожна жінка плідна, і не кожного дня місяця доступна для чоловіка, і не завжди здатна зачати, а, один раз зачавши потомство, у цей час не повинна бути пізнана, тому що дружина береться заради потомства, а не похоті, а від одного злягання іноді буває зачатий плід не єдиний, як видно на прикладі Тамари та Ревекки 167. Тому, говорю я, татари так піклуються про життєву силу чоловічого насіння й остерігаються, як би воно не розтратилося марно. Вони додержуються вказівок природи і гідному похвали звичаєві древніх, про які [говориться] у Біблії, — вони всі, як один, мають багато дружин 168. Від цих шлюбів вони знаходять великі порівняно з нами сили, набувають безліч дітей і родичів, а дружини їхні, чим їх більше, тим більше ними кохані, і вони насолоджуються щасливими шлюбами. Вони не шукають ні великого приданого за нареченими, ні краси, ні славного роду, аж до того, що верховні вожді беруть собі дружин з куплених ними невільниць.

Утім, у нас, усупереч звичаєві древніх і святих людей і [згідно] тваринній природі (так не образимо цим слух благочестивих), іноді приходять багато хто до однієї жінки, не очікуючи від цього ні потомства, ні родства, ні іншого плоду дружби, не боячись Бога. Вони шукають приданого, цінують красу, якою жінки прив’язують до себе і скоряють чоловіків. Вони [жінки] стають гордовитими і прагнуть до того, щоб бути не стільки непорочними, скільки грошовитими й красивими, навіть якщо гроші часом мнимі, [а] обличчя фарбовані. От що дістало поширення в народі нашому після обнародування відомого закону Літ/овський/ стат/ут/ розд/іл/ 4, ст. 7, по якому в придане жінки призначається визначена частина спадщини 169. От чому, загордившись, вони нерідко зневажають чесноти, нешанобливо ставляться до опікунів, батьків, дружин і готові навіть замахнутися на їхнє життя. Цією безліччю дружин досягається те, що сусідні з нами перекопські татари, стільки разів наголову розбиті нами, знову плодяться. Не дуже давно у війську Ослам Солтана 170 минулого зібраня відразу 40 синів якогос Омельдеша (Omeldesz) 171, сильні, народжені випадково в один рік, може бути, і місяць, дружинами і наложницями його. Ця когорта з 40 братів була чудова. І нині біля ріки Ваки (Vaka) є велике татарське село (villa), що здавна називається Сорок Татар, тобто братів 172. Відомо, що звичай купівлі наречених, що існує в татар, був також в ізраїльтян (іsraelіtas). Буття, 29 і 1 Царств, 18 173. Точно так само колись й у нашого народу батьки [нареченого] повинні були давати за наречену викуп, що у жемайтів (Samagіtіs) називається кріно (Krіeno) 174. Але нині нас купують приданим дружин, і ми, прагнучи знайти знатну рідню, перетворюємося через неї на рабів.

Ні татари, ні московити (Moscі) не дають жінкам ніякої волі. А в народі кажуть так: «Хто дасть волю жінці, той у себе її відніме». Вони не мають у них прав. У нас же деякі очолюють треба багатьма чоловіками, володіючи селами, містами, землями, одні володіючи правом користування, інші — за законом успадкування. Одержимі похіттю, вони живуть розгнуздані під виглядом дівоцтва чи вдівства і докучають підданим, одних переслідуючи ненавистю, інших піднімаючи і гублячи сліпою любов’ю, оскільки «гірше смерті жінка» і «усяка злість мала в порівнянні зі злістю дружини». Еклезіяст, 7 і 25 175.

І хоча влада жіноча досить ганебна, навіть у власному будинку, однак у нас належать їм фортеці [поблизу] земель московитів (Moscorum), татар, турків, валахів (Valachorum), які варто довіряти лише сильним духом чоловікам 176. Отже, не даремно предки Священної Величності Вашої не давали жінкам волі і цього права спадкування. Але видавали їх заміж по своєму, а не по їх розумінню 177: чоловікам, знатним не по багатству, не по роду, а по достоїнству заслужившим знатність, проливаючи в боях кров і свою і ворожу. Отже, навіть конюхам, хто хоробро бився, віддавалися тут дружини за геройство; а називалися вони Сакони (Sakones) та Сунґайлони (Sungaіlones) 178.












Витяг з восьмого фрагмента



Інші, спокусившись цими дарунками, нерідко навіть з народу, стали гарними воїнами, за допомогою яких предки Священної Величності Вашої уздовж і вшир розсунули свої володіння, так що навіть нині посередині Таврики й Московії та в інших землях (provinciis) видно сліди предків Величності Вашої: адже там названі на честь Гедиміна 179 і Вітовта (Gedіmіneі ac Vitowdini) вали, пагорби, колодязі, мости, дороги, рови, табори і стіни 180, зруйновані їхніми метальними машинами, про інших же пам’ятають, що вони були знищені ціпками (baculіs) 181 литвинів . Але все-таки ні у відсталості і ні в неробстві не увядала мужність юних, вони постійно вправлялися у військовій справі за звичаєм їхніх римських предків, адже вони не чекали оголошення війни або грубого вторгнення ворога, або сприятливого літнього часу, але або через дрібне або через не надто грубе порушення починали війну, іноді вони нападали на стольний град московитів (Moscovum) Москву перед Великоднем і там з переможеними ворогами укладали мир 182. А нині князь їх страшний нам, оскільки він постійно навчає людей своїх військовому мистецтву. Не личить нікому з місцевих жителів вічно сидіти вдома, але слід по черзі посилати їх на захист кордонів. Над цією нашою ледачою безтурботністю вороги наші татари звичайно зле насміхаються, коли ми після гулянок впадаємо в сон, [а] вони нападають зі словами — «Іван, ти спиш, [а] я труджуся, зв’язуючи тебе» 183. Нині наших воїнів гине в неробстві по шинках і в бійках один з одним більше, ніж ворогів, що нерідко розоряли нашу вітчизну. А тим часом у ратній справі на полях боїв у Подолії і Київщині з тверезим і спритним ворогом вони мали б більшу можливість досягти військової слави і могли б перетворитися з новобранців у досвідчених воїнів і вождів, і не треба було б для цього шукати людей на стороні. Предки Величності Вашої не гребували підданими своїми, в інтересах яких було хоробро боротися і вмирати за свої звичаї і вітчизну. І якби двоюрідний брат Священної Величності Вашої король Угорщини (Hungarіae) Людовик (Ludovicus) не віддав перевагу найманцям перед своїми власними воїнами, ним би не зневажили в поході, не кинули б у битві і не розтоптали б при втечі 184. Довідався про ціну їхньої вірності дід і його, і Величності Вашої блаженної пам’яті Казимир (Casіmіrus), борючись із хрестоносцями при Хойниці (Choіnіcze) у Прусії, там, коли військо його прийшло в замішання, а він, виконуючи обов’язок воїна і вождя [і] знемагаючи від утоми і ваги обладунків, на пораненому коні був одразу оточений воїнами народу нашого [і], пересів на іншого [коня], розсіявши ворожі полчища, врятувався від неминучої загибелі 185. Наслідуючи цьому, і московити (Moscі) не готують у військо найманців, [які] коли-небудь підуть з їхньої землі (e regіono), і не марнують на них гроші, але намагаються заохочувати своїх людей до старанної служби, піклуючись не про плату за службу, але про розмір їхньої спадщини. Нині ж наші воїни, що охороняють границі, хоча і користуються багатьма даруваннями і пільгами і мають переваги порівняно з іншими воїнами, однак зневажають ними, дозволяючи займатися військовою справою і захищати батьківщину втікачам-московитам (moscovitis) і татарам. Ми щорічно підносимо дарунки цареві перекопському (caesarі praecopensі), тоді як наша литовська і жемайтська (Lіtvana et Samagіtana) молодь була б корисніша у війську, володіючи як уродженою відвагою, так і фізичною силою, і була б твердішою і непохитнішою при обороні. Але не розуміють наші начальники (summates), що і держава старіє в ледарстві, і тіла юнаків більш зміцнюються на військовій службі ніж вдома.












Фрагмент дев’ятий



У Литві одна людина займає десять посад, тоді як інших відсунуто від їх виконання. А московити (Moscus) дотримуються рівності між собою, багато обов’язків не покладається на одного. Управління одною фортецею здійснюється одночасно двома намісниками (prefectіs), двома писарями (notarii) протягом року або щонайбільше двох років 186. Це призводить до того, що придворні (aulіcі), сподіваючись дістати владу (praefecturae), більш ревно служать своєму князеві; і піддані користуються милістю влади (praesіdіbus), оскільки в цьому вони повинні дати звіт або стати за це перед судом. Адже засудженому (damnato) за хабарі (repetundarum), слід вступити в двобій з постраждалою стороною, навіть із плебеєм (plebeіo). І нехай навіть буде дозволено обвинуваченому (іncusato) виставити на двобій іншого замість себе, усе рівно, якщо він потерпить поразку, обвинувачений (accusatus) засуджується до сплати штрафу. Так що при дворі досить рідко чути скарги на утиски.

Навіть і в повсякденних справах відзначається хитромудрість цього варвара. Адже він настільки нічим не гидує, що продає полову, сіно і солому. На бенкетах же його використовуються великі золоті і срібні чаші, що їх називають солом’яними, тобто відлиті на виторг від сіна і полови. Обачний розподіл посад приносить ще і ту вигоду, що ті, кого він посилає захищати кордони земель, виконувати суспільні справи, а також відправляти закордонні посольства, виконують усі ці доручення не на отримані від князя кошти, а за власний рахунок 187. І якщо тільки усі буде виконано за наказом і велінням його, то як винагороду вони одержують від нього не готівку, але окремі з уже згаданих префектур. Подібне цьому було вже в римлян (Romanes), як свідчить Лука в Діяннях, Розд. 24. «По двох роках, — говорить він, — місце Фелікса заступив Порцій Фест» 188. А в нас, навпаки, ті, кого куди-небудь посилають, навіть якщо вони ще не заслужили, усе-таки вдосталь одержують грошей зі скарбниці, хоча багато хто і повертаються, нічого не зробивши. При цьому вони в тягар тим, через чиї володіння лежить їхній шлях, [і тільки] заганяють коней, що знаходяться в їхньому розпорядженні, яких ми називаємо підводами (podwodas). А в Московії використання таких коней дозволено лише гінцеві (tabellarіo), який відправляється терміново у державній справі; швидко скачучи на них і часто змінюючи втомлених (адже усюди для цього є швидкі і свіжі [коні]), вони незабаром розносять вістки 189. У Литві ж канцелярія (cancellaria) Вашої Величності не поскупиться на роздачу грамот (dіplomatum) для такого роду поїздок. Крім того, наноситься збиток підводам, [якими користуються] для перевезення особистого майна придворних. І внаслідок недостачі підвод ми без оповіщення піддаємося нападу ворогів, що випереджають вістки про їхню появу, послані від самих границь. Адже були не дуже давно звільнені від цього обов’язку (mіnіsterіo) ті, котрі, здавна одержавши його разом із землею, повинні були виконувати його по всіх дорогах від земель московитів (Moscorum), татар і турків до стольного граду нашого Вільни (ad Vilnam). Ці їхні привілеї (privilegia) варто було б скасувати як шкідливі для блага держави. Є вже безліч московських (Moscorum) перебіжчиків, що нерідко з’являються серед нас, що, розвідавши справи і дізнавшись про гроші, становище і звичаї наші, безперешкодно повертаються додому; перебуваючи в нас, вони таємно передають своїм наші плани 190. А в татар вони ходять у невільниках, у ливонців (Livoniensibus) же таких убивають, хоча московити (Moscі) не захоплювали ніяких їхніх земель, але завжди зв’язані з ними вічним миром і договором про [добро]сусідство. Мало того, той, хто убив одержує крім майна убитого певну суму грошей від уряду. Тому що відкрилося молящомуся Ісусові, синові Сирахову: «Не вір ворогові твоєму вовіки», «не став його поруч себе, щоб він, низринув тебе, не став на твоє місце» 191; якби і ми керувалися цими порадами, то не втратили б ні фортець, ні земель Сіверських (provincias Severenses). З ними відпали від нас Можайськ (Mozaіskі) та Ошомачиць (Ossomacіtz) 192. Міста ці були бідні, коли перейшли до нас, а від нас відійшли багатими і посилені цілими землями, що були довірені їх керуванню (admіnіstratіonі). Адже це рід людей підступних і віроломних, завжди нещирих і ненадійних. Повернувшись на батьківщину і ставши полководцями (duces), вони зухвало спустошували наші землі (regіones). Серед перебіжчиків московитів (Moscos), які глибокими ночами убивали жителів Вільни і звільняли з в’язниці бранців свого народу, був один священик (presbyter), який, таємно проникнувши в королівську канцелярію (cancellarіae regіae), доставляв своєму князеві (ducem) копії договорів (foederum), постанов (decretorum), указів (consіlіorum). Інший купив в однієї дівчини євхаристію, використовувану при таїнстві причастя, для чарівництва і ворожіння. І коли в 1529 році уся Вільна згоріла дотла 193, то такі от пролазливі і злочинні люди негайно донесли своєму князеві (prіncіpі). Тут у соборній церкві блаженного Станіслава (Stanіslaі) 194, критої свинцем із золоченими банями, прикрашеної також дорогоцінним камінням, разом з багатьма золотими, срібними посудинами, згоріло і близько трьохсот стародавніх прапорів, здобутих у перемогах над роксоланами, московитами, (Moscorum), алеманами (Аlеmanorum) та іншими народами. Після перемоги над московитами (Moscus) при Орші (ad Orsam) у день Різдва Діви Марії, 8 вересня 1514 р., коли убитих і узятих у полон було вісімдесят тисяч 195, до цих прапорів були додані ще 12. Адже цією хитрою людиною перебіжчикові, що повернувся навіть ні з чим, установлена винагорода: рабову — воля, плебею — знатність, боржнику, обплутаному боргами, — звільненя від боргів, злочинцю — прощення. Є в нас славна фортеця і град Київ (Kiovia). Вона, однак, як інші, запущена: з пагорбів її, як каже народна приказка роксоланів, можна бачити багато інших місць. Головна серед інших фортець і земель, поставлена на ріці, з усіх боків оточена полями і лісами, вона має настільки родючі і легкі для обробки ґрунти, що усього раз поорані на двох волах вони дають щедрі сходи. Народяться також дикі трави, з коренями і стеблами, придатними для їжі людини, і дерева з різними вишуканими плодами, а також виноград. Чим доглянутіший виноград, тим крупніше грона; крім того, по берегах ріки в достатку росте дикий виноград. У дупластих від старості дубах і буках рояться бджоли, мед яких чудовий на колір і смак.

У лісах і полях достаток таких тварин, як зубри, онагри, олені; їх у такій кількості вбивають заради шкіри, що все м’ясо через надмірний достаток викидають, крім філейних частин. На диких кіз і кабанів вони не звертають уваги. Антилоп, коли вони переходять узимку зі степів у ліси, а влітку — у степи, така безліч, що кожен селянин убиває тисячу. По берегах рік раз у раз зустрічаються доміки бобрів. Разючий достаток птахів, такий, що діти навесні наповнюють цілі човни яйцями диких качок, гусей, журавлів та лебедів, а потім їхніми пташенятами заповнюють пташники. Орлят тримають у клітках заради пірря, щоб потім робити оперення для стріл.

Собак годують дичиною і рибою. Адже ріки рясніють невірогідною кількістю осетрів та інших великих риб, які піднімаються з моря нагору по річках у прісну воду. Деякі з них називаються золотими, насамперед Прип’ять (Prіpіecz). В одному місці, біля Мозиря (Mozіr), в усті річечки Тури (Tur) 196, свіжим струменем випливаючи з джерела, щорічно в календи березня, вона наповнюється такою безліччю риби, що спис, вставлений у гущавину її, застряє і не падає, немов його встромили в землю. Так щільно йде риба. Я і сам би цьому не повірив, якби не бачив часто, як відтіля безупинно вичерпують рибу і наповнюють нею щодня близько тисячі візків чужоземних купців, які щороку з’їжджаються туди в те саме час.

З усіх же наявних там рік найбільшою і найряснішою є Бористен, що постачає Київ не тільки величезною кількістю риби, але також і багато чим іншим. У нього зі сходу вище Києва впадають ріки Десна (Dessna), Сейм (Sіem) і інші з землі Сіверської (provincia Sevieriensi) та Московії. З півночі ж, заходу і півдня вливаються в нього Сож (Sos), Березина (Beresіna), Прип’ять (Prypіecz), Словечна (Slorzesnіa), Уша (Ussa), Тетерів (Teterew), Рпів (Rpіew), утворені кожна ріками Вехрою (Vechra), Прірвою (Propascz), Іпуттю (Іputz), Друттю (Drutz), Бобром (Bobr), Титвою (Tіtwa), Птиччю (Pczіt), Случем (Slucz), Оресою (Oressa), Стирем (Stіr), Горинню (Horіnіa), Піною (Pіena) 197. Течуть і багато інших з земель Литви, Русії, Волині та Московії; вниз і нагору по всім ним до Києва доставляється риба, м’ясо, хутра, мед і сіль з Таврийських лиманів (ex lacunіs Taurіcensіbus), що їх називають Качибичов (Kaczіbіcіow) 198. Там наповнити цілий корабель зіллю коштує десять стріл.

Корисний також Бористен усім землям Величності Вашої для відбиття набігів татар. Адже й у тих, хто пливуть по ньому нижче Черкас (Cerkassі), в одинадцятьох місцях постають на шляху пороги (lіmіnaj), котрі мають свої назви 199. Вони становлять перешкоди через круті і лежачі поперек шляху підводні камені. Їх можна подолати лише розвантаживши судно, а через високі, круті, скелясті береги до них не можна пристати, а переправа можлива лише в кількох місцях нижче Черкас (Cіrkassі). Вони [переправи] називаються Кременчук (Kermіeczіk), Упськ (Upsk), Гербердієв Ріг (Hіerbedeіewrog), Maщурин (Massurіn), Кочкош (Koczkosz), Товань (Towany), Бурхун (Burhun), Тягиня (Tyachіnіa), Очаків 200. Якби в цих місцях стояли також невеликі морські загони, то вони могли б перекрити шлях величезним татарським полчищам. Адже, коли вони перепливають, як звичайно, без судів, прив’язавшись до коней і беззбройні і нагі, то їх розбивають ті, котрі спрямовуються на суденцях з островів, з очеретяних заростей і верболозу.

Але наскільки наш Бористен небезпечний для перекопських [татар] улітку, настільки зручний узимку, тому що, коли припиняється судноплавство, вони спокійно пасуть свої стада за ровом на островах і у верболозах цієї ріки. Тому вони кажуть, що він струменіє медом і молоком 201. Тому що він, протікаючи у верхів’ях лісистих і медоносних, у низов’ях — степових і придатних для пасовищ місцями, дає місцевим жителям вдосталь молока і меду. Тому вони переконані, що їм варто зберігати мир і союз з великим князем Литви, володарем Бористена. Уся ця ріка, від витоку до устя, а саме і на сході і на заході, протікає по землях, [що знаходяться] з древніх часів під владою литовською, біля фортець, перерахованих мною, — Вязьма (Viazma), Дорогобуж (Dorohobusz), Смоленськ (Smolensko), Дубровна (Dubrowno), Орша (Orssa), Могильов (Mohіlew), Рогачів (Rohaczow), Бихів (Bіhow), Речиця (Reczіcza), Любеч (Lubecz), Чорнобиль (Czornobіl), Київ (Kіow), Канів (Kanіew), Черкаси (Czerkassі) і Дашів (Dassow), інакше — Очаків. Там він впадає до моря, розділений на дванадцять рукавів. Усі разом вони називаються Лиман (Lіnіen), [а один з них] біля устя Дністра (Dnestrі) має назву Видово (Vidovo), по імені поета Овідія, [тому що] вважають, що він жив у вигнанні в цій частині Понта 202. Так вважається, що і Іліон (Іlіum), або Троя (Troіam), колись знаходилися на київській території (terrіtorіo Kioviensi), у найплодючіших степах і мальовничіших 203 лісах. Тут можна бачити пам’ятники, від яких нині збереглися руїни, підземелля, гроти, мармурові плити і залишки могутніх стін. Це давно покинуте, але досить зручне для мешкання місце називається нині Торговиця 204 (Torgovitza).

Київ багатий на іноземні товари. Адже яких тільки каменів, шовкових [одягів], витканих золотом, шовків, пахощ, благовоній, шафрану, перцю й інших пряностей доставляють з Азії, Персії (Persіde), Індії, Аравії (Аrаbіa), Сирії (Syrіa) на північ (Septentrіonem), у Московію, Псков (Plescoviam), Новгород (Novogardіam), Швецію (Svecіam), Данію (Dacіam), не якимось іншим надійнішим, прямішим і торованішим шляхом, але саме цим, древнім і дуже наїждженим, що веде від порту Понта Евксинського, тобто від міста Кафи, через ворота Таврики (per portam Taurіce) і Таванський перевіз на Бористені, а звідти степом на Київ. Адже мають звичай ходити туди чужоземні купці, здебільшого в тисячу числом, зібравшись в групи (cohortes), що їх називають каравани (korovanі), з багатьма навантаженими візками і нав’юченими верблюдами. Вони здавна сплачували за знак на митниці 205 предкам Священної Величності Вашої, при переправі через Бористен біля Товані. Там і нині існує склепінне приміщення з суцільного каменю, що і нами, і жителями Таврики (Tavrіcanі), і греками називається Витординською банею (balneum Vitordinum) 206. І кажуть, що тут зупинявся збирач податків (publіcanus) великого князя Литви, який збирав мито. Так що, якщо хто-небудь не сплатив мито або його було викрито в безмитному провозі товарів, на того накладався штраф, а все його майно вилучалося для Києва. Цей закон, що його називають осмінництво (Ossmіcztwo) 207, укладений з метою приборкати сарацинську (Saracenіcae) жадібність, і який слугував багато століть, не так давно почав виходити з ужитку.

Якщо ж купці, уникаючи двох перевозів через Борисфен та не бажаючи сплачувати мита Величності Вашій, залишають древній шлях, що проходить через володіння Вашої Величності й від воріт Таврики повертають униз, а потім прямують непротореними степами до Московії через Путивль (Putivl), або повертаються цим шляхом, то часто трапляється, що їх грабують розбійники, які блукають тими місцями.

Отоді сильно наживаються київські жителі (praesіdes): збирачі податків, купці, міняли (trapezіtae), човнярі (nauclerі), візники (vectores), трактирники (lixae), шинкарі (caupones), і дотепер на це не скаржилися ні московити (Moscus), ні турки, ні татари. Але і тоді одержують вони вигоду від цих караванів, коли інший раз ті йдуть узимку по непрохідних полях і гинуть під сніговими заметами.

Так трапляється, що київські хати, буяючи плодами і овочами, медом, м’ясом та рибою, але брудні, повняться дорогоцінними шовками, каменями, соболями (zobolіs) і іншими хутрами, пряностями, настільки, що я бачив там шовк дешевше, ніж у Вільні льон, а перець дешевше солі. А щаслива і рясна Київщина багата і людьми, тому що на Бористені і на інших ріках, що впадають до нього, є чимало багатолюдних міст, багато сіл, жителі яких уже з дитинства привчаються плавати, ходити на човнах, ловити рибу, полювати; з них одні ховаються від влади батька, чи від рабства, чи від служби, чи від [покарання за] злочини, чи від боргів, чи від чогось іншого; інших же приваблює до неї, особливо навесні, більш багата нажива і більш рясні місця. І випробувавши радості в її фортецях, вони відтіля вже ніколи не повертаються; а в короткий час стають такими сильними, що можуть кулаком валити ведмедів і зубрів. Звикнувши до життєвих негод, вони стають дуже відважними. Тому там дуже легко набрати безліч добрих воїнів 208.

Вона була володінням князів Русії та Московії; у ній вони також прийняли християнство; і нині в ній є величні стародавні церкви (basіlіcas), споруджені з полірованого мармуру й інших заморських матеріалів, криті оливом, міддю, а також і позолоченими пластинами. Є і дуже багаті монастирі (monasterіa), особливо той, що присвячено Благій Діві Марії. Він зберігає у своїх підземеллях і підземних ходах багато гробниць, у яких лежать нетлінні і висохлі останки: оскільки вони вважаються святими, то з благоговінням шануються русинами. Тому що вони думають, що душі тих, чиї тіла поховані тут, знайшли від цього вічний порятунок. Тому вся найвища знать, навіть з віддалених місць, і грошима і дарунками прагне заслужити право бути похованими тут 209. Князь московитів (Moscorum) збирає щорічно значні прибутки з тих володінь цього монастиря, що відійшли йому. Але він не поспішає повернути їх, тому що сам усіма силами бажає оволодіти цим містом, що по серцю йому, стверджуючи, що він — нащадок Володимира (Volodіmіrі), київського 210 князя. Чимало засмучені і люди його, що не володіють такою древньою столицею царів (cathedram stemmatum) і святинями її.

При всіх зручностях міста, є в нього і свої незручності. Адже жителі його не захищені від татар, що нападають на кордони його з засідок. Однак вони не намагаються взяти його силою. Погрожують приїжджим і лихоманки, що трапляються від денного сну, а також від переїдання риби і плодів; коням же від трави, зараженої розливами багатого рибою Бористена. Посіви ж дуже часто псує сарана, що налітає з приморських місць. Народжуються там біля рік і в лісах рої як бджіл, так і інших комах, шкідливих для крові, таких, як безкрила сарана, комарі, мухи, особливо багато їх з липневих календ.












Витяг з десятого фрагмента


Релігія, чи закон, спільний у татар з турками, а також з іншими сарацинами, нагадує іудаїзм (judaіsmum) і несторіанську єресь (haeresіm Nestorіanum) 211. Вони визнають єдиного і цільного (sіmplіcem) Бога. Тому що вони вірять у Христа, святого проповідника і кінцевого судію світу, породженого від непорочної Діви, але не зазнавшого пристрастей. Вони дотримують обрізання. Але його роблять у такому зрілому віці, у якому піддався обрізанню Ізмаїл (Іsmahel), патріарх їхній. Розповідають, що виникла ця секта (secta) у Мецці (Меcha) 212, місті Аравії, близько 600 року від Різдва Христова при сприянні іудеїв (judaeіs), які переселилися туди. після падіння Єрусалима, по злому наміру якогось ченця і злісного віровідступника Сергія (Sergii), на погибель християнства (Chrіstіanіtatіs). Вона [була] створена одним неписьменним арабом (Arabem), наділеним досить гострим розумом. Він, ставши з візника чоловіком і паном багатої жінки, зажадав також набути владу над своїми [людьми]. Коли ця спроба не вдалася, він видав себе за посланника (nuntіum) і пророка божого і переконав [у цьому] арабських ідолопоклонників 213. Віра ця, котру вони вважають себе зобов’язаними поширювати зброєю, настільки неймовірна, що вони вище благо і насолоду вбачають у задоволеннях, якими блаженні будуть насолоджуватися в майбутньому житті за допомогою вкушания, дотику і всіх зовнішніх почуттів. І усе-таки варвари в такій скотинячій омані хваляться, що вони близькі Богові, а любов’ю і діяннями, якими умилостивляють Божественну Велич, перевершують нас. І вони обіцяють, що по справах Бог прихильний до них і сподіваються, що стан їхніх справ згодом покращиться; таке людське марнославство.

Нас же, християн, через велику недбалість до божественних справ і тім, які один іншому наносить шкоду, зло, вони гудять, осміюють, докоряють, [говорячи], що [ми] варвари, безбожники, що випадково носять ім’я Христа, що не належать до його віри, і вважають нас невартими спілкування з ними. Вони свято сповідують правосуддя. Вони проповідують свою релігію з невтомною старанністю. Молитвою вони починають день і молитвами кінчають. Щодня ранком, ввечері і удень вони моляться; і ніщо не може змусити їх відмовитися від цього. Цю справу вони покладають не лише на священнослужителів (sacerdotes), хоча і їх вони мають для молитви і тлумачення віри. Будь-хто в них, як клірик (clerіcus), так і мирянин (laіcus) і таємно, і перед людьми на загальних сходках сповідують Бога, Землю, на якій вони, завжди тверезі, з кінцівками, обмитими очищувальною водою, розмовляють з Богом, наслідуючи Священному Писанню, вони вважають святою і простираються на ній. У святилищах у них немає ніяких сидінь. Вони роблять своєрідні жести, приписані і визначені законом, здіймають долоні до неба, схиляють коліна, нахиляючи до самої землі, припадають до неї обличчям, усім серцем, і всіма членами вони віддаються молитві, у якій вони говорять не занадто багато слів, але винятково ці: «Єдиному і безсмертному Богові, Творцеві неба і землі, крім якого немає іншого, честь і слава вовіки віків».

До молитви вони додають піст. Адже вони цілими днями умерщвляють душі свої не лише голодом і спрагою, але утримуються від усякого нечестивого слова і справи, не помислюючи ні про що, крім божественного, до глибокої ночі, коли вони приймають їжу не для пересичення, але для відновлення сил. Їм смішні наші пости, що не включають ні голоду, ні спраги, ні попелу 214, ні міркувань про божественне, ні пильнувань, ні молитов.

Вони щедрі і роздаючи милостиню. Адже вони не дозволяють нікому зі свого народу злидарювати або помирати від голоду і холоду. Однак з цими благодіяннями нерозлучно зв’язана справедливість. Тому що вони дають не тим, хто перетворить милостиню в жадібність і розкіш, але біднякам, хворим, прочанам, ученим (scholastіcіs), що опановує знаннями писань і обрядів їхньої релігії.

Вивідувати божественні таємниці в них вважається гріхом і неуцтвом, вони проклинають нашу зухвалість, оскільки деякі з нас божественні суди і таємниці, що вони називають великою безоднею, обговорюють у застіллях, марно поминаючи ім’я Боже 215. Татари висміюють наших церковників або пророків (prophetas), гудять, що храми повні прикрас, сидінь, вівтарів, образів старіючого Бога і красивих жінок, які збуджують похіть, [що] у них на сидіннях почесніші [люди] мирно сидять [і] сплять, коли йде служба, а бідним людям не дозволяють сідати; самі ходять у храми, оточені великою челяддю (stіpatores), дозволяють їм стояти біля себе, виставляючи напоказ свою гординю. А в татар немає жодного хана (tyrannus), що оточував би себе в синагозі служителями (apparіtor) або охоронцями, щоб не виділятися серед народу. Він не претендує на те, щоб сидіти, його смиренність відповідна його величі.

Нас запрошують у храми удари бронзи, їх — голосні вигуки певних слів хвали Господу; вони засуджують, що ми, підносячи хвалу Господу, тішимо слух наш трубами (buccіnіs), органами (organіs), співом (harmoniis), невиразними словами молитов, а тим часом природні наші органи мовчать.

Ті, хто є в них священнослужителями, не жадібні, не марнолюбні, не віддані ні задоволенням, ні наживі, менш усього зв’язані з мирськими справами, але вони чесні, лагідні, скромні, старанні у своїй службі, віддані вірі; вони тільки відправляють службу і тлумачать закон. Адже гудять наших священиків не тільки язичники, але і сусідні з нами русини за те, що вони п’ють вино, а це — надмірність, їдять м’ясо і не женяться, придушуючи в собі бажання робити собі подібних. Тому що ніхто не може бути помірним, якщо Бог того не дав. Від цього утримуються безшлюбні грецькі ченці. У той самий час священики здавна мали своїх дружин, що виявляється з багатьох місць Священного Писання: Левіт 21.3 ; Ездра 9; Даниїл 14; Єзекіїль 44; Варух 6; Лука 1.10; 18; у Тита 1. Якби і наші чинили тепер так само, утримуючись за три дні до несення посудин божих, то жили б непорочніше, ніж як розпещені гурмани в цій підробленій безшлюбності.

Вони завжди згоряють від прагнення або утримують наложниць, тобто, як говорить Софонія, «опоганюють святиню» 216. І, однак, ми на цих найманців (mercenarіes) покладаємо обов’язок вихваляння Бога, важкий для нас, тоді як вони скоріше гнівають Бога своїми дурними вдачами, чим догоджають йому. Обов’язки, доручені їм нами, покладають вони на недбайливих намісників; самі тим часом віддаються задоволенням і ледарству; як трутні поїдають бджолиний мед, так вони — працю народу, бенкетують і роскішно вдягаються. До церковних обов’язків, багатьом одночасно, ще не досягши зрілого віку, не випробувавши себе, нерозважно прагнуть, [а потім] занурюються в мирські і блюзнірські справи.

І хоча колись священикам не можна було мати частину володінь з народом Божим, крім десятини, однак наші не задовольняються десятинами, приношеннями за відпущення гріхів і інших різних прибутків (quaestіbus), що вони одержують від багатих, бідних, новонароджених, тих, що вступають у шлюб, хворих, помираючих, померлих; до того ж крім багатих маєтків (opіma praedіa) вони прагнуть керувати багатьма церквами одночасно, на шкоду суспільству, усупереч законові і розумові, тому що вони в більшості випадків не мешкають при тих церквах, до котрих увійшли непокликані, за словами Господа нашого, не через двері, але як злодії і розбійники. Вони здають їх мирянам, купцям, звідникам, продають. Є багато [церков], що ніколи не бачили своїх пастирів (pastores) або парафіяльних священиків (plebanos).

Якщо хто-небудь від границь королівства (regnі) по всій Литві й Жемайтії, а також Русії став би шукати пастирів у церквах, що приносять такі прибутки, що одна церква може прокормити багатьох [пастирів], то не знайшлося б ні жодної, де б пастир перебував постійно або ж часто її відвідував. Тому похитнулася віра в пастві, охолола любов до Бога, перестали підносити хвали Господу. І проти таких [пастирів] у багатьох місцях гримлять слова 217 Божі. Але я не хочу викликати на себе гнів священиків, яким ми повинні коритися і перед якими повинні з’являтися, після того як я зачепив так багато різних людей. Досить було міркувань про це. Якби становище це було виправлене, ми жили б щасливіше, підносячи хвалу Вашій Королівській Величності, але особливо — величі Божій.



Кінець фрагментів Михалона Литвина









[Переклад з московського видання: Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. — М., 1994. — C. 58—106.]







Попередня     Головна     Наступна         Примітки                 Латинський текст


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.