Попередня     Головна     Наступна





КОМЕНТАРІ


до тексту Михалона Литвина. Про звичаї татар, литовців та московитів.



1 В латинському тексті Михалон Литвин, ґрунтуючись лише на одній з гілок західної писемної традиції, вживає перекручену форму етнонима, — «тартари», — що в якоюсь мірою вказує на його малу обізнаність про зміст і реальну форму даного терміна та на книжні джерела його інформації. У даній публікації було визнано більш доцільним застосування історичного варіанта цього етнонима — татари. М. У.

2 Авраам — легендарний родоначальник єврейських племен. Відповідно до біблійної традиції (Бут. XI—XXV) батьківщиною Авраама вважається Ур. И. С.

3 Олександр Македонський, Олександр Великий (356—323 р. до н.е.), полководець і державний діяч, син македонського царя Філліпа II та його дружини Олімпіади, цар Македонії (336—323 рр. до н.е.) И. С.

4 Дарій I (пом. 486 р. до н.е.), цар Персії з династії Ахеменідів (521—486 р. до н. е.). И. С.

5 Кир II Великий (пом. 530 р. до н.е.), цар Персії з династії Ахеменідів (558—530 р. до н. е.). И. С.

6 Ксеркс I (пом. 465 р. до н.е.), цар Персії з династії Ахеменідів (486—465 р. до н. е.), син Дарія I і Атосси, доньки Кира II. И. С.

7 Тюркське слово «орда» означало, як повідомляє С. Герберштейн, «сукупність» чи «множину» (Герберштейн С. Записки о Московии. М., 1988. С. 167 (далі — Герберштейн). У російській мові цей термін спочатку означав «намет», «ставку хана», центр улусу, а згодом — сам улус Джучи — Золоту Орду (Богатова Г. А. Золотая Орда // Русская речь. 1970. № 4. С. 70—77; Федорев-Давыдов Г. А. Кочевая орда в улусе Джучи // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 9. История, 1970. № 5. С. 75—86). М. У., А. X.

8 Перекопські татари отримали у ВКЛ назву від «перекопу» рову на Кримському перешийку, в Московії їх називали кримськими. М. У., А. X.

9 Ногаї — Ногаї, тюркомовна народність, що відноситься до кипчацької групи, що склалася в XIV—XV ст. у результаті змішування різних тюркських племен (половців і переважно мангитів та кунгратів) на території колишнього володіння темника Ногая (пом. 1300 р.), до імені якого і сходить цей етнонім. Докладніше див. прим. 639 до «Записок» Герберштейн С. Указ. соч. С. 342). М. У.

Ногайська орда розташовувалася до сходу від Нижньої Волги і займала територію від Північного Прикаспія й Приаралля до Тури й Ками та від Волги до Іртиша. Центр Орди — м. Сарайчик у низов’я р. Яїк (Поноженко Е. А. Общественно-политический строй Ногайской орды в XV — середине XVII ст. М., 1977; Kappeler A. Moskau und die Steppe: Das Verhälthis zu den Nogai — Tataren irn 16. Jh. // Forschungen zur osteuropäischen Geschichte. Bd 46. Berlin, 1992. S. 87-106). A. X.

10 Астраханське ханство, татарська феодальна держава, на сході межувало з Ногайською Ордою по р. Бузану, на півдні його територія доходила до Тереку, на заході до Кубані і Дону, на півночі до м. Сарая. Астраханське ханство виділилося зі складу Золотої Орди в XIV ст.; остаточно відокремилося бл. 1459 — 1460 р.; першим правителем був Махмуд, брат хана Ахмата. Столиця — м. Астрахань (Хаджі Тархан). Приєднано до Московї 1556 р. (Перетяткович Г. И. Поволжье в XV и XVI вв. М., 1877; Очерки истории СССР. Конец XV — начало XVII ст. М., 1955). М. У.

11 Неточність. Танаїс — давньогрецька назва не Волги, а Дону И.С.

12 Батий (Бату, Саїн-хан) (пом. 1255) — монгольський хан, син Джучи, онук Чингисхана. У 1236—1243 рр. очолив похід у Східну Європу. У 1236 р. завоював Половецький степ (Дешт-и-Кипчак), у 1237—1240 рр. — Русь, потім зробив похід на Польщу, Угорщину і Далмацію, але не зміг захопити ці країни. Після повернення з походів у Європу (1243 р.) осів на Нижній Волзі. У результаті його завоювань на території від Іртиша до Дунаю виникла держава Золота Орда. В усті Волги Батий заснував м. Сарай — столицю Золотої Орди (у східних джерелах — м. Бату) (див.: Тизенгаузен В. Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Т. 1. Спб., Т. 2. М.; Л., 1941. Греков Б. Д., Якубовский А. Ю. Золотая Орда и ее падение. М.; Л., 1950). М. У.

13 ...над московитами і всіма русинами. — Відповідно до термінології, вживаної у ВКЛ, «московити», «моски», «мосхи» — жителі Московського князівства, а пізніше і Московської держави. Протиставлення «московитів» іншим східним слов’янам — «русинам», які мешкали у ВКЛ, виникло наприкінці XV ст., коли Іван III висунув претензії на всі землі колишньої Київської держави, населені «руссю» («русинами»). Відмовляючи цьому князю в праві називатися князем «всієї Русі», литовські дипломати і політичні діячі визнавали його лише князем Московії (див. докладніше: Хорошкевич А. Л. Русское государство в системе между народных отношений конца XV — начала XVI ст. М., 1980. С. 100—102). А. X. Див. також: А.І.Генсьорський. Термін «Русь» (та похідні) в Древній Русі і в період формування східнослов’янських народностей і націй.

14 Казанське ханство — феодальна держава в Середньому Поволжі на території Волзько-Камської Болгарії — виділилася зі складу Золотої Орди в 1438 р. Засновником династії казанських ханів був Улу-Мухаммед (1438—1445 рр.). Столиця — м. Казань. Казанське ханство припинило своє існування після казанських походів 1545—1552 рр. та взяття Казані московськими військами в 1552 р. (Вельяминов-Зернов В. В. Исследование о касимовских царях и царевичах. Ч. 1—4; Спб., 1863—1887; История Татарской АССР. Т. 1. Казань, 1955. Сафаргалиев М. Г. Распад Золотой Орды. Саранск, 1960). М. У.

15 Казахська Орда утворилася в середині XV ст. у результаті відділення від Узбецької орди, що одержала свою назву від хана Узбека (пом. 1341), групи кочівників на чолі із синами хана Барака Ґераєм та Джанібеком, що осіли в Монголистані в долині ріки Чу. До початку XVI ст. Орда зайняла значну частину теперішнього Казахстану, до цього ж часу відноситься об’єднання казахських племен у Казахське ханство. З 30-х рр. XVI ст. термін «казах» став застосовуватися до всього населення степів, що входили раніше в Узбецьке ханство і розташовані до сходу від нього районів (Народы Средней Азии и Казахстана. Т. 2. М., 1963; История Казахской ССР. Т. 1—2; Алма-Ата; Валиханов Ч. Ч. Собр. соч. Т. 1—2. Алма-Ата. 1961-1962). М. У.

16 У XVI ст. резиденція династії Шейбанідів. Бухарське ханство — феодальна держава в Середній Азії в XVI — початку XX ст. — утворилося в результаті розгрому, держави Тимуридів Шейбанідами. Назва «Бухарське ханство» з’явилося в XVI ст. після перенесення столиці із Самарканда в Бухару (История Узбекской ССР. Т. I, кн. 1—2. Ташкент, 1955—1956). М. У.

17 Самарканд — місто в долині р. Зеравшан, У IV ст. до н.е. на місці Самарканда існувало місто Мараканда (уперше згадають у 329 р. до н. е.). У 1500 р. Самарканд був завойований узбеками на чолі із Шейбані-ханом. У середині XVI ст. столиця держави була перенесена із Самарканда в Бухару, і Самарканд увійшов до складу Бухарського ханства (Вяткин В. Л. Памятники древностей Самарканда. Самарканд, 1927; История Узбекской ССР. Т. I, кн. 1—2; Пугаченкова Г. А. Самарканд. Бухара. М., 1961.). М. У.

18 Ісмаїл (Ізмаїл), відповідно до біблійної традиції, син Авраама і рабині-єгиптянки Агарі; Коран називає його родоначальником арабських племен; вважався предком і іншими кочовими народами. М. У. Посилання Литвина не точне. Вірніше: Бут. 16. А. X.

19 ...озеро ...називається Меотійським. — Меотіда — назва Азовського моря в древніх греків та римлян — сходить до місцевого етнонима — меоти. А. X.

20 ...на тридцять миль. — Милліарій — римська міра довжини, що складає тисячу кроків; миля. С. Д.

21 ...фортеця... Перекоп. — Свою назву одержала від рову, проритого на перешийку, що з’єднував півострів Крим з материком. С. Д.

22 Таврика — південня частина Кримського півострова, названа по імені таврів — найдавніших племен, що згадуються античними джерелами на цій території. У середньовічних джерелах Таврика озиачає Кримський півострів. С. Д.

23 ...володіння трапезундских греків. — Трапезундська імперія виникла на північному сході Малої Азії в процесі розпаду Візантійської імперії й існувала в 1204—1461 рр., столиця — м. Трапезунд (суч. Трабзон). У 1461 р. завойована султаном Мехмедом II і перетворена в провінцію Османської імперії (Успенский Ф. И. Очерки из истории Трапезундской империи. Л., 1926; Карпов С. П. Трапезундская империя и западноевропейские государства в XIII—XV вв. М., 1981. Miller W. Trebisond. the last Greek Empire. L., 1926). И. С.

24 Понтийське море, Понт Евксинський — антична назва Чорного моря, що вживалася також у середньовічних джерелах. У руських літописах, починаючи з Повісті временних літ, зустрічається назва Понтьское море. Понетьское море. И. С.

25 Литвою автор іменує ВКЛ, до складу якого в XVI ст. входили й українські землі. С. Д.

26 Черкаси: уперше згадуються в 1282 р. У першій третині XIV ст. увійшли до складу Литовського князівства; були оборонною фортецею (Яковлiв А. Намiсники, державцi и старости господарського замку Черкаського в кiнцi XVI ст. Киiв, 1907). У 1532 р. піддалися нападу кримського хана Саадат-Ґерая, після чого фортеця була відновлена в 1549 р. (Малиновский И. История панов-рады Великого княжества Литовского. Томск, 1901. С. 185—189). Ю. М.

27 Брацлав (у наш час селище міського типу у Вінницькій обл.), уперше згадується у вірменських літописах вже в 1059 р. у числі міст, з якими вірменські купці вели торгівлю; у руських літописах XII ст. — Браславль. Після захоплення Поділля вел. кн. літ. Ольґердом у 1362 р. тут споруджено фортецю, зруйновану в результаті набігу татар у 1479 р. і відновлено в 1479 р. за наказом вел. кн. Олександра Казимировича. Після приєднання українських земель до Польщі в 1569 р. — центр Брацлавського воєводства. По другому розділові Польщі (1793 р.) перейшов до Росії (Григоренко Г. Город Брацлав и его храмы. Каменец-Подольск, 1896; Малаков Д. В. По Брацлавщине (от Винницы до Тульчина). М., 1982). С. Д.

28 ...завжди порослими травою і всюди дуже рівними, полями. — Литвин має на увазі причорноморські степи. Арабський мандрівник Ібн-Батута, що відвідав у 1333—1334 рр. Золоту Орду, писав про них: «Степ ця зелена, квітуча, але немає на ній ні дерева, ні гори, ні пагорба, ні підйому» (Тизенгаузен В. Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Т. I. С. 279). И. С.

29 Бористен — назва Дніпра в античності й в епоху Відродження в латиномовній літературі. С. Д.

30 ...рясна... сіллю. — Італійський купець Барбаро, який відвідав Крим у XV ст., описав «соляні озера» у Криму біля Перекопського перешийка: «Там (біля перешийка до острова Кафи) знаходяться величенні соляні озера, що безпосередньо відразу на місці і застигають» (Барбаро И. Путешествие в Тану / Барбаро и Контарини о России. Л., 1971. С. 154) — Фламандський мандрівник Рубрук (1253 р.) повідомляв, що татари одержують великі доходи з податків на сіль, а також про те, що до Перекопу приїжджають за сіллю з усієї Русі. (Плано Карпини Дж. дель. История монголов; Рубрук де Г. Путешествие в восточные страны. М., 1957. (далее — Плано Карпини; Рубрук. Указ. соч.). С. Д., И. С.

31 Типеч — очевидно, перекручене слово від тюркського кореня «теп/тип» — у значенні «лягати, бити ногами», у переносному значенні — «добувати копитами траву з-під снігу». Маються ранні руські запозичення — тибеновати (добувати траву) і тебеновка (зимове пасовище). У Литвина тюркське «тибин» перетворилося в руське «типеч». М. У. Рубрук, описуючи чорноморські степи, також відзначає, що вони покриті чудовою травою.

32 Солхат (Старий Крим) виник ще в античну епоху; його назва, можливо, сходить до перекрученої вірменської назви Сурб Хач (Святий хрест) (Якобсон А. Л. Средневековый Крым. Л., 1964. С. 170). Литвин помиляється, думаючи, що Солхат, Феодосія та Корсунь те саме місто. Див. прим. 33. И. С.

33 Теодосія — заснована вихідцями з давньогрецького міста Мілета в середині VI ст. до н.е. В другій половині XIII ст. генуезці заснували там торгову факторію Кафу. У 1475 р. Кафа (Каффа, ал-Кафа) перейшла до турків. И. С.

34 Корсунь (Херсонес, Херсон). Засноване у 422—121 рр. до н.е., у V—XI ст. — найбільше місто Причорномор’я. З початку IX ст. вступає в безпосередні зв’язки з Руссю. З 30-х рр. Х ст. Херсонес — центр візантійської феми (області) у Криму, у 989 р. був захоплений київським князем Володимиром Святославичем. Узяття Херсонеса було зв’язано з уведенням християнства на Русі. Володимир Святославич допоміг Візантії придушити повстання в Малій Азії, але візантійський імператор відмовився скріпити союз з Руссю династичним шлюбом своєї сестри з київським князем. Захоплення Володимиром Херсонеса змусило Візантію виконати свої обіцянки. Християнство було введено на Русі як державну релігію близько 988—989 рр. (Белов Г. Д. Херсонес Таврический. Л., 1848; Шахматов А. А. Корсунская легенда о крещении Владимира. Спб., 1906; Богданова Н. М. Херсон в Х—XV вв. М., 1991. Беляев С. А. Теперь я узнал истинного Бога // Наука в СССР. 1990. № 1 (55). С. 84—91). Shepard G. Some remarks on the souries for the Conversion of Ruś // Le origini e lo sviluppo della christianita slavo-bizantina. Roma, 1992. P. 59—95). И. С.

35 На думку Р. Батури, згадане Михалоном вторгнення литовців до Крими могло відбутися наприкінці XIV ст., під час похoдов вел. кн. Вітовта (див. прим. 40) проти татар (Вatūrа R. Lietuva tautų kovoje prieš Aukso Ordą. Vilnius, 1975. P. 299). Відповідно до іншої точки зору, такий похід литовців міг відбутися в 1363 р. при Ольґерді Гедиміновичу, великому князі литовському в 1345—1377 р. (там же. С. 240—241). И. С.

36 Ця вказівка помилкова. У дійсності дверей собору в древній столиці Польщі — Гнізно — середньовічної німецької роботи (відлиті з бронзи бл. 1175 р.) і зображують сцени з життя чеського єпископа Вюйцеха (бл. 955—997), який обращав на християнство жителів Помор’я, убитого Пруссами і зарахованого до лику святих (Stownik historii Polski. Warszawa, 1973. S. 114—115, 537). З Корсунем традиція довгий час зв’язувала появу воріт на Софійськ соборі в Новгороді. Установлено, що так звані «Корсунські врата» (їх іноді іменували Сигтунськими, Маґдебурзькими, Плоцькими) були зроблені в 1153 р. у Маґдебурзі і спочатку призначалися для собору Успення Приснодівы Марії в Плоцьку. Близько 1453—1456 р. вони опинилися в Новгороді (Поппе А. В. К истории романских дверей Софии Новгородской // Средневековая Русь. М., 1976.43. 191—200.) Очевидно, Михалону була знайома легенда про вивіз русинами з Корсуня бронзової брами, і він помилково зв’язав її з дверима Гнізнінського собору. Ця помилка Михалона спростовує припущення Е. Охманського. про відвідування Литвином Гнізна (див.: Охманьский Е. Михалон Литвин и его трактат о нравах татар, литовцев и москвитян середины XVI в. // Россия, Польша и Причерноморье в XV—XVIII вв. М., С. 104), оскільки побувавши а цьому місті, де був розвинутий культ св. Войцеха, він, безсумнівно, знав би, що на гнізненських дверях зображені сцени з життя цього католицького святого, і, отже, не міг би приписувати їхнє виготовлення православним грекам. С. Д.

37 Темиркутл (Темир Кутлук, Тимур-Кутлуґ), хан Золотої Орди в 1305—1401 р. М. У.

38 Тут і далі Литвин звертається до Сигізмунда I Старого (1467—1545), який у 1506—1545 р. був королем польським та у 1506—1544 рр. великим князем литовським. С. Д.

39 Ачкирей-хан Хаджем-Ґераю бін Гияс ад-дина бін Таш-Тимура, хан Криму (ок. 1428—1456, 1456—1466), основоположник кримської династії Ґераїв. Про допомогу литовських князів і короля Польщі Хаджи-Ґераю при утвердженні його в Криму збереглася значна письмова традиція тієї епохи (АЗР. Т. I. Спб., 1848. С. 119 і ін.). М. У.

Активне втручання в ординські справи було з часів вел. кн. Вітовта (про нього див. прим. № 40) одним з важливих елементів зовнішньої політики ВКЛ. За підтримкою Вітовта намагався повернути собі владу в 1399 р. хан Тохтамиш, коли, престол на короткий час захопив його син Джелал-ед-Дин (учасник Грюнвальдської битви 1410 р.). Хаджем-Ґерай почав боротьбу за Крим ще в 30-і рр. XV ст.; потерпівши невдачу, він втік до Литви і, відповідно до хроніки Биховця, одержав від вел. кн. Сиґізмунда Кейстутовича у володіння м. Ліду (ПСРЛ. Т. 32. М., 1975. с. 160). За повідомленням низки хронік, Хаджем-Ґерай був відправлений у Крим у 1443 р. вел. кн. Казимиром за запрошенням ширинських і багринських мурз у супроводі литовського земського маршалка Миколая Радзивілла. М. Стрийковський додає, що Казимир ще у Вільно урочисто коронував свого ставленика на ханство (Stryjkowski М. O początkach, wywodaeh, dzielnościach, sprawach rycerskich i domowych slawnego naroda litewskiego, żemojdzkiego i ruskiego // Oprac. J. Radziszewska. W-wa, 1978. S. 433—434). Остаточно утвердившись в Криму в 1449 р., Хаджем-Ґерай проводив політику союзу з ВКЛ. Повідомлення Литвина про народження Хаджи-Ґерая в Литві звучать досить правдоподібно вже наприкінці XIV — початку XV ст. там дійсно виникли поселення татар, що служили князям ВКЛ (див. прим. 172); але по іншим даним, уродженцем Литви був суперник Хаджи-Ґерая Сеїд-Ахмед (Сеїд-Махмет), онук Тохтамиша, вигнаний із Криму в 1449 р. і померлий у Литві, у м. Ковні (совр. Каунас) (Греков И. Б. Очерки по истории международных отношений Восточной Европы в XIV—XVI вв. М» 1963. С. 123—124). Не виключено, що. Литвин приписує Хаджи-Ґераю факт із біографії Сеїд-Ахмеда, плутаючи двох кримських ханів, що мешкали в Литві. С. Д.

40 Вітовт (Олександр) (1350—1430) — вел. кн. литовський з 1392 р. Боровся за незалежність ВКЛ від Польщі, провадив активну завойовницьку політику на сході. У 1404 р. захопив Смоленськ, робив походи на Псков і Новгород, вів боротьбу проти Тевтонського ордену, над яким з’єднане польсько-литовське військо здобуло перемогу при Грюнвальді в 1410 р. Його протиборство з Кримським ханством було менш успішно. А. X.

41 Менґли-Ґерай — хан Менґли-Ґерай (пом. 1514), кримський хан у 1466—1474, 1475—1476 рр. і в 1478—1514 рр. Син засновника династії. Ґераїв — Хаджи-Ґерая, чоловік (з 1487 р.) впливової казанської і кримської цариці Нур-султан (Босворт К. Э. Мусульманские династии. Справочник по хронологии и генеалогии / Пер. с англ. и прим. П. А. Грязневича. М., 1971, Inaldcik Н. Giray Islam änsiklopedisi. Istambul, 1945). М. У.

42 Сап-Ґерай-хан Сагиб-Ґерай, син кримського хана Менґли-Ґерая і Нур-султан: казанський хан у 1521—1524 р., у 1532—1551 р. М. У.

43 Махмет-Ґерай — хан Мухаммад-Ґерай I, син Менґли-Ґерая, кримський хан у 1514-1523 рр., проводив активну антимосковську політику (Сыроечковский В. Т. Мухаммед-Гирей и его время // Учен. зап. МГУ. Вып. 61. Т. 2. М., 1933). М. У.

44 Садет-Ґерай — хан Саадат-Ґерая, син Менґли-Ґерая і цариці Нур-султан, кримський хан у 1524—1532 рр. М. У.

45 Хас-Ґерай. — Мається на увазі кримський хан Газий-Ґерай I; син Мухаммад-Ґерая I, правил менше року (1523—1524). Варто помітити, що правопис власних імен кримських ханів і султанів у Михалона цілком відповідає нормам, зафіксованим у руських (українських та білоруських) письмових джерелах, що, можливо, указує на письмовий характер джерел інформації автора. М. У.

46 ...рід Ґераїв. — Очевидно, мається на увазі династія Ґераїв (Гереїв, Гираїв). Про походження і зміст слова «гирею», точних відомостей немає; можливо, воно сходить до етнонима-назви роду і племені герай (керай), тому що роди з подібною назвою донедавна зустрічалися серед тюрків Середньої Азії, Казахстану і Західного Китаю: кирей, кара-кирей, сари-кирей і т.д. Відповідно до переказів тюркомовного населення Криму, вихователем (аталиком) царевича, майбутнього засновника династії, булр людина, яка належала до роду Ґераїв. Починаючи з часів Менґли-Ґерая, сина Хаджи-Ґерая, цей компонент імені став даватися кожному царевичу як частина двоскладового імені. М. У.

47 Манкуп (Манґуп, Манґуп-Кале, Майкоп, Ман Кермен) — древнє місто і фортеця, руїни якої збереглися біля Бахчисарая в Криму. Виникло бл. VI ст. н.е. як одне з міст кримської Ґотії; місцеперебування єпископа. У XIII ст., після скорення Криму татарами, ґоти утрималися в Манґупі, що до XV ст. керувався своїми князями. Один з них, по звісткам літописів, сватав свою дочку за сина вел. кн. Івана III. У 1492—1493 рр. Манґуп був узятий турками. Занепав після пожежі 1592—1593 рр., до XVIII ст. був остаточно покинутий населенням. С. Д.

48 Каффа — суч. Теодосія (перейменована в 1783 р.). Заснована в VI ст. до н.е. У XIII—XV ст. — генуезька колонія. У 1475 р. захоплена турками. А. X.

49 Керч (у стародавності Пантікапей), місто в Криму, засноване у VI ст. до н.е. — у V—IV ст. до н.е. — столиця Боспорської держави; у X—XI ст. входило до складу руського Тмутараканського князівства; у період татаро-монгольської навали підкорилося Ґенуї; у 1475 р. після захоплення турками стало опорним пунктом їхнього панування в Криму. С. Д.

50 Козлов (вірніше Кезльов чи Ґьозльов) — татарська назва кримського міста Євпаторії; походить від тюрко-татарського кореня «кьозлеву (кьозлеу)» у значенні: «джерело», «джерело». Це єдиний випадок відображення у творі Литвина історичної топонімії Криму першої половини XVI ст. у місцевій формі. М. У.

51 Це відбулося в 1475 р. (порівн. прим. 49). А. X.

52 Е. Охманьский вважає, що Литвин міг бути свідком походу кримських татар у напрямку Угорщини навесні і влітку 1543 р. Про пересування татарських військ Сиґізмунд I Старий писав із Кракова 4 липня 1543 р.: «Цар Перекопський на цій стороні Дніпра з великими людьми наготові стоїть» (Archiwum Sanguszków w Slawucie. Т. IV. Lwów, 1890. S.352). Але присутність хана в цьому поході сумнівна, оскільки Сагиб-Ґерай доручив його проведення синам, про це пише і Литвин (Охманьский Е. Указ. соч. С. 105). И. С.

53 ...озброєні кістяними... — Імовірно, має бути: «кистенями». Кистень — бойова зброя, «ціпок на зразок римського цеста» (Герберштейн С. Записки о Московии. М., 1988. С. 114), название которого тюркского происхождения (Шипова Е. Н. Словарь тюркизмов в русском языке. Алма-Ата, 1976. С. 185). А. X., С. Д.

54 Посол Венеції в Персії у 1474—1477 рр. Контаріні повідомляв про озброєння Великої орди хана Ахмата (1459—1481) наступне: «Стверджують також, що у всій Орді не знайдеться і двох тисяч чоловіків, озброєних шаблями і луками; інші — це голодранці без усякої зброї» (Барбаро и Контарини о России. С. 223). С. Д.

55 ...хоча і ходили обрані... вони і зовсім не відають» — текстологічне порівняння цього місця з «Ґерманією» Тацита, проведене Забулісом, показує подібність опису озброєння татар Михалоном з відповідним уривком з Тацита (див.: Тацит. Германия, 6, 1; Zabulis Н. Mykolo Lietuvio problema ir М. Ročkos «Mykolas Lietuvis» // Ročka M. Mykolas Lietuvis. Vilnius, 1988. P. 195). И. С.

56 ...подрібненого сиру. — Йдеться про різновид сухого сиру, що входив у запаси похідного продовольства татар (див.: Барбаро и Контарини о России. С. 142, 170). М. У.

57 Запасні верхові коні, злегка завантажені поклажею, у тюркських воїнів у минулому виконували функцію обозу. М. У.

58 Подібний спосіб переправи описав Барбаро (див. арбаро и Контарини о России. С. 151). У такий же спосіб переправлявся через Дніпро і Волгу Контаріні (там же. С. 212, 224). И. С.

59 Традиційну воєнну тактику тюрских і монгольських народів аналогічним чином докладно описує Плано Карпіні (Плано Карпини Дж. дель. Указ. соч., Рубрук Г. де. Указ. соч. С. 49—65). С. Д.

59а Йдеться про Сиґізмунда I Старого, великого князя литовського і короля польського (1506—1548).

60 Людовик (Лайош) II Яґеллóн, угорський король (1516—1526), син Владислава II Яґеллона, короля Чехії (1471—1516), а з 1490 р. і Угорщини (Уласло II, 1490—1516). Лайош II загинув у Мохачській битві, що відбулася в м. Мохач на правом березі Дунаю 29 серпня 1526 р. Турецькі війська одержали там перемогу, після чого значна частина Угорщини більш ніж на 160 років стала васалом Туреччини. И. С.

61 Йдеться про наступні події. На початку 1527 р. 26-тисячний загін ординців після спустошливого набігу на Белзьке та Люблинське воєводства Корони Польської повертався в Крим через Волинь і Київщину. У погоню за ними відправився литовський гетьман кн. Костянтин Іванович Острозький (про нього див.: Герберштейн С. С. Записки о Московии. С. 296). Він наздогнав татар, які розташувалися на нічліг на березі р. Ольшаниці між Києвом та Черкасами 5 лютого 1527 р., раптово напав на них і наніс їм нищівної поразки. 700 татар були захоплені в полон, лише деяким удалося врятуватися втечею, був звільнений 40-тисячний полон (Bielski M. Kronika Polska. Warszawa, 1833. S. 558). С. Д.

Звістки про битву на Ольшаниці містяться в білорусько-литовських літописах під 1527 р.: у списку Рачинського, в Ольшевському списку, в Євреїновському списку. В останньому приведено інше число убитих татар: «Побил зиме татар князь Костянтин Остроский 20000 на Алшаницы велми с малы ми людми» (ПСРЛ. Т. 35. М., 1980. С. 170, 192, 213, 235). Докладно повідомляє про цю битву Хроніка Литовська і Жмойтська, крім проводиря Костянтина Острозького називаючи й інших литовських та руських воєначальників, указуючи також, що в полон був узятий кримський царевич Малай; згідно цьому повідомленню, з боку татар у битві брало участь 24 тис чоловік, з них 10 тис. турків, і кількість жертв з татарського боку також досягало 24 тис. чоловік. Стрийковський у своїй хроніці також перераховує князів, які брали участь у битві, і воєвод, що відбили 34 тис. татар при цьому 24 тис. були убиті (Strуjkоwski М. Kronika Polska, Litewska Zmódska i wszystkiej Rusi. Warszawa, 1846. T. 2. S. 394). Тільки в Михалона приведено кількість воїнів з литовського боку — 3,5 тис., число зазначених ним супротивників литовців — 25 тис. — також не збігається з жодним з повідомлень про цю подію нині відомих білорусько-литовських літописів: очевидно, автор користувався якимись списками, які не дійшли до нас. Михалон наводить також точну дату битви, але не вказує імен учасників.

У Панегірику Альбрехтові Мартиновичу Гаштольду, що належить перу Деодата Септеннія, згадана битва з татарами в 40 милях від Києва, ідентифікується С. Лазуткою та Е. Гудавичюсом з битвою під Ольшаниці. У Панегірику перебільшено роль Гаштольда в перемозі над татарами і не згаданий ватажок литовського війська князь Костянтин Острозький. (Перемога в битві під Ольшаниці була оспівана у віршах Т. Жебравського. Див.: O pieczeczach dawnej Polski i Litwy. Napisat Teofil Żebrawski. W. Krakowie, 1865. P. 57. Цит. за: Lazutka St., Gudavičius Е. Deodato Septennijaus Goštautų «Panegirika» // Lietuvos istorijos metraštis 1976 m. Vilnius, 1977. P. 84, 88, 89). И. С.

62 5 серпня 1506 р. під білоруським м. Клецьком було розгромлено військо кримських царевичів Махмет-Ґерая, Бетю-Ґерая й Бурнас-солтана, які здійснили набіг на ВКЛ. Литовським військом командував кн. Михайло Львович Глинський (про нього див.: Герберштейн. С. 297). Звістки про цю битву містяться в білорусько-литовських літописах: Рачинського, Ольшевського, Рум’янцевському, Євреїновскому (ПСРЛ. Т. 35. С. 167, 192, 213, 234), хроніці Литовської і Жмойтській (ПСРЛ. Т. 32. С. 101), найбільш докладні — у Хроніці Биховця (ПСРЛ. Т. 32. С. 172—173); про цю битву повідомляють також Кромер і Стрийковський (Kromer М. Kronika. Warszawa, 1867. S. 784; Stryjkowski M. Kronika. Т. 2. S. 332—338; idem. O początkach. S. 591—597). С. Д., И. С.

63 Мається на увазі битва з татарами в Білорусі під Давидгородком у 1503 р., описана в Хроніці Биховця (там фортеця названа Городком. Див.: ПСРЛ. Т. 32. С. 170). Stryjkowski M. Kronika. S. 319; idem. Про poczatkach. S. 571. И. С.

64 Звісток про битви під Стрешином й Чечерськом литовсько-білоруські літописи не містять. С. Д.

65 У Лопушні (під Вишневцем) (у руських літописах — Лопасня) — 28 квітня 1512 р. литовські й польські війська під командуванням кн. К. И. Острозького розбили 24-тисячне військо хана Менґли-Ґерая. Докладна розповідь про битву див. у літописі Рачинського (ПСРЛ. Т. 35. С. 168); див. також Хроніку Литовську і Жмойтську (ПСРЛ. Т. 32. С. 104), а також твір Стрийковського (Stryjkowski M. Kronika. Т. 2. S. 371). С. Д., И. С.

66 Звісток про битви під Лебединим та Білою Церквою литовсько-руські літописи не містять. С. Д.

67 В серпні 1519 р. після набігу на Белзьке, Люблинське й Хелминське воєводства татарське військо було наздогнано на березі р. Бугу набраним на Волині військом під командуванням кн. К. И. Острозького і польських загонів. По деяким даним, Острозький чекав підкріплення, але польські загони самовільно вступили в бій, причому під час атаки натрапили на руїни спаленого татарами Сокаля і розстроїли свої ряди. Татарам вдалося здобути перемогу й увести весь полон (див.: Вielski M. Op. cit. Si. 542; а також: ПСРЛ. Т. 35. С. 169); у Хроніці Литовській та Жмойтській ця подія датована 1521 р. і відзначено, що власне литовське військо ніякого збитку не потерпіло (ПСРЛ. Т. 32. С. 106). С. Д.

68 Як повідомляє M. Бєльський, у 1529 р. польський загін з Подолії почав напад на Очаків, розбив татар і погнав їхню худобу. Коли з’ясувалося, що ці татари підвладні Іслам-Ґераю, союзнику Сиґізмунда I, які отримали Очаків у долю від хана Сагиб-Ґерая, з яким він помирився, ватажки загону повернули татарам худобу і відправилися в Очаків для зустрічі з Іслам-Ґераєм. Тим часом загін, що залишився без командування, був розгромлений татарами (Bielski M. Op. cit. S. 542; Stryjkowski M. Kronika. Т. 2. S.. 395). С. Д.

69 Ослам-Солтан — хан Іслам-Ґерай I, син Мухаммад-Ґерая I, брат Гази-Ґерая I; до 1532 р. на якийсь час захопив трон; був убитий у 1537 р. ханом Сагиб-Ґераєм I. M. У.

70 «...і з них також обиралися народні вожді, королі і пророки». — За спостереженнями Забулиса, висловлювання Михалона про вибір проводирів у татар знаходять відповідність у міркуваннях Тацита про те, що ґерманські королі і вожді обиралися по або за походженням, або за хоробрість (Тацит. Германия 7, 1; Zabulis H. Op. cit. P. 195). И. С.

71 Амос VII, 15. «І взяв мене Господь від отари і промовив до мене Господь: Іди, пророкуй Моєму народові Ізраїлеві!». И. С.

72 У Михалона неточність: для каркаса юрти вживалися не лози, і очерет, а спеціально оброблені тонкі жердини з верби і шелюги, а повсть для юрти виготовлявся тільки з овечої вовни. M. У.

73 Найбільш ранній і достовірний опис татарських помешкань на візках див.: Джиованни дель Плано Карпини. История монголов. Гильом де Рубрук. Путешествие в восточные страны. С. 27—28. M. У.

74 Землю вони не обробляють, навіть найродючішу... — це твердження Михалона справедливо лише для машканців степової зони Криму і неприйнятно для характеристики занять ряду традиційно осілих груп населення татарських ханств, що живуть, зокрема, на півдні Кримського півострова. Про обробку татарами землі див. напр.: Барбаро и Контарини о России. С. 149—150. M. У. Подібним образом описував германців Тацит (Тацит. Германия 14, 3; Zabulis H. Op. cit. P. 196). И. С., M. У.

75 «...за порадою Соломона вони харчуються одним молоком...» — Соломон. (пом. бл. 928 р. до н.е.), цар Ізраїлю й Іудеї; біблійна традиція приписує йому надзвичайну мудрість. С. Д. Як пораду Соломона харчуватися одним молоком Литвин, мабуть, витлумачив наступний текст Приповістей Соломонових: «і молока твоїх кіз буде досить на їжу тобі, на їду твого дому, і на життя для служниць твоїх» (Пр., 27, 27). А. X.

76 «....не знаючи хліба і сикери». — Сикера — «хмільний, п’яний, шумуваний напій, крім вина» (див.: Даль В. И. Словарь живого великорусского языка. Т. IV. М., 1955. С. 184). Порівн.: «Вино — то насмішник, напій п’янкий (сикера) — галасун». Пр. 20. А. X.

77 Уживання вина і свинини заборонено мусульманам Кораном. M. У.

78 Вірніше, для їжі частіше забивали хвору, більш слабку худобу, і тим самим зберігали здорову череду. Крім того, по звичаях татар і по приписам Корана вживання в їжу падла і м’яса тварин, що здохли, категорично заборонялося. M. У.

79 ...усі вони живуть без надмірностей і в крайній нужді. — Це твердження Михалона стосовно до всіх татар суперечить його ж повідомленням про розкіш феодалів, що володіли численними рабами, гаремами і т.п. M. У.

80 Фил. IV, 12: «Умію я й бути в упокоренні, умію бути й у достатку. Я привчився до всього й у всім: насищатися й голод терпіти, мати достаток і бути в недостачі». И. С.

81 2 Кор. VIII, 15: «Як написано, хто мав багато, той не мав зайвини; а хто мало — не мав недостачі» (Вихід. 16, 18). И. С.

82 Кадій — релігійний суддя в мусульман; у татарських прислівниках — «казий»; фонетичне оформлення цього слова в Михалона (причому двічі), видно, вказує на використання їм при написанні цієї частини праці письмових джерел нетатарського походження. M. У.

83 Звичаї гостинності характерні для кочівників і степовиків. У їхньому побуті, де надзвичайно рідкими чи були взагалі були відсутні базари і крамниці, не було ніякої можливості для покупки продуктів у дорозі. Тому гостинність була загальною необхідністю, породженою матеріальними умовами. M. У.

84 ...від синагог... — Йдеться про мечеті. «Синагогами» у європейської латиномовній літературі того часу традиційно іменували всі нехристиянські храми. С. Д.

85 Відзначені паралелі з Тацитом (Тацит. Германия, 181; Zabulis H. Op. cit. P. 196). И. С.

86 Барон. — баронами, наслідуючи звичайну практику застосування цього терміна в латинських документах канцелярії ВКЛ і корони Польської, Михалон називає представників знаті, у даному випадку, — очевидно, проводирів окремих улусів, кримських карачаїв і беїв, можливо, і мурзів. С. Д.

87 ...проводирі скіфів... — «Скіфами» латинські джерела того часу називали татар. С. Д.

88 Мова, очевидно, йде про казанського хана Сагиб-Ґерая, який у 1532—1551 рр. обійма кримський престол. С. Д; M. У.

89 ...у раю своєму... — Мається на увазі резиденція хана, назви якої, однак, не наведено. У XVI ст. місце ставки хана часто мінялося, про що свідчать заключні формули ханських ярликів, де нарівні з Бахчисараєм називаються Мараш, Туроуга, Даулят-Сарай, Фарах, Алма-Сарай тощо. (Усманов M. А. Жалованные акты Джучиева Улуса XIV—XVI вв. Казань, 1979. С. 36—42). M. У.

90 Відзначена подібність в описі гостинності татар у Михалона і ґерманців у Тацита (Тацит. Германия, 21, 2; Zabulis H. Op. cit. P. 196). И. С. Порівн. прим. 83.

91 Єр. XXXV, 6, 7. И. С.

92 Неодноразово повторюване твердження Михалона про нібито зневажливе ставлення кримців до земельної власності вказує на його малу обізнаність про уклад їхнього життя; навіть кочовище протікало не на нічийній землі, а на території, закріпленій за кожним улусом. М. У.

93 «...їх відвозять до Таласія й у його райські кущі». — Цей текст показує знайомство автора із сюжетом про викрадення сабінянок у Тита Лівія; там найкрасивіша з викрадених дівчин була призначена Таласієві (Ливий Тит. 1, 9, 11—12). Порівн.: «Одну з дівиць, найкрасивішу і привабливу, викрали, як розповідають, люди якогось Таласія, і багато хто запитував, кому її несуть, а ті, побоюючись, насильства, раз у раз викрикували, що несуть її Таласію» (Ливии Тит. История Рима от основания города. М., 1989. С. 17). Відомо, що подібно грецькому весільному вигуку: «Гіменей! Гіменей!», слова «Таласій! Таласій!» звучали на римських весіллях (там же. С. 17, 509; Zabulis H. Op. cit. P. 196, 205, п. 65). И. С.

94 Сарацини — назва мусульман, що існувала на Заході. М. У.

95 ...найулюбленіша дружина нинішнього турецького імператора... — Мається на увазі Роксолана (Хуррем Султан) (бл. 1505—1561), українка, дружина турецького султана Сулеймана I Блискучого (1495—1566), що правив у 1520—1560 р.; дуже впливала на державні справи. М. У.

96 Селимо II (1524—1574), на прізвисько Мест (П’яниця), турецький султан (1566—1574), син Роксолани і Сулеймана Блискучого, став спадкоємцем престолу після того, як у результаті інтриґ його матері був страчений старший син султана Мустафь. М. У.

97 Твердження Михалона невірно: матір’ю хана Сагиб-Ґерая була Нур-султан (народ. бл. 1447, пом. к. 1520), що у третьому шлюбі (після смерті казанських ханів Халиля та Ібрагима) вийшла заміж за Менґли-Ґерая (див. прим. 41). Про неї див. докладніше: Бережков М. Нур-салтан, царица крымская (историко-биографический очерк) // Известия Таврической ученой архивной комиссии. Симферополь, 1897. № 27. С. 1—17). М. У.

98 ...яничари... походять від нашої християнської крові. — Яничари — реґулярна піхота в Османській імперії, створена бл. 1330 р. Корпус яничарів формувався не тільки з полонених, а й з християн — підданих султана та турків; був ліквідований у 1826 р. Міркування Литвина про роль вихідців із християнських країн при турецькому дворі справедливі лише почасти і відбивають хоча і не настільки вже рідкі, але все-таки ізольовані випадки кар’єри, зробленої полоненими, які прийняли іслам, і нижче він сам говорить про важку долю бранців, обернених у рабство. С. Д.

99 «...позначені тавром». Тавро — «клеймо, знак, мітка». А. X.

100—100 «на батьківщині... для мазей». — Забулис співставив цей текст із мовою Аґріколы з твору Тацита «Про життя Юлія Аґріколи» (37, 2—3). У даному тексті, по Забулису, літературні ремінісценції переплелися з розповсюдженими в народі слухами про звірства татар, з наїздами яких до того ж асоціювалися бешкетування, що діються феодалами, які ворогували один з одним (наприклад, Радзивиллами і Гаштольдами). Zabulis H. Op. cit. P. 192. И. С.

101 «утім... не допоможуть нам». — уривок відрізняється епічним стилем. Піднесеність стилю і пишномовність фраз ведуть, по Забулису, до Енеїди Р Вергілія, а саме до того уривка, де описаний настрій Енея, що вдивляється в невідоме (Aen. I, 94—101, 199—206). Наступний текст Трактату застерігає князя від небезпеки загибелі всього литовського народу. Несподіване пояснення змісту наведеного уривка мови бранця Забулис знаходить у IV фрагменті, у повідомленні про зраду Глинського. Зіставивши з текстом скаргу на Радзивилла, у якій розбрат між маґнатами прирівнюється до зрадництва Глинського, Забулис указує на внутрішній зв’язок наведених уривків з I і III фрагментів. Застереження князеві в такий спосіб є не просто фразою, а стає вираженням цілком реальних побоювань за майбутнє Литви, якщо родичі не відмовляться від поганих звичаїв (Малиновский И. И. Сборник материалов, относящихся к истории панов рады Великого княжества Литовского. Томск, 1901. С. 396—397; Zabulis H. Op. cit. S. 191—194). И. С.

102 Сцену прощання з земляком у Кафі філологи вважають елементом риторизованої літератури. Драматична, виповнена пафосу мова бранця не додає ніяких конкретних деталей, до вже змальованого Литвиномом становища рабів, але підсилює вплив ідеї автора: щоб уникнути загибелі, литовці повинні відмовитися від пагубних звичаїв в ім’я любові до батьківщини, віри в істинного бога. И. С.

103 Ще за князювання Василя III ногайські мурзи виклопотали від нього дозвіл, підтверджений згодом Іваном IV, «ногайским гостям ездити к Москве с коньми и со всяким товаром». Цим дозволом ногайці користалися дуже широко. У 1524 р., наприклад, від ногайських князів до Москви прибули посли в супроводі 4700 «гостей», що пригнали 8000 коней, у 1569 р. до Москви тисяча ногайців привела 8000 коней тощо. Ці величезні табуни ставилися на лузі біля Симонова монастиря, де і здійснювалася торгівля (История Москвы. Т. I: Период феодализма XII—XVII вв. М., 1952. С. 171). Порівн. ком. 9. С. Д.

104 Мається на увазі приписане мусульманам Кораном обов’язкове ритуальне обмивання перед молитвою. С. Д.

105 Хутра складали одну з найважливіших статей московського експорту, одночасно Москва імпортувала дорогоцінні метали (і у вигляді сировини, і у вигляді готових виробів), що призначалися для виготовлення ювелірних виробів і насамперед для карбування грошей. С. Д.

106 Йдеться про міста басейну Верхньої Оки — «верховські» та руські міста, втрачені Литовським князівством у результаті воєн 80-х років XV ст., початку XVI ст., таких, як Одоїв, Воротинськ, Мцевськ, Смоленськ тощо. Докладніше див.: Базилевич К. В. Внешняя политика Русского централизованного государства. Вторая половина XV в. М., 1952; Хорошкевич А. Л. Русское государство...; Кром М. М. Западнорусские земли в системе русско-литовских отношений конца XV — первой трети XVI в. АКД. Спб., 1993. А. X.

107 Вираз «хоробра Литва» згадується в билині про Іллю Муромця (Пашуто В. Т. Песни, собранные П. H. Рыбниковым. Т. I. М., 1909. С. 31).

108 ...готування з пшениці пива і горілки. — Пиво було відомо в Литві ще за поганських часів, але було тоді переважно обрядовим напоєм. У XV—XVI ст. пивоварство одержало у ВКЛ великий розвиток, а вирощуваний у Литві хміль був у XVI ст. одним із предметів литовського експорту. Тоді ж широке розповсюдження отримало і виробництво горілки. Спочатку корчми належали в основному великому князю, але литовська шляхта, відчувши всю прибутковість цієї справи, стала закидати уряд ВКЛ проханнями про дозволи на відкриття корчем із правом продажу меду, пива, горілки, найчастіше домагаючись при цьому і звільнення від збору за право препинанії (тобто виробництва спиртних напоїв). Особливо масовий характер видача таких дозволів набула в 50-і рр. XVI ст. Пізніше в Речі Посполитій нерідко продаж шляхтою селянам алкогольних напоїв носив примусовий характер, селянин був зобов’язаний у випадку свята, весілля, хрестин купувати у свого пана певну кількість горілки, але і в часи Литвина шляхта була зацікавлена в збуті селянам своєї горілки і фактично заохочувала пияцтво (Gloger Z. Encyklopedia staropolska. Т. II. Warszawa, 1978. S. 202—203; Т. IV. Warszawa, 1978. S. 28—31; Bardach.Lesnodorski В., Pietrzak M. Historia państwa i prawa polskiego. Warszawa, 1977. S. 206; Пичета В. И. Аграрная реформа Сигизмунда-Августа в Литовско-Русском государстве. М., 1958. С. 73—75). С. Д.

Аж до XVIII ст. у Жемайтії зберігався звичай пити пиво, виготовлене з зібраного в складчину зерна (воно називалося «самберинове», «сомбори»). Судячи з складених до 1589 р. документів єзуїтів під час чаклунського обряду, на бенкеті при участі старих або чаклунів, пили таке пиво, з’їдали вівцю або бика і молилися про гарну погоду або врожаї. 1593 роком датується звістка про те, що самберинове пиво збиралися пити на Петров день. Аналогічні звістки відносяться до 1596 р., коли пили пиво в жертовника наступного дня після Петрова дня («алкас») « на местцу, называемом Олках, над речкою Явкгилою, кгде се люди добрые сходят » (Jablonskis К. Apie XVI amžiaus ūkininkų alaus apeigas // Jablоnskis K. Lietuvių kultūra ir jos veikéijai. Vilnius 1973. P. 366—370). Пиво ставили і при укладенні угод. У 1541 р. господарська піддана Федькова звернулася в суд зі скаргою на відповідача, що відмовився розшукати винного в підпалі її току. Він же послався на те, що пива не пив (Федькова нібито поставила його на 2 гроші) і був звільнений від відповідальності (Акты Виленской археографической комиссии. Т. 17. Вильно, 1890. № 533, С. 196; Bardach J. Sok, soczenie, prosoka // Bardach J. O dawnej i niedawnej Litwie. Poznan, 1988. S. 152, 154, n. 60, 68). Відомо, що свої підписи на грамотах, що закріплювали земельні угоди, ставили і «могаричники» (ОР Бібліотеки АН Литви. F. 138). У розповіді Стрийковського про релігійні обряди древніх литовців також говориться про те, що в жовтні після закінчення жнив у них було свято готування пива (Strуjkоwski M. O początkach... S. 236). И. С.

109 Михалон, мабуть, помиляється, приймаючи строгі міри, спрямовані проти незаконних корчем, за боротьбу з пияцтвом узагалі. Його протиставлення пияцтва в Литві тверезості в Московії носить полемічний характер. Але подібної точки зору дотримувався і Герберштейн, стверджуючи, що «московитам, за винятком декількох днів на рік, заборонено пити мед і пиво» (Герберштейн. С. 132). Порівн. ком. 112. С. Д.

110 Свідчення Литвина про активний експорт у ВКЛ не тільки московського хутра, воску й інших традиційних товарів, але і виробів митецьких московських ремісників, у тому числі шкіряних виробів, підтверджується багатьма джерелами; московські сідла і вуздечки малися навіть литовські великі князі (Хорошкевич А. Л. Русское государство... С. 28). С. Д.

111 ...ставши на коліна слухав послів. — Звістка про подібні приниження московських князів перед татарськими послами містяться також у Длуґоша і Стрийковського, у Хроніці Литовській та Жмойтській (Dlugоsz J. Dziejów polskich ksiąg dwanaście. T. V. Kraków, 1870. S. 657; Stryjkowski M. Kronika. T. 2. S. 282—283; Idem. O poczatkach... S. 527. Див. також: Герберштейн С. 68, 174). И. С.

112 Іван IV Васильович Грозний (1530—1584), «вел. кн. всеї Русі» з 1533 р. і цар з 1547 р. Про його заходи щодо обмеження вживання спиртних напоїв нічого не відомо, але за звичаєм же варити пиво вдома дозволялося лише по великих святах (Хорошкевич А. Л. «Незваный гость» на праздниках средневековой Руси // Феодализм в России. М., 1987. С. 184—192). А. X.

113 «...визволив від цього панування Іван..., підкоривши собі Рязань, Твер, Суздаль, Володов і інші сусідні князівства». — За Івана III (1462—1505) завершилося складання основної території Московської держави. До Московського князівства були приєднані Ярославське (1463), Ростовське (1474) князівства, Новгород і його володіння (1478), велике князівство Тверське (1485), Вятська земля (1489) і велика частина Рязанської землі. Але остаточно Рязанське князівство, що за Івана III потрапило в залежність від Москви, було ліквідовано лише за Василія III (1521). Помиляється Литвин, приписуючи Іванові III приєднання Суздаля: Суздальське князівство підкорилося Москві ще в 1392 р. Згаданий Литвином Volodow — очевидно, Володимир; однак велике князівство Володимирське вже за Дмитрії Донському вважалося і в Московії й в Орді підпорядкованим московським князям. С. Д.

114 Казимир IV Яґеллон (1427—1492) вел. кн. литовський з 1440 р.; король польський з 1447 р. При ньому було приєднано Гданське Помор’я. Тевтонський орден у результаті Тринадцятилітньої війни (1454—1466) визнав васальну залежність від Польщі. А. X.

115 Литвин оголошує Новгород і Псков володіннями ВКЛ, відбиваючи точку зору литовської сторони. Так писали Длуґош, Меховський (у першому виданні «Трактату про дві Сарматії», 1517 р.), докладну розповідь про приєднання Новгорода містить хроніка Стрийковського. Ця остання має композиційну подібність і з оповіданням Михалона — в обох творах відомостям про приєднання Новгорода передують описи принижень Івана III при прийомі татарських послів; однаково пояснені причини невтручання Казимира IV у московсько-новгородські відносини 70-х рр. (Diugosz J. Dzieje. T. V. Kraków, 1888. S. 657—658; Stryjkowski M. Kronika. T. 2. S. 282—284; Idem. O początkach... S.529—531; Меховский Матвей. Трактат о двух Сарматиях. M.; Л., 1936. С. 106; Базилевич К. В. Внешняя политика Русского централизованного государства. С. 98, 121 и др.; рогова. И. Русско-польские культурные связи в эпоху Возрождения. М., 1966. С. 216—217.). И. С.

У дійсності ні Новгород, ні Псков влади Литви не визнавали. Тимчасові кормління в Новгороді одержували наприкінці XIV — початку XV ст. службові князі, запрошувані з Литви (Янин В. Л. Новгородская феодальная вотчина: историко-генеалогическое исследование. М., 1981. С. 213—226). Приписуючи Іванові III приєднання Пскова, Литвин помиляється: це відбулося 1510 р., уже за Василія III. Наприкінці XV ст. під владу московських князів перейшла частина Смоленщини (Вяземське князівство) та Верховські князівства (Новосильске, Воротинське, Одоєвське та ін.), яка була змушена визнати 1494 р. і литовський уряд. У 1500 р. між Московією та ВКЛ почалася велика війна, після якої до складу Московської держави відійшли Сіверська земля з Черніговом, Новгород-Сіверський та Путивль, Брянськ і ряд волостей Мстиславського князівства. Усупереч твердженню Литвина, війна Казимира IV з Тевтонським орденом (у 1454—1466 рр.) не могла вплинути на успіхи Івана III у боротьбі за Новгород і тим більше — за Сіверські землі, хоча зайнятий боротьбою з хрестоносцями король і уникав конфліктів з Москвою. Так було й у 1471 р., коли ворожа Москві партія новгородських бояр вела переговори про прийняття Новгородом литовського підданства. Однією з причин небажання Казимира втручатися була та обставина, що він після смерті в 1471 р. чеського короля Іржи Подебрада протягом ряду років був зайнятий боротьбою за утвердження на чеському троні свого сина Владислава (Владислава II з 1471 р.), який 1490 р. отримав і корону Угорщини (Про нього див. прим. 60). С. Д.

116 «...він прикрасив цегляною фортецею»... У період правління Івана III у Кремлі розгорнулися великі будівельні роботи. Були зведені Успенський собор (1475—1479), Благовіщенський собор (1484—1489), Ґрановита палата (1487—1491). У 1485—1495 рр. під керівництвом італійських зодчих М. Руффо та П. А. Соларі з цегли були побудовані нові могутні стіни і вежі Кремля. У результаті Кремль перетворився в могутню фортецю — цитадель Москви, і одночасно пишну великокнязівську резиденцію, що символізує велич столиці Московської держави. С. Д.

117 Фідій, великий давньогрецький скульптор (V ст. до н.е.); автор ряду видатних пам’яток; створена ним статуя Зевса вважалася одним із семи чудес світу. С. Д.

118 Василій III Іоаннович (1479—1533) — вел. кн. всієї Русі з 1505 р.; продовжував об’єднавчу політику батька, Івана III. При ньому до Московської держави в 1510 р. був приєднаний Псков, у 1514 р. — Смоленськ, у 1520—1521 р. — Рязань, у 1522 р. — Новгород-Сіверське князівство. Л. X.

119 Михайло Львович Глинський (Дородний, Німець, пом. у 1534) — маґнат у Великому князівстві Литовському, у юності 12 років провів за кордоном — в Італії і Саксонії, де воював під прапорами саксонського герцога Альбрехта; у 90-і рр. користався великою прихільністю литовського князя Олександра і тримав у своїх руках усе керування князівством. Після смерті Олександра в 1506 р. був позбавлений усіх посад, встав на чолі промосковської партії й у 1509 р. перейшов на бік Василія III, активно сприяв завоюванню Смоленська. Пізніше через спробу повернутися до ВКЛ. потрапив в опалу, був заточений і повернувся до політичної діяльності тільки в 1527 р., після одруження Василія III на його племінниці, Олені Василівні Глинській. Після смерті Василія III знову потрапив в опалу. Порівн.: Назаренко А. В., Хорошкевич А. Л. Неизвестное послание Михаила Глинского // Восточная Европа в древности и средневековье..Спорные вопросы. М., 1993. С. 115—122. А. X.

120 Про участь М. Л. Глинського в приєднанні Смоленська див.: Герберштейн. С. 189—192. С. Д.

121 Версія Михалона Литвина трохи відрізняється від викладеної Герберштейном (Герберштейн. С. 132). Слобода Наливки знаходилася в районі пізнішого Спасо-Наливкінського провулка між Полянкой та Якиманкой (Зимин А. А. Россия на рубеже нового времени. М., 1972. С. 143; Сытин П. В. Из истории московских улиц. М., 1958. С. 362). А. X.

122 Мається на увазі Іван IV Грозний (див. прим. № 112). С. Д.

123 Мається на увазі Гомель, відданий ВКЛ у 1537 р. за договором про перемир’я, що визнало за Московією Смоленщину та Сіверщину (Охманьский Е. Указ. соч. С. 107—108). С. Д.

124 Згадування про будівництво фортець Себежа, Велижа та Заволоччя на землях, що належали ВКЛ, відбиває позицію литовських послів у Москві в 1537 р. «Которые новые городки поставлены, поставил, — казали вони, — государь ваш на нашего господаря землях». Твердо відхиляючи вимогу «те городки <.. .> разорити, чтоб их не было», бояри заявили, що їхній государ «Велиж поставил на своей земле». У ході подальших переговорів литовські посли наполягали вже тільки на руйнуванні Себежа й Заволоччя, але і ця вимога не була задоволена, і фортеці залишилися за Москвою (Сб. РИО. Т. 59. Спб., 1887. С. 82, 85). С. Д.

125 «Татари перевершують нас і в правосудді». — Критикуючи систему судочинства у ВКЛ, як застарілу й малоефективну, Литвин виражав настрої більшості литовської шляхти, що у 40—60-і рр. XVI ст. неодноразово зверталася на сеймах до короля з проханнями про зниження судових зборів, удосконалюванні структури судочинства, наданні шляхті права вибору присяжних писарів і суддів і т.д. У 50—60-х рр. XVI ст. більшість цих вимог задовольнили, що знайшло відбиття в Литовському статуті 1566 р. (Докладніше див.: Лаппо И. И. Литовский статут 1588 г. Т. I. Каунас, 1934; Любавский М. К. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. М., 1915; а також прим. 126, 128—133, 134—144). С. Д.

126 Пересуд — стародавнє мито за судовий розгляд, що походить, очевидно, ще з часів Київської Русі. У ВКЛ з часів вел. кн. Вітовта пересуд складав 10% від розмірів позову. Статут 1529 р. установив його розмір «от презысканя десятый грош, а от именя, яко будет стояти чого, водлуг его важности, а от земли рубль» (Статут Великого квяжества Литовского 1529 г. / Под ред. К. С. Яблонскиса. Минск, 1960. С. 75). До початку XVI ст. пересуд стягувався і з позивача і з відповідача, потім тільки з позивача, що виграв справу (АЗР. Т. 2. Спб., 1848. С. 69). На прохання шляхти, що просила короля на сеймі 1551 р. про звільнення від сплати пересуду: «о пересуд и о вины, абы были от того вызволены», Сиґізмунд II Авґуст частково пристав на це прохання (РИБ. Т. 30. Юрьев, 1914. Стб. 188—189). С. Д., И. С.

127 «...половини круціати...» — Мається на увазі крейцер, срібна монета, з XIII ст. що карбувалася в Тіролі, потім в Австрії і сусідніх країнах.. С.Д.

128 Литвин має на увазі «навязку» — штраф, що стягувався за нанесення каліцтв, побоїв і образ. Ця юридична норма збереглася на території ВКЛ із XII—XIII ст. «Навязка», зазначеного Литвином розміру вже на початку XVI ст. стягувалася у ВКЛ за побиття шляхтича, нанесення йому поранень чи словесної образи («безчестя»); компенсація шляхтянці виплачувалася в подвійному розмірі. Той же розмір «навязки» шляхтичам зафіксований у статуті 1529 р.: «навязка» для представників інших станів була нижче (Статут Великого княжества Литовского 1529 года. С. 239; див. також: Максимейко Н. А. Источники уголовных законов Литовского статута. Киев, 1894). С. Д., И. С.

129 Копа — рахункова грошова одиниця у Великому князівстві Литовському. А. X.

130 Мається на увазі штраф за вбивство — «головщина», «головщизна», досить типовий для середньовічного права. На білоруських й українських землях, що входили до складу ВКЛ, ця юридична норма, зафіксована ще «Руською Правдою», продовжувала діяти з часів Київської Русі. Розмір «головщизни» різнився в залежності від соціальної приналежності вбитого, причому «головщизна» для жінок була удвічі вища, ніж для чоловіків того ж стану. Цей штраф передбачений статутами ВКЛ 1529, 1566 і 1588 р. На сеймі 1551 р. шляхта, як і Литвин у своєму творі, вимагала, щоб за убивство карали «відповідно до божих законів», і король погодився, щоб за убивство карали смертю всіх пійманих на місці злочину («на гарячій крові» — див.: РИБ. Т. 30. Стб. 191), але «головщизна» була збережена, спочатку як покарання для злочинців, які не заслужили, на думку суддів, смертної кари (наприклад, при ненавмисному вбивстві), а потім і як штраф, що сплачується і спадкоємцями страченого убивці (Докладніше див.: Максимейко Н. А. Указ. соч.; Лаппо И. И. Указ. соч. Т. I; Статут Великого княжества Литовского 1529 года. С. 229—230). С. Д.

По статуту 1529 р. страта через повішення була передбачена для розбійників, злодіїв, якщо вони вчинили крадіжку вдруге або якщо вартість украденого складала більш за 50 грошів, а також для їхніх пособників і приховувачів. Кара смерті загрожувала і браконьєру, спійманому на гарячому в чужому лісі, і навіть тому, хто більш 3 днів утримував у себе приблудну худобу чи коня. Так само каралося убивство батька чи матері, сестри чи брата (зроблене з корисливою метою); нанесення поранень за обтяжуючих обставин; напад на шляхетський маєток; напад під час війни на іншого воїна чи його обоз, що супроводжувалось нанесенням поранень чи побоїв; деякі військові злочини; насильство над посадовою особою великого князя, а також зґвалтування. Спалення загрожувало особам, викритим у підробці великокнязівських грамот і печаток. Крім того, вотчинна судова влада феодалів над селянами (див. прим. 132) створювала можливість застосування і вкрай жорстоких покарань, не передбачених статутом. Наприклад, при придушенні селянських заворушень у Жемайтії в 1537 р. за вбивство намісника великого князя четверо селян були повішені, а один четвертований. Для виконання вироку засуджений передавався обвинувачу; однак він міг вступити з ним в угоду, відкупивши або передавши себе в рабство (про рабів у ВКЛ див. прим. 163), але статут 1529 р. заборонив такі угоди, загрожуючи за порушення вироку репресіями (Статут Великого княжества Литовского 1529 г. С. 230). С. Д.

131 «...доход називається лице». — украдена річ — «лице», «поличне», — відповідно до литовських законів повинна була залишатися в судді а позивач одержував вартість украденого — «істинну». Це положення, уперше законодавчо зафіксоване в Судебнику Казимира 1468 р., пізніше було включено в привілей київським міщанам і Київський обласний привілей. Судячи з того, що в Полоцькому, Вітебському й Смоленському привілеях спеціально обумовлювалося, що поличне повиннео бути повернуто позивачу, у руських землях ВКЛ спочатку діяли норми карного права, відмінні від норм власне литовських земель. По статуту 1529 р. поличне залишалося в судді, якщо обвинувачуваний не міг виправдатися, «нижли бы тот виноватый тое лицо во врадника нашого ценою выкупил». На сеймі 1551 р. у відповідь на прохання литовської шляхти Сиґізмунд II Авґуст встановив розмір викупу для поличного вартістю 100 коп (6 тис. грошів) — у полтину (30 грошів), вартістю менш 10 коп (600 грошів) — у 12 грошів. При неспроможності злодія поличне поверталося власнику задарма. Відповідно до статуту 1566 р. викупна плата за поличне складала 12 грошів, але зберігалася і можливість повернення його власнику задарма (Старостина И. П. Некоторые особенности развития права восточнославянских земель в Великом княжестве Литовском // Россия, Польша и Причерноморье в XV—XVIII вв. М. 1979. С. 118—134). С. Д., И. С.

132 В законодавчих пам’ятниках ВКЛ довгий час не було повних і точних правил визначення підсудності. Уперше це питання докладно відбито в статуті ВКЛ 1566 р. Розвиток і зміцнення у ВКЛ імунітету сприяли затвердженню підсудності за підданством. Загальним правилом при цьому було звертання за судом до тієї влади, у підпорядкуванні якої знаходився відповідач. Відповідно до цього принципу були сформульовані положення загальноземського привілея вел. кн. Казимира литовському боярству 1447 р. Згідно Судебнику Казимира 1468 р. піддані боярина по позовах інших осіб підлягали суду самого боярина, і тільки якщо той відмовлявся судити, у суперечку мав утрутитися воєвода. Ці ж принципи діяли в судовій практиці. У статуті ВКЛ 1529 р. у постановах про суд над приватновладними підданими застосовувалася і підсудність за підданством, і (рідше) підсудність по місцю затримки. Литвин виступав проти підсудності за підданством, вважаючи більш ефективним підсудність за місцем здійснення злочину або затримки злочинців. Але така пропозиція, очевидно, не відбивала думок більшості шляхти і наступне законодавство в основному зберігало підсудність за підданством. Остаточно це було закріплено статутом ВКЛ 1588 р., що установив (разд. IV, ст. 29), що підданий, де б він ні скоїв злочини, повертався на суд його пана (Старостина И. П. Указ. соч. С. 128—130; История Литовской ССР с древнейших времен до наших дней. Вильнюс, 1978. С. 69—70, 111). И. С., С. Д.

133 Згідно статуту 1529 р. (розд. XIII, ст. 24) за знахідку заблукавшого коня, той, хто знайшов одержував від власника 6 грошів, ще 6 грошів надходили представнику адміністрації, якому той, хто знайшов тварину, під страхом суворого покарання повинен був передати його в триденний термін. С. Д.

134 Відповідно до практики, що здавна існувала у ВКЛ у статуті 1529 р. [розд. VI, ст. 3 (4), 3 (15), 14] для виклику до суду потрібно було відправити відповідачу «позов», тобто повістку офіційної особи, що виконували судові функції: самого великого князя, воєводи, намісника і т.п. Тільки у випадку неявки до суду після направлення двох позвов за статутом 1529 р. (роздел VI, ст. (4) 3) за відповідачем посилався служитель суду — децький (див. про децького прим. 136). И. С., С. Д.

135 Вижи призначалися намісниками і воєводами звичайно з числа їхніх слуг, найчастіше децьких (див. прим. 136) для огляду місця події, офіційного свідчення про факти правопорушень. Винагороду, отримана за виконання своїх функцій, вижи частково передавали наміснику. Пізніше вижи були перейменовані у вузних. На (сеймі 1551 р. литовська шляхта просила, щоб вижи (вóзні), які діяли на Підляшші, що належало ВКЛ, обиралися і супроводжувалися при виконанні ними обов’язків свідків з числа місцевої шляхти й одержували помірнішу плату. Сиґізмунд II Авґуст ухвалив, що надалі в óзні будуть одержувати по грошу за кожну милю шляху, подолану ними при виконанні своїх функцій. Питання про приношення вóзними присяги і шляхтичах-свідках остаточно вреґулював статут ВКЛ 1566 р., що зберіг за воєводами право призначати вóзных (Лаппо И. И. Указ. соч. Т. I. С. 14—16; Zakrzewski A. Wiź w prawie litewskim XVI w. // Czasopismo prawno-historyczne. T. XXXVII. Z. 2. 1985. S. 153—164). С. Д.

136 Децьким називалася особа, яка посилається судом для доставки обвинувачуваного в суд, для його затримки, або арешту, або ж для виконання рішення суду, у тому числі для здійснення стягнення. Децький не посідав постійної посади, а виконував свої обов’язки з доручення воєвод, намісників і інших представників адміністрації. Плата, одержувана ним, називалася децькованням; про розміри децьковання див.: Статут Великого княжества Литовского, 1529 г. Разд. VI, ст. (28), 27. С. Д., С. И.

137 Литовські князі і пани, а також великокнязівські «урядники», тобто посадові особи, відповідно до статуту 1529 р. (а також і раніше), не підлягали суду намісників, як бояри-шляхта. Право юрисдикції над ними мав тільки великий князь і Рада панів, що, зрозуміло, значно ускладнювало судовий процес із представниками родової аристократії для рядового шляхтича. Шляхта ВКЛ наполягала на закладенні в повітах виборних земських судів, яким за польським зразком були б підсудні не тільки рядові шляхтичі, але і князі, пани і «урядники». Шляхті вдалося домогтися свого на Бєльському сеймі 1564 р. і на Віленському сеймі 1565 р., що і закріпив II статут ВКЛ у 1566 р. Місцеві виборні шляхетські суди одержали право судити всіх землевласників повіта. Були реформовані і суди намісників: право суду над шляхтою за деякими, переважно карними, справами (напади на будинок, підпали, розбій на дорогах, зґвалтування, убивства шляхтичів і підробки) зберіг у кожному повіті тільки один гродський суд, підлеглий старості (История Литовской ССР... С. 93— 94). С. Д.

138 Спочатку судові рішення намісників і воєвод вважалися остаточними, і у випадку їхнього оскарження великий князь не переглядав рішення, надаючи незадоволеному лише право позиватися із самими суддями і зажадати від них відшкодування понесеного в результаті їхнього вироку збитку. Це зафіксував і I статут ВКЛ 1529 р. (Розд. VI, ст. 2); але якщо скарга виявлялася необґрунтованою, позивач мав заплатити досить високий штраф: 12 коп (720 грошів). Подібна практика існувала й у Польщі, але там вже в 1523 р. остаточно оформився інститут апеляції: у більш високій судовій інстанції процес продовжувався між позивачем і відповідачем, а не між позивачем і суддею. Невдоволення шляхти ВКЛ існуючою практикою, виражене Литвином, було враховано укладачами II статуту 1566 р., де всій шляхті було надано право апеляції на рішення повітових судів до маршалка ВКЛ і короля (Bardach J., Leśnodorski В., Pietrzak. Op. cit. S. 180, 282—283; Любавский М. К. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания первого Литовского статута. М., 1892. С. 639—646). С. Д.

139 Вадіум (vadium) — застава. Суть вадіума полягала в обов’язку, узятому на себе деякою особою добровільно за договором чи встановленою для нього владою, виплатити певну суму у випадку невиконання яких-небудь зобов’язань чи здійснення правопорушення, якому цей вадіум мав перешкодити (наприклад, здійснення висловленої раніше погрози убивства, збройного нападу на маєток). Вадіум, у кожнім конкретному випадку встановлюваний великим князем чи його представниками, був часто дуже високий, досягаючи навіть однієї-двох тисяч гривень, і стягувався з винного на користь влади (Bardach J., Lesnodorski B., Pietrzak M. Op. cit. S. 154, 168). С. Д.

140 «...усякий призначається у свідки в будь-яких справах, крім межових». — Згідно I статуту Великого князівства Литовського в межових справах передбачалися свідчення 6 чоловік і їхня присяга (Статут Великого княжества Литовского 1529 г. Разд. VIII. Ст. 1). С. Д.

141 Побажання про введення у ВКЛ (за польським зразком) спеціальних книг, призначених для запису купчих і інших приватних актів, висловлене Литвином, було реалізоване в 1566 р., у зв’язку з організацією земських і гродських судів (див. прим. 137), однією з функцій яких була й нотаріальна діяльність — ведення земських та гродських книг. С. Д.

142 Відповідно до Судебника Казимира, при виклику до суду по земельній справі відповідач мав стати перед судом через 4 тижні після повідомлення такий самий термін зазначено у пізньому (так званому Слуцьком) списку I статуту (розд. VI, ст. (5), 4). И. С.

143 Йдеться про I Литовський статут 1529 р. А. X.

144 Такий розмір штрафу за волів і корів зазначено у I статуті ВКЛ 1529 р. (разд. XII, ст. 8). И. С.

145 Див. прим. 131.

146 «...от воно святе право». — Положення про покарання, пропорційне тяжкості скоєного, було внесено до ст. 3 Привілея 1447 р. про покарання тільки по суду. У Судебнику Казимира 1468 р. цей принцип знайшов відбиття у формулі, що перегукувалася з євангельським висловом «по справах»: «А коли злодея выдадуть с права, а чим его възвелят казнити по его делом». Ця ж формула була поширена в давньоруській писемності, діловій писемності Великого князівства Литовського. Вона знайшла відбиття в положенні про покарання судом «подлуг их великости проступков» загальноземського привілея. Разом із проголошеним принципом особистої відповідальності це положення загальноземського привілея було включено й у деякі обласні привілеї, у яких воно було охарактеризовано, як «права вольная, хрестиянския, добрая и справедливая». Ця ж формула ввійшла в I Литовський Статут (разд. I, ст. 1), у якому з посиланням на християнське право великий князь зобов’язався карати тільки за судом «нижли бы первей в суде явным врадом права хрестьянского... бы были поконаны, которые по суде и таковом поконани водле звычаю и прав хрестьянских мають быти караны и сказываны подле тяжкости а легкости выступов своих». Ці норми як найбільш важливі правові волі були внесені також у статути 1566 і 1588 р. Однак проголошені принципи, як ремствував Михалон, не завжди могли знайти реальне застосування (Старостина И. П. Судебник Казимира 1468 г. // Древнейшие государства на территории СССР. 1988—1989. М» 1991. С. 236—240). И. С.

147 Два воєводства — Віленське й Трокське — були створені у ВКЛ у 1413 р. Під «присудом» віленського й трокського воєвод знаходилася інша територія держави, у зв’язку з чим у їхню компетенцію входила безліч питань, до них стікалися і всі скарги на дії намісників. Особливо незручною така система була для жителів околиць ВКЛ, змушених для вирішення своїх справ їздити в Вільно або Троки (суч. Тракай). Воєводи здійснювали поїздки територіями своїх воєводств, іноді супроводжували короля в Польщу, тобто далеко не завжди прохачі могли застати їх на місці. Крім того, така система, надаючи воєводам владу на величезній території, ускладнювала досить ефективний контроль з їх боку за діяльністю намісників. За адміністративною реформою 1566 р. крім названих у ВКЛ були утворені Новогорудське, Брестське, Полоцьке, Вітебське, Мінське й Мстиславське воєводства; крім того, правами воєводства користалася Жемайтія, керована не воєводою, а генеральним старостою. Більшість воєводств своєю чергою поділялися на повіти, де тоді ж були утворені особливі суди (див. прим. 137). С. Д.

148 I Литовський статут передбачав розгляд у Вільні кримінальних справ протягом п’яти останніх тижнів Великого Посту (див.: I статут ВКЛ 1529 р., розд. VI, ст. (5) 4). С. Д.

149 Інші джерела подібних відомостей не повідомляють. Деяка подібність існує між постановами про татьбу Судебника Казимира 1468 р. і Судебником Івана III 1497 р. (Про закони Вітовта див.: Старостина И. П. Судебник Казимира 1468 г. С. 259—277). И. С.

150 В цей час у ВКЛ система шкільного навчання була розвинута слабко; діяли лише початкові (найчастіше парафіяльні) школи, і для продовження освіти литовці були змушені їздити за кордон. Литвин шкодує про відсутність у ВКЛ «гімназій», тобто середніх шкіл, виражаючи при цьому настрої передової частини шляхти; про школу такого типу — колеґії у Вільно (суч. Вільнюс) чи Ковно — литовська шляхта клопотала на сеймі 1568 р. (Ochmanski M. Historia Litwy. Wroclaw, 1982. S. 149). С. Д.

151 У часи Литвина, та й пізніше, аж до XVII ст., у ВКЛ діловодство велося переважно на руській (староукраїнській) мові, і кирилична писемність дістала серед населення князівства, у тому числі і на етнографічно литовських землях, широке поширення. С. Д.

152 Ескулап — у Древньому Римі (з III ст. до н.е.) бог лікування (відповідає грецьк. Асклепію). А. X.

153 Див: «Juk ir ignis (ugnis) ir unda (vanduo), aer (oras), sol (saulė), mensis (mėnesis), dies (diena), noctis (naktis), ros (rasa), aurora (aušra), deus (dievas), vir (vyras), devir t. y. levir (dieveris), nepotis (nepotis, anūkas), neptis (anūkė), tu (tu), tuus (tavas), meus (mano), suus (savo), levis (lengvas), tenuis (tévas), vivus (gyvas), juvenis (jaunas), vetustus senis (senas), oculus (akis), auris (ausis), nasus (nosis), dentes (dantys), gentes (gentys), sta (stok), sede (sėdėk), verte (versk), inverte (iversk), perverte (perversk), aratum (artų), occatum (aketų), satum (sėtų), semen (sėmenys, sėkia), lens (lęšsis), linum (linai), canapum (kanapės), avena (aviža), pecus (pėkus, gyvulys), ovis (avis), anguis (angis), ansa (ąsa), corbis (gurbas), axis (ašis), rota (ratas), jugum (jungas), pondus (pundas), culeus (kūlė), callis (kelias), cur (kur), nunc (nünai), tractus (trauktas), intractus (itrauktas), pertractus (pertrauktas), extractus (ištrauktas), merctus (merktas), immerctus (imerktas), sutus (siütas), insutus (isiūtas), versus (verstas), inversus (iversas), perversus (perverstas), primus (pirmas), unus (vienas), duo (du), tres (trys), quinque (penki), sex (šeši), septem (septuni). Литовські відповідники латинських слів наведені за виданням: Mykolas Lietuvis. Apie totorių, lietuvių ir maskvenų papročius. Dešimt ivairaus istorinio turinio fragmentų // Verté Ig. Jonynas. Vilnius, 1966. P. 50. В. Матузова.

Деякі відповідники литовських слів латинським у трактаті Михалона дав Х. Гарткнох, повніший список їх представив M. Преторіус, залишивши без пояснень деякі слова. Є литовські переклади латинських слів і у виданнях Мірошника й Антоновича. Найбільш повний і правильний переклад латинських слів на литовську зроблений у виданні 1966 р. Він зроблений Іонінасом (порівн.: Hartknoch Ch. Selectae dissertationes historicae. 1679. P. 92—93; Pretorius M. Deliciae Prussiae. XVI, 6, 1971; Ročka M. Mykolas Lietuvius. Vilnius, 1988. P. 91—92; Zabulis Н. Op. cit. P. 181). И. С.

Версія про римське походження литовців була сформульована ще польським істориком Яном Длуґошем, який стверджував, що «мова в литовців латинська, з невеликими тільки змінами». На цій підставі він або його знайомі литовці, імовірніше всього, студенти Краківського університету, створили теорію про заснування Литовської держави вихідцями з Древнього Рима (Ochmański M. Op. cit. S. 21). Ця точка зору знайшла численних послідовників: її дотримувалися M. Меховський (Трактат о двух Сарматиях. С. 98), укладачі Хроніки Литовської й Жмойтської і Хроніки Биховця (ПСРЛ. Т. 32. С. 15, 128—129), M. Стрийковський, який наводить кілька варіантів цієї легенди (Stryjkowski M. O początkach... S. 48—79) і ін. Версія Михалона відрізняється від інших ретельним порівняльним аналізом основних понять латинської і литовської мов, свідчить про чудове володіння ним і литовською мовою і латиною, про його мовне чуття. Але відзначені збіги багатьох слів у литовській й у латині пояснюються тим, що вони походять від спільних індоєвропейських коренів, а литовська мова, як і латини, зберегла багато форм, втрачених в інших мовах індоєвропейської групи.

Зазначена теорія дістала поширення серед маґнатів і частини бояр — шляхти ВКЛ. Походження литовських князів і бояр від легендарного римлянина Палемона і його супутників повинне було довести стародавність Литовської держави, обґрунтувати його право на незалежне існування, підкреслити перевагу литовської шляхти над польською. Якщо вірити хроніці Биховця, литовські пани ще на з’їзді в Луцьку (1429 р.) заявляли «мы шляхта старая, римская», а поляки «были люди простые» і герби свої дістали від чехів «великими дары» (ПСРЛ. Т. 32. С. 153). Очевидно, версія про походження литовських князів від римської знаті поширювалася й на противагу претензіям московських князів на походження від імператора Авґуста, викладених у «Сказанні про князів володимирських». С. Д.

154 Цезар, Гай Юлій (102 чи 100—44 р. до н.е.), римський полководець, диктатор. У результаті його походів 58—51 р. до н.е. римлянами була завойована північна частина Галлії. Щоб позбавити галлів можливих союзників, Цезар двічі (у 55 і 54 р. до н.е.) починав експедиції в Британію і двічі (у 55 і 53 р. до н. е.) переходив Рейн. С. Д.

155 Флор, Луцій (чи Юлій) Анней (II ст. н.е.), римський історик. У творі «Епітоми», або «Дві книги витягів з Тита Лівія про усі війни за 700 років» (видані у Відні в 1511 р., у Кракові в 1515 р.), він виклав історію римських завоювань з найдавніших часів до початку I ст. н.е. Хоча праця Флора містить фактичні помилки, носить риторичний характер і являє собою компіляцію з Тита Лівія й інші історики, він дуже вплинув на європейську історіографію XV—XVII ст. Цей твір крім Литвина широко використовували Длуґош, Кромер, М. Бєльський, Стрийковський. С. Д.

156 Литвин помиляється, поміщаючи Плотели на березі Балтійського моря, що, очевидно, свідчить про його досить поверхневе знання географії Західної Литви — Жемайтії. С. Д.

157 Ятвяги — балтійське плем’я, споріднене з прусами та литовцям. Жили по середній течії р. Німану, у верхів’ях р. Нарева, у джерелах згадуються з кінця Х ст. У 1283 р. велика частина території ятвягів була захоплена хрестоносцями. Частина ятвягів пішла до Литви і порівняно швидко асимілювалася. С. Д.

158 «...роксоланів чи русинів». — Роксолани — антична назва одного із сарматських племен Поволжя і Приуралля, що раніше, до навали гунів у IV ст. н.е., жило в Причорномор’ї (Смирнов К. Ф. О погребениях роксолан // Вестник древней истории. 1948. № 1. С. 213—219). Про етнонім «русини» див. прим. 13. Литвин роксоланами та русинами називає предків білорусів та українців. С. Д., А. X.

159 Баскаки — чиновники монгольського хана, до обов’язку яких входили насамперед перепис населення, збір данини і доставка її в Золоту Орду. В Заліссі баскацька організація була створена в середині XIII ст. і очолювалася «великим володимирським баскаком». Жорстокість і сваволя баскаків неодноразово викликали повстання; найбільший розмах мало Тверське повстання 1327 р., незабаром після якого хани були змушені припинити надсилати до Залісся баскаків, доручивши збір данини безпосередньо князям (див.: Зимин А. А. Народные движения 20-х гг. XIV в. и ликвидация системы баскачества в Северо-Восточной Руси // Известия АН СССР. Серия: История и философия. Т. IX. 1952. № 1). С. Д.

160 Приписуючи литовським князям визволення руських земель від татар, Литвин виражав офіційну точку зору правлячих кіл ВКЛ, сформульовану, зокрема, в «Літописці великих князів Литовських» (Пашуто В. Т. Указ. соч. С. 70—71). Входження наприкінці XIII — початку XIV ст. до складу Литовської держави центральних та північних земель колишньої Київської держави було результатом компромісу між литовськими князями і феодалами цих земель, змушеними шукати в Литві захисту від аґресії ординських ханів і хрестоносців, оскільки розорене Залісся ще не консолідувало сили для здійснення своєї загарбницької політики. Хоча замість данини татарам руські землі, що увійшли до складу ВКЛ, мали нести повинності на користь литовських князів, у цілому їхнє становище було сприятливішим, ніж залісських земель, що відчували усю вагу ординського ярма. Більш розвинуті, руські землі зберегли й у складі ВКЛ внутрішню єдність; були збережені і привілеї місцевих князів і бояр, давньокиївські юридичні норми й інші «старини». При цьому сама Литва зазнала потужного впливу руської культури, права, звичаїв (Хорошкевич А. Л. Исторические судьбы белорусских и украинских земель в XIV — начале XVI в. // Пашуто В. Т., Флоря Б. Н., Хорошкевич А. Л. Древнерусское население и исторические судьбы восточного славянства. М., 1982. С. 69—150). Заслуговує на увагу і точку зору, висловлена І. Б. Грековим, згідно якій Вільно до прийняття литовськими князями католицтва було одним з потенційних центрів (поряд з Москвою і Твер’ю) підбиття руських князівств у єдину державу (Греков И. Б. Очерки по истории международных отношений.. С. 17, 39, 41, 156; он же. Восточная Европа и упадок Золотой Орды. М., 1975. С. 482—486). С. Д.

161 Аукштайтський князь Міндовґ (Міндауґас) (бл. кінця 30-х рр. XIII ст. — 1263 р.) об’єднав під своєю владою Східну і Західну Литву — Аукштайтію й Жемайтію, а також Чорну Русь з містами Новогрудком, Слонімом та Волковиськом. Прийняття Міндовґом католицтва (1251 р.) і коронація з благословення Папи королем Литви (1253 р.) були результатом його компромісу з Ливонським орденом, при цьому Міндовґ уступив Чорну Русь своєму зятю Волинському князеві Шварну Даниловичу і втратив контроль над Жемайтією. Після розгрому жемайтами хрестоносців біля оз. Дурбе в 1260 р. Міндовґ повернувся до язичества, уклав із кн. Олександром Невським союз проти Ливонського ордену і знову підкорив собі Чорну Русь. У 1263 р. Міндовґ разом із двома синами був убитий у результаті змови невдоволених представників племінної знаті на чолі з кн. Довмонтом (докладніше див.: Пашуто В. Т. Указ. соч.). Порушуючи хронологію, Литвин зображує коронацію литовського князя Міндовґа як акт, що завершує приєднання до Литви руських земель. У дійсності перераховані Литвином землі і міста за Міндовґа ще не підкорялися Литві. Волинська, Подільська, Київська, Сіверськая землі, північна частина Смоленського князівства з містами Торопцем і Білою були приєднані до ВКЛ лише в правління вел. кн. Ольґерда (див. прим. 35), а Вязьма і Дорогобуж були захоплені ВКЛ тільки при вел. кн. Вітовті (див. прим. 40). Новгород і Псков до складу ВКЛ не входили, а Великі Луки, у 1486 р. приєднані до Московської держави, якийсь час до цього знаходилися в подвійному литовському і новгородському підпорядкуванні. Литвин відбиває тут погляд великокнязівської канцелярії ВКЛ, досить звичайний для істориків Литви. М. Стрийковський, наприклад, вважає, що вел. кн. Вітовтом Новгород і Псков були приєднані до володінь литовських князів (Stryjkowski М. O początkach... S. 367—368). Порівн. ком. 115. С. Д.

162 Владислав II Яґелло (Ягайло) (бл. 1351—1434 — вел. кн. литовський з 1377 р., король польський у 1386—1434 р., засновник династії Яґеллонів (1386—1572). Був сином литовського князя Ольґерда. Унія Литви і Польщі, укладена в результаті його династичного шлюбу з королевою Польщі Ядвіґою, була спрямована не проти «ворога імені християнського», як стверджує Литвин, а проти аґресії, що загрожувала обом державам, Тевтонського ордена. С. Д.

163 Статут ВКЛ 1529 р. зберіг у ВКЛ рабів — «невольную челядь», що складала зазвичай безпосередню робочу силу двору феодала. Джерела рабства, відповідно до статуту, — походження від батьків-рабів, полон, заміна рабством страти за згодою обвинувачів і шлюб вільної людини з невільницею. Допускалася і не зафіксована в статуті самопродаж до рабства (за винятком голодних років), заборонялося перетворення на раби за борги (Пичета В. И. Аграрная реформа Сигизмунда-Августа, С. 148—153). Неволя була обмежена статутом 1566 р. і знищена, за винятком неволі військовополонених, статутом 1588 р.; значна частина колишньої невільної челяді, особливо у великокнязівських маєтках, отримала невеликі земельні наділи і перетворилася в кріпаків-городників (Похилевич Д. Л. Крестьяне Белоруссии и Литвы в XVI—XVIII вв. Львов, 1957. С. 76—82). С. Д.

164 Йдеться про право феодалів ВКЛ на вотчинну юрисдикцію. Див. прим. 132. С. Д.

165 «...ми беремо податки на захист держави ...обходячи власників землі.» — Литвин, мабуть, має на увазі серебщину. Ця грошова подать, призначена для нестатків оборони держави, у XVI ст. стягувалася у ВКЛ із панів і шляхти лише з їхньої згоди. Постанови про її збір приймалися сеймом ВКЛ у 1522, 1529, 1534, 1540, 1542 р. Як правило, податок стягувався і з підданих-феодалів ВКЛ, і з городян, і з духівництва, а в деяких випадках (у 1529, 1534 р.) — и із селян великого князя. Серебщина стягувалася з сохи або з визначеного числа селянських «служб», але платили її (хоча й у зменшеному розмірі) і городники і безземельні люди, які володіли будинками. Розмір обкладання міст визначався в залежності від їхнього економічного стану. У 1529 р., наприклад, Вільно мало заплатити 1500 коп грошів, Ковно — 30 коп грошів, містечко Мости — 3 коп грошів і т.п. Сейм 1551 р. знову прийняв постанову про серебщину, але, хоча через неврожай сплата була перенесена на 1552 р., а потім на 1553 р., значна частина шляхти ухилилася від неї (Пичета В. И. Аграрная реформа Сигизмунда-Августа. С. 28—35). С. Д.

166 «...початий вимір усіх земель і ріллей, [що належали] як шляхті, так. і простому люду». — Цілком ймовірно, Литвин має на увазі волочну поміру, уперше застосовану ще вел. кн. Вітовтом на землях Підляшшя — території по берегах середнього Бугу, що була приєднана до ВКЛ, але зберегла значні сліди польських звичаїв і норм. Цю же систему використовував і Сиґізмунд I (1506—1548 р.), а його дружина королева Бона провела волочну поміру у своїх маєтках, отриманих від чоловіка в Пінському, Клецькому, Городецькому, Кобринськом староствах (Любавский М. К. Очерки истории Литовско-Русского государства. С. 242). Але широкомасштабна операція по проведенню горілочної поміри в маєтках великого князя і їхньому розмежуванню з приватними маєтками була почата у ВКЛ у 1557 р., після видання Сиґізмундом II Авґустом «Уставы на волоки», що визначив принципи проведення поміри і повинності селян і іншого населення, що одержувало волоки (див.: Пичета В. И. Аграрная реформа Сигизмунда-Августа). У ході поміри ділянка землі, де містилося село, розподілявся на три поля, а кожне поле — на однакові смуги по 11 моргів (бл. 7,12 га). Кожен двір одержував ділянки в трьох полях, що складало волоку (бл. 21, 35—21, 36 га). Однак вимір у волоках великокнязівських, а потім і приватних земель, так і не призвело, усупереч надіям Литвина, до оподаткування землевласників пропорційно площі їхніх володінь. С. Д.

167 «...на прикладі Тамари і Ревекки». — Ревекка, дочка Вафуґла Арамеянина з Месопотамії, дружина Ісаака, сина Авраама і Сари, народила двох близнюків Ісава і Якова (Бут. 25). Тамара, дружина Хіра, народила після його смерті двох синів-близнюків Фареса і Зара від батька Хіра, Юди, сина Лії та Якова (Бут. 38). И. С.

168 Іс., 3. А. X.

169 «...у придане жінці призначається визначена частина спадщини». — Права дочок шляхти на спадкування родового майна підтвердила 9 стаття III роздягнула статуту ВКЛ 1529 р. Але основним правом жінок привілейованих станів у ВКЛ було право на придане і «віно» — забезпечення чоловіком на своїх маєтках і іншому майні суми, що у два рази перевищувала розмір отриманого приданого. Запис «віна» була узаконена ще привілеєм литовським боярам 1413 р. Придане було обов’язковим і могло стягуватися по суду. Позбавутися його шляхтянка могла, лише вийшовши заміж без згоди батьків або старших родичів або образивши матір. Але розміри приданого звичайно були менше частки синів, при цьому родичі намагалися заміняти земельні володіння грошима. Стаття, що згадується Литвином 7, IV розділу статуту 1529 р. забезпечила за дочками на випадок смерті батьків придане в розмірі чверті всього сімейного майна; але при житті батьки могли самі призначати розмір приданого, з тим, однак, щоб придане у всіх дочок було одного розміру (Валиконите И. М. Социально-экономическое и правовое положение женщин в Великом княжестве Литовском (конец XV — первая половина XVI в.) и его отражение в первом Литовском статуте. Автореф. канд. дис. Вильнюс. 1978. С. 7—10). С. Д.

170 Ослам Солтан — див. прим. 69.

171 Омельдеш — ім’я, мабуть, походить від «імельдеш» — термін, що ним обозначали молочного брата. М. У.

172 «...Сорок Татар». — Сороктатари (Keturiasdesimt Totoriu) на початку XVI ст. — Кирклени — у наш час селище в 16 км від Вільнюса. Перші поселення татар у Литві виникли після успішного походу Вітовта проти Заволзької орди в 1397 р. Полонені татари були приведені до Литви, оселені в околицях Вільно і Трок, переважно по ріці Вакі (літ. Воке). Незабаром татарські поселення виникли і на білоруських землях (під Гродно, Новогрудком, Ошмяной, Лідой, Оршей, Мінськом, Клецьком та ін.), під Смоленськом, потім і на Волині. Нащадки полонених і добровільних переселенців (союзних литовським князям ординських царевичів і мурзів і їхніх загонів, що знайшли притулок у Литві), звичайно називаються в історіографії литовськими татарами, увійшли до складу служивих людей ВКЛ, користалися в судових і майнових справах шляхетскими правами, володіли землею і кріпаками, але через своє віросповідання не дістали права брати участь у сеймиках і сеймі. У першій половині XVI ст. більшість татар у ВКЛ слов’янізувалося, що звичайно пропонується змішаним шлюбам, офіційно забороненим через наполегливу вимогу католицького духівництва лише в другій половині XVI ст. Вже на початку XVI ст. литовські татари дотримувалися одношлюбності (Докладніше див.: Думiн С. У., Канапацкiй I. Б. Беларускiя татары. Минулае i сучаснасць; Kryczyński S. Tatarzy litewscy. Warszawa, 1938). Згадуване Литвином шляхетське село Сорок Татарів відноситься, очевидно, до числа найдавніших татарських поселень у Литві, створених ще за Вітовта. Його назва виникла, мабуть, у зв’язку з поселенням на цьому місці великої групи татар. По перепису литовського війська 1528 р., сороктатарські (кирклянські) татари виставляли. у татарський прапор Трокського воєводства 26 чоловік (РИБ. Т. 33. 1915. Ст. 112—113), а в ревізії татарських маєтків ВКЛ 1559 р. поіменно названі 119 татар-чоловіків (включаючи дорослих синів татар-землевласників) (ЦГАДА. Ф. 389. Ед. хр. 569. Л. 270—300). Використана Литвином легенда про їхнє походження від спільного предка, очевидно, відбиває традицію спільної родоплеменної належності, принесену предками жителів Сорок Татар із Золотої Орди. Існували у ВКЛ татарські стяги-хорунжества (Найманське, Юшинське, Ялоґрське, Баринське, Кондрацьке та ін.), чиї назви походять від назв золотоординських улусів (найман, ушин, ялоґр, барин, конграт), спадково очолювані представниками татарської аристократії, традиційно (у більшості випадків, мабуть, — з моменту поселення у ВКЛ) поєднували визначені групи татар. Зокрема, жителі Сорок Татар і багатьох інших татарських околиць Трокського воєводства входили до Юшинського хорунжества (докладніше див.: Думiн С. У., Канапацкiй Б. Указ. соч.). С. Д.

173 Посилання Литвина на Священне писання вірні. А. X.

174 Крено — термін, що у Жемайтії позначав викуп нареченої нареченим, виплачуваний ним батькам нареченої. У цьому значенні єдиний раз згаданий Михалоном. Подібна плата відома й у древній Латвії. Пізніше, як свідчать документи, що відносяться до 1553—1711 р., значення терміна змінилося. «Крено» у Жемайтії стали одержувати не батьки, а хазяїн залежного (велдомого), людини, дочка якого виходила заміж. К. Яблонскис вважав «крено» одним з різновидів дарунка, яким робили почесть батькам нареченої. «Крено» можна порівняти з так званим «поклоном отповеданья», що сплачується паном людиною, яка іде від нього. Різновиди подібного мита існували й в інших частинах ВКЛ під назвою куниця. З посиленням покріпачення мито стали стягувати з батьків нареченої, оскільки феодалу було легше одержати його від своїх селян. Певну подібність це мито мало з руською весільною «куницею» і з польською «куною». (Jablonskis К. Lietuviški žodžiai Lietuvos didžiosios kunigajkštystés oficialiųjų raštu kalboje ir jų reiksme Lietuvos kultūros ir visuominés istorijai // Jablonskis K. Op. cit. P. 272; Валиконите И. М. Указ. соч. С. 19; Lesinski В. Wielkopolska «kuna swadziebna» z XIII wieku // Czasopismo prawno-historyczne. T. XXX, z. 2. 1978. S. 203—212). И. С.

175 Посилання Литвина не зовсім точне. Див.: Еклезіяст, 7, Сирах 25. А. X.

176 «...однак у нас належать їм формеці... які варто довіряти лише сильним духом чоловікам». — Про право шляхтянок успадковувати родові маєтки див. прим. 169. Удови шляхтичів успадковували «віно», а якщо чоловік не залишав заповіту або заповідав опіку над малолітніми дітьми дружині, то до їхнього повноліття вдова, згідно 6 ст. IV розд. статуту 1529 р., ставала на чолі родини і верховним розпорядником сімейного майна. Але у випадку повторного виходу заміж удова втрачала право на сімейні маєтки, зберігаючи лише «віно». Спочатку, як відзначалося, розмір «віна» мав удвічі перевищувати придане, пізніше було обговорено, що «віно» не може складати більш третини вартості маєтків чоловіка (Валиконите И. М. Указ. соч. С. 9—12). При укладенні шлюбів між представниками маґнатства ВКЛ розмір «віна» міг бути дуже великий. Так, наприклад, значні володіння після смерті Станіслава Гаштольда зберегла його вдова Барбара, уроджена Радзивілл, з якою у 1547 р. таємно обвінчався Сиґізмунд II Авґуст (1520—1572), ще будучи литовським великим князем (з 1529, реально з 1545), у з 1548 р. польський король, коронований у 1550 р. Виступ Литвина проти права вдів успадковувати земельні угіддя, очевидно, може служити додатковим арґументом проти точки зору, що ідентифікує М. Литвина з М. Тишкевичем, який суттєво поправив своє матеріальне становище в результаті шлюбу (у 1533 р.) з вдовою князя М. Л. Глинського (Юргинис Ю. М. Посольство Михаила Литвина у крымского хана в 1538—1540 гг. // Россия, Польша и Причерноморье в XV — XVIII вв. М., 1979. С. 88). С. Д.

177 Звичай, що існував у поганській Литві, видавати дочок бояр заміж тільки за згодою великого князя був зв’язаний з визнанням права жінок успадковувати землю. Санкціонуючи їхні шлюби, великий князь зберігав за собою контроль над переходом земель в інші руки (у спадщину чи у вигляді приданого) і, отже, по виконанні військової служби. За привілеєм Ягайла 1387 р. право вільно видавати дочок заміж одержали бояри-католики; вел. кн. Сиґізмунд Кестутович у 1434 р. надав це право і православним боярам. У статуті 1529 р. (розд. IV, ст. 15) шляхтянці надавалося право виходити заміж по своїй волі, але на практиці обов’язковим була згода батьків чи родичів, інакше вона позбавлялася приданого (Валиконите И. М. Указ. соч. С. 13). С. Д.

178 Сакони (Sacones) латинізована форма прізвища Саковичі, похідна від Сака (Sak). Уперше литовський боярин Станіслав Сак згаданий в акті городельскої унії 1413 р. з гербом Помян. Він відомий також у документах 1432 і 1433 р., в останньому виступає як староста дубинський. Найбільш відомий серед Саковичей Андрій Сакович, що був старостою трокським, намісником смоленським і полоцьким, трокським воєводою в 1458—1465 рр. Його син Богдан Андрушкович Сакович займав посади намісника брацлавського, королівського і земського маршалка, трокського воєводи. Литовський боярин Ян Довґирд і його нащадки також користувалися печатками з гербом Помян. Довґирд представляв з іншими боярами литовську сторону при оголошенні Віленської унії 1401 р.; у 1424 р. він був двірним маршалком Вітовта, займав також при ньому староство в Кам’янці Подільському. При Сиґізмунді Кейстутовичі став віленським воєводою і продовжував займати цю посаду при Казимирі. У XVI ст. рід Помян стає третьорозрядним. Земельні володіння литовських шляхтичів герба Помян знаходилися біля середньої Вілії і великих литовських озер. Вони сусідили з володіннями Сунигайловичей та Свірських, у тих і в інших був герб Лисиць. Сунґайлоны (Sungailones), латинізована форма, похідна від Сунигайла. Уперше Сунигайла, один з видатних діячів з оточення Вітовта, згаданий у договорі 1398 р. при Вітовті в Гродно як староста ковенський. Він брав активну участь у політичних подіях, з доручення Вітовта в 1409 р. відправився з посольством до великого маґістра Ордена. Після унії в Городлі одержав герб Лисиць і став трокським каштеляном. Земельні володіння Сунигайловичей у XV ст. займали велику територію по берегах ріки Вілії, на північний схід від Вільни між Ошмяною та Швентянами. На сході вони межують з володіннями Свірських, які також мали герб Лиса (Semkowicz W. O litewskich rodach bojarskich, zbratanych ze szlachtą polska w Horodle // Lituano-slawica poznaniensia. T. III. Poznań, 1989. S. 41—48; Kelma E. Ród Sakowiczów i jego majętności w XV w. i pierwszej polowie XVI w. // Ibid. S. 156—157.). И. С.

179 Гедимін — литовський князь з 1316 по 1341 р., з іменем якого зв’язується розширення і зміцнення князівства. А. X.

180 В цьому уривку І. І. Лаппо побачив свідчення організації Вітовтом системи стратегічних доріг і фортець, не схожих на римські чи сучасні дороги. Шляхи Вітовта, навмисно приховані, проходили в глухих лісах чи по ненаселеній місцевості. Про діяльність Вітовта по будівництву мостів уперше згадано в законах Казимира 1468 р., що наказують забрукувати свої ділянки тим, хто це робив при Вітовті: «А також и где которыи мосты мощивали за дядю нашего, за великаго князя Витовта...» (див.: Lappо J. J. Istorinė Vytauto reikšmė // Praeitis. T. II. Kaunas, 1933. Р. 53—54; Древнейшие государства на территории СССР. 1988—1989. М., 1991. С. 340). Спогади про походи Вітовта наприкінці XIV ст. Ст. Олександрович побачив і в написі про перемоги цього великого князя над татарами на збереженому фрагменті карти Ваповського Південної Сарматии, де в районі Середнього Дніпра зображено укріплений табір, а напроти нього — татарські вершники з луками (Gębarowicz В. Póczątki malarstwa historycznego w Polsce. Wroclaw, 1981. S. 21; Alexandrоwicz St. Rozwój kartografii Wielkiego Księstwa Litewskiego, Poznań, 1989. S. 96.). И. С.

181 «...знищені ціпками литвинов». — Цей сюжет відбитий у Хроніці Биховця, що містить повідомлення про похід Ягайла на Польщу. Нібито, коли литовці переплили через Віслу біля Завихоста, тримаючись за кінські хвости, Ягайло сказав: «Не потрібно нам (за допомогою) гармат захоплювати це місто». Він наказав кожному воїну кинути в місто по ціпку, після чого Завихост був спалений. З деякими відмінностями про те саме повідомляв і Стрийковський. У нього на першому плані — фігура Радзивілла, який згідно Стрийковському, запропонував усьому війську переправитися через Віслу уплав, тримаючи за хвости коней; по його ж (а не Ягайла) ініціативі місто було закидавши ціпками і спалене (ПСРЛ. Т. 32. С. 143—144; Stryjkowski M. О początkach... С. 299—300; Idem. Kronika... T. II. S. 68; Улащик Н. Н. Введение в изучение белорусско-литовского летописания. М., 1985. С. 104—105). И. С.

182 «Адже вони не чекали оголошення війни чи грубого вторгнення... // нападали на стольний град московитів Москву перед Великоднем і там з переможеними ворогами укладали мир». — Звістку про легендарний похід Ольґерда на Москву на Великдень (Великий день) Михалон міг почерпнути з літописів. У збережених списках у літописах Биховця та Євреїновському похід не датований. У Стрийковського в «Початках» він невірно віднесений до 1333 р. (Ольґерд став великим князем у 1345 р.), у «Хроніці» — до 1332 р., перекручене ім’я князя Дмитра Донського (тут він названий Дмитро Сімечко), у Хроніці Литовській й Жмойтській, де нерідкі хронологічні помилки, похід, описаний під 1375 р. Відповідно до Хроніки Биховця та Євреїновського літопису, Дмитро Іванович безпричинно розірвав мир з Литвою, надіславши знаки війни — вогонь і шаблю — з повідомленням, що буде в землі Ольґерда «по красной весне и по тихому лету (тут і нижче цитати наводяться за Євреїновським списком. — И. С.)». У відповідь Ольґерд послав запалену губку зі словами: «...у нас в Литве огонь есть... А яз у него буду на Велик день и поцелую его красным яйцом, щитом и с сулицею, а божиею помощиею к городу Москве копие свое прислоню». Після цього Ольґерд із литовськими і руськими загонами виступив з Вітебська в похід, що увінчався успіхом. Дмитро, який виходив з боярами з церкви, побачив полки Ольґерда на Поклінній горі і поспішив укласти мир. Ольґерд на знак перемоги і слави «копие свое к городу прислонил». Згідно Стрийковському, який знав цю версію, а також за Хронікою Литовською й Жмойтською, автор якої використовував Стрийковського, Ольґерд зламав спис об стіну. Крім згадок про час походу (Великдень) маються й інші сліди впливу літописних розповідей на Михалона. У літописній версії Ольґерд енергійними діями випередив Дмитра Івановича; вибір незвичайного для походу часу (провесни) підкреслює військову доблесть Ольґерда, «ибо не тот воин, что времени подобного (зручного) воюет...» Литовські воїни в Михалона «не чекали... грубого вторгнення чи ворога сприятливого літнього часу...» Стрийковський у «Хроніці», а також Хроніка Литовська й Жмойтська повідомили, що для цього походу Ольґерд побудував дорогу, ведучи її крізь «болота и старины». А. І. Рогов відзначив, що аж до початку XIX ст. про один з історичних походів Ольґерда існували перекази в маєтку Стаклицях над р. Берузою у Полоцькому повіті. Місцеві жителі показували насипні бугри, які називали Ольґердовою дорогою, а в лісі — древні окопи, оточені болотом («столице») і прохід до них («князево місто») (ПСРЛ. Т. 32. С. 140; Т. 35. С. 60—61, 223—224, 235; Stryjkowski М. O początkach... S. 36, 42, 260—262; Рогов А. И. Русско-польские культурные связи... С. 174—177). И. С.

У дійсності жоден з «московських» походів Ольґерда (у листопаду 1368 р., у листопаду — грудні 1370 р. і влітку 1372 р.) не збігався за часом з цим святом (История Москвы. Т. I. С. 49). При оцінці військових експедицій Ольґерда на Москву Литвин, очевидно, слідує традиційній версії, що зберігалася в правлячих кіл ВКЛ; насправді ці походи, навіть перший, несподіваний і найпотужніший 1368 р., по суті не принесли литовському князю успіху: узяти Москву йому так і не вдалося. С. Д.

183 Іван, ти спиш, [а] я труджуся, зв’язуючи тебе... — Забулис побачив у цих словах прислів’я, і як паралель, хоча і приблизну, навів таке: «Узяли як Мартина з гулянки; і гості не знали, як хазяїна зв’язали» (Zabulis Н. Ор. cit. Р. 179, п. 17. Р. 203). И. С.

184 В битві біля Могача 1526 р. король Людовик був розбитий турецькими військами, а сам потонув, рятуючи втечею. Порівн. ком. 60. С. Д.

185 На самому початку Тринадцятилітньої війни з Тевтонським орденом (1454—1466 р.), 18 вересня 1454 р. польське військо на чолі з королем Казимиром IV (про нього див. прим. 114) при облозі фортеці Хойниці, вступивши в битву з підкріпленням, що надійшло до обложених, було зненацька атаковане гарнізоном фортеці, що здійснювали вилазку. Атака змішала ряди польського війська, значну частину якого складало шляхетське ополчення, ним опанувала паніка, і воно кинулося у втечу. Спроби короля з жменькою рицарів зупинити втечу не увінчалися успіхом. За повідомленням Длуґоша, Казимира силоміць повели з поля бою рицарі з його особистої варти, які врятували короля від полону (Воguсka M. Kazimierz Jagiellończyk i jego czasy. Warszawa, 1981. S. 78—80). Хоча ВКЛ ухилилося від війни з Орденом, короля супроводжували деякі литовські феодали, і саме їм литовська традиція приписувала порятунок Казимира. Згідно переказу, один з литовців, предок маґнатської родини Воловичів Юрій Віл, віддав Казимиру свого коня і прикривав його відступ, відстрелюючись від німців з луку, за що одержав від короля значні дарування в Гродненському повіті (Stryjkowski M. O początkach... S. 482—490). С. Д.

186 Про намісницьке керування містами в Московській державі див.: Зимин А. А. Наместническое управление в Русском государстве второй половины XV — первой половины XVI в. // ИЗ. Т. 94. 1974. Л. X.

187 Про виконання наближеними московських великих князів посольств за свій рахунок див. також: Герберштейн. С. 73—74, 298. А. X.

188 Діян. XXIV. Я. С.

189 «...вони незабаром розносять звістки». — «Ходити в підводу» було стародавньою державною повинністю всього населення ВКЛ. Давати підведення для посланців великого князя були зобов’язані і селяни і міщани. Згодом ця повинність перетворилася в сеньйоріальну. Для селян у великокнязівських маєтках вона зводилася до обов’язку по черзі доставляти належне від них зерно та інші продукти до Вільно чи до іншого центру господарської адміністрації і до поїздок у границях маєтку для задоволення поточних нестатків двору. Тяжкість цієї повинності для селян і зловживання адміністрації призвели до того, що поступово в ряді маєтків її замінили грошима, що було вигідніше і скарбниці і селянам (Похилевич Д. Л. Указ. соч. С. 32—33). В другій половині XVI ст. від натуральної підвідної повинності були звільнені і міщани багатьох міст, що сплачували натомість спеціальний збір (Пичета В. И. Аграрная реформа Сигизмунда-Августа. С. 445). Про ямську службу в Московії див.: Герберштейн. С. 122—123. Порівн.: Гурлянд И. Я. Ямская гоньба в Московском государстве до конца XVII в. Ярославль, 1900. В Московії вживався термін «ям» (з північно-тюркської мови), що спочатку позначав повинність виконання поштової служби, а згодом — грошовий збір для цієї мети (Срезневский И. И. Материалы для словаря древнерусского языка. Т. III. Стб. 1658). С. Д.

190 «...таємно передають своїм наші плани...» «...доставляв своєму князю копії постанов, договорів, указів». — Про розвідувальну діяльність при Івані IV повідомляв також і Штаден. Звертаючись до німецького імператора, він просив, щоб його опис не переписували, оскільки «великий князь не шкодує грошей, щоб дізнаватися, що діється в інших королівствах і землях. І все це робиться в глибокій таємниці» (Штаден Г. О. О Москве Ивана Грозного. Записки немца опричника. Л., 1925). И. С.

191 Цікаво, що Литвин цитує книгу Ісуса, сина Сирахова (XII, 10, 12), що входить до складу тільки православної Біблії. С. Д.

192 Говорячи про втрату ВКЛ Сіверських земель і замків, Литвин має на увазі події кінця XV — початку XVI ст. У 1500 р. визнали владу Москви князі Новгород-Сіверський, Рильський та Радогощі В. И. Шемячич, А. С. Стародубський та ін. Коментуючи Литвина, К. Мірошник припускає, що говорячи про Ossomacitz, Литвин має на увазі Вязьму, розташовану на р. Осьмі й узяту в 1494 р. московськими військами під командуванням кн. Данила Васильовича Щени (Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Ч. I. Киев, 1890. С. 46). Але імовірніше, що Ossomacitz — це перекручена назва володінь кн. Василя Івановича Шемячичя. С. Д.

У Хроніці Литовській й Жемойтській зустрічається написання імені Василь Іванович Осемянович (чи Осмянович, Осимитчич) замість Шемячич. Хроніка Биховця містить повідомлення про перехід князів Семена Івановича Можайського і Василя Івановича Шемячичя з усіма містами: Черніговом, Стародубом, Гомелем, Новгород-Сіверським, Рильськом на службу до Московського князя (ПСРЛ. Т. 32. С. 99, 166, див. також с. 165). Стрийковський називає Шемячичя Osiemiaczyc і Osiemiatczyc (але іменує його не Василем, а Семеном) (Stryjkowski M. O początkach... S. 553, див. також с. 659; Idem Kronika. Т. 2. S. 308—309). Тут князь Шемячич названий вірно Василем. И. С.

193 «...Вільна згоріла дотла» — пожежа, що знищила значну частину литовської столиці, у тому числі Нижній замок і кафедральний собор, що згадується, св. Станіслава, відбувся не в 1529, а в 1530 р. (Ваlinski M. Historia miasta Wilna. Wilno, 1836. S. 77). С. Д.

194 Станіслав «із Щепанова» (бл. 1030—1079), єпископ краківський з 1071 р.; виступав на підтримку вельмож-супротивників короля Болеслава Сміливого; убитий по наказу короля. Канонізований у 1257 р. Культ св. Станіслава був важливим елементом ідеології об’єднання польських земель у період роздробленості. Собор св. Станіслава був споруджений у Вільно після прийняття Литвою католицтва в 1387 р. С. Д.

195 В битві під Оршею 8 вересня 1514 р. польсько-литовські війська під проводом Костянтина Острозького розгромили московське військо, що його очолював Іван Андрійович Челяднін. Ця перемога розглядалася при яґеллонському дворі як реванш за втрату в тому ж році Смоленська (Граля И. Мотивы «оршанского триумфа» в ягеллонской пропаганде // Проблемы отечественной истории и культуры периода феодализма: Чтения памяти В. Б. Кобрина. М., 1992. С. 46—50), однак не призвела до досягнення поставленої мети — Смоленськ залишився в складі Московської держави. Пропаґандистська кампанія, розгорнута королем і численними польськими політичними діячами, поетами і художниками, була розрахована на розрив московсько-імперського союзу. А. X.

Бій під Оршею (без назви місцевості) згадана як «Велика битва» у Панегірику Деодата Септенія віленскому канцлеру Альбрехту Мартиновичу Гаштольду при описі його переможного походу на Великі Луки. (Lazutka S., Gudavičius E. Deodato Septennijaus Goštautų «Panegirika»., P. 83, 85, 87). И. С.

196 Д.О. Мірошник, коментуючи це місце, припустила, що Литвин мав на увазі р. Турью, що впадає в Прип’ять ще в її верхів’ї, або р. Уборт, що впадає в Прип’ять неподалік від Турова (Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Ч. 1. С. 51). Насправді йдеться про р. Прудок, правому притоку Прип’яті (25 км), що протікає по території сучасного Мозирського району Гомельської обл. Білорусі.

197 Десна — ліва притока Дніпра, Сейм — ліва притока Десни, Сож — ліва притока Дніпра, Березина, Прип’ять — праві притоки Дніпра, Словічна — права притока Прип’яті, Уша — права притока Прип’яті чи Березини, Тетерів — права притока Дніпра, Рпев (можливо Рпень, Ірпінь) — права притока Дніпра, Вехра (нині Вихру) — права притока Сожа, Пропасти — права притока Сожа, обидві останні згадуються в книзі Великому Кресленню, Іпуть — ліва притока Сожа, Друть — права притока Дніпра, Бобр — ліва притока Березини, Птичь, Случ — ліві притоки Прип’яті, Ореса — права притока Птичі, Стирь, Горинь — праві притоки Прип’яті, Піна — ліва притока Псела, більш імовірно, що тут мається на увазі Піна, ріка басейну Прип’яті, у верхній течії складова частина Дніпровско-Бузького каналу. При своєму впадінні в Прип’ять вона утворює мережу рукавів (біля Пінська), один з них через 12 км під тією же назвою впадає в Ясельду; через розгалуженість річкової мережі в цьому районі в її позначенні не було однаковості. Згадана Литвином Титва не ідентифікована. (Книга Большому Чертежу. М.; Л., 1950; Максимович Н. И. Днепр и его бассейн. Киев, 1901). И. С.

198 Мається на увазі Хаджибеїв лиман у міцності Хаджибей (суч. Одеса). С. Д.

199 На жаль, Литвин не навів назв дніпровських порогів. У різних джерелах число порогів різниться. Згадування про них є вже у творах Костянтина Багрянородного. И. С.

200 За Кременчуком сплав був утруднений, пороги ж починалися нижче за течією. У Кременчука, де знаходилася споруджена Вітовтом фортеця, купці розвантажували судна, частину товару продавали, а частину везли далі на возах. У такий спосіб географічне положення сприяло розвитку міста. Кременчуцький брід часто використовували татари, що здійснювали походи на Україну і Польщу. Названі Михалоном переправи Запроторив і Гербедеїв Ріг іншим джерелам не відомі. Мишурин Ріг знаходився на шляху в Запоріжжя по так званому Чумацькому шляху і з кінця XVII ст. вважався однією з головних переправ. Кичкаська (від тюркського коч-ког — прохід) переправа, розташована вище острова Хортиця, була відома Костянтинові Багрянородному, Лясоті та Боплану. У місці впадіння в Дніпро його лівої притоки Кичкаса ріка звужувалася до такого ступеня, що її легко перелітала пущена стріла. Зручною була Таванська переправа біля острова Тавані, оскільки Дніпро і його ліва притока Кінська вода були тут неширокими і спокійними, так що їх можна було легко переплисти. Ця переправа знаходилася на відстані не більш одного дня шляху з Криму. Михалон кілька разів згадує Таванський перевіз (Товань), де в часи Вітовта знаходилася митниця (Вітовтова баня). Розташована проти острова Бургунського однойменна переправа (Бурхун) була не дуже зручною, тому що тут треба було переходити Конку, і двічі ріку Дніпро. Тягинська переправа (Тягиня) знаходилася біля устя ріки Тягинки, Очаківська (Очаків) біля устя Дніпра (Эварницкий Д. И. Вольности запорожских казаков. Спб., 1890. С. 234—239; Serczyk Wł. Na dalekiej Ukrainie. Dzieje Kosaczyzny do 1648 r. Kraków, 1984. S. 15, 17, 19, 21; Eryka Lassoty i Wilhelma Beauplana opisy Ukrainy, Warszawa, 1972.); Гійом Левассер де Боплан. Опис України. Kиїв. 1990. (Ч. II). С. 42, 45—47, 151, 160) И. С., А. X.

201 «...він струменіє молоком і медом...» — Земля, у якій течуть молоко і мед, як символ достатку землі обітованої Ханаанськой згадується в Біблії (Моїс., IV; Числа 13, 16; V Второзакон, 26). Цей образний вислів був відомий польській писемності XV—XVI ст.; так воно зустрічається в Яна Остророга при прославлянні родючості Польщі і Литви. Стрийковський уживає його в розповіді про природні багатства Сіверської землі (Humanizm i reformacja w Polsce. Lwów, 1927. P. 57; Stryjkowski М. O początkach... S. 234; Serczyk Wł. Op. cit. S. 22). И. С.

202 «...поета Овідія... він жив у вигнанні в цій частині Понта». — Публій Овідій Назон (43 р. до н.е. — 18 р. н. е.) римський поет епохи імператора Октавіана Авґуста; наприкінці 8 р. н.е. був засланий на берег Чорного моря в м. Томи (суч. Констанца, Румунія), де і помер. Легенда про походження назви Овідієва озера під Акерманом від імені Овідія зберігалася в XIX ст. і була відома А. С. Пушкіну. У дійсності первісна назва цього озера в перекладі з молдавського означає «озеро овець» і було дано йому, очевидно, місцевими пастухами (Формозов А. А. Пушкин и древности. М., 1979. С. 51—56 и др.). С. Д.

203 Ця теорія існувала й у XVII ст. Зі спростуванням думки про те, що Київ — це гомерівська Троя, виступив віленський пастор Іоанн Гербіній, який 1675 р. випустив книгу «Підземний Київ» (Religiosae Kijovensis crypte sive Kijovia subterranea. Jenae, 1675). С. Д.

204 «...місце називається нині Торговиця». — Описуючи причини переселення італійців у Литву, Стрийковський згадує про володіння ґенуезців у Тавриці, нині зайнятих татарами і турками. Він згадує і залишки старих стін у «Диких полях», де, на його думку, раніш жили греки, а зараз татарин стріляє диких коней. Серед інших руїн він називає Тарговиську, старе місто, що зруйнувалося, у «полях за Києвом у напрямку до Перекопу» (Stryjkowski М. O początkach... S. 87.). И. С.

205 Знак на митниці — очевидно, мова йде, про товарні пломби типу так званих дрогичинських (Eршевский Б. Д. Дрогичинские пломбы. Классификация, типология, хронология: по материалам собрания Н. П. Лихачева) // Вспомогательные исторические дисциплины. Л., 1985. Т. XVI). А. X.

206 «...Вітординською банею». — Очевидно, помилка. Литвин має на увазі Вітовтові бані (Vitovdinum). Останні (balneum Vitoldi) відзначені на Радзивіллівській мапі 1613 р. нижньої течії Дніпра в двох місцях — на лівому березі ріки приблизно за 40 км до устя і на березі лиману між устями Дніпра й Бугу (Alexandrowicz St. Op. cit. Wyd. II. S. 95—96). И. С.

207 «...закон, що називається осменництво». — Посада осмника (осменника), що збереглася в Києві, була відома ще в Київській Русі і згадується в Руській Правді та інших законодавчих пам’ятках. Наприкінці XV—XVI ст. осменники призначалися київськими воєводами. До їхніх обов’язків входив збір мита з товарів; відповідно до статутної грамоти київським міщанам вел. кн. литовського Олександра 1499 р., осменники судили купців, козаків і міщан за сварки, дрібні крадіжки, провини проти моральності (АЗР. Т. I. С. 145, 194; РИБ. Т. 27. Спб., 1910. Стб. 547—548 і ін.). С. Д.

208 «...там дуже легко набрати багато добрих воїнів». — Уже наприкінці XV — у першій половині XVI ст. утеча селян на малонаселені, а часто пустельні східні і південні околиці Подолії і Київщини, особливо з Галичини, Західної Подолії і з Волині, набуло характеру масового переселення. У середині XVII ст. польський історик С. Грондський так писав про це: «Ті з руського народу, хто не хотів терпіти ярмо і владу місцевих панів, ішли в далекі краї, на той час ще не заселені, і завойовували собі право на волю» (История Украинской ССР. Т. 2. Киев, 1982. С. 174). Вони називали себе вільними людьми — козаками, і з них надалі оформилося українське козацтво з його особливим укладом життя і військовою організацією. Наприкінці першої половини XVI ст. виникла Запорізька Січ. Відступаючи під натиском феодалів, козаки колонізували степові простори до півдня від дніпровських порогів. Старости прикордонних замків, щоб зміцнити гарнізони, уже на початку XVI ст. приймали козаків на службу, використовуючи їх для відбиття татарських набігів; створювали свої власні загони і багато великих феодалів України. С. Д. Порівн.: Stokl G. Die Entstehung des Kosakentums. Munchen, 1953. A. X.

209 «...бути похованими тут». — Києво-Печерський монастир був заснований при кн. Ярославі Мудрому в 1051 р. Штучно створені печери, яким монастир зобов’язаний своєю назвою, були в давнуну місцем проживання ченців, потім тільки цвинтарем (до XVI ст.). У XI—XII ст. монастир був одним з культурних центрів Древньої Русі, де жили і працювали руські літописці, у тому числі Нестор, також похований у печерах. Монастир був великим землевласником. Литвин називає його монастирем св. Марії по головному храму —спорудженому в 1073—1078 р. собору Успіння Богородиці (див.: Логвин Г. Н. Киево-Печерская лавра. М., 1958). С. Д.

210 Литвин, очевидно, цілком свідомо бере під сумнів факт походження московських князів від вел. кн. київського Володимира Святославича. Справа в тому, що саме як спадкоємці Володимира Іван III і Василій III відкрито висували претензії на українські і білоруські землі. У текст укладеного в 1490 р. договору Івана III зі Священною Римською імперією німецької нації про союз, спрямований проти Яґеллонів, було внесене зобов’язання Імперії допомагати московському князю, коли він почне боротьбу за Київ з польським королем Казимиром IV. Повністю і в розгорнутій формі позиція московської сторони була сформульована на переговорах з послами ВКЛ у 1503 і 1504 р., де було прямо заявлено, що вічний мир із ВКЛ неможливий, поки Іванові III не повернута «отчина» його предків — «вся Русская земля, Киев и Смоленск и иные городы» (Флоря Б. Н. Древнерусские традиции и борьба восточнославянских народов за воссоединение // Пашуто В. Т., Флоря Б. Н., Хорошкевич А. Л. Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного славянства. М., 1982. С. 171—172). Програма загарбання всіх земель Київської Русі викликала, зрозуміло, занепокоєння і роздратування правлячих кіл ВКЛ. С. Д.

211 «... несторіанську єресь». — Несторіанство — релігійно-політична течія у Візантії V ст. одержала свою назву від імені родоначальника напряму — Несторія (пом. бл. 451), константинопольського єпископа. Він розходився з ортодоксальним православ’ям у трактуванні співвідношення людської і божественної природи в Христі. Відповідно до його навчання, Христос- людин, що за допомогою сполучення св. духу став месією. На Ефеському соборі 1431 р. несторіанство було оголошено єрессю. Несторія відправили до заслання, а несторіани розселилися в Ірану, Середній Азії, частково в Китаї (Lооfs F. Nestorius and his place in the History of Christian doctrine. Cambridge, 1914). A. X.

212 В м. Мецці (нині в Саудівській Аравії) на початку VII ст. н.е. (бл. 610) склалася перша громада послідовників ісламу, очолювана Мухаммедом (див. прим. 213). У Мецці знаходиться головна святиня ісламу, місце паломництва мусульмани — храм Кааба. М. У.

213 Мухаммед (між 570 і 580—632) — засновник ісламу, араб із племені курейш. Проголосив себе останнім посланником Аллаха і найбільшим пророком; організатор теократичної держави, що объединили арабські племена.

Наведені Литвином факти з біографії Мухаммеда (неграмотність, одруження з багатою купчихою) свідчать про знайомство автора зі спеціальною літературою про мусульманський світ.

Сектантське християнство й іудаїзм (почасти також маніхейство і зороастризм) справді вплинули на догматику й обрядовість ісламу, але Литвин надмірно спрощує це питання, помилково приписуючи іудеям і християнам-відступникам пряму участь у створенні мусульманської релігії. М. У.

214 «...їм смішні наші пости, що не включають ні голоду, ні спраги, ні попелу». — У Священному писанні попіл виступає не тільки як символ плачучи і нарікань (2 Царів, 13, Есф., 4. Порівн. в А. С. Пушкіна: «Посипалв пеплом я главу...»), але і як символ покаяння (Іов, 42, Іоанн, 3 та ін.); сидінням на попелі супроводжувалися пости (Ісайя, 58 і ін.). У різних значеннях уживалося слово «спрага»: це і «спрага відчування слів господніх» (Амос, 8); і фізична спрага, іноді прирівнювана до пости (2 кор., 11). Очевидно, Литвин мав на увазі просте дотримання посад. А. X.

215 Поминати Боже ім’я марно забороняє християнам одна з заповідей. И. С.

216 Софонії, III, 4. «Пророки його — чванкуваті, зрадливі, його священики зневажають святиню, ламають Закона». И. С.

217 «...проти таких [пастирів] у багатьох місцях гримлять слова Божі». — Почата Литвином критика духівництва свідчить, очевидно, про певний вплив на нього ідеяй реформації, що проникали до ВКЛ, хоча в цілому він залишається на позиціях католицтва. При цьому Литвин відбивав настрої значної частини шляхти, що на сеймі 1551 р. зажадала, зокрема, щоб «каждая парсуна стану духовного, так Рымского, яко и Греческого закону, двох або трех костелов, то есть хлебов духовных, не держали». Але ця вимога не була задоволена Сиґізмундом II Авґустом (РИБ. Т. 30. Стб. 176, Ст. 19). Реформаційний рух у ВКЛ набув великого розмаху у другій половині XVI — початку XVII ст., після прийняття кальвінізму значною частиною маґнатів і шляхти на чолі з родиною кн. Радзивіллів; серед городян набуло поширення і лютеранство. Литовське селянство, у релігійній свідомості якого зберігалися численні пережитки поганства, поставилося до реформації досить байдуже. Цілком відновити свої позиції католицької церкви в Литві удалося лише в другій половині XVII ст., коли переважна більшість феодалів-протестантів повернулося до католицтва. Значну роль відіграла при цьому діяльність ордена єзуїтів. С. Д.


















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.