Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Василь Микитась. Давньоукраїнські студенти і професори. — К., 1994. — С. 11-30.]

Попередня     Головна     Наступна





ПРЕДТЕЧІ



Національна культура в широкому розумінні слова — освіта, наука, література, мистецтво, — специфіка її історичного розвитку тісно взаємозв’язана з культурами інших народів, з якими вона постійно спілкується різними шляхами. Кожний народ у своєму духовному розвитку намагається засвоїти кращі здобутки своїх ближчих і дальніх сусідів, застосувати їх для своїх насущних потреб, надати їм національних рис. Наше письменство з давніх давен поповнювалося не лише оригінальною творчістю, а й перекладами та переробками — трансплантацією з візантійської, латинської, західноєвропейської літератур. Такі твори пристосовувалися до культурних потреб часу, видозмінювалися й ставали до певної міри самобутніми, культурними здобутками епох. Встановити їхнє походження, час запозичення і можливі впливи можна завдяки історично-порівняльним дослідженням.

М. С. Возняк мимохідь звернув увагу на типологічну спорідненість творів українських мандрівних студентів і дяків із західноєвропейськими вагантами і мандрівними кліриками, а також на подібність їхньої творчості як «співаків і віршарів». Він писав, що подібність неспокійного життя і здобування освіти давали привід і до подібності літературної творчості, тем, сюжетів, мотивів і навіть жанро-стильової системи. «Ця подібність освіти, знайомість із західними школами, їх наукою й поезією не могла лишитися без впливу на літературну творчість наших /12/ віршарів. Таким робом можна шукати в творчості наших мандрівних школярів і дячків двоякої подібності з творчістю західних вагантів: впливу однакових умовин життя та впливу літературних взаємин» 1. Різницю чи відмінність між творчістю західних вагантів і наших студентів вчений вбачав у тому, що ваганти писали свої твори переважно латинською мовою, а українські поети складали пісні й вірші вже і рідною мовою. їхню творчість єднала мішанина поважних і жартівливих, побожних і сороміцьких мотивів, натхненні описи весни, недозволеного кохання тощо.



1 Возняк М. Історія української літератури: В 3 т. — Львів, 1920 — 1924. — Т. 3. — С. 27.



На перший план у їхній спадщині виступало поєднання комічного і травестійного. В комічному автори сміялися над тим, що справді було смішним у житті, а в бурлескному жартували над цілком серйозним, переважно біблійними типами і церковними порядками. Окрім того, вивчення життя і творчості вагантів, та й не тільки їх, нерозривно пов’язане з вивченням чи ознайомленням із західноєвропейською освітньою системою, що була предтечею українського буття. Однак проблема й донині залишалася відкритою.

Характерною особливістю середньовічної культури західноєвропейських країн тривалий час була двомовність. Поряд із народними мовами вживалася латинь, яка відіграла величезну роль у розвої науки і культури. Тому не годиться ігнорувати цей факт і говорити скептично про нього, як це не так давно велося. Розвиток культури в Європі XV — XVI ст., коли відбувався перехід від середніх віків до нового часу на основі кращих традицій античного мистецтва і літератури, називають Ренесансом, або Відродженням, епохою гуманізму. В українській культурі епоха гуманізму визначається другою половиною XVI та всього XVII ст. Для перехідного періоду від раннього Ренесансу до класицизму з кінця XVI й до кінця XVII ст., а в Україні, Білорусії та Росії — майже до кінця XVIII ст. був властивий стиль бароко. До речі, було високе, середнє і низове бароко: «високим бароко» називали офіційне, феодально-аристократичне, або ще «сарматське» бароко, а «середнє» і «низове» бароко — народним, що розвивалося у взаємодії з фольклором. /13/

Латиномовна західноєвропейська література середньовіччя продовжувала еліно-римські традиції, популяризувала у численних списках твори античної літератури, постійно зверталася до спадщини Ціцерона, Вергілія, Овідія та інших давньоримських письменників, успадковуючи їхню поетику і стиль. Тоді ж зароджується західноєвропейська народноепічна література: кельтський епос, скандинавська і англосаксонська епічна поезія, ісландські саги, епічна поезія континентальних германців, карело-фінський епос, поезія скальдів, відгуки яких було чутно і на Русі, принаймні в «Слові о полку Ігоревім» та в інших воїнських сказаннях.

Водночас, з початком середньовіччя західноєвропейський мовний поділ набирає чіткіших форм. Вся усна словесність створювалася новими національними народними мовами, а красне письменство — латинською мовою.

Щодо конкретнішої періодизації письменства Західної Європи епохи середньовіччя, то її по-різному визначають дослідники французької, німецької, італійської, іспанської та інших літератур. Загалом же латиномовну літературу поділяють на героїчний французький, німецький та іспанський епос; куртуазну придворно-лицарську літературу; лірику провансальських трубадурів та їхні традиції в Італії; поезію французьких труверів, німецьких мінезангів і мінезингерів; літературу міського середовища — фабльо, шванки, сатиру, «тваринницький» епос і дидактично-алегоричний епос. Окрім того, у латиномовній літературі середньовіччя досить помітними були клерикальні жанри — літургічна поезія, гімнографія, агіографія, дидактично-алегорична поезія. Світська поезія цього періоду мала характер так званого «овідіанського відродження» з його культом краси, еросу, дружби в елегіях, посланнях тощо. А над усім цим виділявся могутній пласт: латиномовна поезія мандрівних студентів-вагантів.

Західноєвропейська система освіти середньовіччя пройшла три періоди: монастирські школи, соборні школи та університети. В раннє середньовіччя основними осередками культури були монастирі та школи при них. Монастирські школи давали своїм учням початкові знання — навчали читати, писати, рахувати і церковного співу, а потім граматики з елементами «благородних наук». Соборні школи виникали у період середньовіччя при кафедральних соборах великих міст. Вони вже давали ширші /14/ знання за повний курс семи «благородних наук»: гуманітарний тривій (граматика за античними підручниками з поетичними текстами, риторика за трактатами Ціцерона, діалектика з коментарями логічних трактатів Арістотеля) й частково математичний квадривій (арифметика, /15/ геометрія, астрономія, музика). Така школа разом з бібліотекою та скрипторієм — майстернею переписування книг — існувала при київському Софійському соборі.

Західноєвропейські школи, кожна по-своєму, славилися викладанням тих чи інших наук. Шукаючи до вподоби знань, школярі переходили з однієї школи до другої, тому їх звали бродячими, мандрівними школярами, або вагантами (від латинського vagantis — блукаючий). Вагантами називали також усіх без винятку бродячих, чи мандрівних студентів-поетів, кліриків без парафій. Якщо монастирські школи готували кадри переважно для своїх потреб, то соборні — для ширшої громадської діяльності. Згодом їх ставало все більше і більше, а нові історичні й політичні умови та культурне пожвавлення вимагало якісно нової системи освіти.

На рубежі XII — XIV століть у Західній Європі поступово з’являються універсальні шкільні заклади на кшталт вищої школи. У людних місцях зосереджується значна кількість молоді, що прагнула здобути знання з різних дисциплін. Із середовища викладачів виділяються талановиті вчені люди, які стають великою притягальною силою для студентів. Для захисту своїх прав від міської влади та вищого духовного кліру учителі-бакалаври й школярі-спудеї організовувалися у своєрідні корпорації. Такі корпорації й стали першими університетами. Так, в Італії 1119 р. виник Болонський університет; за ним Неапольський (1224), Римський (1303). В Англії — Оксфордський (XII ст. ), Кембрідзький (1202); у Франції — Монпельє (1180), Паризький (Сорбона, 1257); в Іспанії — Сієнський (1240). Згодом виникли Краківський (Ягелонський), Віденський, Гейдельберзький, Лейпцізький, Кенігсберзький та інші, які були відомі в Україні з XV — XVI ст.

Структура середньовічних університетів була майже однорідною. Складався університет із чотирьох факультетів: «вільних мистецтв», медицини, права і обов’язково теології, бо церква пильно стежила за освітою й духовним життям. Перший факультет вважався підготовчим. На ньому опановувалися «сім благородних наук», що давало підставу вступу на інші, «вищі» факультети. Основну увагу тут приділяли студіюванню філософії та діалектики, які спонукали розуми та пристрасті до бродіння. Саме тут зароджувалися новаторські течії, йшла невпинна боротьба за автономію раціонального мистецтва і за звільнення /16/ науки від настирливого впливу теології, тут формувалися нові суспільно-політичні та ідеологічні концепції, які доходили і до Київської Русі.

Організація західноєвропейських університетів нагадувала цех середньовіччя, де школярі були учнями, бакалаври — підмайстрами, а магістри (латинське magister — учитель, перший вчений ступінь, викладач) «семи вільних наук» і доктори (латинське doctor — наставник, високий учений ступінь) «трьох наук» — майстрами. «Така корпоративна організація (підкріплена ще й наявністю земляцтв) міцно об’єднувала це зборище людей в єдиний вчений стан. Якщо ваганти раннього середньовіччя мандрували по монастирях і єпископствах поодинці, кожний на свій ризик, то віднині на будь-якому великому шляху вагант ваганта впізнавав як товариш товариша за долею і метою» 1. Тепер вони уже мандрували разом, і мета у них була спільна: знайти місце для прожиття, продовжити навчання у знаменитих професорів в університетах, що славилися наукою.



1 Поэзия вагантов // Издание подготовил М. Л. Гаспаров. — М., 1975. — Післямова. — С. 446.


Мандрували не тільки ваганти-студенти, а й магістри та доктори. Вони змінювали місце викладання, популяризуючи свій авторитет, уникаючи тиску й конкуренції міської влади та зверхності єпископів. Разом із ними часто мандрувала краща частина студентів у пошуках дорогоцінних для них «перлин знання». Масове мандрування наставало з початком весни, яку ваганти натхненно оспівували, недаремно ж і їх самих часто називали «весною середньовіччя», «весною людства».

Стали крилатими слова, що школярська молодь тих часів, мандруючи по Європі, шукала пристойних «сім благородних наук», зокрема мистецтва — у Парижі, гуманітарних наук — в Орлеані, права — у Болоньї, «медичних припарок» — у Салерно, магії і теології — у Толедо. Натомість добрих звичаїв і моралі — ніде. Справді, баламутні ваганти, безжурні, веселі недовчені клірики своєю буйною поведінкою, веселою гульнею, надмірними випивками у корчмах і під час народних гулянь, участю у громадських безпорядках чи рухах підривали авторитет не стільки свій, як духовного стану, бо в довгополих свитах школярів трудящі вбачали майбутніх церковників. Вони /17/ шукали можливого підробітку в абатів та єпископів, сеньорів і лицарів, ведучи латинською мовою ділову переписку, роблячи нові списки церковних і світських книжок, складаючи любовні послання й панегірики, для чого використовували набуті в школі знання і стильові кліше. Не цуралися й автохтонної народнопоетичної творчості, всіляко орнаментуючи нею свої «вчені» послання, як це було пізніше і серед українських школярів й студентів.

Творчість вагантів була переважно стихійною та розповсюджувалась у рукописних списках. Латинські вірші зустрічаються вже у відомих збірниках «Каролінські ритми» (VIII — IX ст. ) та «Кембрідзькі пісні» (XI ст. ), що був складений у Лотарингії на стику германської і норманської культур. Останній збірник розшукано в нетрях архіву Кембріджа, звідки й назва «Carmina Cantabrigiesia». За змістом він був розрахований на широку аудиторію, бо там вміщено твори різноманітної тематики у формі популярних церковних гімнів і секвенцій. Особливо збірник відзначався любовними піснями-віршами, що були створені за народними мотивами черницями, знедоленими дівчатами і жінками. Сюжети багатьох пісень сповнені смутку за втраченим коханням та іншими принадами молодого людського буття. Мабуть, саме тому церковні архіваріуси люто нищили рукописи, замазували окремі рядки і цілі строфи в «богонеугодних» творах. Однак любовна тематика поступово набирала права літературного громадянства і, зрозуміло, ставала найпопулярнішою у веселій творчості молодих вагантів.

Збірники мандрували разом із вагантами по всьому європейському континенту, а головне — зі школи в школу, від одних школярів до інших, які, в свою чергу, редагували, компілювали, вписували все, що потрапляло під руки — від церковних гімнів до еротичних та сороміцьких віршів. Збірники ті передавалися з покоління в покоління й нагадували численні рукописні книжки «для душі», які були сотнями поширені в Україні, в Білорусії та Росії. Багато з них чекають ще своїх дослідників, особливо ті, що в різні часи були вивезені з України й зберігаються в московських та петербурзьких архівах.

Найбільшим збірником поезії вагантів по праву вважають знамениту давню антологію «Carmina Burana» — «Буранські пісні», складену ще у XIII ст., знайдену 1803 р. та опубліковану 1847 р. Цю антологію дослідники й понині /18/ називають «царицею» вагантських рукописів, основою основ вивчення їхньої літературної спадщини, доповнюють і перевидають. У колишньому радянському літературознавстві спадщиною вагантів майже не цікавилися, за винятком О. А. Добіаш-Рождественської, яка опублікувала кілька статей. Згадки про поезію середньовіччя, у тому числі вагантів, нині наявні у перших томах «Истории французской литературы» (М., 1946), «Истории немецкой литературы» (М., 1962), «Истории английской литературы» (М., 1943), а кілька вибраних текстів — у вузівських хрестоматіях зарубіжної літератури. Значно посунулася вперед публікація та коментування творчості поетів середніх віків у сімдесятих роках: «Памятники средневековой литературы X — XII веков» (М., 1972), «Поэзия вагантов в переводах Льва Гинзбурга» (М., 1972), антологія «Поэзия трубадуров. Поэзия миннезингеров. Поэзия вагантов» (М., 1974), а також другий том монументальної «Истории всемирной литературы» (М., 1984), повністю присвячений світовому літературному процесу середньовіччя. Помітною подією став вихід в академічній серії «Літературні пам’ятки» великого збірника «Поэзия вагантов» (Carmina holiardica, M., 1975), що його підготував знавець класичної філології та віршування М. Л. Гаспаров, із великою розвідкою про поезію вагантів та докладним науковим коментарем.

Була у вагантів і друга поширена назва — «голіарди», яка проникла й на Русь та була відома аж до кінця XVIII ст. Ця друга назва пов’язана з іменем біблійного велетня Голіафа, що його переміг в єдиноборстві Давид. Навколо цього імені зарясніли найдивовижніші легенди, які переходили в народну творчість на означення велетня і шибеника взагалі. Етимологію слів «ваганти» і «голіарди» намагалася вияснити О. А. Добіаш-Рождественська 1. Вона гадала, що перше слово могло означати мандрівну природу співців-вагантів, а друге характеризувало зміст і тональність їхніх пісень.



1 Див.: Добиаш-Рождественская О. А. Коллизия во французском обществе XII — XIII вв. по студенческой сатире этой эпохи // Исторические записки Института истории АН СССР. — М., 1937. — Т. 1. — С. 173.



Слово «ваганти» здавна прикладали до всього бродячого західного середньовічного кліру. Одначе таке поняття було досить розпливчасте. Друге слово виводилося від латинського gulia (горло, ненажерливість), /19/ що натякало на жартівника, веселу людину, а також на міфічного героя Голія, який проводив час на бенкетах, живучи недоїдками зі стола багатих.

У творах середньовіччя мандрівні школярі називалися «голіардамй», «буйними кліриками», «голіардовими дітьми», «голіардовою свитою», що сприймалося як чортові діти, бісові діти, гультіпаки, невгодні богові й церкві. В Англії прізвисько «голіард» переосмислилося й набрало позитивного значення. Його зв’язали з міфом про пращура вагантів, гуляку Голіафа, який з’їдав за одну ніч більше, ніж святий Мартин за все життя. В континентальній Європі це ім’я асоціювалося з іменем біблійного велетня Голіафа, вбитого Давидом. Про це йдеться в 17-му розділі першої книги Самуїла. Припускають, що після перемоги над Голіафом Давид став не лише полководцем і царем Ізраїльсько-іудейської держави, а й співавтором «Псалтиря», добре умів грати на музичних інструментах, про що неодноразово згадували ваганти, українські школярі та інші автори як «серйозних», так і бурлескно-травестійних творів, численні народні колядки.

Водночас ім’я Голіафа вживалося переносно, як дужої людини, що хизується своєю силою, зокрема у лицарських романах та повістях. Його ім’я згадується і у наших перекладних та оригінальних повістях «Книзі о побоїщі Мамая, царя татарського» та «Історії о Аттілі, королі угорськім», нещодавно перевиданих у книзі «Українська література XIV — XVI ст.» (К., 1988). Пародіюючи біблійний текст, як це здебільшого робили ваганти-голіарди, ім’я Голіафа обігрується в українському школярському «Слезно-рыдающем доношеніи коропского дидаскала».

Симпатії по-молодецькому зухвалих вагантів завше були на боці Голіарда-Голіафа, якого вони обирали своїм «патроном» й залюбки називали себе дітьми Голіафа, плем’ям Голіафа. У вірші «Чин голіардський», що ним відкривається збірник «Поезія вагантів», говориться про студентську організацію на кшталт чернечих (католицьких) «жебручих» орденів домініканців і францісканців з їхніми «генералами», «магістрами», «пріорами» тощо. Тут ваганти-голіарди також не без іронії прирівнюють себе до біблійних апостолів, яким Христос наказав ходити по світі й проповідувати правду. До їхньої свити намагаються приєднуватися прості й помітні ченці, бідні й заможні, діяльні і ледарі, ченці з виголеною маківкою і /20/ пройдисвіти, молоді й старі, школярі і вчителі, студенти і клірики, плюгаві і браві, пресвітери з «подружкою» і всі, хто «вражений Венерою», тобто коханням. У «чин голіардський» можуть входити «сакси, франки, мейсенці, свеби і батави», чехи та інші слов’яни. З часом слово «голіард» у розумінні «послідовник Голіафа» стало не образливим прізвиськом, а гордою самоназвою, а голіардство уявлялося як цілком організований бродячий орден (чин) зі своїми статутом, членством, порядками тощо. Свій «бродячий орден» голіарди-ваганти охоче називали «братством», бо ж серед мандрівної братії були всі брати по недолі.

Склалася думка, що ваганти-голіарди серед «ночі» середньовіччя першими проголосили «carmen rebelle» — «бунтівливу пісню» про соціальну несправедливість. Це й не дивно, бо серед студентської маси й передусім Парижа вони складали найбільш безправну і незабезпечену частину. В одній яскравій «Інвективі супроти голіардів» говорилося, що в школяра-голяка немає ні оселі, ні поля, ні коня, ні грошей, ні одягу, ні порядної їжі. Його проймає немилосердний вітер, безрадісно проходить юність і взагалі життя. Ніде він не має притулку — ні в місті, ні в селі. Блукає він по світу, як загнаний у безвихідь леопард. Через те й лунала його бунтівлива, зла пісня. А в «Євангелії» паризьких студентів твердилося, що таке життя було у всіх юнаків із черні. Тому не дивно, що в тих умовах навчання прирівнювали до подвигу, а студента і школяра малювали у творах як істоту безкорисну і благородну в своїх устремліннях.

Голіардівська «carmen rebelle» — бунтівлива пісня, перебуваючи в ембріоні еволюційних відносин середньовіччя, зародження нової філософської думки, у своєрідному шкільному режимі шукала виходу і сприятливіших часів. Адже тоді бунтувала потенціальна енергія діалектики, бунтував світ антиномій, коли теза викликала антитезу, гімн — сатиру, бог — диявола, Давид — Голіафа; де на перший погляд непримиренні явища жили поряд у дружній атмосфері, й тим збивали з глузду ортодоксів — схоластів.

Коли ж над світом пронеслися бурі великих єресей, це налякало католицьку церкву. Розуміючи пряму загрозу школи та її відносно вільного становища, церковна і світська влада шукали спосіб прибрати до своїх рук /21/ бунтівливих молодих людей. Університетське життя, вільне і безладно кипуче на своїй зорі, з другої половини XIII ст. починає поступово охолоджуватися і кам’яніти. І ось тоді «сім’я голіардів» — familie golica — стає «сектою» у церковних актах кінця XIII ст., які гриміли вбивчими анафемами супроти голіардів. У свою чергу ваганти-голіарди часом з якоюсь незрозумілою сліпотою ставилися до бідних горожан і селян, з якими постійно мешкали, зустрічалися й бенкетували та й, зрештою, звідти походили. Вони ставилися негативно і до лицарів, як до своїх суперників, звинувачуючи їх у безкультур’ї, малоосвіченості, грубості, нездатності оцінити чари витонченого кохання тощо.

Та найдошкульнішу «бунтівливу пісню» вони складали проти церкви, Риму і папи, з якими вели довгу і вперту ворожнечу. Вони в один голос заявляли, що справжнім володарем світу стала «калитка» — капщук з грошима, якому поклоняються попи і ченці, єпископи і кардинали, папа римський та імператори. Всю силу сарказму вони спрямували проти «породи чорних клобуків» з їхньою печаттю невігластва і грубості, що прикривалася смиренним «євангельським духом», псевдонабожністю. До ледачих ченців негативно ставилося майже все населення.

За М. Л. Гаспаровим, голіард — це клірик, який складав свої вірші для кліриків, звертався до освічених у латині поцінювачів, здатних зрозуміти його писання, гідно оцінити його овідіанські ремінісценції, розібратися у фейєрверку античних імен та біблійних аргументів. Не біда, що ті поцінювачі були такими ж голодранцями, голодними і веселими. Ваганти були предтечами Ренесансу. Для їхньої творчості властиве приземлення, спроможність відчувати навколишню красу, усвідомлення всього «людського» всупереч «небесному», тверда віра в людину та її інтелектуальні можливості, зневага до всього, що тхнуло аскетизмом і заодно лицемірством, смак і розуміння досягнень культури античності та естетичне відчуття надбань «готичних віків» 1.



1 Гаспаров М. Л. Поэзия вагантов. — С. 507 — 508.



Творцями сатиричних і бунтівних віршів були вчителі, вихователі, репетитори, секретарі прелатів і сеньорів, школярі монастирських шкіл, які розчарувалися у навчанні, студенти університетів, волелюбні вихідці з міст і сіл, які з різних причин ставали люмпенами та віддавали перевагу /22/ нехай і голодному, але вільному існуванню. До них іноді приєднувалися і збіднілі лицарі. З відкриттям нових шкіл та університетів на богословських факультетах збільшувалася кількість слухачів-претендентів на церковні посади. Позбавлені роботи, такі вчені й недовчені люди наповнювали ряди незадоволених голіардів.

Здебільшого студенти мандрували під час вакацій-канікул, які були тричі на рік. Мандруючи по країні чи країнах, як правило неімущі ваганти жебракували, збирали подаяння за виконання пісень-віршів латинською й національною мовами. їхня діяльність була тимчасовою, і вони намагалися обслуговувати не увесь люд, а світ грамотіїв, які тямили або вдавали, що тямлять по-латині, як це пізніше робили і українські дядьки, слухаючи своїх «мандрівних дяків» студентів.

Середньовічна демократична творчість здебільшого була анонімною, або імперсональною. Відомі лише окремі імена поетів. Це — Гугон, Архіпіїт, Вальтер Шатільйонський, Філіп Гревський, Матвій Вандольський, Серльйон Вільтонський. Гугона ліпше всього можна уявити декламатором віршів у таверні чи корчмі, Архіпіїта — при дворі, а Вальтера — на проповідницькій кафедрі церковної споруди або університету. Гугон Примас (він же Орлеанський) віддавав перевагу старому римованому гекзаметру, Архіпіїт — модному на той час речитативному хорею із четвертою римою, а Вальтер — звучним строфам, які нагадували церковні гімни і народні пісні. Всі вони разом були взірцем для безіменних поетів-вагантів 1.



1 История всемирной литературы (далі ИВЛ): В 9 т. — М., 1984. — Т. 2. — С. 512 — 513.



Тематика вагантської поезії досить різноманітна: релігійні і моралістично-дидактичні вірші, різдвяні, пасхальні та інші церковні драми, пародійні і сатиричні твори, численна любовна лірика, сюжетні пісні з літературними і фольклорними ремінісценціями, зрідка політичні вірші, переважно про хрестові походи, в яких іноді брали участь і ваганти. На замовлення вони створювали значну кількість гімнів, віршових балад, благочестивих медитацій, різдвяних, великодніх та інших драм-містерій. Для ліпшого розуміння населенням творів у латинські тексти вставлялися великі шматки уривків народною мовою /23/ певної місцевості, що сприяло еволюції основних жанрів середньовічної літератури.

Особливо численною, як і на Україні, була духовна лірика спочатку латинською, а потім народними мовами. Зрозуміло, що авторами такої лірики були причетні до сану, хоч не цуралися її і ваганти та школярі, заробляючи нею на прожиття. Водночас культивувалися пародії. І це зрозуміло, бо вони охоче читалися і слухалися, викликали симпатії і поблажливість у подаяннях. Ваганти дотепно пародіювали найвідоміші серед віруючих біблійні тексти, церковні канти, віршові літургії, а також лицарські повісті й романи. Скажімо, одне із євангелій вони виводили не від святого Марка, а від «Марки Срібла» (німецька гра слів); створили «Євангеліє про пристрасті школяра паризького», в якому проповідували не аскетизм, а відвертий епікуреїзм, тобто прагнення до веселощів, до тілесних чуттєвих насолод. Із популярного «Отче наш» зробили пародійну «Молитву монахів-напівбратів», а з численних молитв Богородиці вчинили жартівливу пародію «Молитву про милу», де послання часто мережиться словами «Бережи, господи, милу».

Чимало було створено і пародійних «преній», чи словесних суперечок-дебат, таких як «Спірка вина з водою», «Спірка Вакха із пивом», «Спірка Флори і Фелліди». У них дискутувалися переваги вина над водою, бога Вакха над пивом, кохання школяра і клірика над рафінованими переживаннями лицарів. Скажімо, дівиця Фелліда твердить, що кохання лицаря благородніше, бо він за свою обраницю може і вмерти, натомість Флора глузує з такого примарного кохання, мовляв, вагант і клірик задовольняють коханку тілесно.

Вершиною пародійної майстерності вагантів, їхнього розв’язного гумору є досить велика віршована «Всеп’янійша літургія» як пародія на відому церковну «Всесвятійшу літургію», що урочисто виконувалася на великі свята. В пародії із завидною пікантністю переінакшено не лише церковну відправу, пов’язану із «таїнством» причащання, а й всі слова тексту в угоду пияцтва, що так «оспівувалося» вагантством. До «Всеп’янійшої літургії» тичеться і пародійна віршована травестія «Бенкет Кипріяна», де у фамільярному плані виведено майже всіх головних біблійних персонажів. Усе це разом стало взірцем для /24/ бурлескно-травестійних творів українських школярів, мандрівних студентів і дяків.

Добра половина сатири вагантів була спрямована проти духовенства, життя якого вони чи не найбільше знали. Парадокс у тому, що школярі здебільшого знаходили у мандрах притулок при церковних парафіях, годувалися, перебивалися там від холоду й водночас сміялися над своїми благодійниками. Критиці піддавався увесь клір, починаючи від парафіяльного кюре і до папи римського. Дружнім хором виступали ваганти проти обітниці безшлюбності в католицькій церкві — целібату (лат. caelibatus — безшлюбність чоловіча). Вони твердили, що понтифікат слідом за папою Григорієм VII намагається відняти у кліриків право на повнокровну молодість і людськість. Вагантів підтримувала більшість духовенства, яке прагнуло мати сім’ю, купу дітей і тим компенсувати загублені душі. Твори проти целібату наповнені солоним гумором щодо кліру, його таємного поклоніння «храму Венери» — будинків розпусти, описом всіляких амурних походеньок і перелюбств ксьондзів та ченців.

Не дивно, що найщедрішою за розміром була вагантська любовна лірика, яка своїм корінням сягала і в античну, і в народнопісенну творчість. Ваганти однаково шанували «Любовні елегії» та «Науку кохання» Овідія, «Науку поезії» Горація і народні пісні. «Весняні заспіви» вагантів лунають на тлі сільського пейзажу, здебільшого весною, коли пробуджується природа, струмує джерельце, шумить листям теплий вітерець, розносяться пахощі квітів і чується щебетання птаства. Кохання малюється як всесильний закон природи і щедрий дарунок Всевишнього людині, часом супроти волі і розуму, змушує страждати. Боротьба проти стріл Амура для юнацтва — справа безнадійна. Культ чекання і довготерпіння, такий характерний для трубадурної лірики, виявляється у вагантів лише зрідка — вони життєспрагливіші у коханні, ніж трубадури, прагнуть не стільки платонічної, як «плотської любові». Целібат для них — огидна вигадка євнухоподібних дідуганів, злих на свою імпотентність. Згодом і протестанти воювали проти обітниці безшлюбства духовенства.

На початок XV ст. творчість вагантів сходить зі сцени. Причини тому були різні. В «Історії всесвітньої літератури» їх названо три. По-перше, утворився надлишок /25/ освічених людей, яких або прилаштовували на різні посади, або ж піддавали жорстокому гонінню. По-друге, ваганти не витримували конкуренції зі своїми освіченими супротивниками-ченцями, особливо із ордена домініканців, що був під пильним оком Риму. І, по-третє, ваганти здавали позиції новолатинській та новомовній національній творчості трубадурів, труверів, мінезингерів. «Поезія трубадурів народилася одночасно з поезією вагантів і жила з нею в складному взаємовпливові; поезія північнофранцузьких труверів, по суті, була також творчістю кліриків-латинників, які перейшли на обслуговування новомовної лицарської публіки; поезія німецьких мінезингерів досить сильно опиралася на чуттєву лірику вагантів у своїй еволюції від вишукано-придворного до грубувато-сільського стилю» 1.



1 ИВЛ. — Т. 2. — С. 516.



Трубадури (від провансальського trobar, франц. troubadour — вишукувати, винаходити, віршувати) були представниками куртуазної (франц. courtois — гречний, чемний) літератури. Виникла вона в історичній області Прованс на французькому узбережжі Середземного моря між Італією та Іспанією. На час XII ст. Прованс відзначався високим рівнем цивілізації, розвитком міст, економічними і культурними зв’язками з Каталонією, Сицилією, Візантією та деякими арабськими країнами. Утворилася навіть своєрідна провансальська нація, яка виробила свою національну мову, близьку до французької. Поезія провансальських трубадурів стала блискучим взірцем для всіх романських народів, а також для німців і англійців. Вона змагалася з кастільцями, північними французами і англійськими норманами; розворушила середньовічне життя та викликала якийсь відблиск давнього елінства серед «найтемнішого» середньовіччя. Згодом, та і в наш час слово «трубадур» стало загальним ім’ям, іноді — прізвиськом.

У тодішньому Провансі склалася так звана лицарська культура, куртуазно-лицарський ідеал із системою вишуканого етикету, святкувань і турнірів, з певними нормами поезії і взагалі мистецтва. Хоч трубадури жили переважно у замках при дворах герцогів і графів, вони мандрували по всій Франції та сусідніх країнах. Разом із ними мігрувала і їхня творчість, ставала здобутком Англії, Німеччини та інших країн. Трубадури зробили помітний вплив /26/ на мандрівних співців із студентів північних провінцій, труверів і німецьких мінезингерів, які також брали участь у творенні куртуазної літератури, що довго була набутком грамотних людей України. Безсумнівно, нею захоплювалися і тодішні наші студенти та професори.

Під впливом провансальської літератури на півночі Італії та на острові Сицилії склалися куртуазні поетичні школи — предтечі поезії нового «солодкого стилю» на чолі з такими відомими трубадурами, як Рінальдо да Аквіно, Роджероне да Палермо і, звичайно, Гвідо да Колумна — автор повісті «Історія Троянської війни», написаної нібито на основі живих переказів учасників тої війни Діктиса й Дарета, а також сюжету тодішньої поеми француза Бенуа де Сен-Мора. Повість якимсь чином стала відома в Україні та в Білорусії й була перекладена, можливо, з чеських або польських джерел. Весела пісня кохання й весни провансальської лірики поступово пригасала, але її відгомін ще довго було чутно в других країнах, у тому числі в Україні в XVII — XVIII ст. Історики французької літератури справедливо пишуть, що поезія трубадурів є одним із визначних явищ світового культурного процесу. «У Парнасі XI — XII ст. зародилася індивідуальна лірика нового часу, через посередництво Данте і Петрарки зробила глибокий вплив на всю європейську поезію, переважно любовну. Впродовж ряду століть і почасти до наших днів у ліриці найрізноманітніших європейських народів звучать мотиви, образність, фразеологія поезії трубадурів»  1. Проривалася вона і в українську поезію другої половини XVII — XVIII ст.



1 История французской литературы: В 4 т. — М., 1946. — Т. 1. — С. 93.



Майже одночасно з провансальською куртуазною поезією трубадурів у північних провінціях Франції функціонувала поезія труверів (франц. trouver — вигадувати, створювати тропи). Вони також спершу були мандрівними авторами і виконавцями своїх пісень, лицарських оповідей і драматичних творів, а потім приживалися при феодальних замках і дворах королів. Як і творчість південнофранцузьких провансальських трубадурів, творчість північнофранцузьких труверів виникла на фольклорній основі народної лірики, зокрема «травневих пісень» і «пісень швей», про хрестові походи та на інші теми й мотиви. Що ж до /27/ загальної літературної «концепції любові як служіння» та жанрових форм, то вона зазнавала впливу провансальської поезії, у тому числі популярних кансон, альб, балад, пасторалей, сирвент. Зрозуміло, могли бути й генетичні та типологічні зв’язки і впливи інших літератур.

На відміну від трубадурів, трувери, пройшовши «університети», здебільшого були вченими кліриками, латиністами і книжниками. Під час хрестових та інших авантюрних походів королів, князів і сеньйорів, яких супроводжували трувери, біля їхнього стегна теліпався не меч, а чорнильниця. У козацьких писарів із студентів рука стискала також не ратище, а перо, хоч вдавалися вони і до зброї. Майже всі трувери в студентські роки охоче знайомилися з творчістю веселих вагантів, з їхніми відчайдушними піснями про кохання.

Найпершим авторитетом для труверів був античний Овідій, щоправда дещо «моралізований», із ускладненою персоніфікованою, любовною міфологією та примхливою символікою. На величаво змальованому тлі весняної природи з’являлися умовні символічні фігури Любові і Бажання, Надії і Скорботи, Доброти і Заздрості, ну й, звичайно, куртуазний «кодекс служіння Дамі», що його натужно переінакшували в служіння мадонні чи діві Марії, як це робили спочатку польські, а потім і українські автори XVI — XVIII ст. Однак серед труверів були й чисто світські особи — вихідці із збіднілого лицарства та привілейованого середовища.

Куртуазний роман часом перетворювався у виховний, де персонаж прагнув вершин духовної досконалості й моральної чистоти. Реальне життя там прикрашене якимось чарівним світлом, міфом про обраність лицарського стану як взірця життя, втілення доблесті, правди, моральної і фізичної краси, що знайшло певний відгомін у творчості давніх і нових представників української літератури.

Так, основоположником німецького куртуазного роману вважають Генріха фон Фельдеке — автора віршового твору «Енеїда» про доблесні лицарські подвиги і кохання героя. Мандрівний сюжет цього твору він переспівав з імперсональної епопеї норманського поета «Роману про Енея» (XII ст. ), який, у свою чергу, переспівав славетну епопею Вергілія. За основу Фельдеке взяв лише історію палкого кохання Дідони та Лавінії до Енея. Гречність стилю, аристократична вишуканість поведінки героїв, ідеалізація /28/ побуту і моралі зробили роман популярним, багато сучасників з повагою ставилися до автора і вважали його своїм безпосереднім учителем. Середньовічні переробки «Енеїди» Вергілія згодом стали прообразом наступних, але вже травестійних переробок, серед яких найвідоміші твори італійця Лаллі «Перелицьована Енеїда» (1663), француза Скаррона «Перелицьований Вергілій» (1648 — 1653), німця Блюмауера «Вергілієва Енеїда, або Пригоди благочестивого Енея» (1784), росіянина Осипова «Вергилеева Энейда, вывороченная наизнанку» (1791 — 1796), які, в свою, чергу, стали взірцем для знаменитої «Енеїди» Котляревського.

Досить популярним був роман «Трістан та Ізольда» Готфріда Страсбурзького, який творчо обробив відому ще з античних часів легенду про палке й трагічне кохання дружини корнуельського короля, «золотокудрої» ірландської принцеси Ізольди та небожа її чоловіка прекрасного лицаря Трістана, який певний час служив при королівському дворі під іменем шпільмана (співця) Пантріса. Поетична історія цього кохання стала популярною темою численних переспівів в англійській, іспанській, італійській, чеській, сербській, польській літературах. У XVI ст. з’являється і українсько-білоруська обробка повісті. Цікаво, що всі друковані в нас твори об’єднані спільною назвою «Починается повЂсть о витезех с книг сербских, а звлаща о славном рыцэри Трысчане, о Анцалоте и о Бове, и о иншых многих вытезех многих». Тому й вважають, що повісті дійшли до нас через сербську обробку, хоч їх могли принести із собою українські студенти, що вчилися в західноєвропейських університетах. Є версія, що повість про Ізольду і Трістана безпосередньо з італійської мови переклав у Сербії якийсь вихідець із «Західної Русі».

Осідлих колишніх школярів і студентів у Франції та Англії називали, починаючи з кінця XIII ст., ще й менестрелями (франц. menestrel, англ. — minstrel — той, що перебуває на службі). Вони були співцями, музикантами, оповідачами, декламаторами, авторами ліричних поезій і композиторами, організаторами-потішниками на званих вечорах і святах у замках своїх сюзеренів. Поети часто виконували і обов’язки секретарів, різні ділові і приватні доручення меценатів та їхніх дружин; іноді брали участь і у воєнних походах, оспівуючи ратні подвиги своїх начальників. Подібне практикувалося у Польщі та в /29/ Україні в XVI — XVII ст., коли вихованці університетів служили при дворах магнатів, писали на замовлення вірші латинською мовою, як наприклад Симон Пекалід, що був придворним поетом князя К. К. Острозького, автором поеми «Про острозьку війну» (XVI ст. ).

До менестрелів часом належала й частина труверів і трубадурів, які були авторами лицарської літератури та музики. З XIV ст. менестрелями почали називати ще й професійних музикантів, переважно з плебейського середовища, які або постійно мешкали в містах, або ж мандрували по селах і ярмарках, розважаючи різними витівками, піснями і спектаклями населення. Вони почали вже створювати професійні братства, які у Франції називалися менестрандіями, в Англії — гільдіями. За подібним взірцем створювалися інші цехові братства, наприклад, в Україні, а в Росії з XVIII ст. існували станові об’єднання купців, які звалися гільдіями. Менестрелі разом із мейстерзангами були розповсюджувачами політичних і суспільних новин, охоче спілкувалися з вагантами, брали участь у народних рухах і повстаннях, виступали проти деспотизму правителів, за що зазнавали всіляких переслідувань.

Творчість західноєвропейських студентів-поетів, а може, й самі вони, доходила на схід Європи, зокрема в слов’янські країни. Так, до Польщі твори вагантів доходили з кінця XIII ст., що засвідчує віршовий уривок копії роздумування про «лиху долю» Примаса із «града Колонії» та Голіафа із «града Констанції», знайдені А. Брюкнером у рукописі Краківського університету. їх могли занести польські та українські мандрівні студенти XIV — XVI ст. Зазначимо, що один вагантський вірш латинською мовою «Про бідність кліриків», вивезений з України, розшукала 1925 р. у ленінградських книгосховищах О. А. Добіаш-Рождественська 1.



1 Див.: Добиаш-Рождественская О. А. К преданию поэзии голиардов // Средневековье в рукописях Публичной библиотеки. — Ленинград, 1925. — Вып. 1. — С. 7.



Задумуючи видання «Хрестоматії з історії західних літератур», О. І. Білецький і М. А. Плевако мали намір вмістити в другому томі короткі відомості про згадуваних письменників і зразки їхньої творчості у перекладі українською мовою. У листі до М. Зерова 31 липня 1929 р. О. І. Білецький /30/ писав: «Сейчас подбираю материал для второго (средневековье и ренессанс) и четвертого тома (XIX век). Я пригласил М. Т. Рыльского и заручился его любезным согласием на перевод французских трубадуров, миннезингеров, Ронсара, Виллона (для 2 тома) и целого ряда французских поэтов — для 4-того...» 1. Для цього О. І. Білецький надіслав із Харкова М. Т. Рильському книгу «Antologie du Felibrige Provencal» (Париж, 1920), яка нині зберігається в меморіальному музеї письменника в Києві з дарчим написом.

Повз увагу дослідників пройшла чомусь й інша важлива конструктивна думка поважного знавця західноєвропейської, української і взагалі світової літератури, висловлена ним ще 1939 p.: «У справі внесення реалістичного напрямку в українську літературу кінця XVII — XVIII ст. ст. мандрівним дякам — мандрівним школярам — належить особливо помітне місце. Ми маємо тут справу з побутовим явищем, аналогічним західноєвропейським голіардам або вагантам (курсив О. І. Білецького. — В. М.); але, незважаючи на наявність люмпенських рис і в українських «дяках» — у них набагато виразніше, ніж у голіардів, помітний зв’язок із середовищем міських і сільських мас, зв’язок, який підтверджується аналізом їхньої творчості. Продукція їх здебільшого анонімна, але деяких ми знаємо на ім’я, наприклад, Іллю Турчиновського, біографія якого сама собою є забавною новелою «плутовського жанру» 2. До них вчений причисляв також «волочащегося ченця» Климетія Зіновієва і певною мірою «мандрівного філософа» Григорія Сковороду. Процитовані слова давали надійний ключ для історико-порівняльної студії про вагантів як предтеч українських студентів часів інтенсивного становлення середньої і вищої освіти за типом західноєвропейських учбових закладів.

Через тяжкі історичні катаклізми установи шкільної і вищої освіти в Україні стали помітними лише в кінці XVI — XVII століттях, хоч високу освіту українці здобували значно раніше у найвідоміших західних університетах, писали наукові і художні твори, які стали значним здобутком всієї новолатинської культури Центральної і Західної Європи.



1 Центральна наукова бібліотека АН України ім. В. І. Вернадського. — Фонд XXXV. — № 451.

2 Литературная энциклопедия (далі ЛЭ). — М., 1939. — Т. 11. — Стовп. 541.








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.