[Василь Микитась. Давньоукраїнські студенти і професори. — К., 1994. — С. 31-48.]

Попередня     Головна     Наступна





ШЛЯХАМИ ВЕЛЕЛЮДНИМИ. ПЕРШІ ГУМАНІСТИ



Найвищий злет давньокиївської культури «візантійсько-», або «православно-слов’янської» спільності припадає на історичний період між XII і XIII століттями. У другій чверті XIII ст. колись славна і могутня Київська Русь зазнала страшної катастрофи — на неї обрушилася дика монголотатарська орда Чингісхана, що її автор літописної повісті порівнював з біблійною розповіддю про апокаліпсис.

Князівські чвари, дрібна їхня заздрість і ворожнеча, про що писав автор «Слова о полку Ігоревім» й застерігала «Повість временних літ», послабили військову міць Русі та призвели її до фатальної поразки. Щоправда, героїчний опір давньоруського народу все ж був таким сильним, що на ньому захлинулася ворожа навала. Якби Русь не прийняла на себе основний удар орди, то навряд чи так розвинулася б на заході Європи культура і мистецтво періоду середньовіччя та Ренесансу. їй довелося б довго і тяжко, подібно до руських земель, зализувати рани, адже монголо-татарське ярмо не тільки гнітило, а й висушувало душу народу, що став жертвою завойовників. З приводу цього академік О. І. Білецький справедливо твердив, що Західна Європа, за винятком вторгнення арабів у південні її межі, не знала того безперервного натиску зовнішніх ворогів, якого зазнала з перших віків своєї історії давня Русь, так само як і її культурна годівниця Візантія — вона впала майже тоді, коли Русь почала звільнятися від татарського ярма. /32/

У таких варварських, порівняно із Центральною та Східною Європою, історичних умовах на теперішніх українських землях впродовж кількох століть нещадно гальмувалася культура, але вона, як гірський струмок, шукала виходу у річище. Із зростом національної самосвідомості українського народу зростав і його природний потяг до освіти і науки, до органічного засвоєння і примноження світової та власної культури.

Україна, принаймні з XIV століття, не була такою темною і неосвіченою, як про це твердили ідеологічно заангажовані вчені. Крізь морок чужоземного поневолення світився вогник культури в Києві, насамперед у Києво-Печерському, Видубицькому та інших монастирях і великих церквах, де зберігалися вцілілі списки рукописних книг часів Київської Русі й робилися нові; при дворах феодалів писалися твори у стилі «плетенія словес», тривало місцеве літописання, велося дипломатичне листування, складалися грамоти тощо. З початком XVI ст. невеликі школи для хлопців і дівчат функціонували не лише у містах і містечках, а й у селах, де навчалися діти усіх верств населення. Школи ті називалися «парафіялками» або «дяківками», бо до них громадою чи багатим меценатом призначався освічений дяк, в обов’язки якого входило навчати дітей першої «грамоти»: читати, писати, рахувати, співати церковних пісень тощо. Тільки поміщики та інші забезпечені верстви наймали для виховання своїх дітей більш освічених «дидаскалів», у тому числі іноземних.

Запорозьке козацтво відіграло неабияку роль у консолідації української культури, зокрема у наданні матеріальної допомоги Київському і Львівському братствам та їхнім школам, у постійній підтримці Києво-Могилянського колегіуму, а потім академії. До речі, освічену частину козацтва складали вихованці львівської, острозької, київської та інших братських шкіл, а потім Києво-Могилянського колегіуму і академії. Колишні студенти ставали не лише військовими писарями, а й відважними козаками, сотниками, полковниками і гетьманами, входили до складу дипломатичних місій як секретарі та перекладачі насамперед з латинської і польської мов, якими вільно володіли 1.



1 Див.: Эварницкий Д. История запорожских козаков: В 3 т. — Спб., 1895 — 1900. — Т. 1. — С. 316; Хижняк З. І. Києво-Могилянська академія. — К., 1981. — С. 22. /33/



Передові ідеї Відродження, гуманізму, частково Реформації і контрреформації доходили в Україну через Чехію, Словаччину і Польщу. Життя, соціально-політичний і економічний фактори вимагали появи високоосвічених людей — учителів, лікарів, юристів, дипломатів, перекладачів, письменників, художників, професіоналів-музик. Тому українська молодь через брак своїх середніх і вищих навчальних закладів змушена була здобувати освіту за межами батьківщини — в університетах Італії, Франції, Німеччини, Голландії, Чехії, Польщі та деяких інших країн. Як правило, за освітою ходила молодь із малозабезпечених городян, хоч посилали за кордон своїх дітей і магнати та імуща шляхта. Однак серед останніх творчо мислячих людей було обмаль і пріоритет належав молоді демократичних низів, яка досягала наукових ступенів — бакалаврів, магістрів і докторів різних наук та примножувала славу своїй вітчизні.

Латинська мова тогочасної науки не була перешкодою для української молоді, навпаки, допомагала інтернаціональному спілкуванню, відкривала двері до «латинського світу», передусім до творчості вагантів, до засвоєння здобутків Ренесансу і Реформації. Отже, думку про те, що латинська мова прийшла в Україну тільки в другій половині XVI ст. у зв’язку із заснуванням Острозької греко-слов’яно-латинської школи (1576) та у зв’язку із появою полемічно-публіцистичної літератури і проголошення Брестської церковної унії (1596) слід рішуче відкинути. Латинь була відома ще нашим пращурам часів Київської Русі, коли на давньоруську перекладалися церковні й історичні твори. Латинську мову мусили добре засвоювати українські ваганти в пошуках знань у західноєвропейських університетах. Латинською мовою читали лекції та писали високохудожні латиномовні твори Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський, Георгій Тичинський, Севастян Фабіан Кленович та ін. З відкриттям Острозької та братських шкіл в останній чверті XVI ст. латинська мова вводиться як обов’язкова до програм навчання, що було викликане актуальними вимогами часу та культурним процесом України.

Впродовж XIV — XVIII століть за кордоном навчалося близько п’яти тисяч осіб з України, Білорусії й частково /34/ з Росії (у XVIII ст. ), десь по тисячі осіб на кожне століття, що не так уже й мало на ті часи. У далекі мандри за наукою ходила спочатку західноукраїнська молодь, а потім і з Наддніпрянської України. Починаючи з XV ст. у списках Болонського, Падуанського, Празького, Краківського університетів зустрічаються імена студентів і магістрів з прикладкою «Rossicus», «Rhutenus», «Roxolanus», «Le Russia», a з XVI ст. і у вищих школах Німеччини, Швейцарії та Франції — Віттенберга, Грейсфальда, Ростока, Базеля, Парижа та інших міст 1. Цілком можливо, що подальші пошуки в архівах західноєвропейських університетів відкриють нові сторінки про перебування там студентів із поетично-загадкової «Роксоланії», чи «Рутенії».

З Болонським університетом XV ст. пов’язана діяльність вченого Юрія Дрогобича. В Падуанському університеті у XVII ст. навчалося сотні юнаків з різних кутків України, Білорусії та Литви. Там навчалися поляк Миколай Коперник, білорус Франциск Скорина, українці Станіслав Оріховський, Василь Русянович, Григорій Керницький, Яків Седовський, Павло Боїм, який 1613 — 1614 pp. був навіть проректором цього університету, І. Курцевич-Булига — товариш і сподвижник гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного, С. Морозенко — згодом полковник і сподвижник Богдана Хмельницького та ін.

Падуя XVI — XVII ст. відігравала роль міжнародного інтелектуального центру, зберігала кращі традиції наукової і водночас релігійної толерантності, була своєрідним мостом культурного єднання між Заходом і Сходом, між католицьким, православним та протестантським світами. «Її університет зближував людей різних віровизнань, взаємозбагачуючи культури різних народів, виконуючи цим велику гуманістичну місію. Повертаючись на батьківщину, його вихованці вносили «дух Падуї» в суспільне життя своїх народів, свої наукові й культурні надбання робили їхнім суспільним надбанням, що, безперечно, впливало на духовне життя України, Литви, Польщі й Білорусії» 2.



1 Див.: Нудьга Г. А. На літературних шляхах. — К., 1990. — С. 159 — 171.

2 Подокшин С., Рогович М. До джерел вищої освіти // Від Вишенського до Сковороди. — К., 1972. — С. 44.



Саме цим можна пояснити той факт, що до Падуї тягнулася здібна молодь з усіх європейських країн, всілякі /35/ «єретики», вільнодумці, спраглі до знання ваганти новішого часу. Там вони організовували земляцтва за національною чи державною приналежністю. Одним з «консилярів» (керівником) цього земляцтва наприкінці XVII ст. був вихованець Львівської братської школи Василь Русянович.

Період культурного Відродження в Польщі, що зв’язаний з гуманізмом і Реформацією, припадає на другу половину XV — початок XVI ст., тобто, коли вона володіла майже всією Україною. Польські історики той період до кінця XVI ст. називають «золотим віком», «славною» епохою у польському Відродженні, цнотливо замовчуючи про тяжке суспільне становище підкорених українських земель. Осередком польського гуманізму і визначним науковим та культурним центром стає Краківський університет — тісно зв’язаний з вищими учбовими закладами Західної Європи і найближчий до Західної України. Не дивно, що саме тут тривалий час вчилися, здобували наукові ступені магістрів та докторів, працювали потім професорами, збагачували польську й українську науку новими винаходами і теорією українці.

Досконало знаючи латинську й інші мови, багато з них писали оригінальні твори, стали зачинателями гуманістичної літератури і взагалі культури Польщі та України. «Професор Болонського університету із Русі, поет і гуманіст Павло Русин із Кросна, знаменитий політичний письменник Оріховський-Роксолан, працьовитий магістр Лукаш з галицького Нового Города були зачинателями русько-української гуманістичної культури. У Львові та інших містах Галицької Русі в другій половині XVI ст. виникла західноруська гуманістична течія, тісно зв’язана з польською. Львову зобов’язана багато чим і польська ренесансна культура. Филип Калімах, що скаче на коневі по українських степах, став символом польського Відродження» 1. Так чи інакше всі вони зв’язані з Краківським університетом, структура і навчальний процес якого частково став прикладом для українських шкіл вищого типу, у тому числі для Києво-Могилянського колегіуму.



1 Голенищев-Кутузов И. Н. Славянские литературы: Статьи и исследования. — М., 1973. — С. 141 — 144.



Професорсько-викладацький склад університету ділився на кандидатів першого і другого розрядів, на бакалаврів, /36/ ліценціатів і магістрів мистецтв, які згодом отримували ступінь доктора. Кандидати, бакалаври і ліценціати читали по чотири лекції на тиждень. Магістри й доктори, крім того, читали публічні лекції безкоштовно. Декан факультету змінювався через кожний семестр; професорів обирали на вакантні місця за старшинством, талантом й заслугами в тій чи іншій науці. Після обрання при вступі на посаду професор повинен був подати на раду видрукований текст трактату і захистити його на загальному зібранні всіх колег й влаштувати для них невеликий бенкет 1, що практикується й нині.



1 Див.: Borycz H. Historia unywersytetu Jagełłońskiego w epoche humanizmu. — Krakow, 1935.



Молоді люди, які приходили здобувати вчені ступені, повинні були вчитися на власні кошти, сплачувати всі витрати, зв’язані з видачею дипломів докторів, а опісля безкоштовно читати публічні лекції або ж були викладачами в краківській чи іншій провінційній гімназіях, щоб здобути вищі ступені та вигідніші місця. Доктори юриспруденції, медицини та богослів’я, обрані на посади, попрацювавши не менше двадцяти років на кафедрі, отримували почесні звання «батьків університету». При тому дипломи визнавалися тільки видані своїм університетом, у противному випадку належало витримати прилюдний диспут і захистити свою дисертацію. Вони ставали лауреатами й читали хіба що одну лекцію на тиждень.

Великий інтерес для нас мають бурси, призначені передусім для бідних студентів з України, Білорусії та інших земель Великого князівства Литовського. Від часу заснування Краківського університету й до середини XVI ст. в бурсах навчалося і проживало близько двох тисяч українських студентів, які в списках числилися «Матвій з Тухлі» (1403), «Симон з Дрогобича» (1419), «Михайло Михайлович із Самбора» (1421), «Іван Григорович із Коломиї» (1424), «Олексій Матвійович зі Львова» (1432), «Іван Петрович із Глухова» (1434), «Дмитро Степанович із Києва» (1466), кілька студентів на прізвище Тичина, у тому числі магістр і ректор Краківської школи «Григорій Тичина з Роксоланії». Студентів з України в Краківському та інших /37/ університетах називали «роксоланами», «русинами», «рутенцями» 1.



1 Див.: Нудьга Г. А. На літературних шляхах. — С. 196 — 197.



Серед вихованців знаменитої Сорбони, або Паризького університету XIV — XVII ст. були юнаки з далекої від Парижа «Рутенії», які називали себе представниками «рутенської» нації. До речі, там були з українців не лише студенти, а й бакалаври та ліценціати — перші вчені ступені, які давали право обіймати посади помічника вчителя, магістри й доктори, знання і дипломи яких цінували досить високо. Відомі з тих часів, наприклад, імена «магістра з Рутенії» Петра Кордована, «ліценціата мов і бакалавра рутенської нації з Києва» Германа Вілевича (обидва з кінця XIV ст. ), «докторів рутенської нації» Бенекдикта Сервінуса та Івана Тишкевича (середина XV ст. ), студентів «з Рутенії» якогось Івана (1369), Самійла Лінкевича (1419), Андріана Загорикуса «нації рутенської з України» та ін. Сорбона хоч і готувала певний час претендентів на вищу духовну посаду, але й спрямовувала студентів усіх націй до наукової діяльності, як це було з Петром Могилою та його сучасником Іваном Ужевичем (середина XVII ст. ).

Українські студенти Краківського університету, яких іноді називали ще й «школярами» (від лат. scholarus) та «жаками» (від слова «дяк»), заснували там цілу українсько-білорусько-литовську, чи «руську» колонію, яка становила значний культурний осередок, зберігала національні традиції та впливала на польський літературний процес завдяки досконалому знанню польської і латинської мови. Рідною мовою дозволялося їм говорити лише в бурсі, та й то пізніми вечорами.

Серед найпомітніших вихованців Краківського університету — предтеч гуманізму та Передвідродження на Україні і в Польщі — можна з повним правом назвати Юрія Дрогобича (Котермака), Павла Русина, Станіслава Оріховського-Роксолана, Івана Туробінського-Рутенця, Григорія Чуй-Русина, Георгія Тичину (Тичинського)-Рутенця, Севастяна Фабіана Кленовича, Симона Пекаліда, Іпатія Потія, Касіяна Саковича, Петра Могилу та інших діячів XVI — початку XVII ст. Тривалий час, та й нині польські літературознавці, а за ними й наші вітчизняні /38/ медієвісти відносили творчість Павла Русина (Павла із Кросна), Станіслава Оріховського (Ожеховського), Севастяна Фабіана Кленовича (Кльоновича) та інших виключно до історії польського письменства тільки тому, що вони жили на тодішній території українських земель, загарбаних Великим князівством Литовським та Польським королівством й, зрозуміло, писали латинською і польською мовами. Але ж названі діячі з гордістю наголошували на приналежності до своєї народності, називаючи себе «роксоланами», «русинами» і «рутенцями» в усіх творах та реєстрах університетів. Вперше на таку недоладність, а може, й тенденційність, звернув увагу І. М. Голенищев-Кутузов у доповіді «Гуманізм у східних слов’ян» на V Міжнародному з’їзді славістів (1963)  1.

Одним з перших у колі зачинателів гуманістичної культури на Україні XV — XVI ст. слід назвати вихованця Краківського та Болонського університетів, енциклопедично вченого Юрія Дрогобича (Георгія, сина Доната, із Русі, Юрія зі Львова, Юрія Котермака — близько 1450 — 1494). Він походив з родини дрогобицького ремісника Михайла Котермака, вчився у Краківському університеті, де здобув ступінь бакалавра вільних мистецтв (1470) й магістра мистецтв (1473). Після цього навчався у знаменитій Болоньї, захистивши там дисертацію доктора філософії, а потім і доктора медицини. У 1478 — 1482 pp. викладав астрономію, а в 1481 — 1482 pp. був і ректором університету медицини та вільних наук у Болоньї, написавши там латинською мовою працю під назвою «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора мистецтв і медицини Болонського університету» 2.



1 Див.: Голенищев-Кутузов И. Н. Славянские литературы. — С. 141; Українська поезія XVI століття. Упорядкування, вступна стаття та примітки В. В. Яременка. — К., 1972.

2 Див.: Ісаєвич Я. Юрій Дрогобич. — К., 1972. — С. 72 — 83, 100 — 109.



З Італії вчений повернувся на Україну, гостював у рідних містах Дрогобичі й Львові, а потім переїхав знову до Кракова, де виголосив перед ректором, професорами і студентами блискучу габілітаційну лекцію і склав екзамен на звання професора медицини університету. Певний час працював деканом факультету, придворним лікарем /39/ короля Казиміра, допомагав Швайпольту Фіолю у підготовці до друку перших східнослов’янських інкунабул кириличним шрифтом. Він був професором міжнародного значення. Так, серед учнів українського професора Дрогобича у Краківському університеті був знаменитий польський астроном Миколай Коперник, який тепло згадував про свого вчителя, підтримував із ним ділові стосунки.

Із числа земляків і послідовників Юрія Дрогобича виділяється постать Павла Русина (із Кросна на Лемківщині, нині Польща), якого теж називають першим гуманістичним поетом України. Вищу освіту Павло Русин (бл. 1470 — 1517) спочатку здобував у німецькому Грейфсвальдському університеті, який закінчив зі ступенем бакалавра мистецтв, потім продовжував навчання у Краківському університеті у колі сподвижників Юрія Дрогобича й отримав вчений ступінь магістра. По закінченні навчання Павло Русин викладав у Краківському, а потім і Віденському університетах переважно курс античної літератури, захоплювався творчістю Овідія, Персія, Сенеки, Горація, Понтана. В Польському королівстві він стає основоположником гуманістичної поезії, організовує із студентів і професорів краківську школу новолатинських поетів.

Колоритною фігурою всієї східнослов’янської латиномовної літератури середини XVI ст. був талановитий прозаїк-публіцист, перший український письменник-полеміст Станіслав Оріховський (1513 — 1566), якого сучасники з повагою називали «руським Демосфеном», а дослідники — першим «видатним письменником Західної Русі в новий час». На жаль, спадщина цього невгамовного багаторічного студента, блискучого оратора, новолатинського стиліста-публіциста довгий час була в забутті. Не привернула цікавості та уваги українських медієвістів та латиністів і стаття «Станислав Ориховский» М. Ф. Сумцова в «Киевской старине» (1888). І лише нині оригінальна спадщина Оріховського стала предметом уваги перекладачів і дослідників як безпрецедентне явище української культури 1.



1 Див.: Голенищев-Кутузов И. Н. Славянские литературы. — С. 143; Наливайко Д. С. Станіслав Оріховський як український латиномовний письменник Відродження // Українська література XVI — XVIII ст. та інші слов’янські літератури. — К., 1984. — С. 161 — 185. /40/



Подібно до своїх попередників і сучасників доби Відродження він був глибоко обізнаний з усіма здобутками античної, середньовічної та гуманістичної культури, у тому числі з латинською поезією вагантів, трубадурів, шпільманів, бо й сам чимало мандрував разом з іншими студентами по Європі. Оріховський був добре ознайомлений і з сучасною йому культурою Ренесансу та Реформації, мабуть, більше, ніж хто-небудь інший. Юнак спочатку вчився в Краківському (з 1526 p. ), потім у Віденському (з 1529 р. ) університетах, звідки із-за турецької навали вимушений був тікати до Німеччини.

Особливу сторінку на життєвій ниві Оріховського відіграв Віттенберзький університет. Там не тільки слухав лекції професора університету, основоположника Реформації, доктора богослов’я Мартіна Лютера (1483 — 1546), а й близько увійшов до його кола, три роки жив у його помешканні, власне, виховувався в сімейному оточенні протестантського реформатора. З явною прихильністю до юнака-українця ставився й інший німецький ідеолог Реформації, сподвижник Лютера, професор грецької мови Віттенберзького університету Філіпп Меланхтон (1497 — 1560). Під безпосереднім впливом таких визначних наставників студент Оріховський пройнявся ідеями протестантизму, що налякало його батька, і він наполіг, аби син негайно залишив Німеччину. Юнак помандрував до Італії продовжувати навчання у Болонському та Падуанському університетах.

На батьківщину Станіслав Оріховський повернувся майже через сімнадцять років високоосвіченою людиною з гуманістичним світоглядом, з блискучими знаннями. Це дало йому змогу стати визначним публіцистом і полемістом, оратором. Дома на нього чекало місце приходського священика, що його заздалегідь виклопотав батько. І хоч вільнодумцю Оріховському, як зазначав М. Ф. Сумцов, не по душі була попівська мантія, посвячення все ж відбулося 1542 р. «після попереднього сильного пригощання вином». Він отримав перемишльську капітулу та ще дві вигідні парафії, але через вісім років складає із себе обов’язки каноніка і плебана 1.



1 Див.: Сумцов Н. Ф. Станислав Ориховский // Киевская старина (далі КС). — 1888. — № 11. — С. 225 — 234. /41/



Станіслав Оріховський написав трактати «Зразковий підданий» і «Напучення королеві польському Сигізмунду II Августу», опублікував кілька пристрасних антитурецьких промов у стилі філіппік Демосфена (так звані «турчики») із викликом до польського короля і шляхти одностайно стати разом з усім «хрещеним людом» проти турецької загрози, проти поневолення бусурманами українського, білоруського, польського та інших народів. Це було одне із найзлободенніших питань часу, й тому «турчики» Оріховського користувалися великим успіхом. Важливу групу складають антикатолицькі і антипапські твори Станіслава Оріховського «Хрещення русинів», «Про целібат», «Відступництво Риму», які продовжували викривальні традиції творчості вагантів, були співзвучними літературі європейської Реформації та знаменували прелюдію полемічного письменства. Здебільшого вони, як і твори поетів-вагантів Вальтера Шатильонського «Звернення до папи» і «Викриття Риму», Архіпіїта Кельнського «Послання до Регінальда», багатьох імперсональних авторів «Вірш про симонію», «Суперечки священиків про безшлюбність», «Братії блаженного Лібертина устав»; послання М. Лютера і Т. Мюнцера, а пізніше і твори Миколая Рея та Івана Вишенського, написані у формі послань-інвектив. Стаючи на захист православних і всіх бідних християн, письменник піддав нищівній критиці порядки Риму, особливо гнівно таврував «диявольський витвір» — декрети про целібат, чи безшлюбність.

З інших раніше маловідомих імен гуманістичних діячів-українців доби Відродження, які вчилися, а потім викладали у Краківському-Ягелонському університеті або були на громадській службі, писали свої твори латинською і польською мовами та залишили помітний слід у духовному житті України й Польщі, згадаємо Григорія Чуй-Русина, Георгія Тичинського-Рутенця, Івана Туробінського-Рутенця, Севастяна-Фабіана Кленовича, Симона Пекаліда, яких донині вважали польськими письменниками. Вони ж уперто називали себе українцями (рутенцями, русинами), з любов’ю писали про свою рідну «Роксоланію» 1.



1 Частину їхньої творчості див. у зб. «Українська поезія XVI століття». /42/



Перший із них Григорій Чуй-Русин народився в західноукраїнській родині самарського шевця близько 1523 p., навчався у Краківському університеті, де здобув ступінь бакалавра вільних мистецтв, після чого працював ректором ліцею в Перемишлі, згодом ректором Львівської школи (1551 — 1553). З 1563 р. він став професором Краківського університету й працював там до своєї смерті у 1573 р. Писав латинською мовою панегірики, еклоги і поеми.

Георгій Тичинський-Рутенець народився у містечку Тичин на Львівщині (початок XVI ст. ), навчався також у Краківському університеті, був його професором поетики і риторики, а потім королівським дипломатом у різних містах Італії. Друкувався в Кракові впродовж 1534 — 1548 pp., автор латиномовних поем про «найславнішу королеву Галичини» Соломею та поеми про «святу Варвару». Один із своїх друкованих у 1534 р. творів він підписав: «Елегіакон Георгія Тичинського-Рутенця, магістра вільних мистецтв...».

Іван Туробінський-Рутенець народився у містечку Туробіні 1511 p., звідки й походить його прізвище. Вчився у Краківському університеті, де отримав ступені магістра і доктора, був професором-правознавцем й один час ректором, що засвідчує високий його інтелектуальний рівень та повагу серед вчених до українця. Він опублікував «Підручник права папського і королівського» (1537) та «Випробування тим, які повинні приймати святі порядки предків» (1540).

Складною була життєва й творча доля колишнього студента Краківського університету, палкого послідовника видатного польського письменника Яна Кохановського, сучасника єзуїта Петра Скарги польсько-українського поета епохи Відродження Севастяна-Фабіана Кленовича (Кльоновича, Ацернуса, 1545 — 1608). Народився він у родині орендатора польського міста Каліша, по закінченні університету деякий час був професором Замойської академії на пограниччі з Україною. Подовгу мандрував у Словаччині, Чехії, Угорщині. З 1574 р. поселився у Люблині, де був писарем і засідателем суду, членом магістрату й навіть бургомістром міста. Це дало йому можливість відтворювати у своїх віршах та поемах життя і побут різних верств населення Речі Посполитої. /43/

Дослідники відзначають, що Кленович був противником засилля єзуїтів у Польщі, написав «Перший виступ проти єзуїтів», за що зазнав постійного гоніння й був доведений ними до голодної смерті. Ще в юні роки він мешкав разом із батьками у Львові, де прагнув заснувати латиномовний Парнас, зібравши навколо себе тамтешніх талановитих людей з українців і поляків. З цього приводу та про значення українського гуманізму для західних слов’ян І. М. Голенищев-Кутузов писав: «Українські музи першими із руських муз ступили на схили Парнасу. Необхідно підкреслити і багатогранні зв’язки польської поезії з українською. Українські теми надихали С. Кленовича, автора «Роксоланії». В цій латинській поемі яскраво відтворено Галицьку Русь, її побут і звичаї, її природу. Жанр «селянки» в польську поезію увів уродженець Львова Шимон Шимонович, який прислухався до української пісні. Український фольклор впливав на багатьох поетів польського Відродження, які, в свою чергу, допомогли становленню і розвитку української літературної поезії (особливо Кохановський, Шимонович, Папроцький)» 1.



1 Голенищев-Кутузов И. Н. Славянские литературы. — С. 214.



Поему високо цінував І. Франко, називаючи її автора апологетом польської «української школи». З якихось джерел він чомусь вважав Кленовича, чи Кльоновича, «родовитим мазуром», хоч той себе так не називав. І. Франко переклав великий уривок «Роксоланії», зокрема присвяту автора «найщедрішому та найяснішому сенатові славної львівської громади». Уривок називається «Старанний Львів», у ньому Кленович прославляє «святий Львів», проголошуючи його «князем городів», «скалою правовір’я», а жителів — «русинів» і осілих там вірмен — прихильниками грецької віри, що так щиро привітали поета.

Досить мало відомостей про талановитого студента Краківського університету Симона Пекаліда (Пенкаліда, Пенкальського), який закінчив вуз зі ступенем «бакалавра мистецтв». Народився він близько 1567 року в сім’ї радника польського містечка Олькуш, але у списку студентів університету 1585 — 1589 pp. навпроти його прізвища стояла характерна приписка «rhutenus factus» (став русином, фактично русин). Будучи придворним поетом знаменитого /44/ українського князя-мецената К. К. Острозького, він, напевно, брав участь у військових князівських походах, у тому числі на придушення селянсько-козацьких повстань під проводом К. Косинського і С. Наливайка. Події, очевидцем яких був поет, він відтворив у поемі, що називається «Про Острозьку війну під П’яткою проти низових (козаків. — В. М.) чотири книги, написані бакалавром мистецтв Симоном Пекалідом» (Краків, 1600).

Поему написано в стилі труверів і менестрелів, що особливо культивувався у пору Відродження для прославлення тодішніх магнатів і королів. Вихваляючи князя Острозького, поет виводить генеалогію «роду Острозьких» ще з Київської Русі, пов’язує його з Данилом, «князем острозьким — коронованим королем», складає «похвалу місту Острогу» і «тримовній Острозькій гімназії». Особливої уваги заслуговують розділи поеми про острів «Хортицю на Дніпрі, де окривались низові козаки» та «про табір низових козаків», як унікальне історично-літературне свідчення про життя і звичаї запорозького козацтва.

Студентом Краківського університету був також Іпатій Потій (Адам Львович Потій, 1541 — 1613), згодом досить одіозна постать у суспільно-політичному та церковному житті України кінця XVI — початку XVII ст. Цього «творця великого культурного діла, поєднання Русі з Римом» (І. Франко) часто прирівнюють до бравого гусара у єпископській мантії Й. Шумлянського, що його називають «українським Валенродом» — персонажем відомого твору А. Міцкевича. По закінченні університету він перебував на службі у князя Радзівілла, де з певною вигодою перейшов до кальвінізму. Потім за намовою єзуїтів повертається у православ’я і стає земським суддею, обирається сенатором і призначається каштеляном (управителем адміністративно-територіальної округи) м. Бреста. Після смерті дружини він з далекоглядною метою і не без намови єзуїтів приймає чернецтво під іменем Іпатій, аби стати єпископом володимирським і брестським. Та не для відстоювання православ’я, а навпаки: спочатку він таємно, а потім і відверто стає апологетом церковної унії православної церкви з католицькою. За найактивнішу організацію підготовки і проголошення Брестської церковної унії 1596 р. польський королівський уряд з прямої згоди Ватикану призначив Іпатія Потія першим київським уніатським митрополитом, але із остраху /45/ він майже постійно жив у Володимирі-Волинському під охороною польського війська.

У великій статті «Життя і діяльність Іпатія Потія», написаній ще у 1914 p., а надрукованій аж у 1983 p., І. Франко з явною толерантністю зазначав, що старання за проголошення унії винесло Потія на найвищу ступінь уніатської ієрархії, дало в руки перо і зробило його церковним письменником: «Ся справа — се головний і майже виключний зміст його писань. [...] Своєю письменською діяльністю він належить так само до польського, як і до руського письменства, і в тім огляді був прототипом цілого ряду письменників, що відтоді аж до наших днів не перестають маніфестувати в собі перехрещення цивілізаційних впливів Русі і Польщі. Щодо духу своїх писань він стоїть зовсім на західнім грунті, являється учеником Краківської академії, отже, в руськім письменстві новим типом. Не без основи можемо його назвати першим руським проповідником у великім стилю» 1. Це було чи не перше визнання українським дослідником таланту супротивного письменника полемічної літератури XVI — XVII ст., писання якого викликали рішучу відсіч з боку православних полемістів.

З інших помітних українців, вихованців Краківського університету, які залишили слід в українській культурі, варто назвати Лукаша з Нового міста під Самбором; він здобув ступінь магістра, опублікував перший у нас підручник з епістолографії (1522). Микола Шадурський після закінчення навчання був секретарем консисторії, генеральним прокуратором Кам’янця-Подільського, потім протонарієм львівського єпископства, автором важливої передмови до львівського перевидання відомої книжки «Ифіка іерополитика, или Філософія нравоучительная...» та, за словами І. Франка, «чудового і надзвичайно цінного» опису всіх церков і парафій львівського єпископату за 1762 — 1768 pp. 2



1 Франко І. Життя і літературна діяльність Іпатія Потія. — Т. 39. — С. 517 — 520.

2 Франко І. Нариси з історії української літератури в Галичині. — Т. 27. — С. 131 — 132; Причинки до історії галицько-руського письменства. — Т. 39. — С. 63.



Неабияку роль у розвитку культури XVII ст. відіграли українські студенти і професори Замойської академії, /46/ заснованої 1595 p. на кордоні між Малою Польщею та Західною Україною у місті Замостя (Польща). Заснована вона за ініціативою відомого польського державного і військового діяча, мецената-гуманіста, канцлера і коронного гетьмана Яна Замойського (1542 — 1605). Це була високоосвічена людина; він навчався в університетах Парижа, Рима та Падуї й вважався знаменитістю Речі Посполитої, розумів значення вищої освіти.

Найенергійнішим помічником і власне фундатором побудови Замойської академії був син заможного львівського кравця і магістра філософії, королівський «поет-лауреат» Шимон Шимонович, або Шимоновський (Шимовиц, Симонід, 1558 — 1628). Закінчив 1583 р. Краківський університет, де досконало вивчив латинську і деякі європейські мови та літератури, що дало йому змогу слухати лекції й спілкуватися в інших університетах, зокрема в Лейденському, в якому був учнем знаменитого французького філолога-гуманіста, кальвініста-гугенота Йозефа-Юста Скалігера. Цей пізніше захоплено писав, що Шимонович у своїх творах перевершував навіть античних авторів, про діяльність яких знав і з уст Скалігера.

Замойська академія відзначалася високим рівнем навчання, вдало підібраною бібліотекою і прирівнювалася до університетів, передусім Падуанського, де, напевно, побував Шимонович. Академія мала право присуджувати гуманітарні наукові ступені, хоч і була чисельно найменшим з усіх тоді відомих вузів — від 50 до 130 студентів. Задумана вона була на взірець Падуанського університету, та на відміну від інших вищих шкіл у навчальній програмі дотримувалася «гуманістичного ціцеронства», а головне — віротерпимості широти поглядів 1. І в цьому велика заслуга гуманіста Шимоновича та його вдало підібраних соратників з числа львівських українських вчених.



1 Див.: Нудьга Г. А. На літературних шляхах. — С. 202.



Шимон Шимонович писав латинською мовою оди, панегірики, гімни, епіграми, фрашки, а також драми у стилі Евріпіда і Сенеки. Найбільшу славу йому як поету доби Відродження та гуманізму приніс великий цикл ідилій, об’єднаних у збірку «Селянки», написаних польською мовою з малюнками життя українського простолюду. Твори не лише дістали високу оцінку, а й викликали цілу низку послідовників аж до Адама Міцкевича. Шимоном Шимоновичем /47/ було створено своєрідний «польсько-червоноруський стиль», щедро пересипаний українськими словами, народнопоетичними висловами. Тому вклад поета у польсько-українське єднання заслуговує не тільки схвалення, а й поглибленого дослідження, як і ролі Замойської академії у розвої культурного життя українського народу, адже вона довгий час була постачальником науково-освітніх і письменницьких кадрів як для західноукраїнських учбових закладів, львівського культурного осередку, так і для Києво-Могилянського колегіуму.

За життя Шимона Шимоновича у Замойській академії навчався майбутній письменник, філософ і педагог Касіян Сакович, діячі київського братства, школи і колегіуму Ісая Трофимович-Козловський, Сильвестр Косов, Йосиф Кононович-Горбацький та ін. Вони були авторами значної кількості педагогічних, наукових, філософських, полемічних творів як тодішньою книжною українською, так і польською та латинською мовами. Вчився і поляк Якуб Гаватович (1598 — 1679), який своє життя прожив на Україні, знав українську мову, вчителював у Кам’янці-Струмиловій на Львівщині, побував у Бережанах і Вижняках, брав участь у переговорах з дипломатами Богдана Хмельницького та ввійшов у літературу як автор «Трагедії, або Образу смерті пресвятого Івана Хрестителя» (Львів, 1619) й, головне, двох інтермедій — «Найліпший сон» й «Продав кота у мішку», що були зіграні на ярмарку у Кам’янці-Струмиловій та поклали початок українській народній комедії.

Так поступово, починаючи з XV ст., латиномовна освіченість проникає на Україну з тим, щоб набирати сили у братських «латинських» школах XVI — XVII ст., а потім розквітнути у стінах Києво-Могилянської академії XVII — XVIII ст., різних колегіумах. Взагалі з XVI ст. систему слов’янської і всеєвропейської культур називають перехідним періодом у розвитку східнослов’янських літератур. «В добу Відродження починає стиратися грань між «греко-слов’янською» і «латинською» літературними спільностями, великою мірою зумовлена конфесійним чинником, починає формуватись нова, всеєвропейська літературна спільність, заснована вже на інших позаконфесійних підвалинах» 1.



1 Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті: В 3 т. — К., 1987. — Т. 1. — С. 52. /48/



Цьому сприяли насамперед українські ваганти-студенти, які здавна мандрували до західних університетів, здобували там освіту, а потім ставали першими вітчизняними гуманістами, закладали фундамент польського і українського Відродження, а головне — мурували національну освіту за кращими західноєвропейськими зразками.








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.