Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Василь Микитась. Давньоукраїнські студенти і професори. — К., 1994. — С. 49-70.]

Попередня     Головна     Наступна





БРАТСЬКІ ШКОЛИ. ОСТРОЗЬКА ШКОЛА-КОЛЕГІУМ



Майже до XVII ст. України як цілісної держави не існувало. Українські землі були насильно роздерті на шматки державами-загарбниками: Великим князівством Литовським, королівською Польщею, князівством Молдови, Кримським ханством, Османською імперією, Московським князівством. З проголошенням Люблінської унії 1569 р. відбулося об’єднання Польщі і Литви в єдину державу — Річ Посполиту. Тепер більшість українських земель із Києвом переходять під владу польського королівства з усіма його правопорядками. Польща у XVII ст. стає однією з найбільших держав Центральної Європи.

Дослідники неодноразово зазначали, що кінець XVI — XVII ст. в історії позначені розбудженням сплячого генія українського народу, посиленою діяльністю братств з усіма їхніми благодійними і освітніми установами, зі школами, друкарнями і шпиталями. Все це могло принести до духовної і матеріальної цивілізації багаті і плідні культурні начала, якби існуванню народу не були поставлені нездоланні перепони — довготривалі й кровопролитні війни з поляками, спустошливі набіги татарських хижаків, нівелюючі заходи московського уряду 1.



1 Див.: Сумцов Н. Ф. Лазарь Баранович. — Харьков, 1885. — С. 23.



У XVI — XVII ст. в Україні існувало п’ять груп шкіл, які хоч і були різні за своїм ідеологічним спрямуванням, /50/ але мали і деякі спільні організаційні форми та методи навчання: братські школи і школи в полках; школи при монастирях і церквах (парафіяльні); школи протестантських общин — кальвіністів, лютеран, аріан; католицькі школи орденів єзуїтів і піар; національні школи інших народів, що жили на українських землях, передусім єврейські, вірменські, грецькі та ін. 1

Особливо велика заслуга у справі пожвавлення шкільної освіти належить братствам — громадським організаціям православних міщан, а потім і селян в Україні і Білорусії XVI — XVIII ст. їхнє виникнення зумовлювалося прагненням населення об’єднатися для захисту своїх соціально-економічних інтересів, боротьби проти покатоличення і полонізації, розбудови шкільництва і взагалі національної культури. Наочним прикладом для братчиків був розвиток шкільної освіти в західноєвропейських державах, з якими підсилювалися різні зносини й де вже існували згадувані університети, до яких мандрувала українська молодь. Виникнення братств було настійною потребою часу. Є дані про те, що перше братство з’явилося у Львові ще 1439 року. Численнішим і міцнішим було друге Львівське (Успенське) братство з 1544 року, яке отримало статус ставропігійського, тобто виключення з-під юрисдикції єпископа (1589), та розробило славнозвісний статут братської школи — «Порядок шкільний» (1586). До речі, представники всієї української громади у Львові домоглися 1572 р. від королівської влади визнання за українським населенням права посилати синів до шкіл Львова та інших міст для вивчення «вільних мистецтв». Починання членів Львівського братства розповсюджувалося майже по всій Україні 2.



1 Див.: Митюров Б. Н. Развитие педагогической мысли на Украине в XVI — XVII вв. — К., 1968. — С. 34 — 35; Хижняк З. І. Києво-Могилянська академія. Суспільно-політичні й ідеологічні передумови вввикнення вищої освіти на Україні. — К.: «Знання», 1991. — 78 с.

2 Ісаєвич Я. Д. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI — XVIII ст. — К., 1966. — С. 129.



В останній чверті XVI ст. міські братства виникли в Рогатині і Красноставі (1589), Бресті і Городку (1591), Комарні (1592) і Любліні (1594), а в першій чверті

XVII ст. — у Судовій Вишні, Саноці, Дрогобичі, Самборі, Перемишлі, Холмі, Галичі, Бережанах, Луцьку, Кам’янці-Подільському, Кремінці, Шаргороді, Немирові, Києві та в деяких інших містах і селищах. Найпомітніші та /51/ найдіяльніші серед них були Львівське (Успенське), Київське (Богоявленське) і Луцьке братства. Як правило, кожне братство намагалося заснувати бодай невеликі свої школи за взірцем львівської, а потім київської.

З посиленням католицької експансії на Правобережній Україні, що була у складі королівсько-шляхетської Польщі, почали засновуватися єзуїтські, а після Брестської церковної унії 1596 р. — й уніатські школи та колегіуми у Бресті, Львові, Кам’янці-Подільському, Перемишлі, Ярославі, Вінниці, Фастові. Відкриваються і протестантські школи — лютеранські, кальвіністські, соціанські, навіть піарські (орден благочестивих шкіл), зокрема в Гощі, Берестечку, Хмільнику тощо. З усіх католицьких шкіл виділялися Віленські лютеранська (з 1539 p. ), кальвіністська (з 1579 р. ) школи й особливо Віленський єзуїтський колегіум (з 1569 p. ), що його 1579 р. перетворили в академію, де було багато студентів і професорів українців.

Найпершим учбовим закладом вищого гуманітарного типу була Острозька школа, чи Острозький греко-слов’яно-латинський колегіум, що його сучасники і дослідники називали по-різному: «училищем острозко и греко-словянским», «грецким колегіумом», «тримовним ліцеєм», «тримовною гімназією», «греко-слов’янською школою», «академією» 1.



1 Харлампович К. Острожская православная школа // КС. — 1897. — № 7 — 9.



Острозьку школу-колегіум було побудовано за типом західноєвропейських учбових закладів, але з «грецьким», тобто православним спрямуванням. Тут викладалися «сім вільних наук» — трівум (граматика, риторика, діалектика) і квадріум (арифметика, геометрія, музика й астрономія), але був відсутній курс богослів’я, що не давало можливості зватися академією, не кажучи вже про високий західноєвропейський рівень університетів. При школі утворили відомий гурток вчених, антиуніатських письменників-публіцистів та Острозьку друкарню, для організації якої запросили першодрукаря Івана Федорова, що видав там кілька українських інкунабул, у тому числі знамениту «Острозьку біблію» (1581).

Придворний поет-трубадур князя К. К. Острозького — згадуваний вихованець Краківського університету Симон Пекалід у поемі «Про Острозьку війну» (1600) високо /52/ прославляв «тримовну» школу, викладання в ній «вільнихнаук», фундаментальну бібліотеку й острозьку друкарню. Мовляв, сам бог Аполлон-Феб увінчав зеленим лавром учителів і спудеїв школи, розкрив їм суть небесних зірок, навчає лікувати хворих, розгадувати майбутнє, дає в руки кіфаруліру для звеличування славетної отчини і князів-меценатів Острозьких. А письменник-полеміст Захарія Копистенський трохи пізніше з бароковою пишністю писав, що К. К. Острозький є гордістю «яфето-роского поколения», «первый межи княжати Роскими, великий заступ и потеха всего народу Роского, мир желанный на Украинах, страх и трепет татарам» й водночас «слава и свеча ясносветлая королевства Польского», захисник православ’я, покровитель Києва і Лаври.

Першим ректором школи-колегіуму був український письменник-полеміст і культурно-освітній діяч Герасим Смотрицький (? — 1594), що перед тим був писарем Кам’янець-Подільського староства. Він відредагував «Острозьку біблію», до якої написав прозову і віршовану передмови, «Буквар», інші видання, створив два полемічних твори — «Ключ царства небесного» і «Календар римський новий». Один час ректором у колегіумі був і небіж константинопольського патріарха Мелетія Пігаса, вихованець Падуанського університету, доктор наук Кирило Лукаріс. 1594 — 1602 pp. він мешкав в Україні, зокрема у Львові та Острозі, де викладав грецьку мову, брав участь у Брестському соборі як делегат від православних і князя К. К. Острозького. 1596 р. Кирило Лукаріс намагався перетворити колегіум в академію, чому протидіяли польські єзуїти. /53/

В Острозі тоді працювали вчені, «дидаскали» грецької, латинської і слов’янської мов, математики, астрономії, музики і хорового співу Дем’ян Наливайко, Василь Суразький, Клірик Острозький, Тимофій Михайлович, Іван Федоров, Мартин Броневський, можливо, вихованець Краківського університету поляк Ян Лятош, Олексій Мотовило, білорус Андрій Римша, а також греки Діонісій Раллі, Феофан Грек та ін. Вони були активними членами Острозького культурно-освітнього і літературного гуртка, писали антикатолицькі та антиуніатські твори, перекладали праці візантійських богословів, готували до видання навчальні посібники та інші книги, що їх друкував Іван Федоров: «Азбука» і «Буквар» (1578), «Хронологія» Андрія Римші (1581), «Біблія» (1581), «Ключ царства небесного» Герасима Смотрицького (1587), «Книжиця» Василя Суразького (1588) та ін.

У школі-колегіумі навчалися майбутні діячі культури та письменники Гаврило Дорофієвич, Йов Княгиницький, Мелетій Смотрицький (син Герасима Смотрицького), гетьман реєстрового козацького війська Петро Конашевич-Сагайдачний та ін. На жаль, школа і гурток по смерті князя К. К. Острозького (1608) почали занепадати, а потім і зовсім перестали існувати. «Протягом 60-річного існування Острозької академії (1576 — 1636 pp. ) за найскромнішими підрахунками її закінчило близько 500 осіб. Вихованці академії стали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками. Національно-визвольний рух на Україні та в Білорусії отримав значний загін культурно-пропагандистських діячів» 1. Вони організовували братські школи у Львові, Луцьку, Києві, Бресті та в інших містах. Один дидаскал, певне, студент Острозького колегіуму, автор «Ляменту о утрапенню міщан острозьких», який вчителював у Рівному, з любов’ю згадував Острог як «матір убогому студентові», що підтверджує демократичну суть Острозької школи.



1 Мицько І. З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. — К., 1990. — С. 26, 28, 72 та ін.



Після згасання школи в Острозі освітню справу на певний час було перенесено до Дерманя, зокрема до відомого Дерманського монастиря з його школою, де ченці-дидаскали навчали слов’янської, грецької і латинської мов та азів інших наук. За статутом монастиря, від ченців вимагалося /54/ дбати про освіту і науку, переписувати богослужебні книги, полемізувати з католиками та уніатами, відстоювати православ’я. До Дерманя перенесли і друкарню, якою завідував пресвітер Дем’ян Наливайко — брат славетного Северина Наливайка, автор віршів, передмов, післямов та перекладів необхідних для школи і церкви книжок. Але 1605 р. друкарство припинилося, а з кінцем XVII ст. монастир поступово перейшов до рук уніатів.

Другим учбовим закладом порівняно вищого типу на Україні була Львівська братська школа, відкрита 1585 р. заходами найініціативніших та найвпливовіших діячів братства Ю. Рогатинця, І. Рогатинця, І. Красовського та ін. Тоді ж було засновано і Львівську братську друкарню, до якої увійшло друкарське приладдя Івана Федорова, викуплене братчиками у лихваря. Як і Острозька, Львівська школа мала на меті всіляко сприяти духовному життю на західноукраїнських землях, вести боротьбу проти національного гноблення, проти засилля єзуїтів.

Першим ректором Львівської братської школи був еласонський архієпископ, грек Арсеній, який разом з учителями та школярами склав (1588) і 1591 р. опублікував «Грамматику доброглаголивого еллинословенского языка» під назвою «Адельфотес» (братство) паралельно грецькою і давньоукраїнською мовами. Цей перший помітний підручник ознайомлював учнів як із закономірностями грецької і української мов (орфографією, синтаксисом, етимологією), так і з просодією, тобто віршознавством, яке ставало обов’язковим у шкільній освіті. Щоправда, справжнім організатором навчального процесу в Львівській школі все ж вважають «учителя руського», письменника-публіциста Стефана Зизанія-Тустановського, що впродовж 1586 — 1592 pp. працював у школі, а потім в інших закладах 1.



1 Див.: Ісаєвич Я. Д. Братства та їх роль. — С. 129 — 130.



Ректорами та вчителями Львівської братської школи в різний час працювали і такі відомі культурно-освічені діячі, вчені й письменники-полемісти, як Лаврентій Зизаній (брат Стефана Зизанія), Іван Борецький (приятель Івана Вишенського), Кирило Транквіліон-Ставровецький, Памво Беринда, Гаврило Дорофієвич, Ісайя Трофимович-Козловський, Йоаникій Волкович, Сильвестр Косов та ін. Припускають також, що в школі певний час удосконалював знання майбутній церковний, політичний і /55/ культурно-освітній діяч, архімандрит Києво-Печерської лаври та організатор друкарні при ній Єлисей Плетенецький. З цієї ж школи вийшли ректори братських шкіл у Рогатині, Бресті, Перемишлі, Вільні, Любліні, Городку, Комарні тощо.

Керівники Львівського братства разом із учителями розробили першу відому пам’ятку української педагогічної думки «Порядок шкільний» (1586), на якій позначився вплив західноєвропейських гуманістичних ідей та вітчизняних попередніх шкіл, у тому числі Острозької. Пам’ятка стала прообразом статутів Луцької, Київської, Брестської та інших братських шкіл. У статуті чітко визначені права та обов’язки як учителів, так і учнів та їхніх батьків. Насамперед, «Порядок шкільний», чи статут, передбачав демократичні основи організації школи: «Богатыи над убогими в школе ничим вышши не мают быти, только самою наукою, плотию же равно вси...» Вчитель повинен навчати і любити всіх дітей «заровно», як синів заможних, так і убогих, що ходять «по улицам живности просячи».

Досить високі вимоги ставилися до вчителя, який повинен бути взірцем моральної поведінки для своїх учнів. «Дидаскал или учитель сея школы, мает быти благочестив, разумен, смиренномудрый, кроток, воздержливый, не пияница, не блудник, не лихоимец, не сребролюбец, не гневлив, не завистник, не смехостроитель, не срамословец, не чародей, не басносказатель, не пособитель ересем, но благочестию поспешитель, образ благих[...], да будут и ученицы яко учитель их». Він має вчити дітей доброї науки, карати їх за непослух, але «не тирански», досконало знати граматику, риторику, діалектику, музику, твори світських поетів і Святе писання, стежити за навчанням і поведінкою школярів, у суботу перевіряти знання за тиждень, а в неділю і у свята ходити разом із ними на літургію. Для нагляду за дидаскалами, як і за школярами, братчики обирали поміж собою довірених статечних людей.

У свою чергу, школярі повинні були беззастережно виконувати всі вимоги і правила статуту: тихо поводитися на уроках, без «шептаний и перемижок», блукання з місця на місце, уважно слухати учителів, бути ввічливими в школі і поза нею, знімати перед старшими і священними місцями капелюха, а в товаристві уникати «збитни поступки, спросни слова и нескромни шутки». За статутом, школярів поділяли на три групи: одні з них мали вивчати /56/ «слова и склади»; другі — читати і переказувати на пам’ять; треті — прочитане «викладати, розсуждати и розумиты». Молодші школярі навчалися початкової грамоти, а старші «спудеї» досконаліше вивчали старослов’янську, грецьку і латинську мови, елементи філософії, риторику і поетику, складали і писали твори, виголошували декламації, як це було, наприклад, з віршовим панегіриком на честь відвідин Київським митрополитом М. Рогозою Львова на початку 1591 р. під назвою «Просфонима» (грец. — привіт), «в братской школЂ львовской составленный» від імені молодших і старших учнів. Вважають, що автором панегірика міг бути вчитель грецької мови школи Кирило Транквіліон-Ставровецький.

Крім обов’язків дотримуватися порядку в шкільних класах, старшим школярам («протосхолам») допомагати учителям, виконувати їхні настанови, в статуті записано і заохочення: хто краще вчитиметься, той сидітиме на перших лавах у класі, хоч би він був і «барзо нищ», а ледарі — на «подлейшем месци», тобто на задніх лавах. Це засвідчує, що до Львівської братської школи приймали дітей різних майнових станів, й не лише зі Львова, тому сюди охоче мандрувала молодь з інших міст та сіл всієї України.

Авторитет Львівської братської школи був досить високий ще й тому, що її вчителі разом із колегами Острозької школи були в числі перших авторів українських підручників, філологічних, богословських, полемічно-публіцистичних трактатів та художніх творів. Маються на оці згадувані «Адельфотес» і «Просфонима», а також «Катехізис» (1595), «Изложеніе о вЂрЂ» (1596) Стефана Зизанія, «Наука читаню и разумЂню писма словенского» і «Грамматика словенска» (1596) Лаврентія Зизанія, «О воспитаніи чад» (1609), ймовірно, Івана Борецького, «Лексікон славеноросскій и имен толкованіе» (1627) Памва Беринди, «Зерцало богословія» (1619), збірка «Перло многоценное» (1646) Кирила Транквіліона-Ставровецького.

Поряд із «славеноросскою» вчителі шкіл намагалися для повного розуміння освіти впроваджувати в шкільне викладання та писати книжки народною розмовною мовою. Той же Ставровецький увів у свої твори стільки народних зворотів і висловів, що пізніші видавці змушені були перекладати чимало його висловлювань на /57/ «слов’янську мову» 1. Глава православної церкви на Русі константинопольський патріарх Єремія Транос під час відвідин України 1588 — 1589 pp. закріпив за братськими школами і друкарнями «вольность» і «потребность» видавати не лише богословську літературу (часословці, псалтирі, євангелії, мінеї, тріоді, требники, синаксари), а й «потребниє и нужниє» учбові книжки — граматику, піїтику, риторику, філософію, що вміщувалися в різних виданнях.



1 Див.: Петров Н. И. Киевская академия во второй половше XVII в. — К., 1895. — С. 114 — 115.



У давніх документах та в життєписах багатьох українських професорів, громадських і культурних діячів кінця XVI і всього XVII століть досить часто згадуються Віленські братська школа та єзуїтський колегіум, що 1578 — 1579 pp. отримав статус академії. Віленський колегіум і потім академія не вважалися закордонними учбовими закладами ні в польсько-литовській державі, ні в царській Росії (з 1795 p. ). Хоч школа і була прирівнена у правах до Краківської академії, але нічим не різнилася від єзуїтських колегіумів з викладанням філософії та богослів’я.

Тривалий час Віленська академія складалася з двох факультетів — філософського і богословського. На філософському факультеті читалися етика і політика, логіка і філософія, математика і фізика, поетика і красномовство, світська історія і географія, латинська, італійська, французька, німецька і почасти англійська мови, а на богословськім — догматичне, полемічне і казуїстичне богослів’я, церковна історія, новий і старий завіти Біблії, давньоєврейська і грецька мови. У 1630 — 1650 pp. там було до 25 професорів, у тому числі й українців, які давали грунтовні знання студентам із «семи вільних наук» та іноземних мов, такі необхідні для вступу в західноєвропейські учбові заклади.

Київське Богоявленське братство як громадська організація українських міщан і православного духівництва засноване восени 1615 року при істотному матеріальному сприянні напівлегендарної Гальшки (Єлизавети) Гулевичівни — дружини мозирського маршалка Степана Лозки. Для потреб братства вона безкоштовно передала свою садибу із землями на Подолі у Києві, щоб на них збудували монастир, шпиталь, притулок для прочан, приміщення /58/ школи для дітей міщан, шляхти і сиріт. За іншими твердженнями, братство і школа при ньому існували вже в останній чверті XVI ст., що їх нібито освятив проїздом константинопольський патріарх Ієремія 1589 р. 1



1 Тітов Хв. Стара вища освіта в Київській Україні кінця XVI — початку XIX ст. — К., 1924. — С. 47 — 58.



Основним джерелом утримання братства й передусім школи при ньому були: 1) внески тих, хто вписувася до братства; 2) милостиня, для збору якої призначали двох «братів»; 3) церковні прибутки (свічки, просфори, маслосвяти); полотнища, що їх давали з трун померлих, сукна; копійки, зібрані від проведення молебнів; 4) обробіток городів; 5) різні ручні вироби; 6) найбільше від друкарні. /59/ Для збереження прибутків виділялася «братська кружка», що знаходилася під наглядом ігумена братського монастиря, який виділяв для цього спеціального економа. Нерухомі маєтки, фільварки та прибутки від них перебували у віданні світської «братії» і використовувалися для мурування церков, утримання притулку бідних школярів, учителів і бідняків.

Київське братство і школу підтримувало також Запорозьке братство. До братства разом з усім своїм військом «уписався» колишній вихованець Львівської братської школи, згодом славетний гетьман реєстрового козацтва Петро Конашевич-Сагайдачний, що надавало братству великої авторитетності, остерігало його від агресивності польської шляхти й уніатської верхівки. В. Аскоченський писав: «У цей бурхливий час (по 1620 р. ) братство було розігнане; школярі й учителі вмирали в катуваннях; церкву пограбовано; готель зруйновано, і не залишилося б каменя на камені, якби гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний зі своїми козаками не зупинив безчинство грабіжників і вбивць» 1. Смертельно поранений під Хотином, гетьман заповів своє майно Київському та Львівському братству і школам.



1 Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем академией. — К., 1856. — Ч. 2. — С. 90.



Другим щедрим дародавцем братству і школі, що стала вже колегіумом, був київський митрополит Петро Могила. За півмісяця до своєї кончини, 22 грудня 1646 p., митрополит і ректор заповів колегіуму більшу частину своєї маєтності, у тому числі хутір Позняки, всі придбані ним у Києві будинки, Солениківський плац на Подолі, половину худоби і господарства на хуторі Напологи, всю свою дорогоцінну бібліотеку, п’ятдесят тисяч злотих із сховища київського каштеляна Адама Киселя, двадцять тисяч злотих з маєтків Могили у селах Мухоїди і Спачинці, шість тисяч /60/ злотих наявними грошима, четверту частину домашнього срібла, срібну позолочену митру, срібний митрополичий хрест і позолочений хрестик, кольорові шпалери з камки. Такої щедроти до українських студентів і професорів потім виявляв небагато хто.

Фактичними організаторами навчального процесу Київської школи були переважно вихованці й дидаскали Львівської братської школи на чолі з архімадритом Києво-Печерського монастиря Єлисеєм Плетенецьким, які вже мали певний досвід. Вони застосували з невеликими змінами статут Львівської та Луцької братських шкіл «Порядок шкальний» і до Київської братської школи, а потім колегіуму. Син дяка Львівської Успенської церкви Хоми Рогатина, член Львівського братства, активний учасник Брестського православного собору 1596 p., заповзятий борець проти унії Єлисей Плетенецький (1554 — 1624) примандрував до Києва із Західної України. 1599 р. він очолив Лавру, закупив «припалую пилом» друкарню Балабанів, заснував для неї паперову фабрику в Радомишлі, згуртував при Лаврі освітянський гурток, відомий під назвою «Могилянський атенеум».

У Київ до лаврського гуртка запросили цілий букет видатних діячів української культури: Захарію Копистенського — «мужа ревности презельной в благочестіи, словесна же и премудра в богословіи и исповЂданіи православной вЂры»; Памва Беринду — «истинного монаха и ученого мужа», відомого філолога і друкаря; Степана Беринду — перекладача, автора передмов і віршів, друкаря; Тарасія Земку — «мужа свЂдущего в языках греческом, латинском, славянском и руском», друкаря і проповідника; Лаврентія Зизанія-Тустановського — «святой православной вЂры исповЂдника и проповЂдника, мужа благовЂйного, дидаскала и витію, знатока греческого языка»; /61/ Гавриїла Дорофієвича — перекладача богословських книжок, учителя грецької мови; Філофея Кизаровича — адміністратора друкарні; Олександра Митуру — поета, вчителя братської школи, автора панегірика на честь Єлисея Плетенецького; знавця друкарської і видавничої справи Тимофія Вербицького, Тимофія Петровича, Андрія Миколаєвича, Андрія Наумовича та ін. 1



1 Див.: Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. — К., 1883 — 1898. — Т. 1 — 2. — Т. 1. — С. 271 — 272.



Вони виконували важливу культурно-освітню місію, головне в учителюванні, редагуванні та виданні різних книжок у друкарні Києво-Печерської лаври. Тільки за вісім років існування друкарні за правління Єлисея Плетенецького там було опубліковано дев’ять великих богословських і полемічних творів, підручники та два віршованих панегірики, у тому числі доопрацьовану і доповнену полемічну «Книгу о вЂрЂ единой» (1619 — 1620) Захарії Копистенського, «ВЂзерунок цнот... Елисея Плетенецкого» (1618) Олександра Митури і «ВЂршЂ на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного» Касіяна Саковича.

Єлисей Плетенецький залучив до активної праці у Києві також свого високоосвіченого земляка Івана (Йова) Матвійовича Борецького (? — 1631). Вважають, що освіту він здобував у Львівській братській школі, Острозькому слов’яно-греко-латинському колегіумі та Краківському університеті. Повернувшись до Львова, викладав у братській школі грецьку і латинську мови, а 1604 — 1605 pp. був і ректором школи. 1610 р. він примандрував до Києва, де певний час був священиком церкви Воскресіння та організував там парафіяльну школу, в якій вчителював. З відкриттям Київської братської школи Борецького призначають першим її ректором (1615 — 1618). /62/ Він впроваджував західноєвропейську систему освіти і гуманістичні погляди, дбав про викладацькі кадри. Згодом він постригся у ченці під іменем Йов і був поставлений київським православним митрополитом (1620 — 1631).

Іван Борецький дбав про поширення освіти серед народу, боровся проти польсько-шляхетського панування, турецько-татарської агресії і католицько-уніатського засилля, був прихильником єднання України з Росією. За відкрите козакофільство, постійну підтримку Запорозької Січі його шанобливо називали «козацьким митрополитом». Він полемізував з уніатами, написавши у співавторстві відому «Протестацію» (1621), в якій засуджував церковні гоніння польської влади і католиків в Україні, що розпалювали «гнів козаків», брав участь у критиці на соборі у Києві книжки «Апологія» Мелетія Смотрицького. Своїх сподвижників закликав відкривати школи, писати підручники, полемічні трактати 1.



1 Див.: Возняк М. С. Письменницька діяльність Івана Борецького аа Волині і у Львові. — Львів, 1954. — 68 с.



Помітною сторінкою в історії Київської братської школи було перебування там на посаді професора латинської мови, а потім ректора в 1616 — 1617 чи 1618 — 1619 pp. видатного українського вченого-філолога, письменника, культурно-освітнього діяча Мелетія Герасимовича Смотрицького (1575 — 1633). Освіту він здобував спочатку в Острозькій школі, де був вихованцем передусім свого батька — ректора школи Герасима Смотрицького та інших згадуваних дидаскаліверудитів. Потім навчався у Віленському єзуїтському колегіумі, удосконалюючи знання з латинської мови та античної літератури. У 1605 — 1607 pp. виїздив за кордон, слухав лекції професорів Вроцлавського, Лейпцізького, Нюрнберзького і Віттенберзького протестантських університетів та здобув науковий ступінь доктора медицини, що дорівнювало званню професора, якщо він викладав у вищій школі.

Особливо ж він захоплювався творами зачинателя європейського гуманізму і культури Ренесансу, італійського поета й вченого Франческо Петрарки (1304 — 1374), лірика якого породила в школах і культурі Відродження течію під назвою петраркізм, що із Заходу перейшла і на Схід. Поет-академік М. П. Бажан у статті «Петрарка у східнослов’янському світі», згадуючи твори Мелетія Смотрицького й зокрема його переклад польською мовою 138-го сонета, /63/ писав: «Сильну зброю вклав Петрарка в руки Смотрицького, що теж спричинилося до популярності, яку набув «Тренос» в українських та білоруських читачів, надихаючи їх на боротьбу проти окатоличення, асиміляції, догматів бундючного папізму. Петрарка згадується і на сторінках інших книг соратників Смотрицького у ділі захисту різних народів, їхньої віри, звичаїв, у виступах проти папістів та уніатів. Знають Петрарку і Клірик Острозький, і Захарія Копистенський та й інші українські і білоруські письменники-полемісти XVI — XVII віків» 1. Згодом «петраркізмом» захоплювалися українські студенти Києво-Могилянського колегіуму та академії.

До Київської братської школи Мелетій Смотрицький прийшов не лише як визнаний письменник, а й як учитель братських шкіл у Вільні, автор «Граматики славенская правильное синтагма», виданої у Вільні (1618) та Єв’ї (1619), що разом із «Граматикою словенска языка» (1586), «Адельфотес» (1591), а також «Грамматікою словенскою» (1596) Лаврентія Зизанія створили цілу епоху в східнослов’янському світі. Граматика Мелетія Смотрицького була тим підручником, яким широко користувалися вихованці київської школи, й вона по праву може вважати її законним своїм набутком, адже «правила, викладені в ній, слухала вона з уст самого автора, який вивчав тут же наріччя (мову), що її уклав він потім у розумно продумані форми» 2.



1 Бажан М. Думи і спогади. — К., 1982. — С. 230.

2 Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем. — С. 146.



Написана «Граматика» на рівні тогочасної європейської і вітчизняної граматичної науки, впливала на розвиток лінгвістичної думки слов’янських народів, відіграла значну роль у теоретичній підготовці граматик літературних східнослов’янських мов та мовознавчої славістики, в історії освіти українського, російського, /64/ білоруського, сербського, хорватського, болгарського, молдавського й румунського народів 1. До Київської братської школи Мелетій Смотрицький прийшов і як поет та теоретик «просодії» — остання, четверта, частина його граматики із власними віршовими зразками навчала правил віршування.

Творчу спадщину і життєву долю Мелетія Смотрицького небезпідставно порівнюють із долею Станіслава Оріховського. Справді, обидва письменники здобули блискучу гуманістичну освіту й самі були проповідниками гуманізму, вчилися в західноєвропейських протестантських університетах, зазнали впливу реформаційних ідей, були найерудованішими представниками української культури. У перший період своєї діяльності обидва захищали інтереси і права рідного народу від польсько-шляхетського гноблення, були «правдивими русинами». Але в силу складних суспільно-політичних умов, постійного переслідування з боку «сильних світу», внутрішнього боріння, намагання примирити непримиренне та різних життєвих незгод переходять у стан своїх противників і пишуть твори на своє виправдання. З приводу цього К. Студинський якось зауважував: «Чоловік (Смотрицький. — В. М.) знаменитих здібностей і благородних поривів, але без гонору, зломаний противностями, які приготовили йому час і люди; чоловік, як і Оріховський, покликаний і спосібний до всього, тільки не до богослов’я, яке їм обом затроїло життя» 2.



1 Див.: Німчук В. В. Основоположне значення «Граматики» М. Смотрицького у вітчизняному мовознавстві // Східнослов’янські граматики XVI — XVII ст.: Матеріали симпозіуму. — К., 1982. — С. 6.

2 Студинський К. Антиграфи — польський твір Максима (Мелетія) Смотрицького з 1608 р. // Записки Наукового товариства імені Шевченка (далі ЗНТШ). — Львів, 1925. — Т. 141 — 142. — С. 32.



Перехід Мелетія Смотрицького до унії, його писання на своє виправдання і полеміка з православними полемістами викликало повсюдне незадоволення й обурення, а також низку письмових відповідей, у тому числі «Знищення «Апології», що її приписують Ісайї Копинському, Петрові Могилі та Іванові Борецькому, який колись запрошував Смотрицького до київської братської школи і приятелював із ним. Особливо злим був памфлет «Тропар и кондак, догмат прыпив, единогласник слЂпого и преполовленого осла нашего Мегментия Смрдицкого, новопресмрдЂвшагося ребелЂзантскою вониею» (1628 — 1633), що підписаний /65/ криптонімом «Г» 1. Між іншим, у відповіді протопопові Андрієві Мужиловському під назвою «Екзетис, або Поквитання» (1629) Мелетій Смотрицький ратував за поліпшення народної освіти, за відкриття в Україні вищої школи, щоб прилучитися до західної культури і цивілізації, а це можуть зробити тільки школи. «Школи — це житниці церкви; вони збагачують міста, містечка і селища мудрими людьми, знаючими дяками, спритними духівниками, вченими проповідниками. Без школи церкви, ніби без душі, а цього добра по всій нашій країні Господь Бог не зволяє». Пораду «дидаскала» і ректора Мелетія Смотрицького втілював у життя через кілька років київський митрополит Петро Могила.



1 Див.: Яременко П. К. Мелетій Смотрицький: Життя і діяльність. — К., 1986. — С. 103 — 108.



Третім ректором братської школи був українсько-польський письменник, освітній та релігійний діяч Касіян (Каліст) Сакович (близько 1578 — 1674). Він також пройшов суперечливий і дражливий життєвий шлях, який нагадує вагантські витівки. Народився він у родині православного попа села Потелич поблизу Рави-Руської на Львівщині. Був студентом Краківського університету і Замойської академії. По закінченні навчання служив в уніатській церкві Перемишля, звідки змушений утікати від меча або «ганебної шибениці» через аморальну поведінку до Києва, де постригся в ченці під іменем Касіян. На нього звернув увагу та залучив до праці в братській школі Іван Борецький.

З 1620 до 1624 р. Касіян Сакович був «дидаскалом» і ректором школи, де написав і опублікував згадувану віршову декламацію під назвою «ВЂршЂ на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетмана войска его королевской милости запорожского». Панегірик приніс йому славу українського піїта. Але він не припиняв розгульного способу життя і в Києві, тому під загрозою розлютованих чоловіків змушений був і звідти втікати, тепер аж до Любліна. Там повторювалися ті ж самі амурні походеньки у «храмі Венери». Врятував Касіяна Саковича перехід в уніатство, за який йому дали посаду архімандрита Заславського уніатського монастиря під Дубном. Але вдача ловеласа не полишала ченця — він частенько навідувався до жіночого монастиря в Дубні, де /66/ наодинці «сповідував» велелюбних черниць; вчащав і до дубенських молодиць, за що позбувся посади.

Кілька років Касіян Сакович, за словами М. С. Возняка, «талановитий український хамелеон», тинявся «ніби другий Каїн» по монастирях Дермані, Холма, Супраслі, Вільна, шукаючи якого-небудь доходного місця і нових любовних пригод 1. Врешті він прийняв католицтво, отримав у Кракові посаду капелана, де й помер. Крім названого панегірика, Касіян Сакович написав українською мовою філософський трактат «Арістотелеві проблеми», збірку різних казань та кілька брошур польською мовою на виправдання свого хамелеонства, зокрема «Перспектива», що були видані єзуїтами у Кракові й Варшаві.



1 Див.: Возняк М. Історія української літератури. — Т. 2. — С. 283 — 284.



Проти Саковича було спрямовано кілька брошур, серед яких найпомітніша «Літос, або Камінь з пращі правди церкви святої православної руської на розбиття фальшивої «Перспективи», або ліпше пасквілю Касіяна Саковича» (1644) Євсея Пимена, написана польською мовою, бо призначалася передусім польським читачам. Важливо, що під псевдонімом «Євсей Пимен» приховалося кілька колег Саковича — учителів Київської школи на чолі з Петром Могилою, що був основним редактором полемічної книжечки «Літос».

Четвертим ректором Київської братської школи у 1628 — 1631 pp., ще до злиття її з лаврською, був Фома Ієвлевич, однак про нього достовірних фактичних даних мало. Немає ширших даних і про інших учителів. Із «ВЂршЂ на жалосный погреб...» Саковича відомі 20 імен тогочасних школярів, які декламували під час похорону гетьмана Сагайдачного, у тому числі згодом відомі Стефан Почаський, Петро і Леонтій Балики, Іван Сакович, Феофілакт Бурмистрович, Ієремія Ставровецький, Іван Пелчицький, Григорій Кондратович, Симон Шульга та ін.

Зазначимо також, що одним із помітних ректорів братської школи, після Ієвлевича, був високоосвічений Ісайя Трофимович-Козловський (? — 1651). Освіту він здобув у різних учбових закладах — Віленській школі, Люблінському єзуїтському колегіумі та Замойській академії. З педагогічної роботи у Львові його запросили 1631 р. до Києва. Згодом став сподвижником Петра Могили, з яким написав катехизис «Собраніє короткой науки о артикулах вЂры /67/ православно-кафолической христіанской...» (1645) для науки в школах дітям православних. Брав участь у київському православному соборі 1640 p., де його, на пропозицію Петра Могили, іменували українським доктором богослів’я. У листі до намісника митрополита Феофіла Ісайя Трофимович-Козловський повідомляв 30 серпня 1633 p., що він з першого вересня читатиме в школі курс філософії, Косов — риторику, а Пацевський — поетику.

Постійними супротивниками Київського братства і київських шкіл завжди були єзуїти та уніати, які намагалися прибрати до рук керівництво духовним життям Києва та й всієї України і Білорусії через окатоличення й ополячення їхнього населення. Ще не встигла зміцніти братська школа, як єзуїти там же, на Подолі, почали будувати костьол і свій колегіум. Взагалі щодо єзуїтських шкіл у Києві, Львові, Вінниці, Барі, Фастові, Бресті та інших більших і менших містах, то вчені були негативної думки про них як про «кузні національної безхарактерності», до яких заманювали передусім дітей великоможних родин задля матеріальної і моральної вигоди та поступової далекоглядної денаціоналізації краю. І це їм частково вдавалося, бо українські магнати цуралися «хлопства» і побігли на поклін. Неупереджений дослідник і сам, певне, прибічник греко-католицької церкви М. С. Возняк писав: «Коли їх школи мали поганий вплив на характер учеників-поляків, бо єзуїти вміли підхлібляти синам знатних батьків, давали їм перші місця в класах, через пальці дивилися на їх пустоту, словом, грали на найнижчих струнах вдачі молодих — на гордості й амбіції, то наскільки страшніший був вплив їх виховання на українців-православних, котрих вони всіма засобами приманювали в свій католицько-польський табір!» 1. Не дивно, що єзуїтські школи росли, мов гриби після дощу, і сприяли денаціоналізації насамперед панських родин України, довгий список яких поіменно називав ще М. Смотрицький у «Треносі» — десь близько 50 «княжат» і «родових синів народу руського».



1 Возняк М. Історія української літератури. — Т. 2. — С. 38 — 39.



Навчальний процес Київської братської школи, як її іноді називали, «еллино-словенского и латино-польского языка» мало чим відрізнявся від таких самих програм і порядків, принаймні львівської школи, що їх принесли тамтешні дидаскали. Складалася вона, як згадувалося, з чотирьох класів: фари (початкових) і трьох /68/ «граматичних» — інфими, граматики і синтаксими, потім риторики і поетики. Викладалася давньоукраїнська (руська), грецька, латинська і польська мови, піїтика, риторика, частково арифметика, геометрія, історія, музика, співи та початки деяких інших предметів. Особливо добре було поставлено в школі вивчення церковнослов’янської, давньоукраїнської і грецької мов. Викладання «елінської», чи грецької мови в Київській братській школі, подібно до львівської і луцької, було не книжне, а живе й практичне: школярів зобов’язували обов’язково розмовляти між собою грецькою, як пізніше — латинською мрвами.

Широкий обсяг викладання дисциплін, намагання забезпечити школи кваліфікованими вчителями, що вже мали педагогічний досвід, гуманістичні засади, виховання у молоді громадянських ідеалів — патріотизму і національної самосвідомості, приналежності до героїчного народу — дає підставу твердити, що Київська братська школа частково вже відповідала вимогам часу та певним чином прямувала до становлення вищої школи.

Київська братська школа, як і інші українські школи XVII — XVIII ст., була відкрита для всіх бажаючих. Були вони доступні і для сиріт, які знаходили тут дах над головою та харчування, особливо діти, батьки яких загинули під час /69/ визвольних воєн. Імущі люди за навчання своїх дітей вносили грошима або й натурою — дровами, продуктами, матерією для одягу тощо. З бідняків, як правило, платня за навчання не бралася. У шкільних статутах зазначалося, що багаті учні перед убогими нічим не можуть бути вищими чи привілейованими, хіба що старанням у навчанні. В школі учні сиділи відповідно до своїх успіхів — кращі займали передні лави, а ледарі сиділи на задніх 1.



1 Голубев С. История Киевской духовной академии. — К., 1886. — С. 209.



За статутом Київської школи старші ієромонахи братства були наставниками, з них же призначалися ректори школи з обов’язковим викладанням «вищих наук», а також префекти, що опікували «елліно-латинські науки», до яких входили риторика, діалектика, історія та філософія. До початкових класів призначали дидаскалів для вивчення перших азів науки — букваря, псалтиря, граматики, октоїха. За тестаментом Гальшки Гулевичевої дидаскали мали бути чернечого стану, повинні лікувати хворих, пильнувати у братському шпиталі і притулку. Учителями могли бути і світські особи.

Учнів школи часто називали спудеями і студентами (від грец. — σπυδαιω, лат. — Studeo — вчуся). Вони утримувалися, як і вчителі, на кошти прибутків від училищних монастирських володінь, сільських дворів, училищних угідь, пожертвувань братчиків, благодіянь імущих козаків, міщан і селян, які часом охоче жертвували на рідну школу. Найбідніші іногородні спудеї розміщувалися в спеціальному приміщенні — бурсі, що утримувалася Також на кошти братчиків. Бурсаки отримували тут все, за винятком одягу. Згодом і це питання вирішувалося на користь бурсаків. Школярська біднота, яка вимушена була жити в парафіяльних церковних приміщеннях, за допомогу у виконанні священиками і дяками культових відправ отримувала від богомольців допомогу харчами і дровами.

Цікавою і забавною була регламентація учнів школи, а потім колегіуму. Вона сприяла учнівському самоврядуванню, дисциплінувала, спонукала до змагання за навчання, тим паче, що педагогічний колектив був досить нечисленний і за всім не міг устежити. Ще в західноєвропейських школах середнього і вищого типу середньовіччя і Відродження почесні учнівські посади пишномовно /70/ називалися «диктатори», «імператори», «авдитори», «авдитори авдиторів», «декуріон», «декуріон верховний», «цензор», «директор» чи «інспектор» тощо. «Диктатор» мав своє місце біля кафедри професора і своїми знаннями часто виручав клас, а якщо чимось провинився, то і його відсилали на «ослячу лаву». «Імператори» займали передні місця в класі, вели список школярів, записуючи в журнал успіхи чи неуспіхи однокласників. «Авдитори» і «авдитори авдиторів» також обиралися з кращих учнів, вони повинні були приходити раніше за вчителя до класу й перевіряти домашні завдання та самоперевіряли свої. «Декуріони» підтримували порядок у класах, інформували вчителів про бешкетників і ледарів. Над кількома «декуріонами» стояв «цензор», який утихомирював клас і стежив за поведінкою всіх без винятку школярів. Нарешті, «директорами» чи «інспекторами» призначалися бідні студенти старших класів для нагляду за молодшими школярами із багатих родин; вони разом із ними мешкали на квартирі, разом виконували домашні завдання, супроводжували їх до школи й зі школи, за що мали відповідну винагороду.

Західноєвропейську шкільну регламентацію із незначними змінами було запроваджено і в українських школах вищого типу. Школярів розсаджували в класі у певному порядку за успіхами їхнього навчання. Врочисто обирали нового «імператора», поряд з яким сідав перший «сенатор». У класі риторики призначалися «авдитори» і «авдитори авдиторів», які вислуховували домашні завдання ще до приходу вчителя. Класні завдання називалися «екзерциціями», а домашні — «окупаціями».

Великі обов’язки покладалися на «цензора», який мав ключ від класу, стежив за загальним порядком і дисципліною, відзначав у журналах присутність учнів, їхню поведінку, приносив із учительської виправлені школярські «екзерциції» та «окупації» тощо. У бурсах призначали «сеньорів», тобто старших, у кімнатах — «директорів», які наглядали за «інспекторами» і всіма школярами. Загальний нагляд за поведінкою і навчанням вихованців здійснював префект із професорів. Самі школярі називали себе за класом навчання: «авдиторами», «граматиками», «риторами», «піїтами», «філософами», «богословами», а за місцем проживання — «академіками» і «бурсаками». Часто їх не розрізняли й називали просто «школярами» або «спудеями». Проіснувала Київська братська школа до 1632 року.








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.