[Василь Микитась. Давньоукраїнські студенти і професори. — К., 1994. — С. 71-92.]

Попередня     Головна     Наступна





ПЕТРО МОГИЛА І КИЇВСЬКИЙ КОЛЕГІУМ



Бурхливі суспільно-політичні події, загальна народна протидія польсько-шляхетській і татаро-турецькій постійній агресії вимагали нового мислення, розширення й удосконалення освіти, розвитку гуманітарної науки, доведення її до загальноєвропейського рівня. Це розуміла тодішня українська інтелігенція, це розумів і високоосвічений архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила, який у приміщенні Троїцької церкви 1632 р. улаштував «гімназіон», або Лаврську школу на 100 чоловік для засвоєння «вільних наук» грецькою, слов’янською і латинською мовами. Школу було задумано як філософське відділення із п’яти нижчих класів: інфими, граматики, синтаксими, риторики і піїтики, що читалися латинською та польською мовами. Починання архімандрита спочатку викликало підозру і невдоволення членів Київського братства та старшин реєстрового козацтва, які вбачали в цьому посягання церковників на православну «козацьку віру», керівництво освітою і духовним життям українського населення. Звичайно, доля істини в тому була, хоч Петро Могила керувався іншими ідеалами.

Після палких дебатів, сумнівів і застережень згоду на об’єднання братської і лаврської шкіл від імені всього війська запорозького дав тодішній гетьман Іван Петржицький. В офіційному листі 17 березня 1632 р. він наказував «всЂм товаришам», аби вони «всЂ зо всею братіею тои церкви (братської. — В. М.) знесшися, в моц, завЂдоване, старане и о ней, его милости архемандриту, старшому брату /72/ и промоторови того предсевзятья подали, на жадную реч не оглядаючися». Це й призвело до об’єднання 1.

Петро Могила — найпомітніша глиба в історії української культури і духовності. Він відіграв чи не вирішальну роль у розвитку освіти в Україні напередодні національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького у 1648 — 1654 pp., був основним фундатором школи вищого типу — колегіуму, як називали такі заклади в Західній Європі та в Україні у XVI — XVIII ст. Тому це питання заслуговує на окрему розмову.



1 Див.: Голубев С. История Киевской духовной академии. — Приложение. — Т. 2. — С. 73. /73/



Народився Петро Симонович Могила (1597 — 1647) в родині правителя Молдови і Валахії, вчився у Львівській братській школі і єзуїтському колегіумі, потім у західноєвропейських університетах. З приводу цього одні дослідники називають Сорбонну, інші французький вищий колегіум Ла Флеш, ще інші — Замойську академію. У всякому випадку Петро Могила здобув високі знання, вільно володів грецькою, латинською та іншими мовами, добре знав систему західноєвропейських освітніх закладів, що йому знадобилося у Києві.

У молодості Петро Могила служив у польському війську, брав участь у битві з турками під Хотином 1621 p., де познайомився з українським козацтвом та його гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним. Мабуть, це сприяло переїздові Петра Могили до Києва 1627 р. За сприянням «козацького митрополита» Йова Борецького Петра Могилу поставлено спочатку архімандритом Лаври, а по смерті 1631 р. Борецького — й митрополитом Київським та Галицьким. Для розвитку освіти та піднесення духовної культури то був вдалий вибір. Діяльний, високоінтелектуальний і можновладний Петро Могила стає патріотом України, записується в «Упис» київського братства як «старший брат і опікун» та після згадуваного конфлікту з братчиками і козацькою старшиною об’єднує свою Лаврську школу-«гімназіон» із братською, яку згодом за його іменем назвали Києво-Могилянським колегіумом.

Для забезпечення школи викладацькими кадрами Петро Могила посилає в закордонні університети кількох молодих юнаків, а зі Львова запрошує в школу однокашників з Замойської академії Сильвестра Косова та Ісайю Трофимовича. Окрім того, у 1632 — 1633 pp. він закуповує близько ста книжок з писанням святих отців-богословів, учителів церков, історичних творів, у тому числі латинський словник Кнапа, трагедії Сенеки, твори Ювенала, Горадія, «Метаморфози» Овідія з коментарями Понтана, промови Ціцерона, підручники з тригонометрії, логіки, метафізики 1.



1 Див.: Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. — К., 1883.



Київський колегіум та навчальний процес у ньому і філіалах у Вінниці й Кременці оцінювали по-різному. «Могилянські школи мали суто схоластичний характер, — /74/ писав М. Возняк. — Латинська мова займала перше місце, й на ній викладалися всі шкільні предмети, не виключаючи богослов’я. Так само пильно дбали про польську мову, зате занедбували грецьку, ще менше дбали про церковнослов’янську, а вже зовсім по-мачушиному трактували живу українську мову, засмічуючи її без милосердя полонізмами. Ще перед Могилою церковнослов’янській мові протиставили живу мову як просту, підлу, тим сумніше відбилися в ній польсько-шляхетські погляди духовно-вчительського тіла колегіуму» 1. Вчений закидав, ніби колегіуму була «чужа» загальноєвропейська система освіти, що викладачі й студенти не знали праць та імен визначних діячів науки і мистецтва античної культури та епохи Відродження. Думки, як бачимо, досить спірні, і не з усіма можна погодитися. По-перше, латинська мова тоді була мовою освіти і науки, а польська була державною і мовою полеміки між католиками, уніатами і православними. Тому виникала гостра необхідність вивчати її в школах. По-друге, добра половина дидаскалів школи вчилася у західноєвропейських університетах й тому знала античні й пізніші праці; часом вони були особисто знайомі із західними вченими, мимоволі запозичали й польські шляхетські звичаї, їхню мову.

Інші вчені твердили, що Київський колегіум мав перед собою взірець навчальної програми Краківського університету, де вчився Петро Могила і більшість викладачів, а М. І. Петров припускав вплив ще й західних піарських (орден благочестивих шкіл), василіанських (орден св. Василя) і частково протестантських шкіл 2. Зрозуміло, що фундатори брали з тих шкіл для себе все краще. «До честі діячів Києво-Братського колегіуму необхідно сказати, що всі вони, можливо, за небагатьма і випадковими винятками, ніколи не переходили межі у перейманні і наслідуванні латинських взірців» 3.



1 Возняк М. Історія української літератури. — Т. 2. — С. 105.

2 Див.: Петров Н. И. Киевская академия во второй половине XVII в. — С. 60 — 68.

3 Тітов Хв. Стара вища освіта. — С. 115, 152 — 153.



Злившись із лаврським «гімназіоном», братська школа була одразу зведена на рівень вищого учбового закладу та згодом стала єдиним розсадником освіти, що задовольняв вимоги часу і розповсюджував своє проміння не лише в Україні, а й в північно-східних областях Росії і Білорусії, /75/ став «розсадником, що випускав із своїх стін чимало знаменитих освічених і доброчесних пастирів, державних чиновників і в усіх відношеннях зразкових громадян» 1.

Систему навчання братської школи Петро Могила якісно удосконалював, надавши колегіуму чітких форм. Адміністрація його складалася з ректора, його заступника — префекта, суперінтенданта із викладачів; візитатора, сеньйора, директора і цензора — із студентів. Навчання у молодших класах проводили дидаскали-вчителі, а в старших — професори.



1 Голубев С. История Киевской духовной академии. — С. 177.



Ректор Києво-Могилянського колегіуму водночас був й ігуменом Києво-Братського «шкільного» монастиря, а також професором богослов’я в найстаршому класі. В його обов’язки входив нагляд за братчиками монастиря, його матеріальним становищем, фінансами і за всіма справами колегіуму. Викладачі і професори повинні були подавати йому на перегляд свої звіти і конспекти лекцій, а учні — «окупації» та «екзерциції», віршові й епістолярні твори, заяви про переходи в інші класи чи школи. Ректор чинив суд над школярами й викладачами, якщо того вони заслуговували, пильно стежив за дотриманням православної віри. Префект спочатку поєднував обов’язки інспектора, економа і професора філософії колегіуму, згодом лише економа і професора, наглядаючи за продовольчим постачанням учнів і викладачів, читав курс філософії.

Супер-інтендант обирався із професорів на один рік. У його обов’язки входив нагляд за поведінкою вихованців колегіуму, особливо в бурсах і на квартирах, а також за парафіяльними школами. На допомогу йому призначалися «візитатори» із студентів, явні і таємні, по кілька з класу, що стежили за порядками. Супер-інтендант, у свою чергу, призначав у кожну кімнату бурси «сеньорів» та одного «директора» із старших за віком і кращих за успіхами учнів, які також стежили за порядком у кімнатах та поведінкою школярів у класах і поза ними. А за поведінкою у церквах наглядали «цензори» із студентів. Цензори були і в кожному класі; вони наглядали за чистотою, мали ключ від класу, тримали в порядку журнал із списком учнів, де відзначали присутність школярів, їхню /76/ поведінку. На допомогу вчителям призначалися також «магістри» та «інспектори». Всі вони повинні були доповідати на початку уроків як про успіхи, так і про ледарство та пустощі товаришів, над якими вчиняли розправу. Для виконання екзекуцій із учнів обирали «філаксів» і «калефакторів», які повинні були мати при собі різки та лінійки; вони ж виконували обов’язки опалювачів груб у бурсах і класах, несли караул, були посильними.

Колегіум, у свою чергу, мав братства. Члени молодшого братства з молодших класів називалися учнями, або школярами, а старшого — студентами. Взірцем великої і малої конгрегацій (congregationes) для Києво-Могилянського колегіуму стали подібні студентські організації західноєвропейських вищих шкіл. Вступ до таких конгрегацій був добровільним, однак майже всі учні і студенти вважали за честь бути їхніми членами. Конгрегація ставила перед собою високу морально-виховну мету: кожний її член давав урочисту обіцянку чесно виконувати свої обов’язки, добре ставитися до товаришів, бути вірним славним традиціям колегіуму, по закінченні морально і по змозі матеріально підтримувати рідну школу. І варто сказати, що певна частина свято дотримувалася своїх обіцянок, жертвуючи кошти для підтримання найбідніших студентів.

Під керівництвом наставника обирали двох конгрегаційних префектів — урочисто це називалося «елекцією» і «прогульмацією». Для збору пожертвувань було заведено спеціальну білу книгу «Альбум», з якою ходили префекти конгрегації разом із асистентами, а то й з настоятелем. Петро Могила збудував конгрегаційну дерев’яну церкву, в якій збиралися, за свідченням гетьмана Самойловича, «пани-студенти» для врочистих богослужінь із свічками і факелами, розігрували «шкільні» драми.

Дослідники давньої української освіти наголошували, що у Києво-Могилянському колегіумі до другої половини XVII ст. перевагу надавали, як і у всіх західноєвропейських школах, латинській мові — мові тогочасної науки. Без знання її у середньовіччя і Відродження не можна було стати всебічно освіченою людиною. Тому на латинь зверталася особлива увага уже з перших класів, де учням давали в руки насамперед латинський буквар. Над молодшими учнями ставили старшого; він стежив за уроками та відзначав знання на спеціальному аркуші «ерраті», чи «нотаті» латинськими словами: знає, не знає, /77/ помилявся, вивчив не все завдання, зовсім не знає. Латинською мовою учні займалися письмово і усно, в школі і дома. Починаючи із синтаксими, юнаки повинні були спілкуватися між собою по-латині. Тим, хто помилявся, вручали так званий «калькулум» — папірець у футлярі, а ті, в свою чергу, намагалися спектися його, аби не залишався на ніч, бо це вважалося ганьбою.

Досить складним і часом непривабливим у братських українських школах, Києво-Могилянському та інших колегіумах, а потім і в академії був стан вивчення слов’янської та рідної мов. Церковнослов’янська мова панувала в усій богословській літературі. Навіть російський історик В. І. Аcкоченський, який закінчив Києво-Могилянську академію і певний час був її професором, не міг з докором не зазначити: «Що то були за мови! Дивна і нескладна суміш польських і малоросійських висловів — ось та мова, що іноді зустрічалася поміж кращим середовищем: іноді, бо представники вищих верств більше любили говорити по-польському, ніж давньою прекрасною мовою, яка вціліла у народних думах і піснях й деяких договірних та актових паперах. У найнижчому середовищі суспільства залишалось, правда, те сильне і незіпсоване наріччя, яке зачаровує нас у відозвах Хмельницького та його сподвижників, але то була мова хлопська, і придавлена полыцизною руська народність не помічала, що вороги її посягнули на одне із кращих досягнень народу, рабськи підробляючись під мову своїх гнобителів» 1. Таке було і в Києво-Могилянській академії, особливо в другій половині XVIII ст., коли київські митрополити і ректори шкіл повинні були «свято» дотримуватися настанов зверху.



1 Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем. — С. 145.



Києво-Могилянський колегіум XVII ст. відповідав загальноєвропейській структурі та прирівнювався до стандартів і вимог її освітньої системи. Складався він із восьми класів, які називалися школами: фара, чи аналогія, інфима, граматика, синтаксима, поезія, риторика, філософія, згодом додалося і богослів’я. До 1680 р. курс навчання тривав сім років.

Фару, чи аналогію вважали найнижчим, підготовчим класом, у якому вчили читати і писати слов’янською, латинською та грецькою мовами. В інфимі починали вже говорити по-латині, перекладали з латині на рідну мову /78/ і навпаки, писали екзерциції, або класні вправи, привчали до граматичного розбору. В класі граматики повністю вивчали граматику Емануїла Альвара, писали окупації, або домашні завдання, намагалися розмовляти латинською мовою. Хоч підручник латинської мови і відзначався «винятковою темнотою», в колегіумі, а потім академії за ним мучили студентів аж до XIX ст. В синтаксимі, окрім граматичного розбору, викладалися ще й основи катехізму, арифметики, нотного співу та інструментальної музики. Закінчення цього класу давало право переходити до поетики, чи піїтики з однорічним терміном навчання 1.

Поезія і риторика спочатку викладалися в одному класі, а потім окремо — під піїтикою розуміли мистецтво «плести» вірші; під риторикою — уміння складати прозою словесні форми, листи, промови і проповіді на всі випадки життя, виголошувати вірші та орації в школі і поза нею. Водночас продовжували вивчати церковнослов’янську й іноземні мови. Українську літературну мову в нашому розумінні в школах майже не вивчали, бо не було відповідного підручника, хоч потреба в ньому давно назріла як національний чинник. «У домогилянський період нашої шкільної освіти, що відзначалася загальноосвітністю і народністю, народна мова називалася «простою мовою», «найпростішою» і «подлою» на противагу високим якостям слов’янської, тепер у нашу духовно-учбову корпорацію проникали польсько-шляхетські поняття, які ще печальніше відбивалися на становищі «руської» народної мови» 2. Хоч народна мова як основа літературної мови і не стала навчальним предметом, нею все ж викладали деякі предмети, писали твори, наприклад, катехізис під назвою «Собраніє краткоє науки о артикулах» (1645), «Наука, албо способ зложеня казаня» (1659) Йоаникія Галятовського, вірші, шкільні драми.



1 Див.: Сумцов Н. Ф. Иоанникий Галятовский. — К., 1884. — С. 3 — 6.

2 Харлампович К. Борьба школьных влияний на великорусскую церковную жизнь. — Казань, 1914. — Т. 1. — С. 48.



Курс поетики у 1631 — 1632 навчальному році читав префект колегіуму Сильвестр Косов, а в 1632 — 1634 навчальних роках професор Антоній Пацевський. Зберігся конспект лекцій латинською мовою «Книга про поетичне мистецтво, писана мною, Андрієм Старновицьким, під наглядом М. Котозварського». Це один із перших самостійних /79/ курсів поетики, читаний в колегіумі і записаний його слухачем під наглядом свого «авдитора», чи «інспектора» з числа студентів старших курсів 1. «Книга» є показовою для всіх наступних курсів лекцій і практичної діяльності.



1 Див.: Крекотень В. І. Київська поетика 1637 року // Літературна спадщина Київської Русі і українська література XVI — XVIII ст. — К., 1981. — С. 122.



У першому розділі цієї поетики говорилося про походження, гідність та іменування поетів, які мали різні природні обдаровання. Нічого шляхетнішого й величнішого за поезію автор не бачив; поетів високо цінували античні боги й зокрема Аполлон. В другому розділі розглядалася «матерія» поета й поділ поетичних творів за особливістю стилю, форми і «матерії» (написи, послання, оди, елегії, епіграми, їхня композиція тощо). Далі докладно викладалася суть основних видів поетичного мистецтва: що таке епопея, з яких частин вона складається і правила, що стосуються краси гекзаметра при написанні епопеї; про комедію і трагедокомедію, їхнє походження і спосіб зображення; про буколічну й елегічну поезію та правила їхнього написання; про різновид поетичного мистецтва — ліричну поезію, її зміст, стиль; про ямбічну і сатиричну поезію. Розділ про епіграми один із найбільших й поділявся на дев’ять «параграфів», або частин. Епіграмами вчитель називав короткі вірші, які зображують предмет, особу, вчинок, а із зображуваного робиться який-небудь висновок. Епіграми повинні бути лаконічні, дотепні й привабливі; різновиди епіграм — емблеми, піфагорові і єгипетські символи, загадки й розгадки, логогрифи, відлуння, анаграми, епітафія, епіцедія (читається під час поховання покійника) і некія (похоронні пісні), різні написи на пірамідах, обелісках і знаменах. Учнів навчали також композиції творів узагалі: ексордіум, наррація і конклюзія; прийомів творення «хитромудрих», або барокових віршів типу збірок «Зегар з полузегарком» (1690) і «Млеко» (1691) Івана Величковського. Для ілюстрування прикладів невідомий автор курсу залюбки посилається на твори античних поетів Вергілія, Стація, Лукреція, Лупана, Овідія, Горація, Геллія та ін. Користувався він і новішими підручниками чи працями, скажімо, «Поетикою» (1561) Юлія Калігера, побудованою за системою праць Арістотеля.

Теоретичні настанови професора закріплювалися практичними вправами школярів у складанні віршів, аналізом /80/ творів поетів. Зрозуміло, в пригоді їм були і перші настанови про правила віршування в греко-слов’янській граматиці «Адельфотес» Арсенія Еласонського та «Граматиці» Мелетія Смотрицького. Тим паче, що мода на віршування у XVII — XVIII ст., за словами І. Франка, стала «цілою пошестю»: в кожній книжці вміщено віршові дедикації й описи гербів на титульних сторінках, віршові передмови й післямови до книжок, панегірики, віршові епічні й драматичні твори, ліричні твори. Значну увагу у курсах поетик приділяли докладному вивченню античної міфології, знанню імен усіх богів і героїв поганського Олімпа, що ними часто безладно заповнювали свої вірші вчителі та школярі. Студентська поетична творчість набирає значних розмірів і стає обов’язковою, а професори дотримувалися таких же настанов у курсах своїх лекцій.

Нещодавно знайдений конспект лекцій латинською мовою «Оратор Могилянський, прикрашений досконалими ораторськими поділами Марка Тулія Ціцерона» Йосифа Кононовича-Горбацького, що він читав його у 1635 — 1636 навчальному році студентам Києво-Могилянського колегіуму, дає повне уявлення і про курс риторики. Поділений він на дві частини: риторику і діалектику. В свою чергу, риторика складалася із вступу і трьох трактатів, у яких тлумачилося, що таке риторика, говорилося про силу красномовства, про ораторську мову й тему досліджень, епілогу й покажчика. Діалектика, насамперед, вводила в розуміння аналізу діалектичного вчення й складалася із чотирьох розділів. Тут конкретно йшлося про поділ суджень, визначення предикабілії і предикаменти (терміни судження), про силогізм, його суть і різновиди (силогізм демонстративний, доказовий, софічний) та ін.

Вихованець Замойської академії Йосиф Кононович-Горбацький був високоосвіченою людиною. Про це говорить його глибоке знайомство з відповідною літературою предмета, постійне посилання на ораторський досвід і популяризація теорії трьох стилів Ціцерона, цитування творів багатьох гуманістів епохи Відродження, у тому числі Джакомо Забарелла, Еразма Роттердамського, Станіслава Оріховського. Риторика Йосифа Кононовича-Горбацького — яскравий приклад демократичного спрямування освітньої справи Києво-Могилянського колегіуму на початку його становлення, бо професор навчав своїх студентів відгукуватися на насущні питання. «Сам Й. Кононович-Горбацький /81/ вихваляє в риториці Петра Могилу та інших помітних представників української культури за їхню суспільно-освітню діяльність, за організацію шкіл, подає практичні поради студентам у складанні прощальної промови, зверненої до батька з приводу відходу за кордон на навчання [...], як по поверненні вітати батька й багато інших порад» 1. Отож, практика ходіння юнацтва за наукою в чужі землі була настільки поширеною, що про це професори радили складати спеціальні «орації».

Діалектика в курсі риторики була ніби переходом до вільного мислення, до часом охоластичних диспутів, які виробляли дисципліну мислення, готували до критичного сприймання постулатів філософії. Класи поетики й риторики були чи не найулюбленіші студентами, тому завжди людними. «З готовою вітальною промовою або святковими віршами спудей завжди був не зайвим на домашньому бенкеті якогонебудь заможного обивателя і, возвеличивши таким чином милостивця, мав повну нагоду піти від нього не з пустими руками» 2. Це з особливим успіхом застосовувалося студентами «мандрівними дяками».

Філософський клас у Києво-Могилянському колегіумі вважався найвищим. Філософію поділяли на три основні частини: філософія мисленна; філософія природна, або фізика; філософія божественна, або метафізика. Щоправда, київські професори намагалися якось не чіпати метафізики й здебільшого відносили її до богослів’я. Корифеєм філософії як науки на той час був Арістотель. Непорушне владарювання Арістотеля процвітало навіть тоді, коли Англія мала вже Бекона і Локка, Франція мала Декарта, однак українські професори йшли виключно за Арістотелем.



1 Стратий Я. М., Литвинов В. Д., Андрушко В. А. Описание курсов философии и риторики профессоров Киево-Могилянской академии. — К., 1982. — С. 11 — 13, 152 — 154 та ін.

2 Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем. — С. 137.



Підтвердженням тому, знову-таки, є конспект курсу філософії Йосифа Кононовича-Горбацького «Subsidium Logicae», що його записав якийсь студент у 1639 — 1640 навчальному році. Складається він з двох розділів: діалектики (69 сторінок) і логіки (355 сторінок), в яких порушено такі філософські питання, як визначення філософських термінів, силогізмів і їхніх модулів; в «проемії» йшлося /82/ про раціональну сутність, єдність і відмінність, універсали; про уміння аналізувати й доводити за працею «Аналітик» Арістотеля, про логіку та багато інших питань. Автор зазначав, його курс призначено для українських «роксоланських» юнаків, які вивчають філософію, що йому довелося перебороти різні «нещастя й тяготи», а тому нехай будуть слухачі поблажливі до його праці. Курс філософії у першій половині XVII ст. тільки-но починався читати й тому був ще неглибоким та не користувався поки що успіхом, бо в ньому відчувався примат католицького схоластизму в тлумаченні вчення Арістотеля і Фоми Аквінського, твори яких знали здебільшого з чужих рук, польських шкіл або їхніх виучеників. Правда, частина українських професорів та студентів, напевно, знала й читала в оригіналі та використовувала для своєї полеміки із супротивниками ще у другій половині XVI — першій половині XVII ст.

Прикладом цього є хоча б спадщина найвидатнішого українського полеміста Івана Вишенського. Не вдаючись у дискусію, де він учився — в Острозькій школі чи Краківському університеті, торкнемся лише його ставлення до Арістотеля і Платона та до філософських наук. Дослідники дорікали йому в консерватизмі та інших світоглядних гріхах. Однак це питання значно складніше і неоднозначне. Як відомо, ідеалістичні елементи філософії Арістотеля підхопили середньовічні церковники-томісти та перетворили його в схоластичну догму, далеку від насущних проблем життя. Томізм зайняв панівне місце у схоластиці, відтіснивши платонізм. Католицькі ідеологи використовували томізм і спекуляцію на Арістотелі в боротьбі передусім з єресями. Войовничий орден єзуїтів з XVI ст. оголосив основним своїм вченням томізм та використовував його в місіонерській діяльності і в шкільній практиці 1.



1 Див.: Боргош Юзеф. Фома Аквинский. — М., 1975. — С. 132.



Організацію і зміцнення київського гуртка вчених, письменників та друкарів, згадуваного «Могилянського атенею» (athaeneum — лат. святиня), активізацію Києво-Печерської друкарні, заснування лаврського «гімназіону», який об’єднався з братською школою в колегіум, Петро Могила вважав найголовнішим у своїй непересічній діяльності. М. Грушевський писав, що в руках Петра Могили зібралися всі засоби, /83/ всі інституції православного Києва, і він використав усі небувалі засоби й авторитет. «Відживив й упорядкував запущене і розстроєне церковне житє православне. Високо поставив братську колегію — пізнійшу київську академію, що на честь його потім носила ім’я «Могилянської». Розвинув рух видавничий, дбав про розвій літератури й учености, хоч, треба то сказати, ся київська могилянська ученість досить далека була народньому українському житю, бо приноровлялась більше до церковнослов’янських взірців, з одного боку, і до польсько-латинської культури шляхетської — з другого» 1. Останні слова не відповідають новішим поглядам на це питання. Петро Могила невсипуче дбав про забезпечення колегіуму високоінтелектуальними кадрами, підручниками та матеріальними вигодами. Він робив усе, що міг за тих умов. Тому його сучасники, і насамперед члени «атенею», професори і студенти «гімназіону» і колегіуму високо цінували діяльність свого патрона, писали на його честь панегіричні твори, три з яких було опубліковано в лаврській друкарні: «Імнологія, си ест ПЂснословє, албо ПЂснь части писмом мовлена» (1630), «Евхаристеріон, албо Вдячность...» (1632), «Евфоніа веселобрмячая...» (1633).



1 Грушевський М. Ілюстрована історія України. — Київ — Львів, 1913. — С. 286.



Автором «Евхаристеріона» був Софроній Почаський, колишній учень Київської братської школи, якого Петро Могила посилав на навчання в закордонні університети. Після повернення до Києва він працював у 1631 — 1632 pp. учителем лаврського «гімназіону», а з 1638 р. — ректором Києво-Могилянського колегіуму. «Евхаристеріон», власне присвяту до нього від імені «спудеов гімназіума его милости з школи реторіки, за гойныи добродЂйства собЂ и церкви православной, в фундованю школ показаними» підписав «найменшій з братіи общежительнои Монастыря Печерского [...] Софроній Почаскій[...] реторики професор». Під текстами монологів панегірика він позначив конкретні імена 23 «спудеов», у тому числі Григорія Трипільського, Самійла Мужиловського, Михайла Полубенського, Івана Заруцького, Георгія Негребецького, Стефана Тужпільського та ін., хто так чи інакше відзначився.

Панегірик було проголошено у лаврській школі під час великодніх свят у присутності міщан, ченців лаври, вчителів /84/ і прочан. Написаний він за взірцем західноєвропейських панегіриків латинською і польською мовами. Розпочинається з віршової підтекстовки до вміщеного герба «Петра Могили, воеводича молдавского, архімандрита Кіевской лавры Печерской» і прозової присвяти «пастырю, патрону и фундатору» школи, а сам твір складається з двох великих частин.

Перша має вишукану барокову назву «Геликон, то есть сад умЂетности первый. Осм кореній визволеных наук в собЂ маючій, през пречестнейшого его милости господине отца кір Петра Могилу в России новофундованый». За грецькою міфологією, Геліконом називалася гора, на якій нібито жили музи, а води з геліконських джерел викликали у поетів творче натхнення. В панегірику він означає сад «восьми вільних наук», що плекався в західноєвропейських учбових закладах, був запозичений для лаврської школи, та роз’яснює суть навчальних дисциплін. Перший «корень» із них — граматика, що учить слова і мови; другий — риторика, що учить слова і вимови; третій — діалектика, яка вчить розумного пізнання світу; четвертий — арифметика, яка навчає лічби; п’ятий — музика і співи; шостий — геометрія, яка учить «землі розмірення»; сьомий — астрономія, вона учить «коловорт» небесний, а корінь і вінець усіх наук — теологія, що учить мудрості «бозских речій». Кожній із цих наук дається докладніша характеристика, відзначається їхня важливість для «роксоланів». Закінчується перша частина вдячністю фундаторові школи Петрові Могилі за його любов до науки.

Другу частину віршованого панегірика Петрові Могилі названо «Парнас, албо Сад умЂетности вторый». Тут Парнас і дев’ять його муз уподібнено дев’ятьом «вільним наукам», дев’ятьом «цвиченіям», або вправам, і Аполлону. Кожній із муз давньогрецької міфології, або «лЂторослям наук», які вивчалися в школі, подано відповідну характеристику. Так, Кліо — «то есть цвичене» [вправа] в читани гісторій», Мельпомена — «цвичене в писаню вЂршив смутных и жалобных», власне трагедій; Уранія — «цвичене в бЂглости звЂздарской», або вивчення астрономії; Калліопа — «цвичене в писаню високих и поважних речій», або вивчення епічної й героїчної поезії, а також музики, танцю, пантомімії та виголошення промов-орацій; Талія — «цвичене в писаню вЂршов веселых», власне комедій та ідилій; Терпсихора — «цвиченя в спЂваню инструменталном», /85/ або вправи з танцю й хорового співу під акомпанемент; Ерато — «цвичене в спЂваню умылном», або вправи у складанні любовної поезії. А завершує «лЂторосль» — цвіт і оздоба всіх «наук и умЂетностей» — бог Аполлон.

Основна мета панегірика — прославлення освіти, науки і мистецтва, виголошення вдячності фундатору шкіл Петрові Могилі, оспівування героїчного минулого і сучасного преславної Роксоланії-України. Новий стиль панегіриків відповідав характерові освіти, прищеплював, на думку О. І. Білецького, звичайну в латино-польських панегіриках мішанину язичеської міфології з християнською, нахил до персоніфікацій та фігурної складної, власне барокової будови.

Дбаючи про авторитет українських шкіл, Петро Могила водночас турбувався і про зміцнення матеріальної бази друкарні Києво-Печерської лаври. На великодні свята 1630 р. друкарі піднесли йому панегірик «Имнологіа, си ест ПЂснь през части писмом мовленая[...] пастыру, опекунови и добродЂеви своєму през ділатели в типографіи в даруночку низко принесенаа...». Вірш підписано десятьма друкарями, у тому числі такими відомими культурними діячами братств, як Памво та Стефан Беринди, Тарасій Земка. Правда, авторами твору вважають письменника, вченого і педагога Памва Беринду та львівського і київського дидаскала, начальника друкарнні Лаври, яка видавала і підручники, Тарасія Земку. За характером панегірик був типовим акровіршем з ряснотою церковнослов’янізмів і полонізмів. Разом з іншими творами друкарі і члени гуртка «атенеуму» творять своєму меценатові «пЂснословіе». А з нагоди обрання Петра Могили 1633 р. митрополитом співробітники Києво-Печерської друкарні піднесли йому ще один панегірик із пишномовною назвою «Евфоніа веселобрмячаа».

Заснування колегіуму викликало злісну реакцію польського уряду та католицьких верховодів у Польщі, під владою яких був тоді Київ. Ставленик польського короля, київський воєвода магнат Ян Тишкевич намагався повністю знищити колегіум та розігнати його вчителів і слухачів. За словами Петра Могили, воєвода наказав своїм підручним зробити наклеп на якого-небудь студента, звинуватити його в злочинстві та жорстоко покарати, щоб інші зі страху повтікали світ за очі. Слухняні лакеї навесні 1646 р. схопили одного із студентів — Федора Гоголівського, обмовили його, ніби він разом зі своїми однокашниками /86/ напав на будинок намісника й когось поранив, що було явною брехнею. Ян Тишкевич і не думав розбирати справу, а наказав відрубати студентові голову 1. Зрозуміло, серед київських міщан, вихованців і наставників колегіуму таке свавілля викликало глибоке обурення і заворушення.



1 Див.: Булгаков М. История русской церкви. — Спб., 1882. — Т. 12. — Кн. 2. — С. 499.



Тоді польський уряд посилає до Києва на підмогу Тишкевичу єзуїтів. Вони засновують на Подолі свій костьол і колегіум, якому були надані значні привілеї. Про підступну мету такої акції колишній студент, потім професор і ректор колегіуму Йоаникій Галятовський писав: «Когда в Киево-Могилянском коллегиуме русское стало, и тамо законныки православныи учили, то тому иезуиты завидя, костелик свой и школы под горою Здыхальницею построили, чтобы студенты з коллегиума русского до иезуитского переходили для наук и латинской вЂры научилися, и до латинского костела приступили, и того времени много студентов своеволних из коллегума русского до иезуитского перейшло, для того, что который студент что в коллегиуме русском преступил, тот за свое преступления наказания бояся, зараз до коллегиума иезуитского утекал, и уже безопасным там был и до латинской (католицької. — В. М.) вЂры приставал».

Таких свідчень очевидців про єзуїтські дії, і не лише в Києві, а на всіх правобережних землях України, чимало. На початку національно-визвольної війни 1648 р. недруги православ’я, побоюючись, аби населення не нагодувало ними осетрів у Дніпрі, як це бувало, спішно повтікали з Києва. Костьол і єзуїтський колегіум повстанці справді знищили дотла, а попіл розвіяли за вітром. Об’єктивно впровадження таких шкіл до певної міри приносило й користь, бо не всі спудеї з української трудової молоді ставали правовірними католиками, а здобуту освіту використовували на благо свого народу.

Надаючи першорядного значення розвитку освіти на Україні і мріючи про відкриття академії в Києві, Петро Могила організував підпорядкований Києво-Могилянському колегіумові філіал у Вінниці (1634), переведений 1639 р. до міста Гощі на Волині в приміщення колишньої аріанської школи. Гоштський колегіум проіснував до пожежі 1672 р. До речі, ректором його у 1640 — 1641 pp. /87/ був Інокентій Гізель. Філіал був і у місті Кременці (з 1636 p. ), де працювали відомі братчики Данило Малинський і Лаврентій Древлинський, який вів протокол православного Брестського собору 1596 р. Не забував Петро Могила і про свою дідизну, влаштувавши в місті Яссах Слов’яно-греко-латинську академію (1640), яка стала основою майбутнього університету.

В енциклопедичній статті «Южнорусская литература» (1904) І. Франко відзначав: «Петр Могила вносит небывалое оживление в церковную и умственную жизнь всего народа. Главное дело его жизни — основание Киево-Могилянской коллегии, которая должна была сделаться забралом православия и южнорусской народности, пользуясь тем же оружием, каким велись на них нападения со стороны врагов — наукой и просвещением. Могила кладет начало реорганизации православной церкви, заботится о печатании литургических книг, сам под псевдонимом Евсевия Пимина сочиняет полемическую книгу «Лифос» (1644) против нападений Саковича и издает много других книг, в том числе замечательную энциклопедию нравственных и житейских поучений «Анфологию» (1636 г.; первое русское издание богато иллюстрированное)» 1. Щоправда, згодом про Петра Могилу та Києво-Могилянський колегіум (академію) другої половини XVII — XVIII ст. І. Франко висловлював, як мовилося, різко протилежні судження. Особливо це помітно в недавно опублікованій «Історії української літератури», що була написана ще у 1907 — 1909 pp. Поряд із слушними словами, що Петро Могила був «учеником західних, польських та французьких шкіл», що він намагався «пересадити на київський грунт гніздо тої науки, якої закуштував сам», для чого посилав за кордон здібних учнів на навчання, у названій праці наявні суперечливі та помилкові висловлювання. «Апогеєм відродження» не вважали колегіум чомусь М. Сумцов, М. Грушевський, М. Возняк та інші, хоч і будували свої твори на працях і про праці могилянців, які робили все, що могли за тих умов.



1 Франко И. Южнорусская литература // Т. 41. — С. 112 — 113.



Просвітительська і церковна діяльність Петра Могили відіграла величезну роль у розвитку вітчизняної освіти, науки, культури і церковного життя, що сприяло зростанню національної свідомості й гідності українського /88/ народу напередодні національно-визвольної війни 1648 — 1654 pp. Як митрополит Петро Могила благословляв Богдана Хмельницького і народ на визвольну боротьбу та погрожував українському панству анафемою, якщо воно не ставатиме під знамена боротьби Хмельницького 1.

Здебільшого твердять, що першими піонерами «західноруської вченості» і «литовського друку», як називали в XVII ст. все українське, були твори львівських бакалаврів-учителів «Катехізис» (1626) Лаврентія Зизанія, «Учительне євангеліє» і «Зерцало богословія» (1622) Кирила Транквіліона-Ставровецького, що потрапили до Москви. Там ці праці з новими поглядами не всім прийшлися до вподоби, тому їх піддали анафемі й публічному спаленню, хоч в них нічого єретичного не було. Натомість в Москві у 20 — 40-х роках XVII ст. знайшли притулок інші видання: «Кириллова книга» і «Книга о вЂрЂ», «Грамматика» Мелетія Смотрицького, «Малий катехизис» Петра Могили. У передмові до перевидання граматики Мелетія Смотрицького (1648) доводилася необхідність ширшої богословської і світської освіти — граматики, арифметики, риторики, філософії, землеміру, співів тощо.

Пропозиція Петра Могили заснувати в Москві монастир із школою, на взірець Києво-Братського, щоб діти «боярскія и простого чину учились греческой и словянской грамоты» спочатку також викликала підозру. Тоді, за словами російського академіка О. М. Пипіна, там панував церковний фанатизм, повна ворожнеча до науки, впертий застій, моральне здичавіння, жорстокість до інакомислення. Якщо раніше в Москві дивилися на науку як на «порождение исконного врага человеческого рода — диавола», то Петро I у 1698 р. відверто визнавав темноту, заявляв патріархові, що священики майже всі безграмотніші тому добре було б «в обучение послать в Киев в школы» 2. Водночас Москва почала запрошувати киян і просто вимагати їх для вченої праці. «До середини XVII ст. Москва нарешті втямила, що для книжної справи потрібні справжні вчені люди: у себе дома таких людей не було — їх почали кликати з Києва» 3.



1 Див.: Хижняк З. І. Києво-Могилянська академія. — С. 47.

2 Цит. за вид.: Морозов П. Феофан Прокопович. — Спб., 1890. — С. 49, 61.

3 Пыпин A. Н. История русской литературы. — Вып. 2. — Спб., 1902. — Т. 2. — С. 298. /89/



І посунулися в «Московію» каравани киян здобувати собі і своїй Україні слави. Земляки понесли нашу культуру на далеку північ, «збудили її од віковічного дрімання і заклали там міцні підвалини нової культури» 1.

Першим «прорубав вікно» до Москви колишній талановитий «школяр» Київської братської школи (до 1632 p. ), потім викладач грецької і латинської мов (з 1642 р. ) колегіуму Єпифаній Славинецький (? — 1675), про якого казали, що він «во философіи изящный дидаскал и искуснЂйшій во еллиногреческом и словенском диалектЂ». Після об’єднання братської школи з лаврською Петро Могила 1632 р. послав його удосконалювати знання за кордон, звідки він повернувся 1642 p., прийняв чернецтво під іменем Єпифаній та став у колегіумі «дидаскалом» не лише латинської, а й грецької та церковнослов’янської мов. Саме за блискуче знання цих мов київський митрополит Сильвестр Косов, на прохання московського царя Олексія Михайловича, 1649 р. відправив Єпифанія Славинецького до Москви на посаду державного перекладача. Спочатку він разом із земляком, також вихованцем Києво-Могилянського колегіуму ієромонахом Києво-Братського монастиря Арсенієм Сатановським, жив у приміщенні московського Великого посольського приказу, а з 1651 р. і до смерті у Чудовому монастирі, де вчителював, займався філологічною працею. Там він 1675 р. помер і похований.

Майже сто років тому І. Ротар писав, що у Москві для здійснення різних перекладів не було достатніх більш-менш підготовлених кадрів. «Для такої роботи мало було простого начотництва; вимагались солідні й великі знання, поєднані в систему одним принципом, вимагався розум, критично влаштований, вимагалися в достатній мірі й філологічні знання. І ось погляди кращих московських людей того часу звернулися до України: тут, зокрема, в Києві, вони сподівалися знайти те, чого найбільше потребували» 2. І знайшли.



1 Огієнко І. Українська культура: Репринтне відтворення видання 1918 р. — К., «Абрис», 1991. — С. 68.

2 Ротар И. Епифаний Славинецкий, литературный деятель XVII в. // КС. — 1900. — Т. 71. — С. 400.



У списку «Книга словес» зазначалося, що цар запросив Єпифанія Славинецького «ради наученія славенноросійского народа дЂтей еллинскому наказанію», тобто доброго /90/ знання грецького православного віросповідання, що вихованець Києво-Могилянського колегіуму «муж многоученный, не токмо грамматики и риторики, но и философ и самая феологіи извЂстный испытатель и искусснейшій разсудитель, и опасный претолковник греческого, латинского, славенскаго и польскаго языков». Як дидаскал монастирської школи Єпифаній Славинецький 1657 р. істотно відредагував «Буквар» та написав чимало педагогічних трактатів, вступних статей до перекладів, у тому числі до підручника анатомії Везалія для першої московської медичної школи. Доробок київського вченого і педагога Славинецького досить значний: десь близько 150 оригінальних і перекладних праць на користь освіті, про влаштування благодійних товариств і про людське ставлення до селян-«холопів», про надмірне поклоніння іконам, зведення пояснень до перекладу Святого письма, зокрема з грецької мови, великий «Лексикон латинський», а у співавторстві з іншим киянином — Корецьким-Сатановським — «Лексикон славено-латинский». Вони спрямовували московську думку на європейський Захід, «запліднюючи її тамошньою наукою і її виводами» 1, поширювали серед російських читачів вчення М. Коперника, основи математики, геометрії і тригонометрії.



1 Возняк М. Історія української літератури. — Т. 2. — С. 335.



Єпифаній Славинецький ніколи не забував своєї отчини і альма матері. Він постійно підтримував зв’язки з колегами, по смерті заповів Києво-Печерському монастиреві 180 золотих, Києво-Братському училищному — 80, Межигірському — 50 та по 10 золотих в інші обителі, що на той час було значною сумою. Києво-Братському монастиреві і колегіуму він також заповів 38 книжок різними мовами з літургії, історії, філософії, географії, медицини, математики, астрономії, біології для користування студентам і професорам.

Серед мовознавців-граматиків назвемо молодшого сучасника Петра Могили студента Краківського і Паризького університетів Івана Ужевича — автора «Граматики слов’янської», про якого свого часу згадували Й. Добровський, В. Ягич, І. Франко. Іван Ужевич, напевно, був із західноукраїнських земель, бо у списках студентів Краківського університету, чи академії за 1637-й рік числився, як «Іван, син Петра, Ужевич дієцези Віленської». 1641 р. він /91/ опублікував у Кракові латинською мовою панегірик «Образ чесноти і слави» на честь одруження Олександра і Єви Пржиленських, «аонським пером описаний і в науку новому подружжю подарований Іваном Ужевичем, знаменитої Краківської академії студентом». Мабуть, для удосконалення своїх знань він, як і Петро Могила, потрапляє в Сорбонну, де пише граматику під назвою «Граматыка словенская, написана през Иоанна Ужевича словянина, славной академии Парижской в теологии студента в Парижу» (1643). Другий, чистовий варіант має простішу назву: «Граматыка словенская, зложена и написана трудом и прилежанием Иоанна Ужевича» (1645). Обидва рукописи й донині зберігаються в архівах Франції, з яких знято стереокопії та опубліковано у Києві 1.



1 Грамматыка словенская, зложена и написана трудом и прилежанием Іоанна Ужевича словянина. — К., 1970. — 113 с.



Про глибоку обізнаність з античною традицією та тогочасною практикою написання наукових розвідок свідчить і важлива прикінцева «Епіграма на книгу» латинською мовою. У ній автор виявив синівську любов як до своєї рідної мови, так і до «матері Сорбонни», щедрої до всіх, хто горнеться до неї і живиться мудрістю науки у Лютенції (латинська назва Парижа). Такі самі за формою епіграми писали вихованці вищих учбових закладів, з творчістю яких був ознайомлений український вагант. Епіграми в латиномовній і давньоукраїнській літературі писали Павло Русин, Георгій Тичинський, Лаврентій Зизаній, Філарет Христофор, Памво Беринда та ін. Отже, епіграма Івана Ужевича цілком уписується у давню нашу книжність.

На жаль, немає даних про те, як Іван Ужевич втілював положення своєї граматики у практику, як немає даних, чи повернувся мандрівний український студент з Лютенції-Парижа на батьківщину. Немає ширших даних і про те, скільки студентів із українських земель навчалося тоді в Парижі. Чи знали вони про перебування військового загону земляків під проводом Богдана Хмельницького у Франції під час Тридцятирічної війни; чи не спілкувався студент Сорбонни Іван Ужевич з українськими козаками та особисто з Богданом Хмельницьким, який вільно володів латиною, а отже, був знахідкою для вченого світу Паризького університету? /92/

За життя і діяльності Петра Могили помітними вихованцями колегіуму були також Даджибог Маскевич, Гавриїл Домецький, Климентій Старушич, Лазар Баранович, Феодосій Баєвський, Мелетій Дзик, Дамаскин Птицький, Інокентій Гізель, Йоаникій Галятовський та інші, які так чи інакше залишили глибокий слід в історії українського духовного життя, шкільництва та колегіуму. Світочем для них був Петро Могила.








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.