[Василь Микитась. Давньоукраїнські студенти і професори. — К., 1994. — С. 131-146.]

Попередня     Головна     Наступна





КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ


«БАБСЬКЕ СТОЛІТТЯ»



По смерті царя Петра I на імператорському престолі почергово були жінки Катерина I, Анна Іоанівна, Анна Леопольдівна, Єлизавета Петрівна і Катерина II, тому майже все XVIII століття правління в Російській імперії називають «бабським». Переважно безграмотні й безпутні жінки царювали, займалися любовними справами, а імперією правили їхні фаворити і коханці, які грабували державну казну, привласнювали величезні землеволодіння, закріпачували населення, гендлювали Україною 1. Впродовж століття її землі рясно поливалися кров’ю народу від загарбницьких походів шведських, польських, татарських і турецьких завойовників; вона стогнала в лещатах абсолютизму російської імперії, підіймалася і падала, відстоюючи козацтво і оманливу суверенність. Запорозька Січ знищена, майже все волелюбне українське населення було повністю покріпачене, землі за ніщо роздані царедворцям і магнатам, «бахурам і байстрюкам» (Т. Шевченко), українській генеральній і козацькій старшині, що пнулася в російське дворянство. «Руїна» досягла апогею...



1 Див.: Микитась В. Л. «Бабське століття» або «темна пляма» в історії України XVIII ст. // Київ. — 1990. — № 8. — С. 107 — 148; його ж: Вінценосні розпутниці. — Полтава: «Астрея», 1991. — 59 с.



За таких складних суспільних і політичних умов на Україні все перебувало в постійному русі, переміні та боротьбі: «Одні воювали, ходили в походи, ганялися за /132/ пригодами і здобиччю, інші, рятуючись від війни і розрухи, покидали насиджені місця, переселялися на нові, «українські» землі, на Слобожанщину, треті тікали від поміщика, од кріпосного права, від національного гноблення та уніатсько-католицького тиску, знаходили притулок у Запорозькій Січі [...]. Кожний, як міг і де міг, шукав свою долю [...]. Особливий прошарок серед багаточисельного бродячого люду складали свого роду «інтелектуали»: по горло ситі латинню і різками «спудеї», зголоднілі бурсаки, «волочащі» ченці, що скинули чорну рясу і втекли від суворості монастирського статуту, клірики, які не прижилися на своєму місці, бездомні вчителі-«бакаляри», «мандрівні» дяки» 1.



1 Див.: Барабаш Ю. Григорій Сковорода и традиция «мандров». — С. 87.



Україна зберігала видимість самостійного управління. Насправді ж нею керували чиновники Малоросійського приказу, а з 1722 р. Малоросійської колегії, на чолі яких стояли царські ставленики. Колегія складалася з шести офіцерів і прокурора. Була в Глухові і Генеральна військова канцелярія та Генеральний військовий суд, підпорядковані Малоросійській колегії. На чолі військової канцелярії стояв наказний гетьман з генеральною старшиною. Зберігалося і полково-сотенне адміністративне управління, до яких було приписане українське населення. На Лівобережній Україні існувало десять полків та п’ять на території Слобідської України, які іменувалися за назвою міст і містечок. 1764 р. Катерина II скасувала гетьманство й відновила Другу Малоросійську колегію на чолі з генерал-губернатором. Відбулися значні зміни і в адміністративній та військовій структурі, в Генеральній канцелярії й Генеральному суді.

Майже до кінця XVIII ст. Правобережна Україна продовжувала перебувати під владою королівської Польщі й поділялася на чотири воєводства з повітами. Закарпаття було під владою австрійських Габсбургів і Трансільванського князівства, поділене на чотири жупи-комітати. Нарешті, Північна Буковина зазнавала гніту султанської Туреччини і васального князівства Молдови, де зберігалися давні традиції руського права із староствами чи волостями. Запорозькі землі поділялися на військово-адміністративні округи, що звалися паланками, центрами яких /133/ були слободи (звідси — Слобідська Україна, Слобожанщина) з паланковою старшиною. Важливо, що обирався також отаман січової школи та інші старшини — писар, суддя із грамотних, осавул, довбиш, тлумач-перекладач. Найвища влада належала кошовому отаманові і кошовій старшині. За таким адміністративним і військово-офіційним поділом дітей записували в шкільні реєстри, а студентів у реєстри колегіумів та академії, вирішували питання про матеріальне забезпечення навчальних закладів принаймні до 80-х років XVIII ст.

Знищення Запорозької Січі було складовою частиною централізаторської політики царизму на Україні, остаточною ліквідацією там самоврядування, повним її підпорядкуванням абсолютистській монархії, введенням на її території загальноімперських феодально-кріпосницьких порядків. Як держава Україна на довгі часи стала хіба що географічною назвою.

Суспільні й політичні обставини XVIII ст. позначилися на розвиткові освіти, яка не була однаковою на різних територіях української землі, але попри все існувала. Так, на Лівобережній і Слобідській Україні набули поширення початкові школи при церковних парафіях одного чи кількох храмів. За свідченням історичних актів, парафіяльні школи на Подолі у Києві (він завжди належав до Лівобережжя України) існували при Борисо-Глібській, Введенській, Воскресенській, Добромиколаївській, Покровській, Рождественській та інших парафіях. Вони містилися у приміщеннях біля церкви, в церковних хатах. Священики здебільшого приймали студентів колегіуму на мешкання у парафіяльних школах, адже вони виконували роль помічників дяків, «чительників» богослужебних книжок, співали на партесах, підміняли паламарів, допомагали навчати дітей читати, писати й співати. Підручниками, як правило, були буквар, часослов і псалтир.

Згодом школи числилися за полками, і їхня кількість вносилася до ревізійних полкових книг. Наприклад, у ревізійних книгах слобідських полків за 1732-й рік нараховувалося 123 школи, зокрема в Сумськім — 47, Ізюмськім — 33, Охтирськім — 25, Харківськім — 20. У 1740 — 1748 pp. на території семи лівобережних полків було 866 шкіл: у Ніжинському — 217, Лубенському — 172, Чернігівському — 154, Переяславському — 119, Полтавському — 98, Прилуцькому — 69 і Миргородському — 37. На території цих полків нараховувалося тоді 35 більших /134/ міст і 61 менше містечко, 792 більших і 206 менших сіл, 11 слобідок. У менших селах і слободах церков, а отже, і шкіл не було. Учителів-бакалярів та їхніх помічників, що звалися «молодиками», «виростками» і які жили в шкільних приміщеннях, було 372. За генеральним описом 1765 — 1769 pp., у Черніговському полку нараховувалося 142 села, де було 143 школи, зокрема у чернігівському, городенському і сосницькому повітах було 134 школи, й припадали кожна з них на 746 душ населення. Неприглядне становище з чисельністю шкіл й учнів у них змушувала приймати відповідні рішення полкової влади до поліпшення становища. Так, у Лубенському і Чернігівському полках у 1760 — 1768 pp. вводилося обов’язкове навчання грамоти для дітей старшини у парафіяльних школах, при сотенних і полкових канцеляріях, бо часом навіть осаули, хорунжі та отамани були неписьменними.

1786 р. царизм провів загальноросійську шкільну реформу, утворивши мережу головних і малих «народних училищ». Головні училища з чотирирічним терміном навчання для дітей привілейованих верств відкривалися у Києві, Харкові, Чернігові, Новгороді-Сіверському та Катеринославі з великою навчальною програмою, яка давала право вступати до вищих шкіл. А в повітових містах, таких як Полтава, Ніжин, Прилуки, Ромни, Глухів, Ізюм, Суми, Охтирка та інші, були лише малі училища, навчальна програма яких відповідала тільки першим двом класам головних училищ.

Такі училища, за свідченням П. Житецького, не користувались народною повагою за їхній бюрократичний характер. «Вони були розсадниками дрібного чиновництва і всіляких канцелярських сутяг та ябедників [...]. У нових училищах народ не знайшов задоволечня своїх церковно-громадських потреб, які полягали не лише в одній грамотності, пристосованій до церковного богослужіння, а й у засвоєнні навиків і смаків, можна сказати, естетичних, і навіть почасти літературних» 1. Власне, знання тільки граматики, псалтиря і часословця давно вже було анахронізмом.



1 Житецкий П. Мисли о народвых думах. — К., 1893. — С. 42.



Існували початкові школи і на Запорожжі та в самій Січі, де вчилося від 50 до 100 чоловік. Д. І. Яворницький писав, що там було два військових шкільних отамани: один для школярів старшого віку, а другий — для молодших. Обиралися вони самими школярами й повинні /135/ були берегти шкільні фінанси, турбуватися про харчі та інші гаразди свого юного товариства. У запорозьких школах готували канцеляристів, довбишів, трубачів, цимбалістів, бандуристів. Існувала музична школа, де вчили музики, церковного і світського співу 1.

Здобування навіть початкової освіти давалося нелегко. В. Аскоченський співчутливо писав про школярів: «Так дорого здобували вони собі насущний кусень хліба, так важко діставалася їм та освіта, із-за якої залишали теплу батьківську хату і дитячу безтурботність свою! Добре, якщо в школі було дві кімнати; тоді одна була в їхньому володінні, а в другій розташовувався причетник з учнями-міщанами, у противному разі всі товпилися в одній хаті, й лише один стіл був недоторканою власністю вчителя. Не дивно, що при такому зближенні з людиною, що бачила в них (школярах. — В. М.) супротивників, які відбивають його власний прибуток, траплялося чимало неприємних, сумних та іноді й комічних сцен» 2.



1 Эварницкий Д. И. История запорожских козаков. — Т. 1. — С. 185.

2 Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем. — Ч. 2. — С. 172.



Учителями-«бакалярами» шкіл були переважно вихованці Києво-Могилянської академії, Чернігівського, Харківського і Переяславського колегіумів, які, повторюємо, розділяли весь тягар своїх підопічних. Один із серйозних конфліктів стався 1741 p., коли префект академії Михайло Козачинський дозволив 174 студентам-біднякам перейти з тісного, сирого і брудного приміщення бурси в помешкання парафіяльних шкіл з умовою поводитися там «мирно і чесно». Рішучий опір переселенню вчинив настоятель Притиської церкви піп-п’яниця Роман Антонов, який чинив студентам, що хотіли перебути лихі дні в парафіяльній школі, усілякі «козні».

Студенти разом із дяком Федором Козицьким поскаржилися на попа. З часом справа настільки ускладнилась, а злі витівки з боку попа Романа та його п’яної братії настільки усталилися, що неодноразові скарги і «тяжби» префекта дійшли до магістрату і митрополита Заборовського. Консисторія розглянула ці супліки і присудила за «нерачение и недоброхотство» до студентів попу Роману Антонову «быть на цепЂ в катедральном Киево-Софийском монастырЂ, чрез цЂлую седмицу сЂять муку в пекарнЂ», дякові й піддячому за брехливі показання та побої /136/ студентів «учинить наказание плетми на цвинтарЂ перед школою Притискою, дабы таковых предерзостей на учащихся и учителей не происходило». Натомість студентам, що мешкали в Притиській школі, визначено «жить и впредь в оной школе безпрепятственно», перебувати у мирних взаєминах із дяком і школярами, отримувати належну їм частину з доходів церкви «ради пропитания и снабдения в нуждних» 1. Були й інші подібні випадки ворожого ставлення до бурсаків-студентів, хоч і останні не завжди були ангелами.

На Правобережжі освітні заклади перебували переважно в руках католицької, уніатської і частково протестантської духовних властей, що були в Житомирі, Овручі, Острозі, Луцьку, Кам’янці-Подільському, Львові. Гімназії для дітей шляхти з німецькою мовою навчання діяли у Вінниці, Володимирі-Волинському, Кременці; були гімназії виключно з польською мовою навчання. Василіанські школи були в Умані, Каневі, Бучачі, Шаргороді, Холмі, Гощі. Засновували початкові школи бенедиктинські, домініканські, тринітарські та інші чернечі ордени католицької церкви. Україномовними були лише братські школи у Львові та Дрогобичі. «Вихованці василіанських шкіл не виносили великого запасу знання, але ці школи все-таки давали можливість отримувати освіту багатому й бідному, кожному, хто бажав учитися. Василіанські школи відзначалися гострою дисципліною, безумовною підлеглістю нижчих вищим і релігійним настроєм»  2. І все ж освічених людей у XVIII ст. було обмаль, доступ до шкіл з різних причин, головне — через нестатки, обмежений.



1 Киевская старина. — 1896. — Т. 42. — С. 46 — 54.

2 Возняк М. Історія української літератури. — Т. 3. — С. 17.



Маловивченим є питання про структуру навчання у Львівському університеті. Відомо, що у XVIII ст. учбовий процес проводився там чужими мовами, й, отже, для України він мало чим позначився. У 1783 — 1784 pp. постало насущне питання читати лекції бодай на філософському і богословському факультетах «русинською» мовою, про виконання нею студентських домашніх завдань, про вміння спілкуватися нею. Адже готували священиків для місцевого населення. Так виник окремий ліцей, чи «генеральна семінарія» з богословським факультетом, де «русинською мовою» читалися дисципліни за скороченою програмою, за якою готували уніатських попів без надання вигідних /137/ парафій і вигідних посад у церковній ієрархії. С. Єфремов писав: «По-русинськи читалися тоді такі курси: філософія (професори: Лодій і Лавровський), математика і фізика (Павлович і Земанчик), церковна історія (Захаріясевич, Білецький і Липницький), герменевтика, грецька і єврейські мови (Радкевич), екзегетика Святого письма (Гарасевич, Дуткевич і Миленевич), церковне право (Ангелович і Мохнацький), догматика (Гриневецький і Скородинський), пастирське богослів’я і катехітика (Левицький, Мараморош і Потоцький), моральне богослів’я (Павлович, Шанковський і Лавровський). Що стосується мови, яку вживали в своїх лекціях і творах професори-русини, то хоча вони вельми часто іменували її «руською» (себто українською), чи навіть «російською», але ні тою, ні тим паче іншою вона, ясна річ, не була. Це була суміш мов народної української з церковнослов’янською і сучасною російською» 1. Власне, то був початок злополучного «язичія», що його впродовж півтораста років культивувала частина інтелігенції Західної України, яке живуче й донині на русифікованих українських землях.



1 Єфремов С. У боротьбі за освіту // Київ. — 1990. — № 11. — С. 121.



Зневажливо про програму того «русикум колегіум» відгукувалися тогочасні проавстрійськи настроєні професори університету, називаючи «ліцей» німецьким словом «winkelnschulen» («провінційною школою»), а викладачів-українців — «winkellehrer» («провінційними вчителями»), не допускаючи їх до вищих посад і не прислухаючись до їхньої думки. А про те, що деякі з них були далеко не «провінційними» і не «хуторянськими», свідчить хоч би той факт, що, наприклад, закарпатець П. Д. Лодій, який читав логіку, метафізику, моральну філософію і математику, був переведений до солідного Краківського університету. Згодом його запросили професором Петербурзького педагогічного інституту, де він читав курси логіки, теорію загальних прав, повний курс філософії, видавав підручники тощо. Закарпатців К. Павловича і братів Білевичів було запрошено на посади професорів нововідкритого Харківського університету.

Але і в такому стані Львівський університет муляв очі світській і духовній владі — 1805 р. його закривають, багато кафедр переводять до Краківського університету. Однак під тиском передової громадськості через десять років влада /138/ поновлює Львівський університет проавстрійського напрямку, без вживання «низької», «подлої» мови західноукраїнців.

На Закарпатті у небагатьох містах і селах також існували парафіяльні школи з «руською» мовою навчання при Мукачівському, Імстичевському та Краснобрідському монастирях, в яких незначна кількість дітей здобувала початкову освіту. На базі монастирської школи у Мукачевому відкрили семінарію (1744), що її перенесли до Ужгорода (1776) й згодом реорганізували в духовну семінарію, а потім у чотирикласну вчительську семінарію переважно з угорською і латинською мовами навчання. Краснобрідська українська школа на Пряшівщині у XVIII ст. стала називатися «філософською» й готувала священиків та учителів-«бакалаврів» для українського населення карпатського регіону. Існували початкові «елементарні» однокласні школи в селах, трикласні в містечках й чотирикласні «нормальні» школи в містах, що були окружними центрами комітетів-жуп. Всюди панували злидні, нестача підручників, вчителів, приміщень. У краї розпочалася тривала і вперта боротьба проти латинізації; ініціатором боротьби став єпископ Андрій Бачинський, що його іноді порівнювали з Петром Могилою. Він жив у перехідний час, так звану «латино-мадярську епоху», чи «латино-руську добу», й в останній чверті XVIII ст. здійснив помітні культурно-національні й церковні реформи.

На Лівобережній та Слобідській Україні середніми учбовими закладами у XVIII ст. були три колегіуми: у Чернігові, Харкові та Переяславі.

Чотирикласний «Малоросійський колегіум» був задуманий ще Лазарем Барановичем, а переведений до Чернігова з Новгород-Сіверської слов’яно-латинської школи лише 1700 р. Його засновником був вихованець Києво-Могилянського колегіуму, з 1696 р. архімандрит чернігівського Єлецького монастиря, де раніше працював Йоаникій Галятовський, поет Іоан Максимович (1651 — 1715), якого згодом (1712 — 1713 pp. ) призначили митрополитом сибірським. Він залишив книги «Алфавит собранный, рифмами сложенный от святих писаній...» (1705), «Богородице дЂво» (1707), «Феатрон» (1708), «Богомысліе» (1710), «Иліотропіон» (1714) та інші, здебільшого написані віршами типовим шкільним «метроманом». Та і його «рифмословні» книжки призначалися передусім студентам заснованого ним колегіуму, що його називали «Чернігівськими Афінами». /139/ Навчання тут тривало спочатку шість, а потім вісім років, після чого випускники направлялися на службу канцеляристами, писарями, сотниками, до Києво-Могилянської академії; вони були ознайомлені з давньоукраїнською, грецькою і латинською мовами, історією і філософією, математикою і географією. 1776 р. царський уряд перетворив колегіум із світського учбового закладу в духовну семінарію.

Харківський колегіум заснований 1727 р. на базі Білгородської семінарії як учбовий центр Слобідської України. Взірцем для нього стала Києво-Могилянська академія. Тут перший клас також називався інфима, другий — аналогія, третій — граматика, четвертий — синтаксима, п’ятий — піїтика, шостий — риторика, сьомий — філософія (дворічний) і восьмий — богослів’я з чотирирічним навчанням — всього навчання тривало тринадцять і більше років. 1768 р. для світських осіб створено додаткові класи колегіуму, де вже викладали і нові мови, математику, географію, інженерну справу, малювання, архітектуру й навіть артилерію з геодезією; тут навчалися представники всіх верств населення. Викладачів для колегіуму запрошували передусім із Києво-Могилянської, частково українців і з Московської слов’яно-греко-латинської академій, які вносили в навчальний процес новий дух.

Для читання курсів поетики і «добронравія» у 1759 — 1768 роках з перервами сюди було запрошено 37-річного «студента богословських наук» Г. Сковороду. За ректорства К. Бродського тут разом із Г. Сковородою працювали переважно кияни «риторики учитель иеромонах Андрей Острогорский», «учитель школи (аналогії) священик Стефан Базилевич», «синтаксими учитель иеромонах Исидор Соколовский», «богословии учитель и префект иеромонах Иов Базилевич», «учитель философии игумен Лаврентий (Кордет)», що був другом поета і філософа. Окрім того, пізніше тут працювали учителями Я. Назаревський, О. Таршовський, І. Гілевський, Г. Грішний та «гонителі» Г. Сковороди — учитель риторики М. Шванський, ректор І. Базилевич і єпископ П. Крайський.

Мешкав Г. Сковорода зі своїми колегами-учителями, напевне, в гуртожитку, в «монастырЂ училищном». У «всенижайшем доношении» ректора Харківського колегіуму київському єпископу С. Миславському про життя і побут учителів записано таке: «Прежде на каждую келлію учителскую на дрова выдавано с казни по три рубля, а на свЂчи /140/ каждому учителю особо по три полтини; а как недавно прошлих годах дрова стали против прежнего гораздо дорогшіе, то выдавано на дрова по пять рублей; Ђстких и питейних вещей не выдавано им каждому на опрЂделеное время, а был для них всех стол общій, к которому они обЂдать и ужинать всЂ вмЂстЂ собирались, на которой в мясніе дни покупалось мясо, и бывало в празничніе дни кушаней четири: жаркое, борщ, сладкое, каша. А в прочіе дни обыкновенно три кушанія: жаркое, борщ, каша [...]; в келлію всякому в обЂд и вечер кварта пива отпущалась; по вторникам, четверткам, неделям и празникам приходят в келлію ректорскую на водку, где всегда не менЂе двоих чарок им подносится [...]; в праздники болшіе, а иногда и в недели выдается, им к столу мед и вышніовка» 1. Іноді (дуже рідко) вони обідали разом із ректором.



1 Цит. за вид. Махновець Л. Григорій Сковорода. — К., 1972 — С. 159, 183, 184 та ін.



«Ученики-семінаристи» поважали Сковороду як учителя і намагалися не пропускати його лекцій; до їхніх /141/ характеристик-оцінок він підходив диференційовано і справедливо. У списку учнів «школи синтаксими» за 1763-й рік Г. Сковорода давав учням такі характеристикиоцінки: «весьма остр», «остр», «звЂрок острой», «горазда понят», «очень понят», «весьма понят», «не понятен», «не годен», «не очень понят», «весьма не понятен», «туповат», «туп», «очень туп», «самая безтолковица». Для нього не існувало кастових пріоритетів. /142/

У розпорядженні студентів колегіуму була велика бібліотека. Ще 1732 р. сюди було передано 273 книжки із зібрання покійного Стефана Яворського, які перейшли у бібліотеку Харківського університету. Тут були твори античних, середньовічних і сучасних авторів, зокрема Арістотеля, Сенеки, Діогена, Флавія, Гомера, Езопа, Софокла, Я. Кохановського, С. Твардовського, Ф. Прокоповича, різні хроніки, «Синопсис» 1678 р. видання, «География и краткое земного круга описание» та ін. 70 книжок латинською і грецькою мовами подарував Харківському колегіуму митрополит київський Самуїл Миславський. До кінця 1769 р. бібліотека навчального закладу налічувала близько 2000 книжок. У колегіумі вчилися майбутні професори — ректор Московського університету М. Т. Каченовський, ректор Петербурзького головного педагогічного інституту Я. В. Толмачов та ін.

Однокласник Г. Сковороди з Київської академії білгородський єпископ Йоасаф Миткевич, якого філософ шанував, 1758 р. призначив префектом Харківського колегіуму високоосвіченого професора Л. Кордета, а цей, в свою чергу, запросив до професорського складу Г. Сковороду. Йоасаф Миткевич запропонував Сковороді прийняти чернецтво й очолити колегіум або принаймні стати його префектом. Від усього того Григорій Сковорода відмовився.

Коли потреба в грамотних людях і священиках значно зросла, а Києво-Могилянська академія просто не змогла прийняти всіх до себе, особливо сиріт і напівсиріт, для яких потрібна була бурса, в старовинному місті Переяславі, де відбувалася Переяславська Рада 1654 p., вирішили 1738 р. відкрити додатковий колегіум за образом і подобою Києво-Могилянської академії. Іноді його і називали малою «могилянкою». Тим паче, що активним застрільником відкриття колегіуму став вихованець академії з Переяславщини, а згодом єпископ переяславський і бориспільській Арсеній Берило. Колегіум називали по-різному: «латинською школою», «слов’яно-латинським училищем», «малоросійською» або «переяславською семінарією», колегіумом. Як і у Києві, тут було спочатку шість традиційних класів від фари до риторики, згодом відкрили філософський (1774) і богословський (1778) класи, які 1785 р. закрили, а колегіум втратив свою колишню славу і перетворився в духовну семінарію 1.



1 Ніженець А. На зламі двох епох. — Харків, 1970. — С. 105 — 107. /143/



Кількісний склад студентів у різні роки тут був неоднаковим. Так, за «Росписью в школах славено-латинских при доме архирея переяславского...» 1744 р. навчалося 130 учнів, у тому числі 17 у фарі, 18 в інфимі, 11 у граматиці, 40 у синтаксимі, 16 у поетиці і 28 у риториці. За віком вони мали від 11 до 25 років, а деякі закінчували філософський і богословський класи тридцятилітніми «мужами». Крім дітей духівництва, тут навчалося чимало вихідців з козацької старшини, простих козаків, міщан і селян, а то й сиріт, які мешкали в бурсі. Іноді, в «кращі роки», кількість школярів досягала 700 — 800 чоловік, а в класах було від 100 до 150 учнів, які при нагоді розбігалися. При такій кількості навчати і контролювати школярів допомагали спудеї-авдитори, що їх молодші повинні були називати «пан ритор Шпаковський» або «пан філософ Микита» тощо. До речі, за правилами субординації фаристи обов’язково знімали шапки перед граматиками та учнями інших старших класів, інфімісти — перед синтактиками, граматики — перед риторами і філософами.

У Переяславському колегіумі викладали давньоукраїнську, російську, грецьку, польську, а головне — латинську мови, а також поетику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, історію, співи, музику. Лекції читалися латиною, нею виголошували промови, нею проводили диспути. Щоб ліпше засвоїти латинську мову, школярі уже з класу граматики привчалися говорити нею, але часто вживали макаронізми. Зрештою, до кінця навчання студенти оволодівали латиною і потім ще довго розмовляли нею, вживаючи афоризми, всілякі прислів’я, переважно каламбурного характеру.

Посади ректора в колегіумі не передбачалося, були лише префект і прокуратор. Якщо префект займався навчальним процесом, то прокуратор — господарськими справами: збирав гроші і продукти; дбав про матеріальне забезпечення викладачів і бідних студентів, особливо тих, що жили в бурсі. Викладачами-«професорами» були переважно вихованці Києво-Могилянської академії: Варлаам Шишацький — згодом архієпископ могилевський, Анастасій Романенко-Братковський, обраний єпископом астраханським, І. Леванда, Я. Мемлевич та ін.

Найбільша гордість і слава школи — перебування там Григорія Сковороди, який 1753 р. читав студентам популярний курс поетики. Його учень і біограф М. Ковалинський писав: «Сковорода, имея основательные и обширные знання /144/ в науках, нежели каковые тогда были в училищах провинциальных, написал разсуждение о поэзии и руководство к искусству оной так новым образом, что епископу показалось странным и несообразным прежнему старинному обычаю. Епископ приказал переменить и преподавать по тогдашнему обыкновенному образу учений» 1. Г. Сковорода не погодився з консерватором, колишнім ректором Московської слов’яно-греко-латинської академії, новопризначеним єпископом переяславським І. Козловичем, який, за словами Ковалинського, «выгнан был из училища переяславского» непокірного викладача. На жаль, ні курсу сковородинських переяславських лекцій, ні бодай студентських конспектів з поетики, риторики і «добронравія» не віднайдено.



1 Сковорода Г. Твори: У 2 т. — К., 1961. — Т. 2. — С. 490.



За традицією, загальна перевірка знань за тиждень здійснювалась тут у суботу. Перша помилка вважалася paratta — щадимою, друга — admonita — застереженням, третя — cerberata, коли били лінійкою по руках. Загалом система виховання була жорстокою, особливо періщення різками, сумновідоме під назвою «березова каша». Для виконання такої невеселої місії серед дорослих невстигаючих студентів обирали «січкарів», які під калатання шкільного дзвінка лупцювали березовими різками школярів, іноді так, що ті підпливали власною кров’ю. «Березова каша» під шкільний дзвінок наводила жах не лише на спудеїв, а й на всіх мешканців давнього Переяслава. Були й інші покарання — поклони, стояння на колінах, тримання піднятою рукою важкої книжки доти, аж поки носом і ротом не почне хлюпотіти кров.

Зважаючи на те, що приміщення бурси було невеликим, переважна частина школярів мешкала на приватних квартирах по кілька чоловік у кімнаті. Префект призначав із старших студентів директорів, сеньйорів (старших) та інспекторів, які стежили за порядком та приготуванням домашніх завдань. Старші користувалися перевагами і могли карати ледачих молодших, а також мали право заводити довгі козацькі вуса на знак свого старшинства.

Вихованці колегіуму В. Наріжний у романі «Бурсак» (1824) та П. Левицький у статті «Прошлое Переяславского духовного училища (бывшей Переяславской семинарии)» (1889) досить колоритно відтворили життя і побут переяславської школи, особливо найбіднішого, за їхніми словами, «пролетаріату». Їхнє існування було таким мізерним і /145/ голодним, що адміністрація постійно випрошувала копійки на сяке-таке утримування. Сніданків і вечер не передбачалося, а в обід давали пісний борщ або класичний «кандьор», тобто куліш із пшона та води. М’яса бурсаки ніколи і не нюхали. Іноді зовсім залишалися без їжі не лише школярі, а й вчителі. Приміщення не опалювалося, хіба що раз на кілька днів, тому школярі в зимові холоди зігрівалися «гімнастичними вправами» на кшталт дитячої вовтузні «чия куча більша». Одягалися бурсаки в грубий одяг; літом щось на зразок сюртука, а зимою в шинелю з домотканого селянського сукна. Студенти із заможніших родин одягалися в жупани, підперізувалися шовковими поясами, мали і кирею чи кобеняк коричневого або сірого кольору.

Картину бурсацьких «епетенцій» (лат. petere — прохати, вимолювати), які рясно траплялися, намалював П. Левицький. «Коли остаточно вичерпувалася провізія, а молоді шлунки вимагали їжі, старший в бурсі — сенатор чи консул — збирав сенаторів на раду, де і вирішувалося, кого із складу бурсаків послати на епетенцію. Потім юрба бурсаків під проводом якого-небудь ритора або філософа відправлялася до дворів заможних міщан чи козаків, призапасшись мішками і горшками. Підійшовши до двору, епетенти посилали до господаря фару з орацією; якщо господар давав згоду, то розпочиналося співання віршів, гімнів, кантів і церковних піснеспівів, при тому вихвалялися доблесті господаря; взимку (під час різдвяних святок) розігрувалися духовні інтермедії, поставщиком яких була київська академія; можливо, були п’єси й оригінальні, місцеві. Добродушний господар наливав філософам і богословам по чарці горілки (за старосемінарською примовкою, риторам — non licet — не можна, філософам — licet — можна, а богословам — debet — належить); хлопчакам давали по прянику чи пиріжку; крім того, добра господиня сипала в мішок, що в неї було: борошна, сала, цибулі, насіння, вареників і навіть наливала в горщик борщу тощо» 1. Але не завжди наслідки епетенцій були вдалими. І голодні бурсаки темної ночі налітали на сади, городи та баштани обивателів Переяслава або ловили блудну єврейську козу та за містом у глибокому яру приносили її в жертву своїм голодним шлункам.



1 Левицкий П. Прошлое Переяславского духовного училища (бывшей Переяславской семинарии) // КС. — 1889. — Т. 24. — С. 424 — 444. /146/



Та були в них і веселіші дні, так звані студентські рекреації (від лат. — recreatio — відновлення, відродження). Проводилися вони три-чотири рази на рік, переважно у травні погожої днини. Префект брав з півсотні студентів та відправлявся за дозволом до місцевого архієрея. Біля його будинку вони співали по-латині: «Рекреації, найсвятіший отче, просимо»! Владика спочатку для годиться відмовляв, а потім під радісні вигуки спудеїв дозволяв. Моментально ховалися книжки і зошити, студенти запасалися коржами і салом, якщо воно було, та веселою галасливою юрбою направлялися на берег річки Альти біля Світилівки чи Борисівки, в недалекий Гояринів ліс або в Чирське, що належало протекторові училища. Слідом за спудеями вирушали торговки з калачами, бубликами, пряниками, ріжками, квашеними яблуками, квасом та іншою провізією. Прибували також вчителі із сім’ями та знайомими, зрідка й міщани.

Під час рекреацій студенти влаштовували начальству і вчителям імпровізовані врочисті зустрічі: кричали «ура», підкидали вверх свої шапки, співали на їхню честь створені ними канти. Префект відкривав гуляння, розпочиналися всілякі ігри, безтурботні веселощі та забави. «Тут уже забувалися різки, палки та всі неприглядні сторони шкільного життя. Змагалися в біганні, в борні; грали в кеглі, скриплі, довгу лозу, джугут, м’яча; підкидали вгору надутий бичачий пузир з горохом і ловили на льоту. В одному місці грала семінарська музика, в іншому співав хор; чулася старовинна семінарська пісня «Ми тебе любимо сердечно» і лунав велично-врочистий, але напівзабутий наспів «Тебе, Бога, хвалимо!» Учителі й міське товариство веселилося окремо, а під вечір усі гуляючі об’єднувалися» 1. Іноді на зеленій траві влаштовувалися і танці. Заможні люди купували ящиками пряники й цукерки та кидали «на жак», тобто, хто впіймає.

Типологічно такий уклад життя, навчання і відпочинку був властивий для студентів і професорів усіх колегіумів та інших навчальних закладів України аж до відкриття у XIX ст. університетів. Якщо й були певні відмінності, то не характерні, і залежали вони від місця розташування і керівництва школи, які, за невеликими винятками, були вихованцями Києво-Могилянської академії, що жила своїм укладом.



1 Левицкий П. Прошлое Переяславского духовного училища (бывшей Переяславской семинарии) // КС. — 1889. — С. 436 — 437. /147/








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.