[Василь Микитась. Давньоукраїнські студенти і професори. — К., 1994. — С. 199-213.]

Попередня     Головна     Наступна





МАТЕРІАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ. ПРОФЕСОРСЬКІ КОРПОРАЦІЇ



До секуляризації у 1786 — 1788 pp. Катериною II монастирської власності матеріальне становище академії, її студентів та професорів залежало, як і раніше, в основному від прибутків Києво-Братського монастиря, незначних видатків Малоросійської колегії, а головне — різних пожертвувань української еліти, у тому числі колишніх вихованців, які досягли високих духовних і світських чинів.

Після всіх перипетій гетьман Данило Апостол своїм універсалом 1729 р. підтвердив за академією і монастирем такі їхні володіння: 6 невеликих сіл, два хутори, одне незаселене місце для оранки, два млини і 16 дворових місць на Подолі. Під час свого богомілля 1744 р. у Києво-Печерській лаврі цариця Єлизавета Петрівна дозволила додатково видавати академії щорічно замість 50 крб. і 50 четвертей хліба 200 крб. з війтівського казначейства Києва та наказала «никаких обид академии и утеснения не чинить».

Але всякі пакості продовжували чинитися. Ректор Сильвестр Ляскоронський (? — 1754), що був колись студентом і професором академії, майже десять років судився з київським магістратом за Братські монастирські села Берковці і Клепачі. Генеральна військова канцелярія тільки 1747 р. звеліла повернути академії названі села та їхні грунти, але все ж магістрат заборонив монастиреві продавати хлібне вино, що давало щорічно 700 крб. прибутку. Вотчини Плісецьке та Мостищі у «польському владичестві» давали близько 1200 «двойниць» хліба; у селах Ставки, Корнилівка і Позняки займалися риболовлею, тому «могилянці» мали свіжу, просолену і в’ялену рибу, а з угідь переважно для професорських трапез доставляли масло, сир, мед. Часом між викладачами та монастирською /200/ братією виникали суперечки за правильний розподіл прибутків, і ректор змушений був вникати й вирішувати всі справи.

Щоб мати уявлення про номінальну вартість тодішніх грошей, наведемо таке порівняння. 1743 р. київський війт Павло Войнич, бурмістри, райці, присяжні при підтримці міщан Києва звернулися до уряду з проханням підтвердити дані Петром I міські привілеї. Цариця Єлизавета Петрівна підтвердила права, збори, прибутки і нерухоме майно міщан, дозволила вільну торгівлю, володіння угіддями, сінокосами, риболовлею, приміським лісом, право на прибуток від продажу вина, пива, меду, володіння гуральнею, воскобійнею, гостиним двором та збором податків за перевіз через Дніпро. І за все це місто сплачувало в державну казну 600 крб. щорічно. А Київ же був найбільшим містом на Україні, її фактичною столицею.

Станом на 1782-й рік, тобто до секуляризації, за Києво-Братським монастирем числилося в Києві, Острі, Стайках, інших дев’яти селах та десяти менших «деревнях» й одному хуторі близько 500 дворів і 3383 душі чоловічої статі, мінімальна річна платня подушного з яких була 1 крб. 50 коп. з кожного, тобто 5064 крб. на рік, не кажучи про збір сільськогосподарської продукції для трапезних. Після секуляризації монастиря ректори були вже не його ігуменами, а архімандритами Києво-Михайлівського монастиря, їх позбавили можливості читати курс богослів’я, а професори і викладачі мусили самі дбати про одяг, їжу, помешкання, опалення, освітлення.

Архімандрит Донського монастиря Варлаам Лящевський у 1771 — 1775 pp. пожертвував понад сім тисяч карбованців. І не випадково, адже він був колись студентом, а потім професором філософії і префектом Київської і ректором Московської академії, автором першої в Росії граматики грецької мови. Частину коштів він виділяв бідним студентам, а частину на утримання учителів грецької і староєврейської мов, яким платили найменше. У 1773 — 1775 pp. колишній вихованець і професор академії, архімандрит Златоустівського монастиря Варлаам Баранович вніс до каси «Воспитательного дома» — бурси одну тисячу карбованців з тим, щоб проценти з них надходили на «содержание учеников бедственно проходящих учение своє и у бурсе жительствующих». Таку ж суму вклав 1783 р. /201/ до Московського банку і київський митрополит Самуїл Миславський, аби щорічні проценти йшли на користь рідної альма-матер.

Та найщедріше пожертвування зробив 1779 р. митрополит Гавриїл Кременецький — 58425 крб. з тим, аби академії щорічно видавали п’ять відсотків переважно на утримування неімущих студентів. В його письмовому заповіті на ім’я ректора було конкретно вказано суми витрат з процентів: «На 50 студентов богословия 500 рублей, на 10 месяцев учебных по одному рублю на человека, и того по десяти рублей на каждого. На студентов философии 50 — по 80 копеек на месяц на каждого, а на всех на десять месяцев 400 р. На студентов и учеников риторических 50 же по 60 копеек на месяц, а на 10 месяцев 300 руб. На учеников пиитики 50 же по 40 копеек на месяц, а на 10 месяцев 200 рублей на всех. 100 рублей на каждый год на ныне учащихся и впредь когда-либо действительно учитися имеющих от нашего рода по кровной линии нисходящих, а не по присвоєнню и прозванием родовитым праотеческим нашим имяноватися имеющим, когда кто своего достатка иметь не будет, и формально о снабжении себя академие просить станет, а найпаче сиротствующее, и до того на вси вышепоказанные лица 1500 р. от 30000» 1.



1 Цит. за вид.: Аскоченский В Киев с древнейшим его училищем. — С. 305 — 306.



Згодом він ще заповідав гроші, так що до його смерті сума пожертвувань складала 73500 крб. та від інших благодіїв 15800 крб., що давало щорічно 4650 крб. прибутку із процентів. У тестаменті Гавриїл Кременецький наголошував, що допомогу з процентів пожертвувань слід давати тільки тим студентам, які «подлинно скудны и не имеют за что учений школьных провожать» і яким нізвідкіля немає підмоги. Це дало змогу 1784 р. виплачувати деяким студентам навіть місячну стипендію — 50 чоловікам відповідно за класами: «богословам» по карбованцю, «філософам» по 80 копійок, «риторам» по 50 копійок, «піїтам» по 40 копійок. Усього 200 студентам.

Пізніше молодшим студентам-бурсакам розпорядилися щодня варити борщ і кашу, видавати по 3 копійки на утримування хворих, але із забороною «миркувати», тобто жебракувати. Окрім того, п’ятсот карбованців з процентів вкладу дозволялося витрачати на купівлю книжок, насамперед /202/ вітчизняних підручників, ліків, утримання лікарів тощо. Поповнював Кременецький академічну бібліотеку й власними книжками, особливо після пожежі на Подолі. Недаремно дослідники зазначали, що особисто митрополит відзначався добротою, скромністю, безкорисливістю, значною мірою любов’ю до просвітництва, що особливо виявилося на його ставленні до академії, яку він завжди щиро любив.

Слідом за В. Аскоченським З. І. Хижняк зауважує, що тільки невичерпна жадоба знань, мужність і наполегливість допомагали українській молоді долати на тернистому шляху науки неймовірні труднощі — злидні, холод, голод, хвороби, принизливе становище. Натомість із загальної суми витрат Малоросійської колегії на утримання малого штату канцелярії виділялося 1767 р. понад 25 тисяч крб., «на стіл» генерал-губернатора П. Рум’янцева 4000 крб., якійсь полковничці Лановій 1000 крб., а академії з понад тисячним колективом студентів, професорів, ректоратом, обслуговуючим персоналом лише 200 карбованців 1.



1 Див.: Хижняк З. І. Києво-Могилянська академія. — С. 127, 150.



1787 р. цариця Катерина II зробила вояж на Україну та до Криму, який обійшовся країні у десятки мільйонів карбованців на балаганну мішуру подорожі. Тільки подарунків місцевій шляхті вона везла на 200 000 карбованців, а скільки було з’їдено і випито на балах-маскарадах тільки в одному Києві. Як і Єлизавета, Катерина II два рази зробила візит Києво-Могилянській академії, де у привітальній промові ректор говорив, що «вертоград» — академію «Владимир насади, Ярослав распростани, Петр напои, а премудрая Екатерина II возрасти и утверди». Ця «премудра» Астрея наказала видати ректорові 1000 крб., усім викладачам 2250 крб., а численним студентам-бурсакам 1200 крб. та збільшити річне асигнування академії на 600 крб. Між іншим, одна із табакерок для дарунку чинам від цариці оцінювалася у 8750 крб., а їх везли десятки, якщо не сотні. Взагалі Катерина II разом зі своїми численними коханцями-фаворитами промотувала державну казну, видаючи часом за одну сексуальну ніч десятки, а то й сотні тисяч карбованців, великі землеволодіння з тисячами десятин і людьми, які назавжди потрапляли в кріпацьку неволю. Вінценосна розпутниця видала з державної казни фаворитам понад 100 мільйонів карбованців, /203/ академія ж за всі 300 років існування ніколи не мала й малої дещиці цієї суми, хоч і постачала світу вчених, письменників, духовних і державних діячів 1. На рік академії з усіма студентами, професорами, обслуговуючим персоналом, будівлями, коли тільки студентів було понад 1000 чоловік, виділяли 1786 р. 8400 крб., 1790 р. — 9000 крб.

Уряд Катерини II планував перенести академію з Подолу в Києво-Печерську лавру, а в Братському монастирі і академії влаштувати шпиталь для солдатів. З приводу цього Самуїл Миславський скаржився графу П. Рум’янцеву: «В Лаврі академію помістити майже неможливо, а дому архірейському там бути зовсім незручно: немає кімнат ні для класів, ні для учителів, ні для казеннокоштних учнів; місце тісне, безводне, бездровне; своєкоштним учням зовсім немає де найняти квартир. Умовчую про другі труднощі і перешкоди... Я не стільки турбуюсь про своє життя, скільки бажаю, щоб Академія залишилася на старому місці» 2. Звертався він і до колишнього вихованця академії, тоді вже могутнього царедворця графа О. Безбородька, але відповіді так і не дочекався.



1 Докладніше: Микитась В. «Бабське століття». — С. 141 — 142 та ін.

2 Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии. — Т. 3. — С. XXXI; 461 — 462, 56 — 57 та ін.



Тільки слізне прохання Миславського врятувало академію від розорення. її залишили на старому місці, повернули броварний і конюшні двори, приміщення для зберігання дров, кам’яну споруду біля дзвіниці Братського монастиря для здачі її в найми підприємцям, дали дозвіл на будівництво лікарні з огорожею, друкування підручників у Лаврській друкарні. Дано було розпорядження відпускати студентів старших курсів працювати вчителями народних і медичних училищ, в університет, посилати їх за кордон для удосконалення знань з умовою обов’язкового повернення їх на батьківщину, власне в Росію.

Коли ж рескриптом 1787 р. Братський монастир секуляризували й виділили академії разом із Переяславською семінарією 9000 крб. на рік, то академія вже не одержувала попередніх 500 крб. з казни держави, 200 крб. із військового скарбу, ні «архієрейської» консоляції, ні провізії і провізійних грошей з монастиря. Крім того, із суми 9000 крб. 500 крб. виділяли Переяславській семінарії. /204/ Залишалася хіба що процентна сума із пожертвувань академії та інший дріб’язок на всілякі більші і менші витрати.

Викладацький склад об’єднувався в спеціальну академічну корпорацію, чисельність якої була різна, але загалом невелика — від десяти до двадцяти чоловік. Наставники старших класів поетики, риторики, філософії та богослів’я, як мовилося, мали титул професора, всі інші звалися вчителями, а запрошені світські люди — магістрами. Вчителів могло бути десять чоловік — чотири латинської мови у класах синтаксими, граматики, інфими й аналогії; п’ять учителів грецької, єврейської, французької, німецької та польської мов, один учитель арифметики і один учитель «великої та малої інструкції», окремо академічний бібліотекар. Деякі посади поєднувалися, щоб пристойно оплачувати працю вчителів, тим паче, що вони володіли всебічними знаннями і мовами.

Професори і викладачі обиралися академічною корпорацією та затверджувалися митрополитом, в обов’язки якого входив нагляд за учбовим процесом. У 1751 — 1753 pp., за ректорства Георгія Кониського було до 7 викладачів, які поєднували викладання. «Велику інструкцію» добровільно читав сам ректор, філософію і грецьку мову — Георгій Щербацький, риторику — Давид Нащинський, який займав посаду і конгрегаційного наставника; поетику і єврейську мову — Яким Павинський; клас синтаксими вів ієродиякон Наркис; клас граматики — Теофіл Несик; додатково єврейську і німецьку мови викладав священик Крижанівський. Зрозуміло, що тоді на 1200 вихованців академії цього складу була мізерія.

Часто викладачі зростали разом із студентами, переходячи з ними у вищі класи. Наприклад, Іван Самойлович 1761 р. був учителем граматики, 1764 — синтаксими, 1765 — німецької мови, потім професором поетики. Рувим Петулинський викладав єврейську мову, «велику інструкцію», поетику, риторику, філософію та був префектом академії. Касіян Лехнинський по закінченні курсу навчання (1762) постригся в ченці Братського монастиря та почав викладати грецьку мову; з 1763 р. був учителем інфими, з 1764 — граматики, з 1765 — синтаксими, з 1768 — професором риторики, з 1770 — «великої інструкції», дійшовши до посади ректора. За погодженим професорською корпорацією розподілом педагогічного навантаження на 1769 — 1770 навчальний рік, підписаним ректором і /205/ схваленим митрополитом, професором богослів’я був призначений ректор архімандрит Тарасій Вербицький, професором філософії — префект ієромонах Никодим Панкратієв, професором риторики, конгрегаційним наставником і викладачем «великої інструкції» — ієромонах Касіян Лехницький, магістром піїтики та німецької мови — Іван Самойлович, учителем синтаксими латинської — ієромонах Амвросій Гановський, учителем граматики латинської, суперінтендантом бурси і завідуючим бурсацькою бібліотекою — ієродиякон Іван Островський, учителем інфими та «малої інструкції» — ієромонах Іринарх Базилевич, учителем аналогії — ієродиякон Феодосій Стефанович, учителем грецької та єврейської мов — Антон Злотковський, вчителем французької мови — Василь Ступницький, учителем польської мови та арифметики — колишній ієромонах-василіанин Амвросій Буржинський.

Не набагато збільшилося викладачів й під кінець XVIII ст. 1798 р. професорів ординарних класів з ректором було 7 чоловік, викладачів екстраординарних класів 17 разом з лікарем, його помічником, управителем та писарями канцелярії. І це на 1146 вихованців.

Оплата праці професорів у різні роки була різна і залежала від багатьох обставин. Один час ректор одержував на рік 50 крб., префект — 30 крб., професор риторики —

20 крб., професор поетики — 18 крб., вчителі мов — по 15 крб., польської мови та арифметики — 7 крб. 50 коп., «великої інструкції» — 7 крб., «малої інструкції» — 5 крб. Тому вони, як мовилося, змушені були вести по два-три предмети, підміняти проповідників у церквах, підробляти перекладачами у канцеляріях, займати посади ігуменів інших монастирів, і там харчуватися.

1773 р. заробітна плата викладачів виглядала так: ректор академії, він же професор класу богослів’я отримував на рік 50 крб.; префект, він же професор класу філософії — 41 крб. 33 коп.; професор риторики і німецької мови — 21 крб. 67 коп.; професор поетики — 16 крб.; учителі синтаксими та інфими — по 15 крб.; учитель граматики та аналогії — 25 крб.; учитель польської мови та арифметики — 12 крб. 50 коп.; учитель єврейської і грецької мов — 37 крб.; учителі французької мови — 15 крб. Всього на заробітну плату педагогам виділялося у 1773 навчальному році 245 крб. 40 копійок. 1784 р. митрополит дозволив із грошових прибутків Братського монастиря /206/ додатково видавати професорам академії для закупівлі провізії по 14 копійок на день, а тим, хто мешкав у монастирях, — безкоштовно хліб, овочі, свічки та дрова, й більше «учители не должны ничего не требовать».

Після секуляризації 1789 р. префекту і професору богослів’я Дмитру Устимовичу виплачували 300 крб. на рік; професору філософії Амвросію Келембету — 250 крб.; професору риторики Віктору Антонському — 200 крб. та ще по 50 крб. за бібліотеку; професору поетики Іринею Фальковському — 160 крб. і 100 крб. за викладання математики; учителю грецької мови Аарону Пекалицькому — 100 крб. та 50 крб. за казначейство; учителям вищого граматичного класу Івану Ставицькому — 130 крб., середнього класу Якову Одинцову — 120 крб. та за викладання арифметики і малювання ще 50 крб.; нижчому класу — Адаму Колтовському — 100 крб. і 50 крб. за викладання єврейської та 100 крб. — французької; учителю німецької мови іноземцю Карлу Ремеру — 200 крб.; учителю історії, географії і польської мови Максиму Семиганівському — 150 крб. А всього 2160 крб. Оклади в Переяславській семінарії були набагато скромнішими: префекту і професору поезії та риторики Федору Домонтовичу всього 80 крб., вчителю вищого граматичного класу Анастасію Савинському — 50 крб. та ще 30 крб. за читання історії й географії; учителю нижчого класу Петрові Зеленському — 50 крб. і ще 30 крб. за викладання арифметики й грецької мови; всього за рік виплачували 240 крб.

З часом платня викладацькому складові дещо змінювалася. Так, 1795 р. префектові і за читання курсу богослів’я виплачувалося 280 крб., професорам філософії — 250 крб., риторики з грецькою мовою — 220 крб.; поетики з польською мовою — 180 крб.; вчителеві російського красномовства, історії та географії — 180 крб.; учителям нижчих класів, російської і єврейської мов та арифметики — 100 крб.; учителю малювання та бібліотекареві — 50 крб., а всього на рік — 2090 крб. У Переяславській семінарії префект, учителі риторики, поетики і географії отримували тоді по 80 крб. на рік. Мабуть, усе залежало від кількісного складу і рівня підготовки студентів у певних класах, але різниця все-таки досить помітна.

Для сучасного читача не позбавлене інтересу тодішнє меню професорів у монастирській трапезній, яке також було чітко регламентоване. 1760 р. ректор Нащинський /207/ на вимогу митрополита доповідав, що префектові свіжої риби завжди по чотири порції дається, стільки ж, якщо немає свіжої, в’яленої риби. Крім того, дається борщ, каша та інші страви, хліба — дві паляниці на день, одна ситна збірна 8-мифунтова, друга — звичайна такої самої ваги, а в свято, крім того, ще по 4 булки; пива по 7 кварт на день, олія відпускається в середу й п’ятницю по півкварти, а масло — по півфунта в скоромні дні, горілка і лікери даються за вимогою префекта беззаперечно; меду по кварті, солі 5 гусок (стовпців) на тиждень, сиру і яєць — залежно від кількості їдців у монастирській трапезній. Учителю риторики — свіжої риби по дві порції, а якщо нема свіжої, то стільки ж в’яленої, інші страви — ті ж самі, що пропонуються соборній братії. Хліб ситний збірний по 8 фунтів на день, а в святкові і недільні дні, крім того, по дві булки; пива по 2 кварти, горілки — стільки ж, скільки префектові; яйця, сир, масло, сало, пшоно, крупи, м’ясо, дрова та інше — за вимогою. Решті вчителів відпускається по 1 порції свіжої чи в’яленої риби і все, що пропонується в братській трапезній. Хліба — по 2 порції великих і по булці в святкові дні. Стіл у пісні дні складається з різної риби, овочів, каші, борщу з квасолею, галушками, а в скоромні дні — різне м’ясо: яловичина, баранина, свинина, індики, гуси, качки, кури та інша польова живність 1. Мабуть, цього вистачало для прожиття, однак про морально-етичний бік і гідність говорити важко.


1 Див.: Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем. — С. 305 — 306.



Ректорат академії час від часу звітував про кількісний і становий склад студентів, їхній розподіл за класами і «школами», їхні імена і вік, з якого полку вони прибули, чого навчилися, які мають оцінки, коли й куди вибули. Для цього кожний професор курсу мав спеціальний журнал, куди записував усі потрібні відомості; були такі журнали і в префекта, коли він проводив бесіди зі вступниками.

Впродовж XVIII ст. кількісний склад студентів коливався з різних причин від 100 до 2000 чоловік, але в середньому було близько 1000 чоловік на рік. У першій половині, скажімо, у 1710 — 1711 навчальному році слухачів в академії було понад 2000, однак через епідемію чуми зменшилося до 100 чоловік. З часом їх збільшувалося, і 1715 — 1716 pp. було вже 1100, а у 1727 — 1728 pp. — 625. За митрополита /208/ Рафаїла Заборовського на початку 1736 — 1737 pp. зібралося понад 600 чоловік, а до кінця березня залишилося тільки 364 через «утЂсненіе квартир и за оскудЂненіем пропитанія, яко свободны суще, свободне мусилы за нужду пререченную, многие, ученія своя оставивши, от училищ устраниться» 1. Потім помітне поступове збільшення студентів: у 1738 — 1739 — 497; у 1740 — 1741 pp. — 564; у 1741 — 1742 pp. — 687; у 1743 — 1744 pp. — 992; у наступному — 1100 чоловік.

У колегіумах також не було сталої кількості учнів і студентів. Наприклад, чернігівський єпископ 1728 р. доповідав синоду, що склад студентів колегіуму був рухомий, ніде не записувався, бо юнаки приходили і відходили після закінчення класу риторики доучуватися в академію, ставали ченцями, священиками і чиновниками світських установ: «Число же тЂх учеников в школах черниговских сего 1728 года обрЂтается, на лЂцо всЂх господских дЂтей и нищих 257, а по окончаніи года будеть ли сколько или ни, знати немощно» 2. Бурсаки-«нищіе» утримувалися за рахунок відрахувань з монастирів і церковних землеволодінь, а викладачі — за рахунок «приношений дЂтей знатного чина» та багатих батьків, особливо в різдвяні та великодні свята.



1 Архив св. Синода. — Спб. — Т. 3. — Дело 1737. — № 380.

2 Цит. за вид.: Петров Н. И. Значение Киевской академии в развитии духовных школ в России с учреждением св. Синода в 1721 г. и до половины XVIII в. — К., 1904. — С. 30.



Кількість студентів в академії була мінливою і в другій половині XVIII ст. Скажімо, у 1763 — 1764 pp. 166 студентів класів риторики і поетики змусили складати присягу на вірність «її величності» Катерині II. Тоді їх було 80 чоловік з духівництва, 30 — із посполитих, 21 — старшинський, 11 — з простих козаків, 6 — із міщан, по одному з бояр, отаманів, економів, цехових, а один «син равина», певне, вихрист із Житомира. За даними цього списку, студенти були як з Лівобережної, так і з Правобережної України, наприклад, син міщанина Олександр Григорович із Києва, син бунчукового товариша Андрій Кандиба з Конотопа; з Полтавщини — син посполитого Гаврило Пугачовський і син козака Дем’ян Гамалія з Нових Санжар, син посполитого Яків Рубановський із сковородинського села Чорнухи, син сотника Харлампій Бузановський із Решетилівки, син дячка /209/ Марко Малютовський із Пирятина; з Чернігівщини — син посполитого Лука Дончевський, син бунчукового товариша Федір Домантович із села Кудравки; син міщанина Мартин Шумелевич з Кам’янця-Подільського, син попа Григорій Кругляковський із Слуцька «області Польської». Сини «козачі», «мужичі», «міщанські» часто записували, з яких вони полків, скажімо, Андрій Хоменський «полку Лубенського, місто Константинівка», Василь Лебединський «полку Слобідського Харківського, міста Мерефи». За віком названі у реєстрі учні були від 12 до 27 років, чимало їх постійно мешкало в бурсах.

У 1764 — 1765 pp. налічувалося 1159 чоловік, з них 485 дітей духівництва і 674 дітей «різночинства» — козаків, старшини, міщан, селян, канцеляристів, торгівців. З них в аналогії було — 162, в інфимі — 92, в граматиці — 127, в синтаксимі — 166, в поетиці — 157, в риториці — 278, у філософії — 122, в богослів’ї — 55; а в 1768 — 1769 pp. в аналогії — 161, в інфимі — 130, у граматиці — 94; в синтаксимі — 108, у поетиці — 128, в риториці — 306, у філософії та богослів’ї разом — 151. Тоді слухачів зменшилося майже на 100 чоловік і було з духівництва 497 чоловік, «різночинців» — 507, у тому числі й з волохів, молдаван, болгар, сербів, поляків, греків. Чимало студентів приходило доучуватися в старших класах з Переяславського, Чернігівського та Харківського колегіумів.

1770 р. на Україні, зокрема в Києві, спалахнула епідемія холери. Багато мешканців Подолу і студентів академії вмерло, інші повтікали зі столиці, залишилося всього не більше 150 чоловік. Частина вихованців помандрувала продовжувати освіту до Переяславського, Чернігівського та Харківського навчальних закладів, в також до Росії 1.



1 Див.: Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии. — Т. 3. — С. 152, 174, 315, 456.



На кінець XVIII ст. чисельність студентів значно зросла: 1798 р. було 950, а в 1799 р. вже 1086. Впадає у вічі, що найбільше слухачів було в нижчих класах та у класах риторики і філософії. Студенти-«різночинці» намагалися, на що звертали увагу дослідники, отримати виключно гуманітарну, а не богословську освіту, досконало знати латинську, німецьку і французьку мови для вступу на світську службу, у вітчизняні і зарубіжні вищі учбові заклади, навіть діти священиків прагнули вступити не в духовні училища, а до /210/ Петербурзької медико-хірургічної академії чи університетів.

Окрім того, через надлишок випускників з класу богослів’я не кожний із них мав змогу отримати парафію, та й парафіяни з козацькою старшиною не дуже охоче приймали у свої парафії призначених єпархіальною владою колишніх «академістів». Про один із таких випадків розповів у гумористично-сатиричному віршовому творі «Супліка, або Замисл на попа» вихованець академії, священик села Вишеньки на Київщини, поет і проповідник Іван Некрашевич. Парафіянам подобався хай і не дуже вчений, зате «демократичний», простацький піп, який умів і випити разом, і гопака втнути, і на веселощі молоді дивився по-людському.

Ще дожовтневі дослідники зауважили, що українська «дворянська аристократія» і «військова старшина» у XVII — XVIII ст. виховувала своїх дітей у Києво-Могилянській академії, вважаючи це своїм обов’язком і честю. З магнатських родин в академії та колегіумах навчалися діти Мужиловських, Лизогубів, Забіл, Косачів, Галаганів, Тарновських, Сулим, Безбородьків, Скоропадських та ін. Для них батьки наймали квартири з харчами, прислугою, репетиторами з числа студентів старших класів. Здебільшого діти з панських родин поводилися бундючно, хоч і побоювалися демократичної студентської братії, що не дуже зважала на походження й могла віддубасити. До речі, з елітарної частини студентства вийшло не так уже й багато помітних діячів науки, культури і письменства або політичних і духовних діячів, таких як Йоасаф Горленко, Андрій Милорадович, Микола Бантиш-Каменський.

У свою чергу, діти із сановитих родин намагалися триматися окремо, дивилися на своїх однокашників-бідаків зверхньо, як «паничі» на «хлопів», яких вони брали до себе за наймитів, підгодовуючи та одягаючи їх з панського плеча. Колишній студент Д. Вишневський зауважував, що таке явище властиве кріпосному ладові й підтримувалося академічним начальством. «Самі професори виділяли «паничів» як особливий превілейований клас, з низки інших студентів навіть офіційно, в ділових паперах. Мабуть, тут впливала «знатна консоляція», з якою паничі з’являлися до них з дому, та горілка й інші напої, що ними вони обдаровувалися батьками паничів [...]. Отож, біднякові-студенту залишалися за приклад тільки подібні до нього товариші, з якими /211/ він учився «миркувати», красти тощо» 1. Що ж до іншого зауваження, ніби міщани й селяни були «грубими» й від них навряд чи можна було студентам навчитися чогось порядного, а тільки «дурного», то це не так. Скажімо, кияни пишалися своєю академією. Окремі ж випадки студентських походеньок на міщанські городи, крадіжки дров, сутички з солдатами та подольськими священиками належали до молодецьких «звитяг», властивих юності у всі часи.

Здобувати освіту до академії часто приходило чимало юнаків із західноукраїнських земель, Львова, Дрогобича, Перемишля, Самбора та міст і сіл Закарпатської України. Скажімо, в XVII ст. у Києві вчився майбутній мукачівський єпископ Іван Григорович. Значно більше закарпатців училося в академії у XVIII ст. У 1737 — 1738 pp. тут навчався Іван Бонцевич з українського міста Бардієва, що на Пряшівщині (Словаччина); у 1740 — 1746 pp. перебував Іван Пчельський, який учителював на Закарпатті і в Югославії, а потім повернувся до Києва і постригся в ченці Видубицького монастиря. У 1754 — 1755 навчальному році серед студентів академії був Василь Штефка, записаний як «козацький син із села Криви Марамороського полку» (нині Хустський район), а 1763 р. до академії зачислили з того самого закарпатського села Криви Василя Іваницького. 1769 р. закарпатець Микола Добрянський просив тодішнього київського митрополита зарахувати його на останній курс академії, аби приносити після її закінчення «пользу своєму отечеству»... Боячись переслідування уніатської церкви, що тоді вже здобула в краї перемогу, до Києва приходили й інші закарпатці під чужими прізвищами 2.



1 Вишневский Д. Из быта студентов. — С. 188.

2 Див.: Микитась В. Л. Давня література Закарпаття. — Вид-во Львівського ун-ту. — 1968. — С. 113 — 116.



Як правило, студенти-закарпатці здебільшого були «посполитого» походження, долали великі перешкоди, аби здобути освіту в православній школі. «Їхали «за спасибі» на попутних, головним чином з купецькими валками. Були і такі, що не мали ніяких коштів і проходили шлях від Закарпаття до Києва пішки. Навчаючись у Києві, закарпатці не користувалися привілеями, а жили так само, як сотні інших студентів, тобто перебуваючи в дуже тяжкому /212/ матеріальному становищі» 1. Повертаючись додому, такі мандровані студенти-ваганти приносили на Закарпаття не лише добру славу про академію, а й конспекти прослуханих лекцій, куплені й подаровані книжки, запроваджували в краї науково-освітні та літературні установи, були авторами багатьох, у тому числі бурлескно-травестійних творів. Особливо популярними на Закарпатті були Твори київських професорів і вчителів Захарії Копистенського, Памва Беринди, Петра Могили, Йоаникія Галятовського, Лазаря Барановича, Інокентія Гізеля, Антонія Радивиловського, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича та інших, що й донині зберігаються в бібліотечних сховищах. Вихованці академії, мандрівні вчителі-дяки, з наддніпрянців, як наприклад, Дем’ян Бабиченко з Хорола на Полтавщині, що вчителював у XVIII ст. у місті Стриї на Львівщині, доходили до Карпатських гір.



1 Шевченко Ф. П. Закарпатці — студенти Київської академії // Український історичний журнал. — 1965. — № 6. — С. 116.



Професори та вчителі в ті часи давали своїм вихованцям такі короткі характеристики: «Полку Лубенского села Гудим, церкви великомученыцы Параскевіи священныка Андрея сын, Григорій Висоцкій. 25. 1757. сент. 7. Рыторыки. Философіи. Средствен»; «Полку Полтавского, города Кереберды, церквы Мыхайла сын священныка Кирилла, Прокопій Бочкалевскій. 20. 1758, сент. 8. Піитику. Риторику. Изряден»; «Полку Лубенского, города Лубен, церкви Успенія Богородицы, священныка Федора сын, Иаков Федорович. 18. 1764, сент. 19. Туп». Характеристики здібностей були досить диференційованими від цілком позитивних до абсолютно негативних оцінок, що й сьогодні заслуговує на увагу. Вони тоді були такими: «весьма прилежен», «весьма понятен и весьма изряден»; «изряден, надежен», «прилежный и надеждный», «добронадеждный», «хорош», «зело доброго ученія», «очень добр», «добр, рачителен»; «весьма средствен», «ниже средствен»; «ниже средствен, плох»; «преизрядного успеха», «весьма умеренного успеха»; «малого успеха»; «понятен, но неприлежен»; «понят, но ленив»; «прилежен, но тупого понятия»; «понятен, но весьма нерадив»; «не худо успевает»; «не худ»; «не совсем худ»; «малого успеха»; «непонятен», «не совсем туп», «туп и непонятен»; «туп», «очень туп». /213/

Цікаво, що чим вищим був клас, тим менше було негативних оцінок здібностей студентів, переважали оцінки «надежен» і «средствен». Мабуть, тому, що зовсім тупі й ледачі школярі поступово відсівалися. Одні не витримували «березової каші», тобто «пляг»-різок за недбалість, інші з різних причин після канікул не з’являлися, ще інші просто тікали, наприклад, студент філософії Василь Дзюрковський із Козельця не прибув після канікул, а студент риторики Мартин Якимович з Лохвиці на Полтавщині «бежал неведомо куда», можливо, і на Січ.

Коли в останній чверті XVIII ст. виразно визначилася тенденція приймати в основному дітей духовенства і готувати священиків та поступове умалення значення академії як світського закладу, мисляча молодь з України пробиралася в учбові заклади Росії, а то й Західної Європи.








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.