Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Василь Микитась. Давньоукраїнські студенти і професори. — К., 1994. — С. 213-229.]

Попередня     Головна     Наступна





СТУДЕНТСЬКІ КОНГРЕГАЦІЇ. ДИСПУТИ. БІБЛІОТЕКА



У всі віки студентство прагнуло до об’єднання, утворюючи спілки, братства, земляцтва та інші організації, як наприклад, конгрегації. За типом західноєвропейських вітчизняні студентські конгрегації були засновані ще в колегіумі при підтримці Петра Могили, а потім оживлені в академії Йоасафом Кроковським. Конгрегаціями називалося братство в ім’я святої Богородиці, яке в Київській академії XVIII ст. ділилося на конгрегацію велику, або старшу, членами якої були студенти філософського і богословського класів, і меншу, або молодшу, яка складалася із школярів нижчих класів 1. Призначалися студенти-секретарі для спеціального обліку пожертвувань на потреби конгрегації, видатків на благодійні трапези та інші заходи студентського об’єднання.



1 Вишневский Д. Киевская академия в первой половине XVIII в. — С. 313.



Для проведення публічних урочистостей, диспутів, читання чи проведення лекцій малих і великих «інструкцій» на другому поверсі головного будинку добудували конгрегаційну залу, або «храм студентства». У недільні дні тут вивчали катехізис і Святе письмо, навчались правил відправляння церковних служб, церковного читання і співу. Префект проводив малу «інструкцію», присвячену /214/ катехізису, а ректор або інші особи — велику «інструкцію» для студентів-богословів з тлумаченням Нового завіту на основі творів святих отців. Там же здебільшого проводилися випускні іспити, які з часом набирали урочистого вигляду та мали виховне значення.

У навчальну програму студентів старших курсів усіх європейських середніх і вищих закладів входило проведення як внутріуніверситетських, так і публічних студентських диспутів. В єзуїтських школах вони проводилися з метою навчитися вільно поводитися у полемічній діяльності із «схизматиками», як вони називали православних. Петро Могила запозичує цей захід для свого колегіуму з контрметою — навчити студентів вести боротьбу з ворогами православних догматів. Згодом диспути набрали значно ширшого змісту. До них заздалегідь готували оголошення та запрошення, на яких вміщували положення чи основні тези полеміки, називали конкретні імена студентів-виконавців. Афіші розвішували в колегіумі, потім в академії, у монастирях, парафіяльних церквах, вручали почесним гостям. До диспуту відповідно готувалися студентський хор й інструментальний оркестр, які, в свою /215/ чергу, не лише розважали гостей, а й грою звітували про свої успіхи. Професори створювали вітальні орації, стежили за всією підготовкою до шкільного свята.

Замість екзаменів у класах філософії та богослів’я часто проводилися річні публічні диспути латинською мовою. Тільки згодом для розуміння простому люду, що збирався на диспут, окремі положення подавалися і рідною мовою. Тематика диспутів була досить різноманітною, пов’язана з життям учбового закладу, філософськими та богословськими питаннями, визначенням і розумінням певних, на перший погляд схоластичних, термінів, подій із життя визначних протекторів академії, діячів церкви і світської влади.

Диспути, як мовилося, відбувалися в конгрегаційному залі, урочисто прикрашеному і величному. І. Нечуй-Левицький, що вчився в академії в середині XIX ст., дав таку колоритну характеристику приміщенню: «Зала та велика — на два етажі, з двома рядами вікон, з хорами. Вона вся розмальована в класичнім стилі. Великі стіни обвішані портретами всіх вчених старої Київської академії і портретами нових руських імператорів. Проти самого митрополичого крісла висів великий, на цілий зріст, портрет Петра Могили, чорнявого, з гарним грецьким класичним лицем, хоч і трохи аскетичним, в архієрейській мантії і з жезлом. З інших золотих важких рам у два ряди виглядали лиця і в клобуках, і в митрах, і простоволосі. Там виглядало негарне широке лице Кониського, з веселим усміхом і здоровою бородавкою на носі. Там дивилося на залу повне, гарне, з червоними ситими губами лице Феофана Прокоповича, котрий неначе тільки що випив і всмак закусив; з другого боку дивився св. Димитрій Туптало, митрополит Ростовський, намальований святим, протоєрей Леванда з тонким орлиним носом, Гізель, Смотрицький, всякі київські митрополити. Тільки нігде там не було видно портрета ні одного українського гетьмана! Навіть Богдана Хмельницького і благотворителів монастиря і академії, Конашевича-Сагайдачного і Мазепи...» 1.



1 Нечуй-Левицький І. Хмари // Твори: В 4 т. — К., 1956. — Т. 1 — С. 363 — 364.



Нагадаємо, що повість «Хмари» І. Нечуй-Левицький написав у розгул русифікаторської політики царизму, великодержавного гоніння всього українського, коли навіть згадувати імена Богдана Хмельницького та І. Мазепи було небезпечно. /216/

На диспути запрошувались високопоставлені світські і духовні особи міста, протектори академії, знатні кияни, батьки і родичі деяких студентів. Готувалися до таких свят старанно і заздалегідь. Відбувалися вони досить урочисто. Так, за митрополита Тимофія Щербацького у призначений день заможні гості і обивателі рано-вранці відправлялися до Києво-Печерської лаври, де тоді мешкав митрополит. Годині о дев’ятій ранку митрополит разом зі своїм коадютером (наступником), у супроводі значної кількості карет вельможного панства строго за рангом вирушали на Поділ до будинків академії. Всі подольські церкви і монастирі калатали у дзвони, а коли митрополит виходив із карети, враз переставали. Натомість роздавався гімн студентського хору біля воріт Братського монастиря. Один із студентів урочисто читав панегірик архіпастирю, складений професорами, а при вході до зали студентський оркестр виконував марш. У самій залі студенти вітали високого гостя спеціальними ораціями латинською, польською, давньоукраїнською й грецькою мовами. До зали заходили й інші гості та студенти, визначені брати участь у диспуті, а префект вручав розмальовані «конклюзії» — тези.

У проміжку між диспутом півчі співали різні церковні канти, створені для такого випадку композиторами учбового закладу, оркестр грав популярну музику, призначені вихованці нижчих і середніх класів проголошували короткі вірші та діалоги. По закінченні диспуту митрополитові і «батькам» міста дарували коштовно оправлені студентські конспекти лекцій з поетики, риторики і філософії, записані різними мовами, переважно латинською. «Не дивина, що такі диспути були академічними святами! І Київ щиросердечно брав участь у них, бо тут же навчався цвіт його юнацтва; в академічному дворі і на майдані товпилися батьки, брати і родичі тих, котрим випала щаслива доля бути вихованцями знаменитого училища і які в ту хвилину, можливо, стояли перед блискучим зборищем, збуджуючи хвилююче завмирання серця у тих, кому були родинно-дорогі успіхи в науці» 1. Вміститися в конгрегаційній залі, зрозуміло, всі ніяк не могли, бо ж тільки студентів тоді було близько тисячі чоловік.



1 Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем. — Ч. 2. — С. 171 — 172



Велике пізнавальне значення мають тези диспутів як пам’ятки українського мистецтва, історії Києва і академії. /217/ Вони дають зриме уявлення про давню українську образотворчу і друкарську культуру, про тогочасну історичну дійсність; на них відтворені портрети конкретних історичних осіб, малюнки Києва і будинків академії, зображення студентів. Виконувалися проекти майбутніх тез диспутів заздалегідь талановитими студентами або викладачами малювання на окремому аркуші, який гравірували і тиражували в друкарні Києво-Печерської лаври. Як правило, відбитки гравюр тез робилися на золотисто-жовтому атласі або білому високоякісному матеріалі з шовку.

Особливий інтерес для історії становлять аркуші тез диспутів на честь ректора академії Прокопа Калачинського (кінець XVII ст. ), ректора, потім митрополита Йоасафа Кроковського (1713) і митрополита Рафаїла Заборовського (1739), на яких відтворено картини з життя академії і Києва. Виконавцем гравюр був колишній студент і професор поетики Чернігівського колегіуму Іван (у чернецтві — Йоаникій) Щирський (близько 1650 — 1714).

На малюнках тез, присвячених Прокопові Калачинському, майстерно зображено будівлю академії, біля якої /218/ в студентському одязі стоять юнаки разом із богинею мудрості, науки і мистецтв Мінервою. По боках герба Калачинського вміщено слова, які латинською мовою уславлюють не стільки ректора, як саму академію. «За сюжетну основу цих і багатьох інших панегіриків бралися не часткові, а суспільно вагомі теми диспутів, з формулюванням тез і вибором «особи, якій гравюра присвячується [...]. Формально у центрі уваги перебувала знатна особа, яка, власне, і була приводом для похвального слова: її ім’я шанобливо згадується у присвяті (дедукції, чи презентумі), її портрет вміщувався на видних місцях, її діяльність представляється прямо або опосередковано — за допомогою системи образотворчих метафор 1. Головне ж, ми маємо графічне уявлення про давніх українських студентів та професорів, їхню освітню і наукову діяльність.



1 Степовик Д. В. Українська графіка XVII — XVIII століть. — К., 1982. — С. 294.



Досить вправно, композиційно виразно оформлено академічні тези-запрошення, присвячені Йоасафу Кроковському, виконані І. Щирським у 1708 і 1713 роках. Так, тези на честь висвячення Кроковського київським митрополитом поділяються на дві символічні частини. На першому плані з лівого боку зображені три Діви, що символізують Україну, Білорусь і Росію. Україна радісно вітає новообраного митрополита, натомість Білорусія — у скорботному чеканні. Поряд відтворено покровительку наук Мінерву з книжкою у правій і знаменом у лівій руці. Вона доброзичливо дивиться на групу студентів у традиційному вбранні. Зображений тут і тодішній гетьман України Іван Мазепа у колі полковників, сотників, осавулів й іншої козацької знаті, а з правого боку — зображення Йоасафа Кроковського у колі служителів київської митрополії.

Важливо, що тут графічно зображено Київ із храмом Софією, пагорбами і вершниками-захисниками. Понад ними видніються печерські угодники, а також Іоан Хреститель, що його І. Мазепа обрав собі покровителем. Вище — знамення Богородиці як покровительки Києва і академії. Внизу підпис «вчителя піїтики» ієромонаха Щирського: «Всенародное торжество отечества и церкви российской, радующейся о благополучном пришествии входящего на престол свой своего пастыря», тобто Йоасафа Кроковського. А через кілька днів той самий Кроковський /219/ змушений був проголошувати анафему «коварному изменнику и ненасытному честолюбцу» Мазепі, якого ще недавно називав благодійником освіти на Україні і захисником православ’я. І. Мазепа справді разом із Варлаамом Ясинським та Йоасафатом Кроковським домагався у Петра I визнання за колегіумом титулу академії, турбувався про її матеріальне забезпечення, зокрема надав їй містечко /220/ Стайки, села Більмачівка, Виповзівка і Плісецьке, подарував деякі садиби на Подолі в Києві, наказав виділяти із військової козацької скарбниці щорічно по 200 крб., планував цегляні будівлі для академії замість колишніх дерев’яних, подарував її бібліотеці якісь рукописні і друковані книги 1. На честь Мазепи спочатку також виголошувалися панегірики, а потім писалися всілякі «пашквілі».



1 Вишневский Д. Киевская академия в первой половине XVIII в. — С. 46.



Для істориків науки важливе значення має і оформлення Щйрським інших тез, піднесених 1713 р. студентами класів філософії і богослів’я колишньому-професорові й ректорові академії Йоасафу Кроковському. Тези відтиснуті на добротній шовковій матерії і композиційно повторюють попередні. Угорі на них зображено Богоматір Марію в оточенні покровителів Києва — апостола Андрія, хрестителя Русі князя Володимира, а також княгині Ольги і великомучениці Варвари, які тримають у руках символи-знаки. Посередині аркуша на тлі Києво-Братського монастиря вміщено портрет митрополита Йоасафа Кроковського. Справа стоять музи із символічними знаками науки і мистецтва, за ними видно нагірну панораму столиці з кількома спорудами. Зліва на тлі відновленого кам’яного будинку академії стоїть, як і в перших тезах, група студентів на чолі із богинею мудрості, покровителькою наук, мистецтва і ремесел Мінервою, чи Афіною Палладою у воїнському обладунку (її у грецькій міфології вважали ще й богинею війни), яка тримає у правій руці щит, а в лівій — корогву. Над класичним зображенням студентів витає ангел-хранитель, у руках якого «ріг достатку», звідки сипляться різні школярські причандалля, необхідні для навчання. Під портретом митрополита зображено його фамільний герб і панегіричні написи, а в нижній частині аркуша латинською мовою викладено основні філософські тези диспуту. Все зображення обрамлено українським орнаментом з більших і малих квітів; воно стало взірцем для багатьох майбутніх тез, і не лише XVIII ст., а головне — привчало до обдумування і написання текстів виступів на диспуті.

Досконалістю і оформленням привертають увагу також тези на честь Рафаїла Заборовського, виконані колишнім вихованцем академії Григорієм Левицьким-Носом 1739 р. /221/ Монументальна композиція тез тут гармонійно об’єднує численні фігури та емблеми з тонким відчуттям пластичної форми. Символічних малюнків тут значно більше, ніж у попередніх тезах. У центральній частині вміщено портретне зображення митрополита в оточенні восьми «Дів-муз» — покровительок наук із символічними атрибутами в руках. Серед клейм, розташованих по боках, малюнки ангелів, символічних філософських знаків, Києво-Братського монастиря, інших церковних споруд. Особливу увагу привертають зображення будинку академії і постатей трьох студентів у довгих киреях із сувоями в руках, на яких написано латинські, грецькі та німецькі тексти.

Отже, основна мета диспутів — прославляння академії, проголошення ідей патріотизму і гуманізму. Різні алегорії, емблеми, зображення пам’яток архітектури мають глибокий зміст, персоніфікують і звеличують мудрість, знання та науку, виявляють основні гуманістичні тенденції давньої української культури. Зображені на багатьох тезах Діви в античному одязі, мужні і благородні лицарі, крилаті купідони своєю присутністю, театралізованими жестами допомагали глядачеві зорієнтуватися в складних і багатопланових взаєминах між тодішніми реальними і міфічними персоналіями. Взагалі тези диспутів засвідчують, що українське літературне і мистецьке бароко у XVIII ст. досягло високого європейського рівня, принаймні на це орієнтували професори академії своїх студентів, й вони не були білими воронами у європейському контексті.

Постійною турботою культурно-освітніх діячів була організація бібліотек при шкільних закладах, особливо вищого типу. До послуг студентів і викладачів академії були як академічна, так і книгозбірня при бурсі (з 1768 р. ) з їхньою, на жаль, лихою історичною долею. Найдавнішими бібліотеками на Русі були книгозбірні Софійського собору та Києво-Печерського монастиря (XI ст. ), Львівського, Острозького, Київського, Луцького братств (XVI — XVII ст. ), Києво-Могилянського колегіуму (XVII ст. ). Літопис вітчизняних бібліотек — це не тільки світла історія поширення знань і науки, а й скорботна сторінка їхнього безжального нищення. В страшних пожарищах монголо-татарського лихоліття горіли перші пергаментні рукописи, варварськи нищилися рукописні книги і стародруки в пізніших грабіжницьких нашестях — литовських, татарських, польських та інших завойовників. /222/

Із заснуванням Київської братської школи виникає потреба і бібліотеки. При утворенні колегіуму особливу турботу про неї виявив Петро Могила, збагачуючи бібліотеку не лише кількісно, а й якісно. Він заповів своєму дітищу власну збірню, в якій були унікальні видання — вітчизняні й зарубіжні. Жахлива пожежа 1658 p., зруйнування 1665 р. колегіуму польськими завойовниками майже повністю знищили й бібліотеку. Частина книжок згоріла, адже будівлі були дерев’яні; частину розграбили окупанти і міщани.

На кінець XVII ст. у бібліотеці нараховувалося десь від 3000 до 3500 книжок, у тому числі видань з XVI ст. і першої половини XVII ст. — 1813, а з другої половини XVII ст. — 857. Характер цих книжок засвідчує каталог, складений тоді професором Іринеєм Фальковським: богословських — 525 томів, історичних — 253, філософських — 90, з риторики, поетики і граматики — 236, різних лексиконів — 69, з медицини, математики та астрономії — 76. Певне, тут переважали підручники та посібники різними мовами, передусім латинською.

1718 р. пожежа знищила верхні будівлі Києво-Печерської лаври, а з нею і давні книгозбірні та рукописні багатства монастирської бібліотеки, закладеної ще за київського князя Ярослава Володимировича. Те, що віками зберігали ченці, за словами Георгія Кониського, навіть ті, які «свЂдоми не были»; всі принагідні записи, акти, грамоти, документи щодо племен і царств, переважно слов’янських, їхні способи правління, дипломатичне листування правителів держав і настоятелів монастирів — усе пожер вогонь. Хто зна, можливо, там серед рукописів були художні перлини типу «Слова о полку Ігоревім» чи «Слова о законі і благодаті» Іларіона? Згоріло тоді і приміщення друкарні, заснованої Єлисеєм Плетенецьким 1615 p., яка була найбільшою в Україні та разом з книгозбірнею відігравала істотну роль в освітній справі в Україні.

Незважаючи на нищення, бібліотеки академії у XVIII ст. поставали з попелу та поповнювалися передусім за рахунок щедрих пожертвувань колишніх вихованців та протекторів академії, у тому числі Феофана Прокоповича (другого), Амвросія Юшкевича, Кирила Флоринського, Веніамина Пуцека-Григоровича, Йоасафа Миткевича, Дмитра Устимовича, митрополитів київських Варлаама Ясинського, Йоасафа Кроковського, Тимофія Щербацького, Арсенія Могилянського й особливо Рафаїла Заборовського. /223/

1758 р. єпископ сарський і подонський Іларіон, певно з вихованців академії, подарував їй бібліотеку, що складалася з 454 латинських і 36 «руських» книжок. Усю свою бібліотеку відказав академії також колишній її професор і ректор Давид Нащинський; 213 книжок подарував ієромонах Пустинно-Миколаївського монастиря Ієронім. Колишній студент академії, згодом префект Харківського колегіуму, потім послідовно ректор Переяславської, Коломенської, Кирилобілозерської, Вологодської та Новгородської семінарій Іоан Миткевич заповів бібліотеці /224/ майже 200 книжок. Взагалі ніколи не забували свою альмаматер кращі вихованці, куди б не закинула їх доля, вони знали її турботи і запити, її постійно жалюгідне матеріальне становище, особливо найбідніших мешканців бурс — великої і малих при парафіяльних церквах. Тому чим могли, тим і допомагали, особливо ж найціннішим інтелектуальним даром — книжками, що їх купували за великі гроші та пересилали насамперед до бурсацької бібліотеки для задоволення найширших потреб і читацьких смаків київського студентства.

Так, у жовтні 1768 р. «государственной коллегии иностранных дел переводчик Никола Бантыш-Каменский» надіслав з Петербурга близько 150 різних книжок, записаних у пронумеровану і прошнуровану велику книгу-реєстр з такою характерною припискою: «Жители великих киевской бурсы селений! Прошу удостоить милостиво принять в вашу библиотеку приложенные при сем книги. Оныя посвящает в вашу пользу живший некогда в вашем сробществе ваш покорный слуга Б. -К.» 1.



1 Цит. за вид.: Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем. — Ч. 2. — С. 171 — 172.



Микола Миколайович Бантиш-Каменський (1737 — 1814) справді жив у дружньому товаристві київських бурсаків та належить до особливо шанованих вихованців Києво-Могилянської академії, в якій він провчився дев’ять років. Народився він у Ніжині у родині молдавських дворян-імігрантів, що разом з господарем Д. Кантеміром змушені були 1711 р. виїхати з Молдови. Дворічним хлопчиком він залишився напівсиротою на руках матері, яка навчила його «руської» мови та згодом віддала до Ніжинської грецької школи, де він познайомився з давньою і новогрецькою мовами. На восьмому році життя Миколу перевели до Києво-Могилянської академії. Там він провчився до класу риторики і, слід гадати, розділяв долю з мешканцями бурси. За бажанням свого дядька, також імігранта Амвросія Зертис-Каменського, сімнадцятирічний «ритор» 1754 р. переїздить до московської Слов’яно-греко-латинської академії і проходить там курси риторики, філософії та богослів’я, а потім у Московському університеті слухає лекції з фізики, математики, історії та французької мови. Здобув блискучу гуманітарну освіту, досконало знав давньогрецьку, новогрецьку, латинську, молдавську, французьку та німецьку мови, /225/ що дало йому можливість стати відомим історіографом та архівознавцем.

Наукова діяльність М. Бантиша-Каменського пов’язана виключно з архівом колегії іноземних справ у Москві, спочатку перекладачем і співробітником, а з 1783 р. і до кінця життя керуючим архівом. Щоправда, певний час він працював і в Києві, де систематизував і описав архіви Києво-Печерської лаври. Найвагоміші праці М. Бантиша-Каменського — п’ятитомне «Дипломатичне зібрання справ між російськими і польськими дворами (до 1700 p.)» та «Огляд зовнішніх зносин Росії». Разом із О. Мусіним-Пушкіним та О. Малиновським М. Бантиш-Каменський брав безпосередню участь у підготовці першого видання «Слова о полку Ігоревім». Під час Вітчизняної війни 1812 р. йому вдалося вивезти з Москви архівні справи до Володимира, а потім до Нижнього Новгорода, і в тім його величезна заслуга перед вітчизняною наукою. Він був почесним членом Російської Академії наук, Московського університету, Московського товариства історії та старожитностей, «Бесіди любителів російської словесності», «Бесіди любителів наук, словесності й мистецтв» та ін. Такий послужний список вихованця Київської академії.

Як перший внесок бібліотеці бурси М. Бантиш-Каменський вніс 145 книжок, передусім по декілька примірників різних підручників, що були особливо необхідні для навчання. Цим він зробив благородний почин і для інших «доброхотів» — колишніх вихованців, викладачів, єпископів, митрополитів, просто священиків, службовців, військових, купців, міщан. Дізнавшись про благородний вчинок М. Бантиша-Каменського, колишній вихованець, згодом помітний український філософ-ідеаліст, викладач Сухопутного шляхетного корпусу і перекладач С. І. Гамалія (1743 — 1822), приятель письменника-просвітителя, журналіста і книгознавця М. І. Новикова, 15 липня 1769 р. надіслав книжки з /226/ такою припискою: «...Любезнейшая братия! Я слышал, что в бурсе теперь заводится библиотека. Прошу, государи мои, удостоить и меня быть вкладником и принять книги [...]. Прошу вместить оные в ваш каталог и быть уверенными, что я есмь ваш покорный слуга, живший некогда в синтак., поэтец., философ. и друголетней в старой Бурсе». Того разу він надіслав 16 книжок, потім ще чотири.

Свої книжки передали також колишні однокашники знаменитого «бурсацького братства»: почесний член Російської академії наук, перекладач, співвидавець сатиричного журналу «Всякая всячина», статс-секретар Г. В. Козицький (1725 — 1776) подарував 38 книжок, а його однокашник з академії, товариш у спільній мандрівці по Європі, педагог і філософ Н. Мотоніс — 15. Чимало книжок зібрав і подарував бібліотеці бурси відомий український і російський письменник, історик і видавець В. Г. Рубан (1742 — 1795). У Києво-Могилянській академії він пройшов ази науки, вважався кращим учнем професора і ректора Георгія Кониського, студіював курс богослів’я у Московській академії, потім два роки слухав лекції в Московському університеті, після чого служив у колегії іноземних справ, був особистим секретарем «найсвітлішого князя», фаворита Катерини II Г. Потьомкіна. В. Рубан писав ліричні вірші, догідливі високопарні оди царедворцям, видавав журнали «Трудолюбивый муравей» і «Ни то, ни сіо», альманах «Старовина и новина», перекладав з латинської, німецької та французької мов статті і книги, створив кілька путівників та описів документів, написав історичні праці «Короткий літопис Малої Росії з 1506 до 1770 року» і «Короткі географічні, політичні та історичні відомості про Малу Росію», важливі своєю фактологією. Заслугою В. Рубана є також підготовка до друку і видання, за участю і матеріальною підмогою згадуваного колишнього «академіста» князя О. Безбородька, подорожніх записок «пішоходця» Василя Григоровича-Барського.

У реєстрі числяться і книжки, подаровані бібліотеці бурси купцем другої гільдії Я. Добриніним (понад 40 назв), лікарем С. Гамалією (25 назв), сенатським секретарем В. Кримаренком (9 назв), майором Я. Сулимою (7 книжок), професором К. Щепіним (6 книжок) та деякими іншими особами. Окрім того, Бантиш-Каменський відкрив у Петербурзі передплату на користь бібліотеки Київської бурси і на зібрані гроші пересилав як підручники, так і іншу необхідну літературу і періодичну пресу. Щедрими були /227/ і дарунки духовних осіб — від київського митрополита Гавриїла Кременецького отримано понад 70 назв книжок переважно богословського характеру, від єпископа сіверського і брянського Кирила Флоринського — 124, від ігумена Києво-Братського монастиря Варлаама Воланського — 37. Колишній префект, а потім ректор академії, згадуваний Давид Нащинський перед відходом 1761 р. у монастир полишив академічній бібліотеці понад 130 своїх книжок різними мовами.

Пожежі у 1775 і 1780 роках на київському Подолі знову завдали величезної шкоди академії, приміщенню незадовго до цього влаштованого притулку її вихованців, бібліотеці бурси. Зокрема, 1780 р. згоріло близько 9000 книжок з академічної бібліотеки, пощастило зберегти лише 1670 томів. Після всіх лихоліть бібліотеку бурси об’єднали з учбовою академічною, де разом нараховувалося близько 12 000 книжок. Вона також продовжувала збагачуватися за рахунок різного пожертвування. Ієромонах Мелхіседек Вербицький 1781 р. подарував бібліотеці 36 книжок, а «його высокородіє» Семен Судима — 25. У листопаді 1783 р. помер учитель риторики Іван Самойлович, який залишив понад тисячу книжок, чимало карт, картин, рукописів як із своєї власної, так і з академічної бібліотеки. Після складання реєстру близько 1150 книжок латинською, французькою, німецькою, польською (853 назви), а також українською і російською мовами з таблицями, картами і гравюрами за рішенням Київської консисторії передано академічній бібліотеці. Про знання іноземних мов, начитаність Івана Самойловича, а отже, і про інтелектуальний рівень професора академії, який ділився за свого життя книгами принаймні з кращими вихованцями, багато говорити не доводиться.

В останнє десятиліття XVIII ст. було здійснено спробу укласти більш-менш повний каталог книжок бібліотеки академії за тодішньою бібліографічною систематизацією. Книжки згруповано за тематикою: священне писання, грецька і латинська патристика, історія церкви, книги на теологічні теми, книги з риторики, поетики і граматики, географічні книги, словники, книги на іншу тематику; додано праці з філософії, гомілетики, юриспруденції, політики, медицини, геометрії, арифметики, астрономії, психології, нумізматики, генеалогії, епістоліографії, бібліографії, критичну та іншу літературу. В окремих випадках зазначені книжки російською мовою вітчизняних і зарубіжних авторів, /228/ іноді по кілька примірників, передусім Феофана Прокоповича, Михайла Ломоносова, М. Щербатова і В. Татищева, комплекти «Московских» і «Петербургских ведомостей», різні підручники. Певне, до цього каталогу ввійшли й збережені від пожежі книжки з реєстру М. Бантиша-Каменського. У всякому випадку названий каталог книжок бібліотеки академії кінця XVIII ст. досить промовистий і займає в «Актах и документах, относящихся к истории Киевской академии» 150 сторінок друку 1.



1 Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии. — Т. 3 — С. 386; Т. 5 — С. 4 — 47, 300 — 470.



Разом із богословськими, церковнослов’янськими та іноземними книгами тут були різноманітні лексикони-довідники, літописи, хроніки та історичні твори, у тому числі К. Хилкова, В. Татищева, майже всі видання Феофана Прокоповича і М. Ломоносова, оди В. Рубана, Г. Сумарокова, Г. Нартова, В. Петрова та ін., перекладна «Жизнь и приключения Робинзона Крузо», не кажучи вже про десятки примірників навчальної літератури, яка формувала світогляд києвомогилянців.

Напевне, серед рукописних і друкованих книжок бібліотеки зберігалися і якісь твори вагантів-голіардів та їхніх західноєвропейських послідовників. Зберігся рукописний збірник «орацій» і своєрідних віршів «під вагантів» студента Івана Некрашевича латинською і тодішньою книжною мовами, що він їх виголошував у конгрегаційному залі та згодом перед різними владиками церкви, у тому числі перед митрополитом Самуілом Миславським. Творчість Івана Некрашевича не велика і загалом досліджена, тому звернемо увагу на кілька маловідомих фактів. У відомостях про студентів «школи богослів’я» за 1764 — 1765 навчальний рік, що їх митрополит Арсеній Могилянський 26 лютого 1765 р. подав на вимогу синоду, значиться ім’я 23-річного Івана Некрашевича «полку Киевского, села Вишеніок, церкви великомученика Георгія священника Георгія», який зачислений до академії 10 вересня 1754 p., «обучен» філософії і мав бути в класі богослів’я, але чомусь не з’явився.

До речі, у той же клас богослів’я не з’явилося 14 чоловік: Авакум Біловол з Ічні, Григорій Чижевський з села Будища Гадяцького полку, Данило Тарновський із Козельця, Нестор Максимович з містечка Веприк та ін.; до класу філософії не з’явилося 29 студентів, до класу риторики 15, до класу поетики 11 чоловік, а ритор Мартин /229/Якимович «сбежал неведомо куда». Знання ж тих, що з’явилися, оцінені досить стримано — «средствен», «весьма средствен», «плохой», «туп», що було засторогою для синоду і єпархій, куди мали направляти випускників.

Серед імен випускників академії Некрашевич згадується і в другому списку за 1770-й рік: «Иоанн Некрашевич, священник села Вишенок, нынЂ Остерского уезда, Черниговской губерніи [за тодішнім поділом]. Он выбыл из богословского класса Киевской академии в 1764 г. Известен своимы малорусскими диалогами и виршами» 1. Невідомо, чи закінчив Некрашевич курс богослів’я, але попував у рідному селі, 1796 р. був призначений намісником київського митрополита.

Нарешті, слід згадати «Вільне поетичне товариство», що його 1782 заснував професор Іриней (Іван Максимович) Фальковський. Це була високоосвічена людина, автор численних віршів, богословських, філософських, історичних, географічних, медичних, математичних статей, підручників, календарів та інших творів. До «Вільного поетичного товариства» при академії приймали виключно студентів з метою «доставить всегдашнее чтение самых хороших книг». Якщо член товариства завжди хотів користуватися книгами, то вносив 1 крб., а якщо один рік, то полтиник, на які виписувалися книги, що їх щотижня почергово давали читати студентам.

Якщо професорські корпорації були прообразом теперішніх вчених рад інститутів, то студентські конгрегації — пізніших наукових гуртків і профспілкових об’єднань, а диспути — захисту дипломних робіт та й дисертацій на здобуття вченого ступеня кандидата наук.



1 Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии. — Т. 3 — С. 216.








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.