Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Василь Микитась. Давньоукраїнські студенти і професори. — К., 1994. — С. 229-239.]

Попередня     Головна     Наступна





БУРСИ-ГУРТОЖИТКИ



У давній Україні бурси були неодмінним доповненням міських шкіл. Бурсами (лат. bursa — торба, гаманець) називалися гуртожитки для бідних та іногородніх незабезпечених студентів середньовічних учбових закладів. Вони виникли спочатку у Франції, потім перейшли в інші країни і через Польщу на Україну. Утримувалися вони на кошти пожертвувань меценатів, міщан, селян, /230/ монастирських прибутків тощо. На Україні гуртожитки-бурси організовували міські братства при школах, а також митрополити, наприклад Петро Могила при київському, а потім і при інших колегіумах.

У пунктах Київської консисторії 1768 p., що були вироблені для комісії створення проекту нового Уложення, про бурсу Києво-Могилянської академії зазначалося: «Вместо странноприимного дома, учрежден сиротопитательный дом, вообще по здешнему обыкновению называемый «бурса» от немецкого слова bursch: собрание для принятия в оный не только природных российских детей и юнош, лишившихся отцов и матерей и всякого призрения и снабдения, но и из иных стран приходящих православного греческого вероисповедания, как-то: греков, волохов, молдавцов, болгаров, сербов и поляков благочестивых. Оный сиротский воспитательный дом от того времени, как преосвященным митрополитом Петром Могилою учрежден, и доныне приемниками его сохраняется» 1. Автори просили обов’язково зберегти бурсу, яка б існувала на кошти різних пожертвувань.

Взагалі варто сказати, що майже всі ректори і митрополити виявляли турботу про помешкання «для беднейших студентов» як органічної частини академії. Скажімо, Варлаам Ясинський під час свого ректорства у 1665 — 1673 роках більше турбувався про життєвлаштування слухачів колегії, ніж про учителів, що мешкали в Братському монастирі. В середині XVII ст. митрополит Арсеній Могилянський, підписуючи дозвіл на збирання коштів на побудову нового приміщення зазначив, що бурса необхідна передусім для тих студентів, які «еще в малолЂтстве своем лишившись как родителей, так и сродников своих, всЂ свои лЂта, хотя с претерпЂніем крайной нужды, на то положили, дабы, получая в таковом своем бЂдном состояніи от христолюбцев и нищелюбцев милостивое снабдЂніе, изучится честных искусств разных языков и полезнЂших наук» 2. Такі свідчення «крайней нужды» бурси знаходимо досить часто.



1 Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии. — Т. 3. — С. 424

2 Тітов Хв. Стара вища освіта в київській Україні XVI — поч. XIX ст. — К., 1924. — С. 216.



Бурса академії та й інших учбових закладів України майже ніколи не вміщувала всіх бажаючих «нищенствующих» студентів, по-друге, матеріальне її забезпечення /231/ вимагало, м’яко кажучи, ліпшого, по-третє, вона також зазнавала жахливих спустошень, — скажімо, впродовж XVII ст. її дерев’яний будинок кілька разів горів. Двомстам чоловікам давали місце в бурсі безкоштовно; приміщення було тісне, сире, без опалення і освітлення.

1719 р. на кошти, які заповів академії Йоасаф Кроковський, і частково із своєї митрополії, митрополит Рафаїл Заборовський дозволив збудувати новий дерев’яний будинок бурси поблизу Богоявленської церкви. До середини XVIII ст. ця будівля настільки застаріла, що жити в ній було неможливо навіть невибагливим і злиденним юнакам. У тодішніх «прошеніях» бурсаків до начальства говорилося, що вікна і двері погнили, будинок глибоко осів у землю, весною і взимку його заливала вода, від холоду, вологи й тісноти студенти хворіли і вмирали.

Один із викладачів — настоятель церкви, повідомляв, що від Різдва до Великодня 1750 р. йому доводилося щоночі по три-чотири рази сповідувати і причащати мешканців бурси, які вмирали. Взимку 1755 р. померло понад 30 студентів. На лікування хворих, ремонт печей та їжу бурсаків відпускалися незначні кошти, та й ті часом розбазарювалися нечестивцями. Хворих студентів клали у спеціально виділену під шпиталь хату. Догляд за ними був примітивним, і наглядачі постійно змушені були звертатися до адміністрації за допомогою. Так, 22 грудня 1769 р. сеньйор бурси Андрій Михайлівський з товаришами доповідав про 44 хворих бурсаків і просив підмоги, на що ректор Тарасій Вербицький відпустив 20 крб. Наступного року той же Михайлівський повідомляв про 29 хворих бурсаків, і ректор виділив на них 12 крб.

Бурса поділялася на «велику», що знаходилася в приміщенні на території академії і тому називалася ще «академічною», та на «малу», що розташовувалася в приміщеннях кількох парафіяльних церков Подолу. На «Гору», тобто туди, де жила київська міська еліта, бурсаків допускали хіба що «миркувати» під час великих свят. Студентів, що жили в академічній бурсі, іноді називали ще й «академіками», а поза нею — «малими бурсаками». Академічна бурса була під безпосереднім наглядом префекта. Його помічниками призначалися супер-інтендант із викладачів та сеньйор із студентів старших класів, які наглядали за поведінкою бурсаків, виконанням ними домашніх завдань, дотриманням порядку в приміщенні, /232/ вирішували дрібні непорозуміння тощо. Призначалися сеньйори і для малих бурс. Великий кам’яний корпус бурси та лікарня при ній були збудовані аж 1778 р. 1

У зв’язку із потягом молоді до знань, долаючи матеріальні труднощі, малі бурси при церковно-парафіяльних школах також кількісно зростали й на кінець XVII — XVIII ст. були помітним реальним явищем. Водночас адміністрація академії та духовна влада не могли не бачити злиденного існування школярів, тому дозволяли їм «миркувати», або попросту — жебракувати. Майже щодня молодші школярі в обідню пору ходили попід дворами заможних киян і співанням духовних пісень, й зокрема кантів, що починалися словами «Мир Христов да водворяется в сердцах ваших за молитвами отец наших», випрошували шматок хліба. Одні дослідники вважають, що саме від цього і пішло слово «миркачі»; інші виводять його від давнього слова «миркувати», яке означало випрошувати подачки, промишляти, ще інші — від початкових слів школярського привітання «Мир хаті цій», «Мир вам», «Мир господарю і господині». Студенти старших курсів виходили «промишляти» вечорами. Вони також співали псалми, заробляючи тим на прожиток, а якщо цим способом не вдавалося здобути хліба, то студенти дозволяли і «предосудительные средства к пріобретенію себЂ пропитанія», тобто красти 2. Правда, М. І. Петров сумнівався, що студенти колегіуму впродовж XVII ст. могли вдаватися до таких «негожих засобів» здобування харчу 3.



1 Тітов Хв. Стара вища освіта в київській Україні XVI — поч. XIX ст. — К., 1924. — С. 216.

2 Сборник материалов для исторической топографии Киева. — К., 1874. — Т. 2. — С. 120.

3 Петров Н. И. Киевская академия во второй половине XVII в. — К., 1895. — С. 89 — 90.



Можливо, /233/ й так, але офіційний і перший мізерний «жалованный оклад» було призначено урядом аж 1694 р.

На «миркування» українських школярів та широку мережу освіти ще в середині XVII ст. звернув увагу антіохійський мандрівник Павло Алепський, який 1654 р. писав: «У цій країні, тобто у козаків, є незліченна кількість вдів і сиріт, адже з часів появи гетьмана Хмеля і дотепер не стихали страшні війни. Упродовж цілого року вечорами, починаючи з заходу сонця, ці сироти ходили від хати до хати жебрати, співаючи хором приємним, таким, що захоплює душу, наспівом гімни Пресвятій Діві; їхнє гучне співання чутно на великій відстані. По закінченні співання вони отримують з тієї хати, біля якої співали, милостиню грошима, їжею або іншим подібним, що годилося для підтримки їхнього існування, допоки не закінчать шкільне навчання. Кількість грамотних особливо зросла з часів появи Хмеля (дай Боже йому довго жити!), який звільнив ці краї, врятував ці мільйони незлічимих православних від кормиги ворогів віри, проклятих ляхів» 1. За знущання і рабство, насилля над жінками і дочками православних, за гоноровитість, підступність і жорстокість над братами християнами ляхи й були покарані Хмельницьким 2.



1 Алеппский П. Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII века, описанное его сыном, архидиаконом Павлом Алеппским. — М., 1897. — С. 94.

2 Там само.



Якщо в будні, можливо, й не всі студенти з великих і малих бурс брали участь у «миркуванні», то у святкові дні, й особливо під час найголовніших християнських свят Різдва, встановленого на честь народження Ісуса Христа, що збігалося із давньослов’янськими святками колядок, та Пасхи, або Великодня — на день «чудесного воскресіння» Ісуса Христа з мертвих майже не було такого бурсака і взагалі школяра, який би відмовився від задоволення ходити попід хатами із «звіздою», із вертепом, чи райком, представляти діалоги і «шкільні» драми, співати псалми і канти, декламувати вітальні різдвяні і великодні жартівливі вірші, виголошувати забавні орації, перемішані латиною. Цим вони викликали у обивателів загальний святковий настрій, та й самі святкували, отримуючи в нагороду пироги і калачі, паляниці і пампушки, /234/ вареники і галушки, гречаники і пундики, засмажену чи живу курку або качку, кілька монет, а то й кухоль пива чи чарку оковитої. До речі, за особливу схильність до пива українських студентів, як і усіх західних вагантів, їх, та й самі себе вони часто величали «пиворізами». Ця назва згодом ввійшла у давню бурлескно-травестійну і шкільну драматичну літературу, зокрема в інтермедії та інтерлюдії до драм XVII — XVIII ст.

Про драматичні вистави та взагалі про побут київських бурсаків у давні часи і на початку XIX ст. М. В. Гоголь писав, що вони вдавалися до розігрування драм, комедій, де який-небудь спудей-богослов «на зріст небагато нижчий од київської дзвіниці» представляв у виставі Іродіаду, або дружину єгипетського царедворця Пентефрія з трагедокомедії «Іосиф, патріарха...» Лаврентія Горки. В нагороду вони діставали сувій полотна, або мішок проса, або пів вареного гусака та іншу всячину. Весь цей учений люд, — з гумором продовжував письменник, — як семінарія, так і бурса, між якими була якась спадкова неприязнь, був надзвичайно бідний на харчі, а до того ж неймовірно прожерливий; так що полічити, скільки кожен з них лигав за вечерею галушок було б зовсім неможливо; і тому доброхітливих пожертв заможних господарів не могло вистачити. Тоді сенат, що складався з філософів та богословів, виряджав граматиків та риториків, під проводом одного філософа, а іноді прилучався й сам, з мішками на плечах, спустошувати чужі городи. І в бурсі з’являлася гарбузова каша» 1.



1 Гоголь М. Вій // Твори: В 3 т. — К., 1981. — Т. 1. — С. 414.



Крім «миркування», бурсаки отримували незначну плату за те, що співали і читали акафісти в церкві, вчили початкової грамоти у церковних парафіях й тим самим конкурували з парафіяльними дяками та попами. Часом настоятелі церков з допомогою дяків люто розправлялися з бурсаками, били їх, виганяли з парафіяльних шкіл і притулків, нищили школярське причандалля, виказували на них міській владі, єпископам і навіть московському патріархові та цареві. Колишній ректор, а потім київський митрополит Варлаам Ясинський, професор і префект Михайло Козачинський, інші професори академії намагалися всіляко захищати своїх вихованців від дикості парафіяльних попів і дяків. Наприклад, Михайло Козачинський /235/ домігся від консисторії покарання за розправу над студентами: один парафіяльний священик цілий тиждень сіяв борошно, прив’язаний ланцюгом у пекарні собору, а дяка і піддячого відшмагали перед школою батогами 1.



1 Див.: Хижняк З. І. Києво-Могилянська академія. — С. 147.



Та й студенти «академічної» і малих бурс дозволяли собі часом грубуваті жарти, бешкетування й витівки, робили спустошливі нальоти на київські базари, рундуки і льохи з продуктами, крали дрова з міщанських дворів, іноді навіть великі колоди з міської огорожі, щоб напалити в бурсах. «Великі» і «малі» бурсаки-студенти часто вирішували конфлікти з міщанами, бурмістрами, стрільцями за допомогою кулаків і кийків. Захищали вони свою гідність і перед адміністрацією, бойкотуючи лекції жорстоких і несправедливих професорів, домагаючись їхнього вигнання з академії.

Яскраву картину давньої бурси з її химерними звичаями, травестійним наслідуванням античного Риму забавно подав В. Наріжний у романі «Бурсак». Письменник сам навчався у Чернігівській чи Переяславській семінарії, жив у бурсі й добре знав її життя та витівки товаришів. Один із персонажів роману Кастор так переповідає про структуру бурси новоприбулому Неону: «Почесний бурсацький стан творить в малому вигляді пишний Рим, і консул ним править разом із сенатом. У консули вибирається найстарший з богословів, а інші богослови й філософи становлять сенаторів, риктори лікторів, або виконавців присудів сенатських; поети називаються целєрами, або бігунами, яких уживається для розсилок; решта становить плебеїв, або чернь — простолюд [...]. Якби консул зробив щось ганебне, то сенатори доносять про те ректорові, і той негайно скидає з нього це величне достоїнство й, покаравши, в міру провини, киями, різками, а то й батогами, повертає назад у сенатори. Зате й консул має свою користь і свої привілеї. А саме: коли хто з нас прошпетиться, але не дуже [...], то він сам своєю владою визначає міру кари; у випадку ж більшої провини скликає сенат і разом із ним обмірковує справу та видає вирок. Крім одежі і взуття, у нас усе спільне й переховується в комірчині, прибудованій до бурси, а ключ завсігди в консула. Головний промисел наш полягає у співі під вікнами мирян церковних пісень або, як хто до того мистець — у спритності рук. /236/ Ми дістаємо мукою, салом, дробом, різною зелениною й почасти грішми, які звичайно переходять від нас у руки шинкарки...» 1.



1 Наріжний В. Бурсак. — Львів, 1928. — С. 40 — 41.



У романі чимало типологічних картин із бурсацького життя студентів, показ їхніх неодноразових нічних набігів на городи мешканців міста, їхні приготування і самі «миркування». Для цього визначали кілька «філософів» з великими мішками, додавали їм кілька риторів, піїтів та інфимів, які повинні були розігрувати «духовний концерт» перед заможнішими городянами. Про один із таких «концертів» розповідає бурсак Неон, що потрапив до групи філософа Сарвила: «Поскидавши мішки, увійшли ми у двір і стали півколом сажнів за два від столу. Тут розітнувся страшний рев Сарвила, аж усі здригнулися, інші йому підтягнули, й почався духовний концерт. Я глянув на свого ватажка, й жах мене охопив. Уявіть собі, хто хоче, високого чорного чоловіка з роззявленою пащекою, що вилупив страшні баньки й зіпав на все горло, моргаючи довгим вусом». По закінченні концерту філософ Сарвило виголосив ще й величальну промову господарям, за що отримав чарку горілки, якусь копійчину, а у мішок вкинули мірку гороху, шмат свинини, кусень волової печінки та іншу бажану бурсакам поживу.

Особливо талановите і колоритне іронічно-гумористичне відтворення бурсацького побуту молодих київських бешкетників і шибайголів бачимо у творах М. Гоголя. Продовжуючи традиції, письменник почасти й сам мав змогу спостерігати тих веселих «граматиків», «риторів», «філософів» і «богословів» у натуральному вигляді.

Якщо роман «Бурсак» В. Наріжного побудований на зовнішньому комізмі, то у повісті «Вій» М. Гоголя наявне глибше романтичне відтворення дійсності взагалі, яскравіше вималювано людські характери, їхні психологічні переживання. Особливо ж запам’ятовується образ філософа Хоми Брута та сцени бурсацького побуту. Вони настільки яскраві й привабливі, фарби їхні настільки свіжі, що не втратили своєї чарівності й дотепер, може, більше, ніж вчені трактати. Ось, наприклад, як барвисто подаються «групові портрети» тих бурсаків, що поспішали з бурси через подільський ринок до своєї школи, у повісті «Вій»: /237/

«Граматики були ще дуже малі; ідучи, штовхали один одного й лаялися між собою найтоншим дискантом; майже на всіх одяг був коли не подраний, то забруднений, і кишені їхні раз у раз були наповнені усякою поганню, як-от: бабками, свистілками, зробленими з пер, недоїденим пирогом, а іноді і маленькими горобенятами».

«Ритори йшли солідніше: одяг у них був часто й зовсім цілий, та зате на обличчі майже завжди бувала яка-небудь прикраса на взірець риторичного тропа: або одно око заходило під самісінький лоб, або замість губи цілий пухир, або яка-небудь інша ознака; ці говорили й божилися між собою тенором».

«Філософи цілою октавою брали нижче; в кишенях у них, крім міцних тютюнових корінців, нічого не було. Запасів вони не робили ніяких, і все, що перепадало, з’їдали одразу ж; від них несло тютюном та горілкою, часом так далеко, що який-небудь ремісник, проходячи мимо, зупинявся і довго ще нюхав, як гончак, повітря» 1. На ринку київські перекупки боялися запрошувати філософів і богословів щось купити, бо вони завжди любили тільки куштувати, до того ж цілою жменею.



1 Гоголь М. Вій. — С. 415.



У класах авдитори спішили вислухати домашнє завдання від підлеглих; десь у кутку гудів дорослий ритор, рот і товсті губи якого могли б належати принаймні вже філософові. Часто у класі й між класами під час відсутності професорів зчинялися школярські бійки, які закінчувалися тим, що доросла «богословія» перемагала всіх, за що, в свою чергу, мала по мірці «крупного гороху», яка одмірювалася... за наказом професора коротеньким ремінним канчуком.

Всі студенти-бурсаки академії носили однаковий одяг — якусь «довгу подобу сюртуків, довжиною по сіє врем’я» (курсив М. Гоголя), тобто до п’ят, на взірець дяківської одежини. В середині XVIII ст., скажімо, на 200 студентів, що жили в бурсі, видавали на три роки чуйку за 12 крб. і кожух за 9 крб., а на рік шапку (один карбованець), літнього капелюха (60 коп. ), халат (2 крб. 50 коп. ), три сорочки (по одному карбованцю), три пари білизни (по 48 коп. ), дві пари чобіт (по одному карбованцю), 50 пришв (по 80 коп. ), постіль на 50 чоловік (по 6 крб. ). На харчі для 200 бурсаків видавали 3000 пудів житнього борошна /238/ (по 45 коп. за пуд), пшона і гречаної крупи по 50 четвертин кожної (по 7 крб. ), солі 100 пудів (по 40 коп. ), сала 50 пудів (по 3 крб. за пуд), на вариво 80 крб., іногороднім та іноземцям на різні закупки по 1 крб. 50 коп. Багато це чи замало — важко судити, але жили студенти-бурсаки впроголодь і все ж навчалися.

Одяг студентів академії складався з довгої киреї на кшталт шинелі без капюшона чи каптура з відкидними довгими рукавами до п’ят. У багатших вона могла бути влітку шовкова, а в бідних виключно з дешевої дебелої китайки, зимою із грубого сукна, обшитого по краях червоним або жовтим шнурком. Взимку під кирею одягали кожух, підперезаний кольоровим кушаком. Влітку одягали чумарку або жупан з якої-небудь кольорової матерії, що застібався металевими гудзиками обов’язково під шию. У франтів штани були червоні або блакитні; шапки смушеві з кольоровим верхом; чоботи носили жовті або червоні на високих каблуках з підківками. Такий одяг вважався «шляхетним» і довго не змінювався, а матеріал для нього залежав від достатків батьків студентів; в бідняків і сиріт він був таким, яким шила та чи інша школа. Пострижені студенти були коротко, під «горшок». Саме такими, з накидками-перлинами на плечах, зображені вони на всіх згаданих гравюрах тез диспутів.

1784 р. Самуїл Миславський наказав із процентної суми грошей, що їх заповіли Гавриїл Кременецький та інші особи, видавати студентам «сирітського будинку» на десять месяців навчання у рік богословам по карбованцю в місяць, філософам по 80 коп., риторам 60 коп., студентам класу поетики по 40 коп. Таку суму видавали лише знедоленим юнакам, які не мали жодних засобів існування. Школярам менших класів у бурсі грошей не видавали, а постачали хліб, варили борщ і кашу, на масницю з салом, у піст із олією, купуючи сіль та інші продукти з процентних грошей. Для цього було заведено суворий облік і звітування перед префектом і ректором.

Професорам і вчителям наказувалося пильно стежити, щоб бурсаки молодших класів, які вивчають мови, не тинялися під воротами і вікнами та не жебрачили, для чого велено ворота бурси закривати на замок. Водночас наказувалося тримати в порядку лазарет при бурсі, забезпечувати хворих харчами, найняти двох «портомойок», аби /239/ вони сиротам і хворим прали сорочки та білизну, чого раніше не було.

Голодні набіги бурсаків на городи і сади, молодече бешкетування, намагання підробити уроками і співом на партесах у церквах викликали незадоволення частини населення і церковно-парафіяльного кліру, які скаржилися в ректорат або й силою приборкували студентів, а вони, в свою чергу, «віддячували» недругам. Таких конфліктних ситуацій набралося стільки, що на початку 1750 року власті змушені були виробити спеціальну інструкцію про правила поведінки студентів-бурсаків, і не лише академії.

Згодом, особливо в XIX ст., назва «бурса» перейшла на всі духовні школи російської імперії. Вона знайшла відображення у романі А. Свидницького «Люборацькі» (1862) і «Нарисах бурси» (1863) М. Помяловського. Здебільшого бурси були закритими навчальними закладами, і їхнім учням заборонялося жити на квартирах. «Усі, чоловік до п’ятисот, містились у величезних цегляних будинках, побудованих за часів Петра I, — згадував про свою бурсу М. Помяловський. — Цю рису не слід випускати з уваги, бо в інших бурсах приватні квартири народжують типи і побут бурсацького життя такі, яких немає в закритій школі. Може, в цьому треба шукати причини і того, що форми бурсацизму в нашому училищі склалися так оригінально і так невикорінно» 1.

А форми того «бурсацизму» в «Нарисах» Помяловського були, м’яко кажучи, далеко не педагогічні. В романі «Люборацькі» А. Свидницького показано ту саму згубну систему виховання, приниження, злидні, бруд, поступове отупіння студентів, як це яскраво помітно з головним героєм твору Антосем, той самий «культ різок». Окрім того, бурса в романі Свидницького — форпост русифікаторської політики царизму на Україні, як це було і в академії впродовж усього XIX ст. і про що писав її колишній вихованець І. Нечуй-Левицький у повісті «Хмари». Українська мова, література і взагалі культура, національні звичаї і національна самобутність люто переслідувалися. Тільки за те, що студенти намагалися потай розмовляти рідною мовою, за доносом, їх змушували носити на шиї дерев’яну колодку. І це на українській землі, у своєму столичному місті.



1 Помяловський М. Нариси бурси. — К., 1983. — С. 94. /240/








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.