[Валерія Нічик. Петро Могила в духовній історії України. — К., 1997. — С. 3-11; 323.]

Попередня     Головна     Наступна





ВСТУП


Над єдность и згоду нічого німаш пожитечнішого и вдячнішого.

П. МОГИЛА


Жалься, Боже, України,

що не вкупі маєт сини...

през незгоду всі пропали,

самі себе звоювали.

І. МАЗЕПА


Святитель Петро Могила, митрополит Київський, Галицький і всієї Русі.



Упродовж віків, що минули після княжої доби, український народ не раз підходив до творення власної державності, відродження своєї культури, піднесення національної самосвідомості. Проте ці намагання закінчувалися трагічно. Звільнившися від польського гноблення, він потрапив під ще тяжчу кормигу Російської імперії, а відтак і тоталітарної комуністичної держави. Проте гніт зовнішніх сил не був єдиною причиною цієї трагедії. Її ще більшою мірою породжували внутрішній розбрат, протилежні політичні прагнення, відсутність духовної єдності, продажність і відступництво еліти, конфесійні суперечки всередині самої нації. Розташування України на пограниччі між Сходом і Заходом та по сусідству з різноетнічним Диким полем сприяло багатству й розмаїтості її культури, відкритості і толерантності національної психіки, але водночас ці історичні обставини відволікали кращі сили народу на боротьбу за виживання між зажерливими сусідами, посилювали його внутрішню неоднорідність. Геополітичний простір впливав на історичний час і на саму сутність буття українського народу та його ментальність.

Національно-визвольний рух українців жорстоко придушувався. Колоніальна політика держав, до складу яких входила Україна, була спрямована передусім на духовну асиміляцію її народу. З цією метою тенденційно тлумачилися його історія та культура: цілі періоди, напрями, школи, спадщина видатних діячів і мислителів або замовчувались, або перекручувались і фальсифікувалися. Так було і з творчістю Петра Могили, молдаванина, який жив і діяв в Україні, переймався духом, потребами й болями її народу.

Вплив спадщини Петра Могили на духовну історію України тривав упродовж сторіч, ця постать нашої культури була занадто великою, щоб її можна було цілком замовчувати. Недарма історики української культури говорять про домогилянський і могилянський періоди в її розвитку. Але погляди Петра Могили явно суперечили ідеологемі «єдиної і неподільної», а їхня прогресивність аж ніяк не виводилася за допомоги принципу класового аналізу, адже за походженням і суспільним становищем він належав до аристократичної й інтелектуальної еліти, а не до народних низів. Тому до спадщини Могили було вжито інших засобів: неадекватність висвітлення, необ’єктивна оцінка відповідно до приписів панівної ідеології. Отож, настав час нового прочитання й осмислення діяльності і творів Петра Могили. /5/

Переважна більшість дослідників уважає, що Петро Могила народився 21 грудня 1596 року [135, 7] 1. Проте за даними В. Харламова та О. Білодіда, які відчитали напис, зроблений на вікові труни, виходить, що він з’явився на світ майже на 20 років раніше [59]. З правомірністю подібного відчитання не погоджується чимало як румунських, так і українських вчених. Зокрема, С. В. Семчинський крім філологічних аргументів вказує на добре відомий і документально зафіксований факт послідовності появи на світ дітей у родині Могил, за яким Петро не міг народитися раніше свого старшого брата. Крім того, в рік його народження на небі спостерігалася велика комета, а це за астрономічними даними припадає на 1596 рік. Отже, дискусія навколо дати народження Петра Могили продовжується.



1 Тут і надалі у квадратних дужках вміщені посилання на джерела, наведені у бібліографічному списку. Перше число, набране напівжирним шрифтом, позначає номер джерела, курсивом (там, де він є) позначені томи видання, прямим шрифтом указані сторінки.



Батьком Петра був валашський, а згодом молдавський господар Симеон Могила. Після його смерті, що сталася внаслідок зловмисного отруєння, родина переселилася на терени західної частини України, що входили до складу Польщі. Тут вона мала добрі стосунки з львівським братством і, як засвідчують документи, впродовж багатьох років підтримувала його значними грошовими внесками, навіть коли для цього доводилось вдаватися до позичок. Можливо, що в школі львівського братства Могила одержав початкову освіту. Його опікуном, як і Томаша Замойського, стає коронний гетьман і канцлер С. Жолкевський. Сестри Могили взяли шлюб із представниками українських і польських магнатських родин — Вишневецьких, Корецьких, Потоцьких, Пшерембських. Продовжував Могила освіту, за одними даними, у Сорбонні, за іншими — у колегії Ла Флеш, де нібито слухав лекції Франца Барона, що був учителем і Рене Декарта. Деякі дослідники вважають, що він учився також і в університетах Голландії. Але вірогідних документів про це досі не знайдено. Не виключено, що Могила студіював і в Замойській академії, куди згодом нерідко посилав своїх вихованців.

Ґрунтовність освіти Могили засвідчують написані ним твори, склад його бібліотеки, де були книги не лише з теології, а й з філософії, математики, медицини, а також добре знання як давніх — латинської, грецької, гебрайської, старослов’янської, так і сучасних мов — молдавської, української, польської, російської. Після завершення освіти він поступає на військову службу, 1621 року бере участь у Хотинській битві, але вже через кілька років постригається в ченці. 1627 року Могилу обирають архимандритом Києво-Печерської Лаври, а 1632 року — митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі. Помер Петро Могила на початку 1647 року. /6/

Дослідженню діяльності П. Могили, оцінці його постаті й значення в розвитку церковного життя в Україні присвячено численні публікації. Найґрунтовнішими з них є праці С. Т. Голубєва «Київський митрополит Петро Могила та його сподвижники» та А. Жуковського «Петро Могила й питання єдности церков». Проте й досі немає систематичного аналізу творів цього визначного діяча і мислителя, розкриття їх загальнокультурного і світоглядного змісту. Саме такому аналізу з переважним наголосом на головному творі Могили — «Требнику» — й присвячена пропонована розвідка. Спонукою до неї стало друге видання цієї фундаментальної праці 1988 року та змістовна передмова до неї, написана А. Жуковським. Але наш аналіз «Требника» та інших творів Могили здійснюватиметься в іншому аспекті, ніж у згаданій передмові.

Згідно з задумом автора, «Требник» буде розглянуто в культурно-світоглядному контексті всіх інших творів Могили. Наше завдання полягатиме не стільки в пошуках та вивченні історичних документів і свідчень, дотичних до церковної діяльності Могили, на чому зосереджували свою головну увагу попередні дослідники, і не в ознайомленні читача з величезною літературою, присвяченою його особі, скільки в тому, щоб крок за кроком прочитати всі твори, пов’язані з іменем Могили та його однодумців, і на підставі їх аналізу зробити висновок про нього як ідеолога, мислителя, богослова, церковного і культурного діяча, загалом людину своєї доби.

Позаяк твори Могили під цим кутом зору ще ніким систематично не вивчалися, їхній зміст сучасній науковій громадськості майже невідомий. Тому автор звертатиметься до цитування цих творів мовою оригіналу, іноді й досить великих уривків, аби краще ознайомити з ними читача, допомогти йому подолати кілька тисяч сторінок, написаних кирилицею, й відчути присмак та дух тієї доби. Щоб полегшити розуміння тексту, зауважимо, що літера «Ђ» переважно читається як українське «і», а твердий знак після приголосних у середині слова — як «о». Титла, діакритичні знаки, надрядкові літери введено в рядок, увесь текст цитат транслітеровано сучасним українським шрифтом відповідно до правил, запропонованих 1988 року Інститутом мовознавства АН УРСР [47, 10 — 11]. Винятком» є лише «Катехізис» Петра Могили. Автор пропонованої читачеві розвідки зміг дістати лише його московське 1696 року видання під назвою «Ортодокс омологія сирЂчь Православное исповЂданіе кафолическія и апостолскія церкве восточныя», перекладене тогочасною книжною російською мовою з великою кількістю церковнослов’янських слів. При цитуванні цього твору титла, діакритичні знаки, надрядкові літери також введені в рядок, але деякі літери кириличного шрифту, які не вживаються нині, передані відповідно до сучасного російського алфавіту, крім «Ђ» та «і», /7/ все ж інше подається згідно з оригіналом. Оскільки традиція прочитання літери θ («тета») нині змінюється, і це зафіксовано мовною конвенцією (1994 рік), нещодавно прийнятою українськими вченими, автор прагнутиме передавати її в словах грецького походження як «т»: теологія, атеїзм, театр, міт, Теодосій, Теофан тощо. В аналогічних словах російських текстів XVII і пізніших сторіч буде збережено її відчитання як «ф». Числа — роки, дні місяця, пагінація сторінок тощо, які в тогочасних текстах позначалися літерами кириличного письма, передані прийнятими нині для цієї мети відповідними арабськими цифрами.

Поряд з цими мовними застереженнями у вступі доречними будуть і кілька зауваг та пояснень щодо методу опрацювання теми. В центрі уваги дослідника перебувала постать видатної суспільної людини першої половини XVII сторіччя з її релігійними, світоглядно-філософськими, моральними уявленнями, а також із не завжди раціонально осмисленими почуттями, гадками й забобонами. Розглядаючи їх у зв’язку з політичними, соціальними, господарськими реаліями, автор намагався уникнути економічного редукціонізму й дати образ тогочасної історичної доби як цілісності, в якій духовні та матеріальні чинники взаємно зумовлюють і доповнюють один одного. Це потребувало комплексного підходу до об’єкта дослідження, використання даних багатьох споріднених наук — історіографії, релігієзнавства, філософії, мистецтвознавства, етнографії та інших. Адже всі залишки минулого, всі знакові системи, втілені в мові, в богослужбовій символіці, в творах мистецтва, предметах побуту, описах звичаїв і ритуалів, утворюють об’єктивні, незалежні від дослідницької думки зв’язки, що з різних боків розкривають цю історичну цілісність.

Автор пропонованої розвідки був далекий від однобічного використання як методологічної засади свого дослідження лише ідеї лінійного поступу в світовій історії, в тому числі і в історії духовного життя суспільства. Адже ця ідея змушувала дослідника розглядати минуле, кожний попередній етап як щабель на шляху до сучасності, а сучасність — як ключ до прочитання минулого. Вона перешкоджала досліджувати попередню історію в її неповторній самоцінності й була телеологічною за своєю сутністю. Крім того, вона орієнтувала увагу вченого лише на змінюване, обходячи повторюване, передусім стабільні соціальні структури довготривалого існування. Прийшовши на зміну ідеї циклічного руху історії, ідея прогресу пережила свій розквіт у XVIII — XIX сторіччях і після суспільних катаклізмів XX сторіччя (світові війни, руйнівні економічні кризи, розчарування наслідками науково-технічної революції, насування глобальної екологічної катастрофи тощо) почала занепадати. /8/

Але історія вивчає людину, її духовне і суспільне життя в часі, вона за визначенням є наукою про зміни, розвиток та його етапи. Тому виникла нагальна потреба не елімінувати ідею прогресу, а надати їй належне місце і ввести в більш широкий контекст історичного синтезу, який би унеможливлював її абсолютизацію. У цьому концептуальному полі повинні знайти місце не лише динаміка, розвиток, прогрес, а й статика, тривалі стабільні стани, функціювання. Бо без такого дослідження неможливо вивчати економічні, соціальні, ментальні структури, парадигми, способи, стилі богословського, філософського, мистецького мислення, а також архетипи психіки, які існують упродовж тривалого історичного часу. А це, у свою чергу, зумовлює необхідність не лише діахронічного, а й синхронічного аналізу.

Джерелознавчою базою цього дослідження є історична пам’ятка, тобто певна виокремлена для детального культурно-світоглядного аналізу сукупність книжкових текстів, до яких був дотичний Петро Могила. Для автора, який завжди працював з текстами пам’яток, це твердження має принципове методологічне значення, оскільки, за його переконанням, метод створюється не до початку дослідження, не без ознайомлення з тим, що досліджується, а в його процесі. Він є результатом тривалого досвіду дослідження об’єктів того чи того роду й лише як такий може ставати вихідним пунктом та умовою їх подальшого пізнання. Тому формування методу потребує високого професіоналізму від учених у тій галузі знань, для якої він створюється. Подібні переконання склалися у автора як захисна реакція проти ідеологічно-методологічних настанов, що диктувалися науці й виводилися із загальних партійних і політичних міркувань, а не з фахового осмислення закономірностей її розвитку в тій чи тій галузі. Спекуляції в царині методології впродовж десятиріч затримували науковий поступ, вони не враховували того, що метод повинен передусім бути придатним для дослідження об’єктів саме цього роду, відповідати досягнутим наукою засобам їх осягнення та витлумачення, а не пануючим серед певних прошарків суспільства швидкоплинним ідеологемам, що змінюють одна одну, не занурюючись у глибини світобачення, різноманітних теорій та не завжди відрефлектованої буденної свідомості минулих епох.

Але автор аж ніяк не вважає, що дослідження починається без будь-яких методологічних засобів та орієнтирів. Як правило, вчений завжди використовує як свій, так і набутий іншими фахівцями методологічний досвід праці з подібними об’єктами, осмислює тенденції розвитку й закономірності руху науки як у конкретній галузі, так і в суміжних дисциплінах. Тому, приступаючи до вивчення пам’ятки, він уже має в голові певний його ідеальний конструкт, начерк засобів роботи з /9/ ним, який або відкидається, або коригується й доповнюється в процесі дослідження. В певному розумінні реконструюючи історію, вчений її конструює, витворює свій предмет і джерело для свого дослідження.

Адже сама по собі історична пам’ятка є річчю у собі, вона німа, мовчить, доки дослідник не почне задавати їй запитання, не вступить у діалог з людьми давно минулих сторіч. Задаючи пам’ятці дедалі нові запитання, формулюючи перед нею проблеми дедалі більшої загальності, вчений не лише робить її річчю для нас, але й може здобути відомості про те, що безпосередньо в ній не висловлене, а міститься імпліцитно. Зокрема, автор пропонованої читачеві розвідки, досліджуючи «Требник» та інші твори Могили, ставив питання: на які книги та на яких вчених і письменників посилається мислитель, які історичні імена й події він згадує та описує, які географічні та геополітичні реалії називає, які слова української мови вживає, чи звертається до інших мов, якими поняттями й категоріями богословського, філософського, наукового змісту оперує, які логічні дії, особливо засоби доведення, використовує. Цікавило автора й те, як Могила розв’язував проблему Бога і людини, що він думав про державу і церкву в Україні, як мислив собі співвідношення знання, побожності та моральності, якого значення надавав освіті, книгодрукуванню, театру, архітектурі, графіці, а також як ставився до наукових і культурних здобутків народів Заходу і Сходу Європи, які відрізнялися за своїми конфесіями. На всі ці питання автор намагався знайти відповіді в досліджуваних творах. Але чи не найвагомішим з усіх поставлених перед згаданими історичними пам’ятками питань було, з погляду автора, питання про те, чи відіграли твори й діяльність Могили певну роль: якщо відіграли, то яку, в духовному єднанні українського народу, у витворенні єдиного комунікативного простору його культури, а відтак і в націотворенні. На всі ці питання твори Могили змогли дати дослідникові цілком переконливі відповіді. Справа, отже, за їх осмисленням і герменевтичним опрацюванням.

Витлумачуючи пам’ятки минулого, дослідницька думка розкриває дедалі нові грані, які не були об’єктом уваги попередників, а також історичну зміну їхнього значення в духовному житті народу від часів створення й до сьогодення. Це великою мірою залежить як від наукової та загальнокультурної підготовки вченого, світоглядної широти і спрямованості його мислення, так і від інтелектуального рівня, ціннісних орієнтацій, духовних і суспільних запитів доби. Наша доба саме й відкриває можливості для нового витлумачення значення спадщини Могили в розвитку української культури і, врешті, вперше унагальнює вимогу систематичного прочитання та осмислення його творів. /10/

Методологія історичного синтезу спонукає до вивчення діалогу культур різних епох і народів. При розгляді проблем, що стосуються часів великої історичної тривалості, вона наголошує на необхідності з’ясування місця кожної пам’ятки, особи, напрямку в зв’язку попередніх і наступних етапів розвитку культури. Зусилля автора пропонованої розвідки спрямовувалися переважно на виявлення саме таких культурно-світоглядних проблем у творчості Могили. Адже багатьма з них — зокрема проблемою «Бога — світу — людини», сенсу людського буття, життя й смерті, добра й зла, передвизначення й свободи волі, любові й милосердя, освіти й виховання, церкви й держави, права й моралі — цікавилися мислителі як попередніх щодо Могили, так і наступних епох. Чимало ідей, наявних у творах Могили, згодом привертали увагу не лише Т. Прокоповича, Г. Сковороди, П. Юркевича, а й В. Соловйова, М. Бердяєва, П. Флоренського, а також С. Кіркегора, М. Шелера, М. Бубера, Ж. Марітена, Е. Фромма, М. Гайдеґера та багатьох інших мислителів. Вони є, так би мовити, наскрізними в історії генетично пов’язаних культурно-світоглядних систем. Прочитання спадщини Могили в контексті української, молдовської та світової історії культури й філософії є окремою великою темою, яку автор полишає майбутнім дослідникам, створюючи для їх праці лише певні передумови.

Нарешті, зазначу, що цю розвідку було задумано як дослідження у співавторстві з Г. О. Бобине, котрий спеціалізується на вивченні гуманізму в духовній культурі Молдови. Але в процесі роботи над темою з’ясувалося, що для визначення ролі Могили в синтезі духовних культур Заходу і Сходу Європи (саме таким був наш вихідний задум) потрібно спочатку дослідити всі твори мислителя й їхнє значення для духовного та суспільного життя як України, так і Молдови. У зв’язку з цим свої наукові зусилля дослідники розподілили. Г. О. Бобине розпочав працю над вивченням спадщини Петра Могили в контексті молдовської культури, а автор цієї розвідки — в контексті української. Тому, покладаючися на доробок свого колеги, який уже має з цієї теми кілька цікавих і вагомих публікацій [60, 131, 132, 133], автор лише побіжно заторкуватиме проблеми відносин Петра Могили і Молдови або ширше — Румунії.

Закінчуючи вступ, автор хоче скласти щиру подяку В. І. Шинкаруку, С. Б. Кримському, В. С. Лісовому, Ю. В. Бадзьо за цінні поради, консультації, тривалі обговорення проблем, які розглядаються в праці. Особливо автор вдячний В. Є. Бишовцю за моральну підтримку та постійну допомогу в працесі видання книги, а також співробітникам відділу історії філософії України Інституту філософії НАНУ. Вони були першими слухачами великих уривків з пропанованої читачеві розвідки і висловили чимало слушних зауважень, врахованих при її /11/ доопрацюванні. Автор висловлює найтепліші почуття вдячності О. С. Онищенку, В. І. Куценку, В. С. Горському, О. В. Мишаничу і всім, хто підтримав це видання листами-рекомендаціями а також науковцям відділу стародруків Бібліотеки НАН України ім. В. І. Вернадського та інших бібліотек і музеїв котрі не шкодуючи часу і праці, забезпечували дослідника необхідними текстами, матеріалами й довідками.








L’arbre généalogique de la famille Mohyla (Movilă)

Генеалологічне дерево родини Могил.






Про автора



Валерія Нічик, доктор філософських наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України. Має біля 150 наукових публікацій. Впродовж 30 років разом з колегами-однодумцями, які утворили наукову школу, досліджувала лекційні курси професорів Києво-Могилянської академії, вперше перекладені з латини українською мовою. На цій основі була сформульована концептуально нова оцінка спадщини академії, видані твори М. Довгалевського, Т. Прокоповича, Г. Кониського, С. Яворського, Г. Сковороди, низка монографій, десятки статей. Відзиви про цей доробок публікувалися в Росії, Болгарії, Польщі, США, Канаді, Франції, Німеччині.

Відтак вчені перейшли до дослідження попередніх етапів розвитку української духовної культури, ввели в науковий обіг чимало нових імен і творів, відкрили цілий материк гуманістичної культури України, який ще чекає на своїх дослідників.

Цю книгу автор присвячує нам’яті батьків: Нічика Михайла Семеновича, котрий походив з козацького роду, та Мінько Лукини Романівни, яка вчилася разом з Докією Гуменною, слухала лекції Миколи Зерова і була аспіранткою Агатангела Кримського. З малих років батьки виховували своїх дітей в любові до України та наукової творчості, а саму можливість працювати в цій галузі вважали найвищим щастям.








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.