Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Валерія Нічик. Петро Могила в духовній історії України. — К., 1997. — С. 261-267.]

Попередня     Головна     Наступна





ВИСНОВКИ



Аналіз «Требника» та інших творів П. Могили підтверджує, що вони є органічною частиною всієї системи духовної культури українського народу першої половини XVII сторіччя. У них відбилися тенденції загального національного піднесення, гуманізація й демократизація культури та суспільного життя. Так само як «Номоканон», «Православное исповеданіе вЂры», «Требник» є передусім пам’яткою формування української національної церкви. Він є результатом систематизації, уніфікації й розвитку православного богослужбового чину, викладеного разом з його богословськими засадами з урахуванням організаційних та інших особливостей української церкви, що несли на собі відбиток звичаїв й традицій місцевого населення. «Требник» наближав церкву до народу і його визвольних змагань. Він був спрямований не стільки на боротьбу з іновірцями, скільки на розбудову, зміцнення й досягнення єдності внутрішніх засад духовності українського народу. Його автор добре розумів, що Україна не може чекати на порятунок від чужинців — ні від Польщі, ні від Московії, ні від Туреччини, вона мусить спертися на власні сили. Для цього треба виховувати народ, зміцнювати його дух, енергію, політичну волю, підносити його моральність і культуру.

Прагнення автора «Требника» сприяти розвиткові й самовизначенню національної духовності підтверджується його зверненням до розмовної мови українського демосу, історії його церкви, громадянського життя, книжності, до опрацювання української філософської й богословської термінології, до записів і використання українського фольклору, до посилення ролі казань та ораторського мистецтва у моральному та ідейному вихованні українського народу. Все багатство й різноманітність форм трудового життя населення України узагальнюється й освячується в «Требнику».

Головні ідеї «Требника» — діяльної любові, милосердя, терплячості, взаємної поваги людей — осмислюються як такі, що стосуються не лише окремих особистостей і народів, а й усього роду людського. Вони спрямовані на досягнення єдності християнських церков і взаємодії європейських культур і є, як і всі твори Могили, екуменічними за своїм змістом. Реалізація його ідей у створенні Києво-Могилянської академії, у потужній видавничій діяльності друкарні Києво-Печерської Лаври, у літературно-філософській і богословській творчості її вченого гуртка сприяла синтезу духовних культур Сходу і Заходу Європи, духовному збагаченню українського народу, прилученню його до культурних надбань, створених людством упродовж історії. Це не лише підвищувало його загальний /262/ духовний та інтелектуальний рівень, а й було передумовою активнішого входження в контекст світової історії й культури.

Твори та діяльність Могили не лише допомагали засвоєнню Сходом Європи філософського, наукового, богословського доробку Заходу, а й репрезентували перед Заходом культуру українського народу, православне віровчення, східну церкву. Про це свідчить і те, що його твори перекладалися й видавалися мовами багатьох європейських народів, були знаними, їх мали в своїх бібліотеках церковні й світські володарі, в тому числі й французькі королі. Через них Захід знайомився зі Сходом і знаходив там чимало своєрідного й неповторного. Проте справжній інтерес до культурних здобутків Східної Європи виник тоді, коли почався відхід від притаманної Просвітництву абсолютизації ролі розуму в суспільному поступові. Водночас це був і початок усвідомлення Заходом загальнолюдського значення східноєвропейських духовних цінностей.

Все сказане дає підстави для стислого формулювання авторського бачення творчості П. Могили, з’ясування його відмінності від концепцій деяких попередніх дослідників. Це бачення ґрунтується на виділенні в об’єкті дослідження, а ним були твори та діяльність мислителя, одного з важливих аспектів, а саме їх значення для українського націотворення. Під цим кутом зору осмислюється й узагальнюється вся багатогранна спадщина мислителя, що, звичайно, не виключає можливості й інших підходів та поглядів.

С. Голубєв та переважна частина дослідників XIX і початку XX сторіччя розглядали діяльність Могили і точки зору його місця в протиборстві католицизму та православ’я. А. Жуковський бачить її сутність у тому, що П. Могила розробляв і впроваджував у життя ідею єдності церков, релігійної толерантності та екуменізму. У запропонованій розвідці не заперечується необхідність обох цих підходів, оскільки вони розкривають справді важливі, хоча й різні грані спадщини київського митрополита.

Проте автор розвідки розглядає їх лише як суттєву передумову розпочатої Могилою розбудови духовної єдності українського народу, яка здійснювалася на ґрунті синтезу й переосмислення наукового, релігійного й політичного досвіду Заходу і Сходу Європи через такі інституції, як церква, школи, колегії, друкарні, а також через різноманітні види мистецтв, зокрема музику, живопис, архітектуру, театр. Саме ця його діяльність, на думку автора, є визначальною для оцінки ролі й місця мислителя в історії України. Адже без духовного єднання не могло бути й політичної консолідації українських земель в одну державу, якої досяг, хоча й не на тривалий час, Богдан Хмельницький. Формування національної держави, та ще й за умов іноземного гноблення, з необхідністю потребувало, /263/ як у давнину, так і нині, розвитку самосвідомості народу, розуміння ним спільності своїх інтересів, завдань і дій, виховання волі до цих дій. Тому доробок мислителя є актуальним і в наш час.

Автор не претендує на першість, розкриваючи значення творів і діяльності П. Могили для формування української нації. Цю проблему заторкували й інші дослідники. Зокрема, Френк Сисін у статті, вміщеній в уже згадуваному гарвардському збірнику, присвяченому Києво-Могилянській академії, зауважив, що «своїм використанням мови, історичних знань, давніх споруд і місцевого патріотизму Могила був утягнений у процес формування руської національної свідомості, а отже, й у процес формування сучасної української нації» [145, 186]. Але, на думку американського вченого, ситуація тут не є однозначною й потребує подальшого дослідження, бо, як він гадає, «народжений у Молдавії, Могила був лише побічно зацікавлений і проблемами будівництва української нації» [145, 187].

Безперечно, Могила ніколи не забував своєї батьківщини, того, що він є «воєводич земль Молдавських», і зробив вагомий внесок у розвиток її культури. Але й українська земля, її народ, церква з їх болями, потребами, історичною долею стали для нього не чужими, а своїми, рідними. Недарма у заповіті Могила називає Україну, митрополію Київську, Галицьку і всієї Русі «моїм домом, довіреним мені від Господа». Проте найвагомішим є те, яку роль об’єктивно відіграв Могила в тогочасній історії України та її подальшому розвитку. Саме виходячи з її вивчення автор пропонованої розвідки й спробував зробити певний крок на шляху того «подальшого дослідження», про який говорив Френк Сисін, і осмислити доробок київського митрополита крізь призму його ролі в процесах українського націотворення й надати такому підходові концептуального значення в оцінці всієї спадщини цього видатного мислителя, церковного й культурного діяча.

Внаслідок проведеного дослідження автор доходить висновку, що Могила, його однодумці та ідейні спадкоємці були потужним чинником формування спільноти, яка піднімалася над регіональними відмінностями численних розгалужень українського народу й, усвідомлюючи єдність своєї історії, мови, мітології, віри, звичаїв, ставала цілісною нацією.

Як засвідчують наведені уривки з творів Могили, він та його сподвижники добре розуміли неоднорідність тогочасного суспільства, наявність у ньому протиріч між вельможним панством та простолюдом, між козацькою старшиною та сіромою, між багатими та бідними. Ці протиріччя роз’ятрювалися й вміло використовувалися як польськими політиками та ідеологами, так згодом і російськими, особливо за часів Петра Першого. Українську знать зваблювали привілеями й /264/ маєтностями, залякували бунтами та ворохобством черні, а останній демагогічно навіювали переконання, що лише король або цар є її захисником від утисків і визиску старшини. Покладаючи надії на іноземних володарів, і ті і ті нерідко ставали знаряддям у чужих руках проти власного народу. За цих обставин Могила та його однодумці виступали за злагоду й примирення в українському суспільстві його різних станів, висуваючи ідею християнської любові. Вони зверталися до неї як речники церкви, що перебирала на себе функцію держави — протидіяти всіма доступними їй засобами братовбивчій війні Русі з Руссю та остаточному розкладу суспільства. За цією ідеєю стояв загальнонаціональний інтерес, який вивищувався над інтересами станів. Тому вона виводилася не лише з теологічних аргументів, а і з наявності спільної історії, мови, звичаїв, а особливо спільних потреб у захисті батьківської віри, здобутих упродовж сторіч прав і вольностей. Піднесення «спільного блага», інтересів і потреб українського загалу над потребами окремих станів, конфесій, етнічних угруповань, намагання досягти між ними злагоди й примирення для реалізації мети, в якій були зацікавлені вони всі, безперечно, сприяли духовному й громадянському єднанню народу, яке було так потрібне для процесів націотворення.

Свобода нації ґрунтується на свободі людської особистості. Вона ж, як уважав Могила, будучи вершиною й метою світобудови, є, як і все суте, двонатурною — внутрішньою й зовнішньою, тому й її свобода є подвійною. Внутрішня є реалізацією даної Богом кожній людині здатності до самодіяльності її розуму й волі, вільного вибору між добром і злом. А зовнішня, пов’язана з природним правом, є можливістю сповідувати віру батьків, говорити рідною мовою, жити на землі свого народу, володіти й порядкувати власним майном тощо, що повинні гарантувати громадянські закони.

Захищаючи свободу волевиявлення кожної людини, Могила водночас наголошував на значенні права у життєдіяльності суспільства. Надання ним пріоритету законові й моралі перед особистою волею володаря вводило українську правосвідомість у контекст європейського політичного мислення. Звернення до понять «спільного блага» й справедливості дало можливість наповнити їх зміст українськими історичними реаліями, а згодом і використати для становлення й розвитку української національної ідеї. Все це було пов’язано з роздумами мислителя про майбутню державність в Україні, зумовленими тим, що формування української нації, яку в ідейному оточенні Могили нерідко називали «нацією Володимира», вступило в такий період, коли неминуче виникало питання про державно-політичне оформлення її статусу. Твори й діяльність Могили сприяли духовній консолідації нації; його ідеї, ввійшовши у свідомість інтелектуальної еліти, позначилися на подальших /265/ теоріях української державності, пов’язаних передусім з іменами Івана Виговського, Юрія Немирича, Івана Мазепи, Пилипа Орлика.

Могила був видатним церковним діячем і релігійним мислителем. Він не лише наблизив православну церкву до потреб та інтересів українського народу, а й вивів її з підпорядкування польській державній владі, спрямувавши на патріотичне служіння. Під керівництвом Могили ченці й духівництво активно працювали в галузі розвитку українського шкільництва, науки, книгодрукування, малярства, архітектури, хорового мистецтва та інших напрямків культури. Але чи не найбільше значення для тогочасних процесів націотворення з усього доробку Могили та його оточення мали систематизація та уніфікація православних канонів, догматики і чинів богослужб, розширення вживання української мови в церковних книгах та відправах, що через провідну роль релігії та церкви в тогочасному ідейному й духовному житті великою мірою сприяло витворенню єдиного комунікативного простору культури. Саме досягненню цієї мети й слугували «Требник» та «Православное исповЂданіе».

Вплив цих та інших творів і діяльності Могили загалом поширився на духовне життя всіх православних народів і набув світового розголосу. Продовжуючи започатковану Могилою традицію, його вихованці й послідовники, хоч би куди закидала їх доля, завжди сприяли розвиткові науки й культури, пробудженню національної свідомості та визвольним змаганням тих народів, серед яких жили й працювали, бо вони пам’ятали боротьбу за свободу власного народу.

Хоча Могила був передусім богословом, а не виключно фаховим філософом, його твори містять чимало світоглядно-філософських понять, категорій, ідей. Своїми науковими студіями він зробив вагомий внесок у розвиток української філософської термінології, збагатив її українськими відповідниками вживаних на Заході категорій. Могила започаткував в Україні цілу плеяду мислителів, які викладали філософію, досліджували її проблеми, писали філософські твори, провадили філософські диспути, тобто займалися професійною філософською діяльністю — це і І. Гізель, і С. Яворський, і Т. Прокопович, і Г. Щербацький, і Г. Кониський, і Г. Сковорода. Але ні Сковорода, ні Могила, звичайно, не були першими українськими філософами, бо розвиток філософії на наших землях розпочався задовго до них і рух дослідницької думки в глибину віків відкриває все нові й нові визначні імена. І все ж безперечно, що саме з іменем Могили та його сподвижників пов’язаний початок систематичного викладання філософії як певної системи наукових знань, перехід від філософії, що розумілась як мудрість та життя в істині й відображала духовно-практичне опанування світу, до філософії, що давала /266/ його теоретичне осягнення. Філософія відокремилася від теології й виділилася в окрему форму суспільної свідомості. А позаяк філософія є знаряддям синтезу структурних компонентів культури в цілісну систему, то відтоді цей поняттєво-категоріальний синтез почав здійснюватися в українській культурі на теоретичному рівні. З філософським доробком Могили та його послідовників у заснованій ним академії пов’язані також певні зміни в ментальності українського народу та її спрямування у бік раціоналізму.

Все це мало значення для витворення атмосфери духовного зближення й порозуміння в Україні. Адже професори академії, попри всі відмінності в їхніх поглядах, належали до однієї філософської школи з єдиною методологією, теоретичним рівнем і бароковою сутністю. Тисячі вихованців академії поширювали їхні ідеї по всій Україні, вони проникали в культуру й свідомість і через публіцистичні, історичні, художні і мистецькі твори. Але все це стосується не лише філософсько-світоглядних знань, а й ідей, пов’язаних з теоріями і концепціями української історії, поетичного, ораторського та інших мистецтв, природознавства, математикою, астрономією й особливо богослов’ям. У такий спосіб заснована Могилою колегія виконувала функцію духовного єднання, культурно-світоглядної консолідації українського суспільства.

Ім’я Могили згадується в усіх підручниках, нарисах, багатьох дослідженнях з громадянської та церковної історії України, історії її літератури, освіти, науки, мистецтв. Але різні автори, як показав А. Жуковський [79, 17 — 46], оцінюють його постать не однозначно. Одні вважають Могилу видатним, ба навіть великим мислителем, богословом, церковним та культурним діячем, інші ставляться до певних аспектів його діяльності критично, закидаючи передусім те, що він і створена ним академія нібито нічого не дали для власне української культури й, орієнтуючися на західні зразки, навіть загальмували її розвиток. Подібні думки можна знайти і у П. Куліша, і у М. Грушевського, і у І. Франка, і у С. Єфремова, і у І. Крип’якевича. Зокрема, останній писав: «Могила та його гурт при своїх реформах майже цілком ігнорували дотеперішні здобутки українського культурного життя і взагалі національної традиції. Вони використовували західні зразки і часто брали їх без ніяких змін, не задумуючись над тим, чи західні набутки в усьому надаються до українських відносин. Це привело до вияловлення культурного життя» [89, 166].

Але від того часу наука зробила значний крок уперед. Розпочалися систематичні переклади з латини та докладні дослідження лекційних курсів, які викладалися в Києво-Могилянській академії. Ознайомлення з текстами лекцій дозволило розкрити їх зв’язок з попередніми етапами української культури і побачити в них не лише схоластику, а й /267/ елементи ідей Відродження, Реформації, раннього Просвітництва. Це дало можливість концептуально пов’язати їх з українським бароко й переглянути попередні оцінки, які тлумачили згадані курси як виключно схоластичні, відірвані від життя нації, рабські копії західних учень. І навряд чи знайдеться сьогодні вчений, котрий наполягатиме на тому, що «Хроніка з літописців стародавніх» Теодосія Сафоновича, «Конституція» Пилипа Орлика, драми «Володимир» та «Похвала Дніпру» Теофана Прокоповича, «Милость Божія», «Разговор Великороссии с Малороссиею» Семена Дівовича, казання Йоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського, Данила Туптала, діалоги Григорія Сковороди та твори численних інших професорів і вихованців академії були відірвані від української культури, від потреб тогочасного суспільного життя й нічого не дали для їх розвитку.

Ще більшою мірою це стосується творів засновника академії Петра Могили, бо названі письменники й мислителі були його послідовниками, він же започаткував радикальну переорієнтацію інтелектуального й духовного життя України на досягнення теоретичного рівня, на засвоєння наукових здобутків Заходу для розвитку власних церковних і культурних традицій. Тому, не вступаючи в полеміку з великими авторитетами минулого й ґрунтуючися на дослідженні спадщини Могили, автор пропонованої розвідки всім її змістом намагався висловити й аргументувати відмінну від викладеної ними точку зору. Наскільки ця спроба є переконливою, хай судить читач. На разі автор сподівається, що потреба її відхилити, уточнити або погодитися з нею спонукає до подальшого вивчення творів П. Могили та його однодумців і з’ясування їх культурно-світоглядного значення в історії України. А це сприятиме дослідженню як попереднього, так і наступного щодо Могили періодів розвитку церковного, духовного, наукового життя українського народу в контексті світової культури. /268/



Твори Петра Могили.








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.