[Валерія Нічик. Петро Могила в духовній історії України. — К., 1997. — С. 278-310.]

Попередня     Головна     Наступна





ДОДАТКИ

«Казання про владу» та «Передмова до шлюбу» з «Требника» Петра Могили у перекладі сучасною українською мовою О. В. Логвиненка



КАЗАННЯ ПРО ВЛАДУ
що може зв’язувати і розв’язувати [гріхи], дану Христом Богом і сповіщену предивним видимим чудом, яке є явленим знаменням Істинної Церкви


Неперевершений у славі Господь і Бог наш, Ісус Христос, творячи чудеса, прославив свою єдину Церкву, яка є істинно святою й прекрасною у правді, і предивним чином, навіть серед лиха й гоніння, — бо ж у них вона, як золото в горні, випробовується, — завжди прославляє. На цій істинній вірі, як на несхитній основі, за твердженням Апостола, повинна утримуватися Церква. Ніхто ж іншої основи покласти не може, крім тієї, що вже є, — Ісуса Христа і його Божественної обіцянки: «І на цьому камені заснувати Церкву мою», як це в Петровій сповіді: Ти є Христос, Син Бога живого, віддав Божественну свою силу і предивну владу апостолам, а через них і Церкві, її архієреям та ієреям, віддав також і можливість судити, що дана Йому від Отця. Коли ж, по воскресінні своєму, дихнув на учнів та апостолів і сказав: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому ж затримаєте — затримаються» (Йоан. 20, 22 — 23). Що може бути вище за ту владу, яку від Христа Бога й Нареченого свого має свята Східна Православнокатолицька Церква у своїх архієреях та ієреях. На небі вищий за всі сили тільки один Бог, — то ніхто ж інший не може відпускати гріхи — тільки Він один, а не князь світу цього, як про це говорить святий Золотоуст у книзі «Про священство» (у другому слові глави четвертої): «Не ангелам і архангелам Бог дав владу цю; на небі ж утверджено так: «Що на землі зв’яжеш, те буде зв’язане на небі; і те, що ти на землі розв’яжеш, те буде розв’язане на небі». Таким чином, мають владу зв’язувати й ті, хто володіє землею, але тільки тілесно. Цей же союз стосується насамперед духа й походить з небес, бо якщо ієреї щось зроблять внизу, на землі, те, звісно, сам Бог угорі творить. Що ж це інше, як не те, що вся небесна влада дана через ієреїв, бо він говорить: «Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому ж затримаєте — затримаються». Яка влада може бути більшою за цю? Увесь суд віддав Отець Синові, бачу ж можливість судити, віддану ієреям від Сина.

Святий же Теофілакт говорить у книзі «На Йоана» (розділ 20): «Бачимо ми ієрейське достоїнство, котре є Божественним — /279/ Богу ж належить прощати гріхи». Отже, вшановувати їх належить, як Бога. Хіба ж вони не гідні цього? Завдяки Божому дару вони є служителями — і благодать діє через них, як через Валаамового осла. Не заборонено для дії благодаті інше достоїнство. Тому й через ієреїв дається благодать, що ми є вираженням суті.

Святий Діонісій Ареопагіт у своїй книзі про церковне священновладдя, у розділі сьомому, про архієрейську владу, що від Христа Бога дана, так повчає: «Священновладці мають силу відлучати, тому що через вуста їхні висловлюються божественні виправдання, і треба підкорятися їм не в безсловесному прагненні, а як всепремудрому боговладдю, подяку йому висловлюючи, — то і ті тайноначальним Духом спонукані витлумачувати і заслужено засуджених відлучати. Прийміть же, — говорить, — Духа Святого! Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому ж затримаєте — затримаються». І тому Божественне Одкровення від Пресвятого Отця відкрилося йому в таких словах: «Що ти на землі зв’яжеш, те буде зв’язане на небі; і те, що ти на землі розв’яжеш, те буде розв’язане й на небі» (Мат. 16, 19). Це ж дано й усякому священновладцеві, подібному до нього, Бога Синова, як такому, що пояснює виправдання, котре міститься в одкровеннях, і який, маючи владу, любих Богу приймає, безбожних же відмітає. Оскільки ж священне богослів’я, як заповідано, має саме дієву силу, то й не плоть і кров відкриває, а навчає Божественному розуму. То відлученому треба звертатися до ієреїв і до всіх священновладницьких сил, які відкривають те Божественне тайновладдя. І ці ж священновладці роблять як потрібно. Отже, тих, хто має джерело своєї дії від Бога, належить слухатися, бо Христос говорить: відкидаючи вас, мене відкидають. Тому ця влада духовна, бо вона тих, хто занепав у гріх і дійсно розкаявся, від гріха звільняє, надмірно ж розбещених і не покірливих, що у гріху й беззаконні перебувають, а також тих, хто не розкаявся, зв’язує. Але ж влада ця справді від Христа Бога, тому як щось ієреї розв’яжуть, то на небі це розв’язаним є, як щось на землі зв’яжуть, то й на небі це зв’язаним є; небо ж не цією людською владою підтримується, а Божественною силою, даною від Христа Бога; ніхто ж гріхи прощати не може, як передрікається, тільки один Бог. Через ієреїв своїх Христос Бог, сам наділений владою Духа Святого, розв’язує і зв’язує. Прийміть же Духа Святого, — говорить Він, — кому відпустите гріхи, відпустяться йому, та й інше: влада Духа Святого — в розв’язанні і зв’язанні, вона — Церкві обіцяний Ключ в образі святого Петра, — і дала тобі ключа від Царства Небесного. Тоді ж, після воскресіння, вирішив дати прообраз усього церковного священновладдя через десять з’єднаних воєдино Апостолів. Він же зауважував: «Небо перед тими, хто кається, відкривається; перед непокірливими і /280/ розбещеними, що перебувають у непокаянні, замикається». Тому цю духовну невидиму владу Христос, Господь і Бог наш, дає одній лише своїй святій, чистій і непорочній Нареченій, Православно-католицькій Апостольській Церкві. Тільки в ній одній гріхи вірних, що впали в них після охрещення, таїнством покаяння через архієреїв та ієреїв розв’язуються й зв’язуються. У тій же самій істинній Церкві, котра є тілом Христовим, Христос, а не хто інший, є главою. Ця єдина церква є підпорою й утвердженням істини і Пречиста Діва (бо Вона пороку не має), що з єдиним чоловіком, Христом, заручена. А оскільки є певна різниця між неістинною і істинною Церквою, то про духовну силу й владу, яку дав їй Господь Бог, вічний її Наречений, предивним видимим знаменням чудово сповіщає. Єретичні й відступницькі зборища, які помилково називають себе Церквою Христовою, владу цю духовну мати не можуть, бо лише в істинній Православно-католицькій Церкві [виявляється] видимими чудесами справжня невидима влада, що від Христа дана й перед усіма постає явленою. Чудо ж це преславне справді було: коли найсвятіший патріарх та інші архієреї, владою цією, що від Христа їм дана, когось із тих, хто творив беззаконня й не покаявся, зв’яжуть і від Церкви відлучать, то тіло такого відлученого й духовно зв’язаного після смерті не зотліває і не руйнується, а кам’яніє, бубнявіє, наче тимпан, стає чорним, як вугілля, і в такому стані воно перебуває довічно.


До с. 280. Гравер Ілля «Життєдайне дерево». Ілюстрація до «Требника» 1646 року.


Усі видимі чудеса мають витоки в духовній владі, яка невидимо зв’язує душу і відлучення знімає, дає змогу споглядати Бога. Ця влада виявляється, коли відбувається духовне розв’язання душі, яка була зв’язана й відлучена від Бога, і коли тіло, завдяки прощальним архієрейським молитвам, перетворюється на порох. І не дивно, отже, що Христос Господь дав їм велику духовну і невидиму річ, котрою є можливість в’язати й розв’язувати гріхи і котра є справою самого лише Бога — її не міг більшою мірою сповістити і видимими чудесами. І сам Господь використовував цю свою божественну владу над розслабленими — про те згадують три Його святи євангелісти (Мт. 4. 24; Мр. 2,9 — 12; Лк. 5. 4 — 10). Коли Він вирішив простити гріхи, то утвердив це явленими чудесами, говорячи: «Та що б ви знали, що Син Чоловічий має владу на землі гріхи відпускати» — мовив розслабленому: «Кажу тобі: Встань, візьми твоє ліжко та й іди додому». (Лк. 5. 24). Зважте й зрозумійте ті, хто чудеса не визнає, а також ті, хто ремствує й прагне оганьбити Його, що владою Божества свого, духовною й невидимою, Христос Бог розслабленого від гріхів розв’язав, справжнім словом володаря відпустив його гріхи. Цю ж духовну владу віддав Господь своїй Церкві: ця ж влада, котра всіма відчувається, у Церкві невід’ємно в цілісності і вседовершеності перебуває і видимим цим знаменням, наче царською печаткою, позначається. Це чудо відчувають не тільки правовірні християни, /281/ що належать до істинної Святої Східної Церкви, а й, значно більшою мірою, сповіщення істинні нашої православної віри й влади, що від Христа Церкві Святій дані, визнають і агаряни (турки). Про це свідчить політична історія Константинопольська, описана грецьким істориком Теодосієм Зигомалою в книзі, що має назву «Турко — Греція» і видана грецькою та латинською мовами, у першій книзі, на аркуші 271, в іншому місці, у другій книзі, на аркуші 132, є про це свідчення. Приблизно 1496 року царював у Константинополі нечестивий агарянин султан Мехмед, що першим поширював над Царгородом свою люту і безбожну владу. У цей час на найсвятішому Св. Андрія Апостола Константинопольському Престолі Вселенського патріаршества перебував, був архієреєм і правив церковним кермом блаженний Максим, котрий вважався в богословських і філософських вченнях вправним і відомим своїм благочестям чоловіком. У султановому палаці відбулася розмова, на якій були присутні багато мужів, родом з міста Трапезунда, чеснот великих і вченості, серед них відзначався син Аміруци потурчений, що його турки назвали Мехмет-бег, вельми освічений. Пречудово володіючи і грецькою і арабською мовами, він книги наші, що в них містяться виклади змісту християнської віри, з наказу султана переклав арабською мовою. Отже, султан і поцікавився в цього премудрого чоловіка й інших придвірних, які були освіченими у догматах віри християнської, а вони йому ясно й зрозуміло виклали основи й догмати християнської віри. Почувши це й пройнявшись ним, султан відчув велике натхнення. Серед іншого було повідано йому, що коли християнський єпископ чи священик людину, котра має якийсь гріх, відлучить від церковного зібрання, і якщо людина не може виправитися й очиститися і, залишаючись проклятою, у такому відлученні помирає, то тіло її, у землю поховане, не зотліває, а перебуває мовби тимпан надуте і набубнявіле, і якщо й тисяча років пройде після поховання, воно на порох не перетворюється, залишається, наче щойно поховане. Серед іншого запитав їх султан і про те, чи в змозі архієреї, розв’завши і відпустивши гріхи, досягти того, щоб тіло на порох перетворилося. Вони відповіли, що можуть. Султан же, почувши про таке чудо, що трапляється в християн, був здивований і сповнений жахом. Після цього він, більше ні про що не запитуючи, звелів направити до патріарха посла, наказуючи патріархові пошукати тіло чоловіка, від церкви відлученого і давно померлого. Патріарх, це повеління почувши, негайно зібрав клір і сповістив султанове веління. Клірики ж, почувши це, здивувалися й разом з патріархом почали старанно розмірковувати, де можна було б знайти таке тіло давно померлого чоловіка. Одразу неможливо було відшукати, тож звернулися до султана з проханням дати кілька днів на пошуки. Отримавши потрібний час, пильно і дбайливо скрізь про те почали розпитувати. /282/

Згадали деякі зі старих кліриків, що ще за часів патріарха Геннадія якась вдова, у розквіті літ і краси, упала в гріх і мерзотність. Святий патріарх, довідавшись про це, заборонив їй так чинити, а припинивши й відхилившись від цього зла, покаятися і, речі гідні надалі роблячи, прощення сподобитися. Але ні умовляння, ні погрози покарання не вплинули на жінку, і вона ше гіршу скверну чинила. Патріарх же весь час спиняв її не лише особисто, а й звертаючись до князів і священного собору. Грішна ж вдова, будучи в омані під впливом диявольської хитрості, патріархові не лише чинила перешкоди, а й почала розпускати плітки; він же, почувши на себе це безпідставне оббріхування, дуже здивувався. Плітки, що виникли з цього, пролетіли по всьому Константинополю й по всіх його передмістях: тоді ж деякі повірили тому, інші ж увірувати не захотіли. Патріарх, прагнучи показати всім, що він не причетний до того, в чому його звинувачують, вирішив довести свою безвинність у такий спосіб: на велике свято зібравши архієреїв і весь причет церковний, служить Божественну літургію, а по її закінченні гучно — голосно промовляє такі слова: «Якщо слова ті, що їх попова вдова проти мене сказала істинні, то хай вона буде прощена і благословенна від Бога, і по смерті її тіло зотліє; якщо ж вона несправедливо оганьбила мене, то бути їй відлученою й непрощеною від Бога Вседержителя».

Саме так і сталося, — і меч справедливої Божої помсти не забарився. Як на диво, після цього на чотирнадцятий день через внутрішню хворобу її забрала зла смерть. Поховане тіло цієї безчесно померлої жінки в землі не зотліло, воно залишалося цілим і непорушним, наче тільки — но поховане, навіть волосся на голові не відпало, мовби жива жінка лежала в гробу, — хоч насправді минуло двадцять вісім років після відлучення її. Про цю жінку, кажу, розповіли клірики, що вона союзом відлучення зв’язана, про неї ж добре відомо, що вона безчесно оганьбила блаженного патріарха Геннадія. Собору, який зібрався, доповіли, що відомо про жінку, котра преподобним патріархом була відлучена від церкви. Патріарх Максим, почувши звістку про те, що знайшлося тіло людини, відлученої від церкви, звелів знайти місце, де лежить поховане тіло, і про нього повідомити. Коли була знайдена труна, зрадів патріарх і вийшов із церкви разом із усім кліром і великим царським чаушем, і поспішив якомога швидше дійти до місця, де стояла відкрита труна з тілом давно померлої жінки. Знайшовши її тіло цілим і нетлінним, на вигляд чорного кольору і наче тимпан надуте, здригнувся від його проклятущості і, дивлячись на тіло, гірко заплакали, налякані страшним Божим судом над ним. Відразу патріарх і чауш іменем султана наказали його слугам, щоб вони сповістили свого господаря, що тіло знайдено, і запитали, що він з цим тілом захоче робити далі. Вони ж, тільки почувши про чудо, швидко рухаючись, відразу повідомили султана. /283/ Султан, почувши цю звістку, негайно послав своїх вірних слуг роздивитися на це. Вони ж, прйшовши і роздивившись, після повернення сповістили султана про страшну річ, яку бачили. Султан, позвавши декого зі свого синкліту, дав їм царську печать свою і звелів покласти те тіло на місце, що охоронялось, й позначити печаткою. Прийшли вони й побачили тіло, вигляд якого викликає плач, і пройнялися жахом. Виконуючи царське повеління, взяли те тіло, внесли в Преділ церкви і поклали в раку, наклавши зверху печать. Потім запитали патріарха, що буде з тілом далі і що відповісти султанові. Запитали вони й про те, чи довго тіло буде незотлілим і чи скоро Бог звелить йому перетворитися на порох. Патріарх відповідав їм, зазначаючи: «Прочитаю я над ним молитву, яку належить читати над відлученими, відповідно до того, що затверджено, і впродовж усіх днів буду творити молитви. Це ж зробивши, як написано, коли жінці почнуть видпускатися її гріхи, відправляючи Божественну літургію, прочитаю власноруч переписану мною молитву, тоді ж і вас покличу, щоб віднести тіло. Через кілька днів по цьому, переписавши того листа з відпусканням гріхів, патріарх сповістив царський синкліт, що можна винести раку з церкви після того, як буде відправлена над ним Божественна літургія. Тож скоро прийшли й згідно з повелінням султана винесли раку, що в ній сховане тіло. Відразу ж почали відправляти Божественну літургію за участю великої кількості архієреїв, ієреїв та дияконів багатьох християнських народів, а також тих, що належать до інших вір. Під кінець цієї літургії почав патріарх, дуже зворушений, зі сльозами читати над тілом листа про відпущення гріхів, що його переписав своєю рукою. Дивне розповім: відразу ж, о Божественне чудо, о Божественне милосердя і Його до людини невгасима любов! — велике чудо сталося в той час дією Божественних сил: коли патріарх читав розв’язання, на тому тілі сполуки й суглоби почали роз’єднуватися і розсовуватись так, що ті, хто стояв поблизу тіла, почули тріскіт від розходження кісток. Згодом усе тіло розпалося і розсипалося, і всі суглоби й кістки одна від одної порозділялися, і в цьому окаянному тілі жінки, що безневинно оганьбила патріарха, було все доведено до перетворення на порох. Але ж насправді, завдяки зусиллям патріарха, не лише почало розсипатися і перетворюватися на порох тіло, а й душа, звільнена від темряви, до світу святих увіходить, бо коли тіла всіх відлучених і від церкви гнаних перебувають цілими й нетлінними, душі їхні потребують розв’язання й звільнення з кайданів вигнання. Доки тіла їхні зв’язаними є і в землі не руйнуються й на порох не перетворюються, доти й душі їхні утримані у відлученні від споглядання Лиця Божого. Коли ж тіло, нарешті, звільнене від відлучення, тоді й душа з Божою допомогою звільняється від кайданів темряви і сподобляється життя вічного й світла негаснучого. Але до нашого оповідання /284/ варто повернутися, — ті ж, хто був біля раки, в якій лежало тіло відлученої жінки, побачивши це страшне чудо — руйнування суглобів і кісток, що одна від одної роз’єднувалися, — сповнені великим жахом, зі сльозами дякували Богові, який творить такі великі й преславні чудеса. Після закінчення відправи Божественної літургії, за повелінням князів, що були послані від султана, раку з тілом поставили в тому самому місці, де вона була раніше, замкнули двері й царською позначили печаткою. За кілька днів, знявши з дверей печать і підійшовши до раки, розпечатавши й відімкнувши її ключем, відкрили й побачили, що, отримавши милосердя, тіло зотліло й перетворилося на порох. Ті, хто бачив це предивне чудо, були охоплені жахом, і, поспішивши до султана, розповіли все, що сталося з тим тілом: чому відбулося відлучення, через який гріх було засуджено до нього і як, нарешті, [тіло почало зотлівати], і кістка від кістки від’єдналася, і воно розпалося. Почувши це, султан був дуже здивований і охоплений великими жахом, і він сказав: «Справді, віра християнська, без усякого заперечення, істинна». Що це оповідання дійсно правдиве, свідчить соборне послання того ж найсвятішого патріарха Максима, в якому розповідається про це чудо, що тоді сталося. Це соборне послання звернуте до преосвященного всієї Русі митрополита Симеона, до князів і до всього правовірного роду руського і дотепер у книгосховищі Святої Великої Києво-Печерської Лаври лежить, зберігається в оригіналі, що написаний слов’янською мовою з великою олов’яною печаткою, підписаний грецькою мовою і містить в собі таке:


Максим, милістю Божою Архієпископ Константинопольський,

Нового Рима і Вселенський патріарх.


Благодаттю Святого Духа братові і священнослужителю смиренного нашого кліра Симеону, митрополиту Київському і Усієї Русі, і всім єпископам, що перебувають під Київською митрополією, шляхетним і благовірним княгиням і князям, паням і панам, великим і малим, найчеснішим архімандритам, ігуменам та ієреям, багатим і бідним, чоловікам і жінкам, усім православним християнам грецького закону, дітям нашої Апостольської Церкви, у св. Охрещенні народженим, з неба званим синам і Світла та Раю достойним спадкоємцям. Благодаті вам і милості, і всіх благ, і спасіння, і благословіння від усіх джерел Бога бажаємо, і нехай Він вас і дітей ваших благословить і утримає в православ’ї й правді, — за це Бога Вседержителя молимо, і бажаємо вам з ласки Божої перемогти і скорити всякого ворога, супротивника і спокусника, і всеблаженного та безсмертного життя бажаємо удостоїтися вам. З милості Бога, будучи Його улюбленцем, був [чоловік] звільнений Ним з рабства, тож і ваша душа є звільненою від тортур диявола. Бог також і плоті вашій подарував безсмертне /285/ воскресіння, і розум ваш спрямував до Істини, щоб увірували ви в єдиного Бога, що має три Іпостасі, себто в Отця й Сина, і Святого Духа, Трійцю єдиносутню й неподільну, в Бога, що створив і передвизначив усе. Своїй Соборній Церкві, що Ним скерована, Апостолами і вселенськими соборами утверджена, Бог дав силу і благодать відпускати людські гріхи. У тій самій Церкві, котра наречена Соборною, відбувається освячення вашої душі й тіла, навчання ваше і прощення гріхів. Соборна Церква несхитно дотримується всіх установлень Вселенських соборів щодо віри, як про це зазначено в «Символі віри», нічого до нього не додаючи і не віднімаючи, а також зберігає і дотримується переказів св. Апостолів і богоносних отців, і дари сили та влади, дані їй верховними Апостолами, містить у собі, то ж, будучи смиренними, до Соборної Церкви наблизитесь. Каже їм Господь: приймете Дух Святий, ним відпустите гріхи, і вони відпустяться вам, і якщо їх зв’яжете, зв’яжуться вам. Тому що справді дав Господь такий дар влади й сили Церкві Своїй Соборній через своїх святих боговидців, Апостолів, говорячи: «Я з вами в усі дні, навіть на сконі віків». Саме такою є Соборна церква, у ній завдяки моєму смиренню велике диво було явлено і показано. Нечестивий і безбожний цар звелів, щоб наша Церква показала свою силу, — і благодаттю Пресвятого Духа посеред тернини засяяла й просвітліла Церква й Віра наша, так що всі нечестиві здивувалися й прославили Бога й Віру нашу, що єдина й славна є, бо перед великим зібранням людей було це чудово показано.

Був якийсь християнин окаянний, котрий не хотів чинити згідно із заповідями Божими, що викладені в Євангеліях. Багато людей виправилися за допомогою заповідей Божих, він же не схотів виправлятися і був проклятий, і коли припинилося його життя, незважаючи на те, що після того минуло багато літ, його плоть залишалася незотлілою, неначе закам’янілою. І принесли його до мого монастиря і сперли до деревини. Богоненависний цар, прагнучи спокусити нашу віру, звелів нам [прочитати] молитви й відправити над ним [обряд] прощення. Ми ж почасти зі страху перед царем, почасти спонукані милосердям [відправляти обряд] прощення, молитви за нього старанно принесли.

Бог же милосердний, прагнучи Церкву Свою прославити й віру християнську утвердити, перед невірними показав таке: незабаром розсипалася плоть його немов порох, і кістки його теж порозпадалися. Також і тіла померлих, котрі з давніх часів, будучи проклятими, і досі цілими й незруйнованими перебувають, після того, як над ними буде відправлено [обряд прощення], на порох перетворюються. Побачивши це чудо, народи багатьох вір прославили Бога і почали звеличувати віру християнську, під впливом тієї влади й сили, котру має Соборна Церква. Мужі, довідавшись про велич Вашого православ’я, /286/ зібрали собор святительський, і старанно молили всемогутнього Бога, у Трійці вшанованого, та умислили соборно й сотворили прощення від нашої Соборної Апостольської Церкви, Матері вашої [та повідомили] у всі країни ваші, усякому великому вашому православ’ю. І від святого великого собору вони послали до вашого великого православ’я екзархів наших, пречесного митрополита Єнісейського Нифонта й боголюбивого єпископа Іпакійського Теодорита з ними, — вони ж послані були донести — великому нашому православ’ю молитву й прощення від Матері вашої Соборної Апостольської Церкви, як було наказано.

І якщо хто захоче мати прощення від нашої Соборної Апостольської Церкви й від нашого великого собору, той нехай з вірою прийде до митрополита Київського й усієї Росії Симеона й до наших екзархів. Ми ж через митрополита Київського й усієї Росії Симеона й через тих, хто визначений екзархами, прощення по дару Св. Духа дамо вам. Ви ж, усі ті люди, що согрішили, висповідайтеся спочатку перед отцем своїм духовним і після того сповідайтеся митрополиту Симеону чи нашим чесним екзархам, митрополиту Єнісейському й єпископові Іпакійському, — їм же дамо волю і владу нашу соборну на те, щоб прощати гріхи. Отже, скільки людей не прийде до сповіді, до того висповідавшись перед своїми духовними отцями, — усе простять вам, і будете ви прощені від Бога й у цьому віці, і в майбутньому: і якщо хто був проклятий священиком, батьком чи матір’ю, або ж хто бив отця чи матір, — отже, з ким таке якимось чином трапилося, — то й це прокляття ми в змозі розв’язати й простити вам, і будете прощені й у цьому віці, і в майбутньому. Тож вилине й молитва моя, і прощення, яке дане з опорою на всіх святих, і влада, що її від нас мають митрополит Київський і всієї Русі, а також інші екзархи, — у тому випадку, коли хто прийде з вірою, наклавши певну епітимію. Ми ж молимося за вашу боголюбивість, за життя ваше в чеснотах і злагоді, щоб були ви достойні Царства Небесного.

Ваша ж Мати, Соборна Церква, якщо хто навіть багато від неї забажає, дасть йому; ця ж Церква і прощає, і благословляє, й освячує, і до Царства Небесного вводить. І ви її також любіть, і скоряйтеся перед нею, і навіть, нехтуючи вашими намірами, допоможіть їй, і творіть багато молитов за те, щоб стояла, утримувалася і святилася православна віра посеред тернини, зміцнена вашим православним благочестям, ним же й пишайтеся перед іновірцями. Це саме підтримує багатьох нужденних і звільнює багатьох полонених, і бідних рятує багатьох, і спустошені монастирі й прекрасні храми відновлює й керує ними, і тим, хто трудиться в них, подає допомогу, — ті ж, хто її здійснює, мають велику винагороду і прощення, і ми тих прощаємо. Подайте ж і допоможіть боголюбиво Матері вашій, /287/ Церкві, тож матимете велику віддяку й вінець. Подайте тлінне, тож сприймете нетлінне Царство Небесне. Подайте і через це вам Бог подасть, від якого все матимете, бо як будете благословенні, то й божественний голос почуєте. Прийдіть же, благословенні Отця мого, наслідуйте уготоване вам Царство, тому що милостиві були. І інші, допомагаючи цій Церкві Соборній, саме про них говоримо, благословення матимуть від Духа Святого і в цьому віці, і в майбутньому, якщо виправляться за допомогою покаяння і сповіді, заради цього й було написано це соборне послання.

У літо 1486, місяця липня, Индикта 14.


Підписано так: Максим, милістю Божою архієпископ Константинопольський, Нового Рима й Вселенський патріарх.


Поглянь, християнине священницького й мирського стану, і старанно прислухайся, як цей блаженний патріарх Максим у своєму соборному посланні нагадує премудрому руському роду, що не іншою якою, а Соборною Апостольською Церквою звільнений святим хрещенням від ідолослужіння, бо від Єгипта перейнялися світлом пізнання Триіпостасного Божества. Тож у цій Церкві, котра зветься і насправді є Соборною й Апостольською, приймають освячення, прощення й навчання. Церквою ж Соборною, істинною лише ця єдина є, від неї хто прийняв святе хрещення, оскільки в ній є істинні знамення справжньої Церкви, і хто вслухається в себе, відчують, що їх у собі мають. Ці ознаки справжньої Церкви такі: сповідання істинної віри, що йому Святі Апостоли навчали і Вселенські собори докладно роз’ясняли, зміст цієї Церкви передавали непорушним, без будь-якого додавання й віднімання, утримуючи цілісність в усьому. Ознаками істинної Церкви є дотримання церковних переказів і святих уставів, що походять від Апостолів і богоносних отців, а крім того, дари сили та влади, дані від Бога Апостолам, і повідомлення, як предивне чудо перед нечестивими агарянами було явлене з метою сповіщення істинної нашої віри, яка є від Бога.

Зрозумійте ж, правовірні нащадки руського роду, що в одній святій Соборній Апостольській Церкві влада, провіщена через істинні знамення за допомогою благодаті Господа Христа, єдиного її Вічного Нареченого, що перебуває невідступно з Нею навіть і до скону віків, і утримується в цілісності. І, як твердить святий Апостол, крім цієї однієї Церкви, що є підпорою й утвердженням істини, жодне єретичне й відступницьке зібрання не має цієї влади зв’язувати й розв’язувати [гріхи], якщо Христос, Господь Бог і єдиний її Наречений, таким ясним предивним знаменням ту силу, що має, усім показує, то безбожне катування християн агарянами [не може бути не покаране], і єретичні й відступницькі вуста можуть бути закриті. І якщо б хтось хотів узнати, чи було раніше в Церкві /288/ Східній коли-небудь таке чудо, як тс, що сталося перед нечестивим султаном Мехмедом, то, виходячи передусім з тієї історії, відповідаю: якщо, по-перше, з давніх-давен у нашій Церкві не було б такого чуда, що виявляло її владу, від Христа дану, то Аміруца й інші придворні розповіли б про це султанові, та оскільки з давніх-давен це доводилося бачити, і не тільки як незвичайну річ, а як давно відому, то нечестивого царя сповістили. По — друге, якби не було звичайним чудо в Церкві, якби воно раніше не траплялося, то не почав би патріарх Геннадій жінку ту відлучати, говорячи, що її тіло незотлілим перебуватиме. Але оскільки був давній звичай такого відлучення, і наслідком відлучення було таке диво, то він, дотримуючись давнього церковного звичая, ті слова промовив. По — третє, якби таке чудо не було наслідком архієрейського відлучення здавна, то про тіло відлученої не згадали б ні клірики, ні сам патріарх не наважився б у відповідь на повеління царя таке тіло шукати і, найголовніше, обіцяти, що воно перетвориться на порох. По — четверте, все свідчить, що це чудо з давніх-давен є в Східній Церкві, оскільки найсвятіший патріарх до посланих від султана говорить: «Якщо я створю молитву над ним, у звичайній над відлученим послідовності, як це написано». Треба зазначити, що послідовність ця не твориться знову, коли промовляється [молитва] над відлученим, а береться послідовність, з давніх-давен написана.

До того ж, для більшого переконання, маємо свідчення, що це чудо вже було з давніх апостольських часів в Святій Церкві святій Східній Православно-католицькій, і навіть перед тим.

Ця історія про відлученого єпископом ієрея, що потім став мучеником, в усіх давніх Прологах церковних міститься, і кожного року, у серпні, двадцять другого дня, у церкві я згадую її. Розповідає Філон, Христовий раб, як давно, у часи гоніння християн, на горі Синайській єпископ відлучив ієрея від служби, бо той мав провину. І пішов той ієрей в іншу країну, маючи певну потребу, і там був схоплений елінами і був катований ними нестерпно, але не зрікається від Христа, і відсікли його голову, після чого почав він вважатися мучеником Христовим. Невдовзі, вже припинивши гоніння, князь того міста, бачачи чудеса того мученика, побудував церкву і, взявши мощі його, поклав їх у раку і поставив її на середину в церковному святилищі. Запросив він єпископа й людей усіх, бо йому захотілося, щоб був відправлений обряд освячення церкви. Але коли ієрей хотів почати вечірню службу, просунулася рака і, незважаючи на те, що її ніхто не підіймав, почала виходити геть із церкви. Страх охопив усіх у церкві, і змушені були люди, що принесли раку з тілом мученика, поставити її в церкві на своє місце. /289/

Князь, побачивши це, злякався й почав сповідатися, плакав і звертався до Бога, говорячи: «Через гріхи мої не хоче святий вселятися в церкві цій». Також і всі люди плакали, дивлячись на це чудо. А з наближенням ночі явився єпископові святий мученик, говорячи: «Навіщо тужити, я ж не з вами в Церкві, — але великим проявом любові було б те, якби ви змогли піти до міста, де живе мій єпископ, і умовити його звільнити мене від заборони, якою він відлучив мене від церковної служби і через яку я не зможу разом із вами брати участь у богослужінні, а виходжу з церкви геть. І прийнявши вінець мучеництва, я, однак, Обличчя Христового не бачив, тому що перебуваю у відлученні. І сказав, звертаючись до єпископа: «Не розраховуй ти сам звільнити мене від відлучення, але той, хто відлучив мене, оскільки він ще живий, сам повинен звільнити мене. Я ж ні брати участь у богослужінні з вами не можу, ні бачити Обличчя Христового, бо Святителем сказано: «що ви зв’яжете на землі, буде зв’язане на небі», і це, як зазначив він, є невидимим.

Уранці єпископ переповів усе князеві. Почувши це від єпископа, князь утішився. Єпископ же, узявши з собою кількох паламарів, пішов до того єпископа, що був згаданий святим, і розповів йому все про святого мученика. Швидко зібравшись, він пішов з прибулим. І, прийшовши поклонитися мученику, сказав: «Христос, що зв’язав тебе моїм смирінням, нехай розв’яже тебе на майбутнє, заради пролитої за Його ім’я крові, воістину в майбутньому ти будеш перебувати з нами. По закінченню служби внесли раку в церкву, і більше вона не рухалася з місця свого, але багато чудес творилося від тіла того мученика на славу Божу.

Ця історія згадується в стародавньому слов’янському рукописному требнику, написаному в літо 745, Индикта 10, що його списав святий Анастасій, патріарх Антіохійський, і має таку передмову: «Розповідь про те, яким великим і ангельським є архієрейський сан... «, а початок його такий: «У церковному переказі Філона-філософа згадується те, що під час гонінь на християн якийсь єпископ відлучив пресвітера від служби...» Усе ж інше незмінне, навіть провіщення [усіх подій] до кінця в собі містить, і тому не повторюється.

Поміркувавши уважно, подивуйтеся тій предивній владі, що тільки одній Святій Церкві від Христа Бога дана і таким преславним чудом в ній запевнена, — тож у правовір’ї зміцнюйтесь і непорушно стійте. І де є така влада, там, без усяких сумнівів, є справжнє апостольське прийняття інших, дружелюбність, є там порядне священство, а також істинні таїнства, через які вірні приймають відпущення гріхів, усиновлення, освячення й благодать Божу, таким чином, і Царство Небесне успадковують. І завдяки цьому відомо, що віра наша істинна, крім неї, ніщо інше не може досягти такого рівня, і тому спасіння усієї нашої єдиної Соборної Апостольської Східної /289/ Церкви [полягає] в послуху духовному святійшому отцю й пастиреві нашому, патріарху Константинопольському (через нього Бог для зміцнення істинної нашої віри й показав таке чудо перед невірними агарянами).

У цій же справжній історії кожен може ясно побачити, як ще з апостольських часів і до наших днів таке чудо було створено над відлученими у святій Східній Церкві, оскільки в часи гонінь еліни, що були ідолопоклонниками, християн мучили за віру Христову. Але не тільки в часи давні таке чудо було проявом влади нашої церкви, від Христа даної, а й потім, у дні життя блаженного патріарха Максима, і навіть донині, це чудо трапляється, ту саму невід’ємну владу сповіщаючи.

У тій самій книзі, що має назву «Турко — Греція», від аркуша сто сорок шостого і до сто п’ятдесят першого розповідається про подібне чудо.

У літо 1500, під час царювання в місті Константинополі султана Баязета, безбожного агарянина, кермо церковне на патріаршому престолі тримав найсвятіший Пахомій, що був сімнадцятим патріархом після взяття агарянами Цареграда. У межах його патріаршої єпархії жив Арсеній, чернець на прізвище Апостолис, який всупереч правилам, беззаконно, недостойно захотів посісти престол найсвятішого митрополита Монемвасійського. Але щоб ви зрозуміли, які цей злочинець творив беззаконня, розповім таке коротко. Цей диякон, Арсеній, прийшов із Венеції в Монемвасію, а оскільки це було в часи великого венеціанського панування (тоді це місто підкорялося їхньому володарюванню), то він мав дозвіл і владу від венеційців і від легата римського папи на те, що коли архієрейський чин матиме, то без жодних перешкод посяде престол Монемвасійський. Якщо хтось із священиків чи мирян перешкоджатиме чи буде непокірний йому, то буде суворо покараний і вигнаний з цього міста на всі подальші дні свого життя. Прийшовши до Монемвасії, показав він повеління венеціанських володарів, що було написане до місцевого начальника, до князів і до людей. Побачивши ці накази, монемвасіяни поклонилися йому і святолюбиво вшанували, оскільки він був дуже мудрим. Цей Арсеній, прибулий диякон, запросив єпископа Єльського, щоб той висвятив його на єпископа. Відразу після висвячення Арсеній порадив єпископові висвятити його на митрополита Монемвасії. Отже, замість Вселенського патріарха Єльський єпископ поставив двох священиків на місце митрополитів Лакедонського і Християнопольського. І здійснивши такий вибір, зробив він про нього мале повідомлення, велике ж — під час вечерні. Під час ранішньої служби висвятив єпископ його на митрополита Монемвасійського й одягнув у священницьку архієрейську одіж, у сакос, омофор та інше. — Який злочин, яке беззаконня! Яка зарозумілість /291/ окаянна! Справжній митрополит Монемвасійський, законно й правильно висвячений від найсвятішого [патріарха] Великої Церкви Христової, був живий і здоровий. Венеційці ж захопили престол і вигнали його, як і тих, хто перед ним був. Сам же він, не маючи місця перебування і місця, де можна було б мати свій престол, перебував в одному лише єпископстві своєї митрополії, що має назву Короніс, і поставив там свій престол. Це Короніське єпископство мало тоді велику кількість людей, великих князів і пречесних мужів. Той же чернець Арсеній, при живому справжньому архієреєві, захотів посісти престол його за допомогою латинської сили й таким чином перелюбство вчинив з Церквою Христовою. Але погляньте лише, яке висвячення відбулося, — єпископи і священики зробили злочинця митрополитом! Жахнулося сонце і застогнала земля, бачачи таке беззаконня. Митрополит висвячує єпископа і священиків відповідно до свого архієрейського достоїнства й влади, як те наказують робити Божественні правила, — але ж єпископ і священики не висвячують митрополита. Що за розбещеність така? Це все одно, що синові перетворитися на батька, а батькові — на сина, — неможливо це, і нечестиво, а передусім беззаконно. Справді ж батькові належить мати честь батьківську, як проводиря сина. Синові ж личить честь мати як синові, батьківському рабові, а не ставати проти нього. Адже патріарх за своїм патріаршим достоїнством, є наче батьком і пастирем для митрополитів, архієпископів, єпископів і для всього священницького й мирянського стану, він же висвячує митрополитів. А як трапляється, що митрополит митрополита висвячує, то тільки з волі патріарха, якщо місце його утримується владою, взятою від патріарха. Так і єпископ єпископа висвячує, маючи на те дозвіл митрополита. Таким чином, Арсеній беззаконно зажадав престола Монемвасійського (як ми про це вже говорили) і священнодіяти божественну службу осмілився, на священному троні як митрополит сидів, і висвячення творив у читці, ієродиякони, диякони та інші святителі. Довідалася про це Мати церквам, Соборна і Велика, і надіслала до нього чесне патріарше послання, що забороняло йому святительське служіння як беззаконно висвяченому й духовному перелюбникові, адже не був він висвячений благодаттю Святого Духа, — єпископ має благодать Святого Духа і її подає, коли висвячує ієрея по єпископському достоїнству, і висвячення це святе й знаменне є благодаттю Пресвятого й животворящого Духа. Але якщо єпископові висвятити митрополита, то це є нечестивим і далеким від Бога, навіть дружбою із Сатаною, оскільки на таке висвячення не благодать зійде від великого архієрея, Господа Христа нашого, і від Пресвятого Його Духа, а гнів і прокляття на висвяченого й на того, хто висвятив. Це чесне і гідне вшанування патріарше Арсеній узяв, але не /292/ поставився до нього з увагою. Відповідь же на того листа до Соборної Великої Церкви містила в собі багато образ і зневаги як до найсвятішого патріарха, так і до пречистих кліриків, було в тому посланні багато брутальних слів, вигаданих засліпленим розумом. І не схотів до лікаря звернутися, щоб зцілитися, ліки прийняти, звернутися до владики, Вселенського патріарха, явленого образа Христа, лікаря душ і тіл. Але якщо благодать Божа може бути відтята від нього й він потрапить під владу диявола, то впаде у відчай і лихе своє діло почне безсоромно приховувати. Зрозумівши це, патріарх зі своїм священним собором засудив його безсоромність, зухвалість і непокору, послав чесне патріарше послання в Монемсію, щоб скинути його. Осудження й повалення його міститься далі.

Пахомій, милістю Божою архієпископ Константинопольський, Нового Рима і Вселенський патріарх

За допомогою нашого смирення, котрим керуємося соборно, зазначаємо, що до всього кліра нашого дійшло повідомлення про законопорушника Монемвасійського, що зветься Апостолис, який звинувачується в подяці латинникам, спокушає своїм прикладом і скаламучує, що без усякого страху відлучення цей темний чоловік поводиться, нехтуючи нашими умовляннями, хоч він давно повинен бути засуджений і проклятий, тому що він законопорушник і всупереч правилам недостойно посів місце митрополита... Отже, смиренням нашим соборним і писанням цим праведним того безсоромного крамольника, що створює спокусу православним, вважати відлученим від святого єдиного єства Вседержителя, що є єдиносутньою, неподільною і незлитою Трійцею, Творця всіх благ і в цьому, і в майбутньому віці. Того ж недостойного, що беззаконно зійшов на Монемвасійський архієрейський престол, треба скинути і зовсім позбавити священницького сана і архієрейського достоїнства, що ми й робимо відповідно до висловленого в Дусі Святому. Усі ж православні християни, де б вони не були, хай перебувають благословенними й прощеними у Святому Дусі. Більше за інших він проклятий і відлучений смиренням нашим і всесильною владою Божою, живоначального і всеутримуючого Святого Духа позбавлений, не має ж благословенних вільних і розв’язальних союзів і причин, що творять, тому й здійснюємо проречене в Святому Дусі, як [на те скеровує] Його творча причина, безпосередньо вшанована, як іпостась Отця. За допомогою цього незаперечно сущого повідомляємо всім православним християнам, що вони повинні себе протиставляти чоловікові, щоб ніхто не насмілювався до нього підходити, оскільки він взагалі не має священницького сану, так само не повинен ніхто непокоїтися можливим відлученням з його боку. Заради цього й написано, і в окружному посланні видано. Це послання рукою чесного /293/ патріарха підписано так: Місяця червня, Индикта 12.

Але патріарх не лише в Монемвасію з цим посланним відправив посла, а й на Крит, у Кидиру й інші місця, що належать до венеціанських володінь і де живуть православні; він звернувся й до священиків, ним висвячених, написавши, що якщо б вони хотіли мати того чоловіка за архієрея, то будуть відлучені. Тому ті ієреї й диякони, що отримали владу неправдивим висвяченням, повинні йти до інших, законних архієреїв, щоб ті висвятили їх вдруге, законно; тому перше не можна вважати дійсним висвяченням, оскільки воно відбувалося поза правилами. Почувши звістку про те, що патріарх послав такого листа проти нього, неможливо справжньому віруючому в Монемвасії перебувати, не боячись ганьби й сорому, захотів Арсеній йти до папи в Рим, там у жорстоких словах, з тяжкими обмовленнями, повідав папі та його кардиналам, що грецький патріарх і клір вважають його за єретика. Почувши це, папа, який уважав цього Арсенія дуже мудрим, будучи членом старого Риму, багато написав проти християн, що живуть у Греції, до венеціанських правителів. Арсеній, узявши це послання, приніс до них, — як наслідок, сталося заворушення в грецькій церкві св. Георгія, і багато греків було покарано на смерть через того Арсенія. Але й Арсеній не отримав того, чого домагався, і від великої скорботи помер без покаяння, будучи відлученим, — і душа його відійшла туди, де перебувають душі Нестора й інших єретиків.

Через певний час було знайдено його окаянне тіло, надуте й набубнявіле як тимпан, на яке страшно й боязно було дивитися людям. Зрозумій на цьому прикладі, о правовірний християнине, наскільки сильна й міцна влада і сила святої Східної Церкви, що від Христа дані. Ця влада й сила Церкви поширюються не лише на тих, хто є в ній, а й мають сильний вплив і на тих, хто відступив від неї. Так, об’єднавшись із староримським костьолом і прийнявши благословіння папине, маючи прощення від нього, Арсеній не ухилився від дії сили тієї Церкви, бо ж справжню владу зв’язувати й розв’язувати має патріарх Константинопольський. Цією владою він зв’язаний і проклятий, і тіло його не зотліє, бо цей союз [з Церквою] є духовним. Тому душа цього беззаконника і відступника, що не розкаявся, назавжди буде відлучена, і над його окаянною плоттю звичайне в таких випадках знамення було наочно показано. Якщо хто запитає, кому ж випадає відлученого чи проклятого після смерті звільняти від гріхів, то знати належить, що ті, хто в проклятті й відлученні перебувають, поки не розкаялися й не позбулися зневаги щодо союзу з Церквою, стоять на згубному шляху. І якщо в проклятті чи відлученні під впливом єресі, відступництва чи беззаконня якого, у жорстокосердності своїй вони помирають без покаяння, то як і ті, що ганили Дух Святий, гинуть навіки разом з Юдою /294/ й усіма єретиками й беззаконниками, жодної надії на своє спасіння не маючи, як і той окаянний Арсеній. Нікому не дозволено відпускати, прощати їхні гріхи, бо вони відійшли від звичайних людей у найважчому закам’янінні серця, і про таких Господь говорить: «Істинно кажу вам: Усе буде відпущено синам людським. Але хто огуду вирече супроти Святого Духа, — тому навіки не проститься: той підпаде під гріх довічний» (Мр. 3,29). Святий же Павло, звертаючись до римлян, зауважував: «Бо ті, що згрішили поза законом (себто як погани), поза законом і згинуть» (Рим. 2, 12). Кожний, хто знехтував Церквою, а це виявиться після Господнього Суду, є поганином, і поганин кожний, хто ганить Духа Святого, він же не матиме відпущення довіку. Тож у розпачі, непокаянні і проклятті помирає той, хто на Святого Духа гудив, бо вони довіку прощення сподобитися не зможуть. Святий Йоан Богослов у кінці свого першого послання говорить: «Коли хто бачить брата свого, який грішить гріхом не на смерть, нехай молиться, і він дасть йому життя, тим, що грішать не на смерть; бо є гріх, що веде на смерть, і я не про це кажу, щоб молитися» (I Послання Йоана 5,16). Про таких без каяття померлих говорить святий Діонісій Ареопагіт у розділі сьомому книги «Про церковне священновладдя»: «Ієрей не має права молитися за нечестивих померлих, бо їм тоді можуть проститися гріхи, і вони разом із святими упокояться й зможуть посягнути у своїй гордливості на уподібнення до стану тих, хто має чин священновладдя не від тайноначальника (це ж від Божого Духа), а як самий узятий, тож нечестиві молитви їхні марні — і якщо просите й не здобуваєте, то погане просите». І згідно зі сказаним божественним апостольським учнем, за таких нечестивих молитися — це помножувати зло й безчесність, тому й Свята Церква таким не прощає і не розгрішає, а забороняє за них молитися. Як святий Климент, папа Римський, у апостольських заповітах, у книзі 50, розділ 43, говорить: «Для нього все життя ворогом був Бог, як це йому уявлялося, тож сином неправди він є». Деякі хоч і прокляті через якусь із вчинених провин, але, опам’ятавшись у годину смертну, за своє беззаконня у воскреслому серці страждають і жалкують, і сповідають своє беззаконня, і прагнуть здобути прощення, але це неможливо через тяжкість скоєного, і тому вони в непокаянні помирають. І все ж таки вони відходять з цього життя в сподіванні на спасіння. Бо — завдяки їхньому покаянню й сердечному жалю, як про те говорить Псаломник (Псалом 50) — Бог їх не зневажає. Хоч вони й перебувають у стані занепалому, гріх прощається їм. Бо не те є карою за гріх, що тіло не зотліває, а те, що душа зв’язана союзом духовної влади, перебуває утриманою у в’язниці небачення Божого Обличчя; тіло ж є незруйнованим, чорним, надутим, хоч і лежить у землі: на ньому позначається те, що душа /295/ утверджується владою, від Господа архієреям даною, через що ні зріти Бога, ні насолоджуватися вищою і святою радістю не може, але перебуває в скорботі, тузі, тісноті й хворобі. Тому грішники прощення й розгрішення достойні, і вони сподобляються цього молитвами й відпущенням архієрейським, як і ті, що їх блаженний патріарх Максим звільнив від гріха. Бо ж говорить Бог: розв’яжіть на землі й перебуватимете розв’язаними й на небесах. Справді ж, як ми про це вже говорили, зв’язані будучи на землі (себто в житті цьому), не примирилися із суперником своїм, що означає, — цілковитого не досягли розв’язання і через те ввергнуті у в’язницю, і, за словами Господа, не вийдуть звідти, доки не віддадуть останній кондрат, себто доки не будуть повністю прощені тим, хто прокляв їх, бо гріхи, котрі по смерті не матимуть прощення, за словами Господа, не відпустяться ні в цьому віці, ні в майбутньому. Інша річ гріхи, в яких у годину смертну розкаялися, вони ж і по смерті прощаються. Отже, головне те, що відбувається зараз. Якщо розв’язати зараз гріхи, то вони й на майбуття будуть розв’язані. І Йоан Богослов про це говорить: «Коли хто побачить брата свого, що грішить не на смерть, нехай молиться, і він дасть йому життя...» (I Послання Йоана 5,16). У цих словах Апостол святий наказує молитися за всіх, хто перебуває в правій вірі й покаянні, навіть і про тих, хто при смерті розкаявся в гріхах і беззаконнях своїх. Якби ж то святий Йоан за всякий гріх смертний молитися не наказував, то суперечив би самому Господові, який звелів молитися за тих, хто гонить нас і створює нам перешкоди. Страхайтеся тому непослуха святій Церкві, і навіть ті, хто від неї відступив і їй опір чинить, опам’ятавшись, покайтеся і зверніться до неї, щоб не в розбещеності смертна сокира сікла вас, як того безбожного Арсенія, бо всі відступники перебувають у відлученні й проклятті: адже показано було найсвятішим Максимом і його послідовниками те чудо в Східній Православно-католицькій Церкві. З Божою поміччю він довів, що невід’ємна від Церкви ця влада, такими чудесами сповіщена і в Церкві постійно утримувана. І не лише в Греції, але й у нашій руській церкві під впливом Божої благодаті передається чудесами, що відбувалися направду.

У літо 1635, місяця квітня, у неділю Мироносиць нинішньому православному митрополиту Київському, Петрові Могилі, коли він перебував у місті Вільні, розповів клір про якогось чоловіка, котрий називав себе сином Годуна, Московського царя, і кілька десятків років тому, коли місто Вільно лютим згубним повітрям від Бога було наповнено, вмираючи, духовному отцеві своєму, Митрофанові, повідав, що він не тільки не є царський син, а й за походженням не московитин, а гречин, і удавано себе називав царським сином, будучи насправді ченцем і дияконом, і заради цього від чернецтва відступив і царським сином себе назвав, і чотирма /296/ найсвятішими патріархами відлучений і проклятий був. Зі сльозами й сердечним жалем просив він духовника умовити архієрея, коли буде така нагода, щоб той сотворив над ним звичайне в такому випадку моління, і таким чином звільнив його від відлучення й прокляття. Почув це митрополит, через схильність до того окаянного, викликану милосердям та старанним умовлянням його духовника та всього кліра, у день недільний відправив соборно божественну літургію, і звичайні на великому вході молитви з великим співчуттям прочитав, розв’язання грішникові сотворивши. Усередину ж домовини чи склепу, де лежало тіло того чоловіка, чорне, надуте, скам’яніле. Митрополит послав отця Митрофана, духовника його, давши тому пастирський свій жезл і звелівши прочитати над тілом псалом 50. Жезлом бити тіло і промовити ось це: «Господь і Бог наш, Ісус Христос, свого людинолюбства благодаттю й щедрістю нехай простить і розв’яже тебе від союза відлучення й усякого прокляття, і я, недостойний ієромонах, владою превелебного архієпископа, митрополита Київського Петра, від найвищого архієрея, Христа Бога, йому даною, мені ж від нього, прощаю й розв’язую тебе, рабе Божий, від союзу відлучення й усякого прокляття, в яке ти впав відступництвом від чину чернечого і через інші провини, і до об’єднання вірних прилучаю тебе, тож будеш і на небесах прощений і розв’язаний і світла Небесного причастишся. Во ім’я Отця й Сина і Святого Духа. Амінь».

І сталося таке, о диво, о велике Боже до людини милосердя: тіло, що через скам’яніння й надутість у раці не могло вміститися, через невеликий проміжок часу було зруйноване й на порох розсипалося. Таким чином, маємо в руській церкві духовну владу, від Христа Бога дану, що зв’язує й розв’язує, видимим знаменням від Бога сповіщену. Тож не вагайтеся ніскільки і міцно тримайтеся істинної Святої Східної Церкви, у ній спасіння маючи, тому що бачите насправді, що в ній розв’язуються від гріхів ті, хто покаявся. Полюби ж цю владу, котру Христос Бог Церкві своїй святій захотів подарувати. І зробив чудо над розслабленим, — за те дякуємо, говорячи: «Слава тобі, Господи, що дав цю свою Божественну владу людині». І ця ж влада на велику користь і втіху душам нашим від Господа залишена, як Він сам про це говорить: Хай усі побачать, що Син Божий має на землі владу розв’язувати гріхи. Не взяв же він її з собою на небо, але тут на землі залишив, бо де согрішаємо, там прощення здобути повинні. Коли ж цю владу і ключ, що відчиняє найбагатший Христовий скарб, захочемо використати, то до священницьких — як до Христових припадаємо стоп, з вірою і в покаянні, бо ж вони наче ключники й приставники його, усвідомлюють те, що вони зроблять тут, на землі, зроблено й утверджено Христом Богом на небі. Усі ж розбещені, Церкві Христовій непокірливі, опам’ятайтеся, /297/ покайтеся й зверніться до Неї, тож, перебуваючи на землі, не будете зв’язані відлученням, прокляттям і відступництвом, а коли смертна сокира припинить ваше життя, то, перебуваючи в непокаянні, відлученні будете від радостей святих, зв’язані тим самим на небесах. Отже, тут, на землі, покайтеся, поки маєте час, жалкуйте, що согрішили, сповідайтесь, і, від правовір’я відступивши, відправте й прийміть прощення тих, хто має на це владу, розуміючи, що той, хто помирає, не покаявшись в гріхах, у відчаї і відступництві, як і той, що Духа Святого ганить, не зможе мати відпущення ні в цьому, ні в майбутньому віці. Тому, перш ніж смертний не повалить вас серп, усі грішні, котрі перебувають у церковному проклятті й відлученні, а також ті, хто перебуває у відступництві й єресях, до настання кінця, або хоч і при самому кінці, як розбійник, що опанував себе, у серці засмученому покайтеся і зверніться до Господа Бога вашого й до Матері своєї, Церкви, і милість знайдете і благодать приймете, бо ж щедрий і милостивий Господь до тих, що каються і до Нього притуляються від щирого серця, хай навіть і в останню годину, — і тому слава, честь і вшанування у віки незліченні. Амінь.






ПЕРЕДМОВА ДО ШЛЮБУ


Предвічна мудрість Божа, упорядковуючи досконало увесь всесвіт під сонцем, в економію, себто в підпорядкування, віддала його людині, як про те говорить Псаломник: «Поставив його володарем над творами рук своїх, усе підбив йому під ноги: вівцю й усю скотину, та ще й дикого звіра, птицю небесну й рибу в морі, І все, що морськими стежками ходить» (Пс. 8. 7 — 8). І одразу передбачив, що у такому стані й при такому навантаженні один чоловік усе не потягне, і тому створив йому помічника, зазначаючи: «Не добре чоловікові самому бути; створю йому поміч, відповідну для нього» (Буття 2. 18). Ця помічниця так припала до серця економові світу цього, чоловікові, що він із задоволенням сказав: «Ця справді кість від моїх костей і тіло від мого тіла» (Буття 2. 23). А Бог всемогутній привів ту помічницю до чоловіка, говорячи: «Так полишає чоловік свого батька і матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом» (Буття 2. 24).

Милість і воля ваша, побожні улюбленці, як я те розумію, у стремено предка свого, економа цього світу, вступати, як ви те замишляєте, от і на тому святому місці стоїте, де відбулося вінчання, стоїте, вже з’єднані Господнім духом і тілом, прагнучи на початку свого майбутнього життя у шлюбі освідчитися одне одному у взаємній повазі перед Богом всемогутнім і при зібранні багатьох шляхетних людей. Поспішіть зробити це в час, що даний вам від Бога, зробити якомога швидше, доки немає поговору й ніяких клопотів, у чому найвищий Господь нехай /298/ милостиво вам допоможе, а я владою моєю духовною, привітавши ваші наміри, хочу дати вам певні поради й скерування, бо ж до шлюбу треба вступати, обміркувавши все й відповідним чином підготувавшись. Це тому, що стан подружнього життя самим Богом вседержителем винайдений у місцях райських, а не десь — інде, Христом, нашим Спасителем, утверджений і встановлений сакраментом або тайною чи таїнством у Церкві, як про те в апостола Павла говориться: «Це ваша тайна, а я говорю про Христа і Церкву» (Еф. 5, 32).

Вінчання в Церкві, через яке надається благодать під впливом сили таїнства, у порядному коханні і шлюбі всі прикрощі й тягарі життя робить легкими й солодкими. Такого сприяння й благодаті у Старому Заповіті одруження не мало, бо не було таїнством, яке символізує з’єднання Христа як улюбленця з Церквою улюбленою, через що багато людей були цим старозаповітним одруженням невдоволені, про що свідчить «Полігамія, книга розпусна, і вода погана та неблагословенна, молодій жінці для пиття запропонована, чому в цій книзі присвячено розділ 5. [У часи ж новозаповітні] в кожному міцному шлюбі подружжю невидима благодать від Бога подається. Якщо ж шлюб суперечить заповідям, встановленим Господом, і прикладові життя Його, то це свідчить про недостатню поміркованість і підготовленість до такого важливого таїнства.

Якщо господар, приймаючи слугу на рік, добре розмірковує на самоті і коли хоче землю засіяти зерном, добре ґрунт підготовляє, то сенс життя подружнього набагато вищий за життя тваринне, і до того таїнства наречені повинні добре підготуватися, оскільки в Законі Божому утверджено: якщо Бог з’єднає людей, то не розлучить. А святий Хризостом так пояснює той Закон для широкого загалу, говорячи про жінку: якщо чоловік не спроможний відправити слугу від себе геть, то віддати жінку тому, у кого взяв, за Законом Божим, взагалі не годиться. Тому Сирах і наказує родичам: віддай дочку людині випробуваній, премудрій і досвідченій. І знаменно, що всі речі на цьому світі дані від Бога, особливо ж добру дружину за славний дар від Бога треба вважати, як про те старозаповітний мудрець говорить: дім і багатства даються від родичів, а дружина мудра — від самого Господа. При належній підготовленості повинні одружені бути твердими у вірі, а також за походженням і станом рівними, — обом неподібність заборонена від Бога такими словами: «Не будеш орати волом і ослом». І апостол Павло так про це говорить: не зважайте на хитрощі темряви у спробах спонукати вас до такого ярма, бо як можливе поєднання правди з беззаконням, світла з темрявою. Та й премудрий Соломон наголошує на цих трьох /299/ пунктах і зазначає, що в разі недотримання їх подружжя буде позбавлене ласки Божої.

По — друге, повинні чоловік і жінка з метою пристойною до стану одружених вступати, — не для задоволення хтивості плотської і не для народження численного потомства, але для наповнення неба побожними нащадками, як те наказував сам Бог всемогутній, говорячи: «Будьте плідні й множтеся і наповнюйте землю, та підпорядковуйте її собі» (Буття 28). Деякі слова святий Хризостом у своєму коментарі пояснює так. У перших двох пунктах («Будьте плідні й наповнюйте землю») люди подібні до тварин, бо й ті народжуються й наповнюють землю, але останній пункт («та підпорядковуйте її собі») залежить від самої людини, оскільки таку можливість надано тільки їй. Хто ж у шлюбі прагне наповнювання землі потомством, то він хоч і буває землею наділений, але ж до тварин подібний, а хто побожними нащадками небо наповнює, той справді землею володіє. Однак до певного часу від наречених треба віддаляти мету народження великої кількості нащадків, а також великі надії на багатство, достаток, розкоші, бо тоді наречені при вінчанні не мають благодатного Христа і Його ласки.

Деякі вчителі слушно зазначають, що Бог всемогутній для того витяг ребро з боку сплячого Адама і створив йому помічницю, подібно до своєї природи, щоб майбутні нащадки від його шлюбу не дивилися неситим оком і не прагнули плотської насолоди, багатства чи іншої якої мети, а домагалися того для розмноження й збільшення подяки Богові, як молодий Товія, що, узявши жінку свою Сару, промовив: «Благослови єси, о Боже батьків наших, благословенне твоє ім’я по всі віки!... І нині я беру оцю мою сестру не для розпусти, але з добрим наміром. Зволь помилувати мене з нею, і разом до старості дожити» (Товита 8. 5,7). Тому й повмирали сім перших чоловіків тієї Сари, що були спалені проявом хіті тілесної, наче кінь і осел.

По — третє, одружені чоловік і жінка у взаємній вірності повинні освідчуватися одне одному, остерігаючись того, щоб її не порушити (оскільки тілом своїм повністю володіти не можуть) і назавжди обіцяну спільність у житті цілою й непорушною аж до смерті дотримати, як тому апостол Павло повчає: «Хай чоловік віддає належне жінці, так само й жінка — чоловікові. Жінка не має влади над своїм тілом, лише — чоловік; так само й чоловік не має влади над своїм тілом, лише — жінка» (I Кор. 7,3,4). І далі також: «Одруженим же наказую не я, але Господь: жінка нехай не розлучається від свого чоловіка; коли ж розлучеться, нехай зостанеться незаміжня, або нехай помириться з чоловіком, — а чоловік нехай не відпускає жінки!» (I Кор., 7, 10-11). /300/

По — четверте, чоловік і жінка , що одружені, повинні між собою утримувати любов і згоду, бо вони Богу всемогутньому найбільш приємні, як зазначає Сирах, кажучи: «Три речі подобаються Богу і людям: згода братів, ласка до ближніх і згода між чоловіком і жінкою». Подружнє життя без згоди — це з’єднання лише тілесне і нагадує те, як Самсон, запаливши смолоскипи, що були прив’язані між двома лисицями, з’єднаними насильно докупи, випустив тих лисиць і в такий спосіб спалив збіжжя й сади філістимлянські, то до цього подібне з’єднання людей тілесне, а не духовне, з’єднання хребтів, а не голів, воно робить тільки шкоду. Та й взагалі об’єднання чоловіка й жінки без кохання створює в домі прикрості й розпалює пожежу неспокою, а втіхи не дає. Тож у своєму житті подружжя найбільше повинне утримувати чистоту відносин, як вчить Апостол, звертаючись до євреїв: «Подружжя хай в усіх буде в пошані й ложе хай буде без плями» (Євр. 13. 4). Про це саме й у першому посланні до Солунян пише: «Це ж саме воля Божа: святість ваша — щоб ви стримувалися від розпусти, щоб кожний з вас умів тримати своє тіло у святості й пошані; не в пристрасті жагучій, як погани, які не знають Бога») (I Сол. 4. 3 — 5). У Старому Заповіті два сини Юдині, Ір і Анаан, порушивши чистоту подружню, були покарані Богом на смерть. Те саме покарання очікувало й на князя Сихимицького, винного перед Діною, і на Самсона, що мав провину перед Далілою. Ті подружжя справді пройняті обов’язком, котрі вміють утримувати свої відносини в цілості й непорушності.

Однак найперше чоловік повинен свою дружину шанувати, котра, за словами апостола Павла, наче посудина неміцна. З тієї ж причин апостол Павло радить молодому чоловікові зрозуміти, що чоловіки повинні кохати жінок своїх і не засмучуватися через них, бо не тільки чоловік є головою своєї дружини, а й жінка створена на благо з боку Адама, з боку лівого, а не правого, як стверджують деякі вчителі, — то й чоловік повинен шанувати жінку, як власне своє серце, що на лівому боці в нього міститься.

До того ж Бог всемогутній любовно наділив чоловіка владою і зверхністю над жінкою, говорячи: «І той володіє тобою». Однак жінка гідна пошани, бо вона чоловікові товариш, а не слуга, — Адам, перебуваючи в горі й смутку, говорить Богу: «Жінка, котру дав мені як помічницю». Таке пошанування дружина повинна підтримувати порядністю й слухняністю, адже апостол Павло наказує нагадувати жінкам: «Жінка підкориться чоловікові своєму». В іншому місці він також зазначає: «Жінка нехай учиться мовчки, у повній покорі. Навчатися жінці я не дозволяю, ані коверзувати чоловіком, — їй бути тихомирною!» (I Тим. 2. 11 — 12). Святий апостол Петро хвалить Сару, яка називала свого чоловіка «паном», жінка ж бо повинна свого чоловіка як главу шанувати і слухняною бути, у речах, однак, /301/ пристойних, щоб віру православну могли утримувати цілою й непорушною, — завдяки цій покорі дружина повинна намагатися наслідувати духовну цілісність і суть свого чоловіка. У тому [є прикладом] жінка царя Давида, яка, довідавшись, що родич розшукує її чоловіка й хоче його вбити, прагнучи відвернути це, спустила з вікна чоловіка, а на його місце в ліжку поклала колоду.

Відповідаючи дружині взаємністю, чоловік повинен слабкості й вади своєї жінки терпляче зносити, оскільки вона є неміцною посудиною і власним тілом свого чоловіка й тому наперед повинна мати від нього вибачення за свої недоліки, як апостол Павло, звертаючись до Ефесян, повчає: «Так і чоловіки повинні любити своїх жінок, як свої тіла; бо хто любить свою жінку, себе самого любить. Ніхто ніколи не ненавидів свого тіла, навпаки, він його годує і піклується ним» (Еф. 5. 28 — 29). А пророк Божий жінку Урії Варсавію називає овечкою свого чоловіка, що на ложі його спить і з келиха його п’є. Що ж то, як не прихильність у любові чоловіка до жінки своєї, яка подібно до вівці повинна підкорятися чоловікові. Святий Хризостом називає жінку притулком для чоловіка, а оскільки пристановище буває тихим і затишним, тож і дружина повинна опановувати себе й нахили свої та уподобання тихенько приховувати, щоб безладдя і чвари подружнього життя не виходили з дому, а там під впливом любові були угамовані й потушені. Ці всі Господні заповіді не повинні бути порушені молодим подружжям у їхньому майбутньому спільному житті — тож і Господь Бог благословить ваше чесне життя і дасть вам можливість побачити онуків, які звеселять дозрілі віка ваші й будуть підпорою й патерицею вашої старості, — чого я щирим серцем вам зичу й хочу посприяти тому.

Предвічна мудрість Божа, упорядковуючи свою високу небесну Ієрархію, дев’ять чинів ангельських на три частини розділила. Першу [частину займають] Престоли, Херувими і Серафими, що посаджені близько до твердині високого Престолу, щоб вони за допомогою світла розуму, мудрості й умілості сприяли виконанню її волі. Другу частину, себто Власті, Начала й Сили, нижче від першої посадили, щоб ця середня від першої найвищої, як споріднена з нею, брала світло мудрості і вправності і третій подавала. Третя частина, що знаходиться нижче від перших двох, а саме Панування, Архангели й Ангели, влаштована так, що, прийнявши від середньої частини Божі дари, допомагала розумному створенню людини на землі, застерігала людину, сповіщала їй Божу волю і сприяла виконанню всіляких порад і наказів Божих. Подібним чином і людей у своїй святій піднебесній Церкві [предвічна мудрість Божа] хотіла мати на три стани розділеними — на дівочий, удовиний і стан подружнього життя. /302/

Ці три стани були ще в Заповіті, відображеному премудрим патріархом Ноєм у його ковчезі, який можна вважати прообразом сучасної Христової Церкви. Всемогутній Бог визначив у ковчезі три відділи: у першому посадив птахів найлегших, у середньому — чистих тварин, у третьому утримувати наказав усяких тварин, що плазують по землі.

Відповідно до цього, стан цнотливості дівочої подібний до птаства, оскільки, віддалившії себе від усяких тягарів, клопотів, набуття маєтності й скорбот цього світу, він підноситься постом, молитвою і всякими побожностями. Отже, одружившись, чоловік, за словами святого Павла, «клопочеться про справи цього світу, як догодити жінці, і він поділений. Так само й жінка незаміжня, і дівиця клопочеться про Господні справи, щоб бути святою і тілом, і духом, а заміжня клопочеться про справи цього світу, як догодити чоловікові» (I Кор. 7. 32 — 34). Такою є різниця між заміжньою жінкою і панною.

Стан непорочності дівочої високий не тільки тому, що це стан чистоти й досконалості цнот, подібний до стану Престолів, Херувимів та Серафимів, а й тому, що наш Господь і Спаситель бажав мати Свою Пречисту Матір, Пресвяту Богородицю, як у вічному небесному стані, так і після народження чистою Панною. Та й Сам Господь, ставши людиною, навіки залишається непорочним тілесно.

Славу й високість цього стану відчув святий Йоан на горі Сіонській. Те саме в присутності Божого Агнця відчули сорок і чотири тисячі чоловіків, що стояли біля Нього, маючи Ім’я Отця Його, написане на своїх чолах, і співали нову з тих пісень, що її ніхто інший співати не може, бо ж вони жінками не осквернилися й непорочними є, вони ж послідують за Агнцем Божим по усіх його шляхах, вони ж викуплені в людей, найперші в Бога й Агнця, і на вустах їхніх не з’являються лестощі, тому що вони не мають порока і стоять перед Божим Престолом.

Та не тільки непорочний цей стан у Новому Заповіті, як, приміром, в Апостолах та інших святих книгах, має високе значення, але ще в Старому Заповіті цей стан був поставлений над усіма іншими, — хто ж померлих воскрешав, вогонь з неба переносив, річкам наказував, щоб вони розступилися, небо замикав і відмикав, і, нарешті, на вогняному возі до неба й до раю взятий (мається на увазі піднесення Святої Церкви), і живий, хоч тіло аж до цих часів поховане, — хто ж це, як не великий пророк Ілля, що при житті цнотливість зберігав. Але викликає найбільший подив, що ті, хто все життя в непорочності й дівоцтві утримувалися, як, наприклад, пророки й праведники, не лише за життя чудеса робили, а й по смерті їхні кістки померлих воскрешали, як, наприклад, Єлисеєві. Отже, високим є цей стан, і великі дари йому від Бога приготовані, через що й велике він має спрямування. Але нам /303/ про те говорити більше не варто, оскільки треба коротко згадати й про другий стан — удовиний.

І той середній стан є також високим і має своє спрямування для наслідування першого стану в Письмі Святому як Старого, так і Нового Заповіту.

У Старому Заповіті Господь Бог так удовиний стан вшанувати дозволив, що й нареченим, котрі в чистоті й скромності удовиній перебувають, не тільки дав звичайні свої Святі Дари, а й особливий дар мужності, незважаючи на їхні слабкі природжені якості. Так, наприклад, у подібний спосіб постарався обдарувати Юдиту, завдяки чому вдалося перемогти ворога й народ Ізраїльський визволити з великої небезпеки.

Таку силу має чистота не тільки в дівоцтві, а й у стриманості удовиній, що не лише в Старому Заповіті, а й у Євангеліях Святих має своє певне й високе обґрунтування, особливо в Євангелії від Святого Луки. Там згадується Свята Анна, яка, проживши з чоловіком сім років від дівоцтва свого, а вісімдесят чотири в удівстві перебуваючи, не виходила з церкви, постами й молитвами служила Богу вдень і вночі, тож у чеснотливості своїй удовиній не тільки стала гідною для сповнення пророцьким духом, а й, дочекавшись більше, ніж деякі патріархи й пророки, Месію на власні очі бачила й про те сповіщала.

Високим є той стан, котрий через його чистоту й доброчесність названий деякими святими вчителями мученицьким. Середній він тому, що тілесних розкошів, клопотів і турбот подружнього життя спізнавши, утримує доброчесність, наслідуючи стан дівочий. Про цей стан було б краще навести більше висловлювань як зі Старого, так і з Нового Заповіту, але про це наш твір багато говорити не дозволяє. Отже, переходжу до третього стану, котрий є станом одружених і про який нам, власне тепер говорити доведеться.

Через які ж причини стан подружнього життя є третім і найнижчим у Церкві Божій і тому подібний, до тварин, що плазують по землі? Причини іншої не бачу, як тільки через тягарі подружнього життя, — такі, як бути корисними одне для одного, виховання дітей, турботи і клопоти, пов’язані з набуванням маєтності і, зрештою, зі спрямованістю зусиль на тілесні розкоші, — отже, ці люди здаються подібними до звірят, що плазують. До того ж, від двох вищих станів вчиться цей стан скромності і стриманості: за взаємним бажанням повинне подружжя під час свят, постів і молитов від спілкування тілесного, як говорить святий Павло, утримуватися до певного часу.

Має, однак, стан подружнього життя своє певне місце в Божій Церкві. Як стан дівоцтва своєю чистотою подібний до ангельського і високо, аж до небес, підноситься, так і стан одружених народженням і вихованням побожного потомства подяку Господові розширює, Церкву земну й небо вірними наповнює. /304/

Якщо стан дівоцтва має свою віддяку й високість, оскільки наш Спаситель, Ісус Христос, хотів Пресвяту Матір Свою й Самого Себе в цьому стані вічно утримувати, то в тому стан подружнього життя майже рівний непорочному стану дівоцтва, бо Господь Пречисту Матір Свою під захистом перебування в шлюбі хотів мати вічною Панною, про що свідчить Святий Лука: «Шостого місяця ангел Гавриїл був посланий Богом у місто в Галилеї, якому ім’я Назарет, до діви, зарученої чоловікові на ім’я Йосиф...» (Лк. 1, 26 — 27). Про це свідчить і рішення самого Господа, за яким, з улюбленицею Його, Церквою, Вони перебувають не в тілесному, а в духовному союзі. Якщо настільки високі два найвищі стани, котрими наповнюється небо, то високий і стан подружнього життя — тим, хто в ньому святобливо перебуває, до неба сходити не забороняється. Сформовані в ньому патріархи, пророки, апостоли, мученики й незліченна кількість святих, утримуючись у чистоті й непорочності дівоцтва та в стриманості удовиній, наповнюють і підтримують войовничу й переможну Церкву.

Отже, високість стану одружених від того походить і пізнається, що вінчання Господь і Спаситель наш захотів мати поміж семи тайнами або сакраментами, як стверджуїє апостол Павло, говорячи: «Тайна ця велика». Великим таїнством вважається те, що беруть побожно шлюб і в ньому перебувають, тож їм дарується ласка з діла праведного для заслуги Страстей Господніх. Два ж попередні стани такої ласки не можуть мати, хіби що з праведного діла, себто з наслідків своїх добрих вчинків, що самі для себе заслуговують під впливом особливої благодаті Божої.

У цьому пункті стан подружнього життя вищий за два попередні, оскільки він є тайною або сакраментом у Церкві Святій і причиною надання благодаті від самого Творця сакраментів усіх, себто Бога, [стан подружнього життя] у раю ще визначений, як про це свідчать Книги Буття в таких словах: «І створив Бог людину на свій образ; на Божий образ створив її; чоловіком і жінкою створив їх. І благословив їх Господь і сказав їм: «Будьте плідні й множтеся і наповнюйте землю та підпорядковуйте її собі» (Буття 27 — 28). Те все було ще на початку в раю. [У Новому Заповіті] цей стан має ще більше значення — з волі Господа і Спасителя, нашого Бога правдивого і людини досконалої. Який стан одружених життям Пречистої Своєї Матері вшанував і позначив чудодійно його першість. І таїнством чи сакраментом у Церкві Своїй установив, як про те в Євангелії від святого Матвія говориться: «Якщо Бог з’єднав людей, то не розлучить», у відповідності до вище згаданих слів святого Павла: «Тайна ця велика...».

Великим таїнством чи сакраментом називає Апостол вступ до подружнього життя, — ознакою високості речей є з’єднання двох натур, Божественної і людської, в одній Персоні Сина Божого, як і духовного одруження Христа з Церквою, про що /305/ сповіщають такі слова: «Так — то полишає чоловік свого батька і матір. І пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом» (Буття 24). Бо Христос [народившись у цьому світі, тимчасово] відійшов від Бога Отця, але не через розлучення з Ним, оскільки він з Богом Отцем повністю з’єднаний, а через явлення себе, як про те говорить святий Павло: «Можливо, що він на те лиш відлучився на час від тебе, щоб ти прийняв його навіки, і вже не як слугу, а більше, ніж слугу, — як брата любого, яким він є особливо для мене, а ще більше для тебе, і то тілом, і в Господі» (Фил. 1. 15 — 16). Тож Христос і відійшов від материнської єврейської синагоги, а приліпився до премилостивої Церкви, як до улюблениці своєї.

Христос має своє тіло, має те саме тіло й Церква, — насправді два в одному тілі. Тим дається знати, що як Слово Боже від тіла Христового і Христос від Своєї Церкви невідлучними є, так і молоде подружжя після з’єднання й переходу до стану одружених ніхто розлучити не зможе, як говорить святий Павло: «Жінка прив’язана до свого чоловіка, скільки віку його. Коли ж чоловік умре, вона вільна ; за кого хоче може вийти заміж, аби лише в Господі це було» (I Кор. 7. 39). І в іншому місці: «Одруженим же наказую не я, але Господь: Жінка нехай не розлучається від свого чоловіка» (I Кор. 7. 10). Отже, одруження тому таїнство, що є видимим знаком святої й невидимої речі, знаком непростим, водночас і знаком, і причиною, благодать зі справи здійсненої достойна тих, хто до шлюбу йде. З’єднання чоловіка і жінки без одруження огидливе, воно є гріхом смертним, у шлюбі навпаки, воно є чистим і дозволеним від Бога, як про те говорить святий Апостол: «Подружжя хай в усіх буде в пошані і ложе хай буде без плями» (Євр. 13. 4).

По-друге, шлюб дає їм ласку, щоб один до одного утримували ту духовну любов, яку їм Господь Бог з неба Духом Святим вливає і яку мати завдяки своїм зусиллям не можуть, бо Апостол повчає чоловіка, щоб він так любив дружину свою, як Христос любить Церкву. І повинен чоловік, крім звичайної в шлюбі поваги до дружини, мати вищу й духовну любов до жінки, — щоб він так на жінку свою дивився і так відчував у своєму серці, як Христос любить побожну й вірну душу. Тієї любові чоловік мати не може без благодаті Божої, отже, мусить домагатися її від Бога силою того ж таїнства. Те саме говориться й про жінку, що вона такої поваги й любові до свого чоловіка мати не може, як тієї, що її має добра й праведна душа від Христа, свого Господа й Бога, — може мати її тільки з неба, від Духа Святого. Великий той дар Божий у святому шлюбі, в якому з’являється значна допомога для спасіння. Там незлагода зникне, де люди матимуть такі серця цілісні й такі думки святі, оскільки там спокій і велика доброзичливість одне до одного, там вдячне й блаженне життя і приємне товариство, де заквітне та духовна милість і любов між людьми. /306/По-третє, хтивість тілесну приборкує натхнення, що його дає віра одружених, зміцнюючи їх, як про те говорить мудрець: «Звірся на Господа всім твоїм серцем, не покладайся на власний розум» (Пр. 3,5).

По-четверте, здатне подружжя сприяти вихованню своїх дітей у Святій Православно — католицькій вірі й у святолюбивих вчинках. Народити дітей з’єднавшися, — то й поганам і тваринам даровано, і виховати їх у доброчесностях деяких і погани можуть. Але ж виховати їх у вірі побожності Православно — католицькій і до спасіння навернути, — то дар Божий, якого подружжя без особливої ласки Божої мати не може, тільки завдяки силі таїнства вінчання, якщо матимуть бачення й розум православний християнський.

Нарешті, слід згадати і про той дар Божий, що його святобливому подружжю дає це пресвяте таїнство, аби терпіти всілякі нестатки й злигодні, а також недосконалості у звичках одне одного, та інші тягарі подружнього життя.

Ті чотири дари святий Апостол, звертаючись до нареченої, так звеличує: «Жінка спасеться, народжуючи дітей, якщо перебуватиме у вірі, любові та святості зі скромністю» (I Тим. 2. 15). Таким чином від Творця таїнств, Спасителя нашого Ісуса Христа, у переліку цих сакраментів чи таїнств позначається вінчання, яке й є видимим знаком святої невидимої речі й причиною надання благодаті Церкві святій Східній, — тож за своїм значенням подружнє життя вище, ніж стан дівоцтва чи удівства.

Належить вам, улюбленці, знати, для чого одруження від Бога встановлене, як до цього приступати і як у ньому треба перебувати, щоб можна було Господові найвищому догодити і, до обіцяного блага на землі доступивши, бути учасниками небесного блаженства.

Три причини, згадані в Святому Письмі, повинні бути добре відомі, бо заради них установив Господь Бог подружнє життя. Перша причина полягає в тому, щоб міг чоловік при такому важкому житті мати товариша й помічника, як про те Святе Письмо говорить: «Недобре чоловікові бути самому. Сотворю йому поміч, відповідну для нього» (Буття 2. 18). Це причина, через яку наречені мають об’єднуватися, щоб бути одне одному товаришем, радою й допомогою для набування доброчесностей, любові до Бога і ближнього та знесення тягарів подружнього життя. То перша причина, заради якої й ви, улюбленці, до святого стану подружнього життя вступати повинні, прихиляючи волю свою до тих Божих улюбленців, котрі призначені Ним до взяття у рай. Бог же всемогутній, коли хотів Єву створити, приспав Адама, і в цьому сні відбулося спрямування його розуму на речі небесні, пояснювалося в думці, до Бога піднесеній, і вищим смислом [існуючого], що повинно відбутися об’єднання його з жінкою у шлюбі. Бо не доброзичливість і /307/ поради родичів, і не достаток дають добру дружину, а сам Господь Бог, як про те говорить мудрець: «Дім і маєтність розподіляє між дітьми батько, від Бога ж випадає з’єднання чоловіка з доброю жінкою».

То й не заради багатства Адонія хотів узяти за дружину Авішагу, шунамійку, коли йому Святий Дух сповістив через Соломона: «Сьогодні мусить умерти Адонія» (Про це — I Цар. I. 16 — 24). Отже, насамперед для найближчого товариства й допомоги, терплячи вади одне одного, мають побратися чоловік і жінка. Трапляється й таке, що до шлюбу спонукає прагнення до багатства, достатків і доброго посагу, а також шляхетність роду і забезпеченість стану. Іноді ж це робиться з метою здобути собі могутніх приятелів. Щоб нам не згрішити, треба вважати ці причини одруження не першими, а останніми й недостойними.

Другою причиною є народження дітей, щоб розширювати хвалу Богу всемогутньому. Так Господь Бог, створивши чоловіка і жінку, благословив їх, говорячи: «Будьте плідні і наповнюйте землю... « (Буття 1. 28). З тим же наміром святий молодий чоловік Товія, вступаючи до шлюбу, звернувся до Господа: «Благословен єси, о Боже батьків наших, благословенне твоє ім’я по всі віки!... І нині я беру оцю мою сестру не для розпусти, але з добрим наміром. Зволь мене помилувати з нею, і разом до старості дожити» (Тов. 9. 5,7). І ангел Рафаїл, наставляючи Товію одружитися, сказав, щоб той прийняв свою майбутню жінку зі страхом Господнім, не заради любощів, а заради народження нащадків. І стане, таким чином, у своїх потомках спадкоємцем слави Аврамової. З такою метою і намірами повинен кожний побожний християнин вступати до стану одружених, а не під впливом зовнішньої краси або тілесної хіті, оскільки таке подружжя Бог всемогутній суворо покарав. Прислухайтесь, як про це одруження Господь Бог грізно мовить: «Не може Дух Мій перебувати в цих людях, оскільки їхня суть — плоть». Чи не тому тілесність була знищена, потопом від Бога покарана. Однак ті, чиї помисли ґрунтуються лише на другій причині, у найостаннійший спосіб на вроду нареченою поглядаючи, можуть залишатися без гріха. Бо Яков, обираючи собі дружину, вподобав красиву Рахіль, а не негарну Лію, що зробив без гріха.

Вступати до шлюбу треба задля народження дітей, котрі народжуються не тільки для вашої втіхи й розширення роду (як це згадувалося, коли говорилося про першу причину одруження), а й щоб у них було навіки уславлене ім’я Бога всемогутнього, у Трійці Святій єдиного. І ви, побожні улюбленці, з’єднатися маєте, завдяки чому Господь найвищий вам дасть дочекатися обіцяного потомства, і не стільки в мирських розкошах, мудрості і звичаях віку цього, скільки — охрещенням святим народивши, — передусім у вірі Святій /308/ Православно-католицькій, у цнотах, побожності й дотриманості повелінь Божих повинні старатися виховати дітей, але й щоб була завдяки їм правдива хвала Богові. Вашими дітьми розширювалася б церква і небо ними сповнювалося, а ви на небі могли б дістати гідну подяку за старання і працю свою.

Третя ж причина та, з якої шлюб від Бога встановлений, щоб остерігатися розпусти, застосовуючи ліки стриманості, як тому повчає св. Павло: «Кажу ж нежонатим та вдовицям, що добре їм, коли зостануться, як я; але коли не можуть стриматися, нехай одружуються: ліпше, ніж розпалюються» (I Кор. 7. 8,9). Не заради похоті тілесної й розкоші, що з неї виникає, повинні люди до шлюбу вступати, але вони можуть це зробити, якщо в чистоті дівоцтва чи удівства утриматися не можуть, щоб таким чином остерегтися й не образити своєю розпустою Величність Божу. Це ж дозволяє зробити й апостол Павло, коли зазначає: «Подружжя хай у всіх буде в пошані й ложе хай буде без плями, бо Бог буде судити блудників та перелюбців» (Євр. 13. 4).

Стерегтися, отже, треба всім, хто вступає до шлюбу, щоб намірів до одруження не поєднувати з прагненням розкошів тілесних, оскільки над останніми має свою владу диявол. Про те ангел Рафаїл, звертаючись до Товії, розповідає: деякі люди так одружуються, що Бога від себе і свого розуму відженуть і до любощів настільки прив’яжуться, що не можуть опам’ятатися, — над такими людьми володіє демон.

Зважте, улюбленці святобливі, на причини, з яких Господь Бог шлюб встановив, і дотримуйтесь застережень, що в Святому Письмі містяться, аби, гідно вступивши до шлюбу, сприйняти могли ласку Божу, яку те таїнство дає.

У цьому шлюбі дотримуйтесь обов’язку, що його маєте одне до одного, — а це передусім взаємна подружня любов і радість, якою не тільки все наповнюється в домі, а й завдяки якій день у день примножується добро. Тож і найвищому Господу вона приємна, як про те говорить мудрість Божа: «У трьох речах милуюсь і в них красуюсь я перед Господом та перед людьми: згодою між братами, приязню між сусідами, жінкою та чоловіком, які дружньо живуть» (Сирах 25. 1). Апостол Павло, спонукаючи подружжя до взаємної духовної любові, говорить: «Чоловіки, любіть своїх жінок» (Еф. 5. 25). У такий спосіб описується ця духовна любов, і не повинно бути несправжньої, тілесної й збиткової, навпаки, вона має походити з чистого і щирого серця й праведного християнського сумління, втілюючи зміст слів: «Чоловіки, любіть своїх жінок, як і Христос полюбив Церкву й видав себе за неї» (Еф. 5. 25).

По-друге, треба утримувати взаємну подружню вірність одне до одного, як тому повчає святий Апостол: «Жінка нехай /309/ не має влади над своїм тілом, лише — чоловік; так само й чоловік не має влади над своїм,тілом, лише — жінка» (I Кор. 7. 4). Хто ж, однак, не дотримується подружньої вірності і нею нехтує, то таких, як говорить апостол Павло, судить Бог.

По-третє, повинні одружені взаємно шанувати одне одного, як про це, звертаючись до подружжя, говорить Апостол: «Хай чоловік віддає належне жінці, так само й жінка — чоловікові» (I Кор. 7. 3). А апостол Павло так говорить: «Ви, чоловіки, живіть розумно разом із вашими жінками, як з істотами, що від вас слабші, віддаючи їм належну шану, як співспадкоємцям благодаті життя... « (I Петр. 3. 7). Повагу й шану повинні виявляти одне до одного одружені, жінка чоловікові як голові, а чоловік — як власному тілу, бо ж саме так навчає Апостол святий: «Так чоловіки повинні любити своїх жінок, як свої тіла, бо хто любить свою жінку, себе самого любить. Ніхто ж ніколи не ненавидів свого тіла, навпаки, він його годує й піклується ним як і Христос Церквою» (Еф. 5. 29). Отже, так повинен любити й шанувати кожен чоловік свою жінку, як самого себе, а жінка нехай боїться свого чоловіка.

По-четверте, при тих трьох взаємних обов’язках дружина повинна своєму чоловікові як голові бути слухняною, як те стверджує апостол Павло, який говорить, що жінка повинна підкорятися чоловікові наче Господові, оскільки чоловік — це голова жінки, так як і Христос — голова Церкви. Жінка повинна щиро виражати своєму чоловікові слухняність і покірність. І нехай вона усвідомить це, бо й Церква шанує Христа, а оскільки це пов’язано з виконанням волі Божої й повелінь Його з добрими й святобливими звичаями, то й повинна бути завжди слухняною.


До с. 309. Таїнство святого шлюбу. Ілюстрація до «Требника», виконана гравером Іллею.


Але ж якщо, убережи Боже, чоловік почне жінку свою спонукати до суперечливої й непотрібної слухняності, скажімо, до відступу від Православно-католицької віри або до гріха якого, то в цьому вона не повинна слухатися свого чоловіка. Жінка створена не з п’яти чоловіка, а з боку його, і тому, віддаючи належне чоловікові, повинна ставитися до нього не як до самовладця й свого володаря і що б він не звелів, усе робити, а як до свого товариша, і голови та проводиря в житті, воля якого підпорядкована волі Божій, тож жінка повинна бути слухняною, як Сара, що її апостол Петро згадує і котра була слухняною Аврамові, «паном» його називаючи. До того ж повинна жінка свого чоловіка тихістю, покорою й лагідністю схилити до святобливості, постів частих, молитов, милостинь і всіляких побожностей, його сприйнятливу до того натуру повинна пробуджувати і приклад добрий подавати чоловікові, особливо, якщо він був не православний або хитався у православній вірі. У такому разі жінка з великою старанністю повинна намагатися його до віри православної навернути і зміцнитися в ній, звертаючись до Бога зі сльозами, благаючи /310/ й просячи Його за чоловіка, перебуваючи в пості, даючи милостиню і священиків просячи, щоб за нього Господу Богу приносили жертви безкровні. Добре, що такій побожній жінці святий Павло дає надію, говорячи: «Чоловік бо невіруючий освячується в дружині, а дружина невіруюча освячується в чоловікові» (I Кор. 7. 14). Як я вже казав, часто трапляється, що чоловік буває навернений до святої віри завдяки своїй жінці.

Наприкінці згадаю, що добра дружина, уникаючи сімейних чвар і клопотів, повинна при слухняності й терпінні, у мовчазливій покорі себе стримувати, і таким чином усі негаразди й неспокій домашній будуть подолані, для чого святий апостол Павло вимагає від жінки найбільше мовчання, говорячи: «Жінка нехай учиться мовчки, в повній покорі. Навчатися жінці я не дозволяю, ані коверзуватися чоловіком, — їй бути тихомирною» (I Тим. 2. 11 — 12). Над усіма іншими цнотами, як лілея між квітами, світлом сяє мовчання, замикає вуста блюзнірські й сварливі, бо краще розумно перетерпіти в мовчанці, і завдяки цьому цілковитий спокій квітне й перебуває в такому домі.

Маєте, отже, стисло викладену науку, як утримувати подружню злагоду, як одне одному, побожні улюбленці, перед Господом повинні освідчуватися, як, перебуваючи в тому стані одружених, Господу Богу догодити. Мені ж, оскільки я закінчую свою промову, до найвищого Господа належить покірливо звернутися в молитві, щоб завдяки цим молитвам, у яких за вас будемо просити перед Величністю Його Святою, аби своєю Божою правицею так постарався наділити вас благами у шлюбному товаристві, щоб ви всіх чеснот і побожностей дотримуючись і повеління Його виконуючи, у незчисленні роки сповнялися благодаттю Його святою. І, гідно заслуживши того, щоб у згоді й любові подружній аж до схилу віку дожити, дочекатися того, що є найпершою ознакою доброчесності подружньої, при всіляких духовних і тілесних дарах Його застали добрих нащадків до четвертого й до п’ятого поколінь для хвали Богові, підпори Вітчизни й облаштування свого дому. Амінь.








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.