Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





ТРАКТАТ «О ОСМИХЪ ЧАСТЕХЪ СЛОВА»



Найдавнішою чисто граматичною слов’янською працею є трактат про вісім частин мови, який у сербському списку XV ст. озаглавлений «Ωсьмь честии слова, ıєлико глаголемь и пишемь» (Ягич 1895, 328), у східнослов’янському списку початку XVI ст. — «Книга стг(о) Ивана Дамаскина философ(ъ)скаа о осми(х) часте(х) слова, преведе же еа Ива(н) презвитеръ, ексархъ болгарскій, о(т) елли(н)ска(г)[о] Азыка въ слове(н)скій» (Калайдович, факсиміле № 14), у східнослов’янських списках XVI — XVII ст. — «Ст̃го Іωанна Дамаскина о ωсмихъ частЂхъ слова, елика пишемъ и глемъ» (Ягич 1895, 335. На основі цієї публікації трактат аналізується в нашій монографії). Завдяки К. Калайдовичу (Калайдович, 74 — 75) у вітчизняній філології тривалий час повторювалося твердження про поширеність на Русі слов’янської граматики Іоанна Дамаскина (VIII ст.), перекладеної Іоанном екзархом болгарським (кінець IX — початок X ст.). Проти такої версії виступили О. Горський та К. Невоструєв, які відзначили, що серед відомих друкованих і рукописних творів І. Дамаскина граматики немає. На їх думку, авторство граматичного трактату деякі переписувачі стали приписувати І. Дамаскинові у зв’язку з тим, що статтю в збірниках звичайно знаходили поруч із діалектикою цього візантійського письменника. О. Горський і К. Невоструєв вважали, що й переклад граматичного трактату несправедливо приписується Іоанну екзархові болгарському, бо «в мові граматики, її граматичних формах і словах немає нічого такого, що вказувало б на добу екзарха» (Горский, Невоструєв, 311 — 313). Крім того, на їхній погляд, антропоніми Милошь, Драгошь, Добромиръ, Радославъ, Драгомиръ, ужиті в трактаті для екземпліфікації, вказують на походження твору не з Болгарії, а з Сербії (там же, 313).

Із запереченням міркувань О. Горського та К. Невоструєва виступив В. Малинін (Малинин, 179 — 195), який віднайшов 13 списків пам’ятки (серед них немає віденської публікації трактату 1586 р.). Автор пише, що антропоніми Добромиръ, Радославъ, Драгомиръ зустрічаються й у давніх пам’ятках болгарської мови. В. Малинін підкреслює, що здрібніло-пестлива форма Драгошъ засвідчується у волохо-болгарських грамотах і синодику (пом’янику) Севастьянова, а ім’я Милош виступає в болгарських народних піснях. З огляду на це здогад про сербське походження пам’ятки, наскільки він грунтується на зазначених іменах, не може бути визнаний задовільним. О. Горський і К. Невоструєв нічим не доводять тезу про те, що мова граматичної статті не відповідає мові перекладів Іоанна екзарха. Проаналізувавши окремі особливості орфографії пам’ятки, зокрема вживання букв ь, ъ, Ђ, ıа, А, Ж, та морфології, в тому числі відзначивши форми називного відмінка однини іменників -і-основи гвоздии «цвях», черви «черв», двоїни дієслів із закінченнями -ва, -та і ін., В. Малинін підсумовує: «хоча мова граматики і фіксує багато пізніших явищ, неминуче пов’язаних з частими й пізніми переписуваннями, в ній немає нічого такого, що б зовсім відокремлювало її мову від мови інших давніх творів, відомих за пізніми списками» (там же, 190). В пам’ятці немає помітних архаїзмів, але це не є достатньою підставою для заперечення її давності.

Міркування О. Горського та К. Невоструєва підтримав Г. В. Ягич, який писав, ніби імена Милошъ, Драгошъ — чисто сербські. Антропоніми Доброславъ, Радославъ, Добромиръ не становлять нічого специфічно сербського. Назва Маніакъ, що в трактаті є ілюстрацією імен «рододатныхъ», трапляється в сербських грамотах. Ім’я Шумякъ, яке в статті дається поряд із Маніакъ, учений етимологізував у зв’язку з іменником шума «ліс», але прямої паралелі до антропоніма в сербських пам’ятках не знайшов (Ягич 1895, 345).

Г. В. Ягич гадає, що автором перекладу вважався Іоанн екзарх через те, що в рукописних збірниках безпосередньо перед граматичною статтею або після неї вміщувалися твори, які справді належали болгарському письменникові чи йому приписувалися (там же, 327). Історик слов’янської філології вбачає зближення в трактаті іменників чоловічого роду з закінченням «еръ» Ђтръ) з іменниками жіночого роду на «ерь» (соль) і робить висновок, що в автора граматичної статті вже не було точного розрізнення ъ та ь. Такої диференціації цих букв не було як у сербів, так і болгар у XIII — XIV ст. Давній лінгвіст, пишучи про те, що деякі іменники жіночого роду закінчуються не на , а на , ілюструє своє твердження словами свекри (пор. ст. сл. свекры) поруч із мати, дщи; серед іменників на (червии, гвоздии) він дає лексему ками (пор. ст. сл. камы). Звуки (літери) ы та и в XII — XIII ст. плутали і серби, і болгари (там же, 363). Автор граматичного трактату розрізняє дві форми майбутнього часу: бити хощу — бити имамъ. Складені форми майбутнього часу з допоміжним дієсловом хощу однаково поширені у сербів та болгар, проте Г. В. Ягичеві здається, що форми з имамъ та иму більше відомі старосербській, аніж староболгарській мові. В усіх списках пам’ятки перша особа двоїни виступає з флексією -ва, чого в давніх текстах немає (там панує закінчення -вЂ). Учений допускає, що таку флексію двоїни в сербських текстах XIV ст. можна буде знайти. Г. В. Ягич також відносить до сербізмів (там же, 364) флексію -мо у формі першої особи однини теперішнього часу дієслів у східнослов’янських списках, хоч усі інші приклади вказують, що джерелом їх був текст болгарської редакції.

Видатний славіст зіставив дефініції досліджуваної пам’ятки з матеріалами різних греко-візантійських джерел. Г. В. Ягич виявив, що заголовок статті — дослівний переклад грецького: «Περί των ’οκτώ μερων του λόγου». Під цим заголовком відомо кілька візантійських граматичних статей, серед них одна з XII ст. Слов’янський перекладач черпав матеріал із різних джерел. Паралелі до слов’янського тексту вчений виявив у граматиці Діонісія Фракійця, працях Псевдофеодосія, Георгія Хіровоска та ін. Pізноджерельність спричинила те, що в слов’янському трактаті про деякі категорії говориться двічі в різних місцях. «Стаття справляє враження зведення із схолій або коментарів, що походять від різних авторів, із яких слов’янський перекладач зробив досить невдалий витяг, дуже мало дотримуючи при цьому задовільний порядок» (там же, 345 — 362), — зауважує Г. В. Ягич, який дійшов висновку, що трактат складено на основі дуже пізніх грецьких зразків у Сербії близько початку XIV ст. Але вчений кінець кінцем визнає у слов’янській пам’ятці «проблиск самостійної спостережливості» (там же, 353).

Підкреслимо, що далеко за межами Сербії були поширені не тільки давньослов’янські чоловічі антропоніми Доброславъ, Радославъ, Добромиръ, але й гіпокористичні імена Драгошь, Милошь. Вони засвідчуються в румунсько-болгарських (Драгошъ, Милошъ; покупи отъ Дръгоша — 1587 p.) (Венелин, 343, 346) і молдавсько-українських (Дра(г)шь — 1395 р., Драгош — 1455 р., Милош — 1481 р.) пам’ятках (ССУМ, I, 324, 593). Ім’я Милош в Болгарії (переважно південно-західній) зрідка зустрічається й тепер (Илчев, 334). Антропонім МанЂ (скорочення імені Емануилъ), дериватом якого може бути зафіксоване у пам’ятці «рододатне ім’я» (прізвисько?) Маніакъ, засвідчують румунсько-болгарські документи — МанЂ дворник (1441 р.), жупанъ Драгомиръ Маневъ (1471 p., 1472 p.), повелЂніе... Могошу и Маневи (1577 р.) та ін. (Венелин, 89, 95, 111, 209), пор. ще: МанЂ (1455 р.), Манко, Манько (1411 р.) (ССУМ, I, 574 — 575). Зрідка в Болгарії це чоловіче ім’я засвідчується й нині (Илчев, 320). «Рододатне ім’я» Шумıакъ (ШюмАкъ), можливо, походить від антропоніма Шумо, який функціонує в сучасному болгарському ономастиконі (вважається побажальним іменем із значенням: «хай галасує, шумить, рухається й говорить, радує близьких»; «щоб був жвавий, як зелений ліс», болг. шума «ліс» (там же, 5).

Форми першої особи двоїни дієслів із закінченням -ва на місці типового Ђ зрідка зустрічаються вже в старослов’янських пам’ятках (Miklosich, 64).

Флексія -мо в дієсловах першої особи однини теперішнього часу також зрідка фіксується старослов’янськими пам’ятками XII ст. (Vondrák, 492). Але її немає якраз у сербському списку граматичного трактату (творить; биемь се) (Ягич 1895, 333). Флексія -мо характерна для східнослов’янських списків досліджуваного тексту, причому вона виступає непослідовно: творимо, але біемсА (Калайдович, 171; Ягич 1895, 339), тому не виключено, що вона введена українськими переписувачами тексту в XV — XVI ст. В слов’янському трактаті не фіксується жодних фонетико-морфологічних явищ, які перешкоджали б віднести його виникнення до XII ст. Коли допустити, Іщо друге міркування про рід (від слів «соуть же нЂкаА имена мнАщаасА быти моужьска...» до слів «ıако же ками, гвозди, черви и таковаА»), в якому є непряма вказівка на нерозрізнення автором букв ъ и ь, а також безпосереднє свідчення нерозрізнення ним ы та и — це пізніша вставка, то трактат можна датувати більш раннім часом — кінцем XI — початком XII ст. Немає в пам’ятці й якихось явно нових, нестарослов’янських лексичних елементів. В ній фіксуються поодинокі слова, характерні для неконфесіональних текстів XI ст. Пор., наприклад: «прочаА же оубо части (слова. — В. H.) огл̃аніа суть именю» в трактаті (338) — «ДєсАть бо вьсЂхъ єсть оглаголании, рєкъше прЂроднии роди...» в Ізборнику 1073 р. (Изборник, 234).

У житії Костянтина (Кирила) пишеться, що під час перебування в Корсуні (Херсонесі) по дорозі в Хазарію грецький місіонер навчився давньоєврейській «бесЂдЂ и кнїгамъ, осмь чАстїи граматикіа преложь» (Лавров, 11). Болгарський філолог Е. Георгієв у зв’язку з цим висунув гіпотезу, ніби основою слов’янського трактату є граматичний твір, у свій час перекладений Костянтином (Кирилом) на грецьку мову з давньоєврейської. На думку Е. Георгієва, повторення, внутрішні суперечності, неузгодженості, розходження з грецькими граматичними працями, виявлені Г. В. Ягичем, виникли внаслідок того, що старослов’янський перекладач трактату й пізніші переписувачі бачили скрізь неповноту та невідповідності, які вони прагнули усунути, адже різниця між граматичною будовою давньоєврейської, з одного боку, й грецької та старослов’янської мов, з другого, була велика. Е. Георгієв зазначає, що в трактаті описано чотири частини мови, а в давньоєврейській граматичній системі виділяються лише три класи слів, що суперечить чотирьом частинам мови, розглянутим у пам’ятці. Але, на його думку, цю суперечність можна усунути, коли дієприкметник віднести до класу дієслова бо в трактаті говориться: «Причастіе же єсть гл̃ъ...» (Георгиев, 74 — 75). Однак це припущення явно не спроможне. Грецькі джерела слов’янської пам’ятки, виявлені Г. В. Ягичем, не викликають сумнівів. У тексті є й пряма вказівка на грецьку граматику: «супружьства же рЂчи... дЂлАт же сА въ три на десАть ω(т) еллинъ» (Ягич 1895, 340). Поняття дієприкметника в граматичній статті не визначається через поняття дієслова, бо «гл̃ъ» у трактаті означає «слово», а дієслово позначається терміном рЂчь.

Недавно Л. П. Жуковська відкрила продовження (доповнення) слов’янського трактату про вісім частин мови у збірнику початку XV ст. Воно має заголовок «А се сказаніе триемь частемъ слова, оставши(м) ω(т) осми частей слова» (Жуковская, 39 — 42).

Фонетичні (наприклад, ко, преже) та граматичні (наприклад, форма називного множини слоги замість слози, пропуск допоміжного дієслова в 3-й особі однини перфекта — вчера дЂлалъ; і, може, сполучник да) особливості незаперечно свідчать про східнослов’янське походження цього списку. Але стиль і лексика доповнення близькі до відомих неповних списків трактату, тому питання про те, чи воно прийшло із південнослов’янських земель або є східнослов’янським перекладом якогось грецького тексту, залишається нерозв’язаним. Критичне видання пам’ятки за всіма збереженими списками, повне текстологічне дослідження їх з метою відновлення протографа — справа майбутнього.

Списки трактату, в яких ідеться лише про чотири частини мови, текстуально дуже близькі. Необхідно підкреслити, що в них є також помітні відмінності в термінах на позначення категорії числа та відмінка. У сербському XV ст. та частині східнослов’янських списків XVI — XVII ст., в тому числі у віленському виданні 1586 р., числа іменуються єдино, двоино, множно (Ягич 1895, 330 — 331, 336, 338; Кграматыка, 8, 16). Східнослов’янський список початку XVI ст. відповідно фіксує: число единствено, двойствено, множествено (Калайдович, 168, 169). Аналогічне утворення засвідчене в недавно знайденому східнослов’янському списку початку XV ст.: (число) еди(н)ст[вено] (Жуковская, 39). У східнослов’янській пам’ятці початку XVI ст. на позначення відмінка вживається виключно термін падете (Калайдович, 169, 171 та ін.). Натомість сербський список XV ст. та частина східнослов’янських списків XVI — XVII ст., в тому числі й віденське видання 1586 р., поряд із переважаючим падете (Ягич 1895, 329, 331, 335, 340, 341 та ін.) засвідчують і словотвірний варіант падежь (там же, 330, 337, 340; Кграматыка, 9). Дериват від дієслова падати з праслов’янським суфіксом -ежьпадежь «падіння» фіксується церковнослов’янськими пам’ятками починаючи з XIV ст. (П. Беринда зазначене слово перекладає «паденьє, паднЂньє — Беринда, 80; для хронології слов’янського трактату цей факт кардинального значення не має).

Із різночитань тексту пам’ятки впадає в око розмаїтість прикладів, якими ілюструється форма майбутнього часу: тіи вамь боудоуть соудїє, ли ти вамь соудеть (сербський список XV ст.; Ягич 1895, 332); тіи вамъ имутъ судити (східнослов’янський початку XVI ст.; Калайдович, 170); ти вамъ соудАтъ (східнослов’янський XVI — XVII ст.; Ягич 1895, 332). Отже, виділяються принаймні дві редакції пам’ятки. Одну репрезентують сербський список XV ст. і східнослов’янські списки XVI — XVII ст., другу — східнослов’янський список початку XVI ст., що його опублікував К. Калайдович. Котра з них старіша, сказати важко. Оскільки іменник падете «падіння» широко документується старослов’янськими пам’ятками (Slovnik, II, 4 — 5), гадаємо, що й як граматичний термін він є давнішим. Непослідовне і рідше вживання словотвірного варіанта падежь може вказувати на пізніше його введення в статтю і про намагання слов’янських філологів увиразнити граматичний термін, якось відрізнити його від загальновживаного іменника. Мабуть, східнослов’янський список початку XVI ст. найближчий до протографа. По термінології — еди(н)ст[веное] число — близьке продовження (доповнення), збережене в східнослов’янському збірнику першої половини XV ст.

Беручи до уваги особливості тексту пам’ятки, вважаємо, що вона виникла на південнослов’янських землях (імовірно, в Македонії) не раніше кінця XI ст. і не пізніше кінця XIV ст. Оскільки переконливого датування пам’ятки немає, а східнослов’янські списки трактату не давніші XV ст., твір «О осмихъ частехъ слова» розглядаємо в контексті українського, а не давньоруського мовознавства.

Трактат починається загальним зауваженням про те, що «слово», яке існує в душі, вдруге народжується через уста, що діставши дар мови («слова»), людина має вивчити складові її частини. Частин мови («слова») 4 є вісім.



4 У старослов’янській (і церковнослов’янській) мові лексема слово поруч із іншими мала значення «мовлення».



Характерно, що всі грецькі терміни в трактаті перекладено, жодного не запозичено в грецькому звучанні: имА (гр. ’όνομα «ім’я»), рЂчь (гр. ρημα «слово, сказане, висловлення»), мЂсто имени (гр. αντωνυμία < αντι «замість», όνυμα «ім’я»), причастіе (гр. μετοκή «участь, причетність, спільність»), нарЂчіе (гр. επίρημα < επί «на, зверху, біля, при» [при питанні де?], ρημα «слово, сказане, висловлення, дієслово»), предлогъ (гр. προθέσις < προ яро «перед», θέσις «постановка, розміщення, теза, розташування, позиція»), союзъ (гр. σύνδεσμος «зв’язок, сполучення, єдність»), различїє (гр. αρθρον «член, частина тіла, орган»). Тут спеціально наведено різні можливі значення грецьких слів, щоб наочно показати, що слов’янський граматист не сліпо калькував грецькі терміни, а перекладав їх згідно з тодішнім розумінням класів слів, даючи відповідні найабстрактніші слов’янські відповідники до грецьких термінів. До того ж він уводить для артикля термін различїе (за його здатністю розрізнювати рід імені), а не членъ (Ягич 1895, 595). Але автор не дав собі ради з терміном на означення займенника, застосувавши словосполуку. Не зовсім удало скальковано назву прислівника — нарЂчіе, бо це, власне, «прирЂчїе» (те, що супроводжує, пояснює рЂчь — дієслово). Пізніше, в XVI ст., Максим Грек прислівник так і назвав прирЂчіе, а артикль — члЂнъ (там же, 595). Деякі з частин мови мають «в себЂ раздЂленіА, тобто граматичні категорії.

Ім’я в досліджуваній пам’ятці поділяється на мужеско (наприклад, бг̃ъ, Петръ, вЂтръ, мЂсАцъ, свЂтъ), женьско (наприклад, ст̃аа, бц̃а, дш̃а, луна, землА), среднее (наприклад, естество, цр(с)тво, н̃бо) (Ягич 1895, 335; далі після прикладів даємо тільки сторінку з цієї публікації). Рід одних імен виявляється за допомогою артикля, інших — без нього. Автор статті висловлює своє власне спостереження над слов’янською системою — без артикля рід імен пізнається так: ім’я чоловічого роду «еръ скончаваєтъ» (тобто закінчується на -ъ), жіночого — азъ (тобто на ), середнього — онъ (тобто на ).

Імені притаманні п’ять паденіи «відмінків» (як зазначалося, в досліджуваному списку відмінок іменується також падежь). Вони бувають відмінка: права «називного», родна «родового», виновна «знахідного», дательна «давального», звательна «кличного». Відмінки й відмінкові форми мовознавець ілюструє в парадигмах іменників родів чоловічого — чл̃къ, чл̃ковъ, чл̃ка, чл̃ку, ω чл̃че, жіночого — жена, женина, женоу, женЂ, ω жено, середнього — есте(с)тво, есте(с)твово, есте(с)тва, есте(с)твоу, со е(с)т(ес)тво. В парадигмах привертає увагу вживання родових форм присвійного прикметника замість форми родового відмінка. Воно, мабуть, спричинене тим, що слов’янський перекладач недоречно взяв до уваги тільки одну з функцій родового відмінка грецької мови — вираження присвійності. Подібне трактування матеріалу спостерігається і в інших слов’янських граматистів. С. Заборовський у граматиці латинської мови (1-ше вид. 1518, останнє — 1564 р.), пояснюючи учням польською мовою відміну імені Joannes, у родовому відмінку подає Joannis — Janowo, albo Janów, Janowa, Janowego, Jana (Cytowska, 29).

Після цього автор знову повертається до питання про визначення роду імен.

В трактаті зауважується, що деякі імена здаються чоловічими, «не бо азомъ скончеваются, но еремъ» (кровь, соль, трость, персть), але артикль («различіе») вказує, що вони відносяться до жіночого роду. Так доповнюється раніше висловлена думка про закінчення іменників, за допомогою яких пізнається їх граматичний рід. Далі говориться, що серед іменників середнього роду є слова, «не скончавающесА ономъ, но естемъ» (тобто не на , а ) — сл̃нце, оружіе, копіє; що між іменниками жіночого роду є лексеми, які «не скончаваютсА на азъ, но на и» (тобто не на , а ) — мати, свекри, дщи, а серед іменників чоловічого роду виявляються слова, котрі «не на еръ конецъ имоуть, но на и» (тобто не на , а ) — ками, гвозди[и], черви[и] (336). Г. В. Ягич твердив, ніби давній слов’янський мовознавець зближав іменники жіночого роду типу кровь, соль із іменниками чоловічого роду типу чл̃кь, бо трактував кінцевий голосний в обох випадках як «еръ» (Ягич 1895, 363). Східнослов’янський список пам’ятки не дає повної підстави для такого трактування матеріалу, адже в ній сказано, що декотрі імена жіночого роду «скончеваются... еремъ», тобто -ь, а не «еромъ», тобто .

Віднесення іменника свекри (замість свекры), ками (замість камы) до слів з кінцевим свідчить про злиття в мові автора давніх ы та и (там же). Як зазначалося вище, не виключено, що повторні міркування про рід іменників є пізнішою інтерполяцією.

У всіх родах є ще поділ на імена «обща всемоу е(с)[тес]тву» і на «собна коемоуждо съставу», отже, в межах усіх родів імена діляться на загальні (наприклад, чл̃кь, жена, соущество) і власні (наприклад, Петръ, Анна). Для власних імен середнього роду приклади в статті підібрано невдало: нб̃о, желЂзо (336).

Імена мають «числа єдино, двойно, множнω», тобто однину, двоїну, множину (як зазначалося, в деяких списках — единствено, двойствено, множествено). Оскільки форми однини наведено там, де йшлося про відмінок, відповідні слова (человЂкъ, жена, естество) автор відмінює лише в двоїні: чл̃ка, чл̃ку, чл̃ка, ω чл̃ка; женЂ, женинЂ, женама, женЂ, ω женЂ; е(с)ствЂ, есте(с)тву, е(с)ствЂ, е(с)ствома, ω е(с)ствЂ; та множині: чл̃ци, чл̃къ, чл̃кы, чл̃кωмъ, ω чл̃ци; жены, женъ, жены, женамъ, ω жены; е(с)ства, е(с)ствъ, е(с)ства, е(с)ствωмъ, ω е(с)ства. Характерно, що в родовому двоїни (чл̃ку, есте(с)тву, але — женинЂ!) та множини (чл̃къ, женъ, е(с)тествъ) граматист подає справді відмінкові форми, не замінюючи їх присвійними прикметниками (як це він зробив у парадигмі однини).

Далі в пам’ятці знову називаються граматичні категорії іменника, яких налічується п’ять: «роди, види, начертаніа, числа, падежи» (337).

З огляду на «видъ» ім’я поділяється на «первобытно... не бо ω(т) иного прїАтсА» (наприклад, чл̃къ), тобто первісне (непохідне), «дЂиствено... ω(т) дЂиства прозывается» (наприклад, ковачъ), тобто назва діяча, «рододатно... ω(т) рода» (наприклад, ШумА), тобто назва за походженням, «повЂстно» (наприклад, обЂшенникъ) «обЂшенникъ бо подастъ всему роду обЂшенія имА» (337).

Щодо зображення на письмі — начертанія — ім’я характеризується як просто, коли складається з однієї частини мови (Петръ, Павелъ, Фома, Милошь, Драгошь), сложно — з двох частин (Доброславъ — із добро і слава; Радославъ — із радость і слава; Драгомиръ — із драго і миръ, причому добро, драго автор кваліфікує як прислівники), пресложно — з трьох частин мови (бл̃гоповЂстникъ, злопріАтенъ та ін.) (337). В «пресложных» іменниках, отже, автор вважає префікс частиною мови (очевидно, прийменником). Граматист пише: «осмь частій соуть слова, имА же всЂхъ ıако основаніе, прочаА же оубо части огланїа соуть именю. О имени бо гл̃ютсА ıавлıающи страсть или дЂиствующаго, множає же онЂхъ рЂчь» (338), тобто інші частини мови, особливо дієслово, пояснюють іменник. «РЂчь же е(с)[ть] часть слова непадающи, сказателна лицоу и времени, дЂиству же и страсти, и обЂма въкоупЂ» — так визначаються характерні особливості дієслова (воно не має відмінків, але в нього є особа, час, активність і пасивність або обидві разом).

Дієслово характеризується трьома часами («на три бо дЂлитсА времА» — 338). Воно передає дію в минулому, теперішньому та майбутньому часах — «дЂйство мимошедшаго» (Петръ оучаше), «настоящаго» (Матθей бл̃говЂстоуетъ), «боудоущаго времени» (вамъ соудАтъ; очевидно, йдеться про форму теперішнього часу у функції майбутнього 5). «Мимошедшее времА» позначається також синонімічним словом «минувшее» — «се ıави рЂчь дЂйство миноувшаго и настоящаго и будущаго времени» (338), що свідчить про неусталеність граматичної термінології в трактаті. Далі у статті говориться про залогъ «стан» дієслова. Дієслова «дЂйственного залога» (приклади подано вище) вказують на (активну) дію, а «страдалнаго» — на страсть «пасивність» (сл̃нце померче, каменіе распадесА; x̃c распинаетъсА, сл̃нце померцаетъ, каменіе распадаетсА; x̃c распнетсА, сл̃нце померкнетъ, каменіе распадетсА (338). В трактаті говориться й про дієслова «посредЂ же страсти и дЂйства» (біАсА 6), тобто середнього стану.



5 Г. В. Ягич (Ягич 1895, 363) пише, що автору (перекладачеві) ніби важко було підібрати для ілюстрації дієслово доконаного виду. В інших списках виявляються морфологічно виразні форми майбутнього часу.

6 Тут і в інших дієсловах 1 ос. одн. тепер. часу флексія відбиває середньоболгарську орфографію з -А замість -Ж (тобто -у, -ю).



Через «изложенія» (способи) дієслова виражається воля «въ повелЂномъ, в(ъ) млтвеномъ, в вопросномъ, въ звателномъ, в повЂстномъ». У трактаті ілюстрацій цих форм способу немає. До дієслівних способів автор відносить і «изложеніе необавно», яке само собою не виражає ні особи, ні часу, ні стану і може поєднуватися (в грецькій мові, хоч граматик цього не зазначає) з «различіемъ» (артиклем) (еже чести полезно) та іншими частинами мови. Отже, йдеться про інфінітив.

Стосовно «вида» (власне відносно непохідності й похідності) дієслова виступають «дЂлимЂи на двое» — «в первообразное» (хощоу, прїиму; другий приклад невдалий) та «преводное» (восхощу, воспріиму) — похідне. Дієслова характеризуються з точки зору «начертанія», що вказує, чи лексема «проста» (дамъ), «сложна» (въздамъ), «пресложна» (воздамъ емоу; приклад на складене дієслово невдалий). Дієслово має стільки чисел, скільки ім’я. Автор дає парадигми теперішнього часу в однині, двоїні та множині активного стану (теорА, творити, творитъ; творива, творита; творимо, творите, творАтъ) та пасивного (бїАсА, біешисА, биетсА; біевасА, біетасА; біемсА, біетесА, біютсА), однак зазначена перед цим дієслівна форма трактується як «посредЂ же дЂйства и страсти». «Лице» (особа) дієслова вказує, «глаголетъ кто о себЂ. ли к немоу же онъ глетъ, ли о иномъ не соущемъ ту» (339). «Лицъ» налічується три — «перво» (гл̃ю азъ), «второ» (гл̃еши ты), «третіе» (гл̃етъ онъзи) (339). Оскільки «времА же есть сопритязаемо миросъставленіа в нели же всАко мЂритсА движеніе», дієслова вказують на час. «РаздЂлАетъ же сА времА на трое. Въ предибывшее, в настоящее, въ боудущее» (340). Характерно, що на позначення минулого часу тут вжито новий термін предибывшеє (предбывшеє) (замість попереднього «мимошедшее», «минувшее времА»). За автором, теперішній час не ділиться на інші часові форми. «ВремА предибывшее» — минулий час — ділиться в трактаті ще на чотири: «протАженное» (бїАхъ, бїАху мА), тобто імперфект, «непредЂльное» (бихъ, биху мА), тобто аорист, «надпредЂлАемое, предлежимое». Невідомий мовознавець пише, що останні дві часові форми, «Азыку неприятнЂ» (при них немає ілюстрацій). Очевидно, слов’янський перекладач грецького тексту не знаходив їм адекватних відповідників у рідній мові. Майбутній час — «будущее времА» — ділиться на два різновиди — «помалЂ бывающее» (бити хощю; бити мА хотАть) і «будущее» (бити имамъ; бити мА имутъ). У визначенні двох форм майбутнього часу граматик пішов за грецькими зразками й слов’янські форми розрізнив, мабуть, штучно. І окремого терміна для майбутнього другого він не знайшов. Проте автор, очевидно, відчував, що дієвідмін у слов’ян менше ніж у греків, тому спеціально попередив (без прикладів), що «супроужьства... дЂлАт же сА въ три на дєсАть ω(т) еллинъ» (340).

Дієприкметник — слово, що має деякі категорії дієслова, деякі — імені: «Причастіе же есть гл̃ъ имЂАй нЂкаА послЂдствующа рЂчи и нЂкаА послЂдствующа именю» (340), а саме: «роди, види, начертаніа, числа, падежи, залози, времена и соупроужьства сего ради и гл̃етсА причастіе, зане причаствоуетъ и именю и рЂчи», — пишеться в трактаті (340). В статті сказано про дієприкметники «дЂйственаго (залога) о трехъ родЂхъ» (пишай, гл̃Ай, біай; пишущи, гл̃ющи, біющи; еже пишуще, еже гл̃юще, еже біюще) і «страстнаго» (пишемыи, гл̃емыи, біемыи; пишемаА; гл̃емаА, біемаА; пишемо, гл̃емо, біемо). Характерно, що в параграфі про дієприкметник пасивний стан названо саме так, а не страдалныи, як у параграфі про дієслово.

Незважаючи на те, що в переліку категорій («послЂдоующихъ») дієприкметника відмінок іменується падежь, нижче відмінок знову називається паденіє (341, 342). Після короткого зауваження про дієприкметник у трактаті йдеться про значення відмінків і разом із цим з’ясовуються мотиви номінації кожного з них: «паденіє єсть глъ знаменуА родъ ли часть ли стАжаніе (власність — В. Н.) ли даніе ли вину (причину. — В. Н.) тЂла, сирЂчь имена. да оубо часть или стАжаніе назнаменуетъ родна, гл̃емъ бо глава ли рука ли нога Павлова есть. и паки домъ ли стАжаніе ли животно Петрово есть... дателнω же есть, єгда гл̃емъ даА Петру хлЂбъ... виновно же есть егда гл̃емъ, ıако чл̃ка ради сниде бгъ на землю...» (341). На основі цього контексту стає зрозумілим, чому в родовому відмінку в парадигмах трактату замість іменників із відповідними флексіями даються присвійні прикметники у формі називного відмінка. Прийменник ради в ілюстрації зайвий раз вказує, що основна частина трактату — переклад із грецької мови, бо цей прийменник функціонував звичайно з формою родового, а не знахідного (пор. гр. προς із знахідним, який перекладається старослов’янським ради — Slovnik, III, 546). Граматик правильно зауважує, що інші відмінки відрізняються від називного закінченнями — «по конечнемъ писмени» (341). У параграфі про дієприкметник пояснюється термін паденіє: «истиньствословует же сА паденіе ω(т) еже падати. падает бо и раждаетсА ω(т) права всАко паденіе» (341; щодо терміна истиньствослововати «етимологізувати» пор. гр. ετυμολογία «етимологія», із ετυμον «істина» і λόγος «слово»). Джерело, з якого взято твердження про те, що від називного залежать інші відмінки, невідоме (Ягич 1895, 362).

Член (артикль) визначається в трактаті як частина мови, що пояснює відмінки незалежно або виступає залежною: «Различіе же есть... сказателно падежемъ само о себЂ. и егда гл̃емъ иже», причому перше твердження ілюструється слов’янським вказівним займенником: се чл̃къ, конь, волъ; се слава, землА, жена; се нб̃о, чювьство, древо» (341).

Говорячи про различіе (артикль), автор влучно підкреслює, що «паденіА же именъ различіА не требують въ словенскомъ языцЂ ни же имуть предчинных», тобто відмінки не потребують препозитивних артиклів. Правда, він твердить, що в слов’янській мові вживаються два постпозитивні («подчинна») артиклі: иже, его же, ему же (чоловічий рід), юже, ее, ей (жіночий) тощо. Відзначаючи багатство грецьких артиклів, автор ще раз підкреслює: «и оубо различіа въ еллинско(м) ıазыцЂ мнωжае сихъ ихже рЂхомъ не вмЂщаютсА. дЂлАт же сА в(ъ) двоє, в предчинна и подчинна» (342). Він обґрунтовує вжитий термін: цю частину мови названо различіє внаслідок того, що вона служить для розрізнення родових форм імені («сего ради наричетсА, яко разньствуа именωмъ, сирЂчь моужскому, женьскому и среднему») (342). Розряди артиклів названо у зв’язку з місцем їх стосовно імені «предчинна того ради гл̃ютсА, ıако предварАютъ чинъ и слогъ именомъ, подчинна же ıако послЂдующа симъ» (342). В переліку категорій члена в трактаті названо й «видъ», але ілюстрації не наведено. Г. В. Ягич говорить, що автор статті, відступивши від грецького джерела, допустив помилку, бо тут треба було назвати «число» (там же, 355).

Відкрите Л. П. Жуковською продовження трактату має заголовок «А се сказание триемь частемъ слова, оставши(м) ω(т) осми частей слова», хоч фактично в ньому стисло розглянуто чотири частини мови: займенник, прийменник, прислівник і сполучник (Жуковская, 39 — 42).

У доповненні сказано, що «мЂсто имене» (займенник) характеризується категорією роду — мужcко (відмінкові форми: онъ — оного; той — того — тому; сій — сего — сему; и, або иже), женcко (она — оныА; та — тоА — той; сіА — сеА — сей; я, або яже), cpе(д)нe (оно; сіє, є, або еже) й категорією числа — еди(н)cт. (онъ, той), дво(и). (она, та), мно(ж), (они, тіи).

Шоста частина мови («s̃А часть слова») — пре(д)логъ представлена переліком прийменників: ясо, ко, въ, про, ни(з), къ, изъ, ісъ, ω(т), о, оу 7.



7 Над кожним прийменником, в тому числі над фонетичними варіантами, в пам’ятці написано його порядковий номер.



За переліком прийменників невідомий граматист зазначив: «Пре(д)логъ наричетсА поне(ж) назнаменаетъ точію рЂчь» (тобто уточнює саме дієслово). В пам’ятці вміщено приклади — словосполуки із зазначеними прийменниками, наприклад: по мнЂ, по насъ, по бз̃Ђ; ко граду, ко вратомъ; в(ъ) цр̃ковъ, в(ъ) домъ, в ни(з) в(ъ) верхъ; к(ъ) бг̃у, къ цр̃ю; про бг̃а, про мене, про насъ; изъ нб̃а, изъ ωблака, изъ тебе, изъ корене; исъ нб̃а, ис тебе, исъ корене; ω(т) бг̃а, ω(т) града, ω(т) тебе; о бз̃Ђ, о люде(х) та ін. Поряд із сполуками з прийменником про написано префіксальні дієслова проидоша, провезоша. Прийменник низъ ілюструється тільки в складі префіксальних дієслів: ни(з)вергу, ни(з)вер(ь)женъ, ни(з)паде. Можливо, фонетико-орфографічними варіантами одного слов’янського прийменника перекладач грецького тексту трактату передав значення синонімічних грецьких, адже слов’янські конструкції з къ (ко) відповідають грецьким з πρός, επί, κατά, παρά та ін., а конструкції з прийменником изъ (исъ) — конструкціям з прийменниками εκ (εξ), από, έξω та ін.

Префікси в старовинній граматичній традиції вважалися також прийменниками.

Після параграфа про прийменник стисло сказано про прислівник:

«Часть. з̃.А. НарЂчіе се есть, нарЂчие іменуетсА, поне(ж) преже рЂчЂ полагаетьсА» (тобто ставиться перед дієсловом). Розрізняються «нарЂчіе без рЂчей» (тобто яке не вказує на ознаку дієслова) — предобрЂ, праведнЂ, вчера, нн̃Ђ, заоутра і ін. та «с рЂчію» (тобто з дієсловом) — предобрЂ поетъ, праведнЂ творитъ, вчера дЂлалъ, нн̃Ђ праздновалъ, заоутра приходилъ.

У доповненні небагато говориться й про восьму частину мови — сою(з), що ілюструється словами: аще, бо, поне, понеже, зане, занеже, ли, или, да, и, яко, ради. Невідомий лінгвіст пояснює, що «наричют(ь) же сА слоги сиА союзо(м), понеже тыА обрЂтшесА посредЂ двою рЂчію, присовокоуплАють А другу к(ъ) друзЂй» (тобто «знаходячись між двома дієсловами, приєднують одне до іншого»): можеши, аще восхощеши. Сполучники можуть стояти й між двома іменами, поєднуючи їх: петръ и павелъ.

Доповнення закінчується роз’ясненням, що таке лице, вид, залогъ (Жуковская, 42).

У заголовку трактату не названо мови, якої стосується викладена в ньому граматична наука. Немає назв конкретних мов і в грецьких та латинських авторів граматики. У цьому яскраво виражається погляд філологів середньовічної Європи на виділені граматичні категорії як на закономірності, притаманні не якійсь конкретній мові, а мові взагалі; граматичні категорії пов’язувалися не стільки з мовною формою, скільки із змістом (пор. Амирова и др., 120; Otwinowska, 90). Він поширювався ще від античних часів (перші граматичні категорії виділили філософи). Ця теоретична засада спостерігається і в усіх граматиках українських учених XVI — XVII ст. У досліджуваній пам’ятці, отже, викладається свого роду абстрактна теорія граматики із слов’янськими ілюстраціями. Оскільки грецька та слов’янська мовні структури близькі, грецьке вчення досить легко ілюструється слов’янськими прикладами.

Трактат «О осмихъ частехъ слова» — не просто переклад грецького твору чи компіляція з грецьких праць, а перша спроба пристосувати граматичне вчення греків і візантійців до слов’янського мовного матеріалу, осмислити особливості слов’янської морфологічної системи, виробити слов’янську мовознавчу термінологію. Він підготував грунт для перших оригінальних лінгвістичних праць у східних слов’ян.

Багато термінів із цього трактату засвоїли наступні східнослов’янські граматисти. Деякі з них у незмінній або модифікованій формі зберігаються і в сучасних слов’янських мовах (пор. рос., болг. наречие; рос., болг., макед., серб.-хорв. предлог; рос. союз, болг. съюз; рос., болг., серб.-хорв. падеж; термін вид (vid) функціонує в усіх слов’янських термінологіях, крім польської).

Трактат «О осмихъ частехъ слова» відіграв першорядну роль у розвитку граматичної думки східних слов’ян, у їх освіті XIV — XVI ст. В українських і білоруських школах до кінця XVI ст. трактат використовувався як граматичний посібник. Із шістнадцяти відомих тепер списків пам’ятки п’ятнадцять східнослов’янського походження.

З досліджуваною працею був знайомий видатний філолог XVI ст. Максим Грек, що працював у Росії. В одній із граматичних статей він коротко розповідає про вісім частин мови. Приклади, якими автор ілюструє кожен клас слів, запозичуються із давнього слов’янського трактату — имА: бг̃ъ, Петръ, землА, нб̃о; рЂчь: гл̃ю, причастіе: гл̃А, творА(и); члЂнъ: иже, ихже, ıаже та ін.; вмЂсто имени: се(й), то(й) та ін.; предлогъ: по, къ, съ, въ, про, ни(з); прирЂчіе: добрЂ; съоу(з): бо, поне, понеже, занеже (Ягич 1895, 595). Як зазначалося, Максим Грек змінив деякі терміни (члЂнъ замість различіе; прирЂчіе замість нарЂчіе) згідно із своїм розумінням їх грецьких відповідників. Важливо відзначити, що учений мав у своєму розпорядженні повний текст слов’янської праці, у якому описано вісім частин мови.

Уривок із трактату «О осмихъ частехъ слова» — «Страда(л)на ж суть тако. БіАсА. бїєшисА. бієтсА. бїєвасА. бієтасА. біємсА. бїєтесА. бїютсА; Страдалнаго оубо залога времена. сице гл̃ютсА . предбывшеє, протАженоє. бїАху мА. непредЂлноє. биху мА. настоАщеє, бїютъ мА. помалЂ бывающеє, бити тА хотАтъ. будущеє, бити мА имут(ь)» (Федоров, 19 — 20) — вперше надрукував Іван Федоров у Львівському «Букварі» 1574 р.

Під назвою «Кграматыка словеньска языка» 1586 p. трактат надруковано у Вільні. У післямові до публікації твору зазначено: «За прозбою жителей столицы великаго кнА(з)ства литовъскаго града вильни. СиА кграматыка словеньска языка. з газ(о)θилакїи славнаго града острога властноє ω(т)чизны яснЂ велможнаго... пана константина константиновича кн̃жати на острогу... З щодробливоє єго... ласки выдана длА наоученьА и вырозумЂньА бж(с)твеннаго писа(н)А». Першодрук пам’ятки зберігся лише у двох примірниках (Анушкин, 68), причому обидва неповні. Надрукований варіант належить до східнослов’янської редакції. В публікації в одному місці переплутано текст (Ягич 1895, 958 — 959). Характерною особливістю першого, віленського видання праці є те, що на полях її надруковано латинські відповідники слов’янських термінів, наприклад. Numeri nominum, Numeri dualis, Numerus pluralis; Nomini accidunt quinque: genus, species, figura, numerus et casus; Deriuatiua nomina, Nomen simplex, Nomen compositum, Tempus preteritum, Presens, Futurum, Participium, Casus, De verbo narratio et explicatio.

Зазначені еквіваленти вказують на ознайомленість освічених людей на Україні й у Білорусії з латинською граматичною теорією (термінологією) й на призначення книжки для шкіл, у яких вивчалася також латинська мова. У віленській публікації пам’ятки вперше фіксується термін кграматика — запозичений із латинської мови або модифікований під впливом латинської форми давній термін граматикія (грецького походження). Термін прищепився в українській (і ширше — східнослов’янській) лінгвістиці.

Багато істориків мовознавства на основі назви друкованого трактату помилково думають, ніби 1586 р. у Вільні вперше надруковано граматику словенороської (церковнослов’янської) мови.

Приписування трактату Іоаннові Дамаскину в умовах панування релігійної ідеології відіграло позитивну роль, адже граматичне мистецтво освячувалося одним із найбільших давніх християнських авторитетів.

Уривок від початку трактату «По бж̃їю образу...» до фрази «ИмА оубо дЂлитсА на трое: въ мужеско и женско и среднеє» надруковано в передмові до московського видання «Граматики» М. Смотрицького в 1648 р.

Навіть у передмові до церковнослов’янської граматики, надрукованої 1773 р. в Почаєві, цитується давній слов’янський трактат: «Найпаче же по наученію великагω бг̃ослова, церковнагω же оучителА ст̃гω Іωанна Дамаскина, иже всАкому разумомъ почтенному человЂку грамматіческоє художество всАчески быти потребно судить глаголА: По образу бж̃ію созданнагω человЂка и слова почтеннагω саномъ... суть же оубω слова частей осмь, єлика глаголемъ и пишемъ, внЂ же сихъ ничтоже єсть. Суть же сїА: имА, глаголъ, мЂстоименїє, причастїє и прочаА. До здЂ ст̃ый Дамаскинъ» (Краткое собрание, 6 — 7). Отже, він не втратив актуальності навіть у XVIII ст.












Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.