Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Альманах      Головна



Анрі Барбюс.

САЛДАТ СПІВАВ.



— Мені-ж ніколи не щастило, — пояснив бідолаха-відпускник своїй красуні.

Та це й видно було з його обличчя. Довгі роки лиха збили йото докупи, знизили погляд і обскубли кожний рух, як пір'я. Хіба що тільки очі ще виблискували з тьмяного цілого — очі, мов чорні-чорні та дрібні цяточки, що їх навмання наклав невдалий маляр у верхній частині сумного й смуглявого кола-лиця. Йото шкіра, як і велика шинеля, однаково вилиняли. Немов дитячі руки зробили цього салдатика з своїх полинялих та кепсько прилаштованих кубиків, кіл та пірамід.

«Є такі, що їм зроду не таланить» — оце й усе, що колись спромоглася сказати йому в-останнє мати, простягнувшись на ліжку перед смертю.

У нього ніколи нічого не виходило. Він марнував дні й роки: Він утратив навіть те мале, що його не втратили батьки. Усі його плани, як і частини його тіла, якось не укладалися, нагромаджувались один на один і летіли шкереберть. Жив він, боязький і одлюдний, у твердій шкаралущі мовчання. Жінки не зважали на нього; тільки декотрі з них, ласкавіші, глузували. Що-ж до чоловіків, то вони завжди якось дивились крізь нього. Здавалось, що навіть сонце на ньому згасає.

І він, що ніколи не був щасливий, звісно, пішов на війну, і пішов без будь-якої слави. Він тоді покинув село не разом із гуртом инших, захоплених і напоєних вином, а сам, без музики й галасу, щоб затулити якусь дірку.

Загублений у шерегах, що маршували й повзали, наш салдат був найбезіменніший серед вояків. Траплялось, що він рятував товаришів, але його подвигів не помічали, як і всього, що він робив. Так чи так, але ворожі кулі не чіпали його, та й до військового суду його не тягли.

Та ось він повернувся з краю людських жертов додому хоч-би на шість день.

А за цей малий час волею Клеріни та через її ніжність речі набрали иншого вигляду: не зважаючи на несподіваний збіг обставим, як, скажім, ця неприємність — зникнення парубків із цілої округи, — все-ж було сонце та молодість. Клеріну бачили на зелено-золотих стежках, як вона ніжно похнюпилась, що привид на поводі, біля великого незграбно-строкатого салдата.

Він вертався на фронт. Стиснувши в-останнє її руку, він лишився самітний у сутінках і смерковому холоді. Але-ж його обличчя виблискувало, як полум'я, а серце стало тепле надовго, мабуть, назавжди.

Він розсміявся зовсім уголос, як п'яний, хоч він п'яний не був; його смішили ті зміни, що сталися! Ось як він вертається, тріумфуючи, за шість (власне, сім) день після приїзду, коли він був стомлений і переможений! А тепер він перший кепкує з иншого — з того, яким він був раніш — та з тієї сили-силенної невдач, що їх зазнавав цей инший.

Колишній невдаха їхав до свого сектору цілу ніч і цілий день. Нескінченні перипетії подорожи зовсім не відривали його від його постійної й лагідної думки. Він вертався до неї, як вертаються до свого імени. Навіть у вагонній тісноті чи то в почекальні, де він терпляче сидьма сидів, забившись у куток, він заглиблювався в свою думку — з своєю люлькою та з невеличкою головою, оточеною димом, немов казанок. Що-далі він їхав, то більше прокидалися! спогади. З кожною годиною перед ним усе виразніше вставала Клеріна, чим-раз чудовіша, де-далі, то ласкавіша, чарівніша й справжніша, що-разу, то більше Клеріна.

Він вийшов із поїзду на перон, вогкий від дощику, як надбережжя, і попростував далі. Ідучи, він увесь тремтів, у ньому світилися вогні й грали, сурми, а серце стукотіло, як флюгер. Він відновив усе, починаючи з того довгого вечора, що обіймав його, і вже на порозі цього вечора, повного таємниць, він почав розуміти й відчувати, як кохають инші.

Наближалася межа залюднених просторів. Навкруги все стало жалібне, чорне й лиховісне. Він ішов вздовж простокутніх площин і рельєфів, вздовж великого військового парку, що його вечір почорнив неначе вугіллям. Це було місто складених купами червоних і жовтих набоїв та чорних торпед, що їх тут поскидали глупої ночи, коли не було ні сонця, ні місяця, надіслані з заходу гримлячі валки ваговозів. А підземелля й собі кишіло на протязі цілих гектарів цією живою смертю.

Трохи далі, в дивовижному вугляному присмерку, велика гармата з-над видимого простору дивилась своїм виколотим оком у певну точку.

Від цього видовища йому, людині, що вперше за життя свого була щаслива, стало прикро. Але він знов пішов далі.

Згодом повстало фантастичне місто: запілля, що обслуговує фронт. Колії, вулиці, майдани — скрізь бараки. Канцелярії, обозні управи, склади одягу, де в пітьмі навалено сто тисяч нових уніформ, складених і стягнутих немов снопи; низькі й просторі санітарні карети, що скидаються на військові домовини; військове кладовище з його кістяками хрещатих деревин. Невпинна метушня, лайка, гуркіт, рипіння коліс, хури й ваговози; нарешті патрулі... Безперечно, до чогось готувалися: дуже одгонило наступом. Але людину, що йшла собі повз усе це, загартувала радість і ніщо не могло засмутити її.

Аж ось салдат проходить через рештки села. Це була велика купа розкришеного тиньку. У загорожах з беззубими штахетами було кілька садків, що їх повибілювали розбиті вщент хати. З церкви зрубали геть хреста й обернули її в санітарний пункт, а на її тілі глибоко, аж до крови, вирізали червоний хрест.

Десь далеко навкруги лунали вибухи, мигтіли блискавиці — точилась інтенсивна канонада. На горбку, що підносився, як виступ над землетрусом та під небесними блискавицями, були офіцери з генштабу, що зібрались спостерігати стрілянину. Один із них сказав:

— Добре!

А инший відповів:

— Буде ще краще!

Згодом вони подались у запілля, до себе.

Колишній відпускник, що вертався до війни, почував, як над ним та навколо нього звисає якась загроза. Але ніщо не могло здолати ту велику ніжність, яку він мав у собі, і огидне враження Цілком зникло. Він навіть почав ходити швидко, неначе-б то поспішав кудись, і наспівував.

Пружними кроками пробіг він дорогу, перетяту скорченими, зламаними деревами. У цьому місці він побачив дещо таке, що скидалося, дуже скидалося на куток його села: край муру, що за кілька хвилин став ще менший від шквалу, і півґанку. Це спонукало його ще голосніше співати в вечірній імлі.

Якийсь салдат, що жив там, у печері, побачивши, як він простує з захватом, трохи жестикулюючи й наспівуючи, не збагнув його стану й поквапився застерегти його:

— Обережно! Тут схода. Дивись, щоб, бува, карку не зламав. Він перестрибнув через відступні траншеї, ловкі й свіжі. Видко було, що їх старанно повиривали, і пахло від них чимсь новим. У траншеях було повно реготунів-сенегальців та жандарів — цих салдатів з фаху, що з усіх категорій здорових громадян найменше воювали підчас війни. Ці люди в мундирах з усілякою зброєю мали загородити воякам шлях до запілля, запобігти втечі людського матеріялу. Ці траншеї звали відступними, але то був тільки дотеп такий.

Зрештою салдатові, що вертався на фронт, впав в око один негр. Коли салдат дійшов до довгого рову, що кишів людьми, негр вищирив своє намисто зубів, розсміявся, показав, як він коле багнетом, і, показавши наперед, сказав:

— Французькі салдати!

Салдат не міг не кривитися, поки, він ішов цією брудною смугою. А згодом, опинившись на волі, він на мить причаївся, потім пожвавішав, повеселішав, і почав знов співати.

Трохи далі вже були справжні траншеї — довгий барліг з отвором, біля якого чигали вартові з безтурботних жандарів та вимуштрованих чорношкірих бідолах. У цій безкраїй лощовині раптом, поринаєш у якийсь вечірній присмерк, від якого густо дхне землею, відокремлюєшся від цілого світу й заразом пізнаєш саму суть страшної таємниці. Простуєш манівцями лощовини, скребеш її обидва краї, немов нема виходу з цього полону, з великих незграбних скиб землі, з цих стін, що пригноблюють до задухи.

Уявивши себе самото в цьому маленькому пустельному пеклі, салдат ізнову заспівав.

Тим часом у просторах щось рушилось. Блискавки й гуркотнява частішали. З усіх боків з'являлися ракети з посвистом та червоно-зеленим блиском, що мінився в повітрі. В одній частині траншеї, якої довго не лагодили, було вищерблено схили, і голови людей були на рівні землі. А очі сліпило сяйво, що безладно сипалось згори.

Далі видко було пошматоване дерево, що звисало над круглою галявою, де узбіччя косогору стало пласким: поблизу залунало жахливе металеве хльостання шрапнелі, і можна було побачити великий жмут світла, що хитав, ламав і виривав.

Не зважаючи на гуркіт, салдат заспівав зовсім голосно крізь свою люльку.

Він увесь час співав, ідучи вниз та вгору уздовж цієї немов горбкуватої рівнини. Часом денне світло немов зникало на кілька хвилин у нічному небі. Иноді здавалося, ніби всі зірки спалахнули. Можна було майже виразно бачити на рівнині цятки точок падіння, неначе якісь сузір'я, та ями від набоїв, де були купи забитих людей,

Та хоч його освітили аж до середини великі уривчасті зорі, хоч у ньому звучав гарматний метал, проте, він був іще щасливіший через свою Клеріну.

Глупої ночи дістався він нарешті до того підземного ходу, серед попелу та тиші, де притулилася його частина. Обминувши один по одному кілька зигзагів, він знайшов місце своєї роти:

— Ти прийшов якраз перед роботою, — сказав йому ад'ютант замість привітання. — Нам бракує одного. Візьми лопату. А ще, чуєш, цить! Здається мені, що ти випив, треба буде витверезити.

Салдат трохи засоромився, дарма-що був п'яний тільки від щастя, та змовчав. Але сили в нього більше не стало. Того, що трапилося з ним, не можна було викреслити. Радість невпинно линула від живота до голови, і пісня, що з нею він не розставався, як із душею, від самого від'їзду, виривалася з пельки.

Невеличкий загін солдатів з лопатами заходився працювати на крихких чорних смугах і він знов почав муркотіти, неначе кіт біля вогню.

— Невже він не замовкне, бісова дитина? — сказав ад'ютант.

Але що далі, то більше Клеріна зворушує, хвилює. До того-ж він зробив велике діло, порозумівшися з нею. Він в запалі перестрибує через чорні й шорсткі скиби ночи. Падають зірки, і від них немов ілюмінація. Неначе свято, з феєрверком, на честь великої зміни його нещастя на щастя. Ніщо не заваджає тому, щоб усе гарне здавалося йому за ще краще, та щоб його пісня линула вгору.

— Дужче, — шепотять і бурчать товариші.

Те, що залишилось у ньому від салдата на вічній роботі, підказувало йому, що безпосередньої небезпеки нема: до передових ліній було ще далеко. До того-ж офіцер і далі особисто командував гуртом, тоді як звичайно він певної хвилини кидав команду. Але й салдат, як ми вже казали, не в силі був подолати самого себе. Він не міг більше залишатися закутим у мовчанку, як покараний школяр. Його захопила щирість власного серця, і голос його співав самітний, не зважаючи на місце й час.

Раптом усі, що були там, злякалися цього дивного салдата з таким голосом. Але вони дійшли надто далеко, щоб відіслати його назад. І от тіні безладно спинилися, їх охопила паніка.

_ Примусьте його замовкнути за всяку ціну! — сказав ад'ютантові офіцер, що тремтів, безперечно, від страху.

Ад'ютант утягнув шию, буркнув і поринув у пітьму. На рівнину одразу спустилася тиша, велика тиша.

Удосвіта, ад'ютант знов привів команду на роботу в траншеї й, здибавши капітана, сказав йому:

— Нам бракує одного.

— Набридло, — відказав офіцер, що дорожив своїми людьми. Помітивши кров на галунах підофіцера, він спитав:

— Вас поранили?

— Ні, пане капітане, — відповів той — навпаки, мій ніж...

— А! Чудово! — сказав капітан, немов збагнувши, що тут був якийсь подвиг.



Анрі Барбюс.

(З французької переклав М. Цілін).






Альманах      Головна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.