Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Альманах      Головна



Грація Деледда.

КРИК УНОЧІ.



Троє літніх уже дядьків, приблизно одного віку і, як брати, подібні, що звикли разом гаяти час, сидять у годину цілими днями й увечері на кам'яній лавці, що упирається у муровану огорожу дома в Нуорі 1). Усі троє держать між ногами ціпки та крутять ними дірки в землі, в які закопують комах, иноді спльовують та пильно поглядають на сонце, щоб дізнатися, котра тепер година, сміються або балакають з хлоп'ятами на вулиці, також безжурними й радісними, як і дядьки.

Навкруги мрійна тиша в кам'яних хатах нуорських селян та пастухів. Із подвір'їв, то тут, то там стримить галузка фігового дерева, а коли подме вітер, то лист об лист б'ється й дзвенить, наче-б удар об метал. На повороті шляху, між обиддама групами омієнського та суданського кряжа стоїть сірозелена гора Ортобенс. Ці троє дядьків, — такий спогад лишився в мене з дитячих часів, — завжди сиділи на тім самім місці, дужі, чисто прибрані, з осмаленими від сонця обличчями, з сивим волоссям, з палким вогнем у чорних очах, що, як перлини в мушлях, ховались в їхніх густих віях. Одна з наших служниць того посушливого часу ходила по воду до близького колодязя. Я теж звичайно з нею ходила, а коли вона, як біблейська самаритянка, розпочинала з ким розмову, я всю свою увагу звертала на дядьків. Сусідня малеча теж була тут; один сидів на смітникові, другий на огорожі й старанно одне в одного кидали камінці, при чім і в обличчя влучали, і слухали оповідання дядьків. Дядьки оповідали більше для себе, як для хлоп'ят. Один давав перевагу комічному елементові, другий — трагічному, третій, ціу 2 Танедду, мені найбільше подобався, бо в його оповіданнях трагічний і комічний елемент були поєднані, і мабуть я тоді, слухаючи оповідань ціу Танедду, ціу Юббана та ціу Предумарія, хоч і не цілком їх розуміючи, дістала перші міцні, враженя різноманітности та багатогранности людського життя.



1) Містечко Нуоро недалеко від східнього берега Сардінії, батківщина письменниці.

2) Дядько.



— Сьогодні, друзі мої, я оповім вам щось цікаве, — почав одного вечора ціу Танедду. — Моя перша дружина Францішка Портолю — ти її, либонь, знав, Юбба, адже-ж ви були у-других, — була смілива й путяща людина, але мала свої дивацтва. Їй од сили п'ятнадцять років було, як я з нею одружися; вона була тоді висока й дужа за салдата. Верхи їздила завжди без сідла, а коли десь траплялась гадюка, а чи. тарантул, то не тікала від них. З дитинства звикла вона сама ходити по луках і полях. Часто ходила в гори на полонину, де паслися батьківські вівці, і коли треба було, то й ночувала там під чистим небом. До того ще була гарна, як намальована. Довге волосся падало через плечі до колін, а очі сяли, як сонце.

«І друга моя дружина, Марія Барка, теж була гарна, — ти певно її пам'ятаєш, Предунорі, ти родичем їй якимсь приходишся, але куди їй було до Францішки. Другої такої, як Францішка, я не бачив у своїм життю. Була на вдачу добра, була моторна, дужа й здорова. До всього була спритні, всім цікавилась, навіть коли комаха задзижчить, було, так вона зважала. А що вже весела була, то й не згадуй!

«П'ять років прижили ми в щасті та гаразді, так як і в дитинстві не бувало. Часто будила мене зранку, коли ще зірки за горою стояли, й казала мені: «Встати, Тане, поїдем сьогодні на свято до Гонате або до Сан-Франческо, або ще далі до Сан-Джовані-ді-Морсе!» Зразу тобі скочить з ліжка, збереться в дорогу, коня погодує, і ми вже їдемо, радій веселі, як дві сороки, що перший півень розбудив. Не боялась вони мандрували лісом або на далеких околицях, а тоді в нас не дуже безпечно було. В Сардінії були ще двоногі дикі звірі, бандити, яких я не одного знав; словом, ми нічого не боялися.

«Але Францішка була незвичайна якась, і це була її хиба: вона нічого не боялася. На все звертала увагу, а до подій ставилася байдуже. Вона не цікавилася, як инші жінки. Коли на вулиці зчинялась яка колотнеча, бійка або гомін, вона не відчиняла навіть вікна. Одного разу вона дожидалася мене вночі, а я дуже спізнився, бо кобила моя вирвалася і втікла, отже мусів я додому пішки йти. Так Францішка дожидалася біля вогню, бо бав буряний, холодний день пізньою осінню. Раптом пролунав, — так оповідала вона, — страшний крик серед ночи, немов-би за нашою хатою, такий страшний крик, що, здавалось, стіни від нього задріжали. Та дарма — вона не зрушилася з місця. Вона, оповідала потім, не почутила ніякого страху, бо гадала, що то кричав якийсь п'яний, і бачила, як якийсь чоловік тікав, та з тріском відчинилося недалеко в сусідній хаті вікно, і хтось спитав: «Що це таке?» та й більше нічого.

«Незабаром потім я прийшов до хати, але вона мені нічого про цю подію не сказала. На другий день за нашою хатою знайшли забитого молодого парубка, ще майже хлопця — Ангелю Пінна, якого, ви, мабуть, пам'ятаєте, вісімнадцятилітнього сина Антона Пінна. Та й у мене були неприємності через те, що трупа знайдено недалеко від нашої хати; пам'ятаю добре, як він лежав у калюжі крови, наче на червонім килимові. Нічого певного про цю подію не дізналися; дехто думав, що Ангелю знався з нашою сусідкою-вдовою, і коли від неї виходив, то її родичі його вбили. Але байдуже, яка була причина злочину; тільки те важно, що, як судовий лікар визнав, причиною смерти була кровотеча і що забитого, коли-б йому вчасно допомогу дали, можна б то урятувати.

«Ця страшна подія зовсім спокій у мене відібрала. Жінку мою капала душевна хворість, вона почала хиріти, зовсім змінилася на вдачу, наче-б її хто причарував; і вдень, і вночі приказувала: «коли-б я тоді була вийшла та відповіла на запитання, парубка можна-б було урятувати».

«Уся її істота змінилася. Ні про якее свято, ні про яке товариство вона вже й слухати не хотіла. Надаремно я казав їй:

— Це я тоді крикнув, щоб побачити, чи ти справді боїшся. І як на те, тоді вночі вчинено злочин; але нещасний не кричав, і тобі нема чого себе мучити.

«Твердого її переконання ніяк не можна було, збити, хоч вона, щоб мене заспокоїти, вдавали, ніби вірить мені, і про покійника не згадувала.

«Так минув рік. Мені хотілось на свято її повезти, розважити її. Одного разу, мабуть років через два після тієї лихої ночи, поїхав я з нею на свято святого Кузьми й Дем'яна до одної приятельської родини, яка нас на кілька днів до себе запросила. Напередодні празника всі ми були на цвинтарі перед церквою. Було це наприкінці вересня, але здавалося, що це ніби серед літа було, так місяць ясно сяяв на ліси й гори, і нарід гуляв та співав серед запалених вогнів. Аж ось жінка моя десь поділася. Я гадав, що вона пішла спати, коли бачу, — вона раптом з церкви вибігла, наче снохода, що її зі сну розбудили під час її нічного мандрування.

— «Францішко, голубонько моя, що тобі сталося? — питаю її. Вона тремтячи, кинулася мені на груди й обличчя відвернула від церкви. Я заніс її до хати, де ми зупинилися, поклав на ліжко, і вона мені розповіла, що зайшла до церкви помолитися за душу нещасного Ангелю Пінна, а коли вийшли з церкви инші жінки, вона лишилася сама в церкві навколюшках перед вівтарем.

— «Я лишилася сама, — оповідала вона уривчасто, притулившись до мене, як злякана дитина. — Я почала знов молитися, агж тут почула нагло якийсь галас, наче-б то вітер розібрався та затупотів хтось. Я обернулася й побачила посередині церкви в пітьмі коло постатів, які трималися за руки й танцювали. Всі вони, чоловіки й жінки, були одягнені по-нашому, але були без голів. Це були, любий мій, мерці. Я встала, хотіла втікти, але вони взяли мене до себе. Дві холодні худі руки взяли мої руки, і я мусіла, милий, з ними танцювати. Даремно я молилася й шепотіла:

Святий заступнику, Кузьмо, Врятуй мене звідци...

«Але вони не дали мені втекти, і я мусіла далі з ними танцювати. Аж ось раптом танцюриста мій праворуч нахилився до мене, і хоч був без голови, я виразно почула, як він сказав: — «То та, Франю, теж не зважила на мій крик!»

«Це був той нещасний парубок! З тієї мити я вже нічого не бачила. Ось незабаром, думала я, вони поведуть мене до пекла. І цілком справедливо, я цього заробила, бо я жила без любови до ближнього й не зважила на зойк мрущого, що благав допомоги. Коли ми, танцюючи, наблизилися до дверей, мені пощастило вирватися з рук моїх танцюристів-мерців і втекти. Ангелю гнався за мною аж до дверей і хотів мене впіймати. Та він не міг перейти ногою через поріг, через який я вже переступила. Одначе, в його Руці залишився шматок моєї сукні, яку я розстібнула, щоб від нього визволитися.

«Я мушу тепер вмерти, мій любий, мушу! Коли вмру, не забудь, милий, відслужити три обідні за упокій моєї душі й три за упокій Ангелю». Також спробуй знайти той клапоть моєї сукні, Щоб мерці не зробили з неї джгута.

— Так, милі друзі, — кінчив своє оповідання старий дядько Танедду, — так моя дружина марила. Вона захворіла на пропасницю, із дня в день слабшала й померла через кілька місяців, твердо переконана, що танцювала з мерцями, про що де-не-де балакають люди. І на диво, одного дня пастух з Порта Сан-Коліно найшов джгута, про який багато-хто з жінок і досі гадає, що він узявся із сукні моєї жінки.

«Так-то все скоїлось. А що предивно, я вам зараз скажу. Це дійсно був я, що тої ночи крикнув, щоб пересвідчитися, чи дружина моя. не злякається, як вона завжди казала.

«По її смерті я сказав відправити три обідні та й думав сам собі: «Коли-б я тоді вночі був не крикнув, моя жінка не вмерла-б. Я кляв сам себе й гірко собі докоряв: «нехай тобі кат скрутить шию, нехай тобі круки очі виймуть, наче-б то винні ягоди! Тобі на шибениці годиться висіти, бо ти жінку свою в труну поклав.

«Але згодом вернувся імені спокій. Чи заслужив я на смерть? Як ви думаєте, милі брати, й ви, хлоп'ята, й ти, Грассіде Елю, з блискучими, як у світляка, очима? Як-би там не було, я ніколи не був боягузом, і зумію вмерти без ніякого страху, коли прийде на це пора.




Граціа Деледда.

(З італійської переклав О. Киричинський).




Альманах      Головна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.