Альманах      Головна



Теодор Дрейзер.

ЗДІЙСНИЛОСЬ.



Почувши, як до неї легко й обережно постукала покоївка, Ульріка ледве чутно сказала: — «Зайдіть! То був звичайний час, коли вона вставала, але сьогодні вона була пригнічена більш, ніж завжди, хоч нічого особливого не сталось. Невгамовні думки, як важкий тягар, гнітили її. Невже цьому не буде кінця? Невже вона ніколи не буде знову щаслива? Кілька тижнів вона прожила на самоті, а тепер швидко мав повернутись Гаррі, який увесь той час пробув на Заході, заклопотаний незчисленними своїми справами. І що-разу від думки про це обіймала її нудьга. І хоч вона не мог-ла-б сказати, що дійсно ненавидить його, чи має глибоку огиду до нього (був надто добрий для того й шанобливий), все-ж таки він, здібний і різноманітний, раз-у-раз примушуючи її до чогось або в чімсь переконуючи, ставав для неї надто важкий. Лихо її в тім, що вона ніколи щиро не кохала його й ніколи не могла-б покохати, Він міг бути, як насправді й був, багатий, щедрий та впливовий, — це їй у данім разі видавалось його хибою, — в комерційнім суспільстві його поважали, але яка користь їй з усього того? Він людина не її смаку. Вів'єн ще до нього дуже добре це ствердив. А було ще чимало й инших, що раді були-б робити для неї все, як і Гаррі, а може ще й більше, ніж він.

Що-ж до Вів'єна, то він віддав їй себе всього. Тільки допитливі очі Гаррі, що з таким благанням дивились на неї по смерті Вів'єна, коли вона була така пригнічена, могли зворушити в ній симпатію до себе. Життя тоді для неї нічого не важило (в неї були тільки мати та сестра), і вона надто стомилась, щоб будь про кого піклуватись, навіть про них. Отже, Гаррі з його багатством та турботливим бажанням робити для неї...

(Нечутко ввійшла дівчина, натягла штори, підняла жалюзі, і сонячне світло залило кімнату, — а дівчина заходилась готувати ванну).

Це сталось, звичайно, через її магічну вроду — як добре вона знала силу її! а до того-ж вона розуміла й співчувала тим злидням, що їх витерпів Гаррі за своєї молодости, — і ось усе це й спричинилось до того, що він упадав за нею з усім зворушливо-палким чуттям п'ятидесятилітньої людини. Він нічим не був схожий на Вів'єна, людини плохої й стриманої. Життя, здавалось, лякало бідного Вів'єна й примусило його замкнутись у самому собі, благородно й покірливо. Навпаки, Гаррі повівся инакше. Є такі люди, саме старі й багаті, яких життя вже спливло, юнацтво їхнє — втрачене, непережите юнацтво, — здавалось, зосталось для них барвистою смугою життя, і це примушує їх під старість робити так само, як і замолоду. І ось він засипав її подарунками, — екіпажі, коштовності, приміщення, сила всякого добра, навіть будинок у Сіделі для її сестри та матери. І все це ради її вроди, хоч врода ця так мало важила для неї самої, відколи не стало її Вів'єна, і хоч сама вона була байдужа до Гаррі, що це стомило-б усякого иншого чоловіка,

Як вона могла й далі так жити? (Вона урвала свої думки, обернулась і потім пішла за покоївкою, що кликала її до ванни вже вдруге). Хоч для нього багато важило кожне її слово чи бажання, і йому приємно було бачити її вдоволеною, бігати з її дорученнями й шанувати та обожнювати її, все-ж вона не могла кохати його, і ледве-ледве його терпіла. Перед нею завжди тепер був Вів'єн, з роздумливими очима і засмученою, пристрасною посмішкою; Вів'єн, який ніколи не мав з собою жодного пені. Вона бачила його, як він ходить великими кроками по своїй майстерні, з пензлем у руці, або коли сидить на покаліченому стільці, роздумуючи перед картиною чи розмовляючи з нею про те, як поліпшити, матеріяльне становище. Як це було зворушливо!

Я не можу терпіти цих пахощів, Ольго.

Вона могла почасти пояснити свою згоду одружитись з Гаррі після Вів'єна тим (тільки це не завжди було зрозуміле навіть і для неї), що за її ранньої молодости рідні її були так само бідні. Може статись, що через її нездійснені тоді бажання та дитячі страхи вона несподівано зрозуміла, як багато важило для неї багатство, її рідні, зазнавши великого лиха в дитячі її літа, якось усе перетерпіли ради неї. Банк чи торгове підприємство, де були їхні заощадження, збанкротувало, і вони, збувшись усіх достатків, гірко перебивались. Вона пригадувала старий кам'яний будинок з важким, як у домовині повітрям, а за ним сад, геть порослий бур'яном, в якому вона бігала. Там вони жили довгий час, майже голодуючи, її мати часто плакала, сидячи біля вікна й безпорадно дивлячись, а Ульріка, не зовсім ще розуміючи, що все це значить, визирала десь із кутка.

Яких пахощів дати вам у воду, мадам, — ірису чи японської лілеї?

Якось її одного разу попросили сходити з дорученням у місто, і вона злякано пробігла повз людей, соромяючмсь за своє поношене вбрання. А побачивши, що якісь школярки підходять до неї, вона сховалась за дерева, щоб ті не бачили її. Иншого разу, проходячи в Пілкінгтоні саме в обід, коли вікна в будинках були відчинені й видно було, як люди обідають, вона здивувалась, і думала — якими багатими людьми треба бути, щоб жити у таких розкошах! Може з того й розвинулась у неї пристрасть до багатства, що призвела її до теперішнього стану. Якби вона могла тоді бачити себе такою, як тепер, то не спокусилась-би на це. (Вона сумно замислилась над своїм минулим). Згодом дещо з майна якимсь побитом повернуто її батькові. Він спромігся дістати посаду на маленькій фабриці грубок, і вони вже так не бідували, але це сталось після того, як юність її вже отруєно, а розум її пройнявся думками про розкіш.

До всього-ж, коли їй було сімнадцять літ, в її життя вплівся Бірем, неповнолітній, молодий. А що він був «гострий» і щось переконливо лепетів., до того-ж був з доброї родини і дійсно божевільний від неї (це властиво було майже всякому юнакові, яких вона зустрічала з чотирнадцяти літ), — вона одружилась з ним, проти волі своїх батьків, утекла геть з ним, повінчалась, сказавши, що їй більше літ, ніж справді, та й він те саме зробив. Але потім настали для них важкі часи. Бірем не вмів заробляти грошей, і вона це мусіла знати. Він був недосвідчений і, відірвавшись від своїх рідних та зневіривши їх своїм похапливим вибором подруги життя, був покинутий напризволяще. Чого тільки не натерпілась вона за два роки — оті дрібні турботи, з якими вона таїлась від матери, — то вимагали повернути тимчасово взяту меблю ті власники, де вона мала приємність позичити, чи грубку, чи лямпу, чи стіл до вітальні, то треба було обходити бакалійну крамницю, де взято крам, або пральню, або м'ясну, бо ніде не сплачено боргів, її збирались навіть вигнати з приміщення, що вони не платили за нього. А посади з тих чи инших міркувань усе мінялись, доки увесь цей досвід не знебарвив та не знецінив навіть того комфорту, що пізніш був відновлений.

Я не можу чути, як діти кричать, Ольго. Ват доведеться зачинити вікно.

Ні, Бірем не вмів знайти заробітку навіть по тому, як його батьки, живши далеко від нього, біля церкви Сент-Павль, почали допомагати йому. І потроху, через те що вона мала час зрозуміти, який він безпорадний, — їй стало важко з ним жити, хоч він і не був у всьому винен. Таке було життя. А тут ще увесь той час біля неї завзято упадали инші чоловіки, світські й заможні, що намагалися вплинути на неї й переконати, що вона легко могла-б змінити своє життя на далеко приємніше. Навіщо залишатись вірною такому юному й бідному чоловікові, коли инші так багато могли-б для неї зробити? Але вона на все те не пристала. Дарма, що в Бірема так багато хиб, вона мало цікавилась тими прихильниками, хоч їхні гроші й спритність спричинились до того, що вона зневажала Бірема, вважаючи його в своїй молодій недосвідченій уяві ще за смішнішу й безпораднішу істоту, ніж він справді був. Та все це минуло нарешті, в її життя ввійшов Вів'єн, що мав тепер такий великий на неї вплив. І коли тепер вона навіть ще й шкодувала за Гаррі та Біремом, то думала тільки про Вів'ена, який безповоротно відійшов від неї. Бірем, хоч і мав тепер успіх та жив нарізно від неї, але може бути, якби життя не було таке лихе, а 'вони такі дурні...

Допоможіть, будь ласка, Генрі, приготувати сніданок й скажіть подати авто.

Після Бірема з'явився Ньютон, великий, удачливий, поважний, колишній начальник Біремів, що якось зустрів її на вулиці, коли вона шукала собі праці, побачивши вже, який недолуга з Бірема, — і він виявив багато доброти, нічим не осудивши й ні про що не поспитавши її. Він сказав та й справді показав на ділі, що хоче тільки того, чого їй хочеться, й допоміг їй з працею, сподіваючись, що вона стане на власні ноги. Не всі-ж люди егоїсти. Він був за віце-президента Дікерсенової Компанії і дав їй посаду в своїй конторі, обіцяв навчити її, коли вона чого не зрозуміє, аби тільки тут «хоч трохи світило сонце, так потрібне цій установі». А тим часом інтерес її до Бірема все меншав, і ось вона переконала його шукати праці десь инде, а сама, звільнившись таким чином від нього, повернулась додому й почала жити з матір'ю. Ньютон хотів одружитися з нею, коли-б вона погодилась, але після, першого кохання вона була така пригнічена, що вдруге одружитись уже не могла.

Так, відкритий. Я хочу одягти хутрове манто.

Та коли вона жила з матір'ю й була цілком самостійна, її почали домагатись инші чоловіки. Але нікого не було серед них, хто припаїв би їй до серця й став-би їй за ідеал, хто якимсь побитом, цілком опанував-би її; і ні про кого вона навіть не думала, хіба-що в моменти самотности та природніх, властивих життю, людських поривів. Ці пориви теж не стосувались жодного чоловіка з тих, кого вона знала або кого сподівалась колись зустріти; вона мріяла про такого чарівного й ідеального чоловіка, щоб милішим за нього ніхто инший для неї не міг-би вже бути. Він не повинен бути ні такий, як молодий і простодушний Бірем, ні такий старий і практичний, як Ньютон, хіба тільки здібний, як останній (хоч ця риса мало важила для неї), але розумний і ніжний, «товариш духом», хтось з виключного кола — великий музикант, або артист, для кого, дарма, що він великий, вона була-б усе. Вона сама не могла сказати, як-би вона звернулась до нього, хіба-що допомогли-б їй зійтися її велике бажання та врода, які він оцінив-би. Він мав бути людина благородного розуму й тіла, з широким захопленням та ніжною душею, взагалі один з тих, кого вона бачила хіба на картинах та в своїх мріях. Тільки такого й бажала вона.

Спочатку до Сорна й Компанії, Фреде.

Вона десь бачила портрети лорда Байрона, Шеллі, Ліста й Кітса, а її душа прагнула до кожного з них, бо краса їхніх облич, височінь їхніх мрій та шукань чимсь відрізнялись від шукань звичайних нікчемних людей (вона тепер розуміла це). Вони своїм, внутрішнім світом були такі далекі від неї. Але раніш, ніж зустрівся їй Вів'єн, — яку довгу путь випало їй пройти! Життя для неї ніколи не прискорювало своєї ходи. Вона ходила на працю, шукала, мріяла, а її прихильники тим часом приходили й відходили. Серед них був, наприклад, Джойс, з яким, коли-б вона могла бути терпима, то могла-б знайти собі затишне, з погляду матеріяльного комфорту, життя. Проте, хоч він був надто грубий і духовно обмежений до інтересів її допитливого розуму, людина суто матеріялістична, все-ж навіть із своїми фінансовими можливостями він був людина далеко звичайніша за инших, людина духовно ніжна й великодушна. Але він не був людина мистецтва, справжній романтик. Він належав до тих, що захоплюються добробутом, підпорядковують собі просторінь. Йому бракувало сталости й правдивости темпераменту, що вона вже тоді почала відчувати, як основну свою вимогу до мистецтва. Він був вродливіший за Бірема, шляхетніший, захоплений діяльністю і завжди, здавалось, відчував, як поштовий голуб, напрямок, де лежить його власна фінансова доля, й мав здібність летіти в тім напрямку. Але що поза тим? Він не був блискучий на розум, просто з тих, що набувають гроші; вона-ж завжди стомлювалась від людей, які думають тільки про гроші. Якими справді товстошкірими були ці розумні люди!

Мені це більш подобається. Загорніть, будь ласка.

І з ним сталось те саме, що й з Біремом та Ньютоном, хоч він домагався доволі енергійно. Те-ж саме було пізніш з Едвардом та Юнгам.. Всі вони були поважні люди. Та коли-б вона одружилася з ким-небудь із них, це було-б тільки новою варіяцією того, що вона вже спробувала з Біремом; тільки тут бракувало-б розуму, як там гамана, а це було-б іще гірше.

Так, з цього боку виходить не погано.

Отож, у ті дні на неї нападала якась невідома турбота, якісь шукання чогось кращого, — чого саме, вона так і не знала, — і це пізніш так нестримно й нестямно штовхнуло її до Вів'єна. Чому Вів'єн завжди так прикро болів за її колишні пригоди? Для неї всі ті люди нічого не важили, а, певніш, просто стали нікчемні, коли вона взнала його.

Атож, пришліть мені оцю скриньку, та ще он ту маленьку, з нефритовими шпильками.

Після Юнга прийшов Карель, син багатих людей, і сам з дуже добрим громадським становищем в Бралеї. Він був молодий, добре освічений, завзятий спортсмен, і досить благородний. Вій знав тільки той світ, де жили його рідні, їхні консервативні звички були заразом і його звичками. На літо він уже тридцяте вибирав Мекомбер Біч, а взимку — тільки Бралей. Там він міг зустрічатись із своїми знайомими по двадцять разів на день. Вони сходились у тих самих домах, у тих самих готелях і в ту саму пору року. Це все давало зміст тому життю, якого він бажав, і це життя чекало й на неї. Але тоді нею цілком володіли оті великі марення, і якийсь внутрішній голос казав їй: ні, ні, ні!

Ви взяли переробляти мою горностаєву накидку. Вона вже готова?

А потім Лорінг, лікар у Бралеї, що жив з сестрою по Ланкестерській вулиці, поблизу її будинку, який, правда, стояв на дешевшій вулиці. Це був молодик, здоровий на вигляд, який думав тільки про свою практику та про те, як-би здобути її, хоч все це здавалось їй банальним і меркантильним. Йому так хотілось бувати серед кращого суспільства, він завжди так піклувався про свої манери та зовнішній вигляд, ніби від цього залежало все його життя. Він міг одружитись з жінкою вищого соціяльного становища, з більшою матеріяльною користю, але хотів побратись тільки з нею. Та вона ніколи не могла терпіти його залицянь.

Так, якби переробили рукава, то я-б узяла його.

Де-б він не побачив її, то завжди підходив до неї й казав: «Як мені приємно бачити вас, Ульріко. Ви завжди та-ж сама — завжди чарівна, завжди вродлива, але не хмуртесь, будь ласка. Ви ще не змінили свого наміру, Ульріко? Вам не слід забувати, що настане день, коли я буду найщасливіший серед тутешніх людей. Усміхніться-ж до мене хоч трохи! Я матиму майже такий самий успіх, як Джойс, чи хтось йому рівний».

— І ви гадаєте, що такий успіх — це все, що мені потрібно?

— О, я знаю, що не тільки це, але в мене були важкі часи, як і у вас. Я знаю, що недобре було-б пропонувати вам тільки успіхи, але я хотів сказати, що через це мені далеко легше чого хочете досягти. З вами я міг-би зробити, що хочете...»

До Мека Кефері, в'їздити з Пост-Стріт.

Але його холодні й хитрі очі, жвава постать і незмінна увага до. своїх інтересів зовсім обридли й за якийсь час відштовхнули її; з тої пори її ідеал, здавалось, зменшував і знебарвлював все й усякого. Невже-ж таки немає нічого більшого за це, різноманітніших та змістовніших людей? — питала вона сама себе, — невже немає якоїсь людини, що не так захоплюється фінансовими успіхами, а з себе цікавіша? Вона почувала, що десь знайшла-б таку людину, коли-б справді життя її важило, коли-б воно хотіло щось для неї зробити. На свою вроду вона завжди дивилась, як на велике добро, яке вона мусить зберегти для того, незваного. І так воно йшло й далі, чоловік за чоловіком і флірт за фліртом. І здавалось, що тому не буде кінця й краю. І навіть після, як вона переїхала до великого міста на працю з думкою поступити на сцену, — там було ще більше тих безконечних зближень та розходжень; але як і раніше, нові знайомі приходили й відходили, полишаючи тільки малесеньке вражіння. І так до того дня, коли в районі Енсі, в мебльованих кімнатах, де вони обоє жили, вона знайшла, нарешті, того, хто зворушив її...

І потім...

Тепер до Віллуґбі.

Було то пізнього післяобіду; вона допіру вернулась після звичайного шукання собі роботи на сцені, — і вони зустрілись. Він жив у кімнаті Елсі, — високий, худощавий, вайлуватий, трохи блідий, схожий на ченця; його густі брови сиділи низько над очима, ніби

він хотів замкнутись у самім собі, а великі темні очі спинялись на всьому роздумливо, і все-ж якось непевно, навіть і на ній, коли вона пройшла. Від Елсі вона довідалась, що він був художник, що писав чудні, темні краєвиди та декорації, якими всі, хто знав їх, захоплювались, але які, проте, не дали йому ніякої популярности. Гірше, він був з Рокіс, син вівчарника, але не міг узятись до вівчарства. Майбутнє йото було неясне і йому самому, і, як це можна помітити, бажаннів пробитись уперед йому аж ніяк не можна було закинути; він, здавалось, половину свого часу жив серед мрій. З якоїсь дивної химери щастя, він саме був в Елсі, коли вона зайшла до неї, і сидів не зовсім, зручно в кутку, бо як він признався їй пізніш, так не звик до гостей, що не знав, навіть, коли треба прощатись і виходити.

Як горять ці будівлі в промінях весняного сонця! Вона поглянула на його руки, його звичайнісінький костюмі, але, трохи потривожена його поглядом, відвела свої очі. Знову й знову очі її шукали його, ніби вони потай спостерігали одне одного, ніби не могли одірвати одне від одного очей. І поволі її опанувало щось моторошне, що було подібні до музики, але разом з тим і страх, моє вона раптом прокинулась і все зрозуміла. На цей раз вона не могла так опанувати себе, як завжди, але щось дивне тепер охопило й опанувало її. Словом, тут був він, її мрія, і тепер вона не могла нічого вдіяти проти того пильного погляду, нервового й благального — але чому? Ті темні похмурі очі, те грубе чорне волосся і бліда шкіра! Так, це був дійсно він, її кохання, її зірка, якої таємниче світло керувало нею багато років! Вона почувала це; Знала це. Він був перед нею, ніби кажучи: «Иди!» А вона могла тільки по-дурному посміхатись, нічого не кажучи. Руки її тремтіли, горло їй перехоплювало так, що вона майже задихалась. «Я ніколи не бачив вродливішої за вас», сказав він пізніш, коли вони розмовляли, а її це так зворушило, що вона ледве стрималась від скрику. Він глибоко зідхнув, як дитина, й сказав: «Кажіть мені, що хочете, але тільки не відходьте, добре?..» Яке повітря... Повітря... Який день!

Отже, переконавшись, що він нарешті оцінив один з її дарів, — її вроду, — вона шукала тепер нагоди дати зрозуміти йому, що вона не може бути без нього, хоч, проте, й не впадає перед ним, жебраючи в нього кохання. Очима, посмішкою, кожним жестом вона казала: «Я ваша! Я ваша! Невже ви не бачите цього?» Нарешті, здавалось, він зрозумів, але навіть і тоді, — соромливий бувши, як він пізніш признався, — не міг повірити, щоб це дивне чуття могло виникнути так швидко, щоб з першого погляду можна було покохати й обожнювати. Вона спитала, де він живе, та чи могла-б вона прийти й подивитись на його роботу, і він із стриманою пристрастю відповів: «Я хотів-би, щоб ви прийшли. Я хотів-би, щоб ви прийшли сьогодні!» Вона засмутилась, але й радісно засміялась.

Он самотнє дерево цвіте в тім довгім, убогім кварталі.

З того часу з деякими невеликими перервами, — цього вимагала пристойність, — і з міцним прагненням одного до одного почалось їхнє дивовижне кохання. Але здавалось, те, чуття зародилось не тепер, а жило завжди. Одного дня вона покликала його до себе, і її голос так тремтів, що вона ледве могла говорити. Вона виразно почувала, що знає його без кінця давно. Але як це могло бути?

— Я боявся, що ви, може, мене й не покличете, — сказав він тремтючим голосом, і вона відповіла:

— А я дивувалась, невже ви справді мене чекали...

Вона знайшла його майстерню в надто бідній кімнаті над стайнею, серед лабіринту вбогої вулиці, і все-ж те приміщення видалось їй раєм. Це було так схоже на нього — в майстерні було неохайно, а проте чудово, бо породжувало серед матеріальних злиднів, що його оточували, своєрідний духовний настрій.

Їдьте через східню частину, Фреде!

Отже, вона застала його, як він малював, а може вдавав, що малює. На ньому була сіра полотняна сорочка, до якої пізніш вона так звикла. Між ним і його мольбертом на столику лежала палітра з кількома фарбами: сірою, пурпуровою, рудою та блакитною. Відчинивши двері, він так м'яко сказав до неї: «Моя картина сьогодні недороблена. Я не в силі думати ні про що, опріч вас: що буде, як ви не прийдете? Як ви виглядатимете?» І потім, не кажучи далі ні слова й не пояснюючи, під холодним світлом, що лилось крізь вікно вгорі, заливаючи їх, він взяв її за руки і вп'явся губами в неї, і так вони застигли вкупі, думаючи одне про одне, про свою радість та кохання. І тільки чутно було, як він зідхав, і то було стомлене зідхання, як полегшення після великого зусилля, того зусилля, що вона й сама пережила.

Яка маленька хмарка на небі!

Потім він показав їй картину, яку вже намалював, блискучу темно-зелену воду з емалево-темною стрічкою, що обполіскувала брудний берег, а вгорі важкі, насуплені, димові хмари, — такі, як стоять літньої спеки над болотом. А віддаль, упродовж обрію, смуга дерев, що скидались на філігранні. Але що за настрій! Тепер та картина висить у Вакфільдській галереї і... (Гаррі допоміг, щоб її взято туди). А тоді Вів'єн казав, кладучи набік пензлі.

— Яка рація братись до картини тепер, коли ти тут? — І вона зідхнула з радости, — так чудово тоді все було.

Яка сила людей на вулицях у схіцній частині!

Але найбільше вплинуло на неї те, що він не перепрошавсь за убогість своєї обстави. Знадвору сюди доходив гуркіт, як від валки возів, що їх хтось штовхав, гомін юрби, гомін з великої чужої частини міста, але він ніби нічого цього не чув. На ряму в глибині великої «майстерні він навісив два клапті шовку — один злинялий жовто-гарячий і другий чистий ясно-зелений, що пожвавлювали всю кімнату, яка инакше була-б брудна й сіра. Позад цього, як вона пізніш помітила, були його кухенний та спальний кутки. І потім, звичайно, настали инші дні.

Як сьогоднішній день скидається на той їхній перший день кохання — такий-же свіжий та яскравий!

Не виникло навіть питання, — що правдиво, що неправдиво, що пристойно, а що ні, — то було кохання й воно належало їй. Хіба вона перед тим не шукала його всіма силами й способами? Якось, лишившись у нього післяобід, вона доводила йому, що мусить і далі шукати собі роботу, тепер навіть більш, ніж коли, бо ні в нього, ні в неї ніяких не було коштів, а він на те сумно сказав:

— Не йди! Нам не багато треба, Ульріко, не йди! Я не можу тебе покинути тепер.

А вона повернулась до нього й відповіла:

— Ні, я не хочу. Я не можу й нікуди більш не піду, коли тобі треба.

І вона залишилась.

І що то за чудове, прекрасне, повне кохання життя було! Життя тільки для кохання, якого вона раніш не знала!

А в той самим час вона бачила, що мусить подвоїти сили, шукаючи собі заробітку. Ті шістьсот доларів, які вона принесла в місто, майже перевелися вже, а про Вів'єнові заробітки не варт було й згадувати. Якось, коли вони ще ближче зійшлись, він признався, що йому де-далі більше стає всяких перешкод на творчому шляху, і надто важко продавати свої картини. І вона тоді побачила, що їй треба де в чім признатись за своє минуле. Вона не була щаслива чи вдоволена, коли сказала йому. Доля посміхалась їй так, що вона могла жити в достатках, але вона не могла терпіти тих, що приходили до неї з грошима. Тепер, коли біль виснаженої душі задоволено, вона мусить знайти собі роботу. Робота на сцені була для неї велике щастя. А життя е нього вбоге, яке воно завжди буває, коли залежить від лукавої долі, призначеної всім, чиї життьові зусилля скеровано до краси та вищости. Але як шлю знали про його роботи, як мало ними захоплювались! Та коли-б він уперто домагався, як вона це почувала, — і коли-б оте чудесне щось у його працях, що так приваблювало чутливі й вибрані натури, йому не зрадило...

Які червоні, аж гарячі стіни будинків тут на вулицях, таких безбарвних, холодних, а проте жвавих і людяних!

А в тім вона надто добре розуміла, що, коли їй не пощастить, його життя лишиться таким-же лихим, як і було. Краса була його призначенням, та й тільки — краса розуму, мрії, вулиць, ночи, моря, руху самото з себе, але нічого матеріяльного в цій красі не було. Матеріяльний добробут належав тим, кого вона не могла терпіти. Тільки майстерним сполученням тих чудесних частин, які створювали красу, він міг відчути, вижити й відтворити речі, що він бачив і почував, але вони були не матеріяльного порядку. Йога картини, ці справжні світи в мініятюрі, певніш були конспектами ланів, неба, морів і дивних марень. Але які перетворення й зміни! Їй ніколи не обридали картини, що він писав. І так само їй ніколи не обридла та картина, яку він сам із себе становив, сидючи перед мольбертом, тонкий, блідий, і зосереджений, сполучаючи фарби своїми граційними руками. Спокій, певність і байдужність до всього, що не обходило його.

На Бартов-Стріт, Фреде!

І він так само не нарікав на життя, що зрадило його в своїх обіцянках. Натомість, він, здавалось, завжди думав про красу й гармонію, про дивовижні свіжі вечори на заході сонця, про барвистість та гармонійність вулиць, будівель, юрби та тишу. Часто вранці, коли ще темно, він уставав, відчиняв двері на балкон і звідти дивився на небо й місто. Инколи він інстинктивно спинявся перед чим-небудь, що приваблювало його тою чи тою стороною, яка була або гарна, або цікава. В його очах ніколи не було хижого вогню цінування, властивого тим, хто шукає вражень, щоб схопити їх та використати, виявивши те невиразне, що може хутко зникнути, — а тільки погляд любови й краси, поклоніння тому, що корисне тільки для його душі.

Та сама вулиця, де він жив. І його майстерня.

Хоч вона й була байдужа до духу й техніки мистецтва, але могла зрозуміти його, як і все, що він виявляв, як частину самої краса, до якої, здається, прагнуть школи творчі сили життя жорстоким, хоч разом і ніжним способом.

Хіба вона не розуміла дуже добре, що спочатку його привабила до неї тільки її краса, витончена врода обличчя та форми тіла, а до того-ж її щира пошана, обожнення чи розуміння, все те, що було аж надто цінне для нього? Як часто він говорив про її сині принадні очі, ніби вкриті лавендою, про білі й круглі руки, про темно-золоте її волосся! Як дивно, що це, здавалось, зневолило й тримало його біля неї, коли він був у її обіймах, як не через кволість, то принаймні через дитячу любов! Всі ті дні йому ніколи, здавалось, не обридало бути разом з нею, а вона відчувала його бездумну радість від кохання до неї.

Його колишні жовті гардини змінено тепер на зелені. Що вона була принадною для нього, було видно з його вдоволених очей, з того, як він мовчки дивився на неї, коли вона підходила, як раз-у-раз ніби з новою пошаною та закоханою цікавістю сприймав кожну її рису. Справді, він, здавалось, потребував її стільки-ж, скільки й вона його, зголодніло жадаючи її, як створіння краси, — він, що для неї був сильним, вродливим, ідеальним, могутнім створінням краси й світла, якого вона тільки жадала. Так, сюди вони приходили любуватись на башти недалекого мосту.

Так вони цілий рік жили вкупі, прагнучи створити з свого життя щось ідеальне. Але з того часу, як вона ввійшла в йото життя, він став турбуватись, — і через що саме! Раніш йому не важко було жити на ті кошти, що він міг заробити, але тепер, коли прийшла вона, з її вродою й потребами врода, все хутко змінилось. Скоро вона з'явилась, він ніби відчув свою неспроможність здобувати кошти. Бавднер, багатий купець, сказав йому якось, що коли йому сподобається котрась із його картин, то він купить її за п'ятьсот доларів. П'ятьсот доларів! Та коли він поніс деякі картини Бавднерові, той сказав, що вже перевантажений картинами, і відмовився від тих речей, що тепер (тепер Вів'єн ввійшов у моду) продаються за десять — дванадцять тисяч. Одна-єдина з тих картин, що тепер її продано, могла-б зробити їх щасливими на цілий рік, а то й більше!

Він називав це дерево її парасолькою.

Та й вона мало-що могла зробити для нього. Побачивши, як мало дало для нього життя, вона вирішила всі свої зусилля скерувати на те, щоб цю несправедливість виправити. Життя повинно дати йому більше, отже вона, зрештою, кинулась на сцену й день по дню, тиждень по тижню, добивалась хоч-би найменшого з того, що могло зробити їх щасливими, — маленьку партію в однім з численних Вексфордових творів, які він ставив — комедій чи фарсів. Все-ж після деяких зусиль вона довела Вексфордові, що була не звичайна жінка й могла бути для нього корисна. Але довелося чекати дуже довго, щось коло трьох місяців, поки почалась робота. І серед такої праці, ввечері й удень на репетиціях та виставах, вона дбала про те, щоб вернутись до Вів'єна післяобід чи ввечері. А він був такий терплячий, повний надії та певности, чекаючи її допізна після репетицій, щоб піти з нею додому, і всяк підбадьорував її. І все-ж був якийсь присмак чогось нереального в усьому цьому — і вона справді страшенно боялась, що їхні надії ніколи не здійсняться, — бо це були надто гарні мрії, щоб здійснитись. Час минав. Саме стиснення руки навівало рай, якого в дійсності не було.

Вона мусить повернутись тепер. Не личить їй самій тут сидіти. А поки-що тяглися поволі дні тих трьох місяців, коли вона позичала гроші, щоб протриматись далі. Вона позичила гроші навіть у матери. А в тім обоє вони були щасливі, блукаючи то там, то тут, а він завжди радів за ті успіхи, що їх обіцяла її праця. Майстерня його виходила у великий парк, де вона тепер жила і на який вони тоді тільки дивились, а він, здавалось, думав, що ці місця призначені не таким, як він (а які люди жили там насправді!). Так, вона мусить справді від'їздити. Його потяг повинен бути на четверту годину.

Але пізніш прийшов для неї час іспиту. Вексфорд похвалив її, і платню їй збільшено. Вона почала дещо купувати для Вів'єна та його майстерні, хоч він і протестував. А найкраще для неї була надія на літні дні, бо в них вона сподівалась ще більшої слави для себе й кращих днів для Вів'єна, — спражнє майбутнє, в якім і він брав участь — гроші й комфорт для них обох! — Додому, Фреде.

І потім, наперекір її бажанням та страхам, — треба було їхати в турне з трупою. А що її власні кошти були обмежені, він мусів залишитися вдома. Та гірше, — хоч одне одному щиро вірили, але думки про розлуку обох мучили. Де-б не була, вона завжди думала про нього самітного, про те, як він сидить перед мольбертом, важко роздумуючи... І вона теж сама, — школи їй здавалось, що вона мусить померти, коли ця розлука не скінчиться.

Коли-б Гаррі теж уже й не повернувся до неї ніколи!

Але цьому не було кінця, і тижні йшли за тижнями. І ось одного дня, після короткого мовчання прийшло повідомлення, що він хворий. Інфлюенца, що панувала тоді в місті, не минула і його, їй не було чого турбуватись, — але вона стривожилась — і повернулась негайно, тільки застала йото вже далеко на тій дорозі, звідки ніхто не вертається. Такий він був хворий! І гірше — дивна розпука від думки, що він ніколи вже не видужає, опанувала його. Він почував, коли вона залишала його — так, принаймні, він сказав, — що щось напевне мусить статись.

— Нам уже ніколи не бути вкупі! Так важко було йому жити без неї. А тут її праця. А він хворий.

Яка величезна стіна цих готелів, що йдуть упродовж парку.

І потім, хоч як протестувала її душа, настав кінець, такий швидкий і несподіваним, що це вдарило розпукою, ніби металом, в саму її душу. Година в годину він танув перед її очима, хоч вона й стримувала свої протести — він знав це, та ніби хотів заперечити, аж поки його великі, любі їй очі не спинились на ній, і він одійшов, в-останнє глянувши на неї, ніби щось бажаючи сказати.

— От ця нещасна багата західня частина!

І той погляд, його пильний погляд, що промовляв за його бажання лишитися з нею, не покидав її з того часу. Він ніби хотів сказати:

— Я не хочу відходити! Не хочу відходити!

І потім, ледве жива, вона сама впала на нього. Вона пробувала власними руками підвести його, повернути до життя, доки її не винесли геть; багато днів вона була занадто хвора, щоб розуміти щось, і тільки його могила — чужі люди її викопали! — нагадала їй про все. І потім потяглося багато-багато днів. Та вже вдруге життя не буде таке, як було. Раз у житті вона була щаслива. Келих радости потрапив до її гарячих рук, та тільки за тим, щоб із них випасти. Так, з того часу вона була самітна, покинута сама на себе. — Ще й болісно розуміла, яке було-б прекрасне все, коли-б він жив. Життя втратило для неї всю свою принаду. Що їй за клопіт до того, що инші кажуть про її вроду, та до людей, які охоче віймуться її життя поліпшити.

Оцей придуркуватий швейцар завжди стоїть біля дверей в пишних галунах. Чому не втирають такі люди, замість Вів'єна?

Потім мати й сестра, дізнавшись про її розпуку, приїхали до неї. Але відтоді нічого вже не було, нічого привмного, нічого цікавого, що могло-б викликати в ній бажання жити, і дні точились сірі й безглузді. І тільки тому, що матері її бракувало певного матеріяльного комфорту, вона перемінилась. Тільки з думкою допомогти матері вона через рік повернулась до міста й стала знову на сцену, але виснажена, знудьгована — похмурий бродяга серед старих разбитих мрій!

Та поволі, звичайно, вона знову спромоглася взяти до рук нитки свого життя. Хто так не робить? Аж тепер природа, цинічна й зневажлива до людських мрій та бажань, щедро давала їй усе, чого вона з Вів'єном! бажали марно... Слава? Вона її мала. Гроші? Вони шукали її звідусіль. Дружба? Вона ледве уникала немилої дружби. Вона в усьому мала успіху по вінця.

Але що їй тепер до всього цього? Чи не був це один з довгих злиденних методів життя — спочатку розчарувати людину, довести її до поту й агонії, а потім рясно засипати її щастям?

Мені нічого не потрібно. А коли хто питатиме, скажіть, що мене нема дома.

А пізніше сталось так, що до неї прийшов Гаррі з своїми мільйонами, шукаючи собі заспокоєння в її симпатії до себе, а вона, виснажена, підпала під владу його добрих намірів. Він також признався, що на його нещасну долю випало багато лика, яке допекло йому за молодих літ. Він надто був розчарований у коханні й комфорті — воно прийшло надто пізно. Замолоду він вставав у фабричнім місті о четвертій годині, щоб подоїти корови та рознести молоко, і тільки пізніш, покинутий напризволяще, босий навіть узимку, став працювати на фабрику. Ще пізніш він працював у ювелірній майстерні, аж поки не заслаб на легені. Тоді почав працювати на чистім повітрі, став тимчасово за вуличного фотографа, щоб цим зміцнити здоров'я. Але фотографічна робота мала хемічні й фізичні моменти, то й він сам зацікавився хемією та фізикою, а пізніш став на «регулярну працю», як аін висловлювався, у фотографічній коморі, а ще пізніш відкрив і свою власну.

Це вже було тут, коли він зустрівся з Кіссельблюмом, який розвязав тайну повертального опусту та селенової ванни. Забезпечивши коштами цього Кіссельблюма та його патенти, він мав змогу вирости ще більш, з швидкістю мушиного лету, тоді, як инші сиділи на місці. Величезна оптична й фотографічна компанія Дагмар —

вона тепер належить йому з усіма патентами. І хемічна компанія

Бекер-Вайль так само. Так, тепер він має незчисленні мільйони але самітний — самітний, як і вона! Дивно, що Вони могли здибатись!

Ні, я не хочу бачити нікого.

Отже, тепер у вій він шукає свою молодість, якої вже не можна відродити. І через те, мабуть, з якогось дивного чуття в нещасті вона погодилась ділити з ним життя.

То, ви кажете, містер Гаррі телефонував із станції?

Так, — він сам казав це їй годинами задушної розмови — у п'ятдесят років він раптом схаменувся, що його пишне багатство не має жодної мети. Коли був хлопцем, не навчився бавитись, а тепер було вже надто пізно. Він уже старий і самітний. Де-ж його юність і щастя?

І ось тепер — обоє вони з крижаним холодом у серці і зневірені в мріях, мусять жити разом. І він сьогодні тут, біля її дверей, чи, певніш, зараз буде, повернувшись після фінансових справ із одного міста. З якоюсь рабською і все-ж королівською упертістю він все ще догоджав їй комфортом — і вона від цілковитої втоми терпіла його. Може й тому, що він ладен був чекати її настрою, щоб дістати малесеньку крихітку її прихильности, як велику коштовність. Єдина спільність була між ними в тім, що вона співчувала його нещасливій молодості, а він, здавалось, розумів і. співчував тим болям, що мучили її. Але вона не могла кохати, ніколи не кохала й не могла-б покохати його. Проте, вона одружилась з таких, здається, причин: по-перше — співчувала й поважала його, по-друге — тільки тому, що її матері, сестрі та фактично і їй самій треба було, щоб хтось піклувався про них у цім нуднім житті, через усе це вона й могла так довго життя терпіти.

Якими порожніми виглядають увечері ці брудні калюжі з усіма Пітьми, що по них бігають!

І тепер, у цю мить, він унизу чекає її, чекає, щоб дізнатись, чи не посміхається вона, чи не пом'якшав її настрій, щоб він міг знову благати її — так небагато, як тільки вона «може дозволити — піти з ним сьогодні куди-небудь!..

Гаразд, а може це недобре так ставитись до того, хто нічого иншого не хоче, як тільки бути добрим, і хто- всіма способами намагається бути корисним, якщо не приємним, і все-ж... Справді, вона мала від нього всього вдостать, і не тільки для себе, а й для матери; але хіба вона сама не мала цього й раніше? Хіба вона не була раніше вдоволена?

Від кого-ж тут милосердя — від неї, чи від нього?

І все-ж...

Які темні тіні на небі, отам на сході!

І все-ж яка завжди різниця між «Ульріка» тут і «Ульріка» там! А хіба мало того, що він спробував, коли вона розповіла йому про давнє своє бажання, виправити ту колишню байдужність суспільства і якось так зробити, щоб те давнє бажання здійснилось. Вів'єнові картини тепер у музеї, розмови про їхню вартість всюди точаться, тепер йому поставлено пам'ятника, — але кому, кому дякувати за це, за пізнє вшанування її любого?

Ох, гаразд, просіть його нагору! І дайте, будь ласка, Ольго, мою зелену вечірню сукню!



Теодор Дрейзер.


(З англійської переклав М. Івченко).




Альманах      Головна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.