Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
Філіп Гіббс.
Анна Ріпман була шкільна товаришка моєї сестри. Торік вона приїхала до нас. Була з себе маленька, кругленька, з жовтим шовковим волоссям, і така соромлива, що першими днями я ледве міг витягти з неї кілька слів. Але згодом вона до мене призвичаїлась, і якось увечері я дізнався серед сліз і скарг про цікаві подробиці 1 вбивства доктора Мюльгайма. Воно справило величезну сенсацію, коли про нього сповістив телеграф з Берліну.
Дівчина була за гувернантку коло дітей генерала, барона Арнсберґ, у замку Арнсберґ, за двадцять миль від Мюнхена. Генерал був тричі жонатий. Наприкінці війни йому було шістдесят вісім років, і він уславився, як один з найвидатніших корпусних командирів у армії принца Рупрехта Баварського. Його старших трьох синів забито у Фландрії, лишився тільки дев'ятнадцятилітній хлопець, що не дійшов ще літ для військової служби, та хлопчик десятьох і дівчина вісьмох років, що до них запрошено Ганну після перемир'я.
Ганна вперше побачила Генріха фон-Арнсберґ, коли він повертався автомобілем з Мюнхена додому з трьома своїми штабними офіцерами. Після того, як кайзер утік, як оголошено республіку та підписано перемир'я, маленьке місто Арнсберґ стало полем багатьох бурхливих подій. Салдати, набрані здебільшого серед гірників, сами демобілізувались, грабували свої касарні, крамниці з харчами, нападали на офіцерів, здираючи з них офіцерські відзнаки. Щоб не наражатись на небезпеку, ті мусіли вдягати штатську одежу. Новий республіканський прапор замаяв над поштою, над казармами й над школою, але на башті Зігфріда в замку все ще маяв старий царський. Коли до баронеси фон-Арнсберґ з'явилась депутація з робітників та колишніх салдатів, вимагаючи, щоб його скинути, вона гордо їм відмовила. Можливо, що цей інциндент спричинився до того, що, коли стало відомо телефоном про виїзд генералів з Мюнхену, то юрба ворожих до нього робітників з жінками стовпилась на мурованому містку через невеличку річку, що протікала коло замку.
Опріч того стояло там чимало й иншого люду, здебільшого крамарі та фармери, що без захоплення зустріли республіку і були й досі лояльні та приязні до барона фон-Арнсберґ, чиє ім'я записане було на кожній сторінці історії краю. Тепер, коли він вертався додому після неймовірної й ганебної поразки німецької армії та нації, після всіх тих блискучих перемог, що про них ще так недавно дзвонили арнсберзькі дзвони, — на мосту були й такі, що, знаючи його пиху та його віру в остаточну перемогу, почували до нього щирий жаль.
Баронеса фон-Арнсберґ із слідами сліз на очах, висока, величня жінка, молодша за свого чоловіка на двадцять років, але глибоко йому віддана, стояла, пишно вдягнена в чорне, в брамі замку. Двоє менших дітей були поруч з нею.
Стояв тут також блідий і схвильований Фелікс, генералів син від другої дружини. Він щойно повернувся з гейдельберзького університету.
Здалеку долинув гудок генералового автомобіля. Проїхавши вузькими вулицями Арнсберґа, він з'явився на дорозі, що повертала до мосту. Юрба, ще тісніше стовпившись, зустріла його привітальними вигуками, але серед них проривалась ворожа демонстрація гірників і колишніх салдатів.
Горуючи над усіма иншими голосами, пролунав гнівний вигук: «Геть тих, хто призвів Німеччину до ганьби й загину!»
Анна, стоячи мало не поруч баронеси, побачила високого кремезного чоловіка, що, — як потім вона дізналась, — був десятник Франц Дахс. Продершись крізь юрбу, жінок і дітей до самого генералового автомобіля, що тихо їхав мостом, він знову крикнув, махаючи кулаком: «Прокляття на тих, хто призвів до війни й програв її!»
Автомобіль був відкритий. Генерал у повній урочистій формі сидів, відповідаючи на привітання народу, що його зустрічав. Поруч нього сидів молодий кавалерійський офіцер у ясно-блакитному мундирі, а навпроти двоє офіцерів з його штабу.
Анна вперше побачила важку постать і масивне обличчя з двома шрамами від колишніх дуелів.
На образу, кинуту йому з юрби, генерал почервонів. Його рука, що нею віддавав честь, стиснулась у кулак, і, трохи нагнувшись з автомобілю, генерал ударив нею просто в лице того, хто його образив. Чоловік захитався й упав, як приглушений бик. Юрба охнула, і потім вигуки гніву перемішались із сміхом та оплесками.
— Swaeine hund! — оцзав тільки генерал. Автомобіль спинився коло замкової брами.
Він легко вискочив з автомобіля, хоч це й не властиве було його важкій постаті, в-останнє взяв під козирьок, вітаючи юрбу і, обернувшись до дружини, поцілував її в обидві щоки.
— Прошу до господа, любий і шановний мужу! — промовила молода жінка, ще бліда від хвилювання після випадку на мосту.
На ступінь за генералом стояли його офіцери, а за баронесою й дітьми — нерухома юрба замкової челяди.
Генерал мимохідь глянув на царський прапор, що маяв на башті, — очі йому стали вогкі й уста сіпнулися.
— Я вернувся, дорога дружино, не з розбитої армії, а з вінчаної славою на полі бою, як і завжди. Але революція, полохливість і безладдя вгородили їй у спину меча.
Він говорив голосно, різким горляним голосом, щоб його далеко було чути.
— Хай живе кайзер і фатерланд! — голосно завершив він.
Він погладив по голові своїх двох менших дітей, поцілував старшого і відрекомендував дружині офіцерів. Браму вже замкнули, юрби не було видно, і тільки чути було гомін людей, що розходились.
Анна дивилась на Фелікса. Під час короткої батькової промови він весь обернувся в увагу, але, може зовсім несвідомо для себе самого, ледве помітно хитнув головою, ніби не погоджувався із словами: «не з розбитої, а вінчаної славою» і «вгородили їй меча». Коли батько поцілував його, він зашарівся геть увесь і мав вигляд гарненького соромливого хлопчика, — так здалося Анні.
Увечері був обід у бенкетовій залі, що була замкнена; поки не було генерала. Крім штабних офіцерів, запрошено ще двадцятеро старих ветеранів, генералових приятелів, з їхніми старими, поморщеними дружинами. Були ще молодий граф, Фріц фон-Арнгайм із своєю гарненькою дружиною, та пастор з Арнсберґу із дебелою огрядною пасторшею, професор Шварц, відомий у Німеччині та ще декілька близьких друзів.
Анна також дістала запрошення на обід; це її не тільки здивувало, а навіть жахало: її запросив сам генерал. Вона поспішала до дитячої кімнати з чарівними казками Гріма, і в горішньому коридорі наскочила на нього — він повагом походжав там з дружиною.
Пропускаючи пару, дівчина притулилась до стіни, і щаслива була-б, коли-б ця стіна її поглинула.
— Хто це? — спитав він гостро.
Анна зробила глибокий реверанс, як щира німкеня. Баронеса назвала її ім'я й пояснила, хто вона.
— Фрайляйн дуже мила й хороша, вона вчить наших дітей.
— Так.
Генерал пильно глянув та Анну, і вона зразу почула себе надзвичайно маленькою.
— Чого-ж ви вчите дітей, фрайляйн? — читати, писати, музики, звісно? Це гарно — тільки цього замало. Ви повинні навчити їх шанувати кайзера, любити батьківщину й ненавидіти ворогів, що призвели її до злочину, Навчіть їх ненавидіти, фрайляйн! Ненавидіти брехунів, боягузів, зрадників, ненавидіти свиней, що зрадили нас.
Анна мовчала. Вона силкувалась щось сказати, ворушила губами, але жоден звук не вийшов з них.
Було щось страшне в тому, як генерал повторював слово «ненавидіти». Вони завжди думала, що в світі занадто багато ненависти й занадто багато страждання та сліз через неї. Вона намагалася виховувати дітей в любові, хоч їй і не дуже щастило в цьому з маленьким Рупрехтом, а тепер від неї вимагали, щоб вона виховувала їх у ненависті.
— Сьогодні ви обідаєте з нами, фрайляйн, — сказав він, поглядаючи на неї з-під нахмурених брів.
— Я вечеряю завжди з дітьми. Вони люблять, щоб я їм читала, коли вони їдять, — з переляку до неї навіть повернулась мова.
— Сьогодні ви обідаєте з моїми гостями, адже-ж так, моє серце? — звернувся він до дружини.
Анна, одягнена геть у біле, сиділа в задньому кінці стола поруч дебелої пасторової дружини, а напроти, поруч самого пастора сидів Фелікс Арнсберґ, що, крім свого звичайного guten Abend, не відкривав рота цілий вечір.
Вони сиділи у великій кімнаті з високою дубовою стелею; стіни прикрашені були портретами колишніх німецьких імператорів, Мольтке, Бісмарка й инших. Величезні електричні смолоскипи на високих залізних підставках освітлювали кімнату.
На почесному місці сидів генерал, урочисто вдягнений і з Залізним Хрестам. Від вина його масивне лице почервоніло, і на ньому виразніше вимальовувались його сині шрами. Він говорив про війну, про своє переможне військо. Відступали цілком планово, і, коли й довелося підписати перемір'я, то тільки через те, що ці боягузи, політичні діячі, та більшовики зруйнували запілля. Тільки непохитною боротьбою проти революційного, руїнницького впливу, що глибоко в'ївся в міцний німецький дух, нація може себе відбудувати. Всіма засобами, за всяку ціну, — але зрадників, як якийсь там Мюльгайм, треба знищити, як мишей.
— Хвалити бога! — сказав пастор, — у нас ще є відважні оборонці батьківщини, надхнені такою відданістю до неї, як наш любий, шановний генерал.
— Так, але ми вже старіємо! Ганьба останніх днів важким тягарем лягла на нас, котрі на собі винесли всю вагу війни. Майбутнє Німеччини — в руках її молоди.
— Звитяжний дух її ще не зламано! — сказав пастор.
За столом пролунали хвальні вигуки. Літні фрау зворушились. Гарненька графиня Арнгайм цокнулась із молодими штабними офіцерами. Генерал випив ще одну шклянку червоного вина.
— Я приніс у жертву трьох своїх синів на вівтар батьківщини, — промовив він урочисто, — і я цим щасливий. Я маю ще двох, і їх також присвячую на службу батьківщині. Тим часом, як инші борються з зовнішнім ворогом, з цими, — будь вони прокляті, — англійцями та французами, — ти, Феліксе, мусиш боротися з внутрішніми!
Він підвівся з місця і, з шклянкою в руці, дивився на юнака, що напроти.
— Сину мій! Ось тут, перед старими моїми приятелями та друзями, що разом зі мною бачили блискучі німецькі перемоги; перед молодими вояками, що разом зі мною мали честь брати участь у війні; під портретом улюблених імператорів, що їм замок Арнсберґ завжди був вірний — я присвячую тебе на службу кайзерові та батьківщині! Ти мусиш зненавидіти їхніх ворогів! Мусиш нищити тих, хто зрадив їх — негідників-революціонерів! Будь міцний і пометися за своїх братів, коли настане день помсти. Умирай з радістю, віддаючи життя за кайзерову родину та за стародавню німецьку гордість! Будь дужий! Будь відважний, і не жалій себе для добра німецької імперії. Хай тебе бог благословить, коли ти вволиш мою останню волю, і нехай він тебе прокляне, коли ти не будеш міцний!
Ця промова, виголошена гучним горляним голосом, викликала загальний ентузіязм. Усі очі звернулись на молодого Фелікса Арнсберґа.
У першу мить, почувши своє ім'я, юнак густо почервонів. Тоді зблід і сидів білий, як стіна. На останні батькові слова він підвівся, уклонився батькові й сів, не промовивши й слова.
Пролунали вигуки: «Гох! Гох!» Маленький старий пастор підняв обидві руки над головою юнака, благословляючи його. Молоді штабні офіцери, усміхаючись до нього, підняли свої шклянки.
Тільки, коли згодом розмова увійшла в звичайну колію, Фелікс підвів очі й на хвилину зустрівся з очима Анни. Їй здалось, що вона прочитала в них обурення.
Минуло не більше, як місяць, і Фелікс зрушив мовчання, що було завжди між ним та Анною. Між ними виникла таємна й небезпечна близькість під впливом Ганса Юпена, що приходив що-дня в замок давати дітям лекції музики й учив Фелікса грати на скрипку. Цей Ганс Юпен, що перед війною диригував оркестрою в імператорському театрі в Мюнхені і мав славу талановитого композитора, на війні утратив ногу й так попсував собі нерви, що не міг написати жодного рядка й не міг тримати в руці диригентської палички. Жив він тільки з мізерних лекцій музики.
Високий, з темними очима, з меланхолійним виразом, він мало приємности мав з Рупрехтом та Ельзою, що терпіти не могли музики. Анна, просто жаліючи його, завжди сиділа на лекціях і розважала його розмовою. Спочатку він був мовчазний і стриманий, але поволі розговорився, і вона довідалась, що він увесь палає одним чуттям. Це була палка ненависть до шовінізму та мілітаризму, що пройняли всі класи Німеччини й инших країв. Вони зробили неминучою останню війну, і коли їх не переможе нова віра й нова філософія, то мир, якого дійшли з такими труднощами, буде тільки перепочинком перед другим страшним і неминучим конфліктом.
— Ми повинні впливати на молодь, — казав він, — коли ми не винищимо старих традицій, расової ненависти, воєнної пихи та шовінізму — європейська цивілізація загине. Усе залежить від виховання дітей. На вас велика відповідальність, фрайляйн Ріпман.
Може видасться дивно, що він так відверто говорив з молодою гувернанткою, але він інстинктом почував, що Анна не поділяє вузьких поглядів німецьких аристократів, можливо навіть через те, що мати її була англійка. Що-дня вони потихеньку розмовляли про всяку всячину. Анна багато почула про те, що він витерпів і на що надивився, бувши на війні. Тепер він жив одною надією, що в Німеччині з'явиться людина, яка врятує республіку від монархічної реакції та від помсти її ворогів і виховає юнацтво в мирі, заснованому на братерстві націй. У нього не раз вихоплювалось ім’я доктора Мюльгайма.
Після лекції він забирав свою скрипку й ішов до Фелікса.
У своїх розмовах з Анною він ніколи не згадував про юнака. Але з того, як довго тривала лекція та як збуджено палали Феліксові очі після неї, Анна певна була, що Ганс Юпен пробував навернути його до своєї віри, і серце їй холонуло з страху. Вона пам'ятала, який заповіт ненависти й помсти поклав на сина старий барон, і пам'ятала про його загрозу проклясти його, якщо Фелікс зламає старі традиції родини.
Згодом Фелікс сам відкрив їй таємницю своїх розмов із учителем музики.
Одного разу він несподівано увійшов до дитячої кімнати, ніби щоб погратися з маленьким Рупрехтом, а той, порозставлявши цинових салдатиків, немилосердно нищив клятих французів.
— Така гра не до душі була-б Гансові Юпенові, — зауважив соромливий юнак.
— Та й мені вона не до душі, але Рупрехт її любить найбільше.
— Батькова кров! Усі предки наші були вояки, і ввесь зміст їхнього життя був у війні. У Рупрехтові говорить спадковість.
— А у вас хіба нема цієї спадковости? — спитала дівчина.
— Ні! Я єретик. Я зрадив старий принцип крови й заліза. Я вірю, що в людства є краще призначення, ніж ворожнеча й ненависть. Коли ні, то Европа загине з усією своєю цивілізацією.
— Гансові Юпенові слова.
— Так! Я багато-чим йому завдячую. Я зрікся всього, в що вірить батько. Кожне його слово обурює мене. Трапляються такі дні, що, глянувши «а його порубане лице, я починаю ненавидіти його, бо воно типове своєю німецькою брутальністю. А ці старі приятелі, що запобігають його ласки, або ці штабні офіцери!.. Всі вони вдають, що виграли війну, а всю ганьбу поразки кидають на нещасний народ, що гинув з голоду й віддавав своїх синів батьківщині... і вічні їхні плани проти людей, що боронять республіку.
Він говорив з сумом, а лице палало від хвилювання.
— Мовчіть, — слинила його Анна, — небезпечно говорити про це навіть перед дітьми.
— Ну, а ви хіба не згодні зі мною? Ганс запевняє, що й ви так думаєте, як і він, от мені й захотілось поговороти з вами.
З тої пори Фелікс зустрічався з дівчиною скрізь, де тільки можна було втекти від очей челяди, батьків та гостей, здебільшого військових, високих рангів.
Найчастіше вони зустрічались після вечері в далекій альтанці. Звідти був чудовий краєвид на Арнсберзьку башту та на річку, що блищала між садами й вигиналась по луках кривою турецькою шаблею. Вечорами чути було тихі дзвони церков у долині, а небо на заході ставало таке дивне, — то червоне, то золоте.
Тут син барона Арнсберґа та маленька нікчемна гувернантка розмовляли про високі матерії, про життя, про бога, про майбутню цивілізацію, про надії на всесвітній мир та про неминучу загибель Німеччини. Захоплюючись благородством юнака, його чутливістю та любов'ю до всього гарного, дівчина, проте, не могла не постерегти кволости його вдачі. Він ненавидів ідеали свого батька й боявся його. Фелікс і сам свідомий був цієї своєї хиби.
— Я моральний брехун, — казав він, — батько мій певен, що я поділяю його ненависть та надії на помсту, — а я ненавиджу їх. Він гадає, що коли я мовчу, то я цілком згоден з ним і з усіма його поглядами. Але, коли він обсипає прокльонами доктора Мюльгайма й усіх, хто змагається за вільну мирну Німеччину, — то мені бракує мужности заперечити це, і я сиджу, приголомшений його криком. І навіть, — хоч як це чудно, — мені важко подумати про те, щоб зробити йому боляче... неначе гори якісь душать мене.
Та незабаром ці гори розступились, і за скілька тижнів батько з сином стояли вже віч-на-віч.
Фелікс і Анна заговорили вже на инші теми. Відсунувши вбік абстрактні питання, вони почали мову про кохання, що геть захопило їх. Їхнє близьке знайомство неминуче мусіло до цього привести. Вразливий юнак, страждаючи від безодні, що лягла між ним та його батьком, шукав розради й співчуття в молодої дівчини, і цілком природньо, що його кохання знайшло в вій відгук.
Вони все зустрічалися, хоч і наражаючись на небезпеку, що їх викриють, та й не раз було близько до цього.
Одного разу вони стояли, обнявшись, у збройниці в одній башті, її так звали, бо там висіла й бралася іржею стародавня зброя, і шашлі точили опудала звірів. Раптом сходи заскрипіли під чиїмись важкими кроками. Нерівне уривчасте дихання й хрипкий кашель показали, що це був самі барон. Уже смеркло, і в кімнаті було зовсім темно, тільки крізь віконні ґрати проходило трохи світла. Затаївши дух, вони тихенько забились у куток і причаїлись за старим опудалом ведмедя. Генерал засвітив сірника. Він стояв так близько, що вони певні були, що загинули. Анна відчула, що Фелікс, обіймаючи її, якось вирівнявся. Сірник погас. Генерал вилаявся. Чути було, що він шукав другого, але не знайшов, вийшов із збройниці й спустився сходами назад.
Другого разу баронеса мало не заскочила їх. Вони шептались і цілувались коло дверей до Анниної кімнати. Коли це несподівано згори пролунав різкий баронесин голос:
— Фрайляйн!
— Я тут, gnadige Frau, — відповіла Анна, тримаючи відчинені двері, за котрими стояв Фелікс.
— Я боюсь, — казала не раз молода дівчина, — що наше кохання призведе тільки до ганьби та нещастя.
Але юнак казав, що це його єдине щастя, хоч погоджувався, що батькові про це казати не можна. Барон його викине з дому, а в нього нічого немає. Щоб женитись, він мусить заробляти щось сам. Мабуть чи не краще виїхати в Берлін. Ганс Юпен поведе його до доктора Мюльгайма. Він видає велику газету, може можна буде там і йому триматися.
— Так, але батько вам довіку цього не простить. Він ненавидить його, як найбільшого ворога Німеччини.
— Він найчесніша людина. Ганс Юпен схиляється перед ним.
Для юнака цього було доволі, щоб дивитись на Мюльгайма, як на героя.
Приязнь Ганса Юпена до доктора Мюльгайма спричинилась, — хоч як це дивно, — до вибуху в замку Арнсберґ, що розбив, разом з иншими великими речами, і серце маленької гувернантки. Немає жодного сумніву, що саме Ганс Юпен переконав доктора Мюльгайма приїхати до міста Арнсберґ на мітинг гірників та колишніх салдатів. На чолі їх стояв Франц Дахс, високий, широкоплечий робітник, що то його генерал, переїжджаючи через міст у замок, збив з ніг.
Візита доктора Мюльгайма, а найбільше його промова, яку Ганс Юпен надрукував у місцевій газеті, викликали сенсацію, що завершилась злочином і трагедією, — він виступив просто проти барона Арнсберґа, як утілення всього, що було злочинного в військовій касті.
— В цьому маленькому місті живуть скромні люди, — казав
він, — що за мізерну платню ціле життя своє надсаджуються в копальнях, та жертви війни, що своєю кров'ю заплатили за поразку. На нього згори насупився старий німецький замок, живий образ пихатої брутальної сили.
«Вони були потрібні свого часу, ці замки, коли точилася боротьба протилежних примітивних сил, коли ще «е зайнялася зоря нових ідей про право народу, що хоче й має право мирно працювати разом з усіма иншими народами. Тепер ці старі мури та діди, що живуть у них — анахронізм. Вони належать минулому, тепер їм місця немає, і вони засуджені в майбутньому. Генріх Арксберґ належить до тих, що призвели до війни й програли її. Навколо нього купчиться стара каста й укладає змови проти республіки. Він з ненавистю дивиться на поступ людности й намагається запалити молодь вогнем своєї безглуздої ненависти та бажанням: помсти. Він і ті, що з ним, спричинили загибель Німеччини, послали на смерть її синів і зробили нас паріями серед инших народів. Робітнича молодь поглине їх у своєму палкому змаганні до миру».
Уже самого того, що Мюльгайм був у Арнсберґу, було доволі, щоб довести барона до сказу. Напередодні того, як виголошено фатальну промову, генерал багато пив за обідом і, коли жінки вийшли з-за столу, вибухнув лайкою на адресу Мюльгайма, називаючи його зрадником і собакою.
Він скаржився двом молодим офіцерам, що сиділи з ним за столом, що минули дні дуелів, коли він міг убити його й урятувати батьківщину від такої зарази.
— Коли-б я був на двадцять років молодший! — він стукнув по дубовому столі так, що все на ньому задзвеніло, — я забив-би його, як гадину!
— Коли-б він був на двадцять років молодший! — сказав один з офіцерів, Франц фон-Вестгоф, — я залюбки простромивши йому горлянку замість вас, генерале! Але в нього сиве волосся, і він не може боронитися.
— Поважний вік не виправдує зради, — відповів другий, Фрідріх фон-Ротвасер, — я згоден з генералом. Гадів треба однаково нищити, і старих, і молодих.
Другого дня, коли промову Мюльгайма надрукувала місцева газета, Фелікс сидів по обіді з батьком у бібліотеці. Лакей приніс газету, тримаючи її так, наче вона мала вкусити його. Франц фон-Вестгоф і Фрідріх фон-Ротвасер, що гостювали в замку, сиділи відхилившись у шкіряних кріслах, курили й обмірковували Версальський договір, обидва погоджуючись із його несправедливістю. Фелікс сидів, заплющивши очі, думав про Анну й мріяв про те, як-би його втекти до неї. Раптом з глибокого крісла, де сидів батько, долинули хрипкі апоплексичні звуки. Старий геть задихався від нападу гніву. Коли він трохи відійшов, то почав сипати страшними прокльонами й відкинув ногою ослончика в другий кінець кімнати, а шклянку з горілкою шпурнув у камінок. Він казився, накликав на своїх ворогів тисячу чортів та иншої нечиста.
Обидва офіцери позривалися з місця і, піднявши з тигрової шкури газету, прочитали Мюльгаймову промову.
— Яке нахабство! — сказав Фрідріх фон-Ротвасер.
— Зухвальство й образа не тільки генералові фон-Арнсберґ, але й усім нам.
Генерал знову став волати до неба й до пекла, щоб поміститись за таку нечувану образу.
Франц фон-Вестгоф поволі, не поспішаючи, підійшов до письмового столу, взяв з нього аркушик паперу, роздер його на три смужки, неоднаковії завдовжки, й стулив їх у руці так, що видко було тільки кінчики.
— Нас тут троє, щоб наметатися за генерала й звільнити Німеччину від зрадника, — сказав він спокійно, — хто витягне найкоротшу смужку, той мусить забити падлюку. Я буду щасливий, коли це випаде мені. Беріть, друже, — запропонував він Фрідріхові фон-Ротвасер.
— Згода, — відповів той і витяг папірця.
Фелікс, почуваючи, що йому млосно й що він блідне, витяг другого. Третій залишився в руці у Франца фон-Вестгофа. Він порівняв його до инших двох і, усміхаючись, уклонився юнакові.
— Вам випала честь, Феліксе, — сказав він, — цілком, слушно, що син має помститись за батька.
Барон сидів геть червоний і мовчки стежив за тим, що робилось. На останні слова Франца фон-Вестгофа він хрипко засміявся.
— Я не зовсім розумію, що ви там, хлопці, вигадали, але я не втручаюсь. Коли одною падлюкою буде менше в Німеччині, я не тужитиму. Якщо мій син відважний хлопець, вірний честі свого імени й своєї батьківщини, то я буду з того тільки гордий.
Він поклав руку юнакові на плече й знову засміявся.
— Щасливого полювання, сину!
Фелікс трохи відхилився, вирівнявся й глянув батькові у вічі. Зараз він або скаже всю правду, або навіки залишиться нечесним
брехуном. Краплі поту зросили йому чоло, лице зблідло й очі запалали.
— Я не убійник! — хрипко заговорив він, — але коли-б я й мав такий спадковий нахил, то доктор Мюльгайм останній, на кого я підняв-би руку! Те, що він сказав про Арнсберґів та про вас, батьку, — жорстоко, але хіба-ж це не правда? З того часу, як. настав мир, ви тільки й робите, що звертаєте всю ганьбу поразки, на нещасний народ, який на собі вистраждав увесь жах і тепер сам платить за ту руїну, до якої призведемо! Скільки вже місяців тут збираються і старі, й молоді, — він з ненавистю поглянув на офіцерів, — і складають змови проти республіки, щоб повернути монархію й розпочати нову війну, де їм може пощастить перемогти. Доктор Мюльгайм звертається до німецької молоди, закликаючи її покласти край принципові брутальної сили та військової пихи. Він проповідує нові, вищі ідеали, що в них я також вірю. Мені важко, що він образив вас, батьку, але я розумію його також. Оцей клапоть паперу доводить, що він мав рацію. Це наказ убити, тільки — не моєю рукою.
Він зібгав у руці папірця й кинув його в полумі'я в камін.
Удруге з горла генералові вихопились дикі звірячі звуки. Він голосно дихав, жили на обличчі понапинались, і визначились синясті рубці.
Хвилин зо дві він не міг і слова вимовити. Важке мовчання порушив тільки тихий глузливий сміх Фрідріха фон-Ротвасера. У барона вихопилось страшне прокляття, а за ним груба лайка на сина.
— Зрадник! брехун! боягуз! — кидав він йому.
Зігнувшись, він, як ведмідь, кинувся до нього, стиснувши кулаки, ніби наміряючись ударити, але не вдарив, тільки з силою сіпонув за шовкову мотузку, що висіла коло каміна.
На верескливий дзвінок повбігали лакеї, думаючи, що щось трапилось. Усі вони були разом з генералом на війні.
— Заберіть геть цю свиню! — крикнув він, показуючи на сина. — Замкніть у збройниці! Вартового коло дверей!
Вражені слуги нерішуче підійшли до Фелікса, що був з ними завжди дуже ввічливий.
— Я у ваших руках, — сказав він з блідою усмішкою, виступаючи вперед.
Перепрошуючи й виказуючи йому співчуття, вони провели його в збройницю й замкнули за ним двері.
Фелікс сів на дерев'яну скриню поруч ведмедя й схилився головою на руки. У кімнаті було напівтемно, на столі горіла одна тільки свічка, що її покинули лакеї. Минула година. У вікно впав яскравий промінь світла й погас. Від замку від'їхав автомобіль із засвіченими лихтарями. Фелікс підвівся, погасив свічку й підійшов до вікна. Воно не замикалось, і гнучкому юнакові не важко було вилізти крізь нього. Чепляючись за плющ, що рясно поріс на стінах, він карнизом дійшов до ринви й спустився на землю.
Обійшовши башту, він підійшов до вікон Анни. Там було темно, і Фелікс зробив так, як робили мільйони закоханих перед ним — кинув жменю камінців у шибку. Анна прокинулась і відчинила вікно.
— Хто там? — спитала вона.
— Це я, Фелікс, — обережно півголосом відповів юнак, і плющем виліз ближче до її вікна.
Він розказав їй про все, що скоїлось. Дівчина жахнулась.
— Що-ж ти маєш робити? — спитала вона в одчаї. Він пояснив, що зараз їде до Ганса Юпена, а тоді від нього поїде, мабуть, до Берліну.
— Не забувай мене! — заплакала Анна.
— Моє серце залишиться з тобою, — відповів юнак.
Вони заговорили про своє кохання й заприсяглмся на вірність. Дівчина перша згадала про дійсність, і зауважила, що йому час уже йти. Нарешті Фелікс скочив на землю й зник у кущах по дорозі до бічної фіртки.
Будинок Ганса Юпена стояв на Фрідріх-Вільгельмштрасе. У вікнах світилось, і коли Фелікс підійшов, то побачив юрбу схвильованих людей коло дверей. Продершись крізь неї, він увійшов у маленький передпокій. Ганс Юпен та арнсберзький лікар Ґардмуз стояли нахилившись над трупом доктора Мюльгайма, що лежав на підлозі. Його застрелено, коли він увіходив у двері, повертаючися з мітингу робітників у Арбайтферайні. Убійники поїхали автомобілем з ясними лихтарями.
Ганс Юпен був у такому розпачі й такий схвильований несподіваною трагедією, що зразу не пізнав Фелікса. Він раз-у-раз усе казав одноманітно: «бідний мій, благородний друже!» Коли труп Мюльгаймів винесли, він трохи опам'ятався й повів Фелікса до своєї кімнати. Тут він дав волю своєму обуренню проти тих мерзотників, що забили найблагороднішу людину в Німеччині.
Фелікс не наважився йому оповісти всього. Не згадуючи про причину, він тільки сказав, що розійшовся з батьком, що його заарештували й що він утік.
Другого дня до Ганса Юпена заскочила Анна. Вона сиділа з Феліксом і з тривогою говорила про майбутнє, коли Ганс Юпен довідався вже, хто забив Мюльгайма. Один з тих слуг, що вели Фелікса під арешт, пізнав автомобіля, яким їхали убійники. Автомобіль належав Фрідріхові Ротвасеру. Лакей бачив, як напередодні ввечері він та Франц Вестгоф виїхали з замку о пів на дванадцяту, і повернулись в дванадцятій. Кажучи це, він просив не виказувати на нього, бо генерал міг убити його за зраду.
Ганс вихореви ускочив у кімнату, де сиділи Фелікс із Аяною, і випалив новину в зовсім невластивих йому висловах.
— Ноги моєї ніколи не буде в цьому домі, і нехай я буду проклятий за те, що брав гроші в убійників мого друга! Але це їм так не минеться! Мир у небезпеці, аж поки хоч один камінь з цих замків залишиться на місці!
У своєму гніві Ганс хотів вигнати з дому навіть Фелікса за те, що він носить ім'я Арнсберґів, але благання дівчини, горе юнака та приязнь до нього умилосердили його. Він опам'ятався й почав перепрошати за свій гнів.
За обідом барон сидів похмурий і мовчазний, баронеса з заплаканими очима. Вона була горда й холодна жінка, але по-своєму любила Фелікса. Чоловік їй, мабуть, не сказав усього, і нічим не натякнув на доктора Мюльгайма. Франц фон-Вестгоф і Фрідріх фон-Ротвасер були, як завжди, веселі й усміхались. Анна дивилась на них, як зачарована, не розуміючи, як вони могли бути спокійні після свого злочину. Вони жартували, їли десерт і. пили вино за здоров'я господаря.
Коли це з вікна долинув чудний гомін, чи то море билось об скелі, чи вітер завивав у долині.
Фрідріх фон-Ротвасер перший звернув на це увагу.
— Що це? Буря зривається? — спитав він розважно, але, прислухавшись, додав трохи иншим тоном, — ні, це якісь крики біля брами.
— Це, безперечно, гомін юрби, — сказав другий офіцер. Генерал підвівся, підійшов до вікна й почав слухати.
— Так, це ті кляті гірники, — сказав він, — вони силкуються вдертись у браму... Сто чортів!..
Офіцери схвильовано ззирнулись через стіл. Проте Франц фон-Вестгоф усміхався.
— Вони гніваються, — сказав він, — і, своїм звичаєм, лаються. Фрідріх фон-Ротвасер підвівся з-за столу.
— Я гадаю, що не пошкодить про всякий випадок ужити деяких заходів, — сказав він, — ви дозволите мені принести револьвера, генерале? ! вашого? Може здадуться.
Він з чемною усмішкою озирнувся на баронесу, а тоді на хвилину його очі спинились на Анні.
— Дамам краще, я гадаю, піти у середні кімнати, в Зігфрідову башту, — додав він, — щоб не трапилось, там безпечніше.
— Невже ви думаєте, що вони можуть на нас напасти? — спитала баронеса, — я не вірю, щоб вони насмілились.
За хвилину вже не було сумніву в тому, що не тільки могли трапитись страшні речі, а що вони вже почались. Пролунав страшний гуркіт, за ним рев юрби, що в ньому вирізнялись окремі дикі голоси. На головній алеї чути було тупіт ніг, крики, поміж кущів забігали червоні вогні.
— Смолоскипи! — сказав Франц фон-Вестгоф. У кімнату вбіг переляканий грум.
— Вони вимагають молодих офіцерів! — сказав він, задихаючись, — і загрожують спалити замок, коли їх не віддадуть. Вони зовсім показились!
— А ти збожеволів з переляку! — різко крикнув генерал, — нехай уся челядь озброїться та пошліть сюди фельдфебеля! У нього завжди голова на плечах.
Він обернувся до дружини й порадив їй піти в Зігфрідову башту й нічого не боятись.
— Мені там страшніше буде самій! Дозволь мені залишитися тут, — відповіла вона.
— Як знаєш... Небезпеки немає... я дам тільки добру науку цим свиням.
Анна була дуже перелякана. Як потім оповідала, вона з переляку зразу знесиліла й упала в крісло. Вона пам'ятає, що їй було дуже холодно і що вона несвідомо все проказувала строфу з англійського вірша, якого тоді вчили діти. Багато з того, що булої далі вона зовсім забула. Вона ледве пригадує, що в кімнаті з'явилась озброєна челядь, що позатулювали подушками вікна, тоді всі пішли, — мабуть, з генералового наказу. Найвиразніше дався в тямки перший постріл. Він пробив дерев'яну віконницю й ударився в дзеркало на протилежній стіні.
Офіцери стояли, притулившись до стіни, в кутках за вікнами й раз-у-раз стріляли. Вони були спокійні. Здавалось, це все їх тільки розважало.
Генерал сидів у кріслі з автоматичним револьвером і, не ціляючись, стріляв у вікно. Потім вийшов і довго не вертався. Баронеса також зникла. Анна, забута й занедбана, сиділа, скам'янівши з жаху в своїм кріслі в куточку. Знадвору чути було страшні крики, що замовкали тільки на хвилину після пострілів з кімнати.
— Вони, безперечно, вдеруться сюди, — сказав Фрідріх фон-Ротвасер, — їх занадто багато.
— Так, і не можна сподіватись, щоб вони обійшлися із нами ввічливо, — промовив сміючись Франц фон-Вестгоф.
— І все це через цього свиню, боягуза Фелікса, він виказав на нас, — заговорив знову Ротвасер.
Його перервав новий постріл, що вщент розбив дорогу дрезденську вазу на столі поруч із кріслом, де сиділа, скорчившись, Анна. Раптом у кімнаті почули дух їдкого диму. Один з офіцерів крикну». У вікні з'явилось полум'я.
Дівчина видамо знепритомніла. Коли вона опам'яталась, то побачила, що лежить на вогкій траві неподалік замку, що одно з його крил геть охопив огонь. Як вона потім довідалась, її винесла челядь з наказу Фрідріха фон-Ротвасера. Їй сказали, що баронеса мусіла, нарешті, послухатись генералового наказу й вийти з замку, і жінки її винесли вже півзімлілу. Анна сиділа на траві, а біля неї стояв невеличкий гурток, де вона пізнала Ганса Юпена, Франца Дахса та Фелікса. За ними, під захистом дерев стояли инші. Юнак дивився, не зводячи очей, на замок, що палав. Анна двічі його покликала, але він не відповів. Страшенно схвильований, він звернувся до Ганса Юпена й Франца Дахса.
— Треба-ж дати їм хоч можливість здатись. Я не можу стояти отак і дивитись, як мій батько живцем горить.
— Це мало чим гірше, ніж бути роздертим на шматки.
— Хіба ви дикуни? — казав далі Фелікс. — Де-ж ваші ідеї?
— Ми не маємо милосердя до вбивців доктора Мюльгайма; будь ласка, тихше, юначе, нам не дуже до душі те ім'я, що ви маєте.
Ганс Юпен обернувся до Франца Дахса й швиденько про щось
заговорив з ним. Очевидно, йому пощастило його переконати, бо той знизнув плечима і дав своїм людям короткий наказ.
Вони розступились і дали Феліксові дорогу. Юнак швидко вийшов на чисте місце, на стежку, освітлену полум’ям. Анна покликала його, але її голосу не було чути за гудінням пожежі. Постать. юнакову виразно було видно серед яскравого блиску вогню.
Він повернув ліворуч, до Зігфрідової башти. Вона ще стояла нерухома, але іскри сипались на неї дощем, і небезпека була неминуча. Фелікс спинився, махнув білою хусткою й промовив кілька слів. Анна не розібрала, але инші чули, як він голосно запропонував батькові вийти з вогню разом з штатами, і якщо вони з своєї волі здадуться, то їм дадуть конвой. А дехто чув, що юнак вигукнув тільки два слова: «Здавайтесь! Конвой!»
Проте, ні генерал, ні двоє офіцерів, ні п'ятеро челяди, живі чи мертві, що були з ними в замку — не здались.
Раптом висока, струнка постать Фелікса Арнсберґ, освітлена червоним відблиском пожежі, похитнулась і впала на стежку. У тих, що обложили замок, вихопився гнівний обурений крик. Ганс Юпен метнувся вперед і сплеснув руками з розпачливим криком.
У місті всі певні, що Фелікса застрелив сам генерал. Коли розглядали потім погорілі руїни Зігфрідової башти, то тіло старого знайшли біля самого вікна. Франц фон-Вестгоф загинув від кулі, а Фрідріха фон-Ротвасера задавила колода, що впала із стелі.
За смерть доктора Мюльгайма замок Арнсберґ чорною руїною здіймається за мурованим мостом.
Але Анна Ріпман, непомітна маленька гувернантка, що оповіла цю історію моїй сестрі, ще й досі оплакує юнака, що загинув, стоячи на непевному шляху між двома світами.
Філіп Гіббс.
(З англійської мови переклали В. Гладка і Е. Карякіна).