Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Альманах      Головна



П'єр Міль.

МАВПА Й ДІВЧИНКА.



Маленька Нана ввійшла слідом за своєю мамою в каюту, що була їм призначена на «Полінезійці». Відразу-ж вона промовила своїм чудним голоском, виразним, дуже рішучим, майже владним і в якому відчувався той ледве помітний протяглий акцент, що його набувають діти-европейці, виховані поміж служників-тубільців:

— Отакі будинки та кімнати у Франції? Ну й погані! І звернувшись до Ті-Гаї, своєї старої анамітської bahia, вона сказала:

— А тут-же можна де гратись?

— Гратимешся на чардаку, — відповіла мати, — та чардаку багато місця... а також у коридорі; коридор — це якраз добре місце для дівчаток.

Коли вона казала це, холодний дриж охопив її, не зважаючи на вогку спеку савойського вечора; вона так боялася цієї подорожи, так боялася! Вона згадувала ту, свою першу маленьку Жанну, що її скинула хвиля в Індійський океан шість років тому, коли вона з чоловіком поверталась до Мадагаскару. Навіть не знайшли її тіла, легенького дитячого тіла, може розтятого одним ударом ґвинта з крицевими крилами... Так, у присмерку коридора, оточеного з усіх боків каютами, було безпечніше, ніж на чардаку першої класи над зрадливими хвилями. Щоб сховати хвилювання, вона зауважила:

— Я вже тобі казала не розмовляти по-анамітському! Ти французька дівчинка, ти їдеш до Франції! Ось побачиш, як з тебе глузуватимуть у Франції!

— Я не по-анамітському розмовляю, — відповіла Нана, — я розмовляю з Ті-Гаї тією французькою мовою, яку вона розуміє... Крім того, я зовсім не хочу їхати до Франції! Мені більше подобається Тра-Мон; в Тра-Моні був великий сад, були дерева, а Гануман не була в клітці, як тут! Тут негарно, тісно, погано!

І вона тупнула ніжкою, не плачучи, лише ображена несправедливістю речей.

Доля не привчила її до цього. Від самого народження вона тішилася радісним життям маленьких дітей у наших колоніях. На Мадаґаскарі носії навперебивки пропонували нести її філанцану — маленький очеретяний стілець на двох жердинах із твердого гнучкого дерева, плетений спеціяльно для неї, — яку два тубільці з мирним виглядом добрих тварин, клали собі на плечі, радіючи, що їм пощастило нести таку легеньку ношу. І вони раділи не тільки з лінощів. У цьому була втіха, честь! Нана була дівчинка з волоссям місячного кольору: маленька дорогоцінна істота, напевне небесного походження, рідкощ, якої вони ще зроду-віку не бачили. І коли вони проходили, підбігали малґашки; вони давали яйця, цукрову трость, з якої біжить сік, великі для них ласощі; вони віддали-б самих себе, аби доторкнутись до цього волосся, «якого й шовковики не роблять», зблизька побачити ці світлі щоки, прозорі й рожеві, як мушлі. А коли Нана розмовляла, ці жінки палко питали: «Чого вона хоче, о Ракуту, чого вона хоче, о Лемаза? Скажи нам, чого вона бажає, раматуа-келі-фуці, ні раматуа-цара-фуці, цара дія цара! Маленька біла панночка, панночка біла й вродлива, вродлива своєю розквітлою красою!» Справжня маленька богиня сіла на пароплав у Таматаві, тоді, як її невиразна дитяча пам'ять згадувала за Францію лише, як за країну, де немає місця; немає місця, щоб грати, немає, щоб сміятись, і де служники її не слухались.

Але зачудування почалося для неї знов у Кохінхінській дельті, коли батька її призначили на голову Тра-Монського трибуналу. Усі служники в будинках європейців були їй за підданців, за рабів. Поміж них були Тін і Мао, два добрих в'язні, вічні в'язні, ніби то було з їхнього бажання, що поливали квіти великого саду: балакучі, як старі баби, і наївні, як сама Нана. Як тільки на них ніхто не дивився, вони негайно влаштовували на сонці бій коників, а Нана бігала тоді по свого коника, та циганила в пана Моро, писаря, яку-небудь монетку, щоб іти об заклад з своїм другом, Тіном, який не зробив жодного лиха, крім, того, що випадково зламав батогом руку своїй жінці, та з своїм другом Мао, чудовим пачкарем соли та опію. Ті-Гаї, її стара bahia, розповідала їй різні чудесні історії, що ними переповнені всі анамітські голови; ці історії не всі були пристойні; наприклад, узяти хоч-би одну з них — про молоду гарну дівчину, що завагітніла від бога-дракона, тоді як вона невинно купалася в озері Ба-бе. Але все чисте для маленьких дітей, а крім того, що найбільше зацікавило в цій історії Нану, це була зовсім не пригода з дівчиною — вона «одружилася» з драконом, що за диво, — а подвиги молодого героя, який народився від цього союзу і який ще й досі живе в горах, звідкіль він незабаром прийде, щоб оголосити себе за імператора анамітів і французів. Нана думала по-анамітському й так, як анаміти; а тому її зовсім не бентежило те, що французи будуть колись коритися гарному прищеві з тонкими руками, вузькими очима, одягненому в жовтий імператорський шовк; вона негайно заговорила-б з ним його мовою, щоб попрохати його дати її татові врочистий одяг, найкращий з усіх, та призначити тата за міністра «Комату». Вона, цілком природно, брала участь у житті мирного й невинного народу, що оточував її, і його розмова, мало не така дитяча, як її власна, утворювала їй ілюзію, що вона робить те саме, що й дорослі. За столом вона поважно казала своїм батькам: «Незабаром пересаджуватимуть «ма» для збору п'ятого місяця; вони вдалися цього року!» І якщо починали її розпитувати, виявлялось, що для неї немає жодних таємниць у всьому тому, що стосується рижової культури. За одним лише шкодувала вона, — за тим, що їй забороняли брати в цьому участь. А це, мабуть, було дуже цікаво, коли великі чорні буйволи скінчать топтати рідку твань рижових ланів, майже голою ввійти туди по саму шию, щоб садовити маленькі зелені рослини. А вилізеш потім на греблю зовсім, як будда, увесь золотий!

Коли з Нани було вже доволі цих серйозних розмов, до її послуг був великий сад, повний живих чудес. Великі зелені й червоні папуги, що здалека мало відрізнялись од зеленого листя та червоних квітів у цій квітючій розкоші, серед якої їх прив'язували на ланцюжках; урочистого вигляду павичі з різкими голосами, що тягли по землі своє довге пір'я, немов шлейфи; але головне — Гануман. Гануман була мавпа, вища за Нану, коли ставала на свої задні руки, і яку Нана називала иноді «пан Зіхель», тому що вона мала сиві бакени, якраз такі самі, як і голова трибуналу. І Гануман, що її раніше прив'язували, як і папуг, до ланцюга, вільно блукала собі тепер скрізь. Ні за що в світі, як і взагалі більшість великих мавп південної Азії, вона не покинула-б людської оселі. І вона була така кокетка, що Нані дозволили мати для неї гребінця та люстерко. Мавпа зосереджено розглядала себе в дзеркало, робила собі проділь посередині лоба й поважно розчісувала свої бакени. Нана хотіла навіть дати їй бритву, але їй сказали, що дами бритв не мають, а Гануман — дама. Це дуже дивувало її, бо та-ж мала бакени.

Оттак вона доросла до шоста років, «як справжнє зілля», як казав її батько, радий, і зовсім не дивуючись, бо підсоння Індо=Китаю, згубне для дорослих європейців, славиться за особливо сприятливе для їхніх маленьких дітей. Вони не знають дезинтерії, холери, жовтяниці. Навіть підступна тропічна анемія не чіпає їх. І суддя потирав собі руки: «Коли ми повернемось до Франції, — казав він, — ми залишим її бабі. Але вона може жити тут до восьми або до десяти років: Індо-Китай — це здоровниця для дітей, справжня здоровниця... І якщо я не привезу її сюди більше, це лише тому, що її тут надто розпестять. І зроблять справжньою дикункою, анаміткою!»

Ці останні слова призначались для Ті-Гаї, що слухала, слухала, спустивши очі долу, поклавши пальці на свої висхлі груди, як і личить слухати розмову господаря. Але потім вона звіряла свої думки Намові, своєму чоловікові, старому стрілецькому сержантові.

— Вони не знати, — казала вона, — не знати, що є добре для маленьких білих. Сонце, повітря для маленького живота, маленької печінки, маленького серця — це добре. Але недобре для голови. Голова дійде божевілля, лиха.

Стара знала це, вона виховала инших, бачила не раз ці невтримані напади, шалеві примхи, а потім знесилення, що охоплюють європейців в її країні; і — вона була певна цього — їхні діти були теж такі: на їхні маленькі вибухи гніву не звертають уваги, гадають, що так само буває й у Франції. Але помиляються: «Вони дійшли божевілля».

На пароплаві було так, як Нана передчувала: вона нудилася. Мати дозволяла їй ходити на чардак, лише держачи за руку Ті-Гаї або саму маму, а сутінь коридору видавалася їй зовсім нестерпною. Крім того, вона незабаром дізналась, що це була країна — пароплав був для неї новим краєм — де є лише європейці, що всі вважають себе за рівних і нікого не слухаються: навіть Наниній тиранії — нечувана річ — вони відмовлялись підлягати. Нану це надзвичайно здивувало. Вона гадала, що має в цілому світі лише двох господарів — батька та матір, а решта чоловіків і жінок були її підданці. А тут навіть льокаї пароплава верховодили нею, казали їй: «Цього неможна робити, панночко, це заборонено!» Це бентежило її аж до шаленства; а крім, усього хоч Гануман і взяли на борт, бо Нана не згоджувалась розлучитися з нею, але вона була в клітці, біля приміщення матросів, — місце, куди неможна ходити, — отже є такі місця, куди неможна ходити? — і Нана ніколи її тепер не бачила. Це теж було заборонено.

Раніш Нана не знала, що визначає це незвичайне й неприємне слово. Ось чому одного разу капітан побачив Гануман із серветкою на шиї; вона снідала з дітьми разом. Він нічого не сказав, але за п'ять хвилин з'явився каптенармус із міцною й гнучкою линвою з зашморгом на кінці. Він поширив зашморг, швидко накинув його на мавпу, коротким рухом смикнув і скинув тварину на підлогу. Здивована Гануман скрикнула різким криком роздратованих мавп, що нагадує тарахкалку... Але раптом каптенармус, скрикнувши, замахав рукою в повітрі.

Нана, схопившись із свого стільця, прокусила йому до крови пальця.

На цьому, напевне, й скінчилось-би, якби Нанин батько не проходив тоді коридором, ідучи снідати: каптенармуси не рапортують за поведінку маленьких дівчаток. Але суддя є суддя, і Нанин батько мав професійну звичку вважати, що кожний злочин вимагає кари. Він узяв дочку за лікоть, потягнув її. до її жертви й сказав:

— Ти попросиш прощення!

— Ні, — сказала енергійно Нана.

Вона взяла Гануман на руки, маючи лише одну думку — звільнити мавпу від її путів. Що-до решти, — вона була цілком переконана, що каптенармус варт того, щоб йому відрубали голову добрим: ударом однієї з цих великих шаблюк, що їх беруть обома руками.

— Добре! — сказав батько, — за це ти посидиш десять хвилин, у каюті.

Нана здивовано та обурено подивилась на нього. Уперше її карали, та ще перед усіма, перед її перевесниками, иншими хлопчиками й дівчатками. І за це, за це! Він-же завдав болю Гануман, цей ніби служник у морському одягові! Вона дозволила відвести себе мовчки, не проливши й сльозинки.

— Десять хвилин! — повторив батько.

І він подивився на годинника, гадаючи самому відчинити, коли прийде час. Ті-Гаї кинулась до нього:

— Недобре! — крикнула вона, — недобре!

Він знизав плечима. Це була провина цих тубільних служників, що діти не вміють коритись і маленькій карі.

А в тім із-за дверей не чути було нічого. Ображена Нана воліла вбити, але не принизитись. Помститись, так, помститись! Помститись над батьком, над усіма, примусити всіх плакати. І раптом вона помітила ілюмінатор каюти з напіводкрученою мідною гайкою. Вона бачила, як Ті-Гаї його відчиняла й зачиняла: це було легко.

Тоді?... Так, її маленька сестра, що впала у воду та що її вона не знала... це найбільше завдало лиха родині, — вона це добре знала! Вона відкрутила гайку з щільно стуленими губами, з блискучими очима. Нана не знала, що таке смерть; вона не побачила перед себе смерти) вона побачила лише засіб примусити плакати, покарати за несправедливість; вона не боялася, зовсім не боялася... Її тонке тіло пройшло наполовину крізь круглий отвір. Під нею вода була синя, швидко й втішно текла вона вздовж облавка. Лише одно спинило її на хвилинку — було трохи високо стрибати. Але вона пам'ятала, що вода — вона м'яка, ніжна... Вона спорснула... Майже ніякого шуму не було чути: біла чайка, що ниряє, і її більше не бачать, — ось і все.

...Минуло десять хвилин. Суддя відчинив двері.

— Нано! — сказав він спокійно.

Він пошукав її очима. — Нано! Нано!... — Каюта, вона-ж. невеличка; тут немає жодного місця, де навіть дитина могла-б сховатись. Проте він одсунув деякий одяг, помацав ліжка.

— Нано!

Ті-Гаї ввійшла слідом за ним.

— Недобре! — скрикнула вона знову, але иншим голосом... — вікна я так не відчиняла!

— Ви кажете?... — скрикнув суддя, з безтямними очима...



П'єр Міль.


(З французької переклала О. Гордон).




Альманах      Головна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.