Альманах      Головна



Поль Моран.

СИРАКУЗИ (П.А.С.Ш.).



Жовтогарячий таксі зупинився на перехресті Джексон-авеню та Двадцять другої вулиці. Чоловік літ за п'ятдесят, кольору смаженої кави, вийшов з нього. Був він у чорному сурдуті, на голові; — чорний фетровий капелюх. Зійшовши на пішохід й задкуючи через вулицю, він роздивлявся на будинок перед собою, рожевий хмарочос із балконами, що своєю позолотою являли останній стиль, подовбаний нішами, в глибині яких видно машиністок, на кожнім із дев'ятнадцяти поверхів. Всі ці машиністки були чорні. Коли придивитись уважніше, виявилось, що ввесь будинок заселений був чорними. Доктор Лінкольм Вамп запишався. Він спромігся створити це: будинок, призначений для його раси, для вияву всіх здібностів його раси, кожній призначався окремий поверх. Формула методична й цілком сучасна, Кінець вікові безладдя, бруду й розпусти. Гігієна, моральність, риполін, нікель. Його браття, напризволяще розкидані досі по безмежній площині південних штатів, його турботами були зібрані тут докупи. Він знов перейшов вулицю та вступив до Будинку Нового Негра. Галереї з жовтого мармуру, ліфти з червоної міди, пневматичні рури, гумові килими. Всі, що докторові зустрічалися по дорозі, вітали його, вилискуючи на його честь білиною зубів і баньками очей. Він належав до тик сучасних проводирів, яких уже більше не називають босом чи то ще дядем або полковником, але доктором. Пальці його були щільно стиснуті, мов у португальського кацика, на якого він, зрештою, й скидався. Його руки виказували людину політичну; й справді, доктор був силою в демократичній партії: підтримував заборону трунків, хрестовий похід проти тютюну, товариство для приборкання розпусти, расову рівність, керував фондом освіти та брав участь у редакції місцевої щоденної негрської газети «Сиракузький Прожектор».

Звернувшись до молодого негра-служника коло ліфту, сказав: — Скажіть, щоб попередили про мій приїзд швайцарів на кожнім поверсі. Зібратися в залі Марії Антуанети.

З-під землі піднялися дрогісти-фотографи; з другого підземного поверху — перукарі; банк «Північний Негрський Ощадний Банк, Сиракузька Філія», що приготував на цей випадок залю Рад, займав перший поверх; з другого — сходили урядовці страхової компанії «Вулик чорношкірих»; з третього, — товариства споживчої кооперації, афро-американські склепи й т. инш.; дев'ятнадцять поверхів репрезентували усі галузі людської діяльности. Зробивши добір із них, доктор Вамп склав товариство взаємної допомоги, ставши на чолі його з титулом Великого Почесного Голови Ордену Палких Лицарів Самсона; філії ордену, що звалися церквами, самі поділялися на ложі, розсіяні по всьому краю, аж до Буфало.

Сотня темних облич з білою емаллю очей оточила великого патрона; у своїй розбавленій крові, не зважаючи на три століття мішаних парувань та невеселих пригод, вони заховали ще подекуди, своєрідні риси: відвертий вид людей рівнини, товариських, веселих, або недовірливий вираз людей, що їхні предки ховались у зеленій глибині первісного лісу.

Доктор зняв капелюха, почухав сивий смушок на голові й почав, пощипуючи борідку:

— Напередодні від'їзду до Европи на панафриканський Конгрес у Брюселі — я маю з'ясувати вам наше становище, наше місцеве становище, певна річ. Я не балакун, а реаліст. Потрібні факти (це є єдина пожива, достойна обдарованої розумом тварини, сказав Діккенс). Коли я взявся за справу чимало років тому, жоден з вас у Сиракузах не міг піти до театру, потрапити до шпиталю, до жодної установи білих. Квартал, призначений для нас, підпалювали принаймні раз на рік. Лінчування було за щотижневу розвагу. Нас не приймали на працю. Ми мусіли спати вночі надворі. До нас ніхто слова не мовив; гидували сісти поруч із нами... Ви знаєте, як я перший, після п'ятьох невдалих спроб, намагався пробитись у двері науки й скласти свої іспити. (Мій успіх має для мене ціну лише через те, що це ваш успіх). Надходить утворення професійних шкіл, піднесення моральности і та.боротьба проти зубожіння, на якій я спеціялізувався. Я пам'ятаю Сиракузи маленьким містечком, де чорних ненавиділи; сьогодні це велике місто, де... не то, щоб любили, — але де їх поважають, шанують. Час розчулених охів, філантропічної жалосливости...

— Хатина дядька Тома! — перепинив хтось, глузуючи.

— ...цілком слушно... той час уже минув Наше гасло: «Все для нас самих».

— Так! Його правда! Геть заяложену фразу: «Негри, це великі діти!»

— ....Хлібороб на Півдні, чорний тут на Півночі — городянин; міста — це первісні осередки індивідуальної волі, не забувайте цього, браття. Вам, як і мені, відома наша недоля. Рівність або окреме життя, держава в державі, або колонізація за межами, усі ці відмінки чорної проблеми вам добре знайомі, ви знаєте їхню нерозвязність. А проте, хто серед вас не вигукне зі мною вкупі під зоряним прапором: лояльність!

Залунали ухвальні голоси.

— Америка чорна, але все-ж Америка. Я не хочу ховати од вас, які пропозиції я одержав від Москви і як я їх відхилив під час американського Конгресу про працю чорних (їхні долари, зрештою, були фальшиві). Моя програма залишається, нічого через революцію, все через виховання... (Далі йшла довга метафора, позичена з рільництва)... африканські береги, звідки работорговці вивозили ваших предків, маленький Гвінейський острів, де й досі можна побачити їхні кайдани, кокосові пальми, — це солодкі спогади, але в минулому. Так, Емерсан, Рузвельт, Корнеджі стали на бік людожерів, але, щоб стати великими, їм треба забути про свої печери; ми, ми зрівняємося з ними в міру того, як забуватимем Африку. Найбільше негрське місто — не Тімбукту, а Гарлеле, передмістя Нью-Йорку. Диктафони, радіоконцерт», авіація, бачите, браття, що нас оточує, це прийдешнє сучасної чорної людини.

У цій задушливій перед липневою грозою атмосфері, у цій залі, повно-повнісінько напханій через двері й вікна сотнями тіл, прислужниками-хлопцями, машиністами, яких золотисто бронзове чи ебенове тіло просвічувало крізь корсажі з рожевого мусліну та кольору морської води батисту й які смоктали морожене з вафлів, доктор Лінкольн Вамп замовк, закривши великого рота, чорного, мов паща голосномовника, що там і тут оживлялась рожевістю язика, далі передав зборам свій дочасний заповіт. Це була прокламація в стилі римсько-католицькому, де надруковано такі поради:



Чорні Сиракузці XX віку!

Не дбайте про життьові знади.

Не кажіть неправди.

Не забувайте своїх жінок та дітей.

Не забувайте, де ви живете.

Не загострюйте своїх суперечок.

Не носіть у кешенях пляшок з напоями.

Не тягніться за примарами.

Запишіться до Асоціяції поліпшення негрів.

Дбайте про прогрес.

Купуйте що-дня „Сіракузького Прожектора".




Залунало «слава». Доктор надів капелюха. Старі негри стискали йому руки. Молоді від захвату свистіли. Прапори. Лицарі Самсона призначили назавтра збори. Великий «парад» у позолоченій формі, із списами та щитами з шкіри однорога, мав пройти через Сиракузи й проводити шефа на вокзал.


Брюсель.

Панафриканський Конгрес улаштував докторові палку зустріч. Цього дня було засідання міжміської Комісії для боротьби проти зубожіння. Присутні були добродій Джек з Сьєра Леон, кабінетний учений, добродій Жерміналь де ла Планш, з Гаїті, князь Бусу II, з Дагомеї, добродій Христофор Баскет з Ліберії, що кочував, пересуваючись з столиці до столиці, шукаючи позики, добродій Петрарк Аваль, депутат з Ґваделупи, автор недовговічних віршів, сеньйор Педріто Гуано, славетний представник Гавани.

Прибув малґаш 1). Сподіваються Занзібара.

А а не (в формі притчі почав один делегат по-неуолійському), нембе Бліюаґо, е ґо ґ'є ко сіка, ґе а не о ка о сіка ба, нембе а не о нека уло. Ґе уле кла зо а німлі фе, ле німлі е...

За цим взяв слово добродій Жерміналь де ла Планш по-французькому. Це був похмурий октавон 2) з головою гризуна. Рот його був наче говорюща рана. Повставало питання, яку химерну недугу переніс він, поки виявився в ньому білий негр. Суперечності мордували його, три континенти роздирали його між собою, і він дихав ненавистю до білих, а особливо, нарівні з антильцями, до Сполучених Штатів.



1) Малґаш — назва для всієї людности Мадагаскару та її мови. Пер.

2) Мішанець квартерона з європейкою, чи навпаки, європейця з квартеронкою. Пер.



— Наш славетний колега висловлювався тільки-що мовою, якої я не зрозумів, але з такою майстерною ораторською вимовою, що наперед можна уквітчати його, яко Ціцерона свого народу. Цькований кровожерними зайдами фінансової олігархії, феодальними панами з прибічників хартії, обдертий на битому шляху імперіялізму, чорний пролетаріят сподівається сонця визволення... Що зроблено 1789 року для міщанства, що зроблено 1917 року для робітників, те найближча всесвітня революція зробить для кольорових рас. Пригнічена класа бере гору всюди. Чорне питання — це питання соціяльне, друга класова боротьба. Чорна демократія проти білої аристократії. Так, панове, це не випадкове явище — точний збіг доби мас із нашою добою. Бо ми — маса в найстислішому, найгрубішому розумінню слова. То-ж ми являємо у сліпучому Всесвіті найстаріший приклад колективізму, властивий Африді, де земля всюди, де ще не продерлася зогнила наука упирів-колоністів та хижих акул, є богиня, що її не можна ні привласнити, ні купити.

— Цілком слушно, — зауважив князь Бусу II. — Ніхто не захоче купувати землю... єдине багатство — невільники.

— Готуймося одвоювати Африку під захистом російської революції, як наші предки відібрали Гаїті та Сан-Домінґо під обороною французької. Ганьба тим, що ув'язнили Марка Гарвея! Ганьба убивцям Сако й Ванцеті, гнобителям Нікарагуа!

— Я протестую від імени Ліберії! — перепинив добродій Баскет, простягаючи руки, наче баобаб.

— Ліберія? Ось подарунок Африці від білих! — глузував добродій де ла Планш.

— Маленьке гієня, — глузував князь Бусу II, ілюструючи дагомейською байкою попередній вигук, — надибавши кістку, показує своїй матері гієні. — Чи-ж батько бачив її? — Так, — відповідає мале. — Тоді, якщо батько бачив, можеш кинути її, там нічого не залишилося»...

Альрика ама Нгізі! — знущався зулус.

Маріна ні азі! — кричав малґаш.

— Прошу закликати до ладу!

Бара йа Африка гудиїтозела гуонгокева гата ізідіє толева йа ндзиє! — вигукнув хтось по-свагільському 1).

Ара ґбе! Женіть його! — скиглив хтось по-мандіндзькому 2).

Кйюора! Слушно! — чувся джульський голос.

Вамп слухав, не розуміючи, цей струмок слів. «Цивілізація Сполучених Штатів випередила на п'ятдесят років решту світу», думав він. Справді, він міг, у минущім злостуванні, запевняти когось у Сиракузах, що він передусім чорний; але з того часу, як він перебував серед инших чорних, яким далеким від них почував він себе, передусім вільний підданий великої Америки.




4) Свагільці — мешканці берегової африканської смуги проти Занзібару. Пер.

2) Мандінґці — раса Східнього Судану. Пер.




Добродій Джек Сьєра Леон підвівся:

— Станемо вище цих суперечок, панове! Ім'я Лінкольна Вампа є синонім наукової вправности, точности.

— І безумовного позитивізму! — лопотів депутат від Ґвадалупи.

— ... пропоную обрати його на голову Комісії!

Білизна американського делегата була така біла, що його обрали одноголосно.

Це вперше побачив доктор Лінкольн Вамп Европу, цей континент для вакаційного відпочинку людей з Нового Світу. Сонце неділешнього ранку вйлакувало бельгійські лани. Без поспіху та зайвих витрат електрики котились підгородні трамваї до кінцевої станції, везучи до шахт, не зважаючи на свято, запорошених вугіллям робітників. Бачучи їх таких чорних, доктор згадав своїх братів... Злидарі, сказав Шамфор, це європейські негри. Весь час у своєму улюбленому сурдуті, з зеленою зіркою (знак панафриканськоґо Конгресу) у застібці, він задоволено зайняв місце у першій класі, їдучи до Тервюрену. Бельгійський уряд дає напередодні кожному з членів Конгресу перепуску до Музею бельгійського Конго, і доктор поквапився використати її. Він їхав Камбрським лісом, серед голінатах сосон, пронизаних скісним сонячним промінням, що блякло на вогкій від роси папороті. Ніздрі сіракузького делегата роздулися ще ширше, втягуючи свіжі пахощі води та трави. Ліс, виглянсований і спочилий, дихав збудними пахощами первісного світу. Наприкінці третьої чверти години трамвай зупинився коло парку, де в глибині з'явився незграбний пишний палац академічної архітектури, що припав до серця докторові й нагадав йому знайомі африканські урядові спорудження. Це був Тервюренський палац, колишня королівська резиденція, де містився тепер негрський музей.

За великим склом, мов висвітлені басейни, серед надмірної безлічи східніх оздоб та прибільшеної солодкавости карнізів, Африка стала перед ним у мізерності свого робочого приладдя, у мовчазній та таємничій погрозі своєї зброї, у варваризмі своїх звичаїв. Бородата й повновида тінь короля Леопольда панувала над цими незайманими землями. Тканини показували свої систематичні везерунки, свої помірковані барви, жовті, темно-брунатні, висохлої крови, чорні; дзиґлики у мушлях, столи на двойниковик каріятидах, кошикарські вироби чорних — все спочивало у скляних комірчинах. Музичні струменти, головні убори, кострубаті машкари викликали регіт у доктора (бо він ніколи не усміхався). Він сів, поклавши поруч свого фетра й сіпаючи борідку. Підвівши очі, угледів на стінах ніжних тонів фрески, що являли собою ріку Конго. Величність і пустельність фіялкових, шафранових, похмурих, багатих на воду краєвидів приголомшила його. Він почував, що десь уже бачив це... мабуть у иншому житті? Він часто пишався своїм громадським станом, бо знав не лише дату свого народження, але й ім'я свого батька, святої людини, члена методистської секти, з Алабами родом... Але від його діда, що зовсім юним невільником куплений був у Джексоновілі на авкціоні, таємниця починалася... Доктор згадав також, що в дитинстві він чув розмови про «танок-конґо», який увічнював невиразні традиції... Можливо, предки його вийшли з берегів цієї плавкої ріки, млявої, мов меляса, розчавленої рівноденником і досить подібної до Потомака 1), — теми її повторювалися на кожній фресці. Сумне сонце, високі червоні дерева, осіння повідь. Африка, країна без злидарів, країна без руїн, але Америка... Ось двоє голих дикунів, що спускають на воду пірогу, — чи не від них походить він? Він думав про злидні їхнього існування, про тварин, яких вони пожирають сирими із шерстю та пір'ям, про їхні втечі від работорговців, про негрів «втікачів», що рвуться на волю, про жах перед рудоголовиїми, про голодування. Він почував задоволення, вглядаючись у безодню між минулим і теперішнім, між хатинами й хмарочосами, між фартухом з рафії та сурдутом... Ці тубільні тканини з віддалю ніби оживали; самі собою вони верталися до природніх мотивів, що надхнули ткачів до пантерових плям, зебрових смуг, до малюнків на метеликах, до тигрових ліній, до узорів на антилоповій шкурі... Докторові ввижалися вільні простори, де ці тварини блукають; бажання підійти до них, попестити їх або вбити, підступало до горла... Так, ці кличні сурми, ці костяні гачки, ці тонкі мати, ця луб'яна одіж, ці кошики, — все це зроблено з шляхетного матеріялу, взятого з моря, з лісу та тварин, і, здавалось, навіть під склом зберегло разом з суттю свою вартість. Очі Вампові, навиклі до вуличних гендлярів, були зачаровані, руки його, призвичаєні до блискучого металу, з насолодою торкалися цього дерева, цупкого та приємного. Воно ніби нагадувало безволосе тіло негрки завжди прохолодне, як льох; кров кинулася йому в голову... Мистецтво здорове, на грунті праці й страждання зросле, як і пісні; мистецтво щиро-народнє й колективне... Доктор підійшов до музичних струментів; не було тут ні нікелевих саксофонів, ні електричних органів: черепахові ліри, оздоблені мушлями, гітари,



]) Потомак — річка у східній частині Сполуч. Шт. Пер.


видовбані з кабака, мандоліна з крокодилової шкіри, сурми з слонової кістки, гонги із зміїної шкіри. Людина співробітничала з твариною, допомагала природі виявитись.

Легко ступаючи у черевиках з американського конфексіону, таких широких, ніби навмисне зроблені були для пласких ніг та розчепірених негрських великих пальців, походжав доктор Вамп серед божків з біло-обведеними, мов у циркових кловнів, лицями, з дзеркальними повіками, оздоблених гвіздками, ніби щетинистим хутром... Похоронні фігурки з буйволячими головами для могил ватажків, і ці високі покручені вила, такі-ж зворушливі на вигляд, як і невтішні плакальниці, що їх носили, вразили його. Річ цілком випадкова, зрештою; коли-б його прадід, заховавшись у той день на дереві, втік від арабського работорговця, від португальського помбейро 1), він, доктор Лінкольн Вамп, мабуть був-би одним: з тих ватажків Бакубів, що правлять суд, сидячи на спині скорченої людини, а королеви тим часом радіють з кожного бурхання його люльки; або одним з тих цариків Монґо, що сплять останнім сном у тісних саркофагах, човнах без весел... Він думав про свій смертний час, про сиракузький цвинтар під гранітовим небом, засмаленим від заводів, у могилі з голим хрестом... Хрест... Він згадав, що читав у якійсь неділешній збірці, ніби цей симбол прийшов до білих з Африки, і що Африка перейняла його з Океанії... Він проходив повз відділ машкар, ритуальних машкар у перлах, блакитного, чорного й білого кольору, машкар з бородами з рафії, з очима у рурках, як у риб, що живуть на великих глибинах; голови таємничих оргій у мушлях, ебенові каптури Балубів, концентрично покарбовані взорами; причільники, вкриті закляттями, як чародійна книга, жахливі намордники, оздоблені багряними окулярами. Він здригнувся. В Сиракузах вдячний чорний люд часто називав доктора: «Вамп — людина медицини». Справді, він мав ті променисті чарівничі очі, перейняті диким блиском, по якому старі колоністи розпізнавали потайних чаклунів. Однаково й сам він, аматор будівництва, творець газет і банків, почував инколи в собі нащадка цих вшанованих майстрів дощу в пустельних краях, цих виробників чарівничих напоїв Для вдалого полювання за дичиною (бо йому пощастило здобути найхитрішу — долари), але перед цими плащами з грубої шкіри, Вдми касками з чотирьохпірими оздобами та образом тварини — патрона племени, — якою мізерною видавалася чарівнича, з золотим гаптуванням, форма Великого Голови Лицарів Самсона. Вийшовши нагору сходів, доктор побачив великії, мов гармати, барабани, вкриті слоновою шкірою; під його долонями вони видавали приглушений, мов з льоху, гомін... Він проходив повз инші, ще дивовижніші військові барабани, порожні барила; під ударом його ноги вони бриніли, видаючи такий низький, замогильний тон, немов загроза луною пішла геть по всьому музею...



1) Помбейро — так звуть португальці південно-африканських метисів, що провадять з міськими купцями торгівлю крамом з середини країни. Пер.



Був, певно, час сніданку. В залях не було нікого, сторожі поснули. Доктор Вамп не виходив. Мітичні пахощі панували тут; ціла Африка гомоніла за вітринами, закликала по-варварському й по-своєму музично. Гармонійний і простий вияв щастя, властивого людям, яких ніщо не одірве від їхнього осередку, їхньої землі, і які будуть жити там, де закине їх воля божа... Чорні чаклуни дуже цінують старовинні речі, бо час збільшує їхню вагу, надає їм незримої сили; ці ритуальні струменти, ці божки нараховують, певно, чимало віків, якщо вважати на чари, що вони вилучають. Ці кремінні списи, ці заржавілі гвіздки більш, ніж учена книга, більш, ніж молитва білих, здатні були виявити душу речей, певніш за них доходили до центру великого життьового начала, яке методистська церква зове богом. Африканські вірування, що похорон обертають у продовження життя, збудилися в серці сиракузького громадянина; усі віщуни, чаклуни, що залишили свою кляту спадщину, усі душі, замкнуті тут у гарбузових пляшках, усе це мертве волосся, що вони вплели у торбинки для заклинань, все ожило, закивало... «Тікай, — казали вони, — кидай землю, де живеш; вона плодюча лише з вигляду, всередині це руїна. Її прогрес — тільки облуда; вона робить з тебе упиря. Вернись на землю, де дерева й каміння говорять іменем Всевишнього»...

Вамп опинився між двома рядами хат, прикрашених колом червоних геометричних фігур, що визначалися на ватиновому тиньку. Голі негри без сорому справляли на вільному повітрі усі життьові потреби. Його пласконосе лице, здавалося йому, вбирало запах рагу на пальмовій олії, що виходив з казанів, прислухалось до приглушеного шуму товкача у видовбаних пеньках, де товкли маніоку... Далі, — тиша негрських сел, у полудень. Великий чаклун, повитий таємничою поволокою, він підійшов і спеціяльною говіркою почав віщувати. Тлумач божої волі, повний зневаги до людей, до їхніх життьових радощів, він мав за приємне провіщати їм лише посухи, голодування, пропасниці. Він викликав хтивість у найрозбещеніших її формах, потім насилав на жінок неплідність. Чинив обрізання, наслідуючи забутий ритуал. Почував себе дужим та могутнім, але була це не його сила, не його власна міць. Нова істота вселилася в нього. Він не визнавав уже білої магії, матери релігій, що нею намагаються зм'якшити жорстокість, а визнавав якусь иншу магію... Ніщо не в стані було приборкати його лютість, бо він зразу став злотворний, як саме життя.

Коли раптом у глині серед дороги він помітив широку чорну пляму, мов розлите чорнило. Обачливо, бо зробився недовірливий, він підійшов: це був його сурдут. Не торкаючись його рукою, він почув це нюхом. Коли підходив, його постать заступила сонце, і якась тінь, тінь надзвичайна, відбилася на полум'янім пороху: ця тінь мала двоє спичастих ушей, чотири лапи й хвоста. Якась тварина йшла слідом. Вамп рухнувся: тінь також. Тоді він глянув на свої руки й спостеріг, що його нігті перетворилися в кігті. Він взявся за тіло й намацав на ньому короткий та шовковистий волос; раптом повернувшись, побачив позад себе продовження, довгий хребет, вкритий бурими плямами, як сотня очей, що пильно дивилися на нього...

Залунав крик: «Пантера!» Вмить почув він, як собаки вп'ялись йому в потилицю й роздирають. Позад нього що-сили приспішав, плазуючи, його сурдут, щоб стати йому до помочи. Чута було грім сторожового барабану. Одночасово, ліворуч, мов блискавка майнув спис; люту біль почув він у лівому боці...

Другого дня, в понеділок, доктор Вамп не з'явився на засідання Комісії. Третього дня також. Бельгійська поліція почала розшуки. Сторожі Тервюренського музею посвідчили, що коло другої години вдень, вони бачили, як виходив великий негр у роздертому чорному сурдуті, притискуючи до жилета закривавлену хустку.



Поль Моран.


(З французької переклав М. Дейнар).



Альманах      Головна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.