Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Альманах      Головна



Жюль Ромен.

ЗВИЧАЙНА ПРОГУЛЯНКА.



— А я, — сказав вантажник — не бачив 1 травня 1906 року, про яке ви оце розповідали; я бачив 1 травня 1907 року.

— 1907? Нічого надзвичайного, якщо добре пригадую...

— Надзвичайного, правда, нічого. Але, все таки, дещо було. Ви розумієте, неможна було ще раз робити торішній трюк. По-перше, підігріта страва завжди дуже малого варта. І потім, хоч ми собі в цьому й не признавались — нам таки дали доброї прочуханки. Проводирі не дуже-то пишались подіями. Буржуї один одному казали: «Більше переполоху, як лиха — нікчемний наслідок».

Розумні люди не показують своєї сили, — надто коли вони непевні успіху.

1907 року — жодного шелесту! Вже не призначають ні Вечора Великих Подій, ні хвилини небесного грому. Ні, тихесенько, тихесенько! Артур Мейєр може бути цілком спокійний. Не 1 травня, а просто тобі перше причастя.

Скромнішої програми ви не можете собі уявити. Кілька маленьких мітингів, звичайно вранці, або вдень. Буденні тем», простісінька балаканина, яка навіть консьєржки не злякає; зберуться щиросерді парубійки, які з такою-ж охотою могли-б собі в більярд або в рулетку погуляти.

А після сніданку? Річ проста! Після сніданку буде прогулянка. Що, по-вашому, мають робити чесні громадяни, виборці й батьки, весняного дня, коли вони вільні од праці, а надворі година? Ви-ж не пошлете їх у кафе, або в кабаре, коли ви людина моральна. Вони попросту виберуться прогуляти. Але де гуляти? Не в своєму-ж кварталі або круг свого заводу — це було-б, як то кажуть, «пішки за шматок кишки». І не на великих бульварах: там людей занадто багато. Париж має вдосталь гарних місцевостей — взяти хоч-би Єлісейські Поля та їхні околиці. Чого вам ще треба — там і. дерева, і моріжки, і лавочки, і тихі вулиці, де можна розмовляти, не стомлюючи голосу, ніби з глухими. Крім того, це буде ввічливо з нашого боку. Багачі от не зважуються завітати до нас у Меніль-монтань або Ля-Вільєт — вони певно бояться нас турбувати. Що-ж: зважимось ми на перший крок! Завітаємо до них та скажемо: «Ну, як, друзі? Непогано вам тут ідеться? Ще стає пороху? Жити можна?» Ви-ж розумієте — це відразу зближує, нав'язуються дружні відносини. Вільність, рівність, братерство!

Ось яким побитом опинився я о другій годині на площі Згоди, звідки починається авеню Єлисейських Полів. Був я з двома приятелями: Біретом і Дежеляром. В робочих костюмах. Для першої візити не хотілось пишатись. Прийшли по-сусідськи, в картузі та в блузі.

Таке було рішення: жодних походів, навпаки, — уникати, навіть, маленьких скупчень, щоб не турбувати поліцію. До другої години треба було поодинці зібратись на площі Згода, однаково як: у метро, в омнібусі, або на своїх батьківських; далі, не чекаючи ніякого гасла рушити вперед по авеню, як годиться звичайнісінькому обивателю. Що ви маєте на це сказати? По Єлисейських Полях нікому не заборонено гуляти. Правда, нам бракувало шику, але-ж правил про одяг там не встановлено. Поліції не видно було. Спогад про торішнє був ще свіжий, вони ще побоювались якогось великого виступу. З другого боку, не випадало наводити паніку на аристократичні квартали. Єлисейські Поля в стані облоги — це-ж сущий скандал! Такий стан добрий для якихсь там брудних передмість. Та поліції бракувало інформацій. «Звичайна прогулянка?» Непевна річ! Прогулянка собі прогулянкою, а до чого воно йдеться? Що-ж зробив Лепін? Згуртував потай резерви поблизу в дворах міністерств та касарень. Але назовні не було майже ніякої охорони. Ні збільшеної варти, ні загонів. Ніби випадково сила шпиків теж відчула потребу подихати свіжим повітрям в холодочку Єлісейських Полів. Вони мрійно походжали поміж дерев, немов закохані. Багато з них у цивільному було.

Опріч цих дрібниць, на авеню був звичайний рух. Наших газет багаті не читають, а буржуазні нічого певного не сповістили. Вони-ж і припустити не могли, що це станеться в них, у їхніх кварталах, на їхніх вулицях. Це-ж суперечить заведеним звичаям.

Багачі, мабуть, бояться нас і часто за нас думають. Але їм здається, що ми десь у чорта в зубах, за океаном, в тридесятому царстві, ніби-то на якійсь иншій планеті, їм неприємно й подумати, що ми живемо в тому-ж таки Парижі, де вони. Вони тільки уявляють нас, але не знають; надто їхні жінки та діти. Коло себе, в своїх багатих кварталах, вони мають кілька приручених бідаків, десятків зо три улесливих калік, що мало не до церкви ходять, бо жебрають на паперті, а самі ховають у матрацах пакети облігацій. Але нас, кажу, вони ніколи не бачили. Що-правда, того дня, коли вони в авто виїздять на дачу, шлях їхній лежить по (вулиці Шапель або Фляндр, але шалена швидкість туманить шибки, і прекрасні дами встигають тільки скрикнути: «Господи! яка-ж тут гидота!»

Так от, уявіть собі Єлисейські Поля, які вони звичайно по обіді бувають. Мамки, вичепурені й тупі, немов качани кучеряві капусти, манірні панії з дітьми, що доповняють їхній туалет — ці панії на стільцях засідають і що-п'ять хвилин кричать тоненьким, надсадженим голосом: «Роже, Роже! Я-ж заборонила тобі чіпати пісок!» Молоді фертики в циліндрах, вузьких куртках, з голеними пиками, прилизаним волоссям та з поглядом заїждженої коняки.

Всі ці блазні огиду на мене нагонять. Я не заздрю ні на їхнє багатство, ні на життя. Вони геть жахають мене. Здаються мені якимись убійними тваринами. Чи ви придивлялись коли до цих старих красунів? Вони фарбують свої останні три волосинки і походжають вистрибом у черевиках з сірими гетрами, а перед собою кумедно вимахують ціпочком із золотою галькою, та так хитромудра, мов ті автомати по вітринах на великих бульварах. Далебі, був-би я собакою, то не гаяв-би часу й не бігав-би до вітру під лихтарні стовпи!

Навіть діти! А в тім дітей я люблю! Та не знаю, чи пожалів-би я цих дітей? Вони зневажати навчаються далеко раніше, як читати. Треба бачити, з яким виразом вони дивляться на мітляра! А з нянькою як розмовляють! І все це на тій підставі, що їхній дід торгував нефами, або баба, їхня бабуня, окуляри в Франкфурті продавала.

Словом — усі вони, молоді й старі, були там собі як і першого кращого дня. Більшість навіть не згадувала, що сьогодні 1 травня: вони за це думали не більше, ніж 2-го, чи 30-го. І ласкаво дозволяли гріти себе сонцеві, якому це було надзвичайно приємно.

Я з двома приятелями трохи випередив решту. Звичайно, ми не були перші. Площа Згоди була вже вимережена синіми блузами та оксамитовими штаньми. Та вони ще не дійшли до Авеню. Це як гас у лямпі: він не одразу підходить по ґноту.

Тому-то ми з самого початку були свідками події. Я сказав приятелям: «Нема чого тут киснути, бо буде скупчення, а фараонам цього тільки й треба, щоб до діла взятися.

Держимось ото на Авеню тю праву руч. Видобув я люльку, вони цигарки, і ось ми втрьох помалу сунемось головною алеєю. Ми дали напрям рухові. Инші маленькими купками по 3 — 4 чоловіки йдуть слідком. Дехто жінок та дітвору з собою привів.

Бірет і каже:

— Не варт поспішати. Хай инші вперед ідуть, а ми полюбуємось.

Починаємо пасти очима. Назустріч ідуть два фертики років так по двадцять, шапокляк, монокль, ціпочок — усе, як єсть. Ідуть ніби аршина ковтнули і розмовляють... та ні, я, далебі, так не заговорю! Для цього треба підвести голову, трохи схилити її на бік і так трохи-трохи розтулити рота, не більше, як шпаринка в карнавці: тоді голос такий тонісінький виходить, ніби тебе за гордо щось душить.

— Мій любий... певна річ... ви згодні...

Вони йдуть просто на нас. Стоп! Вони вже прибирають свого зверхнього виразу, того виразу, коли вони нищать вас одним порухом вій. Та ми міцно тримаємось на своїй площі. Нема жодного способу обійти перепону. Їм доводиться добру хвилину на нас полюбуватись.

Казав я вже вам — ми посуваємось дуже поволі. Товариші наздоганяють нас і випереджають; дехто з родинами, з дітьми. Инші звертають набік у алеї.

Няньки роззявляють рота. Що це за публіка в костюмах слюсарів та сажотрусів? Це-ж не може бути, щоб вони насунули сюди цілими бандами для якогось ремонту!

Панійки випростуються та закопилюють губки: — Ґі! Губерт! Зараз-же сюди!

Що й казати, який жах! Робітничі діти на піску Єлісейських Полів, за два метри від Ґі та Губерта! Панійок дрижаки беруть, немов павук їм залазив під спідницею.

Якась руїна, типу старого сатира — сріблясто-сірий капелюх, проділ аж до комірця — враз зупиняється, підводить свою индичу шию, поводить щелепами і кінчає на тому, що витягає годинника. Думаю собі, чи не грюкнеться він тут-же об землю?

Йдемо далі. Юрба здіймалась від площі Згода, ніби хмара туманна, де-далі все щільнішаючи. Дехто з прекрасних пань повставали з стільців та подалися праворуч навтьоки. Але більшість не хотіла, щоб їх за боягузок мали, і героїчно продовжували своє плетіння.

Правильний рух екіпажів теж був порушений; вони рідшали; мабуть, на площі Згоди утворився невеличкий тиск, або-ж їздці просто вибирали инший шлях, побачивши цей дивовижний натовп. Проте, жодної пригоди не було. Осли, що дихали свіжим повітрям в побічних алеях — вичікували нагоди. Але ми поводились немов овечки. Милувались на каштановий цвіт:

— Оце так дерева! Нівроку!

Ті, хто розумівся на садівництві, роздивлялись на клумби, на дерева та починали сперечатися. Декотрі критикували систему зрощування, инші мали свою думку про спосіб щеплення.

За круглим майданчиком Єлісейських Полів Авеню одразу вужчає — нема вже газонів, гайочків, тільки балкони, оздоблені квітами, вряди-годи новеньке блискуче авто або квітковий павільйон — чудова конвалія, сто су пучечок!

Але ось ми спускаємось у якийсь глухий завулок. Звичайного часу там, певне, не видко нікого. Нас десятків з два-три загатило весь завулок, уздовж і впоперек. Поважні будинки, вигідно розташовані обабіч вулиці, немов пасажири в купе першої класи, і ми — як таргани на трубах парового опалення.

Ось коло брами лакей якийсь вигулюється. Не терплю цих типів. Лакеї мені ще гидкіші, ніж їхні пани. Вони живуть з найгидкішого ремества, та й ремеством його, навіть, не можна назвати — просто багатії користаються ними, як я стільцем або щіткою до черевиків. А вони ще й пишаються. Ніхто не зустріне нас так образливо, як отака пожмакана пика, що допіру спорожнила нічний посуд.

Перед тим, як зробитись вантажником, я працював у водогінника. Якось треба було зробити встаткування в багатому будинку. Поверх я знав. Тим-то, не опитавши нічого внизу, я подався східцями нагору. Ніколи не забуду, як подивився на мене лакей, — коли одчинив мені двері. З голови до п'ят зміряв мене поглядом. Потім добру хвилину не випускав і пари з уст: брови насупив, пику скривив і отак мовчки дивився на мене. Такою неймовірною та дивовижною видалася йому моя поява. Він озирався на всі боки, ніби кліщів шукав, щоб зняти мене з половика та кинути до клітки ліфту.

— Пані така-ось тут мешкає?

Він розтулив губи:

— Чому це ви на чорний хід не пішли? Мені не слід було-б пускати вас цим ходом. Ну, та йдіть уже!

І при цьому знизнув плечима! Ще й зідхнув.

Пика нашого лакея, коло ґанку вже прибрала належного виразу огиди. Може він визнав нас за артіль брукарів або газопровідників! Та його помилку було враз виправлено.

— Гей, Жозефе!

— Здоров був, бецмане!

— Який ти гарний із своїми котлетами!

— Якщо наплодиш малих, подаруй мені одного!

Його щоки з бурцями почали тремтіти од гніву. Заклавши руки за спину, він клацав пальцями.

Ми скупчились круг нього. Він-би й ворота, мабуть, охоче зачинив-би, та не зважувався.

Тоді звернувся до нього Бірет.

— У вас немає часом вільного приміщення? Маленької кватирки? У нас родина спокійна: семеро дітей, собака, кицька та три канарки. Квартал мене цілком задовольняє, а твоя пика теж мені до вподоби.

Бірет обернувся до нас:

— Гей, братці! ходімо подивимось?

Він заходить. Ми — назирцем за ним. Лакей розставляє руки, щоб перепинити нам путь.

— Я забороняю вам заходити сюди! Забороняю! Я покличу поліцію!

— Не турбуйся, Жозефе! Звичайно, Лепін якраз недалечко! Та ти даремно гніваєшся, мій опецьку! Не можу-ж я найняти помешкання, не подивившись! Треба-ж бути розважливим!

Ми були вже на подвір'ї, душ з тридцятеро найменше. Велике квадратове подвір'я, ретельно вибруковане. Ніде тобі клітки у вікні, ні штуки білизни і до того: абсолютна тиша! В кутку поливальна кишка, прикручена до водогінного кранту.

Від нас рух пішов у цьому тихому подвір'ї. Можна було подумати, що ми в шкільному дворі в день передвиборчих зборів.

Будинок, здавалось, не подавав ознак життя. Ніхто не підходив до вікон. Але, придивившись, можна було побачити, як де-не-де ворушилась фіранка. Покоївки, певне, бігли попередити:

— Пані! Ви, пані, й не знаєте! На подвір'ї геть повно бандитів та революціонерів. Скільки їх там збилося! Тоді Бірет виткнувся наперед:

— Не можна-ж без того, щоб не потанцювати трохи в свято. Нумо! Невеличкий танок! Ставайте в коло! Візьміться за рук»! Уважніш до такту!

Потім підвів голову:

— Панії й панове! сьогодні видовисько вам нічого не коштуватиме. Це вам пропонується, як премія з приводу Першого Травня. Використайте нагоду, бо трохи згодом воно вам обійдеться далеко дорожче!

Тоді повертається до нас:

— Ви готові?

Ми побрались за руки. Одкашлюємось, спльовуємо і танцюємо карманьйолу!

Ніколи ми так не старались. Від галасу аж стіни лящали. Ми все дужче галасуємо, щоб перекричати самих себе.

Величезний будинок не зворухнувся. Та мені здається, що від цього танку в його надрах бурчало, як від різачки. І може бути, що й досі йому наш танок иноді згадується.




Жюль Ромен.

(3 французької переклала Г. Яр).



Альманах      Головна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.