Головна        Наступна

Майже чотири сторіччя скінчили невтомний біг, відколи промайнули в Европі події, що спогадом за них віють ці сторінки. Довго-довго славетна бібліотека Сен-Галенського манастиря про них зберігала літописи. Літописи ті якнайкраще б довести могли, що то справді бувальщина. Та ба! — Їх немає тепер, вони знищені, як і інші, там заховані, літературні скарби...

Це сталося все, як нам каже історія, десь усередині XV-го сторіччя — велична, велика доба. Тоді буяло в усій пишноті лицарство останнім блиском своєї слави, що незабаром геть-геть уже розвіялась. Де розквітли вільні городи, а де зросло могутнє самодержав'я, і існуванню тих оборонців пригнобленого, знедоленого люду надходив край.

Коли скрізь на заході почало ширитись світло культури — Франція, Бургундія, Італія та Австрія, найголовніш, уперше обізнались із життям того народу, що досі його існування ледве чи й уявляли вони. Щоправда, людність із Швайцарією сусідніх держав чула й раніш за Гельвеції вільнолюбних синів. Тільки ж відомо, було лише, що Альпи, хоч країна навдивовижу дика й пустельна, де долини самотні лежать між велетенськими пасмами гір, плекають ловців та чабанів. Хліб насущний вони здобувають тяжкою працею; живуть, як первісні люди, здираються на страшні скелі, вганяють по дрімучих лісах, полюючи на дичину; або пасуть отари скрізь, де тільки можуть знайти їм хоч яку злиденну пашу, навіть близько снігами вічними вкритого верхогір'я.

Але що могло важити за тих часів існування такого народу, ба й не народу, навіть, — кількох мізерних якихось громад, жменьки злидарів, які в поті чола заробляють на хліб, — могутнім владарям сусідніх держав?! Не важило воно нічого для них, не могло уваги привабити, як не ваблять око голодні сарни на злиденній паші кам'янистих круч, коли поруч, де пішніють буйні пасовища, скубе соковиту траву хмара добре вгодованих отар.

І ось настали часи — який подив збудили горяни! Десь у половині XV-го сторіччя прикували до себе увагу цілого Заходу. По всіх-усюдах лунали чутки — в шалених боях горяни долають німецьке лицарство! Ті йшли втихомирити своїх васалів-бунтарів, а зазнали кривавих поразок. А їх же, проти ворога, була сила-силенна! Вся перевага, здавалося б, на тій стороні — воєнна дисципліна, найдосконаліша зброя?! А втім?! Але найбільше диво — кінноту, яка за тих часів становила найголовнішу силу февдальних армій, подолала піхота.

Вкритих по самі вуха сталлю вояків побороли люди, що не носили жодного захисного знаряддя, які сяк-так узброювалися тим, що трапить до рук — списами, сокирами, киями, й отак кидались у наступ. А над усе — хіба ж не таємні то чари? — лицарів та шляхтичів високого роду перебили звичайні горяни, чабани.

Та перемоги швайцарців раз-у-раз, — під Лявпеном, Земпахом та в інших, не менш славетніх боях, доводили: нові засади громадянського устрою, такі добрі, як і воєнна наука, зросли в суворій країні Гельвеції.

І рішучі перемоги зміцнили навіки незалежність Швайцарських Кантонів. Уперто, непохитно й розважливо члени невеликого союзу чинили опір усім зусиллям могутньої тоді Австрії. Геть лунала-котилась далеко по сусідніх країнах слава звитяжців.

І дарма що по стількох боях вони й сами відчували свою силу, та міць, проте, аж до половини XV-го століття, ба ні, ще довше, либонь, — швайцарці зберігали мудру розважність, невибагливість та просте життя попередніх віків.

Грізно лунає війна — громадяни стають до бою. Мине битва — вони знову отари пасуть серед гір. І хто вів перед цілому військові, хто був за ватажка, — також і собі — чабанського костура. Ватажки сходили з свойого п'єдесталу проводирів, і мов римські диктатори, додержували цілковитої рівности з товаришами-громадянами, покінчивши з командуванням, на яке зносили їх їхній хист, на яке кликав їх голос батьківщини.

Так ось які сталися були події в лісах Швайцарських Кантонів, восени 1474-го року...

I

Навколо льодовців тумани линуть І піняться, немов шалене море Волоссям довгим, сивим наді мною .. Хитаюсь я... зімлію... якось млосно Мені стає...

(Манфред).

Двоє мандрівників — один давно вже лишив позаду весну свойого життя, другий десь років на двадцять два або три — переночували в невеличкому містечку Люцерні.

Цей головний центр Люцернського краю мальовниче розкинувся над озером Чотирьох Кантонів.

З одягу мандрівників та з цілого вигляду давалося знати, що то заможні купці. Обидва йшли пішки; тут бо серед гір така подорож є найкраща. Молодий провідник, селянин з Італійських Альпів, поспішав позаду, ведучи в'ючне лоша з речами подорожніх. Час од часу юнак сідав верхи, але здебільшого також ходою — лоша на вуздечці.

Мандрівники були на око дуже приємні. Видавались на кревних, — певніше — то батько з сином. Бо ж у маленькому заїзді, де перебули вони минулу ніч, усім упало в очі, як шанобливо, з якою повагою молодший ставився до старшого. А тутешні краяни, як і всі люди по глухих закутках від цілого світу заховані, були цікаві саме настільки, наскільки обмежену мали змогу роздобуватись на всілякі новини.

Вони звернули так само увагу й на те, що купці, немов поспішаючи, не схотіли й порозв'язувати свої вантажі. Відмовились зайти в торгівлю, просили пробачити їм, мовляв, не мають на продаж краму гідного люцернських краян. А над усе в маленькому містечкові допекли мандрівні крамарі жіноцтву. Як на здогади цієї частини населення, поведінка чужинців має зв'язок із тим, що везуть вони надто коштовні речі, — либонь, не мають надії знайти спроможних покупців серед Швайцарських гір. Аджеж провідник прохопився — купці прийшли аж з Венеції, де набрали безліч розкошів. З Індії та Єгипту бо вивозять усяку всячину до цього славетного торговельного центру, а звідтіля вже по всіх країнах Европи. А тут, як на те, швайцаркам-дівчатам допіру розкрилися очі: коштовні тканини, дорогоцінне каміння такі приємні на зір! Хоч зазіхати на це — мрія даремна — пусте! Тут їм хоч би глянути! Чудова ж нагода. Але всі надії їх завели. І побавитись дівчат позбавили змоги — вони з того журились страшенно.

Зауважили люди й ось іще яке: західці, ввічливі досить і ґречні, не виявляли, проте, жодних сусиль припасти до серця місцевим красуням. Яка різниця з мандрівними крамарями Льомбардії та Савої! Ті інколи відвідували горян, дедалі — частіше, відколи зміцніла в перемогах країна трохи розжилася і зазнала нових потреб. Які були ті поштиві, які ретельні — що ж? Такий їхній фах! А ці гості якось зовсім ніби нічого не дбають, їх аніяк не обходить можливий у Швайцарії зиск.

Цікавість розпалилась і з того, що мандрівники розмовляли мовою, яка, певна річ, не була ні французька, ні італійська, й аж ніяк не німецька. На думку одного старого офіціянта в заїзді — він колись доїжджав аж Парижу — треба було думати — то мова англійська.

За цей нарід тут у горах знали мало: то горді островитяни, з давніх-давен воюють із Францією; їхнє численне військо колись то вдерлося було до Лісових Кантонів, і його розбито в Рюсвельській долині. Спогадів за це ще не стерло забуття в пам'яті люцернських дідів. Вони чували бувальщину від своїх батьків.

А юнак-проводир, незабаром довідались всі, був родом із Гравсінського краю. Чужинці погодили його вказувати путь, певна річ, — як на це давало його знання гірської місцевости. З юнакових слів, західці мали намір податися до Базеля, тільки манівцями, пустельними дорогами.

Зацікавленість більшала мить-у-мить. Хто ж то такі? Який їхній крам?

Та жодної торбини не розв'язано, і гай-гай! — другого ж таки ранку купці покинули Люцерн. Воліли далекий шлях, погані дороги через мирні швайцарські кантони, ніж трапити до рук шаленим грабіжникам, представникам німецького лицарства. Ті брали бо приклад з могутніх державців, починали борню своєю сваволею, стягали примусову данину з кожного, хто тільки переїжджав їхніми володіннями, дарма що здебільшого ціла територія бувала на милю завширшки, а коли то й ще менша...

От Люцерн лишився позаду.

Кілька годин мандрівники спокійно посувалися далі. Стрімка дорога, важка. Та вбирали очі чарівні краєвиди Швайцарських Альпів — жодної країни в Европі нема над Швайцарію.

Межигір'я скелисті, полонини зелені, широкі озера, гульливі потоки, — все немов як і в інших чудових горах... Але воно тут не те, зовсім не те!.. Незрівняна краса жахних льодовиків! Над швайцарські гори ніде в світі нема!

Але за тих часів краса й велич природи не справляли вражіння на мандрівників та краян. Тубільцеві наймальовничіші краєвиди були такі по знаку, так перепліталися день-у-день з його повсякчасною буденною працею... А мандрівник, е-е, — той бачив, може бути, більше жаху, ніж краси в напрочуд дикій країні. Більше клопотав собі голову тим, як би живому й цілому дістатися де на ночівлю. Де вже там захоплюватися величними пишнотами, які лежать між ним і його відпочинком.

Проте, купців дуже вразило те, що розкинулося їм перед очима. Дорога лежала берегом озера, часом долі понад самим його краєм. Подекуди геть на височині викручувались схилком гори над безоднями, які прямовисно зривались до води, мов мури палацу над доокружним ровом. Час од часу — місцини надійніші, зелениною вкриті узбіччя, заховані полонини, де пасовища, де людські лани... А далі бистрі струмки — в'ються, вигинаються серед маленьких селищ із фантастичними маленькими церквами та дзвіницями, біжать далі між виноградом порослих горбів, ласкаво дзюрчать собі й нарешті вливаються до озера.

Вони йшли й мимохіть милувались.

— Цей ручай, Артуре, — озвався старший подорожній, — нагадує мені життя доброї та щасливої людини.

— А потік — он він шалено мчить із гори, позначаючи путь свій білою піною — нащо схожий він? — запитав Артур.

— На життя хороброго та нещасливого...

— Тоді для мене — потік! — Скричав юнак. — Палкий біг, що жодна людська сила проти нього не стане! Промайне метеором, і крайї Що з того?... чекає там слава!

— Так завжди мислить юнацтво, — відказав батько. — І я добре знаю, такі почуття є глибоким корінням у твойому серці. Ніщо не може їх розвіяти, аж поки тобі добре дасться в тямки жорстока рука лихої долі.

— Це коріння міцно притяте в моїм серці на споді навік! — гукнув Артур. — Адже ж, здається мені, лиха доля вже торкнулася його.

— Говориш, мій сину, за те, на чому ще зовсім не розумієшся. Знай, і половина життя мине, а людина ледве вміє бачити, де справжнє щастя, а де її лихо. От: вганяють, мов за надзвичайною ласкою долі, за тим, що, власне, треба вважати, як вияв гніву її. Он глянь на ту гору: над хмурною вершиною вінець із хмар. Вони підіймаються, вони спускаються знов, — як падає соняшний промінь — але розігнати він їх не може. Дитина сказала б: то слави вінець. А дорослий знає — наближається буря.

Артур глянув туди, де очима вказував батько, на темну верховину найвищої гори.

— Невже туман над диким верхогір'ям така грізна ознака?

— А он поспитай Антоніо, — озвався батько; — він розповість тобі леґенду.

Артур удався до провідника. Спитав, яку назву має гора, найвища і найвеличніша серед височенного пасма люцернських околиць.

І швайцарець почав розповідати леґенду. Тут ніби скінчив своє життя юдейський проконсул Понтій Пілат. Кілька літ він тинявся в пустельних межигір'ях цієї гори, тим то й дістала вона його

ймення. От якось він у розпачі кинувся до страшного озера на її верховині: чи вода не схотіла прийняти його, чи що інше — тільки ж ніби його тінь відвідувала потім це місце, де сталося було самогубство. Цього Антоніо з'ясувати охоти не мав. Сказав тільки, що згодом, частенько з чорних вод з'являється постать людини. І раз-у-раз тоді горнувся туман, збирався над Пекельною горою — давня назва її — потім повивав у пітьму цілу верховину. І кожного разу то віщувало бурю, гураґан.

Антоніо додав, що чужинцям не вільно здиратись на ту гору й бачити місце, де вкоротив собі віку Понтій Пілат. Міська влада Люцерну геть усім заборонила наближатись до Пілатової гори.

Провідник закінчив. Настала мовчанка. Леґенда, сумнівна й неймовірна, як більшість усіляких леґенд, мандрівників зацікавила. Так от як люди, бувало, з'ясовували звичайні явища природи.

Посувалися далі й далі.

Враз охопив їх палкий подих дужого вітру. Загриміли погрози, загуло, заревло. Вниз нерівними схилами попливли тумани крізь зубчасті розколини, мов лява потоками з бурхливого кратера. Скелі зносили над туманами загострене верхогір'я, роздирали чорні хмари... А там, в далині, разючим контрастом до страшного, до грізної загрози, — променисто палало веселкою в сліпучому сяйві осіннього сонця пасмо Ріґських гір.

Мандрівники стали. Втопили очі. Немов на жахну битву повстануть світло і тьма. А провідник переконував своїм жарґоном з італійських та німецьких слів хутчій поспішати далі. Село бо, де мав їх завести, ще далеко-далеко. Коли темна сила вкриє долину пітьмою, буде небезпечна, страшна путь. Він може не знайти дороги.

Тоді мандрівники щільно застібнули коміри своїх плащів, рішуче насунули на очі шапки, добре стягнули застібками широкі пояси й кожен маючи в правиці гірського костура з залізною кінцівкою, бадьоро й хоробро подалися вперед.

З кожним кроком навколо мінялись картини. Кожна гора, в міру того, як подорожні пересувалися далі, набирала нових форм, нових обрисів.

Такі на погляд непохитні громади, тепер, здається, ненастанно мінливі, рухливі, чимраз новіші, чимраз химерніші: це туман спричинився до такого дива.

Повагом сповзаючи, розкривав туман горби та доли, оповиті млою. Витка, мов покручена, вузенька тропа вела мандрівників над страшними проваллями, — дивна, дика, барвиста природа, — і вони, кінець-кінцем, зовсім заплутались у шляхах.

— Я хотів би, — озвався, нарешті, старший, — мати таємничу ту голку, що морякам завсіди промовляє, де північ. Вона веде їх у чистому морі, як не видно ні берега, ні узгір'я, ні сонця, ні місяця, ні зірок. Небо й земля одгукнутись не хочуть, і вона сама тоді вказує путь.

— Навряд щоб ота голка нам прислужилась, — відказав юнак. — Що чарівне знаряддя показує напрям на північний полюс — дарма. Тут велетенські кучугури стали б непохитними мурами між магнетною стрілкою й тим, що її притягає.

— Ех, — сказав на те батько, — виглядає так, наче наш провідник з кожною хвилиною безтямніший, що далі ми відходимо від його рідних місцин. Чи й він незабаром буде зовсім нідочого нам, як на твою думку та голка в цьому дикому краї? Можеш ти сказати мені, юначе, — вдався він кепською італійською мовою на адресу Антоніо, — правдивий наш шлях, а чи ми заблудили?

— Сподіваймось, доля веде нас правдивим шляхом, — відказав провідник. — Був він надто збентежений, щоб відповідати одверто.

— Ну, а напівсхована в тумані вода, що блищить у темряві на дні он величезної чорної безодні? Це що? Частина Люцернського озера, чи вдершись на гору, дійшли вже нового?

Антоніо міг тільки сказати, що вони вже неподалік Люцернського озера. Сподівався, може вода в далечині є затока його.

Артур розлютився:

— Ах, ти ж такий-сякий! — скричав молодик. — Начувайся! Чого берешся діла, на якому до пуття ти не тямиш?

— Е-е, Артуре, годі! — втрутився батько. — Як ти хлопця налякаєш, він дремене. Ми тоді позбавимося і тієї маленької вигоди, що дасть нам його хоч яке там знання місцевости, цілком чужої нам. А спробуй ужити кия — він кинеться на тебе з ножем: такі звичаї мстивих льомбардців. Застерігаю, нам ти не допоможеш, наслідки твоєї поведінки будуть дуже лихі...

Тоді він сказав до італійця — той мовчки, нічого не розуміючи, поглядав на обох:

— Слухай ось, друже, — знов ламана італійська мова, — не вважай на запал цього юнака. Я образити тебе не дам. А ось скажи мені краще, коли тільки зумієш, назви тих сіл, що їх сьогодні нам треба перейти.

Звуки ласкаві — і провідник заспокоївся. Він був таки трохи злякався сердитого голосу та юнакових погроз. Тоді враз посипав своєю рідною говіркою безліч назв. Груба німецька вимова дивно перепліталася з ніжними звуками італійського говору. Тільки ж слухачеві то все нідочого. Він назв не зрозумів. Тут уже й старому увірвався терпець.

— Веди ж нас, — скричав він, — де хочеш! Я бачу, не варт гаяти час, намагаючись тебе зрозуміти.

Вони рушили. Але тепер проводир із лошам ішов попереду. Хмарки купчились, і туман, що був перше ніби легка пара, взявся дрібним дощем; водяним порохом укривав плащі подорожнім. Проразливим стогоном гомінкі звуки лунали далеко-далеко між гірських верховин; Пілатова гора немов справді віщує бурю. Проводир квапився, нетерпляче підганяв своїх супутників, так наче б то це не він сам же й затримує їх, бо вказує шлях дуже повільно й нерішуче.

Перейшли десь миль із чотири. Але вони були удвічі довші, і ось тепер мандрівники, нарешті, опинилися знову на вузенькій тропі вподовж аж краю безодні. Внизу — вода. Яка? Хто з них може це визначити? Вітер, щоправда, час од часу тумани розганяв; тоді сліпив очі блиск бурхливих хвиль унизу. Може те саме озеро, що з його берегів вони вранці почали свою подорож; може інша така сама вода, а може й ріка, чи широкий потік — що з того? Годі було роздивитись. Єдине з певністю могли собі казати, — то не ті береги Люцернського озера, що їх вони вже переходили. Порив вітру покаже — то води на дні, то часом і протилежний берег; але яка віддаль від них по той бік — не знати, хоч як добре видно височенні стрімкі скелі та кудлаті сосни; дерева безладно розкидані, подекуди купами, а де поодинці на кручах, над самою водою.

Досі стежка, хоч стрімка й нерівна, добре вирізнялася, позначаючись слідами переїжджих верхівців та піших подорожніх. Мандрівники йшли. Антоніо попереду. Ось він досягає узгір'я, ведучи за вуздечку лоша. Обом чужинцям видно, там дорога враз завертає. Коли це провідник раптом став, скрикнувши якесь прокляття. Артурові видалося, що й кінь так само вжахнувся. Бо він уступився назад, уперся передніми нагами, широко розставивши їх — знати, вперто поклав собі не рушити з місця. Жах сповнив коня, жах від чогось, що було перед ним.

Артур кинувся стрімголов уперед. Не цікавість і не переляк: але жодна небезпека не повинна спіткати його батька! Він мусить перший її стрінути, мусить їй запобігти. Вихорем доскочив умить до Антоніо на скелясту площинку, де дорога, здавалось, вже зовсім скінчилась. Перед ним — безодня. Жахне провалля ховалось у тумані, зникала глибінь, але, мабуть, була десь футів на триста.

Обидвом мандрівникам серце сповнив холодний жах. Кінь також зляканий і тривожний. Несподівана перешкода. Видима річ, її не подолати ніяк.

Підійшов батько. З обличчя старого знати юнакам, — його також опала страшенна тривога. Став поруч них, пильно-пильно вдивляється вниз у чорну безодню; тоді оглядається навколо; даремно шукають очі, чи немає де далі тропи, яка не могла ж вести-вести, та тут так фатально кінчитись.

Яку мить стояли нерішуче, вагалися, що чинити далі. Тяжка гризота опосіла Артура. Треба придумати щось, але що ж? — щоб посуватися далі. Батько вже майже вирішив пропонувати вернутись назад тим самим шляхом, що ним вони дістались сюди.

Раптом — дикий вітер заревів, ще сильніший, ще гучніший пролунав у долині. Вони хапались на кущі, за громади стрімкі — кожен свідомий небезпеки: вихор так легко може скинути їх з того ненадійного місця. Ба й бідолашне лоша, здавалось, ще міцніше вперлось ногами у ґрунт, намагаючись встояти поривам дужого гураґану.

Вихор знову пронісся — такий дужий, такий незрівняно поривний; вони відчули, — затремтіла круча. Ще хвилина, коли б вчасно були не схаменулись змело б їх геть долі, мов листя сухе.

Та шалений вихор промчав — і на кілька хвилин розвіявся густий над долиною морок. Розплились тумани. Виринула вся природа. Подорожні виразно тепер побачили, що стало їм на заваді.

Одна хвилина, та бистре Артурове око враз ухопило, що тропа з площинки, де вони стояли, бігла раніше далі в тому самому напрямі, грубим шаром землі, що вкривав стрімкий похил височенної кручі. Але сталася була страшенна завала, це раз-у-раз трапляється по диких країнах, і земля з кручі зсунулась з прокладеною зверху тропою, з кущами, з деревами — з усім, впала на дно шумливого провалля, у бистру ріку. Добре ж побачили, вода там унизу, — саме ріка, — не озеро, не затока його, як гадали вони досі.

До такої завали мабуть спричинився землетрус. В країнах тих то не диво, трапляється часто. Ота земля являла собою тепер дужу порепану брилу, руїни. Росло там кілька поземно розкинутих дерев; інші знов дерева впали верхів'ями униз, розбились дощенту, і їх ки_г нуло, немов билинки, в бистрінь, у ріку, ту ріку, що її береги колись укривали вони були тінню. Круча геть гола лишалась позаду, мов без м'яса кістяк страшної потвори, страшенній безодні здіймалася муром. А провалля скидалось на каменярню, тільки жахливіше, бо створене нещодавно, не поросло поки жодними пагонами, якими природа швидко вкриває поверхню навіть найнеплодючіших проваллів та скель.

Так, руїна сталась дуже недавно. Артурові це ясно цілком.

Але він щось угледів іще. По той бік ріки, туди вище, за долиною, над сосновими лісами, над кручами — висока чотирьокутна будівля, мов руїни готичної вежі.

Артур хутчій кинувся до Антоніо:

— Що то є, чи ти знаєш?

Певна річ, такий надзвичайний краєвид не може стерти забуття, досить побачити його один раз.

1 справді, юнак-проводир одразу радісно вигукнув:

— Геєрштейн! Геєрштейн! Яструбова скеля, — пояснив він. І зараз же додав у захваті:

— Я пізнаю її стару вежу, а он далеко гостра круча, немов дзвіниця, де з верхівки яструб ягнятник¹) (¹ Великий хижак, птах.) схопив сина одного власника цього замку.

І Антоніо почав розказувати про власника Геєрштейнського палацу. Але на цю мить замок, скелі, ліси та провалля зігов потонули в тумані. Антоніо оповідав, яке сталося диво: та дитина знову вернулася в батьківські обійми...

Коли враз — на обличчі жах, чути панічний крик:

— Стережіться! Буря! Гураґан!

Буйний вихор, шалений і дикий, промчав, покотився і стих. За хвилину розійшовся, розвіявся туман; перед очима той самий мальовничий жах.

Мандрівники знову дивились на палац. Артур, нарешті, промовив:

— Вежа десь зовсім пустельна. Ніяк не вглежу жодного диму, а по мурах побиті зубці.

— З давніх-давен там ніхто не живе, — відповів проводир, — а проте, як хотілося б мені бути оце біля палацу. Неподалік живе шановний Арнольд Бідерман. голова Унтервальденського Кантону." Ручуся, він пречудово б нас привітав. Ніколи не відмовляє подорожнім, гостинно приймає і частує усім, що має найкращого в коморі та льоху.

— Я за нього чував, — сказав старший мандрівник, — Антоніо довідався вже, що його звуть Філіпсон: — гомонять, то добрий, гостинний чоловік, цілком заслуговує на довіру своїх громадян.

— Оце справедливо, — промовив селянин. — От коли б продертись до тієї оселі. Нас так би там стрінули, нам порадили б до пуття, кудою іти далі. Марна надія... Як потрапиш до Яструбового замку, коли не маєш нічого схожого на яструбові крила? На це відповіді бути не може...

Але Артур кинув сміливий виклик.

II

Іди за мною...

Так, тобі зручніше

Спиратися на мене...

Йди мерщій! Неначе погустішав той туман...

Дай правицю мені.

Вже недалеко

Нам до осель...

(Манфред).

Артур пильно роздивлявся навколо, хоч усе заволікали густі туманові хвилі. Бувши на розум бистрий і не боязкий, він збагнув: вихід є. Блискавична думка шугнула йому в голові. Він сказав:

— В кожному іншому місці я б гадав, що завірюха вщухне. Але годі щось зрозуміти в такій дикій країні. Разом із землею, провалилась і наша тропа. Та я бачив її там на дні провалля, біла смуга між землею й камінням. Дозвольте мені, батьку, ось що зробити: я поповзу над безоднею, краєм цієї кручі до того місця, де мене буде видно з палацу. Мусить же бути до нього шлях. Коли стежечка є, я ії відшукаю, а ні — принаймні якось дам знак тим, хто живе біля Яструбового гнізда...

— В жодному разі — ні! — рішуче урвав мову йому батько. — Але думка чудова. Схоче туди йти наш провідник — хай! Він на те знає місцевість, він горянин...

Антоніо категорично відмовився.

— Я народився в горах, так, — сказав він, — але ніколи не вганяв по скелях, мов гончаки, і я не маю крил перелітати з кручі на кручу, мов крук. А золото не може бути мені дорожче за життя.

— Хай доля боронить, я не буду спокушати тебе золотом, — мовив Філіпсон. — Йди, мій сину, я за тобою.

— Даруйте мені, батьку, я на це не пристану. Досить, коли ризикне життям один із нас. Моє життя за всіма законами природи та здорового розуму важить менше. Я піду перший і сам.

— Ні, Артуре, — категорично заперечив батько: — ні, сину мій, я багато горя зазнав, але такої втрати не зніс би.

— Але, батьку, адже ж усе скінчиться гаразд, якщо ви дозволите мені піти самому. Не можу, не маю жодного права починати небезпечну путь, коли ви не відмовитесь свойого наміру. Ви ж подумайте тільки: силкуючись подолати страшні перешкоди, роблячи крок уперед, я все озирався б, чи дійшли ви того місця, де я стояв перед тим. Зміркуйте! Загину я — втрата така невелика, впаду, як упали листя й дерева, — ніхто й не помітить. Але ви — якщо посковзнеться ваша нога, якщо затремтить ваша рука — подумайте тільки — яке велике діло загине тоді!

— Так, сину, — батько тяжко зітхнув: — я мушу жити. Мушу жити, навіть, коли б утратив в тобі все найдорожче для мене на світі. Іди ти! Йди сам! Хай щастить тобі на все добре! Ноги маєш молоді, руки дужі... Ти здирався на найвищі гори... Ти звик до всіх небезпек... Але пам'ятай, дитино, передусім — обережність! Будь сміливий, але добре те знай, що є на світі людина, яка... коли втратить тебе. — виконає свій обов'язок, але не зможе жити й піде за тобою. Це був би, Артуре, жалюгідний кінець нашого з тобою життя...

Юнак мовчки, спокійно й твердо почав лагодитись. Скинувши з себе важкого плаща, він лишився у вузькому сірому вбранні; крізь нього добре вирисовувались граційні поставні зариси його молодого дужого тіла.

Побачивши батько, що син підійшов із ними попрощатись, зблід і увесь якось ослаб. Зібравши всю силу свойого голосу, він рішуче взяв дозвіл назад і категорично звелів не рушати з місця. Та Артур уже не слухав нічого. Він почав спускатися.

Перше схопився за гілля старого ясеня, що стримів із розколини в кручі, і так, рукою за віття, він досягнув, хоч і з великою небезпекою, вузького входу до провалля; саме й мав намір сюдою поповзти.

Обидва, старий й юнак-проводир, затамувавши віддих дивились на молодика. Одна мить була така, що навіть провідник перелякано оступився назад — йому забило аж дух.

Справді, Артур наражав своє життя на страшну небезпеку. Край скелі, де він плазував, видавався здаля такий вузенький, що ось вже зовсім зникав з очей. А він усе посувався вперед. То оберне обличчя до скелі, то гляне перед себе, то в небо здіймає зір — тільки щоб не глянути й на мить у безодню.

Двоє стежили за відважним юнаком, — погляд сторожкий і тривожний. Не людина, а мов комашка повзе на поверхні прямовисного. муру. Видно, що рухається, але як — далека просторінь того бачити не дає. І така гризота напала тоді батька. Чом він не зумів сина спинити?! Чом не настояв на попередній думці — повернутися на ніч знов до Люцерна?! Дуже незручно, забрало б багато часу, небезпека велика, звичайно, але тоді, принаймні, він поділяв би долю свойого улюбленця-сина.

А молодик повз. Зібрав усю міць свойого духу, приборкував буйну фантазію, щоб не розпалялася, не накликала жахливих картин можливого страшного загину. Не думати! Все підкорити владі холодного розуму — то найкращий ґрунт справжній відвазі.

«Круча, — казав він собі, — звичайно вузька, проте досить широка, щоб я міг на ній триматися; прискалки та розколини малі й одна від одної далеко; але на тих я можу ставати ногами, інші знов у пригоді мені тим, що я хапаюсь за них, от мов стою на міцній площинці, на мармурове поруччя спершись рукою. Я врятуюсь, це залежить тільки від мене. Сунься, Артуре, рішуче, ставай твердо й міцно тримайся. Хай безодня розкриває пащу — дарма!»

Здоровий розум мав молодик, до того ж йому не первина, і він лізе далі й далі, повагом посуваючись уперед з пересторогою, дужий і непохитний. Так, тільки так може не дійти він майже неминучої загибелі.

Ось доповз він того місця, де висунулася круча; утворювала кут глибоченному проваллю. Наблизилась найкритичніша мить.

Круча стриміла більше як на шість футів над бурхливим потоком. Внизу ревом ревла безмежна глибочінь, мов грім під землею гримів. Артур уважно роздивився все місце. Побачив кущі, траву, навіть кілька засохлих дерев, і зрозумів, що круча становить уже край провалля; коли б зумів його обминути, напевно знайшлася б стежка, що її так дивно урвала руїна могутньої природи. Але край од кручі висовувався дуже далеко; аж ніяк не можна ні пролізти під ним, ані його обминути. А що кількома футами вища вона була за це місце, де опинився Артур, то й перелізти було дуже важко. Та робити нічого, це єдина надія, і Артур, усвідомлюючи, що це, мабуть, чи не остання перешкода на його шляху, мусів зважитись.

Неподалік росло дерево. Воно допомогло йому здертися на вершину. Ось він стає на кручу ногами — врятований! — здоровить думкою себе, бо бачить одразу дике громаддя скель та лісів і там — похмурий палац Геєрштейн, над ним сивий димок. Коли раптом... що це? Йому холоне в жилах кров... велетенська круча під ногами хитається, поволі схиляється вперед і кудись суне.

Ця круча, що вже була зсунулась із свойого місця, далеко вигиналась по останньому землетрусі, ледве трималась. Скоро став він на неї ногою — вона втратила свою рівновагу.

Яка небезпека! Природжений інстинкт самооборони відкинув Артура назад. Він обережно-обережно сплигнув на те саме дерево, що ним допіру сюди злізав. Якась непоборна сила примусила юнака повернути голову назад — не міг відірвати очей од страшної кручі. Він дивиться і бачить, круча секунду хитається, наче не знаючи в яку сторону падати. Який жах! Коли впаде на бік, туди, де Артурове дерево, — його задушить, розчавить, не лишить і сліду. Може хвилина, може більше, він не знає, довгий, безконечний час, — скеля впала просто вперед. Велетенська скеляна брила, щонайменше на тисячу пудів, як рине униз, — розбиває, трощить в блискавичному леті кущі, дерева, ламле все навколо. 1, нарешті, вибухає сто гармат — скеля скотилась у воду! Від скелі до скелі, з провалля у провалля, по горах та полонинах гомінка прокотилась луна. Тисячі відгомонів-звуків гули й гули, котились до вічних снігів.

Тоді враз тиша. Байдужі сніги, у величній самоті, вислухали скажений гуркіт і дали завмерти йому; не відгукнулись.

Що відчував у цю мить бідолашний батько?

Бачив, як сунула величезна скеля, Артура розглядіти не міг. Перший рух його бігти, мерщій мчати в безодню! Кинутись услід за Артуром! Але Антоніо дужими руками схопив його. Філіпсон обернувся, на обличчі лють, така страшна, як буває у ведмедиці, що їй забрали ведмежата.

— Пусти! Я заб'ю тебе!

Але Антоніо в розпуці упав навколішки:

— В мене також є батько! — хрипко вирвалось йому з задиханих, грудей.

Це був крик од щирого серця. Мандрівник одразу схаменувся. Хотів щось сказати, але ні крику не чути, ні звуку. Нарешті повільно, з розпачем, майже безтямний, мовив:

— Він у мене був останній... Найулюбленіший і найкращий син... А там... Над полониною вже злітаються хижаки... питимуть його молоду кров... Але я побачу його ще раз! — рвачко метнувся бідолаха до кручі, а над головами обох пролітали шуліки, — ...я ще раз побачу Артура, раніш, ніж вовки та орли його заклюють. Антоніо, не тримай мене! — скричав з одчаєм старий. — Лишайся й дивися на мене. Загину — тоді доручаю тобі, пам'ятай: виймеш з моєї валізки запечатані папери й не гаючи часу, мерщій завезеш їх тій особі, що на ЇЇ ім'я вони заадресовані. А в гамані досить грошей поховати нас з сином, лишиться чимало й тобі за тяжку працю твою...

Чесний швайцарець хоч і не дуже вмів метикувати, проте мав добре, чуле серце. На останні слова старого він жалісно заплакав. Уже не зважувався дратувати його намовами, не міг чинити опір його намірам. Мовчки дивився, як старий лагодився перейти ту саму смертельну безодню, де, очевидячки, його син знайшов свій загин. В розпачі батьківської любови поспішав Філіпсон поділити однакову долю.

Коли це з-за того самого рогу, де відірвалася кам'яна брила, як Артур був на неї став, розлігся гучний пронизливий звук велетенського буйволового рогу. За давніх-давен грізний рев такого рогу закликав горян до бою, а підчас воєн правив за музичний струмент.

— Слухайте! Слухайте! — скричав провідник. — То гасло з Геєрштейну. Напевно хтось з'явиться нам на допомогу. Покаже безпечну путь! Ми відшукаємо вашого сина. Гляньте, он гляньте! Он на дереві — бачте, блищить крізь туман... біле щось розвівається. О, то на тому самому місці, де відірвалася скеля!..

Батько силкувався туди глянути, але очі сповнились слізьми. Він ніяк не міг роздивитися.

— Однаково, — з тяжким смутком промовив: — я побачу трупа.

— Живого, живого побачите, дивіться, як розвівається біла тканина...

— Це з одягу його, — розпачливо зітхнув батько, — болючий пам'ятник його життю. Сина я не бачу. Мої очі стріли загибель останнього сина... О. краще б їх виклювали гірські шуліки.

— Та ні ж, подивіться! То не на гілці висить щось. Білий шмат притятий до жердини, хтось нею махає. Це ж син ваш дає знак, що він урятувався.

— О, — задихаючись сказав Філіпсон, — коли цьому правда... хай благословенні будуть очі, що бачили це, хай благословенні будуть вуста, що мені це промовили. Якщо ми його знайдем... це буде найщасливіший день і для нас, і для тебе! — скричав він уже з силою.

— Ні, — палко відказав провідник, — я прошу тільки, майте терпець і послухайтесь моєї доброї ради. Яка буде мені ганьба, якщо дам вам загинути, провина бо це тільки провідникова, — провадив він далі, так, немов би це від нього залежало заборонити горі скидати свої тумани з страшного чола, або перешкодити брилі гупнути в безодню, чи не дозволити старому, що його сивизна мала б свідчити про здоровий розум, вихоплювати кинджала, мов льомбардський бандит.

Так базікав балакучий одразу провідник. Міг би довго себе потішати в такий спосіб, бо старий не слухав його.

Кожним ударом живчика, кожним ударом серця, кожною думкою ніби мчав у тому напрямі, де щось мало означати рятунок його сина. І кінець-кінцем він пересвідчився: тканина справді віяла в людській руці.

І тоді криласта надія вже забуяла натомість давнього розпачу. Життя!

Він знов почав лагодитися, щоб поповзти до свойого улюбленця, якось йому допомогти. Провідник просив, благав, нарешті, вмовив таки. Але старий за хвилину почав знову вагатися.

— Та хіба ж можете поповзти отим краєм? Хіба досить ясні ваші очі, хіба такі вже міцні ваші ноги! Очі — сповнені сліз, тремтливі ноги, от мов листя тополі, що під нею ми стоїмо. Лишаймось, поки надійде хтось, хто краще дасть допомогу, ніж я, і ніж ви. Ось, скажу вам, я впізнав звук: то ріг доброго Арнольда Бідермана. Він побачив, мабуть, катастрофу й дбає, щоб усіх врятувати.

— Але коли все так, як ти кажеш, чому ж мій син не відповів?

— А коли він і відповів, — цього я певен цілком, — хіба ж ми могли його почути! Самі ж пересвідчились, навіть гучний звук цього рогу серед гуркоту й гураґану здався нам не голосніший за сопілку. То як же ми б почули людський крик!

— А проте мені видалося крізь боротьбу стихій щось схоже на людський голос, але то не Артурів.

— А певно не його. То бренів немов голос жіночий.

— О, доле! Я відгукнусь. Може почують...

1 він заходився з усієї сили кричати. Але тут треба було особливого вміння. А його голос зливався з ревом хвиль та вітру, не донісся й на п'ятдесят кроків, завмирав і зникав у лункому вирі лютих стихій. Антоніо на те тільки посміхнувся. Тепер він гукне. 1 провідник дав високий, проразливий звук, з багато меншим на вигляд зусиллям, ніж робив те англієць. І чути, звук полинув на далеку віддаль виразний, окремий.

Зненацька — такий самий поклик йому на відповідь. Ось знову й знову. Поступово наближалася до площинки, росла й горнулась надія.

В тяжкому стані був батько, але ще тяжче припало його синові.

Почав був Артур свою путь уподовж скелі спокійний, рішучий і мужній. Все залежить від нього; він знав, які на міць має нерви. А несподівана пригода його так приголомшила, так близько віч-на-віч побачив він смерть, несподівану, жахну, здавалося неминучу. Гранітна скеля — захиталась. Завалилась під самими його ногами. Хоч він якимсь інстинктовим зусиллям несвідомо врятувався, але відчував: найкраща частина його самого, душевна міць і фізична сила зникли в ту мить, коли з скаженим ревом упала круча на дно безодні в ріку.

Так морець стоїть на улюбленому кораблі, коли починається шторм, гордий на його непохитність, гордий на власну перемогу. Але ось корабель налітає на скелю, розбивається дощенту... Тоді моряк розпачливо змагається з хвилями, вони кидають його від скелі до скелі, і де тоді його мужність? Де певність себе? — а він же допіру так пишався в гордовитому супокої!

Отак і з Артуром. Хоробрий, сміливий, упевнений напочатку — і тепер Артур, обхопивши руками засохлого пня старого дерева, повиснувши між небом і землею, дивиться, як гуркоче неначе страшна лявина униз, у безодню; дивиться, і сповняється душа його жахом. В очах миготять тисячі кольорів, тьмариться в голові, руки не слухають: немов зведені корчами схоплять гілля, і враз розщимляються і тремтять, і тремтять. Його тримали руки. І він боявся, що ці руки незабаром не матимуть сили витримувати його.

Крапля по краплі — сповняється чаша. Хто знає, коли приходить остання в житті?! Становище було й так безнадійне, А тут ще до того між зграями сов, кажанів та нічних лиховісних птахів, що їх сполохала зриваючись круча, Артур побачив лямергеєра. То альпійський яструб, більший за орла, іще страшніший хижак; юнакові він досі не траплявся ніколи. Як здебільшого всі хижаки, цей птах має такий звичай: досхочу попоївши, він здирається на яке неприступне місце й там сидить непорушно, аж перетравиться їжа. Тоді вертає йому сила й ненажерливість.

А підчас неймовірної завали стривожений лямергеєр, що саме перебував у такому стані відпочинку, злетів із кручі й зробивши в повітрі коло, сів, пронизливо скрикнувши, на вершину не далі, як за два сажні від того дерева, де ледве вже тримався Артур. Яструб був перелякався несподіваної дивної катастрофи. Але тепер підбадьорився. Юнак бо виглядав цілком непорушний, вмер десь мабуть, або вмирає собі. Пильно утупився в нього своїми круглими очима, не виявляючи й трохи найменшого страху, який здебільшого властивий мало чи не всім, навіть найхижішим звірам, коли вони близько біля людини.

І от Артур, силкуючись подолати раптовий переляк, звів очі — хотів трохи роздивитись навколо. І зненацька побачив птаха.

Немов причаровані Артурові очі, він не може відвести їх від потворного хижака. Зрозумів небезпеку й зовсім зневірився. Навіщо птах так вдивляється в нього, схилився уперед своїм тілом? Схилився, немов ось-ось на нього кинеться! Адже це яструб-ягнятник, він, видима річ, інстинктово відчув пах близької смерти. Мов гайвороння лихе на вівцю, якій три чисниці до смерти, чигає цей птах на нього, Артура, в насолоді кривавої жадоби. Почути на собі його дзьоба, кого пазурі... Живому?! Невже ж він зовсім втратив людський вигляд, що й птиця його не боїться?

Де розум безсилий, там переможе страх. І юнак Артур відчув нову енергію. Тоді він обережно вийняв хустинку, почав махати, і, кінец-кінцем, яструба вигнав. Той з пронизливим нудним криком злетів догори, розпустив величезні крила й розрізаючи повітря, поплив шукати спокійнішого притулку.

Артур страшенно зрадів. Потроху прийшовши до тями, він помітив, що звідціля видно частину тієї площинки, де лишилися батько та провідник. Тоді йому шугнуло в голові, — адже може тепер повідомити батька, що він врятувався.

1 замахав він хустиною ще вище й вище. Коли раптом, — Артур з несподіванки аж здригнувся, — звук рога він почув — того, що й чув його батько, — велетенського швайцарського рога. Він немов сповіщав, що близько допомога.

І на відповідь розлігся радісний Артурів крик. Ще дужче розвівалась хустина, показуючи дорогу людям, які йшли його рятувати. Він опанував себе, відчув знову дужу волю й силу, в серці розквітала надія, а разом і спритність, і енергія.

Попри своє цілком природнє в такому становищі хвилювання, заточуючись, так билося йому серце, Артур проте зосередив усю свою увагу на одній думці: як винайти змогу врятуватись? Він озирався навколо. Але чимраз слабшали сили. Давалась у знаки реакція після тих неповторно-разючих хвилин там на кручі, коли та гупала вниз. Хоч як силкувався, а вже несила спинити потьмарені очі на доокружних речах. Йому ввижалось, вони ніби стрибають з усім, що навколо. Хащі, скелі, — все між ними і руїнами Геєрштейнськими закружляло, застрибало в лиховісному безладді. Він розумів, що це мара, але мусів усякчас твердити собі це, щоб не кинутись униз, бо наче непереможні чари тягнули його туди; йому ввижалося, що він має також узяти участь у дивному танку, створеному уявою.

— О-о! — скричав ураз бідолаха, заплющивши очі, якось сподіваючись, що не бачивши свойого становища, зможе перемогти, відігнати страшні примари...

І тут він зрозумів, що зараз зімліє.

У Цю мить десь близько біля себе він почув пронизливий, але дуже приємний жіночий голос. Наче його хтось кличе. Певен був — то маріння, він тратить свідомість. 3 останнього зусилля розплющивши очі глянув у той бік, звідки ввижалося таке диво. Не йняв віри, що то реальний людський голос, думав, заводить його хороблива уява. Глянув — і остовпів. Яка примара! Очевидячки, він божеволіє...

На самій верховині гострої скелі, що височіла з глибочини, стояла жінка. Туман щільно її обгортав, і розглядіти було майже неможливо; її стан вимальовувався проти неба. Мара в повітрі! Легка й прозора, немов тоненькі хмарки довколо неї, — то не може бути жива людина. Артур пересвідчився, що надходить йому кінець.

Коли знову пролунав крик. Таким дивним проразливим співом, краяни Альпійських гір перегукуються на далекій віддалі, від кручі до кручі, над широченними міжгір'ями, над глибоченними безоднями.

„Виходить, то не омана, — думав Артур: — невже справді жива істота?"

Тут привид зник. За хвилину жінка з'явилася вже над краєм тієї кручі, де на підгір'ї росло Артурове дерево. Юнак побачив живе сотворіння, жінку. З цілого вигляду, з одягу знати було, що то справжня горянка, звикла до загрозливих троп.

Це була чарівна юнка. Вона дивилась на нього співчутливо й здивовано.

— Чужинцю! — мовила вона нарешті. — Хто ти є, звідкіля тут узявся?

— Я справді чужинець, — по якій хвилі ледве промовив Артур, підводячись настільки, як це можливо було в його становищі. — Ранком вийшов з батьком та провідником із Люцерна, обидва лишились щось із півмилі звідціля. Може ви, — скричав юнак, — повідомите їх, що мені не загрожує жодна небезпека? Батько страшенно повинен турбуватися...

— Гаразд, — відповіла дівчина: — а втім, я гадаю, мій дядько, або хто з родичів уже їх відшукав і проводить сюди. А може от вам потрібна допомога? Чи ні? Вас не поранило? Не забило? Нас злякав струс скеляної брили. А-а... он де вона лежить... яка величезна...

Молода швайцарка так близько підійшла до самого краю безодні, байдуже в неї заглянувши, що Артурові знову потьмарилось в очах.

— Що вам таке? — запитала дівчина, побачивши, як він зблід. — Ви хворі, мабуть?

— Ні, я тільки трохи забився... мені туманіє в голові... І мені стало млосно, як я побачив вас так близько над краєм.

— Тільки й того? — всміхнулася юнка. — Юначе, я не більше спокійна й не в більшій безпеці в палаці дядька мого, ніж на краю проваллів, що проти них це — дитяча іграшка. А ти ж, я бачу з слідів, заліз сюди самим краєм безодні, що з неї завалилася брила — з чого ж слабість така? Такі долаючи шляхи — ти маєш право називати себе горянином!

— З півгодини тому я б міг називатися ним, — відказав Артур, — але навряд тепер я наважусь коли привласнити собі таку назву.

— А ти не бійся. Стає млосно? Це цілком звичайне явище, що іноді бентежить і затьмарює зір найхоробрішим і найдосвідченішим. Сміливо лізь стовбуром дерева до його середини й тоді легко перестрибнеш на площинку, де я стою. А далі — жодної не може стріти небезпеки чи труднощів дужий, спритний і мужній юнак.

— Я справді дужий, мужній та спритний, — промовив Артур, — але, хоч як мені соромно, мушу сказати відверто — від моєї сміливости в цю мить немає й сліду. Але ні, я не хочу, щоб ви соромились співчуття до бідолахи-мандрівника. З мене ніколи ще не був боягуз.

Дівчина співчутливо й стурбовано дивилася, як юнак обережно дерся вподовж дерева, що стриміло сливе прямовиснр з скелі й гнулось під його тягарем; ось він стає, нарешті, ногами на скелю. Тепер тільки переплигнути на кручу, де молода швайцарка.

Однак, це зовсім не так просто й легко, як видавалося, — перестрибнути похмуру безодню, де на дні бурує й кипить скажений потік.

Артурові тремтіли коліна. Обважнілі ноги не хотіли рухатись далі. В одну мить він увесь ослаб. Хто зазнав такої, як він, небезпеки, ніколи не забуде почуття слабкости, що потім охоплює цілу істоту. А тим щасливим, хто в таких обставинах ніколи не бували — годі його збагнути.

Дівчина зрозуміла його стан. Враз усвідомила собі можливі наслідки — і їй стало за нього моторошно. І вона зробила те, що мусіла зробити, єдине, що могло вплинути.

Дівчина легко плигнула з кручі на стовбура. Спритно, мов пташка, втрималась на ньому. Тоді — одна мить — і вона, плигнувши вдруге, опинилась знов на попередньому місці. Потім того, простягнувши Артурові руку, сказала:

— Моя рука — опора слабка. Але сміливо стрибнувши, ти можеш на неї покластися, як на бернські стіни.

І вона не помилилась. Сором переміг. Ні, він і руки не візьме — рішуче відмахнувшись, Артур стрибнув. За мить він стояв на площинці поруч своєї спасительки.

Схопити руку й припасти до неї вустами на знак щирої подяки та пошани, був Артурів перший, цілком природній рух. Юнка не виявила протесту. Вона не вважала за потрібне сперечатися про такі дурниці на височенній скелі, на площинці п'ять футів завдовшки й три завширшки над бурхливим грізним потоком, що дико завивав сотні футів під ними.

III

Прокляття вам, срібло і злото!

Чи не для вас слабка людина

Несе ярмо й ганебні кайдани...

Життя ж дорожче, ніж металю дзвін.

В жадобі ж золота з далеких країн

Ризикуючи життям, через моря широкі

До торговельних міст стікаються потоки

Жагучо-жадібних людей...

(Гасан).

Артур Філіпсон та Анна Геєрштейнська, опинившись так близько віч-на-віч, обидва збентежились. Артур побоювався, чи не матиме чарівна спасителька його за боягуза.. А дівчина — може з яких особистих властивих їй самій мотивів, а може й тим, що так близько стояв юнак, якому вона, мабуть, врятувала життя.

— Тепер, — озвався, нарешті, таки Артур, — я мушу вернутись до батька. Життя, яким навік зобов'язаний вам, варте нині чогось тільки тому, що я можу допомогти батькові...

Йому урвав мову звук рога. Добувався з того місця, де він попрощався був з батьком. Артур озирнувся туди. Площинка, якої він хоч частину бачив, повиснувши на дереві, звідціля зовсім сховалася.

Дівчина мовила на те:

— Мені нічого не варто знову перестрибнути на стовбура й глянути, чи не видно ваших друзів. Та коли ж певна, турбуватися нічого. З ними вже надійні провідники. Ви чули ріг? Він сповіщає нас, що мій дядько, або хто з родичів їх знайшов, і нині вони прямують до Геєрштейну. Коли хочте, я вас можу провести туди, а вже мій дядько Арнольд не пустить сьогодні вас далі...

Вона глянула на нього. А що Артур мовчав, вона провадила далі:

— Ви не хвилюйтеся: ми тільки змарнуємо час, шукаючи ваших супутників, а вони з того місця, де, як ви кажете, залишили їх, раніше за вас потраплять до Геєрштейну. Отож, ідіть за мною! А то, глядіть, я ще подумаю, що вам набрид такий провідник.

— Раніш набридне мені життя, що ви його врятували своїм провідництвом! — скричав палко Артур і повернувся йти за нею.

Вони рушили. Артур крадькома глянув на дівчину і ще раз відчув глибоку радість мати такого ґіда.

Вона була легка, граційна й вродлива, і її вбрання вигідно це підкреслювало: типове вбрання швайцарських горянок. Верхній одяг не такий вузький, щоб цілком вирізнялися форми — на це не дозволяли суворі звичаї країни — але й не надто широкий, дуже зручний ходити та бігати горами, спадав тільки до половини литок, показуючи чудові ніжки. Взуття — сандалії з загнутими догори носками, реміння й застібки з срібними перснями. Стан підперізував різнокольоровий шовковий пояс, гаптований золотом. Під плащем іншого кольору сукня, спереду вирізана, відкривала сліпучо-білу шию. Ще білішою вона видавалась, мабуть, від контрасту з обличчям, злегка засмаглим від сонця та повітря. Проте, смаглявість і трохи не меншила краси жвавого личка красуні, і віяло від неї здоровою силою. Довге русяве волосся розсипалося кучерями. Сині очі, приємне обличчя, ціла постава виявляли одночасово довірливість і рішучість. Немов світилася в очах дівоча душа — надто чесна, щоб підозрівати що лихе, надто благородна, щоб лихого боятись. На кучерях була невеличка шапочка; вона, власне, не так закривала голову, як доводила не абиякий смак: гарне з чаплі перо — звичай усіх горянок — , і тоненький золотий ланцюжок разів п'ять обвивав її, застібнутий великим, теж золотим медальйоном.

Таке було вбрання, а сама дівчина — трохи вища ніж на середній зріст, поставна, скидалась вона більш на Мінерву, ніж на горду Юнону, чи пристрасно пишну Венеру. Високе відкрите чоло, граційна й гнучка, дужа, але легка хода — ось така була юнка.

Він дивився на неї; посувались уперед. Дорога стрімка та нерівна, але не міг він мати її за дуже небезпечну, надто після тих проваллів. Це була та сама тропа, що посунулась від завали. Від струсу вона й тут трохи попсувалася, але швайцарців мало обходили рівні та добрі шляхи. Поспішаючи хутчій уперед, юнка зайшла в розмову, і від неї Артур довідався, що оця дорога, кружка, десь сполучається з тропою, якою допіру утрьох вони йшли. Виходить, коли б він та його супутники вчасно збочили, вони не зазнали б трагічної пригоди.

Тепер посувалися трохи віддалік від потоку, але гуло підземним ревом, гуркотом сповняло їм вуха.

Коли це — стежка враз завертає. Просто перед ними в далечині старезний замок. Казковий краєвид, чи не найчарівніший на цілу країну.

Стара невелика Геєрштейнська вежа не мала ніяких особливих архітектурних прикрас. Але вона була грізна й велична на краю протилежного берега річки, яка навпроти самого кута скелі, де височіли руїни, вирувала водоспадом на сто футів заввишки й зривалась у провалля. Ненастанно реве водоспад, над ним вежа стара, над самим краєм немов схиляється частина скелі. Тодішнім у феодальній Европі звичаєм, головна частина — могутній чотирьохкутник. Зруйнована вершина мальовнича від найрізноманітніших башт, круглих, чотирьохкутніх, то геть завалених, то майже цілих, — химерний і мудрий везерунок на тлі похмурого неба.

Головна брама, — до неї з вежі збігали сходи, — виводила колись на моста, що сполучав замок з тим берегом, де нині стояли Артур та його білява проводирка. Від того серед ріки, навпроти водоспаду, залишилась одна арка, ні, одна сторона арки з великого каміння. За давніх часів арка правила за підставу в під'ємному мості, широкому й такому довгому та тяжкому, що спускаючи його, треба було важити на добрі підпори. Щоправда, невелика вигода, бо ж коли моста й піднімали, однаково була змога перелізти до брами цим вузьким кам'яним шляхом.

Та путь цей завширшки мав півтора фути. А коли б і доліз хто до проходу, де непохитна брама, де залізні ґрати, де легко стріляти з веж та мурів, де кидали стріли, де шпурляли камінням, де можна було лити розтоплене оливо на ворога вниз, на зухвальця, хто наважився б наблизитись до Геєрштейну такою страшною дорогою — його б життю був край. Яка ж тут загроза залогам?!

А нині замок зруйнований. Немає під'ємного мосту. Немає спускних ґрат. Відкритим переходом, вузьким кам'яним шляхом від берега до берега раз-у-раз снують краяни; вони вже призвичаїлись і не відчувають страху.

Артур, мов добрий, знов натягнутий лук, оживав. Ну, певно, він не з таким цілковитим спокоєм, як його проводирка, йшов за нею слідом. Вона легко, мов сарна, просувалась вузьким нерівним камінням, до того ж слизьким від. ненастанних дрібних бризків сусіднього водоспаду. Він таки неспроможен був оцінювати красу небезпечної переправи в близькому сусідуванні з водоспадом, що пекельним ревом сповняв вуха обидвом юнакам. Він намагався туди й разу не глянути, щоб, бува, знов не потьмарилось у голові від гомінливого гуркоту хвиль, що падали з високого порогу в бездонну, здавалось, безодню. Але силкувався тамувати своє хвилювання, сором бо його брав: ну що, як покаже себе боягузом там, де дівчина така спокійна. Артур почував, він мусить довести їй, який є навсправжки. Отож приборкав свій острах, ступав твердо. Спираючись обережно на гострого костура, пройшов за юнкою страшним мостом, опинився з нею біля брами й пішов угору напівзруйнованими сходами.

Тоді вони вийшли на також геть порізаний руїнами простір. Раніш то був двір перед вежею. Вежа здіймалась у небо темна й хмурна. Обоє похапцем проминули вкриті мохом, плющем, дикими ростинами руїни й крізь головну браму дикого замку вийшли далі.

І з цього боку замок над усім височів. Тільки ж узгір'я тут розкинулось стрімким похилом, мов фортеційний вал, обриваючись над річкою прямовисною скелею. Навкруги рясно поросли чагарі й молоді дерева.

За молоденьким гайочком місцевість враз мінялася.

Пологим схилом на південний схід забігали ґрунта, і головне, що одразу впадало в очі — величезний із колод будинок, простий, без жодних прикрас. Навколо шопи, повітки, клуні, стайні, а в небо знімається широким стовпом сірий дим. Просторий розкинувся овочевий сад, далі вільшняк, а там принадно пишались каштани. А трохи віддалік десятини на чотири зеленів виноградник. Нині в Швайцарії виноградарство взагалі вже не диво. Але за тих далеких часів хіба що вряди-годи хто заможніший та освіченіший міг віддавати йому належну увагу.

На буйних луках випасалась добірна череда, — гордощі й багатство швайцарців-горян. Влітку худоба скубла траву на підгір'ї Альпійського пасма; на осінь її заганяли сюди: ближче ховатись під осінню негоду. Он ягнята спокійно п'ють насолоду соковитої травиці; неподалік високі дерева зелениною й тінню сповняють привабний сільський краєвид. А ген-ген срібніє маленький струмочок. В ньому виграє відблиск сонця, що прогнало туман. Ручай тече між мальовничих пологих берегів, а там далі зникає під рясними хащами, потім знову з'являється, вигинається туди й сюди, і мов неохоче покидає, нарешті, спокійний край. Як юнак від веселих мирних дитячих розваг кидається в бурхливий вир життя, так ручай, кінець-кінцем, вливається до скажено-шумливого потоку. Того грізного потоку, що ревучи витікав із гір, ударявся об кручу, де старовинна вежа, і стрімголов мчав у провалля; там замалим не загинув Артур.

Артур увесь горів хутчій побачитись з батьком, але мимохіть спинився на мить. Душа схилялася у подиві, ледве йняв віри очам: грізний жах — і така безмежна спокійна краса! Обернувся назад, на вежу Геєрштейн, на ту скелю... Пересвідчився: не сон і не мариво — неподалік дика пустеля, тривожна, страшна. Артур пильно вглядався. Тепер бачив, знати, що ця видимо з великими труднощами оброблена людськими руками місцина дуже невелика проти пустельних гір. Вони становили височенну їй огорожу, з геть голих скель, подекуди вкритих дрімучими сосновими лісами гір, лісами давезними, лісами сивими, старими, як світ. А вдалині в сяйві кривавої заграви горів рожевими блисками величезний льодовик; а там, іще вище над замерзлою поверхнею льодового моря, мовчазні велично зносились гострі верховини безконечних гір, де вічні сніги.

За кілька хвилин охопив Артур зором усі простори, всі далі. Коли раптом на маленькій галяві перед фермою він побачив кількох чоловіка, і перший — його батько. Пізнав одразу: хода, одежа, шапка, — то був батько, що його якийсь час перед тим Артур уже не сподівався був бачити.

І він радісно поспішив за своєю проводиркою.

Ось вони зовсім наблизились. Попереду назустріч швидкою ходою до нього — батько. Поруч літній чоловік, на зріст майже велетень. Проста, велична постава, гідна славетніх земляків Вільгельма Теля, Штавбахера, Вінкельріда та інших славних швайцарців, що минулого сторіччя їхня хоробрість і сила оборонили їхню свободу, незалежність їхньої батьківщини.

Ввічливий Арнольд Бідерман дав знак іншим лишитись позаду. Він розумів, що свідки зайві: батька й сина зустріч дуже схвилює. Ті спинилися, вдаючи, немов їм дуже цікаво розпитувати Антоніо. Ще крок — І ледве Анна встигла сказати Артурові:

— Цей старий — мій дядько, Арнольд Бідерман, а юнаки — мої родичі!..

Батько й син стали віч-на-віч. Тактовний Бідерман відійшов з небогою осторонь. Він спитав її, як усе було трапилось, сам інколи кидав погляд на Філіпсонів. Але все сталось цілком не так, як він сподівався.

Філіпсон-батько пристрасно любив свойого сина. Хотів вкоротити собі віку, коли гадав, що втратив його, не міг жити без нього. Яких же променистих радощів зазнав, побачивши його живого й здорового! А проте, Арнольд Бідерман не бачив ні палких обіймів, ні патетично-схильованих поз.

Як і кожен англієць, Філіпсон добре ховав палкі почуття під холодним стриманим виглядом. Зразу як побачив молодика, він прискорив ходу, але, наблизившись, притишив. Спинився і майже докір, а не батьківська ніжність, прозвучала в його тоні:

— Артуре, я дарую тобі, але скільки печалі ти мені сьогодні завдав!

— Батьку, — відказав молодик: — пробачте, Я вчинив вам тяжку кривду: тільки ж вірте, я сподівався, — так вийде на краще.

— Дякуй, сину мій, долі, що роблячи краще й слухаючись самого себе, ти дивом уникнув страшного загину. Артур на те відповів:

— Цим зобов'язаний я ось кому, — він шанобливо показав на Анну.

— Я складу їй подяку, коли дізнаюсь, як можу її віддарувати. Але, Артуре, чи гідно чоловіка, щоб йому допомагала жінка, коли це він має жінкам ставати в допомозі?

Артур спустив очі долі. Він аж зашарівся.

Арнольд Бідерман, що все чув, зробив крок уперед і промовив:

— То не сором, юначе, що ти послухав поради, чи що тобі допомогла унтервальденська дівчина. Знай, наш вільний край, його свобода — однакова заслуга і його дочок, як і його синів. А ви, шановний гостю, дожили сивого віку, то ж чимало вже бачили й мусите знати: часто дужого рятує слабший, а гордовитого — тихий і покірливий.

— Я принаймні знаю, — ґречно на те англієць, — що не слід без потреби сперечатись із господарем, який мене люб'язно прийняв під свою стріху.

І ласкаво глянувши з глибокою любов'ю на сина, він повернув із усіма до будинку. За кілька хвилин спокійно вступив у розмову з Бідерманом на якусь зовсім сторонню тему.

Артур мав нагоду уважно роздивитись Бідермана. Мужня й невимушена постать дивно поєднувала старовинну простоту та грубу величність. Вбрання було схоже на одяг молодої Анни.

Поверх нижньої одежі, багато коротшої, ніж у дівчини, до колін, — щось на зразок теперішньої сорочки з вирізом тільки на грудях. Високі немов чоботи на ногах, стан підперізує пояс з буйволового реміння, з срібною застібкою, а на голові шапка з куниці, також прикрашена сріблом. Просте вбрання, немов усе з вовни гірських вець та з футра забитих на ловах звірів. А проте, увесь вигляд власника примушував усіх ставитися до нього з великою пошаною. Якже могло бути інакше скрізь, де він з'являвся, за тих войовничих часів? Високий на зріст, дужий, широкий у плечах, товстелезні м'язи, мов Геркулесові, йому виступають на тілі. І відкрите чоло, відвага та мужність у синіх очах.

Він ішов, навколо сини й родичі, покірливі, з повагаю, — він проводир. Дорогою розмовляв із старшим Філіпсоном. А юнаки пильно поглядали на Артура. Час од часу питали півголосом Анну, про що — він не чув; відповідала коротко й нетерпляче. Вони на те чим-раз більше сміялись, і Артур не міг не подумати, що глузують із нього. Розумів, однаково ж реготали б із кожного, хто не спроможен перейти краєм безодні так твердо й безстрашно, мов вулицями в місті. Проте його опала гризота, тим молодикові тяжча, що була тут ця дівчина. Даремно намагався потішати себе; адже юнка жартів не поділяє, вона поглядами, здається, й словами тим докоряє своїм юнакам. Але болем стискалося серце: може ж то тільки людяність?

— Вона також повинна почувати призирство до мене, — міркував собі Артур. — То спричинилась звичайність, що ховає зневагу під машкарою милого співчуття. Бо ж що вона знає за мене? А те, що бачила .. Ех, коли б їй знаття, який то я хоробрий і відважний! — гордо докинула думка, — отоді то вона більше б мене поважала...

Тут увійшли мандрівники до оселі Арнольда Бідермана. Вони опинилися.в просторій залі, одночасово ідальня й вітальня — де вже все було наготовлено до обіду. Зацікавлено розглядались навколо. По стінах висіло хліборобське знаряддя та причандалля до ловів. Але старому Філіпсонові, скоро звів голову, одразу впали в очі шкіряні лати, довгий важкий келеп та двоєручний меч. А поруч укритий порохом, невичищений, забутий шолом із забралом. Почорнілий на ньому вінець золотий, зверху яструб — безліч здогадів враз заснувало в голові англійського гостя.

Обізнаний із історією швайцарської революції, був певен того, що перед ними трофей предавніх воєн між горянами та їхнім колишнім паном-феодалом.

Попросили до столу. В кімнаті одразу стало завізно. Сюди зійшлись чисто всі, хто жив під Бідермановою стріхою. Численне товариство взялось до смачного обіду. Давали баранину, рибу, різні молочні страви, а тоді найулюбленіші ласощі — м'ясо диких кіз. Господар припрохував гостинно й невимушено, просив чужинців довести своїм апетитом, що вони такі вдоволені з його частування, як йому того хтілося. Він розмовляв із старшим подорожнім, а всі, юнаки та інші, їли мовчки.

Вже наприкінці обіду повз велике вікно майнула чиясь постать Артурові видалося, що на всіх, хто бачив її, вона справила велике вражіння.

— Хто то був, ви не бачили? — поспитав Бідерман тих, що сиділи навпроти.

— Наш кузен Рудольф, — хапливо відказав йому син.

Всі молодики, видимо, а надто Арнольдові сини, з того страшенно зраділи, а батько родини зовсім, здавалося, настрою такого не поділяв, поважно й спокійно промовив:

— Ваш брат у других — що ж, прошу до гурту, запросіть но його сюди.

Тройко юнаків скочили на рівні ноги, кожен наввипередки хтів перший стрінути молодого гостя.

Той увійшов — високий, вродливий і жвавий. Густе темне кучеряве волосся, вуса на колір такі самі, тільки ще темніші, на голові маленька шапочка насунута на бік. Вбрання мало такий самий вигляд, як і Арнольдове, але сукно тонке, німецьке, й коштовні добірні прикраси. Один рукав темнозелений, химерно обкладений галунами, погаптований сріблом, а цілий одяг яскраво червоний. З-за поцяцькованого золотом пояса стримів із срібним держалком кинджал. Типові середнєвічні чоботи з довгими загнутими догори носками, а навколо шиї золотий ланцюг з великим золотим медальйоном — ось і увесь брат у других Арнольдових синів, Рудольф фон Доннергуґель.

Миттю його оточили всі Бідерманові сини. Знати було, вони мали його за привідцю. І то справді його наслідувати вважала за потрібне вся швайцарська молодь. Ходу, одяг, рухи й думки переймав кожен, хто додержував владної моди, — тут чепурун був незаперечний ватажок.

Але Артур Філіпсон помітив ще дещо. З цілого товариства — двоє й на думці не мали так запопадливо, з такою пошаною панькатись із отим молодиком. І це безперечно — Арнольд Бідерман не гаряче й не прихильно привітав юного бернця, — з Берну бо родом був господарів небіж.

Юнак витягнув з кешені запечатаного пакета, — з глибокою пошаною дав до рук Бідерманові, і немов сподівався, що ось дядько прочитає папери й з цього приводу щось йому скаже.

Але той і в гадці не мав. Попросив його сідати й пообідати з ними. Рудольф ввічливо відійшов і сів біля Анни, — ґречно йому поступився місцем один Арнольдів син.

А дівчина також, — помітив Артур, — зовсім байдуже поводилась з гостем. Той так упадав, усяково намагався припасти їй до вподоби! Де б їсти, як годиться, а він куди там — щось тільки й думає, видно, на неї.

Артур бачить, він їй шепоче. Та глянула на гостя і .щось коротко кинула. А втім, один мододий Бідерман, він сидів по другу руч од Рудольфа, — балаканину, очевидячки, охоче підтримав, і обидва зареготали, а дівчина збентежилась і з досади зашарілась.

Артур розгнівався.

„Коли б один із них трапив мені до рук десь на рівній площинці, кроків на десять завбільшки! — міркував роздратовано. — Тільки ж

навряд щоб на цілу країну знайшлася така велика р......сцина; а я б добре наклав горянинові! Перестав би мені ж......и. І як дивно — такі нечемні нетяги поруч такої вихованої, ввічливої дівчини. Але! дурниці ж! Що можу я мати до її краси, що ......ить мене їхнє виховання! Адже вранці — в путь і ніколи їх ......обачу". Тимчасом господар загадав принести вина. Великі келихи з дубового дерева — простягнув чужинцям, тоді Рудольфові.

— Хоч ти, небоже, — мовив йому, — звик, я знаю, до кращого, а наше вино з невистиглих, тільки й того, що геєрштейнських лоз. І за хвалину докинув, вдаючись до Філіпсона-старшого:

— Ні, ви тільки уявіть, чи йметься ж то віри, — є в Берні особи, хто виписує вино собі, на власний спожиток, аж із Франції та Німеччини!

— І мій дядько ставиться дуже неприхильно до цього, — озвався Рудольф; — але ж чим тут зарадити! не скрізь же розкидані такі щасливі виноградники, як у Геєрштейні, який взагалі дає все, чого тільки бажає серце, все, чого заманеться людським очам.

1 він глянув на красуню-сусідку, а що вона вдавала, немов комплімента не зрозуміла, то він похмуро провадив:

— А от наші громадяни, хто має яку зайвину, не вважають, що то нерозсудливо міняти її на вино, краще за наше, гірське. Проте, з нас будуть ощадніші люди, як накладем свою руку на барила з бургундським вином. Платитимемо ж тоді — за самий перевіз.

— Тобто, небоже? — перепитав Арнольд Бідерман.

— Але ж, шановний дядьку, — йому на те бернець, — з привезених листів ви знаєте, що Союз наш мабуть оголосить Бургундії війну...

— А, так тобі відомий зміст моїх листів? — перехопив старий. — Ну й дива! Ще доказ того, як змінились часи, і в Берні, і в нашому Швайцарському Союзі. Що ж, наші старі вже всі повмирали? Бо коли мої земляки змушені закликати на пораду хлопчаків, що їм ще молоко на губах не обсохло...

— Е, дядьку, що це ви, — збентежено сказав молодик. — Бернський сенат та Народня Рада, — почав він виправдовуватись, — тільки дозволяють юнакам знати їхній рішенець; адже ми виконуємо його... Голова, що думає, може покластись на руку, яка підносить меча...

— Хай! Але не раніш, ніж настане хвилина замахнутись на вдар! — суворо одрубав Бідерман. — Та такі у вас члени нашої Ради — виголошувати таємниці державних справ прилюдно взагалі, та при чужинцях подруге?!

Бідерман страшенно розсердивсь.

За хвилину сказав трохи лагідніш:

— Йди, Рудольфе, та всі ви, юнацтво, починайте гри. Ні, ти. молодче, лишайся, — хитнув на Артура, який одразу встав і собі, — до гір ти не звик, треба відпочити.

— Даруйте мені, господарю, це не так, — озвався Філіпсон-старший. — Ми в Англії за найкращий відпочинок, коли змагає кого втома від якогобудь руху, маємо нові знов вправи, новий рух. Отож, коли юнацтво не заперечує, хай мій син також візьме участь у їхніх ігрищах.

— Гаразд, хоч гадаю, сили тут будуть нерівні, та дарма — нехай грають, коли ви цього хочете.

Уся молодь вийшла із залі. Подались на площинку, що перед будинком. Анна та ще декілька жінок посідали на лавці. Вони мали рішати, хто похвалиться найбільшою спритністю й силою.

Незабаром двоє старих почули знадвору гомін і веселий сміх. Господар узяв пляшку з вином, налив келиха свойому гостеві, решту вилляв собі й сказав:

— В ті літа, шановний чужинче, коли кров холоднішає і почуття притупляються, трохи вина жвавить розум і дає сили тілу. Але я майже бажав би, щоб виноград ніколи був не з'являвся на землі. Останніми бо роками я на власні очі бачив, як мої земляки впивались вином, мов німці, і то були вже не люди, а свині, нездатні ні почувати, ні мислити, ні навіть рухатись.

— Так, цей порок, — відповів Філіпсон, — я помітив, шириться по . вашій країні, де, як чув я, раніше, років сотню тому, його зовсім не знали.

— Авжеж! І тому це ще неприємніше. Щоправда, тоді в нас дуже мало виробляли вина, ніколи його не привозили, ніхто не мав коштів купувати будь що, чого не дає наша власна долина. Але війни, перемоги... Разом із славою вони дали нам багатство. А як на мене, принаймні, ми кращі були й без того, й без іншого, коли б не те, що разом прийшла — і свобода. А втім, хоч одну вигоду я бачу. Торгівля інколи приводить до наших самотніх гір якого чоловіка, як от ви, шановний гостю; з розмови давно дібрав, ви людина досвідчена та розважна. Не подобається мені в земляках моїх нахил, що росте день-у-день, до всіляких дрібниць, які ви, купці, розвозите. Проте одверто признаюсь, ми, прості горяни, багато більше навчаємось од таких, як ви, подорожніх, ніж могли б того здобути сами. Ви казали, їдете до Базелю, а звідтіля до табору Карла Бургундського?

— Так, шановний господарю, тільки ми безпечно зробим цю путь.

— Чому б ні? Ось посидьте тут днів із два або три: я сам поїду тим самим шляхом. Тоді ви зможете вже ні за що не дбати. В мене буде надійний і вірний провідник, а ви, натомість, розповісте про країни, за які мені треба довідатись більше, ніж знаю. От, як вам моя пропозиція?

— Надто велика мені вигода з такої комбінації, щоб міг відмовлятись. Але чи можу я запитати, яка мета вашої подорожі?

— Я допіру звів на карб Рудольфові його поведінку, — озвався Бідерман, — що він говорив за справи нашого Союзу так необережно при цілій родині. Але ви — інша річ. Від такої розсудливої людини нідочого ховати ці новини; однак ви незабаром десь би довідались. Так от вам відома, певна річ, взаємна ненависть між французьким королем Людовіком XI і бургундським герцогом, що його прозивають — Карло Сміливий. А побувавши в обидвох країнах, як з вашої розмови я зрозумів, ви, звичайно, знаєте причини ненастанних чвар, що незалежно від особистої ненависти двох державців роблять з них непримиренних ворогів. Людовік, — ніхто в світі не доскочить його в політиці та хитрощах, — вживає найможливіших заходів. Роздає величезні кошти членам наших бернських сусід, більше, надсилає цінності до скарбниці цього кантону; збуджує жадобу грошей у старих, розпалює шалену відвагу молоді, робить усе — втрутити бернцік у війну з герцогом! А Карло, той навпаки, чинить саме так, як тільки міг би мріяти Людовік XI-ий. Наших бернських сусідів та союзників не задовольняє, як нас, краян Лісових Кантонів, скотарство й хліборобство: вони великою мірою торгують. І от тій торгівлі бургундський герцог раз-у-раз стає на заваді. Жорстокість та насильство його васалів по прикордонних містах напевно відомі й вам.

— Це так. їх усі мають за гнобителів...

— Отож новина вас не має вражати... Один державець щедро обдаровує, другий гнобить і чинить насильства. Горді з своїх попередніх перемог, прагнучи ще й ще більшити політичний вплив та ширити землі, Берн та міські кантони нашого Союзу, що голос їхніх освічених представників завсіди важить більше в Раді, ніж голос, наших лісових краян, мають охоту знов повоювати. Війна — слава звитяжців, політичний вплив, зміцнення держави такий попередній досвід швайцарців.

— Так, так, господарю, слава! — у захваті перехопив Філіпсон. — Не диво, що відважне юнацтво ваших кантонів прагне нової війни.

— Але, любий гостю, то не мудро ви кажете. Успіх в одчайдушному подвигу не є ще підстава до необміркованих вчинків. Нам на що краще придалася б слава колишніх гучних перемог. Ми тоді воювали за волю, — мали право, мусіли здобути гору над ворогом. Невже ж тепер славним швайцарцям битись для нових земель?! Чи може для французького золота?!..

— Ваша правда, — вже спокійно відказав купець. — Але пам'ятайте, що ви піднімаєте меча проти неправди, проти утисків від Бургундії.

— Е, мій друже, нас, краян Лісових Кантонів, найменше обходить торгівля, що їй віддають стільки уваги бернці. Проте сусідів та союзників ми підтримаєм, тим паче, що справді це ж повстати проти гніту бургундського герцога, що накладає руку на нашу свободу. І вже вирішено — від нас поїдуть уповноважені до Карла Сміливого — будем вимагати, щоб він відмовився своєї сваволі. Головна Рада, що була зібралася в Берні, призначила й мене до цього посольства. От мета моєї подорожі. Так поїдьмо?

— Дуже приємно мені б їхати в вашому товаристві, господарю, але я людина щира й скажу вам: навіть бистрий погляд на вас кинувши, кожен скаже, ви певніше скидаєтесь на провозвісника війни, аніж на післанця миру.

— Я можу також зауважити, — йому швайцарець на відповідь, — ваша мова та почуття більше мають спільного з мечем, ніж з купецьким одягом.

— Справедливо. Я раніш узяв до рук меча, — Філіпсон посміхнувся: — і дуже можливо, даю перевагу мойому колишньому реместву багато більшу, ніж на те дозволяє розважність.

— Я зрозумів Іде одразу. Але ви, мабуть, бились проти чужинців. А я брав участь у борні за свободу.

Філіпсон схилив голову. Торкнувся рукою чола, мов людина, що їй раптом збудились найтяжчі спомини.

— Ох, — промовив, — ваші слова роз'ятрили мій пекучий біль. Який нарід може знати лихо Англії, не відчувши його на собі?! Чиї очі зрозуміють, не бачивши іншої країни, де були б такі чвари?! Край виснажує боротьба двох запеклих ворогів — двох партій. По всій Англії — на південь, на північ, на схід і на захід — битви, битви, — скрізь битви. Без числа, без ліку трупів, мільйони ешафотів у крові. Навіть до ваших спокійних долин, напевно, долинули чутки, що в Англії — громадянська війна.

— Я справді пригадую, — промовив швайцарець, — Англія позбулася своїх володінь у Франції через криваві внутрішні війни, що тривали багато років. За колір Троянди — адже так? Проте цьому вже край!

— Та, здається, так, — стримано відповів Філіпсон. Хтось постукав у двері. Господар сказав:

— Увіходьте.

«Двері розчинилися й на знак пошани вклонившись, як завсіди молодь до старших в цій пасторальній країні, до кімнати вступила чарівна Анна Геєрштейн.

IV

Ось лука він узяв, того, що змалку

Йому знайомий був. Тоді почав

На нього роздивлятися уважно.

І з нього глузували деякі:

Він, мабуть, і не вперше лука бачить!

Напевно, луки продає цей хлопець,

Чи, може, ще й краде?!..

Красуня підійшла з напівсоромливим, напівповажним виглядом, що так личить молодій господині, коли вона й бентежиться трохи, й немов пишається, збираючись виконати який важливий обов'язок. Вона прошепотіла щось потай свойому дядькові.

— Чом же лінтюхи не могли виконати свойого доручення сами. чом не з'явились сюди попросити, а послали тебе? Коли б що путнє, вони б забивали тим вуха мені на сорок голосів — така скромна швайцарська молодь за наших днів.

Анна схилилась і знов зашепотіла. Він пестливо гладив їй кучеряве волосся,

— Бутішольцького лука? — здивувався Бідерман. — Хіба юнаки так вже набралися сили з минулого року, коли жоден не міг його натягнути? Але прошу, он він висить із трьома стрілами. Хто ж він, той розумний, хто береться того, чого зробити, безперечно, є неспроможен?

— Син цього джентльмена, дядьку. Він не міг взяти гору ні в біганині, ні в іграх з кидним камінням, ні в інших розвагах. То й викликає їх змагатися верхи та натягнути довгого англійського лука.

— Їздити верхи, — мовив поважний швайцарець, — годі там, де немає коней, а коли б і були, — жодної місцини для гонів. А от лука англійського — ми йому можемо дати, бо це в нас е. Он зніми з стіни, бери три стріли й од мене скажи юнакам, що той, хто натягне його, зробить більше, ніж могли зробити Вільгельм Тель та славетній Штавбахер.

Анна підійшла до стіни брати лука. А Філіпсон докинув:

— Коли міністрелі дозволяють красуням на таку роботу, — хіба що тільки в тому випадкові, як це маленький лук Купідонів.

— Е, киньте за це, — жваво озвався Арнольд, хоч мимохіть посміхнувся. — Досить з нас міністрелів та мандрівних мінезінґерів, вони добре набридли нам з того часу, як довідались, що тут можна раздобутись на гроші. Швайцарка повинна співати самих баляд та веселих гірських пісень.

Тимчасом Анна зняла лука, що потребував такої нелюдської сили. Мав він понад шість футів завдовшки. Забрала стріли й лагодилась одійти.

Філіпсон попросив дозволу глянути на зброю. Взяв до рук і почав уважно роздивлятись.

— Яке чудесне дерево; я на цьому знаюся добре. За моїх часів не раз доводилося мати в руках такі луки. Колись я так легко б його натягнув, як дитина тоненького прутика.

— Ну, ми застарі, щоб як хлопчаки вихвалятись! — кинув на нього незадоволений погляд Арнольд. — Віднеси лука, Анно, братам і скажи, що той, хто натягне його, переможе Арнольда Бідермана! — він скоса позирнув на худорляве, але м'язисте тіло англійця, а тоді подивився на свою могутню постать.

Помітивши те, Філіпсон посміхнувшись сказав:

— Згадайте, господарю, що добре володіти зброєю не так треба сили, як мистецтва та спритности. — Тоді вже інакшим тоном додав: — Але найбільше мене дивує, що я бачу лук Матвія Донкастра, який жив не менше як сто років тому. Він уславився своєю зброєю, надто луком, що їх нині ледве може натягнути навіть і англійський стрілець.

— Як довідалися ви ім'я цього майстра? — здивувався Арнольд.

— А ось знак та ініціяли його наймення: їх він ставив на кожному лукові. Дивно, дивно, що я тут знайшов таку зброю! І як добре вона збереглась!

— Бо його завжди натиралося воском та маслом і трималося в порядкові, як трофей славетного дня. Навряд щоб вам справила приємність його історія, бо той день, що я кажу, був фатальний для вашої країни.

— Е, байдуже, — відказав Філіпсон, — моя країна так багато дістала перемог! її діти можуть спокійно слухати про якусь там одну поразку. Але я не знав, що англійці воювали в Швайцарії!

— Не як нація ціла, — відповів Бідерман. — Але за життя ще мойого діда ось що було сталось. Численний загін із різної різноти, але найбільше англійці, нормани та гасконці зробили наскок на Арґау й на сусідні місцини. Перед вів славний вояка на ймення Інґельрам де-Кусі; він мав щось проти австрійського герцога. І от він почав побпіль руйнувати австрійські володіння та землі нашого Союзу. Його салдати хоробрі й жорстокі, деякий час сиділи без діла, — тоді бо скінчилась ворожнеча Франції з Англією, — а війна ж була їхня стихія. І вони залюбки шукали її в наших долинах. Повітря мов полум'ям узялось від їхньої зброї і сонце потьмарилось від лету їхніх стріл. Скільки шкоди нам, скільки лиха! Ми програли кілька битв.

Він замовк і сумно схилив старечу голову. Тоді провадив далі:

— Але ось, нарешті, ми зійшлись з ними під Бутішольцем. Кров вершників змішалась з кров'ю їхніх коней... Високий горб укрив людські та конячі кістки — його й досі називають Англійська могила.

Тривала мовчанка. Хвилини за дві Філіпсон сказав:

— Хай легка їм буде земля! Коли винні були, — розплатились життям. Хай сплять собі з миром!

— Так! Хай сплять з миром вони та всі інші хоробрі мужі! Мій дід воював у цьому бою. Відтоді цього лука ретельно зберігає наша родина.

Але раптом за вікнами здивовані крики. Бідерман устав.

— Треба піти подивитись, як там наші молодики.

Він пішов із кімнати, за ним гість і собі.

На дворі зчинився запальний та галасливий шарварок. Всі вкупі говорили, кричали, сперечались. Артур стояв віддалік, байдуже спираючись на спущеного лука. Побачивши старого, молодь трохи почала стихати.

— З чого тахий ґвалт? Родіґере, — сказав Бідерман, — ну, як справа з луком?

— Він натягнув його, батьку, й улучив у ціль. Сам Вільгельм Тель не робив таких трьох пострілів зряду.

— Це випадок, звичайнісінький випадок, — скричав бернець. — Жодна сила людська не могла б такого зробити, а він, слабкий хлопець, що нічим себе не виказав, і поготів!

— Почекайте, так що ж він зробив? Тільки не всі разом... Кажи ти, Анно, — маєш найбільше здорового розуму, — в чому ж річ? Дівчина дуже збентежилась. Нарешті відповіла:

— За ціль, як звичайно, був голуб на палиці. Всі, крім чужинця, стріляли в нього з усіх своїх луків. Жоден не влучив. Тоді я принесла бутішольцького лука, запропонувала своїм родичам; вони відмовились. Сказали, що зброя, заважка для вас, ще більших труднощів завдасть їм.

— Справедливі слова, — сказав Арнольд — ну, а далі! — Тоді чужинець натягнув лука. А перед тим, щось написавши на папірці, дав мені його до рук.

— І стрельнувши невже він улучив?

— Він спочатку ще, — сказала дівчина, — відсунув палю на сорок сажнів далі...

— Дивно, — перехопив старий, — це вдвічі проти нормальної віддалі.

— ...а тоді натягнув лука, неймовірно прудко пустив одну по одній три стріли, що перед тим були в нього за поясом; перша розтрощила палицю, друга розрубала мотуза, а третя забила бідолашного голуба, що вже злітав у повітря.

Старий остовпіло дивився на них, не ймучи віри своїм власним вухам. Нарешті, він ледве вимовив з подиву:

— Якщо ваші очі справді це бачили... Але що ж це? Ще ніхто не стріляв так у наших Лісових Кантонах.

— Я знову кажу, — тут скрикнув Рудольф Донергуґель, — це в кращому разі випадок, якщо тільки не маємо справи з нечистою силою.

— А що ти скажеш, Артуре? — посміхаючись запитав його батько. — Це як, випадок?

— Батьку, вам немає потреби доводити, що це така звичайна справа кожному англійському стрільцеві. Я говорю це не для брутального та зарозумілого юнака, а відповідаю господареві. Рудольф Донергуґель каже, ніби я напустив їм на очі туману, або то звичайний випадок. Щодо чар, — прошу: ось палиця, ось мотуз та птиця. Можна й помацати, — додав він іронічно.

По хвилевій мовчанці додав:

— А випадок — хай допоможе нам шановна Анна Геєрштейн; на тому папірці — є доказ. Раніш ніж натягнути лука, я відзначив собі три цілі і в них саме потрапив.

— Покажи, люба, папірця, — сказав старий, — і ти скінчиш змагання.

— О, ні, благаю вас, шановний господарю, — жваво метнувся Артур: — то тільки невдалі вірші, адресовані самій господині.

— Дозвольте мені зауважити, що написане для очей моєї небоги, можуть чути й вуха мої.

Він відібрав Анні папірця. Вона зашарілася. Бідерман страшенно здивувався, літери були такі гарні.

— Жоден сен-галенський писака краще не втне. Дивно, — знову сказав, — рука, що так уміє поводитись із луком, виводить таке гарне письмо. І справді — вірші. От тобі маєш! Чи не переодягнені це міністрелі?

І він уголос прочитав:

«If I hit mast, and line, and bird, ¹) An English archer keeps his word. Ah! maiden didst thou aim at me, A single glance were worth the three».

¹) Коли влучу в стовпа, мотуза та птицю — додержує слова англійський стрілець. — О, дівчино, що була ласкава до мене! Твій погляд один за всі три постріли дорожчий!

— Рими напрочуд, юначе, — похитав головою старий, — ними легко напустити на дівчину туману. Нічого, нічого, в вашій країні такі звичаї, я не звертаю уваги.

Тоді він поважно вдався до Рудольфа:

— Мусиш визнати, небоже, чужинець справді заздалегідь визначив собі ціль і дав влучні постріли.

— Було б по-дурному заперечувати, що постріли влучні. Але якою ціною? Чари, чари й чари!

— Соромся, Рудольфе! Схаменися, нарешті! Чи то ж годиться, щоб заздрість брала гору такій хоробрій людині, як ти. Ти мав би давати приклад моїм синам — розсудливости, стриманости та справедливости.

Рудольф пік рака. Більше не зважився вимовити й слова.

— Оправляйтеся, діти, поки сідатиме сонце, а ми підемо перейтися. Як ви на це, гостю? Вечір розкішний. Філіпсон старший охоче пристав.

— Було б дуже приємно оглянути руїни над водоспадом. Є щось величне в них, і ця велич мирить нас із нашим лихоліттям. Багато промовляє і нагадує, що пращури, може бути й розумніші й могутніші, мали, проте, свій клопіт, своє лихо, як от і ми зазнаєм...

— Ну то й ходімо. Нам є про віщо погомоніти...

Старі повільною ходою подалися геть. А тут, перед будинком — знову гомін і галас, веселощам кінця-краю нема.

Артур забув про невдачі; підбадьорений успіхом, заходився знов до національних швайцарських ігор. І йому повелося. Юнаки, що допіру з нього глузували, тепер мали молодого англійця за людину гідну пошани.

Але Рудольф Донергуґель... О, той почував себе якнайгірше. Йому дуже дошкуляв суперник як на очі родичів, а може бути й чарівної кузини. Гордий швайцарець гірко відчував своє приниження. Дядько розсердився, товариші, які вважали його за ватажка, поважатимуть менше, а може й те... може й дівчина... і то все через якогось хлопчиська, що не міг перейти з скелі на скелю без допомоги від Анни.

Роздратований вкрай підійшов він до Артура. Вдаючи, немов щось каже про гру, він, голосно вигукуючи, одночасово кидав пошепки інші слова:

— Ернестова стріла перелітала повітрям, мов сокіл на здобич... — А тоді глузливо зашепотів:

— Ви, купці, продаєте рукавички, — як, поодинці, чи тільки подвоє?

— Я не продаю однієї рукавички, — з притиском відказав Артур, одразу зрозумівши. Його давно вже брав гнів на цілу Рудольфову поведінку і біля столу, й надворі. — Поодинці — не продаю, але ніколи не відмовляюсь мінятися нею.

— А, ви мене зрозуміли, я бачу. Дивіться ж на ігри, поки я говоритиму, щоб кому не спали на думку які підозри. Ну, ви бистріший на розум, ніж я сподівавсь. Але коли ми поміняємось рукавичками, — як кожен поверне собі свою?

— Добрим мечем!

— Озброєні, чи так, як стоїмо?

— А хоч би й так, як стоїмо, — відповів Артур. — Я не маю кращого вбрання за те, що на мені, ані кращої зброї, ніж меч, І цього, гадаю, досить цілком. Призначте час і місце.

— Старий двір Геєрштейнського замку... На світанкові... Але на нас звертають увагу... Програв свій заклад, чужинчє, — додав він уголос байдуже, бо Ульріх кинув кия далі за Ернеста. — Ось рукавичка моя на знак, що не забуду за пляшку вина.

— А ось і моя, я залюбки її з вами вип'ю.

Отак підчас, дарма що шумливих, але мирних розваг двоє запальних юнаків, давши перемогу над собою сліпій безпідставній ворожнечі, призначили лихе побачення.

V

......Я любив селянське

Просто життя. Ревіння череди,

Що ввечері додому йде... Немудрі

Сільські розваги на рясній травиці

Під вітами зеленими... Повірте,

Ніколи не потрапить там отрута

До келиха веселого.

(Anonymous)

Арнольд Бідерман та Філіпсон-старший ішли поруч. Їх цікавили політичні стосунки Франції, Англії та Бургундії, й навколо того крутилася розмова.

Але ось вони вийшли на двір старого Геєрштейнського замку. Серед безлічі руїн самотньо верховіла теж давня зруйнована вежа.

— Це був чудесний міцний замок свойого часу, — озвався Філіпсон.

— І хоробре могутнє покоління його посідало. Історія графів Геєрштейн біжить десь аж до найсивіших часів Гельвеції. їхні вчинки завсіди йшли разом з їхнім родом. Але кожна велич доходить свойого краю, і скинувши пута, вільні люди топчуть тепер ногами руїни февдального замку, що перед ним у ганебному ярмі раби мусіли знімати шапки, коли не мали охоти здобути кари, як уперті бунтарі.

— Я бачу, — промовив купець, — на стіні цієї вежі — герб, очевидячки, цієї родини. Яструб на скелі — мабуть тим так і зветься — Геєрштейн?

— Так, це старовинний девіз цього роду. І справді, він відображує назву замка та ймення лицарів, що ним володіли.

— А от іще я помітив у вас у будинкові шолома з таким самим знаком. Видимо, — трофей перемоги швайцарських селян над панами з Геєрштейну, що ви його зберігаєте, як і англійського лука на пам'ятку про Бутішольцьку битву.

— Ні! Коли Швайцарія скинула з себе ярмо февдального рабства, і баронські та графські палаци справедливо знищено, зруйновано дощенту — Геєрштейн спіткала інша доля. І це тому, що кров давніх власників маєтку тече в жилах того, кому він належить і нині.

— Як розуміти вас, Бідерманє? Хіба ж замок не ваш — адже ви натомість попередніх владарів?

— А-а!.. Ви, очевидячки, мислите, що власними руками плуга ведучи, я не можу походити з старовинного роду! В Швайцарії нас багато горян з такого походження, і немає ніде старовинніших родів за ті, що їхніх нащадків здибаєте в нашій батьчівщині. Але вони сами своєю волею відмовились від усіх прав февдальної влади. Вони вже не вовки в отарі, а вірні сторожі, вірні брати, що дбають за всіх підчас миру й захищають усіх за часів війни.

— Але, — не міг вернути до тями здивований Філіпсон, — ви ж маєте інше наймення. То Геєрштейн, а ви...

— Арнольд Бідерман, до ваших послуг, — відповів старий. — Але коли докладніше обізнання може справити вам приємність, прошу: варт мени тільки одягнути старого шолома, або ще легше, на шапку увіткнути саме соколяче перо — і я називаюся Арнольд Геєрштейн. Цього ніхто й не відбирає мені. Але я виганяю на пасовисько худобу, я сам засіваю та бороню лани. О, ви дуже здивовані? Але історія коротка. Ось слухайте.

На мить він замисливсь. Трохи згодом почав:

— Мої предки володіли Геєрштейнським маєтком. Тоді він незрівняно був більший. Як і всі інші февдали, вони іноді боронили підданців, так, зрідка, а здебільшого завжди пригноблювали й визискували їх. Але дід мій, Генрік Геєрштейн, приєднався до збройного повстання проти Інґельрама де-Кусі та його мандрівного війська; а коли відновилася війна з Австрією і багато февдалів перейшли під прапори імператора Леопольда, він пристав до їхніх ворогів. Бився в перших лавах і досвідом та мужністю багато спричинився до перемоги швайцарців під Зембахом. Тоді забито Леопольда, тоді загинув квіт австрійського лицарства. Мій батько Велівальд так само вчинив. Близько зійшовся з унтервальденським урядом, дістав право називатися — громадянин, і так багато зробив, що його обрано на ляндамана Республіки. Мав він двох синів — я та молодший брат мій Альберт. Мавши, так би мовити, два титули, він. хотів, щоб з нами цього вже не трапилось. Щоб з нас були вільні унтервальденські громадяни. Але тут він мусів покластися й на наше особисте хотіння. Доречі, за Альберта. Коли він дійшов дванадцять літ, батько взяв обох нас із собою в невелику подорож по Німеччині. Вся пишнота й розкоші на нього вплинули зовсім інакше, ніж на нас обидвох. Усякі дурниці, нічого не варта пиха, що тільки стомляють, блиск розкішного життя багатирів йому видались мов найвища земна велич. І батько замислив таке. Він сказав нам, що мені, як старшому синові, приділяє Геєрштейнський маєток, крім ділянки найплодючішої землі, цілком достатньої, щоб дати братові мойому засоби до життя. Але слізьми сповнились Альбертові очі.

— Невже я не буду, — скричав він, — граф, а звичайний горянин серед унтервальденських пастухів? Ні, батьку, я шаную вашу волю, але вволити не можу. Як можна відсахнутися своїх прав? Геєрштейн є маєток імперський, і закони дають мені рівну частину. Якщо брат мій буде граф Геєрштейн, а хоч би й ні, я однак буду ним! Хай, удамся, навіть, до самого імператора, але не пристану на те, щоб з примхливої забаганки однієї людини, хоч то й батько мій, мене позбавлено титула та прав сотні предків!

Як розгнівався батько:

— Іди, честолюбче, іди до ворогів твойого краю. Дай привід їм утрутитися в справи його. Проси державця, хай стане на заваді твойому батькові виконати свою волю. Іди й ніколи не з'являйся мені на очі.

Альберт люто щось мав відповідати, але я заклинав його — «мовчи, мовчи», і сказав батькові:

— Я завсіди кохався в горах, а не в долинах. Іти пішки краще, ніж їхати верхи. Я щасливий у сільському житті мирного громадянина, не зношу пишноти німецьких вельмож. Мені чужа ця нерівність, хочу бути як усі — вільний швайцарський громадянин. Я хочу бути громадянином Унтервальденської Республіки! Хіба ж з вас, мій батьку, цього не досить? А коли Альбертові так кортить з доброго дива вийти на Геєрштейнського графа, — хай виходить! То турбота буде його.

І батько трохи посперечався, а тоді, кінець-кінцем, поступивсь. Хай! Адже хоч один син буде справжній громадянин Унтервальденської Республіки. І ось — моє поле, мої луки, ось мій дім, і називають мене сусіди — Арнольд Бідерман...

— А що Бідерман означає, я гадаю, людину гідну, щиру та громадську, то нікого не знаю, хто мав би на ім'я це більше права за вас! — мовив Філіпсон. — Але кажіть, прошу вас, коли вам це не тяжко, дальшу історію вашого роду.

— Мені тільки трохи лишилось додати. Мій батько по цьому розподілі незабаром помер. Брат мав інші маєтки в Швабії та Вестфалії й тому тільки вряди-годи відвідував замок. А тут був управитель. Його васали ненавиділи. Коли б не мій на нього, хоч потроху, хоч інколи, вплив, мої земляки б витягнули його з цього Яструбового гнізда, і йому довелося б не краще, ніж то був би яструб. Одверто кажучи, коли брат потрапляв таки до Геєрштейну, з того нічого не лекшало нашим громадянам. Чув бо вухами й бачив на очі свойого посіпаки, жорстокого управителя Шрекенвальда. На мене уваги не звертав, і я вмовляв його даремно. Мав мене за дурня, що принизив славний рід. Зухвалий і недобрий у кожній дрібниці, він і сам, і своїх слуг примушував носити павове перо — то символ австрійського дому. А це ж тяжка образа моїм землякам. Але то пусте, а от скільки кривди й знущання, скільки тяжкого гніту!..

Ну, а я? Одружився з моєю Бертою, вона давно померла. Мав шість синів: п'ятьох ви бачили. Альберт також одружився з вестфадьською шляхтянкою. Мав одну дочку — Анну Геєрштейн. 1 от між Цюріхом та нашими Лісовими Контонами спалахнула війна. Цюріхські брати збожеволіли — склали угоду з Австрією. Все, що міг, зробив імператор — використати таку сприятливу нагоду, змагання між самими ж таки швайцарцями. Він заохочував усіма можливими засобами переходити на його сторону. І з Альбертом йому повелось. Той не тільки озброївся за імператора, а й навів до палацу австрійських салдат. І от військо з лютущим Італом Шрекенвальдом геть спустошило всі околиці.

— Тяжкі обставини склалися вам! — мовив Філіпсон. — Ваш брат...

— Так! Дуже тяжкі. Брат був в імператорській армії. Особисто, щоправда, я не став з ним віч-на-віч. Але я бився з розбишаками та грабіжниками, з звірюкою Шрекенвальдом. Мені не завжди йшлося гаразд. Коли мене не було, управитель спалив мій дім та забив молодшого сина, що став був боронитись... Поле винищили мені, отари перебили... Проте, кінець-кінцем, із загоном унтервальденських громадян я взяв Геєрштейнський замок. Союз потім приділив його мені. Я не згодився, звичайно. Тоді ухвалили його зруйнувати. 1 мені, признаюся, приємніш бачити геєрштейнські руїни, бо ніколи забуття не зітре мені з пам'яті того лиха населенню, що звідти походило.

— Я вас цілком розумію. Не зовсім певен, скажу одверто, що і я, англієць, так само б учинив. Але якже ваш брат?

— О, він скаженів. Заприсягся відмовитись нашого кревного зв'язку, відшукати мене в бою й забити. І ми справді потім брали участь обидва у Фреєнбахській битві. Він не помстився, бо його поранено стрілою. Ну, а потім того я ще брав участь у кривавій Мон-Герцельській битві, потім ще в інших, що примусили Цюріх-схаменутися, а Австрію піти з нами на мир...

А як закінчилась тринадцятилітня війна, наша Рада присудила Альбертові на все життя вигнання. Коли оголошено вирок, він поставився до нього з призирством. Ось тільки одне є, що доводить, ніби він, проте, якось прив'язаний до батьківщини, і хоч дихає на мене чорним вогнем, а таки віддає належне.

— Заприсягаюсь, справа стосується вашої небоги!

— Так! Відгадали. Кілька років тому сюди добулися чутки, ніби брат мій зажив великої ласки при імператорському дворі. А ще трохи згодом ми довідались, що через якийсь там переворот, як це завсіди буває при дворах, він позбавивсь усього, більше, його заслано. І ось незабаром, десь років із сім минуло з того часу, я вертаю з ловів за рікою, йду двором, що оце ми допіру бачили. Коли чийсь ніжний голосок по-німецькому:

— Дядьку! Згляньтесь на мене!

— Я озирнувся. З руїн виходило дівча літ на десять. Боязко наблизилось.

— Дядьку! — скрикнуло, склавши маленькі рученята, і смертельна блідота вкрила їй обличчя, де в кожній рисочці був страшний переляк.

— Чи то й справді я тобі дядько, дівчатко? — кажу я їй. — А коли так — чого ж боїшся мене?

— Бо ви на чолі лютого люду, що проливає шляхетну кров! Дуже вона мене здивувала.

— Як тебе на ймення? І хто тебе такого навчив? Чого ти тут?

— Мене привів Італ Шрекенвальд.

— Італ Шрекенвальд? — я здригнувся, це ж він бо мені сина відняв.

Тут голос із руїн, мов глуха із печери луна:

— Італ Шрекенвальд! — і з засідки вийшов він сам. Я мав у руці обковану залізом кияку — що мав робити, або що зробили б ви?

— Я б забив гадюку на місці! — скричав англієць.

— Я так і хотів. Але його прислав же до мене брат. І біля мене стояло дитя! А він же до того беззбройний. Може бути й одвага його багато сприяла, що він лишився живий.

— Васал благородного й славетного графа Геєрштейна, — сказав нахаба. — Знай волю твойого пана. Зніми шапку та слухай уважно.

— Годі! — кричу я. — Досить, що я не заб'ю його післанця. Швидче кажи й тікай!

— Альберт, граф Геєрштейн, твій і мій володар, — казав Шрекенвальд, — зайнятий війною та всілякими важливими справами, посилає до тебе дочку свою, Анну. Матимеш честь дбати за неї доти, доки заманеться йому взяти її назад. На утримання приділено прибутки з Геєрштейнського замку, що ти незаконно привласнив собі...

— Шрекенвальде! — скричав я на нього. — Я не принижу себе, я не питаю, чи так звелів говорити тобі мій брат, чи це твоє власне нахабство. Анну я заберу, буду за батька дитині й вона матиме все, що їй треба. Геєрштейнські маєтки пішли до держави, самий замок зруйновано, як ти бачиш, і чимало завинив у цьому ти сам. Але де я, там стріне притулок і Анна, буде мені за дочку. А тепер — тікай, коли любе тобі життя. Небезпечно говорити з батьком тому, на чиїх руках кров сина його.

Розбишака пішов геть. Зник — і позбувся я муки: я ж трохи не кинувсь на нього. Повів небогу до себе й вона незабаром пересвідчилась, що я ніякий їй ворог. Навчив я дочку всіх гірських звичаїв та вправ і вона може сміливо змагатись з усіма дівчатами нашої долини. Розумна, відважна, вихована й слухняна. А добра яка! Ми всі з неї пишаємось. Я певен, що уряд до Анни поставиться добре; ми ніколи не караємо дітей за вчинки їхніх батьків.

— Але й сами ви подбаєте за небогу, адже так? Це надзвичайна жінка. Я маю поважні причини бажати, щоб вона знайшла гідну пару собі.

— Я частенько міркую над цим, любий гостю. Я був би такий щасливий, якби вона одружилась з яким моїм сином, але кревний зв'язок, та й батькові її це було б дуже тяжко. А той молодик, Рудольф Донергуґель... Він хоробрий і його там у себе шанують. Але честолюбний, жадібний на пишноти... І вдача дуже погана, дарма що добре має серце. А втім — що ж, Анну від мене забирають. Брат, він сім років не пам'ятав немов за її існування, — тепер надіслав листа, щоб я відвіз її до нього. Ви ж читати вмієте, у вашому реместві це доконечна потреба, — прошу: ось лист! Холодний, але не має того нахабства, з яким розмовляв колись від його ймення зі мною той розбишака-післанець. Читайте!

Купець, взявши до рук листа, уголос прочитав:

«Брате, дякую тобі, що подбав за мою дочку. Вона в тебе була у безпеці, а де-інде їй, може, довелося б погано. Ти дав їй усе — інакше вона могла б зазнати великих злигоднів. Тепер прошу тебе вернути її мені. Сподіваюсь, з неї вийшла вихована та гідна жінка, ладна забути звичаї швайцарської селянки і набратись вишуканих манер дівчини високошляхетного роду. Прощавай! Дякую тобі за турботи, хотів би винагородити за це, коли б на те моя змога. Але ти нічого не потребуєш з того, що можу я дати, ти відмовився від панського становища й звів кубелечко собі там. де не долітають життьові бурі. Лишаюсь твій брат

Геєрштейн».

— О, — сказав Філіпсон, — листа адресовано графові Арнольду Геєрштейнові, прозваному Бідерманом. Ага... В приписці вас просять відіслати дівчину до двору Карла Бургундського! А взагалі лист мені показує автора гордовитого, що вагається між спогадами за попередні образи та подякою за нове. Виходить, мова його колишнього післанця була просто нахабство васала, що вихопився з власною люттю, ніби то виконуючи волю свойого февдала.

— Я теж так обидвох зрозумів.

— І ви гадаєте відвозити цю дівчину до батька, не знаючи, в якому він стані, чи спроможен дати їй щось? Бідерман жваво сказав:

— Адже він її батько! Цим сказано все, Я не відсилав її досі, бо не мав безпечної нагоди. А що тепер до Карла їду я сам, то й вирішив узяти Анну з собою. Там переговоримо з братом, довідаюсь, що має він на увазі для неї, й може бути переконаю, щоб вона знову вернула сюди. Ну, ось я вам розповів одверто за цілу свою родину. А тепер, ви ж людина мудра та розважна, мусите ось що послухати. Адже знаєте, як юнаки та юнки мають нахил до розмови, сміху та жартів між собою, від чого часто збуджується поважніше взаємне почуття, що його називають коханням. Я сподіваюсь, коли ми помандруємо вкупі, ви навчите вашого сина, що Анна Геєрштейн для нього мрія є безнадійна.

Купець почервонів з досади, чи може якого іншого почуття.

— Я не напрохувався до вашого гурту. Ви мені сами пропонували. Коли син мій та я збудили до себе, які підозри, — ми залюбки попрямуєм окремо.

— О, не гнівайтеся, шановний гостю! Коли я пропонував вам їхати вкупі, гадав, — батькові це може й не дуже приємно чути, — тихий, слабенький юнак, надто боязкий та соромливий, щоб на нього дівчина звернула увагу. Але я помилився. Натягнув лука — ми вважали, що це неможливо, — пише вірші, і видима річ, він взагалі хоробрий та видатний молодик. Батько Аннин — жорстока людина, а мені шкода Анни. Коли б цей юнак її покохав, могли б бути дуже небажані їй наслідки. Тепер — по-щирості — ви їдете зі мною, чи ні?

— А це вже як хочете ви, шановний господарю. Можу тільки зауважити, що таке почуття аж ніяк не відповідає моїм намірам і мойому бажанню. Я, звичайно, не можу ручатися за сина. Але він має поважний обов'язок і йому не до кохання швайцарських чи німецьких дівчат... хоч хто б то вони були! Моєї поради він прислухається добре, дуже шанує та любить мене. Отож як хочте...

— Годі, годі! Так їдьмо укупі! Мені так приємно мати розумного супутника.

Потім господар запитав купця, чи тривка на його думку спілка між англійським королем та Карлом Бургундським.

— Ми багато чули, — казав швайцарець, — про дужу армію, що з нею король Едвард має намір відібрати назад колишні англійські володіння у Франції.

— Цілком певен, що мої земляки гаряче бажають увійти до Франції і спробувати відвоювати Нормандію, Майн та Гасконію; вони завсіди належали Англії. Тільки сумнівно, щоб розпусний узурпатор, який зве себе королем, зумів це зробити. Едвард IV, звичайно, хоробрий і досі завжди перемагав у всіх своїх численних битвах. Але відколи кривавою дорогою занісся так високо, він більше розпусник, ніж відважний вояка. Можна заздалегідь пророкувати, що навіть надія повернути багаті володіння не примусить його проміняти м'яку розкішну постелю в Лондоні з шовковими простирадлами та пуховиками й солодкі звуки лютні на тверде ложе у Франції та голос сурм!

— Наше щастя, — мовив Бідерман. — Адже якби Англія та Бургундія розпорошили Францію, як це трохи-трохи не сталось колись, тоді Карло легко б задовольнив свою ненависть до нас, до нашого Союзу.

Вони знов наближались до будинку. Там уже не гри, а танки. Анна Геєрштейн вела перед із чужинцем, річ цілком природня,~бо ж він гість, а вона господиня; проте старі ззирнулися, немов пригадавши попередню розмову.

Анна Геєрштейн спинила танки й підійшла до дядька.

Щось сказала йому. Тоді зараз же всіх попросили до хати — вечеряти.

Переважно давали рибу з сусідніх річок та озер. Величезна чаша з так званим «прощальним» напоєм обійшла навкруги. Перший ковтнув був господар, тоді торкнулась губами небога, а потім всі, хто сидів за столом, по черзі, — спочатку гості, далі свої.

Так мало споживали вина тоді швайцарці, — пізніше їхні звичаї зазнали сумної відміни, коли вони зав'язали ближчі стосунки з країнами, де переважали розкоші.

По вечері гостей відвели до спального покою. Філіпсони лягли обидва на одну постіль.

І незабаром увесь геєрштейнський будинок міцно заснув,

VI

Як птануть битися могутні вороги —

Це дві страшні бурхливі водотечі,

Дві хуртовини люті...

Старий Філіпсон міцно спав. Артур обережно, щоб його не розбудити, підвівся з ліжка. Хоч, власне, коли б той і розплющив очі, це б нічим не загрожувало: батько звик, що син уставав раніше, сам дбаючи за все, що треба наготувати перед дорогою.

Артур узяв меча й потихеньку вийшов з кімнати.

Побачення з запальним швайцарцем він не міг відкладати. Артур опинився перед будинком. Займалась зоря чарівного осіннього ранку, ранку швайцарських гір.

Сонце ледве торкнулось промінням вершини найбільшого велетня гірського пасма. Довгі тіні падали на вогку траву. Трава хрумтіла під ногами юнакові — знати вночі був мороз. Але Артура на цю мить найменше цікавила краса ранкової зорі. Він поправив пояса, що за ним стримів меч, затягнув міцніше застібку й подався на призначене місце.

За тієї войовничої доби виклик на герць був обов'язок; відмовитись від нього — неможливо. І хоробрий Артур мусів притишити своє внутрішнє почуття протесту, що з ним він завжди ставився до такого ганебного звичаю. Артур ішов весело й радісно, або принаймні так могло видаватись.

Швиденько проминувши поля та хащі, що між Бідермановою оселею і Геєрштейнським замком, він увійшов на старе подвір'я з протилежної від потоку сторони. І майже одночасово його велетень-супротивник — здавався ще вищий та дужчий у блідому ранішньому світлі — з'явився на мосту, Рудольф прийшов іншою дорогою.

За спиною бернцеві висів величезний двоєручний меч із клинком на п'ять футів завдовжки. Таких мечів майже скрізь уживали швайцарці. Бо вони розрубували сталеві лати німецьких вояк і добре боронили гірські переходи. Саме такий велетенський меч висів Рудольфові Донергуґелеві, кінцем його б'ючи по п'ятах, держало вистромлюючи над лівим плечем багато вище за голову. Він тримав другого такого самого меча в руці.

— Ти вчасно! — закричав він Артурові.

1 гучний його голос добре вирізнявся під рев водоспаду.

— Але я так і гадав, ти не маєш двоєручного меча. Ось Ернестів! — він кинув на землю того, що тримав був у руці. — Не зневаж його, чужинче, — мій родич ніколи не подарує. Або мойого бери, як він на твою думку кращий.

Англієць тільки здивовано дивився. Він не знав, що робити з такими мечами. Нарешті промовив:

— Той, кого викликають, має, — по всіх країнах так, — право вибирати зброю.

— Але змагаючись у швайцарських горах, треба вживати й швайцарської зброї. Хіба ж наші руки для того, щоб воювати складаними ножиками?

— А наші не звикли битися косами! — відрубав Артур. І крізь зуби І промовив: — „Usum nou habeo", я не вмію поводитись із такою :зброєю.

— Може ти вже жалкуєш? — гукнув Рудольф. — Коли так, признавайся, боягузе, й іди спокійно додому. Кажи хутчій, замість цитувати латину, мов якийсь писарчук.

— Ні, задавако! Я нічого не прошу! Тільки нагадаю тобі битву І між пастухом та велетнем, де перший переміг із зброєю багато відміннішою. Я можу битися тим, що я маю. Мій власний меч боронитиме мене, як і завсіди дотепер.

— Гаразд! Але потім мені нічим не докоряй! Я пропонував тобі однакову зброю. А тепер мене слухай. Наш герць буде не на життя, а на смерть, — під акомпанімент водоспадного реву. Так, старий гуркотуне, — подивився він униз, — ти давно ж не чував приємного брязкоту зброї. Озирнися туди, чужинче! Бо коли ти загинеш, я кину тіло твоє в його води.

— А коли ти загинеш, пишако, я поховаю тебе й над могилою повішу твойого меча, а на камені вирізьблю напис: „Тут лежить бернське ведмежа, що його забив англієць Артур."

— Нема такого каменя в Швайцарії, дарма що вона вся із каміння, де б міг зробити такого ти написа. Готуйся!

Англієць кинув спокійний і уважний погляд на місце, де вони мали битися. Трохи рівного простору, а то руїни.

„Мені здається, — снувала йому думка, — людина, що знає як поводитись із своєю зброєю, знає замах клинка свойого й має мужність серця — не може боятися, що суперників меч на два фути довший».

Так міркуючи він силкувався запам'ятати, як дозволяв на це час, всі подробиці цієї місцини. Став посеред двору на просторому місці, скинув з себе плаща й вийняв меча.

Рудольф спочатку гадав, що його супротивник тендітний юнак. Збирався повалити його першим ударом. Але молодикові впевнені рухи примусили швайцарця замислитись. Його зброя важка, поспішати не треба. Бо ворогові може бути вигода з того, — він виглядає і сміливий, і уважний.

Рудольф витягнув із піхов величезного, через ліве плече, ножа, — на це пішло чимало часу. От Артурові б скористуватись із цього, — але де там: почуття своєї гідности не давало йому почати напад раніш, ніж наготується ворог. І англієць непорушно стояв, поки на сонці виблиснув довжелезний меч, поки той вимахнув ним разів із чотири, мовляв, ось який він важкий, і як я ним ловко орудую. Потім супротивник спинився на такій віддалі, що міг дістати Артурового клинка, тримаючи обома руками меча з піднятим догори лезом і перехилившись трохи наперед. Англієць — навпаки — узяв зброю однією рукою й тримав її нарівні з обличчям, поземо. Напоготові —рубати, колоти, відбивати вдари!

— Коли, англійцю! — сказав швайцарець, як вони так з хвилину простояли один проти одного.

— Довший меч починає перший!

Він не скінчив ще цих слів, — Рудольф, піднявши меча, пустив з жахливою, як на вагу й величину його, швидкістю. Та не дурно покладався Артур на свій гострий зір та на спритність. Легко відскочив убік — і вдар промчав мимо. Раніш, ніж швайцарець устиг знов зброю підняти, його поранено. Щоправда не важко, в ліву руку.

Роздратований з невдачі та з рани, Рудольф чимдуж розмахнувся, нарешті, мечем і дав суперникові кілька зряду з усіх сторін ударів з такою силою, так швидко, що коли б не виїмкова Артурова звинність — відбити, відскочити, ухилитись, йому довелося б погано. Кожен міг розколоти найміцнішу скелю. Артур мусів нахилятись, відступати, скакати туди та сюди, а то закривати себе якою руїною. Але він чекав кожну мить твердо й уперто хвилини, коли осатанілий ворог утомиться, або необережним ударом дасть йому змогу самому напасти. І справді, скажено наскакуючи, швайцарець спіткнувся об велику каменюку в високій траві й не встиг отямитися — його добре вдарено по голові. Від рани захистила підбита сталлю шапка. Швайцарець скочив і люто кинувся в новий бій. Але молодому англійцеві здавалося, що той тепер дихає важче й удари його обережніші.

Вони билися далі. Коли — над брязкіт зброї, над шум водоспаду розлігся владний, суворий голос:

— В ім'я вашого життя — годі!

Враз спустили обидва мечі. Може бути, вони не дуже сумували з несподіваної перешкоди. Адже битва мусіла скінчитися смертю.

Перед юнаками гнівний, насупивши брови, стояв Бідерман.

— Як, хлопці? Ви, гості Арнольда Бідермана і ганьбите його оселю!? Дикунський вчинок, що більше личить диким вовкам, ніж людським сотворінням.

Поруч нього виріс Філіпсон:

— Артуре! — закричав він. — Ти збожеволів! Чи тобі приділені обов'язки маєш за такі незначні? Віддаєш час на сварку та на бійку з першимліпшим сільським забіякою?!

Молодики стояли мовчки, поглядаючи один на одного, спершись на свої мечі.

— Рудольфе Донергуґелю! — сказав господар. — Віддай меча мені, голові цієї родини й начальникові цього кантону.

— Я у всьому скоряюся вам, — відповів Рудольф; — на ваш наказ кожен горянин виймає та складає меча. І він подав свою зброю.

— Заприсягаюсь, це ж той самий меч, що ним батько твій Стефан бився під Земпахом, після славетного Вінкельріда. Який сором піднімати його на чужинця. А ти, юначе... — повернувся він до Артура, але одночасово старший Філіпсон загадав:

— Сину, віддай вдеча Бідерманові!

— Це зайве, батьку, тепер, — жваво озвався юнак: — я вважаю, наша сварка скінчилася. Хоробрий юнак запросив мене сюди, очевидячки, спитувати мою відвагу. Щодо мене, я цілком визнав його мужність і добру в цьому науку. Сподіваюся, він також лихого слова не скаже за мене. Гадаю, ми, навіть, надто довго билися, коли важити на дурницю, що спричинилась до цього.

— Так, надто довго для мене, — відверто визнав Рудольф. — Зелений рукав мойого убрання так узявся червоним, немов би побував у руках найкращого фарбаря. Але від щирого серця я вам дарую, чужинче. Ви свойого вчителя добре повчили, і він це забуде не скоро. Коли б такі були всі англійці, мій дядьку, навряд високу насипапи б ми ту Бутішольцьку гору.

— Рудольфе! — засяяло Бідерманові, обличчя, — я завсіди знав, що ти великодушний не менше, ніж запальний та легковажний. Молодий гостю, — сказав швайцарець до Артура, — коли в нас кажуть — сварку скінчено, її більше не відновлять ніколи. Ми не плекаємо помсти, як людність східніх долин. Так край, мої діти?!

— Ось рука моя, чужинче! — вийшов Донергуґель. — Ти навчив мене, як битись мечами. Поснідавши, ходімо до лісу, я покажу, натомість, як треба полювати. Коли тобі нога матиме наполовину досвіду проти руки, а око половину твердости твойого серця — жоден ловець не доскоче!

Артур на це щиро пристав.

Всі повернули до дому. Дорогою старі почули, як хлопці весело розмовляли про лови, мов би й не було між ними жодної сутички.

— Оце гаразд! — сказав Бідерман. — Я завжди пробачу запал, коли хлопець має мужність визнати свою помилку й щиро помиритися.

— А проте чимало лиха б вони накоїли, що б ви, шановний господарю, вчасно не довідались. А справді, яким побитом так змогли запобігти?

— То вже моя мила небога. Анна помітила, як юнаки обмінялись рукавичками. Е, жіноча спостережливість — велике діло! От поки ж то хто з моїх хлопців що запримітив би...

— Я, здається, бачу її, он — на узгір'ї. Тільки дівчина наче ховається, — сказав Філіпсон.

— А-а.. То вона хоче пересвідчитись, що все вийшло на добре.

— А знаєте, мені б дуже хотілось висловити вашій небозі мою щиру подяку. Я все не наважувався...

— Прошу, тепер — найвідповідніша хвилина! — і Бідерман голосно гукнув на дівчину.

Анна стояла віддалік на горбі напівзахована серед кущів. Почувши дядька, вона зійшла вниз і попрямувала назустріч старим. Коли вона підійшла до них, Бідерман поздоровавшись промовив:

— Шановний друг і мій гість хоче з тобою говорити. Філіпсон озвався привітно:

— Буває, ми, купці, не можемо зразу сплатити борги. Але ми цілком справедливо вважаємо, що людина, яка їх не визнає, не гідна пошани. Отож прийми подяку від батька, що його сина ти врятувала. І не раз, а двічі... Не відмовся, ось, — він вийняв невелику коробочку й відкрив її, — сережки! Це перлини, але коштовні, незвичайні...

— Тим то, — перехопив Бідерман, — вони їй цілком нідочого. Потім того, такий коштовний подарунок взагалі... він же зменшить ваші капітали.

— Пробачте! Я вибрав найвідповіднішу річ віддарувати вашу небог