Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Альманах      Головна



Карл Штернгайм.

БУЗЕКОВ.



Коли замірів ранок святкового дня водохрещів, Крістоф Бузеков, поліцай шостого району, вже чотири годині як стояв на варті, там, де перетинаються головні вулиці. Напочатку свідомість, що порядок і безпека залежать тут від одної лише його особи, загартувала людину до найвищої догідливости службової; але оскільки все йшло гаразд, увага його втратила свою напруженість, коливаючись у такт рухливої хвилі натовпу.

Чим ближче насувалася зміна, в ньому брали гору два почуття. Виглядало на те, що незабаром дощ піде, і він загодя смакував, як, утягнувши плечі, по дорозі додому оминатиме калюжі на брукові; але більше, ніж ця картина, потішав його запашний дух кави, що має бути на столі, коли він переступить поріг. Лише зрідка, коли-не-коли, вся його енергія скупчувалась у окулярах і в хвилинному обуренні проривала діри в юрбі.

Цей озброєний погляд вражав не тільки перехожих у цивільному; спалахнувши й наперед шугнувши, примушував він дивуватись і товаришів Бузекових, бо вони відчували: оцей наскрізь пронизує очима; поліцаєм на світ народився.

Отож, людина путяща, він прирожденну хибу — короткозорість — повернув на користь собі; певний, що при огляді комісія виявить нездатність його до такої посади, він усі здорові сили свого організму скупчив у очах, яким надав за скельцями такого молодецького виразу, що експерти сказали: від його гострого погляду вони сподіваються чогось надзвичайного. А він, — стурбований, як-би йому справдити оті сподівання, — все більше й більше силував своє тіло, всю наявність пружної мускульної сили та жиру обертаючи на здатність висліджувати й вистежувати, аж кінець-кінцем стегна його, що колись, у пригоді бувши сержантові п'ятдесятого піхот-ницького полку, звикли до величезних переходів, поробилися тепер мляві та безсокі й ледве підтримували його тіло на варті; а руки, що колись пружно стискали рушницю, втратили жвавість ухвату ретельного. Але звичайно він нерухомо стояв на кам'яному острівку, що повз нього обабіч котився рух, і на цьому не дуже людному місці потрібна була не так рука, як спостережливе око закону, а тому й ця хиба тілесна не виявлялася на світ.

З другого баку, останніми часами він почав планомірно застосовувати капітал зорової сили, що його раніше — свого багатства свідомий — він марно тратив на світ околишній. Перехожого кредитував він увагою своєю лише остільки, оскільки його не знав. А що поблизу було декілька банків і великих магазинів, то й публіка здебільшого день-у-день була та сама, Роками Бузеков мимоволі дарував свою увагу кожному, а тому кожного зважив і оцінив; тепер у свідомості його лише відбивалися: або новий капелюх, або зміна літньої чи зимової моди.

Ставився він до своїх клієнтів зовсім не так, як банкір: що давніше їх знав і що більше мав доводів їхньої бездоганної чесноти, тим менше їх кредитував; коли-ж у його зоровому полі людина з'являлась уперше, він витрачав на неї всю наявну готівку уваги, і чим ненадійнішим видавався юнак, то охітніший він був до послуг його.

Цим заходам завдяки, йому кілька разів пощастило впізнати ознаки захованого хвилювання у людях, що з виглядам невинних погуляльників проминули инших поліцаїв; знаками давав він наздогад про них иншим товаришам у варті, і не раз виявлялося, що то були здавна розшукувані злочинці. Отже й цього ранку, о шостій, йому довелося двічі перед зміною пильно стежити очима: з молочарським повозом стикнувся омнібус і — на щастя — один лише знак Бузекова розплутав становище, а трохи згодом, у юрбі тих жінок, що поночі в тому самому кварталі шукали собі заробітку і що з них кожна була йому відома аж до мережева на спідниці, раптом виринула нова: високо-білява, громоросла, з кривавою плямою на лівій щоці, біля самого куточка рота.

Непевної години, з вранішньою зорею вона вперше зненацька якось стала перед очі його, а тепер дорогою додому, турбувала його думки, бо, скерувавши на неї внутрішній погляд, не почував він, що почало дощіти і що тюпає він із калюжі в калюжу. Невже-ж могло бути, щоб з-під уваги його вислизнули всі ті ознаки, що звичайно знаменують втручання конкурентки у коло привілейованих жінок певного кварталу, чи може ознак тих зовсім не було? А через що саме? Чи надто мало вона важила в очах сестер своїх, не досить була озброєна для змагання, так що можна було знехтувати нею? Викликаючи образ її в уяві, мусів він це заперечити. Побіжному поглядові — иншого навряд чи діждатися їй від товаришок у професії — вона здавалася гарною і догідливою. Бузеков, не мігши здати собі справу з цим беззвучним виступом її на світовому кону, був збентежений і приголомшений. Переступив він поріг свого дому з гнітючим почуттям, що цієї ночи не послужив вірою і правдою своїй державі, що поста, йому дорученого, залишив не в цілковитому порядку. Щось незаконне там діялось, порушуючи усталений лад.

З досадою сьорбав він каву, а тоді ліг коло жінки в ліжко. Несміливо ковдру сіпнувши, простягся горілиць, — такий був жінчин наказ, бо, на боці лежачи, він звичайно хропів; як у всьому корився він жінці, так і тут намагався ретельно виконати її веління, і боячись, як-би тої пози вві сні не змінити, домудрився обидві руки закладати у шпари поміж дошкою й матрацом, оцим заходом досягнувши, що прокидався в тому положенні, як і заснув. Яким способом ще напочатку їхнього подружнього життя, що тривало вже дванадцять років, спромоглася жінка цілком підкорити його волі своїй, — над цим він ніколи не замислювався. Знав лише, що залежність його безмежна, без найменшого потягу до опору. Навіть у наказах найнелюбіших йому здавалася вона лагідною владаркою, бо й у собі почував він нахил коритись нестримним вимогам її.

Тільки його безумовна слухняність поступово зробила її, вдачею боязку жінку, здатною висловлювати бажання, а потім вимагати. Але така далека еона лишалась від непохитної певности справжнього владарювання, що кожної хвилини і при кожній нагоді боялася, як-би це не докучило йому і як-би не поклав він усьому край. Вона добре тямила, що єдине сальдо на її користь — ота невеличка сума, яку вона, двадцятишостирічна, принесла у посаг йому, негрошовитому — давно вже вичерпане, та й до того не мала вона проти нього ні духовних, ані фізичних переваг.

Що-до тіла, то роками вже вона заховувала важкі вади. Не була матір'ю, а проте час на ній позначився. Волосся, колись густе, скурчилось на потилиці слимаком; попустила шкіра на обтягнутому обличчі, яке тепер узялося зморшками і горбчаками; але найбільше турбували її груди, що, подібні до двох пласких тарілок із ледве зафарбленими омочками, вже не могли заховатися під захисливими руками під час роздягання. Делікатна соромливість, з якою Бузеков уранці і ввечері одвертав свій погляд, ще більше додавала їй гризоти, і не раз вона тоді йому кидала гострий окрик: «Постав води на окріп!» або: «Біжи швидше по вугілля!»

Ті накази слухавши, чоловікові так і кортіло, щоб своє обурення на несправедливість природи вона врівноважила якоюсь жахливою вимогою до нього. До найбіднішої служниці господньої знизилась вона, а він королівські накази вкладав їй до уст, бачив себе в собачій покорі, у кутку стоячи, лапки запобігливо підвівши. Боявся, що позбавив її великого щастя, дитини, якої вона не мала від нього, — зідхав і почував себе винуватим перед нею. Часто вони безмовні лежали поруч, горілиць, повіки спустивши, щоб не побачило одне, що друге не спить. Серця їхні голосно стукотіли: «Чому я не міг її налити вщерть?» — «Чому мої ребра дзвоном його не гули?» І тужливо хапала вона себе за груди, а він рукою поводив; по худорлявих стегнах своїх; обоє почували себе такими вбогим».

Проти ліжок висів Мартин Лютер в олійних фарбах. Руку на книгу поклавши, робив він широкий жест. Обоє спочатку силкувалися в цьому жесті почерпнути велику для себе відвагу, щиро заговорити одне до одного, перескочити через прірву. Але між ним і ними не було ніяких стосунків. Усе починало вже замикатися в безнадійну звичку. Вони ощаджували слова й погляди, перегукувались і перемовлялись лише іменниками, без сполучних часток і дієслів, а далі почали ощаджувати й кінцівки слів, коли йшлося про поняття добре знайомі, що їх вони сподівалися одне від одного почути. Погляди, до стін скеровані, уникали одне одного; кожне боялося дотику. Коли при зустрічі торкались одежі, панічний жах наскрізь пронизував, немов рука торкалась до святині якоїсь. Жіноча душа була повна докорів проти нього, а він — повний остраху перед нею; так що обоє знали: доладно зформоване речення, символ життя привітнішого, тепер, аж до споду схитнувши, знищило-б їх.

Отож, уникаючи лагідности, виховували вони в собі тверде й гранчасте, і кінець-кінцем на умовах суворих склали останню мирову угоду, — він, до землі прибитий, негідний, подоланий; вона, ображена, mulier virgo.

Коли він, ще відпочиваючи, лежав, скісний сонячний промінь, крізь вікно прохопившись, засліпив йому очі. Не сміючи повернутись, прикрив чоловік рукою лице; але світло червоно просвічувало крізь кров у пальцях. Це спостереження збентежило його, ніби він і забув за ту свою кров живу. Зворушений простяіг ногу проти ковдри, яка, мов склепіння, випнулася над тілом, і посміхнувся. Але коли поруч нього жінка вві сні застогнала, його рух і усміх видалися йому нікчемними, і, очі мружачи проти проміння, почав він із свого життя всі риси постійної та що-раз більшої мізерности скупчувати в образ відтрученої й непотрібної істоти. Погано вчився він у сільській школі, до господарства був негодящий, а одного разу в церкві, в день реформації, коли парахвія побожно співала «Міцна твердиня наш господь», вхопив він та до уст притулив косу дівчинки. Мала скрикнула, люди поблизу помітили злочин і доповіли про нього пасторові. Той затопив його цілою навалою слів, надовго вщент потрощивши самопевність і відвагу юнацьку. Відслід її віджив лише по довгих роках, коли йому, як унтер-офіцерові, на кару й милосердя віддали десяток молодих хлопців. Тоді він, вуса підкрутивши, буркнув якусь лайку, що у власних очах надала йому більшої войовничости. Але дійшовши певної межі, не переступив він через неї; муштра салдатьска втрачала свою вагу перед наукою словесною, що викладалася в касарнях, і тоді він помітив, як далеко у цій науці його випереджують товариші. За десять років гавптман йому не раз казав: «В серці і нирках у вас, Бузеков, вірність королівська. Це важить багато. Але нема у вас тямку». Отож, «королівська вірність», яку офіційно за ним визнано, з того часу стала провідною ниткою його життя. Втямивши, що до фельдфебеля йому не дослужитися, але що тільки на урядовій службі є нагода використати свої позитивні властивості, він подався до поліції. Закиди проти його прогресивної короткозорости розвіяв він вищезгаданим способом.

Згадавши тепер чесноту свою, на душі йому полегшало, та незабаром спалахнула свідомість. Як мало вона важить у його житті сучасному. Не подібно до гавптмана, жінка ніколи її не визнавала й ні разу словом навіть не згадала.

«Свиня я нікчемна й непотрібна, — думав Бузеков. — Ця жінка віддає мені своє молоде життя, своє квітуще колись тіло, ці прекрасні дари. Все я занапастив, неспроможний плекати те, що на мене звірено. Але що-до моєї вірности королівської (в останній спробі угору занестися, шукав він порятунку у цій думці), що-до моєї відданости службової...» перед очима йому стала дівка, білява, громоросла, з кривавою плямою на дивно-незнайомому обличчі. Тоді жаль неназваний до себе охопив нашого героя і, засинаючи, не міг він розумом осягнути величи тої жінки, що стільки років з ним витримала.

Йому снилося, у порожнім просторі стоять вони одне проти одного, голі. Очі свої пекучі й свердлящі втопила вона йому в лице, і він мусів звести на неї погляд. Моторошно-жахливе тіло побачив він: ноги як патики, зморшками покарбовані. Решта — сама нікчемність. Але від пуху він і сліду не вгледів, голова скидалась на поліровану кулю. Простигши руку, що тріснула, немов кастаньєта, почала вона йому постукувати то по черепі, то по дебелому животі і раз-у-раз крякала: «сіно в голові, сіно в животі». Потому заливаючись, прокинувся він, ураз вистрибнув з ліжка, в сорочці кинувся до сусідньої кімнати і гукнув громовитим, надприроднім голосом: «Так, так, Елізо, я — нікчемний, я безплідний!» її не було в покою. Коло бутербродів та пляшки з пивом лежала на столі записка: «Пішла в кіно. Не дивуйся. День народин».

І от, жуючи, почав він собі уявляти її радість у кіно-театрі і почував, що розрадну підтримку, яку хотів він їй дати визнанням своєї невартности, там у багато більшій мірі здобуде вона від картин людської комедії, що зворушить її сльозами й сміхом.

Близько сьомої, — жінки ще не було, — подався він на вахту. Опівночі став на своєму посту, там, де перетинаються головні вулиці. Дощ лив, як із відра, тим-то йому напочатку не пощастило стати в ту героїчну позу, в яку, — особливо першими хвилинами варти, — ставав він перед чотирираменним газовим лихтарем. У гумовому плащі, плечі втягнувши й голову понуривши, мав він мізерний вигляд: вода так і струмувала з нього. Та ще крізь вогкі скельця окулярів бентежили його червоні, зелені й білі вогні повозів. Щоб звернути увагу на присутність свою, час-од-часу підводив він руку, а потім, не усвідомивши зробленого вражіння, знову додолу її спускав. Тільки від сили відрізняв він ходу знайомих постатей: жінок кельнерових, що до кав'ярень приходили по своїх чоловіків, постійних одвідувачів поблизьких шинків, чоловіка, що в роздріб торгував сірниками, і — одну по одній — вуличних німф. Понад будинками, шукаючи захисту, шугали вони повз нього, мов ті птахи із складеними крилами, що — до суходолу звиклі — попадали в воду і хотять урятуватись. На своїх, по коліна вільних, ходульках прямували вони бруком, поділяючи свою увагу між водяними ковбанями, икі перескакували, і досить рідкою цього вечора дичиною, на яку мусіли полювати.

Побачивши їхню мізерність безіменну, Бузеков сьогодні вперше упевнено підвів голову. Як не міряй, а проти них він мав тисячу переваг. Згадавши свій сон, подумав: якщо в останній формулі я і являю собою сіно й солому, то це хоч чиста справа. Але як-же отим у снах уявлятиметься символ їхніх виблюваних бебехів? А иншим, менше зневаженим, а все-ж таки глибоко під ним поставленим верствам, — усій тій чоловічій наволочі, що пропливає повз нього? Чи не стояв він тут, кінець-кінцем, — сто громів і чортів, — за цісаря й державу, і чи-ж не бачив у ньому ввесь світ путнього урядовця? Коли з неба дощ пішов ливма, і він ще глибше мусів залізти в себе, знов йому привидилося тіло жінчине, яким його бачив сьогодні вві сні, і земля вдруге стала порожня й пустельна.

Набряклими, виряченими очима вдивлявся він у повітря, праворуч, ліворуч і просто, як ось у свідомості враз виринуло питання, куди поділася та жінка, яку вперше він цього ранку побачив. Чи назавжди вона відтепер належитиме до акторів, які гратимуть перед ним, чи на гастролі тільки завітала на цю вулицю? За останнє промовляла поведінка товаришок, що могли примиритися з одноразовою візитою, але, — як показав йому досвід, — відповіли-б глумом і ґвалтовними вчинками на спробу влаштуватися назавжди.

Продзвонило другу годину ранку, коли вона виринула за юнаком у розмоклих лакових штиблетах. Але тут-же Бузеков помітив, як якась довгов'яза, чорноволоса за плечі її схопила я чув, як вожа просичала: «Не чіпай мого малого!» і відповідь нової: «Ну, ну, обережніше!»

Навколо цих уже зібралося коло схвильованих жінок, які хором застрекотіли. Вгору загрозливо занеслися руки й парасолі. Тоді Бузеков, струснувши з себе дощ, через два кроки опинився біля гуртка і, в обуренні грозово виблискуючи очима, гримнув мідяним голосом: «Без сварок, шановні пані! Розходьтеся!» Всі вони так і розпорошились.

Вона одна залишилася. Якусь мить вдивлявся він у її перелякане обличчя, а тоді відійшов на свій пост. Десь у ньому напружилась жила якась. Погляд, який вона йому відтоді кидала під час своїх нічних появ, променився вдячністю. Бузеков не ухилявся від нього, приймав його, як прикрого життя солодощі. Коли перейшов він з нічної варти на денну, то велике було в ньому почуття жалю, що на майбутнє він цього погляду буде позбавлений. Але вже другого дня вона з'явилася і пройшла вулицею повз нього; тоді сталося, що, на привітання її відповідаючи, він трохи нахилив голову:

Незабаром простягнися між ними нитки простої інтимности. «Мені завжди отак живеться. Завжди я та сама», казав її погляд. «Отут стою за цісаря й державу», лунало у відповідь. Так місяцями. Аж якогось дня, після служби додому повертаючись, рукавом зачепив він її, що стояла у воротях.

«Тільки юрби, не збирайте, панночко», зауважив він дотепно й посміхнувся до неї. Вона перед ним очі спустила додолу. Сказав, що ніби щось оксамитове крилами тріпоче, і вельми збентежився.

Другого дня, якогось вільного дня надвечір зустрів її на гулянці й пішов услід. Вона кудись на подвір'я зайшла, не оглянулась. Він за нею, сходами нагору; прослизнув у коридор, якого вона відімкнула, і там у темряві, ні слова не мовивши, стали вони одне проти одного. Тільки віддих їхній віяв, очі палахтіли. На дотик не зважилось жодне. Нарешті, підпори шукаючи, об стінку сперлася вона; він, навскіс до неї схилившись, усіма порами подув тіла її у себе вбирав. Обоє захиталися. Вона впала перша. У болісно-солодкім параліжі одне коліно лишилось у неї піднесене, розкривши лоно її. Мов брила скеляста в стрімкому падінні, поринув він у неї.

Та й згодом не перекинулись словом вони, коли, відірвавшись від неї, він зник, на підлозі залишилась вона прип'ята. Посміхалася, мружачи очі; музикою ніжною линув віддих її, і в інтервалах ритмічних тіло тремтіло.

Через вісім день, знову звільнившись, під захистом сутінок він удруге подався до неї. Постукав у двері; вона відчинила й потягла його в освітлену кімнату, де посередині, проти рояля, стояв накритий стіл. Бузеков чув, як співала вода в казанку; пахло солодким печивом, побачив він квіти в букеті, білі та жовті.

Вона стояла перед ним, випроставшись, одною рукою обняла за шию, другою — одкинула з чола волосся. Дивилась йому просто у вічі. Хотів слово вимовити — і не міг, вона-ж посміхнулась і, заперечуючи, похитала головою. Раптом казанок зашипів, і вода почала збігати. Облишивши чоловіка, вона через два кроки опинилася коло стола і з того мідяного казаночка кинулась наливати гарячої води у кавник. Чекаючи, він стежив за її рухами. Як вона наливала, розставляла й, налагодивши все, йому кивнула. Тоді він сів до неї на канапу.

Раптові шугали питання й відповіді. Всі «що» і «як» свого сьогоднішнього життя вони вбирали в себе, бурхливо порозумівшись що-до терену й крайніх меж свого щастя. Ніде не виринала несподівана прірва, що на мить їх спинити могла-б, а тому щастя їхнє було суцільне. Вона, руки звівши догори, сиділа з очима широко розплющеними, німа — немов кричала. Він кулаком рубав по столі.

Коли пізніше морок і ковдра захисливо їх огорнули, вона зненацька схопила його руки, на грудях йому склала і війнула на вухо: «Отче наш, що на небі єси»... і шепотіла далі. Він злякався, і стало йому соромно, бо й сьогодні, як звичайно, молитва була йому далека й чужа. Проте, ворушив губами, вдаючи, що повторює кожен склад. Не зважаючи на брехню, молитва і в ньому досягла своєї мети, бо спокій заступив пекучу жагу, коли він тепер обняв її стан, ніжно тілом до тіла прилинув і чистим обвіяв її віддихом. Сперше вони немов буяли, були наче з міди відлиті. Кожне ще відчувало власні тверді обриси і стримане тіло чуже.

Та ось вона гукнула: «Крістофе!» і враз вія побачив, блакить очей її затуманилась і зникла; білим поволоклись і заокруглились баньки. Удруге він її злякався, не знав, як в унісон йому з нею звучати. Затремтівши, на глиб єства свого спустився і звідти приніс: день конфірмації і передсмертну годину матери. Але й цим озброєний, не наздогнав він душі отої жінки, перед ним розплатаної; кітви його не зачепили матернього грунту тої, що йому віддана була.

Але тверда шкаралуща його танула. Вже прокидалися зерна клітинок, вливаючись у кругобіг соків. І кожна хвиля життя, яку посилав він у неї, поверталась у кров його повіддю бурхливою, змиваючи груз і попіл, аж нарешті йому громом ударило в самий нерв життя і рота роздерло криком лунким. До другої стінки ліжка відсунувся чоловік, і сяйвом небесним проясніло лице жінчине.

Він дізнався від Гезіни, що батька й матір вона втратила рано й мусіла вигодувати молодших братів та сестер. Старанно вони порівнювали свої роки дитячі, раділи, що бавились у ті самі гри, і стали цілком щасливі, дізнавшись, що любили ті самі страв». Цього дня, як божевільні, віддавались вони спогадам дитинства. Знали все за батьків, і братів, і сестер, за дім і хазяйство, робітників і худобу. Говорили про збіжжя; про сівбу й жнива; про те, як найкраще угноїти ріллю та про инші радощі й турботи селянські.

Тільки коли про віру заговорили, і Гезіна призналася, що вона католичка, відчуженість їх охопила, і щось ніби стало поміж ними. З дитинства зберіг він ворожнечу до цієї релігії, якої не знав; в протестантському освітленні видавалась вона йому чимсь поганським, чужим і невластивим німецькому духові, і на молоду жінку поруч себе він раптом почав роздивлятись цікаво, як на дикого звіря дивляться. У ті хвилини було в ньому щось від фанатичної ненависти його матери до ймовірних християн, його матери, що спльовувала, зустрівши сусідову служницю, католичку, запевняючи, що та ніби зурочувала чужу худобу й діти.

Коли Гезіна знову кинулась до нього, він одступився, відійшов і швидко почав одягатися. І коли знову перед ним вирнуло її обличчя з білими баньками й усе инше, для нього незрозуміле, він поставив це у звязок з її непевною вірою і не так пішов, як утік.

Але вражініня від тіла її було вже надто владне; відтоді, куди-б він не йшов, де-б не стояв, його не покидав спогад її пестощів.

Наступний вільний день пробув він з дружиною своєю. Почуття провини приковувало його до неї. Але протягом дня воно тільки збільшилось, бо, спостерігаючи рухи жінчині, раз-у-раз він спогадував відповідний рух своєї коханої. Та коли, роздягаючись на ніч, витягла вона з-під кіс пакуночок вати й поклала його на стіл, то зник увесь його дотеперешній жаль, і він глузливо посміхнувся, її тіло, що в лямповому світлі обрисами проступало крізь полотно сорочки, будило в ньому шалену охоту сміятись. Дивлячись, як своїми худорлявими, всередину викривленими ногами вона переступала по хаті й жодної принадної риси не побачивши в тілі її, сором бурхливий залив йому чоло. Вперше за весь час шлюбного життя повстало в ньому зухвальство, і в нужденності її почерпнув він великого собі виправдання. Отож, сьогодні він майже не чув її звичайного докора, що. мовляв, товариші у районі говорять про збільшення його короткозорости, а це, на її думку, є тільки збільшення його ледарства та недбалости. Другого ранку він навіть твердішою ходою увійшов до цирульні і вже під серветкою мав почуття підвищеної своєї кваліфікації, загодя смакуючи, як сьогодні в сонячному світлі постать його пишатиметься в уніформі — сполученні темної блакити й срібла. Хто цього дня його бачив на посту, мав вражіння, що в чоловікові відбувається якась переміна. Ненастанно тупцював він на своєму острівку; не обмежувався тим, що пильно приглядався до перехожих, а кілька разів навіть кидався на поміч: то переляканій жінці, то збентеженій дитині. Голос підносив до командного тону, випинав запалі груди; ненастанно, рухом керуючи, руки підводив і спускав. Словом, це був веселий, моторний поліцай, який на цьому клаптику землі надавав життю бадьорої рухливости. Якби личило, то поліз-би в кешеню по мідяка для старця, який, шкутильгаючи, пройшов повз нього. Але мусів тим обмежитись, що на мить спинив увесь рух, давши йому змогу перейти через вулицю — увага, якою шанувалося тільки найвищих осіб. Старець вищирив зуби й подякував, махнувши рукою. Бузеков весело засміявся. Коли з'явилася Гезіна, постать його остаточно набула чогось героїчного. Мов на дротику, він літав і хитався, лівою назустріч повозові описував величезну дугу; площа гула від його голосу. Перед якимсь генералом ураз витягся у фронт і так по-юнацькому головою скинув, що його світлість милостиво головою покивали. Але понад усі голови одночасно послав Гезіні променистого погляда, який провіщав: «Ти моє життя укохане, до якого зносяться мої молитви!»

По тому не раз він до неї заходив, і що-далі, то більше зливалися їхні істоти. Спокійно віддавались насолоді тіла їхні, немов певні були, що повік палатимуть пристрастю взаємною. Завжди сідали вони з свіжим апетитом за стіл жаги своєї і, злегка насичені, вставали з серцями, повними вдячности до творця. В розмовах теж не доходили вони межі осяжного, а здавали собі справу тільки з свого щоденного життя. Особливо Гезіна проймалася суттю його служби. Незабаром опанувала її регламент і практику, і вдвох вони обговорювали різні можливі випадки, під рукою мавши стару рапортову книжечку, де занотував він всілякі випадки та порушення і яку подарував їй. Гострим інстинктом вона по-людяному вихоплювала найразючіші події і, серцем та думкою зваживши, із царини випадкового підносила їх до символів загального значення; поступово сповняла його переконанням, що, стоячи на посту своєму, він тисячами ниток переплітався з єством людським і будила в ньому свідомість ваги усіх своїх функцій. Крім того, всіма засобами намагалась його переконати, який він придатний до такої посади. Як сестри її на вулиці ні до кого иншого не виявляють такої повага, як до нього, так і товариші його, — не раз вона чула, — певні його кар'єри. Отож у солодкому піднесенні він запишався і обіцянку дав, що на той раз принесе шаблю та револьвера й покаже їй усю свою муштру.

Додержавши слова, приніс те й те під плащем, і з канапи вона милувалась, як він робив «випади»; від потужнього притопту його аж підлога ходором ходила, дзеленкотіли шклянки, і фіранки маяли. Очі їй горіли світлом неземним, і коли він блискучою шабельною атакою загнав двох супротивників у куток за шафою, звідки їм нікуди було втекти, вона у відданості безмежній кинулась йому на шию. Тоді вперше за життя свого мав Бузеков наочний довід своєї вартости.

Свідомість цього незабаром далася в знаки й на варті. З певністю передбачаючи до деякої міри хід подій, завчасу спиняв він на вулиці рух їхніх коліс. В районній службі почав робити пропозиції, що виявляли в ньому знавця свого фаху. В одному важливому питанні дав таку мудру пораду, що поліцейський лейтенант аж крикнув: «Цей Бузеков — це-ж просто неймовірно!»

Йому почали давати відповідальні доручення. Коли приїздили князі, він бував у охороні вокзальній. Так йому довелося побачити чимало цікавого, життя його збагатилось досвідом, і став він упевнений. Вона-ж не переставала розумно вплітати в течію його існування те, що він їй оповідав.

В день цісаревих народин кожне мало сповістити важливу звістку. Його призначено на вахмістра. А вона, до вуха йому прилинувши, призналася, що буде матір'ю.

Живучи лише на ощадження, Гезіна вже кілька тижнів цуралася своєї професії. Викривши оті несподіванки, взялися вони за руки, а з очей промовляло щастя їхнього єднання. Тоді, переступивши за межі спільно пережитого, він самовладно втрутився в її особисте існування, допитливо досліджуючи його. Які надії і плани має вона на майбутнє, чи зв'язане воно тільки з ним, чи, може, є в ньому потяг до наджиттьового, і як взагалі вона прийме оту благодать? Словом, поставив усі питання, що їх вона, жінка, колись порушила, а потім, стан душі його усвідомивши, занехаяла.

То від легкого холоду, то від жару вона всім тілом тремтіла над його гарячкою, але мовчала. Глибше занурював він пальці у плоть її, настирливіша ставала йому мова, і легкою піною губи взялися. Але тим часом, як у черепі йому кружляли сонця червоні, вона не відкликалася жодним звуком. Дала йому вичерпатись і відпустила цього вечора без відповіли.

Дорогою додому серце йому бурхливо калатало перед побаченням із жінкою. Визнанням Гезіни доведено його снагу чоловічу, а тому ця сторінка кредиту в її рахунковій книзі стала відносно нього сторінкою боргів, її перевага в житті була брехнею, все було навпаки. Пригоршнею піску вона була; ніякий бог не міг-би її запліднити; а він, куди пальця не покладе, виявляє свою творчу силу. Зненависть чудова й величня вихорем проймала чоловіка, і він виступав, як монумент. Зустрілася-б вона йому тепер, то один його подув вимів-би з неї геть усе; один тільки дотик розчавив-би.

Але злоба його вмерла від свідомости власної переконливої сили. Ніякого, ані найменшого доводу не можна було їй протиставити, ніякого виправдання вигадати для жінки, а тому Еліза враз перестала існувати в тій дійсності, де досі жила завдяки удаваному гнівові ніби-то скривдженої дружини, — один тільки спогад залишився від неї. Що-ближче Бузеков підходив до дому, то більше м'якшали почуття його до неї, як до небіжчиці, і коли над могилою життя її він сказав своє «амінь», то пестив навіть образ її у шлюбній сукні, з трояндою на грудях, вимагаючи ласкавої данини спогадам, — отаку молоду він її колись у обійми прийняв.

Він підвів руку й махнув на прощання. Увійшовши, з напівзаплющеними очима роздягся і поруч неї, на пошану її цілковитого сконання, літ, як звичайно, на спину.

Відчувши, що в цьому чоловікові вищі якісь міркування визріли проти неї, вона під ковдрою підтягла коліно до грудей, і жах її огорнув.

Страхалася щирого визнання своєї вини, а проте, мілька разів у очі йому зазирнувши, побачила цієї ночи, що з них голосно промовляє те, що потай вона в душі своїй здавна відчувала: природою менше обдарована і позад нього залишившись у досягненнях, зухвало наважилась ти допуститися такої облудної фальши та ошуканства, що, черпаючи із скарбів його, поставила справу так, ніби ще він залишається твоїм винуватцем. Згодом усвідомила вона, що злочин її надто великий, щоб міг він їй проститися тут на землі.

Це, як не як, зменшувало її провину. Вона взяла на себе наслідки цього визнання. У покорі німій прислухалась до віддиху його, ніби то був єдиний у світі звук; зачудована й зворушена, давилася в обличчя йому. Визволити із шпар його скорочені пальці побожно не зважувалась. Зідхання, визнання, обітниці й боязкі поцілунки леготом посилала йому, — але все це до нього не доходило. Ні муки, ні жести.

Для нього — прийшла ніч, коли Еліза це зрозуміла — вона стала лише звісткою про себе. Спогадом, каменем надмогильним.

Гезіна незабаром відчула, що з Крістофом прийшла до неї остання благодать. Коли він знов до неї завітав, у рухах його вже не було нічого людськи-скутого. Речі і її саму охоплював він повновладно; природу визволивши, найвищої досяг самостійности. Голос по кутках будив гучніший відгомін, їй самій слово кожне крізь плівку барабанну до серця доходило. Отож вона, вже не вагаючись, усю себе викрила. Скинула душі покривало, і погляд його по таємних каналах шугнув. Сп'янілу побожність читав він у них. З першого дня творіння зачатий, сам бог з усіма дивами покоївся в тілі жіночому. До образів, які з неї випромінювали, вуста йому складали чудові притчі. Всі тексти святого письма ввібрала вона в себе, живила їх кров'ю й живими зберегла. Адам і Авраам повставали з неї світоносними постатями. Коли почали говорити про Савла і Давида, то, благодатю обвіяна, розуміла трагізм чоловічий; голос її завивав патетично, і на матраці обоє тоді підвелися угору. Навколюшки, до вікна обернені, рівнобіжно випростані, вбирали вони в себе кожне лунке слово. Груди її блаженно догори зносились, на стегнах його наїджувалася кожна волосина. Окуляри, з вуха йому спавши, звисли на слиняво-роззявлений рот.

Мокра теплінь струмувала з їхніх тіл, щільно стикалися атоми, всі м'ясні були напружені. Тім'я в Гезіни вогко відсвічувало.

Вже Крістоф впадав їй у слово. Як гарячі крицеві краплини, падали склади його на кінцівки її речень. Змісту позбавлене, воно нагадувало гавкотню, але-ж помогло їй дійти до цілковитої екстази. Божевільно вигукувала жінка біблійні ймення, так розпаливши відданість коханцеву, що сила її віри зірвала мури обмежености й оголила найтаємініший зміст усього написаного.

Як у владній музиці, у грі переплутаних тем не втрачається музичний ляйтмотив, так у її виображеннях ім'я Давидове заглушало всі гармонії старого завіту. І Гезіні вдалося воскресити заповіт давніх гебрейських генерацій і в образі Ісуса перенести його в лоно Маріїне, так що Крістоф, геройським духом Давидовим захопившись, радо пристав до культу, що його відправи точилися навколо плотського тіла матери-родительки, живодавчої охоронниці най-яснішого месіянського насіння.

Їхні розчепірені пальці переплелися. Двох кістяків черепи, скронею до сироні притиснуті, ринули у яму подушкову.

А тими хвилинами, коли вона оповідала зустріч Марії з Єлізаветою: «Коли Єлізавета почула привітання Маріїне, дитина у лоні її заграла», коли під ними перекочувалася постіль, а в повітрі чулося гудіння, — вона нарешті урвала свій шепіт; узявши руку чоловікову, клала собі на живіт, і тоді обоє вони відчували: дитя грало в її лоні.

І погляди їхні злітали понад ритмічну гру тіл, і з далеких небес гордістю себе опромінюючи, кожне непохитно стверджувало власну участь свою у цьому чуді. А тоді знов їх кидало ребрами до ребер.

Мойсеєм і Давидом, Ісусом і всіма героями біблії був Крістоф тієї ночи. Героїчна мужність тисячоліттів струмувала з нього. Вона взяла й пестила його ніжно, щоб снага не покидала крижів його, — високодумним і бадьорим залишився він до ранку, а вона, зачарована, поринула в легкий сон. Тоді одірвався він од неї; потягшися, виставив груди на світло денне й опинився коло роялю. Захоплений почуванням, шукаючи і в височінь виносячи із спогадів, одним пальцем надушував він на клавіші:

Хвала, хвала тобі на троні, О переможцю у короні! Твоя над ними охорона! Хвала, о цісаре, тобі! 1)


1) Гімн старої Німеччини.


Гезіна відчувала вві сні: «Отак мені добре, Крістофе. Добре, добре, — гаразд».

Ввечері того самого дня, — 15 лютого, — Бузеков перед королівським театром наглядає за рухом повозів. Від свого щастя він не очумався. Крізь густу сітку звуків і тактів, яка ще з останньої ночи його сповивала, у йото свідомість не просотувалося сучасне. Приємні спогади один по одному дрижаками його проймали; навшпиньки він став, щоб тіло своє здовжити, і щось невиразне забурмотів. А коли враз залунали вигуки натовпу, надхнення під хмари його занесло. Щось його роздимало, сповняло, і вгору вш сплинув. Хотів з собою взяти усе, що було праворуч, ліворуч, і з криком радійним, у захваті, немов з тятеви напруженої стрілою наперед метнувся. Побачили люди, як рухом величнім руки на схід він простяг, почули, як крик переможний з грудей йому вихопився, — і підняли його з-під авто, що, тихо під'їхавши, нагло його умертвив.




Карл Штернгайм.


(З німецької переклав О. Бургардт).




Альманах      Головна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.