Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Альманах       Головна



Мігель де Унамуно.

У ВСЯКОМУ РАЗІ СПРАВЖНІЙ ЧОЛОВІК.



Слава про вроду Хулії ішла по цілій окрузі старого міста Ренади. Була Хулія немов одна з його визнаних окрас, немов один з пам’ятників, тільки живий і свіжий, з-поміж инших міських скарбів будівельного мистецтва, «Їду до Ренади», казали иноді, «подивитись на собор та на Хулію Яньєс». Погляд красунин, здавалось, провіщав трагедію. Постать дівчини бентежила кожного, хто її бачив. Старі чоловіки, коли вона, вбираючи на себе всі очі, проходила поуз, відчували невиразний смуток; юнаки засинали тої ночи пізніше. Та й сама Хулія, свідома своєї сили, передчувала неминуче лихо, що тяжіло над нею. Якийсь таємничий голос, прихований на споді її душі, ніби казав їй: «врода занапастить тебе», і Хулія силкувалась розважитися, щоб не чути його.

Батько цієї провінційної оздоби, дон Вікторіно Яньєс, людина з дуже тьмяним, з морального боку, минулим, вбачав у дочці останню надію на своє економічне відродження. Він брався до різних комерційних справ, що раз-у-раз гіршали, і останньою такою справою, останньою картою в його грі була донька. Мав він, правда, ще й сина, але той давно вже подався з дому, і дон Вікторіно не знав навіть, де він.

— Нам лишається тільки Хулія, — часто казав він своїй дружині, — і все залежить тепер лише від того, з ким вона одружиться, або з ким ми її одружимо. Якщо вона втне якусь дурницю, а я боюся, що вона її втне, тоді ми пропащі люди.

Бідолашна Хулія розуміла всю жахливу глибочінь батькових розрахунків.

— Він хоче продати мене, — думала собі дівчина, — продати, Щоб запобігти крахові, а, може, й в’язниці уникнути.

Та так воно, справді, й було. З інстинкту суперечности Хулія залюбки прийняла освідчення першого-ж прихильника, що став лицятись до неї.

— Дивись, доню, шануйся, бота ради, — попереджала мати. — Я-ж бо все знаю. Я бачила, як він тиняється круг дому та робить тобі знаки, і знаю, що він написав до тебе листа, а ти відповіла йому.

— А що-ж маю робити, мамо? Жити мов рабиня, або бранка, чекаючи, поки прийде султан, якому тато продасть мене?

— Не кажи так, доню...

— Хіба-ж мені заборонено мати нареченого, як у кожної?

— Звичайно, не заборонено. Тільки справжнього нареченого.

— А як його дізнатися, справжній він чи ні? Адже раніш слід розвідатись. Перше, ніж покохати когось, треба з ним познайомитись.

— Покохати... покохати...

— Авже-ж. Ти гадаєш, я мушу чекати на покупця?

— Ні з тобою, ні з твоїм батьком неможна говорити. І такі ви всі Яньеси. А, навіщо я одружилася!

— Оце саме те, чого я не хотіла-б колись сказати.

Відтоді мати дала їй спокій, а Хулія відважилась розмовляти з нареченим крізь вікно, спускаючись для цього в кімнату на першому поверху, що правила за комору. «Коли батько застукає мене тут», думала дівчина, «він здатний буде на всяке варварство. Ну, і хай! Тоді хоч кожен знатиме, що я — жертва, і що він хоче спекулювати на моїй красі». На першому-ж побаченні, перехилившись через підвіконня, Хулія розповіла Енрикові — початкуючому ренадському серцеїдові — про гнітючі моральні обставини свого родинного огнища. Він мусить визволити, викупити її. І Енрике, дарма, що шалено закоханий у красуню, почутив, як підупав йому запал. «У цієї дівчини», подумав, «є нахил до трагічного. Вона начиталась сентиментальних романів». Коли вся Ренада знала вже, що місцева краля приймає його біля свого вікна, молодик почав шукати способу вирятуватись із скрути, яка коморомітувала його. Приключку небавом, знайдено. Одного ранку Хулія зійшла вниз розкошлана, з блискучими від сліз очима й промовила:

— О, Енрике, не сила мені вже далі терпіти. Це — не будинок і не родина, а справжнісіньке пекло. Мій батько доскіпався таки до наших відносин і страшенно разлютувався. Уяви собі, що вчора ввечері, тільки за те, що я хотіла виправдатись, він ударив мене.

— Який варвар!

— Ти ще не знаєш його. І він казав також, що й ти пам’ятатимеш його.

— Нехай спробує! Там побачимо.

А собі стиха додав: «Треба кінчати. Ця тварюка здібна й на жорстокість, якщо тільки довідається, що в нього хочуть викрасти його скарб. А що я допомогти їй нічим не можу, то...

— Слухай, Енрике, ти кохаєш мене?

— Вона ще й питається!

— Ні, ти відповідай: кохаєш?

— Вісім тілом і всією душею, дитятко.

— Це — правда?

— Стеменна правда.

— І ти ладен зробити для мене все, що завгодно?

— Так, що завгодно.

— Тоді викрадь мене. Мусимо втекти. Але далеко, далеко, дане спроможеться добутись мій батько.

— Заспокойся, дівчатко моє.

— Ні, ні, вкрадь мене! Вкрадь, якщо любиш! Вкрадь у мого батька його скарби, щоб він не міг продати їх. Я не хочу, щоб мене продавали. Хочу, щоб мене вкрадено! Вкрадь мене!

І вони почали обмірковувати подробиці втечі. Але на другий день, призначений для втечі, коли Хулія зібрала вже в пакунок білизну й потай замовила візника, Енрике не з’явився. «Боягуз, більше, ніж боягуз! Мерзотник, гірше, ніж мерзотник!» бідкалася нещасна Хулія, впавши на ліжко і з серця кусаючи подушку. «І казав ще, що кохає мене! Ні, ні! то не мене любив він, а мою вроду. Навіть і не вроду. Йому подобалось величатись перед усією Ренадою, що я, саме я — Хулія Яньєс — прийняла його женихання. А тепер вій плескатиме про те, як я пропонувала йому тікати. Нікчемний, ниций, підлий! Підлий, як мій батько!» І вона вдалась У ще тяжчу тугу.

— Я бачу, доню, — казала їй мати, — що це скінчилося, і дякую за це богові. Та не забувай того, що казав батько. Ти ославиш себе, коли й далі так поводитимешся.

— Як саме?

— Коли відповідатимеш на зальоти кожного, хто залицятиметься до тебе. Піде про тебе слава й...

— Тим краще, мамо, тим краще. Принаймні, їх буде більше. А надто як я не втрачу того, чим обдарував мене бог.

— Гай-гай! Ото батькова порода!

Дійсно, невдовзі Хулія мала вже нового прихильника. І йому вона те саме сказала, і його сполохала так само, як і Енрике. Різниця лише в тому, що Педро був трохи сміливіший і, коли дівчина загадала йому вкрасти її та тікати, відповів:

— Я не від того, щоб нам утікати, Хуліє. Навпаки — це навіть до душі мені. Але чи подумала-ж ти, де ми дінемось, утікши? що робитимемо?

— То вже побачимо.

— Ні, не побачимо, а мусимо бачити зараз. Якийсь час я ще не зможу утримувати тебе. Мої батьки нас до себе не пустять. А твій батько... Отже скажи мені, що ми робитимемо після втечі?

— А! так ти відмовляєшся?

— Як ми житимемо? Що будемо робити?

— Ти, мабуть, злякався?

— Ні, ти скажи, що ми будемо робити?

— Ну... стратимо себе!

— Ти збожеволіла, Хуліє!

— Я — божевільна, це правда. Божевільна з одчаю, божевільна з безнадії, божевільна з відрази, бо маю батька, що хоче продати мене. А якби й ти був божевільний, божевільний з кохання до мене, ти, не вагаючись, заподіяв-би собі смерть разом зі мною.

— Зважай, Хуліє, ти хочеш, щоб я вкоротив собі віку, збожеволівши з любови до тебе, а собі збираєшся заподіяти смерть не з любони до мене, а з огиди до свого батька й свого хатнього життя. Це-ж не те саме.

— А, то ти ще й міркуєш! Той, хто кохає, як слід, ніколи не міркує.

І вони урвали стосунки. «Цей теж не кохав мене», думала Хулія, «і цей любив не мене, а мою вроду. Ну що-ж? Я приймаю виклик», і вона гірко заплакала.

На ту пору один з найбільших і найбагатших маєтків у околицях Ренади купив такий собі індіян 1) — Алехандро Ґомес. Ніхто не знав нічого ні про його походження, ні про його минуле. Сам він ніколи не розповідав ні про своїх батьків, ні про своє дитинство, ні про свою батьківщину. Відомо було лише, що батьки ще малим одвезли його «а Кубу, потім переїхали із ним до Мексики. і там він, не знати як, збив собі величезним, просто казковий — називали кільки мільйонів дуро — достаток. Звідти, не мавши ще й тридцяти чотирьох років, Алехандро Ґомес повернувся до Еспанії, де й поклав оселитися. Переказували, що він — удівець, не має дітей, і ширили про нього найфантастичніші легенди.



1) Еспанець, що довго жив в країнах Центральної Південної Америки.



Ті, хто знали його ближче, вважали його за людину честолюбну, з широкими замірами, примхливу, дуже вперту й притаєнну. Він пишався своїм плебейським походженням.

— З грошима дійдеш усього, — завжди казав Ґомес.

— Ну, не завжди і не всього, — одказували йому.

— Не кожен — то правда. Але той, хто вміє — неодмінно дійде. Якийсь там нікчемний панок, що може тільки діставати спадщину, графчук або сухозлітне герцоженя, звичайно, нічого не добудеться, хоч скільки в них мільйонів. Але я! Я! коли я наробив їх собі сам цілі жмені!

Треба було послухати, як вимовляв він оте «я». В цьому слові виявлялась уся людина.

— Я не залишив ще невиконаним жодного плану, аби тільки серйозно намислив його. Захочу, буду міністр. Затримка лише в тім, що я не хочу цього.

Алехандрові розказали про Хулію, схарактеризувавши дівчину, як головну оздобу Ренади. «Треба подивитись», подумав індіян, а подивившись, вирішив здобути її.

— А знаєш, батьку, — сказала одного дня Хулія, — той знаменитий Алехандро... ти певне чув... останній час тільки й мови, що за нього... ну той, що купив Карбахедо...

— Ну так, так... звичайно знаю. А в чім річ?

— Чи знаєш ти, що він чогось крутиться коло мене?

— Ти глузуєш з мене, Хуліє.

— Ні, не глузую. Це — цілком серйозно.

— Раджу тобі не кепкувати з мене.

— Ось лист од нього.

Вона витягла з-за пазухи листа і жбурнула його в обличчя батькові.

— Що-ж ти думаєш робити? — спитає той.

— Ніби то я маю право щось робити! Скажу йому звернутись До тебе й про ціну умовитись з тобою.

Дон Вікторіно прошив поглядом дочку і вийшов з кімнати, не мовивши й слова. Кілька день у домі панувала зловісна тиша й стримувана лють. Хулія склала, новому претендентові відповідь, повну сарказмів і зневаги, і незабаром дістала другого листа з таких слів, писаних грубою рукою, великими вугластими, але чіткими літерами: «А все-ж таки Ви будете моя. Алехандро Ґомес, чого схоче, того й доможеться».

— Оце — чоловік! — подумала Хулія, прочитавши листа. — Чи не судилося йому бути моїм визвольником, а мені — його визволити?

За кілька день по цьому другому листі дон Вікторіно покликав до себе дочку, зачинився з нею в кабінеті і, мало не впавши навколишни, геть у сльозах, промовив:

— Слухай, доню, тепер усе залежить від твого рішення: і наше майбутнє, і моя честь. Не даси ти згоди АлеханІДрові, я збанкротую, всі мої комбінації нанівець підуть і навіть мої...

— Краще не продовжувай.

— Ні, я не хочу критись від тебе. Всі терміни давно вже минули, і мені загрожує в’язниця. Досі мені щастило відбивати вдари... завдяки тобі... користуючись твоїм ім’ям. Твоя врода була мені за щит. «Бідна дитина!» казали мені.

— А якщо я не згоджуся?

— Ну, добре! Тоді я Скажу тобі всю правду. Він дізнався про мою скруту, і тільки дякуючи йому я ще на волі й можу дихати. Він поскуповував усі мої векселі, сплатив усі мої...

— Розумію. Можеш не закінчувати. А тепер?

— Тепер я залежу тільки від нього. Ми всі залежимо від нього. Я живу тепер його коштом, так само його коштом живеш і ти.

— Виходить, ти вже продав мене.

— Ні, то він купив нас.

— Отже, хочу я чи ні, а я належу йому?

— Ні, він цього не вимагає. Він взагалі, нічого не просить і нічого не вимагає.

— Ач який лицар!

— Хуліє!

— Годі вже, годі! Я зрозуміла все. Скажи йому, що може приходити по мене, коли схоче.

Сказавши ці слова, дівчина здригнулася. Хто це вимовив їх? Невже вона? Ні, то був хтось инший, хто сидів у ній і тероризував її.

— Спасибі, донечко моя, спасибі!

Батько підвівся, щоб поцілувати дочку, але та відштовхнула його, скрикнувши:

— Не брудни мене!

— Але-ж, дитино моя...

— Поцілуй краще свої папери, або, краще, попіл векселів, що мало не допровадили тебе до в’язниці.

— Хіба-ж я не казав вам, Хуліє, що Алехандро Ґомес доможеться всього, чого схоче? Опиратись мені! Мені!

Такі були перші слова, з котрими всемогутній молодий індіян звернувся до дочки дона Вікторіна, відрекомендовуючись їй у неї вдома. І дівчина затремтіла, уперше в своєму житті відчувши, що перед нею стоїть чоловік. І чоловік той здавався покірливішим і менш брутальним, ніж вона сподівалася.

На третій візиті батьки покинули їх на самоті. Хулія трусилася. Алехандро мовчав. Тремтіння й мовчанка тривали довгенько.

— Ви, здається, погано почуваєте себе, Хуліє? — сказав він.

— Ні, ні, я здорова.

— Тоді чого ви тремтите?

— Мабуть, з холоду...

— Ні, то з страху.

— З страху? перед ким?

— З страху... переді мною.

— А чого-б мені вас боятися?

— А, проте, ви боїтесь мене.

Цей страх розвязався вибухом плачу. Хулія плакала від щирого серця, ридала всім своїм єством. Ридання знесилювали її, спирали їй груди.

— Невже я таке чудище? — пробурмотів Алехандро.

— Вони мене продали! Продали мене! Торували моєю красою!

— Хто це каже?

— Я кажу! Я! Ні, ніколи не буду я ваша, хіба що мертва.

— Будеш моя, Хуліє, будеш! І любитимеш! Щоб оце ти не покохала мене? Мене! Тільки цього й бракує!

То «мене» було таке виразне, що джерело сліз Хулієних ураз висхло, і серце їй немов увірвалася. Вона скинула оком на індїяна, а якийсь голос усередині промовив до неї: «Оце — справжній чоловік!»

— Ви можете робити зі мною, що хочете.

— А що ти хочеш сказати цим? — спитав він, настирливо взиваючи її на «ти».

— Не знаю... сама не знаю...

— Що-ж саме можу робити я з тобою?

— Що хочете.

— То я хочу, — і його «я» бреніло перемогою, — я хочу взяти тебе за дружину.

Хулія скрикнула. В її чудових, широких розплющених очах блимав острах, і вона мовчки дивилася на Ґомеса, що, всміхаючись, думав: «у мене буде найвродливіша на цілу Еспанію дружина».

— А що-ж ти думала?

— Я думала... я думала...

І вона знову зайшлася риданнями, що розривали їй груди, аж доки губи її не відчули дотик инших губ і якийсь голос промовив:

— Так, так моєю дружиною... моєю... моєю! Моєю законною дружиною, ясна річ. Закон ствердить моє бажання. Або моє бажання ствердить закон.

— Так... я — твоя.

Вона здалася. Незабаром призначено й день на весілля.

Що-ж було в цій простацькій і притайкуватій людині, яка не тільки нагонила жаху, але й уміла викликати повагу до себе? І найжахливіше було те, що вона викликала й якусь подобу любови. Адже Хулія не хотіла кохати цього авантурника. Він-бо брав її собі за жінку тільки через її вроду, щоб надати більше, блиску своїм мільйонам. А в тім, сама того не бажаючи, вона якось упокорювалась перед його волею, а це-ж одна з форм закоханости. У серці бранки мусить поволі народжуватись таке почуття до того завзяття, що взяв її в полон. Він не купив її. Ні! Він її здобув.

«Але він... чи-ж любить він мене? — думала Хулія. — Чи мене він любить? Мене! Як він каже і як вимовляє це слово! Любить він мене, чи тільки хоче пишатися моєю красою. Чи буду я для нього щось більше, як рідкосні й дуже коштовні міеблі? Чи й справді він у мене закоханий? Чи довго залишатиметься під впливом моїх чарів? У всякому разі, він буде моїм чоловіком, і я здихаюсь цього клятого будинку, звільнюся від батька. Він-бо не житиме з нами. Ми будемо видавати йому гроші, і він матиме змогу знущатися з бідної мами та лицятися до покоївок. Але ми заборонимо йому надалі влаштовувати різні комерційні комбінації. І я буду багата, безмежно багата».

Та це зовсім не задовольняло її. Вона знала, що їй заздритимуть усі мешканці Ретади, що в місті тільки й балачок буде, що про її божевільне щастя і про те, що її врода дала максимум того, чого від неї сподівалися. Але чи любитиме її той чоловік? Чи любитиме насправді? «Мушу здобути його любов, — думала вона, — треба, щоб він покохав мене як слід. Я не можу бути його дружиною, якщо він не кохатиме мене, бо це-ж найгірша форма рабства. А чи сама я кохаю його?» Вона ніяковіла перед ним, а якийсь голос з найбільших глибин її душі казав їй: «Це — справжній чоловік».

Що-разу, як Алехандро вимовляв своє «я», вона здригалася. Здригалася від кохання, дарма, що пояснювала це инакше, а може й зовсім не розуміла.

Вони побралися й переїхали жити в столицю. Алехандро завдяки своїм грошам мав багато знайомих і приятелів, та стосунки в нього з ними були якісь давні. Хулії здавалося, що більшість тих, хто відвідував їхній дім (самі аристократи і не менш, як гербові шляхтичі) були, мабуть, боржниками її чоловіка, що позичав гроші під солідні застави. Але вона не знала нічого про його справи, та й він ніколи не говорив з нею про це. їй не бракувало нічого. Мала змогу задовольняти свої найдрібніші примхи. Не ставало тільки головного. То була вже не любов чоловіка, що підкорив її собі і майже причарував, а тільки певність цієї любови. «Любить чи не любить?» — питалася вона в себе. — «Він без міри ласкавий до мене, ставиться з цілковитою пошаною, уволяє всі мої бажання, навіть пестить мене, але чи-ж любить він?» Та пробувати поговорити з цим чоловіком про любов та кохання була даремна річ.

— Про такі штуки говорять тільки дурні, — казав своїм, звичаєм Алехандро. — Обожнюю... голубко... красуне... кохана... Я! щоб я отаке казав! Або до мене з цими словами звертались! До мене! То — все з романів. Я знаю, що ти любиш читати їх.

— І вони мені подобаються.

— Звичайно, бо ти завжди сидиш із романом. Коли хочеш, я звелю збудувати поруч нашого будинку павільйон, що буде за бібліотеку, і зберу в ньому для тебе всі романи, написані від часів Адама й дотепер.

— Ти завжди щось вигадаєш.

Алехандро ходив дуже просто й скромно одягнений. Не те, що не хотів він звертати на себе увагу убранням, а найбільше прагнув підкреслити свій нахил до плебейської невишуканости. Зміняти костюм, до якого він завжди звикав, було йому дуже важко. Вбираючись у новий одяг, він ладен був потерти його об стіни, щоб той здавався приношеним. Натомість Алехандро вимагав, щоб дружина його вдягалась у найкращі костюми і такі, що як-найбільше виявляли-б її природню вроду. Витрати не цікавили його. Навпаки, з найбільшою охотою і задоволенням сплачував він рахунки кравців і модисток за хламіття для своєї Хулії.

Він любив виходити вкупі з нею, щоб яскравіше проявити різницю між їхніми, вбраннями та манірамя. Йому до вподоби було бачити, як спиняються чоловіки, дивлячись у слід його жінці, а коли вона, кокетуючи, викликала їхні погляди, він не помічав, або вдавав, що не помічає її загравання. Здавалось, очі його промовляли до тих, хто хтиво позирав на неї: «Га? вам подобається? Дуже радий. Але вона — моя і тільки моя, а ви собі можете лютувати». Хулія вгадувала ці почуття і знову думала: «Любить чи не любить мене цей чоловік?» Вона завжди думала про нього, як про «цього» чоловіка; чоловіка, що був коло неї, що був її чоловіком. А певніш, уявляла його своїм хазяїном. І згодом у неї виробилась психологія гаремної рабині, рабині-улюблениці, єдиної рабині, але, кінець-кінцем, усе-ж таки рабині.

Інтимности поміж ними не було ніякої. Вона навіть не уявляла собі, що саме цікавить пана — її чоловіка. Одного разу Хулія насмілилась опитати його про родину.

— Родина? — здивувався Алехандро. — Тепер у мене немає иншої, опріч тебе, родини; та вона й не обходить мене. Моя родина — ти і я, — я й ти, що мені належиш.

— А твої батьки?

— Уважай, що їх у мене ніколи не було. Вся моя родина втілюється в мені самому. Я сам і зробив себе.

— Мені хотілося-б спитати тебе ще про щось, Алехандро, та не наважуюсь.

— Чого не наважуєшся? Що я, з’їм тебе? Хіба я ображався будь-коли за те, що ти мені казала?

— Ні, ніколи. На це я не можу скаржитись.

— Ще-б ти й на це скаржилась!

— Та я-ж і не скаржуся, але...

— Добре. Питай і кінчаймо.

— Ні, не хочу.

— Питай, кажу.

Він промовив це тоном такого владного егоїзму, що Хулія затремтіла від страху й кохання: кохання, властивого рабині-улюблениці.

— Гаразд. Скажи мені, ти — удівець?

Алехандро злегка зсунув брови, через те обличчя йому трохи нахмурилось.

— Так. Я — удівець.

— А твоя перша дружина?

— Тобі розповідали щось про неї?

— Ні. Але...

— Тобі щось розповідали про неї?

— Ні, так. Я дещо чула.

— І потала віри?

— Ні... не повірила.

— Ясно. Ти не могла, не мала права вірити.

— Я-ж і кажу, що не повірила.

— Инакше й бути не може. Той, хто любить мене, як ти, хто належить мені, як ти, ніколи не повірить таким теревеням.

— Звичайно, я люблю тебе, — почала Хулія, сподіваючись, що це признання викличе обопільний обмін ніжностями.

— Годі вже. Казав-же я тобі — мені зовсім не до душі фрази з сентиментальних романів. Що-менше казати комусь, що любиш його, то краще. Тобі, певно, переказували, — додав він по короткій павзі, — що в Мексиці, бувши ще зовсім хлопцем, я одружився з жінкою, багато старшою від мене і страшенно грошовитою. Цю стару мільйонерку я ніби то примусив відписати мені все майно, а потім убив її. Розповідали?

— Так. розповідали.

— І ти повірила цьому?

— Ні, не повірила. Я не могла припустити, щоб ти міг убити жінку.

— А! Я бачу, ти розумніша, ніж я думав. Як-би то міг я вбити свою дружину, вбити річ, що мені належить?

Чого-ж затрусилась бідна Хулія, почувши таке? Вона не могла здати собі справи з своїм тремтінням, але то було слово «річ», що чоловік її застосував до своєї першої дружини.

— То була-б цілковита нісенітниця, — вів далі Алехандро. — Навіщо було-б мені вбивати? Заради спадщини? Але я порядкував її статками так, як порядкую й тепер. Вбити свою дружину! Але-ж немає ніякої рації вбивати свою власну дружину!

— А, проте, єсть-же чоловіки, що вбивають своїх жінок, — наважилась сказати Хулія.

— Через що?

— З ревнощів, або тому, що жінки їх зраджували.

— Ревнувати можуть самі дурні, бо тільки дурнів може ошукати жінка. А мене? Мене! Мене жінка не може зрадити. Не могла зрадити та, не можеш і ти.

— Киньмо ці розмови. Поговорімо краще про щось инше.

— Чому?

— Мені вони неприємні. Адже мені й на думку не спадало зраджувати тебе, і вві сні не ввижалось.

— Знаю. Знаю й без твоїх запевнень, що ти ніколи не зрадиш мене.

— Ясно.

— Бо ти не можеш зрадити мене. Мене! Моя дружина? Неможливо! Що-до тої, иншої, до першої, то вона померла сама, без моєї участи.

Цього разу Алехандро розмовляв із своєю дружиною довше, ніж будь-коли. Хулія замислилась і вся тремтіла. Любив її той чоловік, чи ні?

Бідолашна Хулія! її нове хатнє вогнище було не менш жахливе, ніж попереднє — в батька. Вона була вільна, абсолютно вільна; мала право робити все, що хотіла, виходила з дому й поверталася, коли бажала, приймала в себе приятельок і навіть приятелів, які їй більше подобались. Але чи любив її пан і хазяїн? Непевність любови чоловікової робила з неї полонену в цій розкішній, поволоченій клітці з відчиненими дверима.

Проміння східнього сонця розвіяло морок в її рабській душі, коли вона відчула, що завагітніла від свого володаря-чоловіка. «Ось тепер уже я знатиму, любить він мене чи ні», подумала Хулія.

— Я чекав цього, — промовив Ґомес, почувши добру новину. — Нині маю нащадка і зроблю з нього чоловіка, — другого такого, як я.

— А якби його не було?

— Неможливо! Мусів бути. В мене мусів бути син.

— Але-ж у багатьох подружжів немає дітей.

— То — инші. А я — ні! Я мусів мати сина.

— Чому?

— Бо ти не могла не породити мені його. Дитина з’явилась на світ, але батько лишився таким-же стриманим. Він заперечував тільки, щоб мати сама годувала дитину.

— Ні; я цілком певен, що тобі вистачить для цього і сили, і здоров’я; але матері, що годують самі, дуже виснажуються. А я не хочу, щоб ти виснажувалась. Мусиш як-найдовше лишатись молодою.

І поступився лише тоді, як лікар запевнив його, що краса Хулії не тільки не потерпить від годування дитини, ба навіть виграє на цьому.

Батько відмовлявся цілувати сина. «Всі ці пестощі тільки обридають їм» — казав він. Иноді Алехандро брав хлопчика на руки й довго на нього дивився.

— Ти якось питалась про мою родину, — якось сказав він дружині. — Ось маєш. Тепер у мене є дехто, що забере мої спадки й продовжуватиме мою працю.

Поміж завсідників дому, були граф і графиня де-Бордав’єла; надто граф, що мав ділові стосунки з Алехандром, позичаючи в нього величезні суми під лихварські відсотки. Граф приходив дуже часто зіграти з Хулією партію в шахи і полегшити своє серце, розповідаючи їй про свої хатні нещастя. І дійсно, родинне вогнище графське було маленьким пеклом, тільки без полум’я. Граф і графиня не любили одне одного і аж ніяк не могли порозумітися. Кожен з них жив окремим, життям, а графиня раз-у-раз давала привід до скандального пащекування. Отже безталанний граф ішов до Хулії не тіїльки розважити її шахами, але й потішити свою недолю нещастям иншого.

— А він був у тебе й сьогодні, той граф? — питав дружину Алехандро.

— Граф... який граф?

— Ну, той... До нас-же ходить тільки один граф, один маркіз, один герцог... Для мене всі вони однакові й нарізно не існують.

— А, так. Заходив.

— Дуже радий, якщо його візити тебе розважають. Це єдине, на що здатний цей дурник.

— Але мені він здається людиною вельми інтелігентною та освіченою, добре вихованою, дуже симпатичною...

— Мабуть... серед тих, що читають романи. Зрештою., коли тобі це подобається...

— ...і дуже нещасною.

— То вже цілком його провина.

— Чому це так?

— Бо він йолоп, і те, що його спіткало — річ цілком природна. Цілком ясно, що жінка такого нікчеми скаче в гречку. Хіба-ж це чоловік? Не розумію, як можна було побратись з такою штукою. Безперечно, вона віддалася не за нього, а за його титул. Зробила-б мені моя дружина те, що робить йому його!

Хулія якийсь час дивилась на нього, а потім раптом, майже несвідомо, скрикнула:

— А якби зробила? Що, якби твоя дружина зробила з тобою так, як із ним графиня?

— Дурниці! — засміявся Алехандро. — Ти хочеш додати до нашого життя підлеву з своїх книжок. А коли ти думаєш викликати в мене ревнощі, то помиляєшся. Не така з мене людина! Ну, розважайся собі з цим пришелепуватим Бордав’єлою.

«Невже-ж він і дійсно не розуміє, що значить ревнувати?» — думала Хулія. — «Невже його не турбує, що граф учащає й залицяється до мене? Чи він такий уже певний моєї вірности та любови? А може то певність своєї сили наді мною? Мабуть, байдужість. Любить він мене чи ні?» Хулія починала вдаватись у розпач Нещасна жінка пробувала викликати в чоловіка ревнощі, щоб дізнатися про його любов. Спроби були марні.

— Чи не проведеш мене до графа?

— Навіщо?

— На чашку чаю.

— На чашку чаю?.. Ні, дякую. В мене живіт не болить. За моїх часів і в нашому товаристві цю брудну воду вживали тільки тоді, як живіт болів. Бажаю тобі попити її до смаку. Та розваж, до речи, бідного графа. Там, певно, буде і його дружина з черговим другом дома. Гарненька компанія! Але, зрештою, так у них уже ведеться.

Чутки про стосунки між Хулією та графом Бордав’єлою почали ширитись то столиці. А Алехандро не чув нічого, або вдавав,

що не чує.

— Я знаю, що ви мені розповідатимете, — сказав він одному

приятелеві, який збирався натякнути йому на це. — Покиньте! Люди просто плещуть язиками. Щоб оце таке могло трапитись зі мною! Зі мною! Хай там романтичні жінки виявляють свою романтичну натуру.

Чи не був він боягуз? Але одного разу в казино, коли якийсь дотепник дозволив собі недвозначний жарт про роги, Алехандро схопив зі столу пляшку, жбурнув її і розбив дотепникові голову.

Стався страшенний скандал.

— Жартувати отак зі мною! Зі мною! — своїм звичайним спокійним тоном казав він. — Ніби то я не розумію його дотепів! Ніби я нічого не знаю про плітки, що оці нероби плетуть про романтичні примхи моєї бідної дружини! Я вирішив покласти край

їхньому базіканню.

— Та тільки-ж не таким чином, дон Алехандро, — несміливо зауважив один.

— А яким? Скажіть тоді, яким?

— Мабуть, краще було-б покласти край самому приводу до пліток.

— Тоб-то заборонити графові ходити до нас?

— Це було-б певніше.

— Ні, це значило-б дати рацію їхньому поговору. Я — не тиран якийсь. Коли мою бідну дружину потішає той граф, кінець-кінцем, абсолютний і невразливий дурень, що пнеться в Дон-Жуани... коли, кажу, товариство цієї маріонетки їй до вподоби, то невже я відберу в неї розваги тільки тому, що якісь ледарі щось там блягузкають?

Дурниці! А кепкувати з мене! З мене! Ви, пане, кепсько мене знаєте.

— Але правила звичайности, дон Алехандро...

— Я живу не за правилами звичайности, а керуюся дійсністю

Другого дня до Алехандро в помешкання завітали двоє дуже поважних добродіїв і в ім’я ображеного вимагали задоволення.

— Скажіть йому, щоб прислав мені рахунок хірурга, що лікує його. Я сплачу всі витрати на лікування.

— Але, дон Алехандро...

— Що вам ще треба?

— Нам? Нічого. То ображений жадає задоволення... перепросин... хоч-би пристойного пояснення вашого вчинку...

— Я не розумію вас, панове... не хочу розуміти.

— Тоді він викликає вас на дуель.

— Гаразд. Коли завгодно. Перекажіть йому, що коли йому заманеться. Але для цього не треба було вас турбувати. Навіщо нам свідки? Скажіть йому, що скоро тільки вилікують йому поразки від пляшки, нехай сповістить мене. Ми підемо, куди він схоче, зачинимось десь у кімнаті й зліквідуємо всю справу кулаками. Иншої зброї я не визнаю. Тоді він побачить, хто такий Алехандро Ґомес.

— Та ви глузуєте з нас, дон Алехандро.

— Нічого подібного. Ви — люди одного світу, я — иншого. Ви народилися в значних родинах, від вельможних батьків. Я, можна сказати, не мав батьків і не маю иншої родини, крім тієї, що створив сам. Я походжу з нічого, і не маю охоти розуміти тонкощі «кодексу чести». Тепер ви знаєте мою думку.

Вірники підвелися з місць, і один з них врочисто й досить палко, але не без поваги в тоні, — ішлося-бо про всемогутнього мільйонера й людину з таємним минулим — виголосив:

— Дозвольте тоді, сеньйор, дон Алехандро Ґомес, сказати вам...

— Будь ласка, сеньйор, кажіть, що вам завгодно, але обміркуйте попереду ваші слова, бо в мене на похвалі є ще одна пляшка.

— Отже, — підносить той голос, — ви, сеньйор, дон Алехандро Ґомес, ви — не шляхетна людина.

— Авже-ж, що не шляхтич! Я — шляхтич? Відколи? Звідки!? Облиште це!

— Гаразд, облишмо! — мовив один з вірників до другого. — Нам тут нема чого робити. Ви, пане, сеньйор, дон Алехандро Ґомес, зазнаєте наслідків своєї нечуваної поведінки.

— Звичайно, і буду чекати на них. Що-ж до того... того добродія з занадто довгим язиком, якому я розбив голову, то, ще раз кажу, нехай він пришле мені рахунок і надалі думає про те, що хоче сказати. А ви, панове, якщо коли-небудь — чого не буває на світі! — матимете потребу в цьому безроді, в цьому дикунові-мільйонерові, що не розуміється на лицарських почуттях, приходьте до мене, і я допоможу вам, як допомагав і допомагаю иншим лицарям.

— Цього вже терпіти неможна; ходімо! — скрикнув один із вірників.

І вони пішли.

Того-ж таки вечора Алехандро, розповівши дружині про історію в казино, згадав і про те, як відвідували його вірники, і дуже сміявся, пригадуючи свій вчинок. Хулія злякано слухала його.

— Я — шляхтич! Шляхтич — я! — гукав він. — Я! Алехандро Ґомес! Ніколи! Я — просто чоловік, але в кожному разі — справжній чоловік.

— А я? — спитала Хулія, аби сказати щось.

— Ти? Ти — справжня жінка. І жінка, яка читає романи. А той — оте шахове графеня — ніщо, справжня нікчемність. Але навіщо мені відбирати його в тебе, коли ти бавишся із ним, наче з маленьким! собачкою? Якби ти купила собі якогось волохатого песика чи ангорську кицьку, або там мавпу і гралася-б із ними, ба навіть цілувала їх, хіба-ж би я викинув того песика, або кицьку, або мавпу — з ґанку на вулицю? Оце добре було-б! А ще якби: вони впали на голову якомусь перехожому! Отака забавка і те графеня. Бався собі із ним, скільки хочеш.

— Але воїни мали рацію, Алехандро, коли сказали... Тобі, дійсно, не слід було-б далі приймати його...

— Його?

— Ну, словом, ти мусів-би заборонити приходити до нас графові де Бордов’єла.

— Забороняй йому сама. А коли не забороняєш, значить ще не впокорив твого серця, бо якби ти почувала, що починаєш цікавитись ним, то зараз-же послала-б його геть, щоб самій уникнути небезпеки.

— А що, як я вже цікавлюся графом?

— Годі, годі! Знову починається. Ти знову хочеш примусити мене ревнувати. Мене? Коли-ж ти, жінко, переконаєшся, нарешті, що я не такий, як усі?

Що-далі, то менше розуміла Хулія свого чоловіка, але щодалі, то більше підпадала під вплив його волі й прагнула довідатися, любить він її, чи ні. Алехандро й собі, певний вірности своєї дружини — його дружини, дружини в усякому разі справжнього чоловіка, — думав: «життя в столиці втомлює бідну жінку, а ті романи задурили їй голову», і вирішив одвезти її на село, в один із своїх маєтків.

— Побути на вільному повітрі буде тобі дуже корисно, — мотивував він свої наміри, — це заспокоїть твої нерви. А щоб не нудитись світом, можеш запропонувати, щоб і графчик той з нами поїхав. Ти-ж бо знаєш, я не ревнивий і ручуся за тебе — мою дружину.

Але на селі бідна Хулія тривожилась ще більше і страшенно нудилась. Чоловік не дозволяв їй читати.

— Я привіз тебе сюди, щоб одірвати від книжок і знищити твою неврастенію раніш, як вона стане невигойна.

— Мою неврастенію?

— Звичайно. Все твоє лихо від неї. І виною цьому твої книжки.

— Я не читатиму більше!

— Ні, я не вимагаю такої самопожертви. Я нічого не вимагаю від тебе. Хіба я тиран який? Ну, скажи, домагався я колись чого-небудь?

— Ні, ти не домагаєшся навіть, щоб я любила тебе.

— Видима річ, бо цього й неможна вимагати. До того-ж я знаю, що ти мене любиш і не можеш любити когось иншого. Познайомившись зі мною і дізнавшись, завдяки мені, що таке справжній чоловік, ти не можеш уже покохати иншого, якби я навіть і домагався цього. Запевняю тебе... А в тім, киньмо розмови за книжки. Я казав тобі, що не до смаку мені оті романи. Вони годяться тільки для балачок з різними там графчуками.

Хулія засумувала ще більше, довідавшись про звязок свого чоловіка з їхньою служницею — грубою і навіть негарною жінкою. Якось уночі, повечерявши й залишившись із ним віч-на-віч, Хулія зненацька наважилась:

— Мабуть, ти думаєш, Алехандро, що мені не казали про твої взаємини з Симоною?

— Та я й не таюся з ними. Але тебе це не обходить. Найкраща страва і та...

— Що ти хочеш сказати?

— Що ти надзвичайно вродлива і вродлива що-дня. Жінка здригнулася. Чоловік уперше назвав її вродливою. Але чи любить її?

— А та замурзанка? — напосідала Хулія.

— Через це саме. Якраз замурзаність її мені й подобається.. Не забувай, що я виховувався майже в хліву, і мене иноді пориває, як каже один мій приятель, до гною. А після тої селянської страви я складаю ще вищу ціну твоїй вроді, твоїй красі та витонченим манірам.

— Не знаю, чи то ти лестиш мене, чи хочеш образити.

— Ну, ось! Знову неврастенія. А я думав, що ти вже майже одужала.

— Отак завжди ви, чоловіки. Робите, що хочете, і зраджуєте вас.

— Хто зрадив тебе?

— Ти.

— По-твоєму це — зрада? Отуди! А все книжки! Та для мене та Симона...

— Знаю, знаю — собака, або кицька, або мавпа.

— Мавпа! оце правильно; не більше, як мавпа. На мавпу вона й скидається. Але хіба-ж через ту мавпу я перестав бути для тебе чоловіком?

— Ти хочеш сказати, що і я через неї не перестала бути жінкою для тебе.

— Я бачу, Хуліє, ти починаєш виявляти здібності...

— З часом усього навчаєшся.

— Але, сподіваюсь, від мене, а не від твого уїститі?

— Звичайно, від тебе.

— Ну, то й добре. Не гадав я, щоб така сільська пригода викликала в тебе ревнощі. Ти ревнуєш. Ти! Моя дружина! І до кого? До якоїсь мавпи? Що-до мавпи, то я просто дам їй посаг і... на все краще!

— Я думаю, мавши гроші...

— З посагом вона завжди знайде жениха й разом із посагом принесе йому сина. А такий син, якщо він буде схожий на батька — в усякому разі справжнього чоловіка — також вартий посага. Отже її чоловік матиме подвійну користь.

— Замовчи, замовчи, замовчи! Бідна Хулія вибухнула плачем.

— Я думав, що життя на селі вилікувало твою неврастенію, — зауважив Алехандро. — Дивись, щоб тобі не погіршало!

За два дні вони повернулись до Мадрида.

1 знов відновилися муки Хулії та візити графа Бордав’єла; тільки став він обачніший. Тепер уже Хулія навмисне підкреслювала близькість до свого коханця й бравувала нею перед чоловіком, що иншим разом казав їй: «Доведеться знов їхати на село та лікувати тебе», але на цих словах і обмежувався.

Одного дня, призведена його спокоєм до розпачу, Хулія не витримала.

— Ти — не людина, Алехандро! Ні, ти — не чоловік! — Хто? Я? Чому це так?

— Не чоловік ти, ні!

— Поясни, прошу.

— Я знаю, що ти мене не любиш, що я тебе зовсім не цікавлю. Я тобі навіть не мати твого сина. Ти одружився зі мною тільки з пихи, щоб усім показувати мене, щоб пишатися моєю вродою, щоб...

— Добре, добре. Знову той романтизм. Чому я не чоловік?

— Я знаю, що ти мене не любиш.

— Я сто разів казав уже тобі, що всі ці балачки, про «любить, не любить» придатні лише для графської вітальні, під час чаю або танків.

— Я знаю, ти не любиш мене.

— Добре. Ну, а далі?

— Але ти мусиш погодитись, що граф, оте уїститі, як ти його звеш, приходить до нас що-дня.

— Це-ж ти сама йому дозволяєш.

— Як я можу не дозволити, коли він мій коханець. Тепер ти чув — мій коханець! Уїститі — мій полюбовник!

Алехандро не ворухнувся і спокійно дивився на дружину. Хулія, що сподівалася вибуху гніву, запалилася ще більше.

— Ну, і ти не вбиваєш мене, так, як убив ту иншу? — скрикнула вона.

— Неправда, що я її убив. Неправда й те, що граф твій коханець. Ти просто вигадуєш, щоб розбуркти в мене ревнощі. Хочеш обернути мене на Отелло. Мій будинок — не театр. Якщо ти поводитимешся так і далі, то збожеволієш, і нам доведеться віддати тебе в лікарню.

— Збожеволію!! Я?

— Мабуть, доведеться ще й в’язати тебе. Вигадати, що в неї є коханець! І хоче, щоб я їй повірив! Ніби то моя дружина може зрадити мене! Алехандро Ґомес не якийсь там уїститі. Він в усякому разі справжній чоловік. Але по-твоєму не буде; тобі не пощастить задурити мені голову балачками з романів і графських чаїв та танків. Мій будинок не театр.

— Поганець, мерзотник, мерзотник, — несамовито скрикнула Хулія. — Боягуз!

— Треба вживати медичних заходів, — промовив чоловік і вийшов з кімнати.

За два дні, що їх Хулія перебула замкнена на своїй половині, Алехандро покликав її до себе в кабінет. Бідна жінка ввійшла туди приголомшена. В кабінеті, опріч чоловіка, на неї чекали граф Бордав’єла і два якісь добродії.

— Слухай, Хуліє, — з жахливим спокоєм удався до неї Ґомес, — ці двоє панів — лікарі душевних недуг, і прийшли з мого прохання дослідити тебе, щоб установити методу лікування. У тебе голова не в порядку, ти й сама мусиш це помічати, коли тобі часом кращає.

— А що ти тут робиш, Хуане? — спитала Хулія в графа, не звертаючи увага на слова свого чоловіка.

— Бачите, панове? Вона знову маячить, що ніби граф...

— Так, так; він — мій коханець, — перебила йому мову жінка. — Нехай він сам вам скаже. Граф дивився на підлогу.

— Бачите, графе, — сказав Алехандро, — яка настирлива в неї думка? Але я знаю, що у вас не було та й не могло бути якихось подібних до цього стосунків з моєю дружиною, і тому...

— Звичайно-ж, ні! — скрикнув граф.

— Бачите, панове? — повернувся до лікарів Алехандро.

— Як?! — зойкнула Хулія. — Ти, Хуане, насмілюєшся заперечувати, що я була твоя?

Граф геть затрусився під холодним поглядом Алехандро й відповів:

— Спам’ятайтесь, сеньйоро; прийдіть до пам’яти. Ви-ж прекрасно знаєте, що це неправда. Ви знаєте, що, коли я й бував у вас, то тільки, як друг ваш і приятель вашого чоловіка. А граф Бордав’єла ніколи не дозволить собі образити приятеля, такого...

— Такого, як я, — перепинив його Алехандро. — Як я! Алехандро Ґомес. Жоден граф не наважиться образити мене, а моя дружина не може мене зрадити. Ви бачите, сеньйори, що бідолашна спала з глузду...

— І ти, Хуане! І ти, мій коханцю! — кричала вона. — Боягуз! Полохун! Тхір! Мій чоловік залякав тебе, а ти з переляку не зважуєшся признатись і береш участь у цій підлій комедії. Негідник! Мерзотник! Боягуз! І ти такий, як мій чоловік...

— Бачите, сеньйори? — повторив Алехандро, звертаючись до лікарів. З Хулією стався напад, і вона знепритомніла.

— Тепер, сеньйор, — удався Алехандро до графа, — ми вийдемо, і хай шановні добродії докінчують огляд моєї бідної дружини.

Коли граф, слідом за Алехандром, вийшов з кабінета, той сказав йому:

— Ви вже розумієте, сеньйор графе: або мою дружину визнають за божевільну, або я вам обом розтрощу черепи. Вибирайте.

— Я маю сплатити вам увесь мій борг і надалі не мати з вами жодних справ.

— Ні, ви маєте держати язика за зубами. Отже ми з вами вже вирішили: моя дружина — божевільна і потребує перебувати в лікарні, а ви — з дурнів дурень. І не забувайте про це! — він показав графові револьвер.

Лікарі, вийшовши за якийсь час з кабінету Алехандро, почали радитись.

— Це — жахлива трагедія. Що нам робити?

— Нам лишається тільки одне — визнати її за божевільну, бо инакше цей чолов’яга рішить її і вб’є нещасного графа.

— А професійне сумління?

— Професійне сумління примушує нас запобігти ще більшому

злочинові.

— Чи не краще було-б оголосити божевільним дона Алехандро?

— Ні, він не божевільний. Він щось инше.

— В усякому разі справжній чоловік, як він сам каже.

— Бідолашна жінка. Шкода й слухати її. Боюсь, що вона й справді збожеволіє.

— А може ми й урятуємо її, коли визнаємо тепер за божевільну. Вона хоч будинок цей покине.

Лікарі оголосили Хулію божевільною, і на підставі їхньої діагнози її приміщено до божевільні.

Глупа, холодна, беззоряна ніч упала на душу бідної Хулії, коли її зачинили в божевільні. Єдина втіха, що вона там мала, був син, якого майже що-дня до неї приносили. Хулія брала йога на руки, цілувала та вмивала слізьми, а бідне хлоп’я й собі плакало не знати чого.

— А, синку, мій синку, — казала вона, — якби можна було виточити з тебе всю кров твого батька! Бо він — твій батько! — А залишившись сама й почуваючи себе на межі справжнього божевілля, лепетіла: «Чи не збожеволію я дійсно та чи не почну думати, що всі мої стосунки з безсоромним графом — саме маріння? А підлий, огидний страхопуд! Покинути мене напризволяще! Дозволити, щоб мене замкнули тут! Уїститі, справді уїститі! Мій чоловік мав рацію називати його так. А Алехандро? Чому він не вбив нас? Ні, це — жахлива помста. Вбити того боягуза? Ні, він зневажив його, примусив брехати й зректися мене. Він аж трусився перед моїм чоловіком. А мій чоловік — то справжній чоловік! Чому-ж він не вбив мене? Отелло запевно вбив-би. Але Алехандро — не Отелло; він не такий брутальний. Отелло був запальчистий мурин, але мало інтелігентний. А Алехандро — дуже культурний, дарма, що ту культурність він підпорядковував своїй плебейській чванливості. Йому й не треба було вбивати першу жінку. Він примусив її умерти. Вона померла з страху перед ним. А мене? Чи-ж любить він мене?

І тут, у божевільні, вона знову почала клопотати собі серце й мозок питанням: «Любить він мене чи не любить?» і невдовзі вирішила: «Я знаю, що люблю його, люблю шалено».

Боячись і справді збожеволіти, Хулія вдала, що одужала, і запевняла вже, що звязок з Бордав’єлою був лише витвором її хворої уяви. Про це сповіщено Алехандро.

Одного дня Хулію покликали до чоловіка, що чекав на неї в передпокою. Ступивши в кімнату, вона впала йому до ніг, обливаючись гіркими.

— Вибач мені, Алехандро, вибач!

— Устань, жінко! — він допоміг їй підвестися.

— Вибач!

— Вибачити тобі? За що? Мені казали, ніби ти вже одужала, що в тебе немає вже ніяких галюцинацій...

Хулія з жахом дивилася в холодні, непроникненні очі свого чоловіка. З жахом і з шаленою сліпою любов’ю.

— Правда твоя, Алехандро, маєш рацію. Я була божевільна і, тільки, щоб викликати в тебе почуття ревнощів, вигадувала все те. Але то була брехня. Хіба-ж би я зрадила тебе? Я? Тебе? Тепер ти мені віриш.

— Одного разу, — холодно відповів той, — ти спитала в мене, Хуліє, чи правда, що я вбив свою першу дружину. Я й собі спитав тебе, чи віриш ти цьому. Що ти мені тоді відповіла?

— Що не вірю, не можу паняти віри.

— Тепер і я кажу тобі, що ніколи не няв віри, не міг повірити, що ти зраджуєш мене з отим уїститі. Досить тобі? Хулія тремтіла, напівбожевільна з жаху й кохання.

— Досить, — відповіла вона, оповиваючи шию чоловікові обома руками. — Тепер скажи тільки, чи любиш ти мене?

І бідна. жінка побачила на цей раз в Алехандро дещо таке, чого доти не бачила ніколи — самий спід страшної і затайливої душі, яку він завжди ревниво від усіх ховав. То була наче блискавка, що на мить освітила тьмяне озеро цієї душі, осяявши її поверхню. Побачила вона й дві сльози на холодних і гострих очах свого чоловіка. І той спалахнув увесь.

— Чи я люблю тебе, дитинко? Чи люблю? Авжеж люблю — всією душею, всією кров’ю, всім своїм єством. Люблю над себе самого. Спершу, коли ми побралися, ні. Але тепер? Тепер люблю. Шалено, сліпо! Я — твій більше, ніж ти моя.

І обіймаючи її з звірячою пристрастю, він бурмотів:

— Хуліє, Хуліє! Моя богине, моє все!

Вона мало не спала з розуму, коли їй розгорнулися серце й душа її чоловіка.

— Я хотіла-б зараз-же померти, Алехандро, — прошепотіла вона, схиляючи йому на плече голову.

По цих словах Алехандро ніби прокинувся. Його очі, знову гострі й холодні, немов проковтнули сльози, і він промовив:

— Цього не було, Хуліє. Я не казав того, що говорив. Розумієш? Забудь це все!

— Забути?

— Ну, збережи для себе, але так, ніби ти нічого не чула.

— Я мовчатиму.

— Мовчатимеш і собі самій.

— Я мовчатиму, але...

— Годі вже!

— Але, Алехандро, на бога, ще одну хвилиночку. Скажи, ти любиш мене задля мене, чи тільки тому, що я тобі належу?

— Я-ж казав тобі, що маєш забути. І дай мені спокій з своїми запитаннями, бо инакше лишишся тут. Я приїхав забрати тебе, але взяти здорову.

— Я — здорова! — з запалом ствердила жінка.

І Алехандро одвіз свою дружину додому.

За кілька днів по тому, як Хулія повернулася з божевільні, граф Бордав’єла дістав листа, де Алехандро запрошував його, чи — певніш — наказував прийти до них обідати.

«Ви знаєте вже, сеньйор графе», було написано в листі, «що моя дружина вийшла з лікарні і тепер цілком здорова. За сумних часів своєї хвороби вона, бідна, тяжко образила Вас — видима річ, несвідомо, — провинивши вам підлі вчинки, що їх Ви, як справжній джентльмен, не могли допуститися. Не відмовте пообідати з нами завтра, у четвер, бо я хотів-би дати Вам належне задоволення, на яке Ви, справжній джентльмен, маєте право. Моя дружина просить Вас, а я наказую. В разі Ви не прийдете, щоб мати це задоволення й дістати від мене деякі пояснення, нарікайте тільки на себе. Адже Ви знаєте, на що здатний .

Алехандро Ґомес».

Граф Бордав’єла прийшов на запрошення блідий, тремтячий і розгублений. Обід відбувся серед найприкріших розмов. При слугах говорили лише на найфривольніші теми, і Алехандро ввесь час пускав брутальні й шорсткі дотепи. Хулія теж не пасла задніх. По десерті Алехандро загадав лакеєві принести чаю.

— Чаю? — вихопилося в графа.

— Звичайно, сеньйор графе, — відповів хазяїн. — І це не тому, що в мене болить живіт, а щоб додержати гарного тону. До ділових розмов між джентльменами найбільше пасує чай. Можеш іти, — звернувся він до лакея.

Вони лишилися утрьох. Графа брали дрижаки. Чаю він не насмілився й покуштувати.

— Налляй мені першому, Хуліє, — сказав їй чоловік. — Я вип’ю

перед вами. Нехай сеньйор граф побачить, що в мене в господі чай можна пити цілком безпечно.

— Та я...

— Ні, сеньйор графе. Хоч я й не джентльмен, а до такого ще не дійшов. А тепер моя дружина хотіла-б з вами де в чім порозумітися.

Алехандро глянув на Хулію, і та, голосом привида, почала говорити. Була в той час надзвичайно гарна. Очі її блищали, як лихтарі. Її слова пливли повільно й спокійно, але під ними відчувалося пекуче полум’я.

— Я просила чоловіка закликати вас, сеньйор графе, — сказала Хулія, — бо хочу перепросити за тяжку образу, що я вам вчинила.

— Мені, Хуліє? 1).



1) В Еспанії заведено називати більш-менш добре знайомих жінок на ім’я. Прізвищем чоловіка з додатком «пані» або на ім’я з додатком «донья» називають лише в офіційних випадках, або звертаючись до багато старшої віком чи вищої соціяльним станом жінки.



— Не називайте мене, прошу, Хулією. Так, вам, сеньйор графе. Я знависніла з любови до чоловіка і, щоб дізнатися, чи любить він мене, обрала вас за об’єкт, що мав викликати в нього ревнощі. Я навіть казала, що ви спокусили мене. То була неправда, а якби я не була хвора, то й підлота. Чи не так, сеньйор графе?

— Цілком правильно, доньє Хуліє.

— Сеньйора де-Ґомес, — виправив Алехандро.

— Пробачте й ті наклепи, що я накидала на вас, коли разом із чоловіком називала вас уїститі.

— Я пробачив уже.

— Те, що я приписувала вам тоді, був низький, підлий вчинок, негідний такого джентльмена, як ви...

— Добре, дуже добре, — вкинув слово Алехандро, — низький, підлий вчинок, негідний порядної людини.

— Але мені треба вибачити, бо я тоді була зовсім недужа. Я хочу, щоб ви мені пробачили. Чи прощаєте ви?

— Так, прощаю все. Прощаю все вам обом, — зідхнув ледве живий граф, шукаючи нагоди, щоб утекти з цього дому.

— Обом? — здивувався Алехандро. — Але-ж мені вам нема чого вибачати.

— Правда ваша, ваша правда.

— Заспокойтеся, сеньйор, — вів далі Ґомес. — Ви, я бачу, чогось дуже схвильовані. Випийте, прошу, другу чашку чаю. Налляй ще чашку сеньйорові графові, Хуліє. Мабуть, ще цукру, сеньйор?

— Ні. ні.

— Тепер, коли дружина перепросила вас, і ви пробачили їй її божевілля, мені лишається тільки просити, щоб ви й надалі не обминали нас своїми візитами. Ви розумієте, після всього того, що сталося, розрив між нами виглядав-би дуже недвозначно. Тепер, коли, завдяки мені, моя дружина зовсім здорова, вам не загрожуватиме в нас аж ніяка небезпека. На доказ моєї цілковитої певности що-до здоров’я дружини, я залишаю вас на самоті. Може, вона захоче сказати вам щось, чого не вважається говорити при мені, і я, з делікатности, виходжу.

І Алехандро вийшов, покинувши їх віч-на-віч, страшенно здивованих його поведінкою. «Що за людина!» подумав граф, а Хулія — «Оце так людина!»

Настала тяжка мовчанка. Хулія й граф не насмілювалися глянути одне на одного. Бордав’єла дивився на двері, де вийшов Ґомес.

— Ні, — вгадала, його думку Хулія. — Можете не дивитись. Ви не знаєте мого чоловіка. Алехандро не буде підслухувати.

— Хто його знає? Мабуть, він ще й свідків приведе.

— Навіщо ви кажете це, сеньйор графе?

— Хіба-ж я забув ту жахливу сцену, коли він при двох лікарях, принизив мене, як тільки міг, а потім примусив їх зробити підлогу й оголосити вас божевільною?

— Він мав рацію, бо тоді я й справді була божевільна. Инакше не казала-б я, що ви — мій коханець.

— Але...

— Але що, сеньйор графе?

— Може ви й з мене хочете зробити божевільного? Невже-ж ви будете заперечувати, Хуліє...

— Донья Хулія, або сеньйора де-Ґомес.

— Невже-ж ви будете заперечувати, сеньйоро де-Ґомес, що, з тої чи тої причини, ви ласкаво приймали не тільки моє залицання... не тільки залицання, а... але й моє кохання?

— Сеньйор графе!

— Що ви не лише приймали його, а ще й...

— Я вже казала вам, що була тоді не при розумі, і не хочу повторювати цього.

— Але ви-ж не будете заперечувати, що я був ваш коханець?

— Я, ще раз кажу це, була тоді божевільна.

— У вашому домі неможна лишатись і на хвилину. Бувайте здорові!

Граф простягнув руку, боячись, що Хулія не прийме її. Але Хулія руку дала, мовивши при цьому:

— Ви чули, що сказав мій чоловік? Можете приходити до нас, коли захочете. Тепер я, дякувати богові та Алехандрові, цілком здорова, одужала від усього, сеньйор графе, і розрив з вами справив-би небажане для нас вражіня.

— Але, Хуліє...

— Ну, ви знову починаєте! Казано вам, я була причинна...

— Це я стану причинний... через вас і вашого чоловіка.

— Причинний? Ви! Здається мені, не легко буде...

— Ясно! Уїститі!

Хулія зайшлася сміхом, а граф, розлючений і зніяковілий, вибіг з дому, куди він поклав ніколи вже не повертатись.

Всі ці душевні турботи так уразили бідну Хулію, що вона серйозно захворіла на мозок і тепер дійсно була близька до божевілля. Раз-у-раз марячи, вона в маячні називала чоловіка найпалкішими та пристрасними словами. І той, захопленний запалом дружини, силкувався всіма засобами заспокоїти її.

— Твій, твій, тільки твій, — казав він, коли вона, охопивши його шию обома руками, стискувала її так, що за малим не душила його.

Алехандро одвіз її в один із своїх маєтків, сподіваючись, що сільське життя зміцнить їй здоров’я. Але надаремно — воно щодалі, то гіршало. Побачивши, що смерть мусить одібрати йому дружину, Алехандро зайнявся несамовитим гнівом. Запросив найкращих лікарів. «Справа безнадійна», — казали ті.

— Врятуйте її! — благав він.

— Неможливо, дон Алехандро, неможливо.

— Врятуйте її мені за всяку ціну! Все моє майно, всі мої мільйони віддам за неї, аби була жива.

— Неможливо, дон Алехандро, неможливо.

— Візьміть моє життя, тільки врятуйте її! Адже є переливання крови. Виточіть з мене всю кров і віддайте їй. Врятуйте її для мене!

— Неможливо, дон Алехандро, неможливо.

— Як неможливо? Всю мою кров для неї!

— Врятувати її може тільки бог.

— Бог! Де він, той бог? Я ніколи не думав про нього.

Пішов до дружини, до своєї Хулії, ще привабливішої, ще гарнішої, ніж звичайно; вродливої красою неминучої стерти.

— Де бог, Хуліє? — спитав.

Вона відповіла йому поглядом назад і ледве чутно промовила:

— Ось він!

Алехандро подивився на розп’яття, що висіло в головах на ліжкові йото дружини, і, схопивши хрест у жменю, почав благати:

— Врятуй її мені і візьми все, все — маєтки, гроші, мою кров — всю мою кров, мене самого...

Хулія всміхнулася. Цей сліпий шал чоловіків виповнював найяснішим світлом її душу. Яке щастя нарешті! І вона ще непевна була, чи любить він її!

Життя крапля по краплі виходило з бідної жінки. Стала холодна й лежала непорушно, наче мармурова. А її чоловік, завжди коло неї, стискував її в обіймах, бажаючи передати їй своє тепло. Він хотів передати їй і своє дихання. Був як божевільний, а вона всміхалася.

— Я помираю, Алехандро, помираю.

— Ні, ти не помираєш; не можеш умерти.

— Твоя дружина не може померти?

— Ні! моя дружина не може померти. Я помру перший. А, нехай приходить смерть, але до мене, тільки до мене! Нехай прийде!

— Ах, Алехандро, тепер я не шкодую, що так мучилась. І як могла я мати сумнів про твою любов.

— Та я й не люблю тебе. Ні! Вся та любов, я казав тобі тисячу разів, — книжна вигадка. Я не люблю тебе... Любов... Любов! І вони, ті нікчеми, що базікають про любов, дозволяють жінці померти. То — не любов! Ні, не люблю тебе!

— А що-ж? — спитала вона рештками голосу, відчуваючи колишній неспокій.

— Я не люблю тебе, ні! Я... я... я! В мене немає слів, — і він заридав сухим риданням, що нагадувало хрип дикої любови й муки..

— Алехандро!

В цьому кволому покликові бреніла радість перемоги.

— Ти не помреш; ти не можеш померти; я не хочу, щоб ти помирала! Убий мене, Хуліє, і живи! Ну, вбивай, вбивай-же!

— Ні, я помираю.

— І я з тобою.

— А наша дитина, Алехандро?

— Нехай і воно помре. Для кого я любитиму його без тебе?

— На бога, Алехандро! Що ти кажеш? Ти — божевільний!

— Божевільний? Так! Це я завжди був божевільний! Божевільний від тебе, Хуліє! Я, я — божевільний! Убий мене і візьми з собою.

— Якби я могла!

— Можеш! Убий і живи! Живи для себе!

— А ти?

— Я? Коли я не можу бути з тобою... краще вмерти! Він пригортав її до себе що-раз міцніше, бажаючи затримати тут.

— Скажи мені, нарешті, Алехандро, хто ти? — прошепотіла Хулія.

— Я? В усякому разі твій чоловік, і це ти зробила з мене людину.

Останні її слова пролунали як потойбічний шепіт, ніби вимовлені з берега життя, звідки човен рушає в укрите мороком озеро.

Незабаром Алехандро відчув, що його атлетичні руки тримають тільки труп. У душі його була тьмяна, холодна ніч. Він підвівся і довго дивився на бездушну, завмерлу красу. Ніколи ще не бачив її такою гарною. Здавалось, її омивало перше проміння світанку, що настає по останній ночі. Над цим уже охололим тілом в його уяві пройшло все його життя, що він так старанно ховав навіть від себе самого. Він дійшов аж до свого дитинства і пригадав той час, коли під невблаганними вдарами того, кого вважав за батька, він прокляв його, а потім у розпачі посварився кулаком на розп’ятого Христа в церкві свого села.

Кінець-кінцем, вийшов з кімнати і причинив по собі двері. Знайшов сина. Малому було трохи більше, як три роки. Батько схопив його, пішов з ним в окрему кімнату й почав цілувати. Дитина, що не звикла до таких пестощів від батька, який за все життя й разу не поцілував його, відчула, мабуть, дику пристрасть у цих обіймах і заплакала.

— Мовчи, синку, мовчи! Чи пробачиш мені те, що я зроблю? Мале злякано замовчало й дивилось на батька, що шукав у його очах, в його роті, в його шкірі — очі, рот і шкіру Хулії.

— Пробач, синку, пробач!

На хвилину посидів у кабінеті, визначаючи свою останню волю, а тоді зачинився в спальні з дружиною, з тим, що було його дружиною.

— Моя кров за твою, — мовив Алехандро, ніби вона могла його почути. — Смерть забрала тебе. Іду тебе шукати.

На одну мить йому здалося, що дружина всміхнулася й піврозплющила очі. Він почав цілувати її, голубити, узивати найпестливішими іменами. Хулія була холодна.

Коли згодом двері до кімнати небіжчиці виламано, його знайшли скривавленого й знекровленого. В холодних його обіймах лежала мертва дружина.




Мігель де Унамуно.

(З еспанської переклав М. Іванов).




Альманах       Головна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.