Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Альманах      Головна



Стефан Цвайг.

ОПОВІДАННЯ В СУТІНКАХ.



Чи не навіяв вітер знову дощу на місто, що зробилось раптом так темно в кімнаті? Ні, повітря сріблясто-прозоре й тихе, яке не часто бувало цими літніми днями, тільки вже сутінки впали, а ми цього не помітили. Напроти ще всміхаються тихим блиском заходу вікна мансард, а небо понад гребенем даху вже оповилось золотавим серпанком. За яку годину настане ніч. Чудова година! Нема нічого чарівнішого за ці фарби, які помалу блякнуть і темнішають, і тоді морок, що здіймається з долівки, затоплює кімнату, аж покій темні хвилі не зіллються беззвучно по стінах і не понесуть нас у пітьму. Коли сидиш один проти одного і мовчки дивишся, найрідніше обличчя здається в цей час старішим, чужим та далеким, так ніби ніколи зблизька й не знав його, або бачиш його на відстані багатьох років. Але ти кажеш, що зараз не хочеш мовчання, бо надто Стискається серце, коли слухаєш, як годинник розбиває час на сотні дрібних скалок, і віддих серед тиші робиться чутніший, мов віддих хорого. Я мушу щось оповісти тобі. Залюбки. Звичайно, не про себе, — бо наше життя по цих безмірних містах бідне на переживання, або здається таким, бо ми сами не знаємо, чим ми в дійсності володіємо. В цю годину, що любить, властиво, тільки мовчання, я хочу оповісти тобі історію, де хоч трохи відіб'ється м'яке, тепле, хвилясте півсвітло сутінок, що, все оповиваючи, плине повз наші вікна.

Я не знаю, як дійшло до мене це оповідання. Пам'ятаю тільки, що я довго сидів тут по обіді, читав книжку і впустив її; віддавшись мріям чи поринувши в легкий сон. Раптом я побачив круг себе постаті — вони забуяли вздовж стін. Я міг чути їхні слова й міг зазирнути в їхнє життя. Але коли я схотів ближче придивитись до цих мерехтливих примар, я зовсім прокинувся й знову був сам. Книжка, що я впустив, лежала біля моїх ніг. Я підняв її. І шукав ті постаті, але не знайшов їх, — було так, ніби оповідання вислизнуло з сторінок, книжки й потрапило до моїх рук, або, може, його там ніколи й не було. Можливо, воно мені приснилось, або я прочитав його на одній з тих химерних хмар, що примчали сьогодні до нашого міста з далеких країн і розігнали дощ, який так давно надокучав нам. А може я чув цю історію в звуках старовинної простодушної співачки, якої катеринка сумно рипіла під моїм вікном, а може хтось оповів її мені багато років тому. Не знаю. Такі казки часто спадають мені на думку, — я дозволяю їхнім подіям, вільно граючись, текти поміж пальців своїх і не затримую їх: так часто мимохідь пестиш колоски чи високі стеблини квіток, не зриваючи їх. В цих казках несподівано виникають барвисті образи, що пригасають, доходячи кінця, але схопити я їх не можу. Сьогодні ти все-ж таки хочеш од мене оповідання, і я розповім його в цю годину, коли сутінки будять у нас тужливі поривання, і наші очі, збіднілі від сірого, прагнуть руху та яскравих фарб.

Як мені почати? Почуваю, що мушу добути з темряви момент, образ і постать — як це завжди буває в моїх дивовижних снах. Ну ось! я вже пригадую. Я бачу стрункого хлопчика, що сходить широкими східцями палацу. Якраз ніч, ніч ледве осяяна тьмяним місячним світом, але я, мов освітленим дзеркалом, схоплюю кожний контур його гнучкої постати, виразно бачу кожну його рису. Хлопець надзвичайно вродливий. По-дитячому зачісане чорне волосся рівно звисає на майже над міру високе чоло, а руки, простягнуті вперед, у пітьму, щоб спіймати теплінь нагрітого сонцем повітря — шляхетні та ніжні. Кроки його повільнішають. Він задумливо сходить у парк, де шелестить віттям безліч круглих дерев. Через парк променіє білою смугою самотна широка соша.

Я не знаю, коли це трапилось: вчора чи п'ятдесят років тому, і не знаю, де, але гаддю, що в Англії або Шотландії, бо тільки там мені відомі такі високі, з великого каменю збудовані палаци, що здавна загрозливо височіють, моє замки, і тільки для дружнього зору привітно схиляються вниз до ясних квітчастих садків. Так, тепер я певно знаю, що це було в горішній Шотландії: тільки там такі ясні літні ночі, там небо вночі молочно відблискує опалом, поля ніколи не темніють, усе світиться якимсь внутрішнім світлом і тільки тіні, мов величезні чорні птахи, ширяючи, падають на ясні рівнини. Це діється в Шотландії, тепер я знаю цілком, цілком певно. Напруживши пам'ять, я пригадав-би й назву графського палацу, й ім'я хлопчика, бо тепер швидко одпадає темна кора з мого сну, і я так виразно відчуваю все, ніби це не спогад, а саме життя. Хлопчик гостює влітку у своєї заміжньої сестри, і за гостинним звичаєм шляхетних англійських родин гостює не сам — ввечері коло столу збирається цілий гурток мисливців із своїми дружинами та кілька молодих панночок; все це високі вродливі люди, і веселість та юність їхня, сміючись, але без зайвого галасу, грається з луною старовинних мурів. Цілий день туди й сюди скачуть вершники, збирають собак у зграї; а там, на річці, виблискують два-три човни; невпинний рух без ділових турбот надає дневі приємного швидкого ритму.

Але зараз вечір, і круглий стіл спорожнів. Чоловіки сидять у залі; палять цигарки та гуляють у карти; до півночи з освітлених вікон ллються в парк, тремтячи по краях, конуси світла, а иноді лунає примхливий, голосний сміх. Пани вже майже всі порозходились по своїх кімнатах; можливо, дві-три ще балакають поміж собою, затримавшись у вестибюлі. Отож хлопчик того вечора залишився сам. До чоловіків він не насмілюється йти, хіба-що на одну хвилинку, а при паніях йому боязко, бо тільки він одхилить двері, як вони зненацька притишують голоси, і він відчуває — розмова йде про щось, чого йому не слід слухати. І взагалі він не любить товариства паній, бо вони запитують йога, мов дитину, вибачливо слухають його відповіді, використовують його для тисячі дрібних послуг і дякують йому, як добре вихованому хлопчикові.

Він хотів уже йти спати і зійшов по звертистих східцях, але кімната занадто нагрілась, і в ній повно було важкої нерухомої задухи. Вдень забули зачинити вікна — сонце нагулялось тут досхочу, нажарило стіл, розпекло ліжко, важко залягло по стінах. Ще й тепер тремтить його задушливий віддих по всіх закутках та на фіранках. Крім того, було ще так рано, — немов біла свічка, світилась зокола літня ніч, так спокійно, так безвітряно, так безтурботно-тихо. І ось хлопчик знову сходить униз по широких східцях палацу до парку, де над темним листом, тьмяно-блискучим німбом розляглось небо, а знизу, назустріч небу, звабливо тремтять пахощі тисячі невидимих квіток. Якось дивно на душі в хлопчика. Він не зміг-би сказати чому, але, в невиразнім вчуванню своїх п'ятнадцяти років, уста його тремтять, немов хлопчик щось має сказати ночі, або звести руки вгору, або надовго заплющити очі, ніби між ним і цією спокійною літньою ніччю є якась таємниця, що вимагає слів, чи привіту.

Поволі хлопчик звертає з широкої відкритої алеї на одну з вузьких бічних стежок, де дерева ніби обіймаються вгорі своїм посрібнілим верховіттям, а під ним унизу заліг важкий морок. Навкруги тиша. Серед тиші, як завжди буває в садку, чути щось ніби бреніння якогось крила, ніби падіння роси на траву або шарудіння стеблин, що торкаються одна одної. Вся істота хлопчика поринула в якусь солодку, невиразну тугу. Иноді він злегка торкається дерева або зупиняється, вслухаючись у швидкоплинні звуки ночи. Капелюх душить йому чоло, він скидає його, щоб відчути на оголених скронях, де співає його кров, легкий дотик сонного вітерця.

І раптом, коли хлопчик глибше занурюється в пітьму — трапляється щось неймовірне. За його спиною стиха рипить жорства. Він злякано озирається і бачить маяння, мигтіння високої білої постати, що швидко наближається до нього. Ось вона вже торкається йото, і він з жахом почуває себе в міцних, але не настирливих обіймах жінки. Тепле м'яке тіло щільно пригортається до нього, чиясь тремтяча рука швидко пестить його волосся й відхиляє йому назад голову; хитаючись, він почуває мов невідомий розрізаний овоч — тремтячі уста, що всмоктуються в його уста. Таке близьке це обличчя до його лиця, що він не може роздивитись на риси. Він навіть не зважується вдивлятись. Тремтіння, мов біль, проймає його тіло так міцно, що він мусить заплющити очі й безвільно, як та здобич, віддатись на волю цим жагучим устам; нерішуче, невпевнено, немов питаючись, його руки обхоплюють чужу постать, і, швидко п'яніючи, він притискує її до себе. Пожадливо течуть його руки по м'яких лініях, то спиняються, то гарячково посуваються далі, палкішають та сміливішають. Все ближче пригортаючись і вже нахиляючись всією солодкою вагою, це тіло душить йому на груди, що піддаються. Він почуває, що падає, кудись лине; це важко — задихане тіло кудись тягне його, і вже підгинаються йому коліна. Нема жодної думки в його голові, він не думає про те, звідки прийшла до нього ця жінка, як звати її, — він тільки п'є, заплющивши очі, з чужих, вогких, запашних уст насолоду, аж поки не п'яніє й не віддається мимохіть бездумно-шаленій пристрасті. Йому здається, що зірки раптом падають з неба, так бо блискотить йому в очах, і все, чого він торкається, пашить та іскриться. Він не уявляє собі, як довго це триває — години чи хвилини він окутий цими м'якими ланцюгами, — почуває тільки, як усе спалахнуло в дикому почутті — тієї пристрасної боротьби і якийсь чудовий вир усе закрутив і поніс.

І несподівано — одним різким рухом порвався жагучий ланцюг. Швидко, майже злісно, звільняє вона його пригнічені груди.

Невідома постать випростується, і ще не встиг він простягти руку, щоб схопити її, а вже ясна біла пляма мчить поміж дерев і зникає.

Хто це був? І як довго це тривало? Пригнічений, приголомшений спирається він на дерево. Поволі повертається холодна свідомість до його розпалених скронь, йому здається, що життя його зненацька посунулось на тисячу годин вперед. Невже всі його невиразні мрії про жінок та пристрасті раптом здійснились? Чи це був тільки сон? Він мацає себе, хапається за волосся. Так, воно вогке на розпалених скронях, вогке й холодне од росяної трави, на яку вони впали. З блискавичною швидкістю все проходить перед його зором: він знову почуває, як горить уста, і вдихає чужі пристрасні пахощі, що здіймаються з убрання, силкується відновити! в пам'яті кожне слово. Але жодне слово не спадає йому на думку.

Тільки тепер він з жахом згадує, що вона й слова не сказала, навіть не назвала його на ймення, що він знає тільки її жагучі зідхання, скрики, поривчасто-стримані стогони пристрасти; що він знає пахощі її буйного волосся, гарячий дотик її грудей, шовковисту емаль її шкіри; що йому належало її тіло, її віддих, — весь її конвульсійний порив, але він навіть не догадується, хто була ця жінка, що наздогнала його в темряві своїм коханням. Не знайти йому навіть імени, щоб назвати своє несподіване щастя.

Зненацька все щойно пережите з жінкою здається йому таким бідним, дрібним перед блискучою таємницею, що звабними очима дивиться на нього з темряви. Хто була ця жінка? Швидко зважує він усі можливості, зводить собі на очі образи всіх жінок, що живуть у палацу, кожну дивну годинку він кличе назад, викопує з своїх спогадів кожну розмову, кожну усмішку тих п'яти-шости жінок, що могли бути причетні до цієї загадки. Можливо, це була графиня Е., яка часто так гостро прикрикувала на підстаркуватого чоловіка, або молода дружина його дядька, що мала напрочуд лагідні й разом дражливі очі, або — він злякався навіть самої думки — одна з тих трьох сестер, його кузин, що такі подібні одна на одну своїм високодумним, гордовитим, суворим виглядом? Але-ж ні — вони такі холодні й розважливі. Як часто останніми роками він сам собі видавався заклятим, хворим, — це з того часу, як зароїлися в ньому палкі бажання, що спалахуючи горіли в його снах. Як заздрив він усім тим, хто був або здавався спокійним, безстрасним, вільним від темних бажань, та як лякався він, мов недуги якоїсь, отої жаги, що в ньому прокидалась. І ось... Але хто, хто з-поміж цих жінок уміє бути такою затайливою?

Це настирливе питання помалу заспокоює сп'янілість його крони. Вже пізно, вогні в залі погасли. Він один у палацу не спить, а може не спить ще й вона — та незнайомка.

Потроху його охоплює втома. Навіщо думати? Поглядом, іскрою в очах, таємним потиском руки — чим-небудь вона завтра себе зрадить. Задумливо він сходить по східцях, так само задумливо, як сходив униз, але разом з тим цілком, цілком по-иншому. Його кров ще злегка схвильована, і тепер нагріта кімната здається йому світлішою та прохолоднішою.

Прокинувшись вранці, він чує внизу нетерпляче тупотіння коней, до нього лине сміх, голоси, хтось називає його ім'я. Він швидко схоплюється — вже по сніданку — з блмсковичною швидкістю він одягається і мчить униз, де його весело вітають... «Сонько!» кидає йому назустріч графиня, і її світлі очі променіють сміхом. Пожадливим поглядом він зазирає їй у обличчя, — ні, ні, це не може бути вона: занадто безтурботно Звучить її сміх. «Бачив солодкі сни?» дражнить його молода жінка, але дуже вже тонким здається йому її ніжне тіло. Швидко перебігає його запитливий погляд від обличчя до обличчя, — але на жодному з них не грає усмішливий відблиск.

Вони їдуть верхи в поле. Він прислухається до кожного голосу,

прислухається поглядом до кожної лінії, до кожної хвилі жіночих тіл, що тихо гойдаються; він стежить за кожним їхнім рухом, за тим, як підводять вони руки. За обідом, розмовляючи, він нахиляється дуже близько, щоб відчути кожний аромат чужих уст або задушливі пахощі волосся, але ніщо, ніщо не дає йому ознаки, навіть легкого натяку, що міг-би напутити його розпалену думку. День уже поволі схиляється до вечора. Він бере книжку, але рядки ніби струмляться через край сторінок і враз ведуть до парку, і знову ніч, ця дивовижна ніч, і знову він почуває себе в обіймах незнайомки. Він ронить книжку з тремтливих рук і йде до ставка. І несподівано, злякавшись, знову бачить себе на вкритій жорствою стежці на тому самому місці. Увечері за обідом трусить його пропасниця, руки його блукають, безупинно рухаючись, ніби тікаючи від когось, а очі боязко ховаються під повіками. Коли всі нарешті, — о, нарешті! — одсувають свої стільці, він, щасливий, швидко вибігає з кімнати до парку, ходить сюди й туди білою стежкою, що молочним туманом мерехтить під його нотами, — туди й сюди, і знову туди й сюди, — сотні, тисячі разів. Чи вже горять свічки у залі? Так, нарешті вони спалахнули, і нарешті блищить світло в кількох вікнах другого поверху. Панії вже порозходились. Тепер залишається лише кілька хвилин чекати, поки вона прийде, але кожна хвилинка так набрякає, що, здається, ось-ось вона лусне, розпечена червоною нетерплячкою. І знову туди й сюди: його так і шарпають, смикають якісь таємничі нитки.

Раптом біла постать промайнула по східцях, швидко, занадто швидко, щоб можна було роздивитися. Вона здається місячною смугою або серпанком, що загубився поміж дерев і що мчить його прудкий вітер; і ось він уже пристрасно, немов кігтями, стискає в своїх обіймах шалене, швидким бігом розпалене тіло. Як і вчора, в ту-ж мить гаряча хвиля несподівано б'є йому в груди так міцно, що він майже непритомніє від її жагучого припливу; в ньому тільки одне бажання — щоб ця хвиля темної насолоди понесла його та розчинила в собі. Але зненацька сп'янілість крови втихомирюється, і хлопець стримує свій запал. О ні — тільки не забутись у цій пристрасній сп'янілості, не віддатись цим устам, що засмоктують, раніш, ніж він дізнається ім'я цього тіла, яке так щільно горнеться до нього, що здається, ніби чуже серце голосно калатає в його власних грудях! Він перед поцілунком одхиляє голову, щоб зазирнути їй у обличчя, але падають тіні і змішуються в непевнім пів-світлі з її темним волоссям. Занадто непрозоре плетиво дерев, і занадто тьмяне світло хмарами повитого місяця. Він бачить тільки сяйливі очі, променисті камені, заглиблені в тьмяно-блискучий мармур обличчя.

Він хоче почути хоч одне слово, — скалку її голосу. «Хто ти, скажи мені, хто ти?» вимовляє він. Але ці м'які, вогкі уста знають тільки поцілунки, вони не знають слів. Тоді він силою намагається вирвати слово або скрик болю, він стискає її руку, глибоко загонить їй у тіло нігті, але даремно! почуває тільки пал її упертих німих уст, що лише зрідка, ледве чутно стогнуть чи то від болю, чи від жаги. Хлопець шаленіє від думки, що він безсилий перед цією впертою волею, від думки, що ця жінка з темряви бере його, не зраджуючи себе, що він безмежний господар над її хтивим тілом, але не над іменням. Гнів охоплює його, і він ухиляється від її обіймів, але вона, почуваючи млявість його рук і здогадуючись про його тривогу, заспокойливо й звабливо пестить тремтячою рукою його волосся. І тоді він почуває, як щось тихо дзвенить об його чоло: метал, медальйон або монета, що звисає з її обручки. Хлопця проймає блискавична думка. Немов у пориві шаленої жаги, він притискує її руку до себе і глибоко вдавлює монету в свою пів-оголену руку, аж поки вона глибоко втискується в тіло. Нарешті він має певну ознаку і тепер, коли ознака ця горить на його тілі, він може з жагою віддатись стримуваній досі пристрасті. Він глибше втискується в її тіло, п'є жагу з її уст, поринаючи в таємничо-хтиве полум'я цих мовчазних обіймів.

І коли вона, як і вчора, зненацька схоплюється й тікає, він не пробує вже затримати її, бо в його крові горить гарячкова цікавість побачити ознаку. Він мчить у свою кімнату, підкручує пригаслий вогонь лямпи, що раптом сліпить його, і пожадливо нахиляється над відбитком, що полишила монета на його руці.

Відбиток уже не такий ясний, — вже «е було цілого обідця, але один куточок ще досить яскраво й червоно позначився, глибоко й виразно. Монета мусить бути добре одшліфована по краях, восьмикутня, не більша за пенні, але опукліша, як це видно з глибокої ямки на руці. Ознака горить, як вогонь, поки хлопець жадібно роздивляється; він почуває біль, ніби від рани, і тоді тільки, як занурює руку в холодну воду, болісне горіння зникає. Виходить — медальйон восьмикутній. Тепер він цілком спокійний. Його очі світяться тріумфом. Завтра він знатиме все.

Вранці хлопець сходить до сніданку одним з перших. Із жінок на місці тільки одна вже літня панна, його сестра та графиня Е. Всі вони причепурені, і їхня розмова точиться, недбало обминаючи його. Тим легше йому придивлятись. Швидким поглядом він обіймає вузьку руку графині: вона не носить обручки. Тепер тільки він моіже спокійно розмовляти з нею, але нервовий погляд його помацки раз-у-раз повертається до дверей. Три сестри, його кузини, входять разом. Знову його огортає неспокій. Він невиразно спостерігає сховані під рукавами оздоби на їхніх руках, але вони занадто швидко займають місця: саме проти нього. Темно-русява Кітті, білява Марґо та Елізабет, в котрої волосся таке світле, що в темряві відсвічує сріблом, а на сонці блищить розпаленим золотом. Всі вони, як і завжди, тихі, спокійні, стримані, ніби застиглі в своїй самоповазі, яку він так ненавидить у них; адже-ж вони не на багацько старші від нього і ще кілька років тому були товаришами його дитячих розваг. Молодої дружини його дядька ще немає. Все тривожніш б'ється хлопцеве серце, він передчуває, що зараз таємниця буде викрита, і в останню хвилину загадкова мука таємниці робиться йому майже мила. Але його цікавий погляд нишпорить край стола, де на білій скатертині жіночі руки лежать спокійно або блукають поволі, як кораблі по світлій поверхні затоки. Він

бачить тільки руки, і раптом вони йому здаються якимись окремими істотами, як фігури на кону — кожна із власним життям' та власною душею. Чому кров так дуже б'є йому в скроні? Він злякано помічає, що всі три кузини носять оздоби на руках. Його бентежить думка, що це може бути одна з цих гордих, зовні бездоганних жінок, які завжди, навіть у дитинстві, були такі затайливі. Але котра з них? Кітті, яку він найменше знає, бо вона найстарша, різка Марґо чи маленька Елізабет? Він не зважується бажати котрусь із них. Потай йому хочеться, щоб це не була жодна з них, або щоб таємниця залишилась нерозвязаною. Але цікавість пориває його вперед.

— Налий міені чашку чаю, Кітті! — Його голос звучить так, ніби в горлі в нього застряв пісок. Він подає чашку; тепер вона мусить підвести руку і простягти її через стіл. Він бачить — з її обручки звисає медальйон, рука його на мить дерев'яніє, — але ні, це зелений камінь у круглій оправі, який з дзвоном торкається порцеляни. Його вдячний погляд, немов поцілунок, пестить темне волосся Кітті.

Одну хвилинку він зводить дух. — «Дай мені, будь ласка, цукру, Марґо!» — Вузька рука над столом прокидається, простягається до срібної цукерниці й подає її. І ось — рука його тремтить, — він бачить, що з плетеної обручки тонкої роботи звисає стара срібна монета — восьмикутня, одшліфована, завбільшки з пенні, очевидно, родинний дарунок. Але-ж восьмикутня, з гострими краями, що вчора горіла на його тілі. Його рука не перестає тремтіти, він двічі береться за щипці і лише тоді кидає в чай грудку цукру, але випити чай забуває.

Марґо! Це ім'я вогнем палить його уста, як скрик неймовірного здивування, але він стискає зуби. Він прислухається до її голосу, і таким чужим він йому здається, ніби він чує когось, хто промовляє з трибуни, спокійно, розрадливо, трохи жартівливо. Такий спокійний її віддих, що хлопцеві робиться лячно перед жахливою фальшю її життя. Невже це дійсно та сама жінка, що вчора важко дихала, стиснута їв його обіймах, чиї вогкі вуста всмоктував він у себе, та сама жінка, що вночі, немов хижий звір, кинулась на нього? Він пильно дивиться на її уста. Так, упертість, затайливість могли заховатись тільки в цих устах, але де взявся цей пал?

Він глибше вдивляється в її обличчя, як ніби бачить його вперше. І вперше почуває, тріумфуючи, тремтючи од щастя і трохи не плачучи, яка прекрасна вона в своїй гордості, яка зваблива в своїй таємниці! Його погляд пристрасно стежить за круглою лінією її

брів, що несподівано ламається під гострим кутом, глибоко занурюється в холодний каріоль її сіро-зелених очей, цілує бліду, прозору шкіру її щік, зм'якшує для поцілунку тепер так гостро стиснуті уста, блукає по світлому волоссю і, швидко спадаючи, пристрасно охоплює всю її постать. Він не знав її до цієї хвилини. Коли встає з-за столу, коліна йому тремтять, її образ сп'янив його, мов міцне вино.

Знизу вже скликає всіх його сестра. Коні, що напоготові стоять для вранішньої прогулянки, нервово танцюють і нетерпляче гризуть вудила. Всі один за одним швидко сідають верхи, і різнобарвна кавалькада вже рухається по широкій парковій алеї. Спочатку коні йдуть тюпцем, що так не гармонує з бурхливим ритмом хлопцевої крови. Але далі, за брамою парку всі кидають повіддя та мчать обіруч по луках, які ще куряться вранішнім туманом. Мабуть, уночі рясно випала роса, бо під серпанком, що стелиться, блимають неспокійні іскорки, а повітря подихає якоюсь чудовою прохолодою, ніби освіжене близьким водоспадом. Незабаром гурт верховців роз'єднується, ланцюг розривається на мальовничі уривки, кілька їздців уже зникло в лісі та поміж горбами. Марґо одна з перших їде попереду. Вона любить шалений біг, пристрасний порив вітру, що свистить у вухах та куйовдить її волосся, любить це незрівняне почуття, коли линеш уперед у швидкому галопі. Назирцем мчить хлопець, він бачить її гордовито-випростану постать, що гарно коливається в такт швидкому рухові, бачить иноді її обличчя, що взялося ніжним рум'янцем, блиск її очей, і зараз по тому, як жадібно віддається вона почуттю своєї сили, він знову впізнає її. Шалений, жагучий порив заволодів ним. Його пориває непереможне бажання зненацька схопити її, зірвати з коня, стиснути в обіймах, знову пити її невгамовні уста і знову відчувати на своїх грудях кидання її схвильованого серця. Швидкий удар ноги в бік, і кінь, заіржавши, вже мчить уперед. Тепер він їде обік неї, його коліна злегка торкаються її колін, а тихий дзвін їхніх стремен зливається. Він мусить зараз щось сказати. «Марґо», мимрить він. Вона повертає голову, зводить угору гострі брови. «Що тобі, Бобе?» Холодно звучать її слова. Холодні й прозорі її очі. Трепет проймає хлопця з голови до ніг. Що він хотів сказати? Уже не знає. Аби не мовчати, він мимрить щось про поворот додому. «Ти стомився?» питає Марґо, як йому здається, трохи глузливо. «Ні, але всі вже так далеко звідай», насилу видушує він з себе. Ще хвилина, і хлопець почуває — він зробить щось божевільне: простягне до неї руки, заллється слізьми або вдарить її стеком, що нервово тремтить у його руці. Він різко спиняє коня, — так, що кінь стає дибки. Марґо мчить далі — пряма, гордовита, неприступна. Хутко хлопця наздоганяють инші. Звідусюди лунає весела розмова, але слова й сміх, якісь безмістовні, ніби цокання підков, линуть повз нього. Його мучить, що він не знайшов мужности сказати їй про своє кохання, домогтися її признання; в ньому росте несамовите бажання зламати її впертість. Це бажання червоним небом розлягається над землею, перед його очима. Чому він не насміявся з неї, коли вона дратувала його своєю впертістю? Несвідомо він жене коня, і тільки тепер, під час шаленого руху, йому трохи легшає. На нього гукають і кличуть його вертатись. Сонце перейшло через горб і стоїть високо на півдні. З ланів здіймається міцний гострий дух, фарби пояснішали і горять розтопленим золотом. Важка задуха нависла понад землею, розпалені коні йдуть лінивою трусцею, з них здіймається пара, вони важко дихають. Поволі знову стягується кавалькада, тихшає веселість і пригасає розмова.

З'являється і Марґо. Кінь її геть змилений, піна клоччям тремтить на її вбранню, а круглий вузол її волосся, ледве стриманий гребінцями, ось-ось розсиплеться. Хлопець, як зачарований, вдивляється в біляві коси, і сама думка, що вони можуть раптом розплестися і розсипатись буйними, розмаяними пасмами, хвилює його до шаленства. Ось уже вкінці соші ясніє кругла садова брама, а за нею широка алея до палацу. Обережно об'їздить хлопець верхівців, віддає служникові повіддя й очікує кавалькаду. Марґо одна з останніх. Вона наближається дуже повільно, відхилившись назад станом, знесилена, ніби після пристрасних обіймів. Такою — почуває він — мусіла бути Марґо вчора і позавчора, коли вгамувала свою жагу. Цей спогад знову божеволить його. Він кидається до неї, задихуючись, допомагає їй зійти з коня. Підтримуючи стремено, палко притискує до себе її ніжну ступню. «Марґо», стогне він стиха. Вона не відповідає навіть поглядом і спокійно бере, зіскакуючи, його простягнену руку. «Марґо, яка ти чарівна», ще раз белькоче він. Вона суворо дивиться на нього й високо зводить вгору брови. «Здається, ти п'яний, Бобе. Що ти там плетеш?» Знавіснілий від її вдавання, сліпий від пристрасти, він не випускає її руку й так міцно притискує її до себе, ніби хоче втиснути цю руку в свої груди. Тоді, червоніючи від гніву, Марґо дає йому міцного стусана, од якого він хитається, і швидко обминає його. Так швидко, так конвульсійно-швидко все це діється, що ніхто нічого не помічає, і йому самому здається, що це було тільки е якомусь страшному сні...

Цілий день хлопець такий блідий, такий схвильований, що білява графиня, проходячи повз нього, голубить його волосся і питає, що йому таке. Він такий роздратований, що б'є ногою свого собаку, який вискочив йому назустріч; він такий незграбний у іграх, що панночки глузують з нього. Думка, що сьогодні ввечері вона не прийде, труїть йому кров, нагонить на нього похмурість та злість. За чаєм у садку вони сидять разом. Марґо проти нього, але на нього не дивиться. Немов притягнений магнітом, він шукає ввесь час її погляд, але її холодні, мов сірий камінь, очі не відповідають йому. Гірко робиться йому від думки, що вона ним так грає. Тепер, коли вона так різко одвернулась від нього, його кулаки стискаються, він почуває, що міг-би спокійно вдарити її.

— Що тобі, Бобе? Чому ти такий блідий? — зненацька чує він голос. Це — маленька Елізабет, сестра Марґо. В її очах м'яке, тепле світло, але він цього не помічає. Він лише відчуває, що його спіймано, і каже люто: «Дайте мені спокій з вашим проклятим піклуванням». І зараз-же кається, бо Елізабет блідшає, одвертається і каже голосом, у якому чути сльози: «Твоє поводження більше, ніж дивне». Всі з серцем, майже з погрозою дивляться на нього, і він сам почуває свою некоректність. Але, раніше, ніж він встигає попрохати вибачення, через стіл лунає різкий, жорстокий і гострий, як лезо ножа, голос Марґо: «Взагалі, на мою думку, Боб на свої роки дуже невихований. З ним не можна поводитись, як з джентльменом, або як з дорослим». І це каже Марґо, та сама Марґо, яка ще минулої ночи дарувала йому свої уста. Все крутиться коло нього, а очі йому застилає туман. «Тобі найкраще це знати, саме тобі» — злим тоном! каже він і підводиться. За ним од швидкого руху падає стілець, але він не звертає уваги... І все-ж таки, ввечері, хоч йому самому це здається безглуздям, він знову стоїть у парку й молиться, щоб Марґо прийшла. Можливо, все це було тільки вдаванням та впертістю. О ні, він не буде вже ні про що запитувати, не буде мучити її, хай тільки вона прийде, хай знову він відчує на своїх губах жорстоке бажання цих м'яких вогких уст, що кладуть печать на всі питання. Години, здається, поснули; немов сонний, лінивий звір розлягається ніч перед палацом; шалено довго тягнеться час. Легке шарудіння трав навколо здається йому чиїмись насмішкуватими голосами, глумливими руками здаються йому всі ці сучки та гілки, що стиха коливаються, граючись своїми тінями та легкими іскорками світла. Всі шуми, поплутані та чужі, ще болячіше вражають, ніж тиша. Один раз загавкав десь на селі собака, промайнув літавець, перетяв небо й упав десь за палацом. Все світлішає ніч, все темнішають тіні дерев, що лежать через дорогу, а легкі звуки все більше сплутуються. Хмари, що поволі тяглися небом, раптом огорнули його похмурою темрявою. Болісна самотність гнітить серце, що схвильовано тріпочеться в грудях...

Хлопець ходить туди й сюди все швидше, все нестримніше. Иноді злісно здере кору з дерева й розітре її поміж пальців з такою силою, що з них точиться кров. Ні, вона не прийде, хлопець знає це, проте не хоче цьому повірити, бо тоді вона вже ніколи, ніколи не прийде. Він переживає найтяжчий момент свого життя. І такі ще пристрасно-юні його почуття, що він різко кидається на вогкий мох і встромляє нігті в землю. По щоках його течуть сльози, і він тихо, гірко схлипує, як ніколи не плакав у дитинстві і ніколи вже не плакатиме в життю.

Легкий тріск дерев несподівано вириває хлопця з його розпачу. І в той час, як він схоплюється й простягає перед себе сліпі, жадібні руки — знову він почуває в своїх руках те саме тіло, про яке так шалено мріяв. Ридання клекоче в його горлі, всю його істоту захоплює якийсь нечуваний порив — і він так жагуче притискає до себе цей високий повний стан, що з чужих німих уст зривається стогін. І коли він чує, як вона стогне від його сили, він уперше почуває, що він — владар над нею, а не жертва її примх, як учора й позавчора. Його охоплює нестримне бажання катувати її за ту муку, яку терпів він сотні годин, покарати її за впертість, за презирливі слова, що вона казала сьогодні ввечері при инших, за всю фальшиву гру її життя. Ненависть і палке кохання до неї так нерозлучно сплетені, що обійми його більше скидаються на боротьбу, ніж на пестощі. Він так міцно стискує тонкий кетяг її руки, що все її, важко-заідихане тіло звивається й тремтить. Потім він так бурхливо притискує її до себе, що вона «е може поворухнутись і тільки глухо стогне — хлопець не знає — від болю, чи від жаги. Коли він всмоктується в її уста, щоб притлумити ці глухі стогони — на устах її почувається якась тепла вільгість. Це тече кров — так дуже вона прикусила собі губи. Хлопець довго мучить її, поки шли його виснажуються і в ньому здіймається гаряча хвиля жаги. Тоді обоє важко дихають — груди коло грудей. Вогні пронизують ніч, зорі мигтять в його очах, все невиразно змішується, шалено кружляють думки, і все майорить одно ім'я: Марґо. Глухо, аж із глибини душі, в палкому пориві вихоплюється в нього, нарешті, це слово. Бурхлива радість і розпач, тужливі поривання, ненависть, гнів і кохання — заразом. В цьому скрику скипілась мука трьох днів. «Марґо! Марґо!» І в цих двох складах бринить для нього музика цілого світу.

Ніби удар перебігає по її тілу. Одразу дерев'яніють її шалені обійми, різкий штовхан, коротає притлумлене ридання, і ось уже знову вогонь з'являється в її рухах, але лише для того, щоб вирватись мов від ненависного дотику. Здивований, він намагається спинити її, але вона змагається з ним. Нахиляючись, він відчуває сльози гніву на її щоках, а весь її стрункий стан звивається змією. Враз вона різко виривається й тікає. Поміж деревами мигтить її біле вбрання і поринає в темряву.

І ось він знову сам, переляканий і збентежений, як і тоді, коли теплінь і пристрасть уперше вирвались з його обіймів. Зорі блимають вогко, немов у тумані, перед його очима, а кров гострими іскрами коле його чоло. Що трапилося з ним? Він помацки пробирається поміж деревами, що уступаються йому, в гущавину парку, де, як він знає, б'є невеличкий водограй, і підставляє руки ласкавому дотикові біло-сріблястої води, що стиха щось дзюркотить і чудово виблискує в сяйві місяця, щойно звільненого від хмар. І коли зір хлопців прояснюється, його обгортає якась дивна жагуча туга, ніби навіяна теплим вітерцем з верховіттів дерев. Гарячі сльози сповнюють його груди і зараз гостріше, виразніше, ніж навіть у конвульсійних обіймах, він почуває, як дуже любить він Марґо. Все, що було до цієї хвилини — сп'янілість, трепет, жагуча пристрасть, гнів перед неприступною таємницею — все це відійшло назад; вся його істота до солодкого болю сповнена коханням, майже вільним від бажання, але все-ж таки могутнім коханням.

Завіщо він так мучив її? Чи-ж не дала вона йому так невимовно багато цими трьома ночами, чи-ж не вивела зненацька його життя з неясних сутінок у смугу променястого небезпечного світла в ту мить, коли навчила його ніжности та шаленого трепету кохання? І з гнівом, у сльозах одійшла від нього! В ньому зароджується непереможне, лагідне жадання замирення, ніжних, спокійних слів. Йому хочеться тихо взяти її в обійми й сказати, яку вдячність почуває він до неї: Так, він покірно піде до неї і скаже їй, як

чисто він любить її, скаже, що ніколи не назве її, ніколи не поставить заказаного питання.

Сріблом дзюркоче вода й нагадує йому її сльози. Певне, вона зараз сама в кімнаті, — думає він, — і тільки ніч слухає її, ніч, що вислухує всіх і нікому не дає розради. Нестерпучого болю завдає хлопцеві гадка, що він такий близький і разом такий далекий від неї. Навіть тихого звуку її голосу він не почує, не зможе побачити блиск її волосся, тим часом, як душі їхні так нерозлучно звязані. Непереможною робиться його туга по ній, бажання її близькости, коли-б навіть йому довелось лежати, мов собаці, перед її дверима або, як жебракові, стояти під її вікном.

Коли хлопець несміливо виходить з гущавини дерев, він бачить, що в її вікні на першому поверху ще блимає світло; його жовте мигтіння ледве освітлює лист широкого клену, що простяг гілля, немов руки, й ніби хоче постукати у вікно, то простягаючи їх вперед, то відхиляючи під подувом легкого вітру, — темний, велетенський підслухач коло маленького освітленого вікна. Думка, що за цим освітленим вікном Марґо ще не спить, можливо, що плаче або думає про нього, так зворушує хлопця, аж він хилиться до дерева, щоб не знепритомніти. Білі фіранки неспокійно колихаються, граючись під подувом вітерця; виступаючи з темряви, вони то вилискують темним золотом від теплих променів лямпи, то срібляться, потрапляючи в смугу місячного світла, що прозирає крізь широкий лист. А одчинена всередину шибка відсвічує цю рухливу гру світлотіни, ніби тонке мережево з світлого проміння. Але хлопцеві, що тремтить, мов у пропасниці, і гарячковими очима пильно дивиться нагору, здається, ніби все, що з ним трапилось, записано темними руками на світлій дошці. Гра тіней, сріблястий блиск, що огортає ніжним серпанком світлу поверхню, всі ці швидкоплинні почування сповивають його фантазію хисткими образами. Він бачить, як Марґо, струнка та прекрасна, з розплетеним волоссям — о, це буйне, біляве волосся! — з таким самим неспокоєм у крові, як і в нього, ходить туди й сюди по кімнаті, бачить, як вона тремтить від пристрасти, як плаче сльозами гніву. Ніби крізь скло, бачить через товсті стіни найменший її рух, бачить, як тремтять її руки, як кидається вона в крісло і німими, повними відчаю очима вдивляється в білозоряне небо. В ту мить, коли шибка освітлюється, йому здається, що він пізнає її обличчя, коли вона трепетно вдивляється, чи немає його в сонному парку. Його пориває шалене почуття, і він стримано, але з притиском кричить угору: «Марґо!.. Марґо!..»

Чи не промайнув якийсь білий привид, легкий мов серпанок, за освітленою поверхнею? Йому здається — він так виразно бачив його. Хлопець прислухається. Але ніщо не ворушиться. За його спиною буяє тихий віддих сонних дерев, чути шовкове шарудіння трави, — це легковійний вітрець набігає теплою хвилею, що стихає десь у далечині. Спокійно дихає ніч, і безмовно дивиться вікно, немов срібна ряма круг потемнілоії картини. Чи чула його Марґо? Чи вже не хоче його чути?

Це тримтке миготіння коло вікна бентежить хлопця. Серце його, з грудей пориваючись, жагуче б'ється об кору дерева, що тремтить і проймається його шаленою пристрастю. Він тільки знає, що зараз-же мусить її бачити, говорити з нею, хоч-би для цього довелося гукати її так голосно, що від його голосу в палацу прокинуться люди й збіжаться сюди. Він почуває, що зараз повинно щось трапитись, найбільше шаленство здається йому бажаним і всі речі, як у сні, здаються легкодосяжвими. І раптом, коли він ще раз зводить погляд до вікна, в очі йому впадає похилена гілка, що простяглася, мов дороговказ, і ось рука його вже міцно обхоплює стовбур дерева. Вмить все йому стає ясним: він вилізе нагору — стовбур досить широкий, хоч м'який і гнучкий — і згори гукне Марґо — звідти чи й буде крок до її вікна; там він буде близько від неї, говоритиме з нею і злізе лише тоді, коли вона йому пробачить. І хвилини він не вагається, він бачить тільки м'яке принадне світло у вікні і поруч корчасте дерево, ладне витримати його. Пара швидких обіймиць, рух вперед, і вже руки його хапаються за сук та енергійно тягнуть все тіло нагору. І ось він висить вгорі, майже на верхів'ї, і під ним злякано шумить лист. Хвилястий, трепетний шум пронизує кожний найменший листочок, і все дужче гнеться сук, що простягся до вікна, мов хоче попередити ту, яка й на думці нічого не має. Хлопець бачить уже білу стелю кімнати і посеред неї іскристий золотий круг світла от лямпи. Він тремтить від хвилювання, знаючи, що зараз побачить її, побачить, як вона плаче, або тихенько схлипує, або оголює своє жагою пойняте тіло. Хлопець почуває, як млявішають його руки, та він міцніше стискає їх. Поволі посувається він уздовж гілки, що схилилась до вікна, коліна його трохи скривавлені, руки подряпані, але він лізе все далі й далі й уже майже досягає променя світла, що падає з близького тепер вікна. Широка гілка ще заступає своїм листом видиво, до якого так поривається його зір. Коли він зводить руку, щоб одвести набік гілку, коли геть тремтячи нахиляється, і на нього вже падає блідий промінь світла — несподівано його тіло зривається, він тратить рівновагу і шкереберть падає вниз.

Глухий, легкий стук об мури, ніби від падіння важкого овоча, Згори з вікна, неспокійно вдивляючись, схиляється якась постаті, але темрява нерухома й спокійна, як поверхня ставка, що прийняла в свої надра потопельника. Незабаром світло вгорі гасне, і парк знову поринає в химерне, непевне, сутінкове півсвітло над мовчазними тінями.

За кілька хвилин скривджений опритомнює. Якийсь час його бездумні очі здивовано дивляться вгору, в бліде холодне небо з кількома миготючими зірками. Зненацька він почуває рвучкий, жахливий біль у правій нозі, такий біль, що він мало не кричить, коли пробує хоч трохи зворухнутись. Враз він розуміє, що з ним трапилося. І розуміє також, що він не повинен лишатися тут, під вікном Марґо, не повинен просити допомоги, ні гукати, ні навіть рухатись з шелестом. З чола йому крапає кров; падаючи, він ударився об камінь або деревину; він витирає рукою кров, щоб вона не текла йому в очі, і силкується поволі посуватись наперед, перехиляючись на лівий бік, глибоко вриваючись руками в землю. Що-разу, як він зачепиться зламаною ногою або тільки тріпне нею, його пече такий біль, що він боїться знову знепритомніти. Але спроквола посувається далі; майже півгодини він лізе до сходів. Руки його німіють, холодний піт на чолі мішається з липкими краплинами крови. Треба подужати ще останнє, найважче: сходи. Дуже помалу, з несвітською мукою лізе він сходами. Коли він уже нагорі й тремтячими руками хапається за поруччя, з грудей його виривається хрип. Ще кілька кроків він волочиться до дверей залі, де чути голоси й видко світло. Хлопець смикає клямку вгору і раптом, як кинутий камінь, через одхилені двері падає в яскраво освітлену кімнату.

Жахливий був, певне, його вигляд, коли він, немов яка грудка, впав туди, брудний, скривавлений, бо чоловіки вмить схоплюються, стільці гуркотять, і всі кидаються йому на поміч. Обережно хлопця несуть на канапку. Йому ще стає сили промимрити, що він упав із східців, ідучи в парк, але якісь чорні завіси мигтять перед його очима, тремтять то тут, то тут і оповивають його геть звідси. Тоді думки його сплутуються, і він більше нічого не тямить.

Сідлають коня і посилають у найближче містечко по лікаря. Мов привид, оживає переляканий палац, мов світлячки, тремтять у

коридорах вогники свічок, з відхилених дверей чути шепіт і питання, бігають сполошені, заспані служники й нарешті переносять зомлілого хлопця нагору до його кімнати. Лікар констатує злам ноги і заспокоює всіх, що небезпеки немає. Хворий повинен тільки довго нерухомо лежати в пов'язці. Коли кажуть це хлопцеві, він блідо посміхається. О, йому це не так і важко. Бо так приємно лежати довго на самоті, без галасу й людей, у світлій, високій кімнаті, де чути шелест верховіттів, коли хочеться мріяти про ту, кого любиш. Так солодко серед спокою перебрати все в згадках, снити тихими снами про свою єдину, бути вільним від будь-яких обов'язків та турбот, душа з душею, сам-на-сам з цими ніжними образами, що оточують твоє ліжко, як тільки на мить заплющиш очі... Можливо, кохання не знає кращих хвилин, ніж ці тихі, бліді, сутінкові сни.

Першими днями біль ще занадто дошкульний. Але до нього домішується своєрідна насолода. Думка, що він через Марґо, через бажання бачити кохану, мусить терпіти біль, сповнює хлопця безмірним романтичним почуттям самовдоволення. Йому здається, що він охоче згодився-б мати рану — криваво-червоний пруг через усе обличчя, який він міг-би завжди одверто носити, як лицар своєї пані. Або ще краще було-б зовсім не приходити до свідомости, а лишитись розбитим під вікном Марґо. І ось він уже мріє, як вона вранці прокидається від голосів, що шумлять і перегукуються під її вікном, як вона виглядає з цікавости й бачить його розбитого під своїм вікном, його, що вмре через неї. І він бачить, як вона з голосним криком відхиляється назад; цей пронизливий крик дзвенить у його вухах, він бачить далі її одчай, її смуток, бачить, як вона йде довгим шляхом свого розбитого життя, завжди геть у чорному, сувора й смутна, а вуста їй злегка тремтять, коли люди питають, яке в неї лихо.

Так мріє він цілими днями; спочатку тільки в темряві, а далі вже розплющивши очі, звикнувши до щасливих спогадів про коханий образ. Жодна година не здається йому занадто світлою чи галасливою, завжди її образ, посуваючись легкою тінню по стінах, наближається до нього, голос її вчувається йому в краплях, що падають з листу, в рипінні піску, нагрітого пекучим сонцем. Довгими годинами розмовляє він отак з Марґо або бачить її в своїй уяві разом з собою, у подорожі, в чудовних мандрівках. Але иноді збентежено відривається від своїх мрій; чи-ж справді вона буде журитися за ним? Чи буде взагалі його згадувати?

Звичайно, вона иноді одвідує хорого. Часто, коли він у своїй уяві говорить з нею і бачить перед собою її світлий образ — одчиняються двері, і входить вона, струнка й прекрасна, але така несхожа на ту, що живе в його мріях. Вона не ласкава, не нахиляється схвильовано, щоб поцілувати його в чоло, як Марґо з його снів, — ні, вона тільки сяде коло ліжка, спитає, як йому йдеться, чи не дуже боляче, та розповість кілька дрібниць. Він завжди так солодко зляканий і збентежений її присутністю, що не насмілюється навіть глянути на неї. Часто він заплющує очі, щоб краще чути її голос, щоб глибше ввібрати в себе звук її слів, цю своєрідну музику, яка пізніше цілими годинами, коливаючись, буяє навколо нього. Він одповідає їй поволі, бо більше любить мовчанку, коли сприймає тільки її віддих і глибше відчуває, що він з нею сам-на-сам у цій кімнаті, в цілому всесвіті. І коли вона встає і йде до дверей, він від сили повертається, не зважаючи на біль, щоб іще раз зафіксувати всі лінії її постаті, щоб іще раз обійняти зором її, живу, перед тим як знову поринути в непевний світ своїх снів.

Майже що-дня одвідує його Марґо. Але хіба не одвідує його й Кітті, і Елізабет, маленька Елізабет, яка завжди злякано дивиться на нього і таким ласкавим, стурбованим голосом питає, чи йому не краще? Хіба не зазирає до нього що-дня його сестра та инші пані, хіба всі вони не однаково щиро до нього ставляться? Хіба всі вони не лишаються біля нього, оповідаючи йому різних історій? Вони навіть занадто довго сидять біля нього, бо відганяють своєю присутністю його мрійний настрій, порушують його сонний спокій і скеровують думку до байдужих розмов та дурних фраз. Йому-б хотілось, щоб вони зовсім не приходили, щоб приходила сама Марґо хоч на годинку, навіть на кілька хвилин, щоб потім, залишившись на самоті, йому весь час мріяти про неї з тихою радістю, спокійно, без перешкод, ніби линучи на легких хмаринках, поринувши в себе, не розлучаючись з щасливими образами свого кохання.

Тому не раз, коли чує, що чиясь рука береться за клямку, він заплющує очі й удає, ніби спить. Тоді одвідувачі виходять навшпиньки, він чує, як клямка поволі падає, і знає — тепер знову може віддатись солодкій течії своїх мрій, що ніжно несуть його в принадну далечінь.

Одного разу трапилось ось що: Марґо заходила вже до нього; правда, ненадовго, але вона принесла йому в своєму волоссі всі пахощі парку, гострий дух квітучого ясмину та гарячі скалки серпневого сонця в своїх очах. Хлопець знав, що сьогодні вже нема що її чекати. Весь довгий світлий день він може перебути в осяйних солодких мріях, бо ніхто не заваджатиме; всі поїхали верхи на прогулянку.

І коли двері несподівано обережно поворухнулись, хлопець, примруживши очі, удає, що спить. Але серед такої тиші, де голосним здається навіть віддих, він виразно чує: та, що ввійшла, не повертає назад, навпаки, тихенько, щоб його не збудити, причиняє двері. Обережно, ледве торкаючись підлоги, вона наближається. Він чує тихе шарудіння сукні, чує, як вона сідає біля йото ліжка. І крізь примружені повіки він почуває палкий погляд, що вона кидає на йото обличчя.

Серце хлопцеві кидається неспокійно. Невже це Марґо? Так — вона, він почуває це. Але яка солодка розкішна, гостро-таємна, пристрасна насолода — не розплющувати очей і лише відчувати її біля себе. Що вона робитиме? Безмірно довгими здаються йому секунди. Вона пильно вдивляється в нього, прислухається до його віддиху. Ніби електричним струмом проймає всі шпарки його тіла почування, що він так безоглядно, сліпо віддається її спогляданню, він знає, що, коли зараз розплющить очі — погляд його огорне своєю ніжністю, немов плащем, злякане обличчя Марґо. Але він не ворушиться, стримує віддих, що неспокійно, уривчасто здіймається із стиснутих грудей, і чекає, чекає...

Нічого не трапляється. Йому лише здається, що вона нижче схиляється над ним, і він ближче до свого обличчя почуває такий знайомий йому аромат її уст, цей ніжний, вогкий, бузковий дух. І ось — гарячою хвилею здіймається з того місця кров і заливає все його тіло — вона кладе свою руку на його ліжко. Спокійно, обережно пестить вона його руку поверх укривала. Він магнетично відчуває ці ніжні пестощі, і кров йото буйно акомпанує їм. Чудовне відчуття цієї тихої ніжности, таке п'янюче й хвильне.

Повільно, майже ритмічно, її рука все голубить його руку. Тоді він крадькома визирає з-під примружених вій. Спочатку перед його очима мигтить щось пурпурово-червоне, якась хмара неспокійного світла; далі він починає відрізняти поцятковану темним ковдру, якою він укритий, і ось наближається, ніби здалеку, рука, що пестить його; він невиразно бачить її: ясніє щось біле, вузьке, ніби хмаринка, яка то з'явиться, то знову зникає. Потроху він ширить шпаринку поміж віями. І ось він уже виразно бачить білі й блискучі, немов порцелянові! пальці, бачить, як вони вигинаються, м'яко рухаються туди й сюди, ніби пустуючи, але повні якогось внутрішнього життя. Мов помацки, вони то витягуються, то знов ховаються; в цю мить хлопець сприймає ту руку, як щось живе, самостійне, — вона видається йому маленькою, білою кицькою, що сховала кігті й, ніжно муркочучи, тулиться до нього. Він-би навіть не здивувався, коли-б зненацька в неї заблищали очі. І справді: хіба в цих білих дотиках не сяє щось, ніби блискучий погляд? Ні, це тільки блиск металу, сяєво золота. Але зараз, коли рука знову наближається, він виразно бачить медальйон, що звисає з обручки, таємничий зрадливий медальйон — восьмикутній, завбільшки з пенні. Це рука Марґо голубить його руку, і хлопця пориває бажання припасти устами до цієї ніжної, без жодного персня, руки. Зненацька, він почуває її віддих, почуває обличчя Марґо дуже близько від свого і вже не може довше стулювати свої повіки. Щасливий, променіючи від щастя, він розплющує очі й втопляє погляд у нахилене до нього обличчя, що злякано відкидається назад і одвертається. І коли зникають тіні з похиленого обличчя та прояснюються схвильовані риси, він пізнає — ніби удар пронизує йото тіло — Елізабет, сестру Марґо, юну чудну Елізабет. Чи це не сон? Ні, він пильно вдивляється в обличчя, що зашарілось зараз ніжним рум'янцем і боязко одводить очі — це Елізабет.

Одразу він розуміє жахливу помилку; очі його пожадливо вдивляються в її руку — дійсно, на ній медальйон.

Перед його очима починає все кружляти. Як і тоді, він відчуває, що зараз знепритомніє, але міцно стискує зуби, він не хоче зомліти. З блискавичною швидкістю все проходить перед ним, стиснуте в одну секунду; здивування й зарозумілість Марґо, посмішка Елізабет, цей дивовижний погляд, що торкався його, немов мовчазна рука — ні, ні, помилка неможлива.

Остання малесенька надія спалахує в ньому. Він дивиться на медальйон: може Марґо подарувала його Елізабет — сьогодні, або вчора, або, може, ще тоді.

Але Елізабет уже говорить до нього. Ці гарячкові думки мабуть так одмінили його риси, що вона неспокійно питає: «Тобі боляче, Бобе?»

— Які схожі в них голоси, — думає він. І відповідає машинально: «Так... чи то, ні... мені цілком добре».

Знову западає тиша. Немов гаряча хвиля, повертається до

нього та сама думка: може Марґо подарувала медальйон Елізабет. Він знає, що це неправдоподібно, але мусить спитати.

— Що це в тебе за медальйон?

— О, це монета якоїсь американської республіки. Якої саме, я навіть не знаю, дядя Роберт якось привіз її нам.

— Нам?

Він стримує віддих. Зараз вона мусить сказати.

— Мені й Марґо. Кітті не схотіла. Не знаю, чому.

Він почуває, як щось вогке застує йому очі. Обережно хлопець кладе голову набік, щоб Елізабет «е побачила йото сліз, що вже десь близько, близько від його повік; він не може їх стримати, і ось вони вже поволі, дуже поволі, спливають по його щоках. Він сказав-би щось, але боїться, що голос його затремтить під натиском ридання. Обоє замовкають, тривожно стежачи одне за одним. Тоді Елізабет підводиться: «Я йду, Бобе, видужуй швидше». Він заплющує очі, і двері стиха риплять.

Як злякана зграя голубів, метушаться його думки. Тепер тільки розуміє він весь жах непорозуміння, його обхоплює сором і досада за свою власну дурість і одночасно шалений біль. Він знає, що Марґо втрачена для нього навіки і все-ж таки почуває, що незмінно кохає її; можливо, ще дужче, з безнадійним тужливим поривом до недосяжного. А Елізабет? Він ніби в гніві відштовхує від себе її образ, бо вся її відданість і пригаслий тепер вогонь її пристрасти не можуть дати йому стільки, скільки одна усмішка або легкий дотик руки Марґо. Коли-б Елізабет тоді з'явилась йому — він-би покохав її, бо тоді був ще дитиною в своїх бажаннях, але зараз ім'я Марґо в тисячах мрій пропалило йому душу, і він не міг викреслити його з свого життя.

Хлопець почуває, що в очах йому темніє, і невідступна думка поволі виливається в сльозах. Даремно намагається він, як що-дня робив це під час хвороби, довгими самотними годинами викликати образ Марґо, — раз-у-раз тінню на нього насувається Елізабет з своїми глибокими тужливими очима. Тоді все плутається, і він мусить знову болісно згадувати з самого початку, як усе було. І його пече сором, коли згадує, як стояв під вікном Марґо та гукав її, і обхоплює співчуття до тихої білявої Елізабет, для котрої в нього за всі ці дні не знайшлося ні слова, ні погляду, хоч вдячність його повинна була-б зайнятись яскравим огнем.

Вранці на хвилинку підходить до його ліжка Марґо. Він тремтить від її близькости і не зважується глянути їй у вічі. Що вона йому каже? Він ледве чує її — дике гудіння в його скронях голосніше за її голос. Лише тоді, коли Марґо вже відходить, він знову тужливо обіймає поглядом усю її постать. І відчуває: ніколи ще він не кохав її так дуже.

По обіді приходить Елізабет. В її руці, коли вона торкається його руки, почувається якась інтимність, а голос тихий і притлумлений. Вона оповідає про найзвичайніші речі з якоюсь боязкою непевністю, ніби боїться зрадити себе, коли заговорить про себе або про нього. Хлопець сам доладу не знає, що він почуває до Елізабет. Иноді жаль, иноді вдячність за її кохання, але сказати їй він не може нічого. Він ледве зважується глянути на неї, боючись збрехати. Елізабет приходить тепер що-дня і все довше лишається біля нього. Здається, що з тої хвилини, як проясніла таємниця, зникла й непевність. Але вони не зважуються говорити про ті години в темряві парку.

Одного разу Елізабет знову сидить біля його ліжка. Надворі світить сонце, і по стінах тремтить зелений відсвіт від коливання верховіттів. Волосся її хвилинами здається вогняним, немов хмара в полум'ї, шкіра в неї бліда й прозора, а вся її постать здається такою легкою, ніби просвічується наскрізь. З своєї подушки він зблизька бачить її смішливе обличчя, але воно видається йому дуже далеким, бо сяє світлом, яке до нього не доходить. Коли бачить це, то забуває про все, що трапилось. І коли Елізабет так нахиляється до нього, що її очі глибшають і ховаються всередину, немов темні спіралі — він пригортає рукою її стан, пригинає її голову до себе й цілує тонкі вогкі уста. Елізабет дуже тремтить, але не опирається, тільки тихенько й журно голубить його волосся. А потім каже, запинаючись, з ніжним сумом у голосі: «Адже-ж ти кохаєш тільки Марґо». До самого серця його доходить цей відданий тов, це тихе, безсиле самозречення, але до самих глибин душі — ім’я, що так його зворушує. Він не зважується сказати неправду в цю хвилину. Він мовчить.

Вона ще раз тихо, майже як сестра, цілує його в уста й виходить, не сказавши й слова.

Більше вони про це ніколи не говорять.

Ще кілька день згодом хлопця, що видужує, вже зводять униз До парку, де стежками вже женуться один за одним перші жовті листочки, а сутінки западають так рано, що проти волі навертають думку до осінньої меланхолії. Минає ще кілька день, і ось хлопець уже йде поволі сам. Останній раз цього року він гуляє під барвистим сплетінням дерев, що, під вітром гойдаючись, ведуть зараз голоснішу й похмурнішу розмову, ніж тими трьома літніми ночами. Сумуючи, хлопець іде на те саме місце. Йому здається, що тут споруджена невидима темна стіна, за якою, впірнувши в пітьму, лежить його дитинство, а спереду перед ним стелеться новий світ — чужий та небезпечний.

Ввечері він прощається з усіма; глибоко вдивляється в обличчя Марґо, так ніби хоче ввібрати його в себе на ціле життя; схвильовано простягає руку Елізабет, яка тепло й міцно стискує її, ледве скидає поглядом на Кітті, на друзів, на сестру, бо душа його вперто сповнена почуттям, що він кохає одну, а його кохає друга. Хлопець дуже блідий, на обличчю його проступила якась нова жорстока риса, що робить його несхожим на дитину. Вперше він виглядає дорослим чоловіком.

І все-ж таки, коли коні рушають, і хлопець бачить, як Марґо байдуже повертається і йде вгору по сходах, а Елізабет спирається на поруччя, і в очах їй з'являється якийсь вогкий блиск — його геть усього охоплює все нове, що він пережив, і нестримно, як дитина, він віддається сльозам.

Все далі манячить палац, все меншим видається темний парк. крізь порох, що хмарою здіймається за екіпажем, все далі відходить краєвид, і ось уже минуле сховалось десь позаду, і залишився тільки настирливий спогад. За дві години він уже на ближній станції А вранці він у Лондоні,

Ще кілька років, і він уже не хлопчик. Але це перше переживання занадто яскраве й живе, щоб коли-небудь зблякнути.

Марґо й Елізабет обидві вийшли заміж, але він ніколи не хотів зустрічатися з ними, бо спомини тих часів инколи так непереможно скоряли його, що все пізніше життя здавалось йому сном або видивом проти їхньої реальности. Він зробився одним з тих людей, яким немає шляху до кохання й до жінки; за одну коротку мить свого життя він до дна зглибив обидва почуття — кохати та бути коханим, і не буде вже ніколи тужно шукати того, що так рано впало йому до тремтячих, боязких дитячих рук.

Багацько країн одвідав він у мандрівках, — один з тих тихих, коректних англійців, що багатьом видаються нечутливими, бо вони такі мовчазні, і погляди їхні байдуже обминають жіночі обличчя та усмішки. Бо хто-ж може подумати, що образи, до яких вічно прикутий їхній зір, що образи ті сплелися з їхньою кров'ю, яка постійно палає в них, як невгасима лямпада перед мадонною.

Тепер я вже знаю, звідки ця історія дійшла до мене. В книжці, що я сьогодні читав, лежала листівка, яку мені прислав приятель з Канади. Це молодий англієць, з яким я зазнайомився під час однієї подорожи. Часто, довгими вечорами я говорив з ним, і в його словах иноді таємничо, як далекі статуї, спалахував спогад про двох жінок, що назавжди звязані з одним моментом його юности. Ці наші розмови були давно, дуже давно, і я встиг майже забути все, що тоді говорилось. Але сьогодні, коли одержав листівку, мені знову все пригадалось, мрійно сплутавшись із різними власними переживаннями, і мені здавалось, що я прочитав цю історію в книзі, яка впала в мене з рук, або побачив усе це вві сні.

Але як темно зробилося в кімнаті, і якою далекою здаєшся ти мені в цій глибокій темряві! Я тільки бачу ніжне, світле миготіння там, де відчуваю твоє обличчя, і я не знаю, всміхаєшся ти, чи сумуєш. Чи ти всміхаєшся тому, що я вигадую дивовижні історії з життя людей, яких я ледве знаю, бачу в мріях усю їхню долю й спокійно віддаю цій долі їхнє життя та їхній світ? Чи тобі шкода хлопчика, що пройшов повз кохання і в одну годину назавжди втратив райський сад цього солодкого сну? Мені, власне, не хотілось, щоб це оповідання було смутне й похмуре, мені хотілось лише оповісти тобі про одного хлопчика, якого зненацька наздогнало кохання — його власне й чуже. Але історії, що їх оповідають увечері, завжди збочують на тиху тропу смутку. Сутінки схиляють над ними свої серпанки, весь смуток, що нависає над вечером, розкидається над ними беззоряним небом, темрява просотується в їхню кров, і всі їхні світлі та яскраві слова набувають такого гучного, важкого тону, як ніби повстають аж із глибин нашого життя.




Стефан Цвайг.



(З німецької переклав О. Бургардт).




Альманах      Головна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.