Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
Посилення інтересу в Західній Європі до східнослов'янського світу після тривалої паузи, викликаної монголо-татарською навалою, спостерігається в XV-XVI ст., тобто за доби Відродження. Воно реалізується в різнорідних історико-літературних пам'ятках і про Московську державу, і про Україну й Білорусію, що з'являлися в різних країнах Західної Європи. З часом ці видання дедалі більше диференціюються, поділяючись на дві частини: на пам'ятки й джерела про Московську державу, яка, звільнившись від татарського ярма, швидко зростала, і на пам'ятки та джерела про українські й білоруські землі, які входили до Польсько-Литовської держави. Цей процес був тісно пов'язаний з культурним рухом Відродження та розвитком гуманістичної думки, з різними їхніми аспектами й тенденціями, які не завжди гармонійно між собою узгоджувалися.
Слід зауважити, що в різних країнах Західної Європи цей процес розпочався неодночасно і йшов нерівномірно. Спробу визначення ролі різних народів Заходу на різних етапах вивчення Росії у XV-XVII ст. зробила свого часу І. Любименко: за її періодизацією, в 1335-1486 рр. Росію вивчали італійці, в 1487-1555 рр. - австрійці й німці, в 1549-1600 рр. - англійці і т.д. (881). Ця періодизація досить-таки схематична й надміру категорична, хоч і має під собою певні підстави. Точніше було б сказати, що в XV- першій половині XVI ст. у справі розширення обізнаності зі Східною Європою провідна роль належала Італії, яка в той час ішла в аванґарді європейського економічного й культурного поступу. При цьому Східна Європа була тоді не тільки полем діяльності для італійських купців і дипломатів, а й предметом зацікавлення для гуманістичної думки. З кінця XV ст. ознайомлення зі східною частиною континенту досить активно відбувалося також у Німеччині, досягнувши свого апогею в публікації славнозвісних "Записок про Московію" (1549 р.) С. Герберштайна. В другій половині XVI ст. безсумнівна провідна роль в ознайомленні з Росією переходить до англійців, які налагоджують активні торговельні зв'язки з Москвою за Івана Грозного, але на Україну й Білорусь вони зовсім не поширюються. Щодо Франції, то внаслідок географічної віддаленості й відсутності економічних і політичних інтересів у Східній Європі значна зацікавленість нею пробуджується там лише в останній третині XVI ст. Приблизно те ж саме можна сказати й про Іспанію.
Разом з тим, говорячи про розвиток розширення обізнаності Західної Європи зі східнослов'янським світом у добу Відродження, не можна втрачати з поля зору активну посередницьку роль Польщі, яка в XV ст., після успішного завершення боротьби з Тевтонським орденом, вийшла з ізоляції і встановила тісні політичні й культурні стосунки з країнами Заходу, зокрема з Італією. "Європейці XV ст., -зазначав І. М. Голенищев-Кутузов, - мало що знали про Східну Європу, незважаючи на подорожі Плано Карпіні, Марко Поло, Помпонія Лета. Польські історики й географи початку XVI ст. здійснили революцію в історичній науці" (492, с. 282). Справді, без урахування внеску польських гуманістів XVI ст., їхнього посередництва неможливо відтворити повну й достовірну картину ознайомлення Заходу зі східними слов'янами в епоху Відродження. Однак, у цілому високо оцінюючи роль польських учених і літераторів у цій справі, не можна забувати й про те, що їхня інформація про східнослов'янський світ не вільна від свідомої чи суб'єктивно неусвідомлюваної тенденційності, породжуваної експансіоністською політикою польської шляхетської держави у Східній Європі. Особливо це стосується їхньої інформації про Україну й Білорусь та їхню історію.
Але для того щоб належним чином з'ясувати зміст західноєвропейської україніки доби Відродження, необхідно брати до уваги всю систему тогочасних культурних взаємин України із Західною Європою, бо цим великою мірою визначалися характер і спрямованість рецепції маловідомої в той час країни авторами західних історико-літературних пам'яток.
Як говорилося в попередньому розділі, ще в домонгольську епоху Русь визначилася як європейська країна, а її культура - як культура європейська, і цим був детермінований основний напрям усього її подальшого культурного розвитку, хоч би яким складним і драматичним він ставав у деякі періоди. "Східне слов'янство, - слушно пише Д. С. Лихачов, - вступивши на спільний для людства шлях у X і XI ст., зав'язавши тісні стосунки з європейською літературою і не пориваючи цих зв'язків навіть у найтяжчі часи татаро-монгольського іга, неминуче мало разом з Візантією і південним слов'янством прийти до Передвідродження" (712, с. 385). А також, додамо, й до Відродження, до засвоєння, хай і в зміщені строки, і в специфічних формах, його основоположних для всієї новочасної Європи культурних здобутків.
Необхідно належним чином брати до уваги й ту велику відмінність культурно-історичних ситуацій, що склалися в західній і східній частинах Європи у XIII-XIV ст. У той час, коли Західна Європа, не знаючи перерви чи, точніше, розриву в поступальному русі культури, вступала в пору її блискучого розквіту - епоху Відродження, культура іншого, греко-слов'янського реґіону зазнала жорстокого руйнування. Але про це вже йшлося в попередньому розділі, і я не буду повторювати сказане. Додам лише: це була головна причина того, що в греко-слов'янському реґіоні не розгорнувся тоді перехід до культури нового часу, а, навпаки, наступила затримка її поступу, вимушена консервація її середньовічних форм. А це серед іншого означає, що західноєвропейсько-східнослов'янські зв'язки епохи Відродження - це зв'язки культур не лише різнотипних, а й різностадіальних, на що не раз уже вказували і вітчизняні, і зарубіжні дослідники.
Автор цієї книги дотримується, сказати б, традиційної концепції, за якою Відродження у східних слов'ян - проблема передусім європейська, і її продуктивне вирішення можливе лише на основі розуміння Відродження як великого європейського культурного руху, дія якого поступово поширювалася на весь континент. За цим традиційним розумінням, поняття Відродження обов'язково включає момент перелому, перевороту в сфері духовної культури. Поставши на грунті розкладу феодального ладу й формування нових, буржуазних відносин, культурний рух Відродження, в свою чергу, чинив дію на названі процеси, які знаменували початок зміни суспільно-історичних формацій. Будучи перехідною за своїм характером і структурою, культура Відродження невіддільна від усіх цих зрушень та трансформацій, і хоч у східнослов'янських культурах процеси перехідного характеру інтенсивно розгорнулися вже поза хронологічними рамками епохи Відродження, було б хибним виключати їх із загальноєвропейського контексту, із загальної спрямованості й детермінованості культурного поступу нашого континенту.
Важливим є питання про географію Відродження або, за відомим у нас терміном Ф. Енгельса, про "культурну область", де воно розвивалося. До неї відносили країни Західної і Центральної Європи, включаючи й Польщу, які "розвивалися тепер у взаємному зв'язку" (615, XX, с. 466). Власне, йдеться тут про появу культурної спільності нового типу, відмінної від середньовічних, що великою мірою засновувалися на релігійно-віросповідальних засадах. В названу "культурну область" не входили країни православно-слов'янського кола, де література і вся духовна культура в XV-XVI ст. ще зберігали в основному середньовічний характер і структуру в їхньому "східному", візантійсько-слов'янському варіанті.
Проте й на слов'янському Сході в цей час спостерігаються важливі зрушення, які знаменують початок поступового повороту в бік нової культури, переходу на нові шляхи культурного розвитку. Та свого розмаху й завершеності ці процеси досягли тут лише в XVII-XVIII ст. Так, в українській літературі процес перебудови її структури розпочався в XVI ст., а завершився в XVII-XVIII ст., "матеріалізувавшись" у становленні нової загальноєвропейської системи жанрів та стилів, яка склалася в епоху Відродження.
Важливим фактором у поширенні ренесансних віянь на Україні XV-XVI ст. було навчання вихідців з українських земель в європейських університетах. Слід зазначити, що ці виїзди молоді до європейських університетів у більшості своїй не були випадковостями, викликаними приватними причинами - волею шляхетних батьків чи сцієнтичними захопленнями окремих індивідумів. Вони зумовлювалися й об'єктивними чинниками, такими як економічний розвиток міст, активізація їхніх торговельних зв'язків, що породжувало потребу в освічених людях, фахівцях тогочасних інтелігентних професій - лікарях, юристах, учителях тощо.
Слід вказати й на такий специфічний для тогочасної України фактор, як потреба у "вчених людях" - теологах-полемістах, письменниках-полемістах тощо, що викликалося боротьбою з католицькою експансією, яка невпинно посилювалася в XVI-XVII ст.
Засвоюючи в європейських університетах здобутки ренесансної культури, названі студенти переносили їх на батьківщину, сприяючи тим самим поступові рідної культури. При цьому їм доводилося долати запеклу протидію поборників національної старовини, супротивників усього "латинського". Серед останніх найвпливовішими були ієрархи православної церкви, котрі, як, приміром, львівський єпископ Балабан, вважали, що "люди от многих бивающиє в Італії, премудрієм внешних ученій прельщающиєся, в различниї єреси впадают, і обнажившиєся благочестія, от церкви отпадают" (76, с. 932). Внаслідок такої позиції православної ієрархії "чимало обдарованих, але незаможних дрібних шляхтичів і городян руського походження з Галичини й Литви для того, щоб здобути західну гуманістичну освіту, вимушені були переходити в католицтво і на кошти єпископів та монастирів їхати до Італії" (493, с. 140). Однак вже ніякий опір консерваторів не міг зупинити процес, який мав принципово важливе значення для розвитку тогочасної української культури.
Як зазначалося, навчання вихідців з українських земель у європейських університетах бере початок із середини XIV ст. У XV ст. їхня кількість швидко зростає, зокрема в італійських університетах, де утверджувалися гуманізм і ренесансна культура. Серед студентів-українців, які в XV ст. навчалися в італійських університетах, зустрічаємо вже імена, які заслуговують на серйозну увагу, і поміж них передусім Юрій Котермак із Дрогобича, який здобув ступені доктора філософії і доктора медицини в Болонському університеті наприкінці 70-х рр., згодом читав там лекції з астрономії і математики, а в другій половині 80-х рр. перебрався ближче до батьківщини й викладав астрономію і математику в Краківському університеті. Найпримітніша постать серед українців, які в першій половиш XVI ст. навчалися в західноєвропейських університетах, - це Станіслав Оріховський. Він же в листі до італійського вченого-гуманіста П. Рамузіо засвідчує, що в 20-30-х рр. XVI ст. серед студентів із Польського королівства, які навчалися в Падуанському університеті, найбільше було вихідців із Малої Польщі й Русі (Руського воєводства, тобто Галичини. - Д. Н.), що руські шляхтичі приїздили туди з таких глухих куточків, куди навіть не заглядали королівські комісари (344, с. 22-23).
Не маючи на меті більш-менш повного висвітлення цього аспекту тогочасних українсько-європейських культурних зв'язків (про це див. 651), зазначу ще, що в середині XVI ст., у зв'язку з поширенням реформаційних рухів у Речі Посполитій, серед української молоді також посилюється потяг до протестантських університетів, передусім німецьких. Це навчання зміцнювало названі рухи на українському терені, сприяло їхньому розповсюдженню; крім особистого впливу, студенти привозили багато протестантської літератури, яка розходилася серед місцевої шляхти, а також певною мірою й серед городян. Як констатував М. Любович, відомий дослідник реформаційних рухів у Речі Посполитій, у XVI ст. "багато русинів і поляків з перемишльської та інших руських земель виховувалися у Віттенберзькому та інших університетах. Варто лише зазирнути до списку студентів Віттенберзького університету за 30-40-і рр., і відразу зустрічаєш багато прізвищ із позначенням: Ruthenus або ж Polonus ex Russia (604, с. 74). Чимало навчалося в протестантських університетах також українців і білорусів із Великого князівства Литовського. В 1535 р. король Сигізмунд І видав заборону відвідувати за кордоном "єретицькі школи", але проіснувала вона недовго, лише до 1542 р., однак лишилася в силі заборона привозити з-за кордону протестантську літературу й поширювати її. Але протестанти теж не дрімали, зокрема князь М. Радзивіл Чорний, глава кальвіністів у Великому князівстві Литовському, заснував по закордонних протестантських університетах стипендії для литовської і руської молоді.
Навчання молоді в західних університетах було важливим чинником поширення ренесансних впливів на українських землях. Водночас ця практика створювала передумови для включення українського народу в творення слов'янської культури Відродження. Тут найяскравіший приклад - діяльність видатного українського латиномовного письменника Станіслава Оріховського, чия творчість була широко відома по всій Європі; його твори видавалися й перевидавалися в різних країнах, перекладалися живими мовами. Узагальнюючи явища цього плану, І. М. Голенищев-Кутузов відзначав у своїй доповіді на V Міжнародному з'їзді славістів, що "в XVI ст. з кафедр Кракова і Болоньї, Падуї і Відня вихідці з українських степів коментували латинських поетів", що "гуманісти українського походження, які вважали себе русичами, розвивали свою діяльність в самій Польщі й на Заході, вони поклали свої камені у фундамент чудової будови польського Відродження" (493, с. 136 і 159).
І ще зазначу, що практика навчання в західноєвропейських університетах сприяла формуванню на Україні прошарку інтеліґенції, яка за своїм типом наближалася до ренесансної. У зв'язку з цим необхідно нагадати, що поява нової, світської інтеліґенції, яка протистояла середньовічно-клерикальній, була одним із найважливіших історичних звершень епохи Відродження. За словами М. Й. Конрада, її культура "трималася на інтеліґенції, а вона, ця інтеліґенція, була, безсумнівно, міжнародною, в масштабах свого часу, звичайно", її ж поява "була необхідною для руху людської думки, суспільного життя, культури, науки" (566, с. 238 і 247). В Україні цей процес не дійшов тоді до завершення, прошарок інтеліґенції, відмежованої від церкви, так і не склався остаточно внаслідок специфічних умов суспільного й культурного розвитку, але при всьому тому цей прошарок відіграв першорядну роль у національному культурному піднесенні кінця XVI-XVII ст. Згодом ця українська інтеліґенція відіграла велику роль і в тих перетвореннях, що відбулися в російській культурі другої половини XVII -першої половини XVIII ст.
Важливо тут вказати й на те, що в XVI ст. починає змінюватися вся система європейських відносин української культури. Цей процес пов'язаний з кардинальними зрушеннями в загальній картині європейських культурних зносин і зв'язків, у їхньому характері й структурі. В епоху Відродження починає стиратися грань між "візантійсько-слов'янською" і "латинською" культурними спільностями, у великій мірі заснованими на релігійно-конфесійних розходженнях, і починає формуватися нова всеєвропейська культурна спільність з іншими, позаконфесійними підвалинами.
Розвиток культури Відродження спершу в Італії, а потім і в інших країнах Західної і Центральної Європи означав також занепад середньовічної "латинської" культурно-історичної спільності, яка тепер відходить у минуле. Щодо візантійсько-слов'янської спільності, то вона теж починає розпадатися. В цьому також проявлялася дія Відродження. Причому діяли тут не тільки впливи західноєвропейського Відродження, а й стадіальні процеси та тенденції ренесансного характеру, які іманентно розвивалися на місцевому ґрунті. Однак, хоч названа спільність у XVI-XVII ст. і занепадала, вона при тому все ще лишалася важливим фактором культурного життя східних слов'ян, яким не можна нехтувати.
В цей перехідний період розширюється діапазон міжнаціональних зносин української культури і водночас поступово змінюється не тільки їхня орієнтованість, а й їхній зміст та структура. Так, для української літератури і в цей період найближчими лишаються однотипні з нею літератури православно-слов'янського кола, але об'єктивно для неї, так само як і для літератур російської та білоруської, дедалі більшої ваги й значення набувають зв'язки з західнослов'янськими і західноєвропейськими літературами. Конкретно ж у системі міжнаціональних зв'язків східнослов'янських літератур тепер на перший план виходять їхні зв'язки з польською літературою, а це великою мірою пояснюється й тим, що в цей перехідний період Польща виступала посередником у взаєминах східнослов'янського світу з європейськими культурами Відродження й бароко.
Специфічне місце України в системі тогочасних європейсько-східнослов'янських культурних зносин визначалося тим, що внаслідок географічних та історичних обставин вона впродовж століть перебувала на межі двох культурно-історичних спільностей, внаслідок чого не лише зазнавала інтенсивного впливу нової європейської культури, а й виступала посередником у її поширенні на слов'янському Сході. Відомий хорватський славіст М. Мурко у своїй рецензії на праці О. Колесси назвав Україну "класичною областю для порівняльного літературознавства" (122), оскільки тут раніше розпочався й мав активніший перебіг процес взаємодії середньовічної візантійсько-слов'янської літературної традиції з новими європейськими віяннями та впливами.
Але в цій книзі я не буду зупинятися на поширенні гуманістичних і реформаційних ідей в українській духовній культурі XVI-XVII ст., як і на ренесансних проявах і тенденціях у тогочасній українській літературі, що їх висвітлено в іншій нашій книзі (643). Предмет цієї книги - не літературні й культурні зв'язки України із Західною Європою, а зворотний процес, де суб'єктом виступають західноєвропейські літератури (в широкому значенні слова, про яке йшлося у вступі). І слід сказати, що це зв'язки іншого змісту й структури, хоч розвивалися вони синхронно. Якщо у зв'язках України із Західною Європою основний зміст становило засвоєння її культурою набутків європейського Відродження, то у зворотних зв'язках основний зміст - це ознайомлення країн Заходу з Україною, сприймання і витлумачення її життя, історії, культури в західноєвропейських історико-літературних пам'ятках.
Та при всьому тому між цими двома аспектами культурних і літературних зв'язків, такими різними за своїм змістом і характером, існують і моменти спільності. Полягають вони в тому, що і в тих, і в тих зв'язках першорядну роль відігравали великі рухи гуманізму й Відродження. Власне, маємо різні вияви й тенденції названих рухів у різних типах тогочасних культурних і літературних зносин.
Звичайно, новий, ренесансний етап ознайомлення Заходу зі східнослов'янським світом, що характеризується комплексом специфічних рис та тенденцій, настав не відразу. Переростання середньовічного етапу в ренесансний тривало впродовж майже всього XV ст., причому в різних країнах Західної Європи відбувалося воно в різний час і з різною інтенсивністю, що залежало від поступу ренесансної культури в кожній із країн. В XV ст. українські землі відвідували і західні рицарі та місіонери, що представляли стару середньовічну Західну Європу та її культуру (Й. Шільтберґер, Ґ. де Ланнуа, О. фон Волькенштайн та ін.), і італійські комерсанти, дипломати, вчені, пов'язані з новою, ренесансною культурою, яка розквітла в містах Італії. Як відомо, в XIV-XV ст. українські землі входили до зони активної торговельної діяльності італійських міст-республік. На північних берегах Чорного й Азовського морів існували тоді італійські колонії, серед яких виділялися генуезька колонія Кафа в Криму й венеційська колонія Тана в гирлі Дону, що її відомий італійський вчений-славіст А. Кроніа навіть називає "північною Олександрією того часу" (804, c. 114). У XIV-XV ст. і Кафа, і Тана були широко відомі в Італії, сюди здійснювали мандрівки не тільки з Генуї та Венеції, а й з інших міст та реґіонів країни, і це сприяло пробудженню інтересу також до земель навколо цих колоній.
На цьому етапі найбільшу активність у вивченні півдня Східної Європи виявляли венеціанці, які загалом відіграли величезну роль у розвитку географічних знань. Вступивши в XV ст. в тяжку боротьбу зі зростаючою Османською імперією, Венеція розпочала й активну дипломатичну діяльність у Східній Європі й на Середньому Сході, шукаючи союзників; їх вона вбачала в Персії, Московській державі, Польщі, а згодом і в українському козацтві. За свої мандрівки й місії венеціанці звітувалися докладно перед сенатом, і звідси їхні славетні relatione, які мають велику пізнавальну цінність. Вони являють собою широкі історико-географічні панорами з відомостями описового характеру про різні країни - топографічними, економічними, етнографічними, політичними, з історичними екскурсами й іноді навіть зі статистичними таблицями; чимало з них містять також конкретні замальовки побаченого й пережитого, фіксації вражень, нерідко з відчутним елементом художності.
Найцікавіші описи півдня Східної Європи, що з'явились у Венеції XV ст. - це "Подорож до Тани" Джозафата Барбаро і "Подорож до Персії" Амброджо Контаріні. Автор першого з них, Д. Барбаро, прибув до Тани у 1436 р. і, за його словами, "провів там шістнадцять років і оглядав з ретельністю і цікавістю і море, і землю тієї сторони" (10, с. 93); наслідком цих його тривалих оглядів саме й була книжка "Подорож до Тани". Тут, у Тані, Барбаро мав рибні промисли й займався торгівлею, збуваючи продукцію своїх промислів у країни східного Середземномор'я. Його твір особливо цікавий тим, що в ньому конкретно, місцями колоритно, з художньою виразністю описане повсякденне життя цієї італійської колонії в низах Дону, закинутої в безмежні й дуже неспокійні степи "Татарії". Цей чужий і своєрідний світ, що часто загрожував небезпекою, підступав до самих стін Тани, з яких можна було впритул спостерігати за його життям. Цікаво розповідає Барбаро про рух татарської орди повз Тану, коли її жителі цілими днями не покидали стін, споглядаючи широкий і нескінченний потік возів і кибиток, вершників, табунів коней та різної худоби, так що "під вечір зовсім втомлювалися дивитися" (там само, с. 41). Барбаро знав татарську мову й часто спілкувався з ординцями, що дало йому змогу достовірно й колоритно описати їхній спосіб життя і звичаї, побут і заняття. Дивлячись очима європейця на розкинуті в степах татарські стани, він знаходить, що вони "схожі на величезні й красиві міста", в них теж займаються ремеслами й торгують, тільки що навколо цих степових міст немає фортечних стін і вони здатні пересуватися. Тут він зустрічав людей із різних країн, в тому числі й руських полонених, перетворених на рабів.
Практик і дипломат, Барбаро не належав безпосередньо до гуманістів, але ренесансна культура не пройшла повз нього, та й походив він із венеційського патриціату, сприйнятливого до цієї культури. Із його роду, відомого у Венеції, вийшов гуманіст Франческо Барбаро (1398-1454), автор численних епістол і перекладів із Плутарха, а також Ермолао Барбаро (1452-1493), який, до речі, в листі до нідерландського гуманіста А. Боста згадує в 1486 р. "ще одного Барбаро... який їздив послом до перського шаха", тобто про автора "Подорожі до Тани" (цит. за 10, с. 72-73). Цей твір був написаний Д. Барбаро вже на схилку його довгого й бурхливого життя, десь на рубежі 90-х рр. XV ст. В ньому виразно проявляються риси, притаманні певному типу ренесансних історико-літературних пам'яток, але про ці риси скажемо трохи далі. Перше видання твору з'явилося у збірнику "Подорожі до Тани, Персії, Індії та Константинополя", виданому у Венеції 1543 року славетними Мануціями. Вдруге твір побачив світ у "Другому томі плавань та подорожей" (1559 р.) Дж. Рамузіо, який кілька разів перевидавався протягом XVI ст. і був знаний по всій Європі. В середині XVI ст. "Подорож до Тани" була перекладена В. Томасом англійською мовою, але цей навдивовижу точний і виразний переклад було опубліковано лише в 1873 році.
Порівняно з твором Барбаро, "Подорож до Персії" А. Контаріні написано сухіше й діловитіше, але також із наведенням реалій і замальовок із життя віддалених країн. За своїми жанровими ознаками це relatione, звіт дипломата про його місію до перського шаха Усун-Гассана в 1474 р. Характерно, що безпосередньо дипломатичними справами Контаріні займався десь близько восьми місяців, тоді як на подорож до Персії і зворотний шлях витратив два з половиною роки. З його реляції добре видно, з якими небезпеками і труднощами були тоді пов'язані посольства до віддалених країн. Автор твору належав до верхівки венеційського патриціату, - з роду Контаріні вийшло кілька дожів, чимало послів, полководців, правителів колоній тощо. Написаний був твір після повернення автора на батьківщину в 1477 р., а в 1487 р. вийшов окремим виданням. Далі ж він постійно друкувався в парі з твором Барбаро - і в згаданому Альдовому збірнику 1543 року, і в "Плаваннях та подорожах" Рамузіо, і в перекладних виданнях аж до вже цитованого недавнього російського. В українському перекладі існує уривок із твору Контаріні, в якому йдеться про мандри автора по Україні (95).
До Персії Контаріні діставався через Німеччину, Польщу, Україну, Крим і Грузію. Його розповідь стає докладнішою, як тільки він ступає на землю Польщі, - з неї для тогочасного Заходу починалася маловідома частина Європи. Цікаво зазначити, що Контаріні точно фіксує межу між Польщею і Україною, а це, до речі, було явище досить рідкісне для тогочасних джерел. "20 березня, - пише він, -виїхав я з Польщі і вступив до нижньої Русі, яка теж належить до володінь названого короля; до 23 числа їхали ми весь час лісами, зупиняючись для відпочинку то в невеликих замках, то в селах, і прибули в місто, яке називається Луцьк (Lusch); місто те має досить гарну, хоч і дерев'яну фортецю, де ми залишилися до 24 числа" (362, c. 112). Отже, три дні їзди верхи від вступу на руську землю до Луцька - це приблизно відстань від Західного Бугу, історичного кордону Польщі і України. Для уточнення ще вкажемо, що до Луцька Контаріні їхав з Любліна, де він мав побачення з синами короля Казиміра, вихователем яких у той час був відомий італійський гуманіст Ф. Каллімах-Буонокорсі.
На відміну від італійських учених-гуманістів XV-XVI ст., які в ономастиці Східної Європи дотримувалися античної термінології, застарілої і часто плутаної, практик-дипломат Контаріні вживає слов'янські назви, по змозі наводячи й античні, освячені авторитетом Птолемея і Страбона. Близько підійшов він і до розуміння реальної етноісторичної ситуації в тогочасному східнослов'янському світі. Для нього Східна Слов'янщина аж ніяк не була етноісторичною цілісністю, хоч і поділеною державно-політичними кордонами, як традиційно тлумачилося це питання в російській науці, в тому числі й радянського періоду. Так, цей погляд послідовно проводить Г. Н. Скржинська у вступній статті та коментарях до останнього російського видання творів Барбаро й Контаріні, причому цю проблематичну етноісторичну єдність вона називає "Росією", а про Україну ні разу навіть не згадує. Цей же погляд приписується й Контаріні, всупереч тому, що в його тексті Росія і Україна фактично диференціюються, причому першу він називає "Московією" або "верхньою Руссю" (la Rossia alta), а другу - "нижньою Руссю" (la Rossia bassa). Дослідниця трактує ці назви як щось випадкове, позбавлене істотного етноісторичного змісту (10, с. 235).
Насправді ж ці етноніми зовсім не були випадковістю, зустрічаються вони і в інших західноєвропейських джерелах XV - першої половини XVI ст. Як уже говорилося вище, до них вдавався Ґ. де Ланнуа, радник герцога Бурґундії, який у 1421 р. мандрував українськими землями. Про "нижню Русь" і "верхню Русь" писав на початку XVI ст. італійський історик П. Джовіо у своєму трактаті "Про справи Московії". Венеційський посол Іоскаріні твердив у 1557 р.: "Є дві Русі... Ту, що становить частину Литуанії (Великого князівства Литовського. - Д.Н.) називаємо нижньою Руссю, а верхньою, або білою, ту, що підвладна московитам" (411, с. 147). Отже, маємо справу з досить усталеними назвами, якими в той час фіксувалися на Заході "дві Русі" як дві етноісторичні реальності. За моїми спостереженнями, вони зникають у другій половині XVI ст., коли в західноєвропейських джерелах за Україною закріплюється назва "Русь", а за Росією - "Московія".
Найцікавіший у Контаріні опис Києва, куди він прибув 1 травня 1474 р. і провів там близько двох тижнів, чекаючи на від'їзд литовського посольства до Криму, щоб разом з ним подолати небезпечну степову зону. "Це місто, - розповідає Контаріні про Київ, - стоїть на кордоні з Татарією, воно є важливим центром торгівлі, сюди купці з верхньої Русі привозять хутра та інші товари і звідси вони, збираючись у каравани, йдуть до Кафи, тому що на них часто нападають татари. Місто це багате на хліб і м'ясо. Його жителі мають звичай працювати з ранку до третьої години дня, після чого йдуть до шинків (caverne), де залишаються до ночі" (362, c. 114). Остання особливість житєвого укладу киян пов'язана, очевидно, з відомою забороною властей палити світло в приватних будинках, яка припадає на цей період. Цікаве також свідчення Контаріні, що Київ до завоювання турками Кафи у 1475 р. виступав посередником у торгівлі Московської Русі з італійськими колоніями в Криму. Загалом він описує його як прикордонне місто, за яким розпочинаються безмежні степи Татарії, тобто відбиває ту ситуацію з заселенням українських земель, що склалася в останній третині XV ст.
Торговельні операції венеційців і генуезців на сході Європи, мандри дипломатів і купців по його обширах, - все це викликало зацікавленість в італійських містах і знайшло певний відгук у літературі. Про південь європейського сходу йдеться у третій і четвертій частинах написаної 1422 р. італійською мовою поемі астрономічно-географічного змісту "La Sfera", автором якої вважається Горо (Ґрегоріо) Даті (Gregorio di Staggia Dati, 1362-1435). Правда, деякі дослідники вважають автором поеми фра Лоренцо, брата Ґоро Даті. Але падре Толозані, продовжувач "Сфери світу", називає своїм попередником у праці над твором саме Ґоро Даті, і немає серйозних підстав не довіряти цьому авторитетному свідченню (див. 771, II, с. 36).
Характерний тип італійського городянина XV ст., Ґоро Даті поєднував торгівлю шовком із літературними заняттями, цікавився різними науками й чимало подорожував по Європі, написав ще дев'ятитомну "Історію Флоренції" й автобіографічну "Секретну книгу". У "Сфері світу" він описав географію південної частини Східної Європи, спираючись на античних географів і користуючись античною ономастикою. Говориться в поемі про татар, що їх автор оселив у північній частині "величезної Азії":
Da tramontana di questa Asia grande
Tartari sono sotto la fredda zona
Genti bestiali di legge et di vivande.
("В північній частині цієї величезної Азії, в холодній зоні, живуть татари, народ грубий за звичаями і способом життя").
А завершується поема Ґоро Даті стансами, в яких ідеться про плавання до Тани і про ріку Танаїс (Дон), де "закінчується величезна Азія":
Dove si navichi, et finisce qui
L'Asia maggione al fiume Tanai (цит. за 903, с. 58-59).
Поема "Сфера світу" мала великий успіх у сучасників Ґоро Даті, з неї робили численні списки, а з появою книгодрукування вона кілька разів видавалася наприкінці XV й на початку XVI ст., тричі у Флоренції (1470, 1482 і 1513 рр.) і один раз 1534 року у Венеції (969, с. 53).
Загалом же слід сказати, що розвиток західноєвропейської україніки XV-XVI ст. особливо тісно пов'язаний з тим аспектом епохи Відродження, який часто незаслужено полишають у тіні, - з великими географічними відкриттями, які справляли інтенсивний вплив на різні сфери її життя, в тому числі й на сферу духовно-ідеологічну. Нагадаю, що епоха Відродження - це не тільки віднайдення давніх манускриптів і освоєння античної спадщини, а й відкриття нових світів та їх вивчення, - не тільки Поджо Браччоліні, а й Христофор Колумб. Одним із найважливіших процесів її розумового й культурного життя було бурхливе розширення знань про навколишній світ, зокрема географічних, які відповідно до сутності ренесансно-гуманістичної ідеології набували своєрідного людинознавчо-етнографічного характеру. Відходить у минуле наївний середньовічний європеоцентризм, який поєднувався з нестримним фантазуванням про "заморські землі", на зміну йому приходить свіже й гостре усвідомлення того, що різні народи мають різний життєвий устрій, звичаї та вірування, що людська природа невичерпна в своїй розмаїтості. Прагнучи пізнати її в цій новій якості, гуманісти Відродження виявляли великий інтерес до "екзотичних країн", до всього, що не схоже на своє, західноєвропейське, і на цьому ґрунті в XVI ст. зароджується етнографія, яка спершу розвивалася на матеріалі "екзотичних країн" і лише пізніше поширюється на країни Західної Європи (564, с. 24-25). Як зазначалося, ці людинознавчо-етнографічні інтереси притаманні всій ренесансній літературі, але своє концентроване вираження знайшли вони в низці її пам'яток, від "Лузіад" Камоенса до "Есе" Монтеня.
На різнорідних літературних пам'ятках про "чужі краї", що з'являлися в добу Відродження, виразно позначалися характерні риси гуманістичної ідеології. Особливо велике й конструктивне значення мала для них ідея "єдності роду людського", яку висунули й розвивали гуманісти. Середньовічно-церковному поняттю "братерства во Христі", яке породжувало релігійну нетерпимість, вони протиставили поняття "братерство в людстві", яке знімало конфесійні й расові бар'єри. Все це виразно позначилося й на літературних пам'ятках західноєвропейського Відродження, в яких ідеться про східнослов'янський світ, зокрема про українські землі. Для них характерне зникнення або ж, у деяких випадках, істотне послаблення конфесійного фактора в підході до православно-слов'янських країн і народів, у змалюванні й інтерпретації їхнього життя й духовної культури. В цьому одна з важливих відмінностей ренесансних пам'яток від пам'яток пізнього Середньовіччя (XIII-XV ст.), які були далеко не вільні від віросповідальної упередженості, а то й ворожості до "схизматиків". Певна реставрація цієї упередженості, слід сказати, спостерігається в західноєвропейських джерелах наприкінці XVI -на початку XVII ст., з посиленням наступу контрреформації й боротьбою навколо унії на слов'янському сході.
В описах Східної Європи, що з'являлися на Заході в добу Відродження, не менш виразно проявлялися також ренесансний раціоналізм та емпіризм. Як відомо, одним з найважливіших зрушень, здійснених гуманістами Відродження в духовній сфері, було заперечення догматичної віри й утвердження в правах розуму, що засновується на емпіричному досвіді. На цьому ґрунті в добу Відродження зароджується науково-емпіричний підхід до світу й людини, який, щоправда, повного розвитку набуде вже за її межами, в XVII-XVIII ст. Ці тенденції ренесансної думки чітко окреслюються і в багатій літературі про віддалені країни й народи, в тому числі й слов'янського сходу. До них цілком прикладається слушне спостереження А. Кроніа про відмінність між середньовічним і ренесансним підходом до "екзотичних країн": "На зміну поезії чудес і трепетного подиву перед розмаїттям форм ще не відомого світу приходить проза, яка прагне до істини й наукової достовірності, якій властива допитливість, що ґрунтується на досвіді й відкидає фантазії" (804, с. 101).
Як можна було помітити вище, ці зміни в підході досить виразно проявилися в творах Д. Барбаро й А. Контаріні, в їхніх описах півдня Східної Європи.
Разом з тим у тогочасних західних історико-літературних пам'ятках, що стосуються України, наявна й зовсім інша, специфічно ренесансна тенденція. Надзвичайно високий авторитет античності, органічно властивий Відродженню, і свідомість того факту, що південь Східної Європи входив до античної ойкумени і описувався греко-римськими вченими та письменниками, породжували у гуманістів XV-XVI ст. спокусу при пізнанні й висвітленні названого регіону спертися на класичну спадщину, на античні авторитети. Звідси у них, зокрема, звернення до безнадійно застарілої античної ономастики півдня Східної Європи й прагнення реставрувати її, посилання на античні джерела й цитації з них, античні алюзії та ремінісценції в їхніх творах. Зрозуміла річ, це була ілюзорна установка гуманістів Відродження, яка не могла дати продуктивних наслідків у пізнанні сучасної Східної Європи; більше того, в деяких випадках вона призводила до затуманення і своєрідної містифікації реальностей життя тогочасної України. Та слід зазначити, що ця тенденція в неоднаковій мірі була властива ренесансним авторам, які писали про українські землі. Найістотніше вона дається взнаки у латиномовних італійських та інших письменників XV ст., які належали до антикізуючого ренесансного класицизму, і майже повністю зникає у більшості авторів другої половини XVI ст.
Особливо цікавим явищем у цьому плані була "скіфська подорож" Помпонія Лета, що відбулася в 1479-1480 рр. Засновник і керівник римської академії Помпоній Лет належить до найвидатніших постатей серед італійських гуманістів XV ст. Учень славетного Лоренцо Валли, він продовжував його філософську традицію, котра, на відміну від флорентійського платонізму, виходила з матеріалістичного вчення Епікура й Лукреція. Він же перший почав ставити на сцені комедії Теренція й трагедії Сенеки і тим самим заклав підвалини "правильного театру", який наслідував античні взірці, тобто вчено-гуманістичного театру, який відіграв визначну роль у формуванні драматургії та театру нового часу. Безмежно закоханий в античність, він усе своє життя присвятив вивченню та популяризації її культури і серед сучасників мав репутацію чудового педагога-гуманіста.
З цим основним заняттям Помпонія Лета й пов'язана його подорож до "Скіфії", про яку багато писали античні вчені й поети. Коли ж до цього додати, що він не стояв осторонь географічно-етнографічних інтересів епохи і належав до визначних знавців космографії (в цікавому каталозі часів Пія II (1452-1464) про нього говориться, що він "у поті чола свого вивчає старовину", що він "тонкий знавець космографії, ніжний вихованець Аполлона і муз" (цит. за: 42, с. 66-67), - то стане ясним основний мотив його "скіфської мандрівки": ознайомлення з маловідомими країнами, освяченими авторитетом класичної давнини, перевірка на місці відомостей античних авторів про "Скіфію" з тим, щоб дати їм на лекціях поглиблене витлумачення. Відразу ж впадає у вічі, що Летові (як і багатьом гуманістам Відродження) критично бракує історизму, і, описуючи Україну, він ніби не помічав тієї обставини, що від Верґілія і Овідія його віддаляють півтори тисячі років. Ось це прагнення духовно переселитися в античний світ, яке було притаманне багатьом італійським гуманістам, починаючи з Петрарки, у Помпонія Лета виразилося і в тому, що на Україну кінця XV ст. він дивився ніби очима Верґілія та Валерія Флакка і не без задоволення відзначав їхні помилки в описах "Скіфії", так само як і збіжності своїх спостережень з їхніми твердженнями. А все це, зрештою, призводило до того, що в його викладах реальність тогочасної України пробивається крізь густу запону застарілих античних уявлень і ремінісценцій.
Опис "скіфської подорожі" Лета не дійшов до нас, можливо, він взагалі не був скомпонований, оскільки цей визначний гуманіст не надавав значення написанню праць, посилаючись на приклад Сократа й Христа. Але, коментуючи в лекціях класичних авторів, він широко користувався своїми "скіфськими" нотатками та враженнями; вчені давно вже взялися до їхньої реставрації, засновуючись на записах його лекцій ретельними слухачами. Без відома Помпонія Лета в 1487 і 1490 рр. у Брешії були видані його лекції про Верґілія, проти чого він рішуче протестував; згодом були ще видані лекції про Варрона і Квінтіліана, інші лишилися в рукописах (970, II, с. 92-93). Повну їхню реставрацію здійснив російський вчений В. Забугін, на той час приват-доцент Римського університету, в спеціальному дослідженні про Помпонія Лета. Повністю воно вийшло італійською мовою у 1909-1910 рр., "скіфські матеріали" наводяться тут у другому томі (970, II, с. 61-95); наведені вони і в скороченому російському виданні, що з'явилося напередодні першої світової війни.
У "скіфську подорож" Помпоній Лет вирушив весною 1479 р. Як писав Петро Марс, учень Помпонія і член римської академії, він, "уподібнившись гомерівському Одіссею, мужньо вирушив на північ, про яку багато читав дивовижних і майже неймовірних звісток, відвідав країни карінтійців, угорців, поляків і русичів, дійшов до татарської землі і, повернувшись до острова Пеуки, побачив Евксін, схожий на скіфський лук" (942, с. 255-256). На основі записів лекцій Помпонія Лета В. Забугін встановив, що з Кракова він вирушив до берегів Дніпра і по дорозі, що проходила вздовж ріки, дістався до Чорного моря. Зокрема, в лекціях про Верґілія він як очевидець розповідає про дніпровські пороги: "На відстані трьох днів їзди від моря Бористен укритий величезним камінням, яке "виросло" на місці, а не перенесене течією, тому що ріка ця тече не горами, а широкою рівниною; тут же вона стає зовсім непрохідною для суден" (42, с. 75). Від Дніпра Помпоній Лет повернув на схід, об'їхав береги Азовського і Чорного морів, побував у Тані, а на батьківщину повернувся через Константинополь і острови грецького архіпелагу. Отже, його "скіфська мандрівка" не вийшла, власне, за межі сучасної України.
Але тут необхідно хоча б у загальних рисах з'ясувати ономастику Східної Європи у Помпонія Лета та інших гуманістів, тим більше що з цим питанням будемо ще зустрічатися не раз. Як згадувалося, гуманісти дотримувалися в цьому античної традиції, що нерідко породжувало плутанину, особливо у випадках, коли виникала необхідність визначати географічні реальності, про які в античних джерелах не було точних відомостей. Та й у широко вживаних найменуваннях країн і країв слов'янського сходу серед ренесансних гуманістів не було згоди; значною мірою пояснюється це тим, що вони орієнтувалися на різночасові античні джерела, починаючи з Геродота (V ст. до н. е.) і кінчаючи Клавдієм Птолемеєм і Помпонієм Мелою (II ст. н. е.).
Завдяки величезному авторитету "Географії" Птолемея найпоширенішою ренесансною назвою півдня Східної Європи була "Сарматія", до якої включали ще Польщу, Литву й "Татарію"; за її західну межу вважався кордон Польщі з Німеччиною, а східна її межа губилася в безмежжі азійських степів. До того ж, знову ж таки за Птолемеєм, Сарматію поділяли на Європейську і Азійську, розмежовуючи їх Танаїсом (Доном), який вважався границею між континентами. В багатьох ренесансних джерелах сарматами називали взагалі слов'ян, і Сарматія в них виступає, власне, своєрідним синонімом Слов'янщини; в деяких джерелах виявляється тенденція закріпити цю назву за Польсько-Литовською державою, як воно пізніше й сталося. Не заглиблюючись у складну "сарматську проблему" (див. спеціальне дослідження - 945), зазначу тільки, що цей термін завжди лишався розпливчастим і мінливим, але разом з тим стійким, здатним до реґенерації і наповнення різним змістом у різні епохи і в різних галузях знань.
У Помпонія Лета слов'яни теж виступають під назвою сарматів. Але він розходиться з традицією, називаючи Сарматією лише землі від Одера до Дніпра: "Сарматія починається від Одера і тягнеться до Бористена. Власне, теперішні сармати - це поляки й литовці, хоч у Сарматії живуть і скіфи (так Лет називає русів. - Д. Н.), проте їх помилково називають вандалами, тому що колись вони служили їхнім полководцям. У межах Сарматії говорять сімома мовами, з яких найбільш розповсюджена скіфська, яку називають рутенською, а найменш - летонська (тобто литовська. -Д. Н.)" (42, с. 77-78). Ці рядки Помпонія Лета можуть правити за хрестоматійний зразок характерного для культури Відродження зіткнення між книжною античною традицією і безпосереднім досвідом вивчення маловідомих країн. Улягаючи зазначеній традиції, він втискає свої конкретні спостереження в систему етнічних та географічних понять античності, не замислюючись над тим, що з часів Геродота і Птолемея у Східній Європі все докорінно змінилося. Приймаючи за Сарматію Польсько-Литовську державу, Помпоній водночас правильно зазначає, спираючись на досвід, що найбільша її частина заселена "рутенцями", що їх він називає "скіфами". Але "Скіфію" він відрізняє від "Сарматії", проголошуючи, що вона розпочинається від Борисфена і простягається далеко на схід і північ, до міфічних Рифейських гір і до Льодовитого океану (там само, с. 78-79). Заявляючи в лекціях про Валерія Флакка, що "мова скіфів слов'янська", він разом з тим включає до Скіфії татар, народи Сходу та Півночі. Однак, оскільки його "скіфська подорож" замкнулася фактично в межах України, все те конкретне, що він сказав у своїх лекціях про "Скіфію" і "скіфів", базується головним чином на спостереженнях природи України і життя українського населення.
Особливу увагу виявив Помпоній Лет до землеробського побуту "скіфів", що почасти пояснюється метою "перевірки" й коментування поеми Верґілія "Георгіки", в першій частині якої йдеться про землеробство у Скіфії. Досить докладно він розповідає, як у "Скіфії" обробляють поля і якими культурами їх засівають. Він встановлює, що основна землеробська культура "скіфів" - пшениця, яку вони сіють навесні й збирають... у жовтні; крім того, сіють вони ще просо, жито й овес. На польових роботах "скіфи" використовують не волів, а коней, плуг закріплюють до маленької двоколки. Хліба вони не печуть, чомусь далі заявляє Лет, а варять мучну затірку, та й то лише тоді, коли їм нічого робити; Лет каже, що спостерігав за її приготуванням і покуштував її. З пшениці й вівса вони виготовляють міцні напої, але найуживаніший їхній напій - мед: "різних медів у них стільки ж, скільки різних вин на Заході" (там само, с. 89-90).
Багато місця відвів Помпоній Лет також розповіді про флору й фауну "Скіфії", особливо екзотичного зубра і "розумних бобрів". Слід сказати, що для тогочасного Заходу українські степи були такою ж екзотикою, як пустелі Аравії чи тропіки Індії. Флору й фауну України незмінно описували автори західних космографій XVI ст.; пізніше багато уваги приділив їм Боплан у славетному "Описі України". Серед "скіфських дивин" чи не найцікавіша у Помпонія Лета розповідь про "лебедині пісні", наведена в лекції про Овідія: "Коли лебідь старіє, на лобі в нього виростає коротке тверде перо. Пишуть (натяк на Помпонія Мелу. -Д. H.), що це перо пробиває мозок птаха, і думають, що тоді він чарівно співає і помирає. Я чув лебедині пісні серед скіфських боліт. Місцеві жителі не знали, чи має вмерти той, що співає. Гармонія їхніх пісень ніжна, і коли слухаєш одного, здається, що співає декілька (там само, с. 96).
Зіставляючи свої спостереження з описом Скіфії у Верґілія, Помпоній Лет зрештою доходить висновку, що уславлений римський поет включав до неї Дакію та Фракію і що в нього описана не "справжня Скіфія", а саме Фракія з її сніговими вершинами, печерами й гірськими потоками. Спростовує він також інших античних авторів пізніших часів і перевагу віддає Геродотові: "Пліній і Птолемей в описі Скіфії говорять багато неправди, особливо Птолемей. Геродот пише набагато точніше, коли говорить, що повітря там "повне пір'я", тобто сніжинок. Влітку в Скіфії багато дощів, вони випадають майже щодня, але дуже короткочасні" (там само, с. 82). Слід тут зазначити, що Помпоній Лет, розміщаючи на території тогочасної України "Скіфію", спирався саме на Геродота, розходячись із Птолемеєм та іншими авторитетами пізньої античності, а також ономастичною традицією своєї епохи.
Привернув увагу Помпонія Лета й суспільний лад "Скіфії", який ним осмислювався за аналогією з давнім Римом. Мандрівник-гуманіст помітив залежність дрібного шляхетства від маґнатів, і в лекціях про Валерія Флакка заявив, що в "Скіфії" зберігся давній звичай, за яким "клієнти вранці приходять на поклін до знатних осіб міста" (там само, с. 98). В іншому місці він говорить про кабальні записи, що існували тоді на Україні, знову ж таки проводячи аналогію з давнім Римом: "У Скіфії, на зразок Риму, в тих випадках, коли боржник не може сплатити боргу, кредитор забирає його в рабство з усією сім'єю і зберігає на нього права до виплати боргу" (там само). "Скіфська подорож" Помпонія Лета, безперечно, є одним із найцікавіших явищ західноєвропейської україніки доби Відродження. Це був, за виразом Т. Улевіча, "урок романтичної пізнавальної експедиції... до краю, "знаного" за старовинними переказами й недостатніми відомостями комерсантів і дипломатів" (945, с. 36). Водночас лекції Лета - характерне явище антикізуючого класицизму кватроченто у специфічному його прояві, в рецепції тогочасного європейського сходу. Те, що Помпоній Лет виходив зі своїх безпосередніх вражень, не підлягає сумніву, але в його лекційній інтерпретації ці враження не тільки переломлювалися крізь призму античних понять та уявлень, а й перепліталися з некритичними запозиченнями із застарілих античних джерел, що призводило до великих зміщень у відбитті української реальності останньої третини XV ст., навіть до її своєрідної антикізуючої містифікації.
В історії західноєвропейської україніки Відродження не можна не згадати Ф. Каллімаха-Буонокорсі, визначного італійського гуманіста, одного із зачинателів гуманістичного руху в Польсько-Литовській державі. Член заснованої Помпонієм Летом вільнодумної римської академії, він після її розгрому папою Павлом II (1468 р.) втік, рятуючись від розправи, на грецькі острови, а потім до Константинополя; звідти його потягло до Польщі, в чому відіграла роль ренесансна жадоба пізнання невідомих країн. "Я вирушив до вас для того, щоб пізнати ще кілька країн, між якими ваша країна посідає не останнє місце", - писав він пізніше одному з польських маґнатів (973, с. 102-103). Проте була також причина прозаїчного характеру, а саме те, що купецький рід Буонокорсі за кілька десятиліть до того "вторгнувся" в Польське королівство, і Каллімах розраховував тут на підтримку своїх багатих родичів. До Польщі він дістався через Україну навесні 1470 р.: "Каллімах, який мчить верхи на коні степами України, став символом польського Відродження", - писав І. М. Голенищев-Кутузов (493, с. 144). Діяльність Каллімаха в Польському королівстві головним чином пов'язана зі Львовом і Галичиною, що мало значення й для розвитку гуманізму та ренесансної культури на українській землі. Відомо також, що Каллімах написав трактат "Про звичаї татар" ("De Tartarorum moribus"), у якому розповів і про татарські наїзди на Україну, але цей трактат безповоротно загублений (491, с. 222).
На початку XVI ст. на Україні побував також визначний італійський гуманіст Челіо Кальканіні, який відзначався ренесансною універсальністю, поєднуючи в своїй особі філолога, поета, комедіографа, юриста, математика й астронома. У 1517 р. він прибув до Угорщини, супроводжуючи кардинала Іпполіта д'Есте, відомого в історії літератури тим, що він був покровителем Аріосто. На початку XVI ст. Угорщина зазнавала значної "культурної експансії" італійського Відродження і правила за важливий осередок поширення її на сусідні краї - на Польщу, Галицьку Русь та румунські князівства. У 1518 р., скориставшись нагодою, -виїздом до Кракова з приводу одруження польського короля Сигізмунда І з італійською принцесою Боною Сфорца, - Кальканіні здійснив тривалу пізнавальну подорож землями Польсько-Литовської держави й побував на берегах Дніпра - usque Boristhenum penetravi (там само, с. 158-159). На жаль, у моєму розпорядженні немає матеріалів про цю надзвичайно цікаву мандрівку відомого італійського гуманіста.
Вкажемо ще на деякі факти італійської україніки кінця XV - початку XVI ст. Про Русь із Києвом у загальному плані розповідається в компіляційних історіографічних виданнях латинською мовою, що з'явилися в Італії в цей період: в "Opus de temporis suis" (1475 p.) M. Пальмієрі і в "Commendum urbanorum" (1506 p.) M. Матеї Вольтерано, своєрідній історико-географічній енциклопедії початку чінквеченто (804, с. 121-122). У Римі 1507 року вийшла "Географія" Птолемея латинською мовою, до якої була додана "Сучасна карта Польщі, Угорщини, Чехії, Німеччини, Русі й Литви"; польські вчені вважають, що у створенні цієї карти, до якої під назвою "Русь" включені Україна й Білорусь, брав участь Б. Ваповський, визначний польський географ того часу, а також, можливо, й М. Коперник (945, с. 13).
У добу Відродження на Заході починають цікавитися Україною і як частиною слов'янського світу, який у той час був передовим рубежем оборони від турецько-татарської експансії. Як відомо, в другій половині XV і в XVI ст. боротьба з цією експансією стала для Європи проблемою першорядного значення. Турки нестримно просувалися в Центральну Європу, підступаючи до самого Відня, нависали над Італією, розширювали військові дії в західному Середземномор'ї до Іспанії включно. Турецька аґресія справді ставила під загрозу весь розвиток Європи, яка в той час переживала високе культурне піднесення, епоху Відродження. Звідси й посилена увага західних гуманістів, особливо італійських і німецьких, до "турецької проблеми"; до організації відсічі турецькій агресії закликали Еней Сільвій і М. Боярдо, С. Брант і Ульріх фон Гуттен, Л. Камоенс і М. Сервантес, М. Монтень, Ф. Бекон та багато інших письменників і мислителів Відродження. З "турецької проблеми" в XVI ст. була створена величезна література, її бібліографія, підготовлена С. Ґельнером, налічує близько 2500 позицій (224).
До кола згаданої специфічної зацікавленості західних гуманістів слов'янським світом поступово входить і Русь, тобто Україна, котра ними усвідомлюється як частина цього світу. Певна роль в цьому процесі належить Енею Сільвію Пікколоміні, видатному італійському гуманісту і "вчителю гуманістів Німеччини, Чехії та Угорщини" (І. М. Голенищев-Кутузов), який став папою Пієм II. Надаючи великого значення організації відсічі туркам, Еней Сільвій проявляв активний інтерес до слов'янського світу, цього першого антитурецького оборонного валу Європи. Він написав "Історію Богемії" (1443 р.), яка є першою спробою ренесансно-гуманістичного висвітлення чеської історії, посилено цікавився також Польсько-Литовською державою і відвів їй значне місце у створеній під кінець життя "Космографії". В поле його зору частково потрапила й Русь, під якою розумілися Україна й Білорусь, однак його уявлення про цю віддалену країну були туманними й плутаними. Не маючи про неї достовірних географічно-етнографічних та історичних матеріалів, він писав про "рутенців" у своїй "Космографії" як про варварський народ, що перебуває під зверхністю польської аристократії.
Водночас у ренесансній Італії не забувалася й татарсько-монгольська навала та боротьба з татарськими ордами в Східній Європі, яку небезпідставно пов'язували з турецькою експансією. Все це знайшло своєрідний прояв у відомій поемі М. Боярдо "Закоханий Роланд" (1484-1495 рр.). Нагадаю, що італійські ренесансно-рицарські поеми кінця XV й першої половини XVI cт. відштовхувалися від сюжетів каролінзького циклу середньовічного героїчного епосу Франції, але являли собою грайливе, казково-фантастичне перетлумачення рицарського епосу відповідно до світовідчуття й смаків італійської ренесансної аристократії. Разом з тим до описуваних пригод і чудес Боярдо ставився не без "гомерівської серйозності"; хоч і не вірив у них, -адже він, як зазначав Ф. Де Санктіс, "даремно прагнув відібрати у простолюду роман та надати йому благородних пропорцій епопеї" (696,1, с. 466). Проте в цьому він не досяг особливого успіху, в структурі його поеми домінуючими лишилися елементи середньовічного рицарського роману, і небезпідставно автори італійських поетик XVI ст. поеми Боярдо і Аріосто визначали як romanzi, тобто романи.
В каролінзькому циклі французького героїчного епосу провідний мотив - боротьба європейського християнського світу з мусульманським, - яка розпочалася з часу завоювання арабами Іспанії, тобто епохи, відтворюваної в епосі, і ця боротьба не втрачала актуальності не лише під час остаточного його оформлення в XI-XIII ст., а й пізніше, принаймні до XVIII ст. Боярдо зберіг цю ідеологічну основу каролінзького епосу, але вона в його поемі зазнала ґрунтовної трансформації. Не будемо тут говорити про її послаблення, зумовлене причинами, що не стосуються нашої теми, натомість підкреслимо, що арену боротьби "поганського", тобто мусульманського, і християнського світів він переносить до Східної Європи, і грізним ворогом останнього виступають у нього вже не іспанські сарацини, а татарський цар Аґрікан. Як відомо, з XIII ст. дуже розширився загальний фронт боротьби християнської Європи з мусульманською Азією, який починався на Русі і закінчувався в Іспанії, посилився натиск "поган", і саме Русь прикривала Європу, яка вступала в пору блискучого розквіту культури, на найширшій і найнебезпечнішій ділянці цього фронту. Можна сказати, що поема Боярдо у специфічній романічно-фантастичній формі відбила свідомість важливих змін, що відбулися в зазначеній багатовіковій боротьбі, а саме зміщення її центру на схід Європи.
Тут і розгортаються основні події першої і другої частин "Закоханого Роланда". Поет малює картину грандіозної війни християнських королів проти татарського царя Аґрікана, яка під його пером набуває світового масштабу й значення. Першим з головних героїв поеми на театрі цих воєнних дій з'являється Астольфо, паладин Карла Великого, який промчав через багато країн, далі він
Passa il Danubio nella Transiluana, La Russia blanca, et a gionto alla Tana.
("Проїхав Дунай у Трансільванії, білу Русь і прибув у Тану" (151, с. 40). Тут у Боярдо "біла" Русь - звичайний епітет, постійний в італійській літературі того часу, коли мова заходила про Русь - країну, вкриту снігами, за уявленням тогочасних італійців).
У Тані він "повернув управо", тобто на південь, і прибув до Черкеси, король якої Сакріпанте "розпочав велику війну проти Агрікана, царя Тартарії". Як бачимо, маршрут Астольфо описаний з незвичайною для поеми топографічною точністю, що говорить про обізнаність автора з географією півдня Східної Європи, можливо, за описами Барбаро, Контаріні та інших італійських мандрівників того часу. Це важливо зафіксувати ще ось чому.
В поемі Боярдо основним супротивником татар виступає "Сакріпанте, король Черкесії", персонаж вигаданий, як і всі інші в "Закоханому Роланді", включаючи, звичайно, й Агрікана. І все -таки варто поставити запитання: чому саме Черкесії випала в поемі честь виступати головним ворогом татар на сході? Чи це примха фантазії поета, позбавлена будь-якого "історичного зерна", чи, можливо, до цього спричинилися певні конкретно-історичні факти й обставини? На мою думку, такий конкретно-історичний привід існував: італійці XV ст., які побували в Тані, багато розповідали про черкесів як сміливих вояків, що чинять напади на самих татар. Зокрема, про ці напади черкеських племен на татарські улуси розповідається у Барбаро, а докладніше - в нарисі "Про життя зуків, званих черкесами" Георгія Ґенуезця, який теж користувався популярністю в Італії й був вміщений у другому томі "Подорожей і плавань" Рамузіо (362, с. 140-142). Словом, черкеси, завдяки їхньому сусідству з Таною, були знані в Італії і мали репутацію сміливих вояків, яких побоюються навіть грізні татари. Слід думати, це й було те "історичне зерно", з якого виросло у Боярдо фантастичне "королівство Черкесія", що вступає у війну з Татарією.
На допомогу її королю Сакріпанте прибувають головні герої поеми, паладини Карла Великого, і до них переходить вирішальна роль у війні з "царем царів" (il Re de Re) Aґріканом. Змалювання їхніх подвигів у цій війні й становить основний зміст перших двох частин поеми. Саме Орландо (Роланд) в XIX пісні поеми вбиває Аґрікана, що приносить розв'язку першому, цікавому для нас у даному випадку циклу її дії. Спираючись на традицію каролінзького епосу, Боярдо малює свою фантастичну війну як ґрандіозне зіткнення християнського і "поганського" світів, у якому беруть участь різні народи й королівства, в тому числі "Русь" і "Московія", причому вони опиняються в різних таборах. У X пісні поет влаштував "огляд військ" воюючих сторін (тут маємо пряме наслідування античних епопей, а саме II пісні "Іліади" Гомера й VII пісні "Енеїди" Верґілія), і серед королів, що зібралися під християнськими знаменами, він називає "імператора Русі Аґранте":
... Vedi 1'imperator de la Rossia Che ha nome Agrante, et e smisurato.
("Бачиш імператора Русі на ймення Аґранте, і він велетенського зросту" - 151, с. 41).
Очевидно, тому що Боярдо був відомий факт тривалої залежності Московського князівства від татар, у тому ж епізоді "огляду військ" він вказує серед васалів царя Аґрікана на "володаря великої Москви, що розташована далеко на півночі" (там само). Щодо "велетня Аґранте, імператора Русі", то він не раз з'являється в першій частині поеми, і Боярдо його характеризує, поряд з "готським королем Пандраґоном", як одного з наймогутніших союзників Орландо та інших паладинів Карла Великого. Варто тут нагадати, що наприкінці XV ст., коли створювалася поема Боярдо, італійці, як і інші народи Західної Європи, розрізняли Московську державу від Білорусі та України, які входили до Великого князівства Литовського, причому за ними закріпилася назва "Русь", а за Московською державою -"Московія". Проте було б помилкою вважати, що "імператор Русі Аґранте" представляє в поемі Велике князівство Литовське, - це не що інше, як відгомін того образу могутньої давньоруської держави (Київської Русі), який склався в середньовічному західному епосі XI-XIII ст. і після розгрому її татарами ще довго жив у пам'яті та поетичній традиції народів Західної Європи.
Справа в тому, що фантазія Боярдо не рахувалася з хронологією, і в його поемі поряд з державами й королівствами, що реально існували в той час, фіґурує чимало й таких, які стали на той час набутком історії. Це королівства ґотів, норматив, вандалів тощо; в стані християн і поган названі також народи й держави, назви яких донесли античні історики, а то й зовсім фантастичні. І хоч Велике князівство Литовське в XIV-XV ст. за етнічним складом, мовою й культурою було утворенням переважно руським, у Європі воно було знане як держава Литовська, і, отже, Боярдо аж ніяк не міг вивести його володаря як "імператора Русі". Симптоматично й те, що "імператор Русі Аґранте" в поемі постійно виступає в парі з "королем Ґотії Пандраґоном", - свідчення того, що Русь і Ґотія асоціювалися в уяві італійського поета кватроченто як могутні держави минулих часів, раннього європейського Середньовіччя. Словом, у поемі Боярдо виступає історично-епічна Київська Русь, звучить її своєрідне ренесансне відлуння.
XVI століття приносить з собою новий етап у процесі ознайомлення Західної Європи зі східнослов'янським світом у цілому й Україною зокрема. На цьому етапі вступають у дію нові, політичні фактори, які сприяють розширенню і поглибленню названого процесу. Це, по-перше, швидке зростання Російської держави, її сили і впливу в європейських справах, і закономірно, що численні описи "Московії", які з'являлися в Італії, Німеччині, Англії та інших західних країнах, мали значення й для ознайомлення Заходу з усім східнослов'янським світом. По-друге, впродовж XVI ст. тривали розширення й інтенсифікація різнорідних зв'язків Польсько-Литовської держави і Західної Європи, а це приводило й до того, що українські та білоруські землі дедалі частіше потрапляли в поле зору західних мандрівників, письменників, учених. Особливе значення для розвитку європейсько-українських літературних зв'язків мала поява козацтва і пов'язане з ним посилення боротьби українського народу з турецько-татарською аґресією і польсько-шляхетською експансією. Ця боротьба не тільки привертала дедалі більшу увагу європейської громадськості до України, а й вирішальним чином сприяла формуванню інтересу до неї як окремої етнічної та історичної реальності в складі Польсько-Литовської держави.
У XVI ст. Італія поступово втрачає провідну роль в ознайомленні Заходу зі Східною Європою, у тому числі й з Україною, її пізнання набуває, аналогічно пізнанню Сходу чи Америки, своєрідного інтернаціонального характеру, в ньому беруть участь різні країни й народи. Найзначніші тогочасні історико-літературні пам'ятки про Східну Європу, в тому числі й такі справді епохальні, як "Трактат про дві Сарматії" М. Меховіти й "Нотатки про Московію" С. Герберштайна, були написані латинською мовою і призначалися для всеєвропейської аудиторії. Ті ж пам'ятки, які з'являлися національними мовами й викликали загальний інтерес, нерідко перекладалися на латину і випускалися або окремими виданнями, або своєрідними тематичними збірниками. Це, наприклад, збірник "Світ нових країв і островів..." (1532 р.), що кілька разів перевидавався, і до його останнього видання (1555 р.) були включені "Трактат про дві Сарматії" М. Меховіти й розповідь Ч. Джовіо про московське посольство до папи Климента VII (340). Цей збірник вийшов також у 1534 році в німецькому перекладі М. Герра. А до відомого збірника "Описи Московії різних авторів" крім двох названих пам'яток увійшли ще "Записки про Московію" С. Герберштайна і трактат Ф. Фабра про релігійні справи на Русі (367). Чимало цікавих пам'яток і матеріалів, які стосуються українських земель, містить також тритомний збірник про Польське королівство, виданий у Франкфурті 1584 року (368). Варто згадати тут і збірник "Про історію Персії" (1601 р.), виданий у Франкфурті, до якого потрапили характеризовані вище твори Д. Барбаро й А. Контаріні. Таким чином, внесок різних народів у вивчення Східної Європи в більшості випадків дійсно ставав загальноєвропейським надбанням, доступним письменникам, ученим і взагалі освіченим людям усієї "латинської Європи".
Поряд з цим аналогічні збірники з'являються в XVI ст. також національними мовами, насамперед італійською, яка в той час мала приблизно таке ж поширення в освічених колах Європи, як французька в XVIII чи XIX ст. Серед них на особливу увагу заслуговує вже не раз нами цитований збірник "Плавань і подорожей" Дж. Рамузіо, який відігравав визначну роль в ознайомленні Італії й інших країн Заходу із Східною Європою в цілому й Україною зокрема. Венеційський вчений-гуманіст Рамузіо, якого справедливо називають зачинателем історії географії, видав цей тритомний збірник у 50-х рр. XVI ст., включивши до нього описи вславлених мандрівок до трьох відомих тоді континентів -Африки, Азії й Америки (про Рамузіо та його збірник див. 810). Другий том, який вийшов останнім 1559 року, через два роки після смерті Рамузіо, присвячувався Азії, але значне місце зайняли в ньому матеріали про Східну Європу, і після доповнень у наступних виданнях вони посіли в збірнику чільне місце. Так, Рамузіо включив до першого видання описи мандрівок Барбаро й Контаріні, лист Кампензе до папи Климента VII "Про справи Московії" і трактат відомого італійського вченого П. Джовіо на аналогічну тему. У виданні 1574 р. збірник поповнився уривками із "Історії монголів" Плано Карпіні і "Записками про Московію" С. Герберштайна. Нарешті, у виданні 1584 р. з'явився "Трактат про дві Сарматії" М. Меховіти і "Опис Європейської Сарматії" А. Ґваньїні. Отже, в кінцевому підсумку збірник увібрав найвідоміші пам'ятки про Східну Європу, що з'явилися на Заході в XVI ст., і став одним із найцінніших джерел її вивчення.
В історії ознайомлення всієї Європи зі східнослов'янським світом явищем епохального значення став "Трактат про дві Сарматії" ("Tractatus de duabus Sarmatiis Asiata et Europea", 1517) польського вченого-гуманіста Матвія з Мехова, або Матвія Меховського чи Меховіти. І хоч цей твір належить перу польського автора, його необхідно у відповідному аспекті розглянути й тут, оскільки він відіграв важливу роль передусім у розвитку західноєвропейської україніки. По-перше, він був написаний латинською мовою і призначався не так для польської, як для європейської аудиторії, за уявленнями того часу - для "республіки гуманістів", тобто для згадуваної вище ренесансної інтеліґенції, яка "була, безсумнівно, міжнародною, в масштабах свого часу, звичайно" (566, с. 159). По-друге, він видавався головним чином за межами Польщі, в різних країнах Західної Європи, перекладався на західні мови й на тривалий час став одним з головних джерел для західноєвропейських авторів, що писали про Східну Європу. Крім його перших, краківських видань 1517 і 1521 рр., вкажемо на паризьке видання 1532 року, базельські 1522 і 1537 рр., венеційське 1542 року; включали його й до згадуваних вище латиномовних збірників. У німецькому перекладі твір Меховіти виходив у 1518 і 1534 рр., в італійському - 1531 і 1562 рр., вміщений він був і в останньому виданні "Другого тому плавань і подорожей" Рамузіо. А все це, зрештою, свідчить про велику популярність "Трактату про дві Сарматії" на Заході XVI ст., про доступність його для західних учених, письменників і взагалі освічених людей.
Сучасні польські вчені небезпідставно говорять, що трактат Меховіти знаменував якісно новий етап в історії ознайомлення Західної Європи зі Східною, що він поклав початок її наукової географії, особливо північної частини (див. 776; 882; 901; 945). Справа тут насамперед у тому, що на Заході географічні уявлення про північну частину Східної Європи в той час усе ще базувались на "Географії" Птолемея, за якою вздовж Льодовитого океану тягнуться Гіперборейські гори, на сході в південному напрямі від них ідуть Ріфейські гори, і з цих гір беруть початок "великі сарматські ріки" - Волга, Дон і Дніпро. Меховіті потрібна була неабияка мужність, аби спростувати ці фантастичні, але дуже авторитетні уявлення на європейському форумі. Слід зауважити, що для поляків трактат не був особливим відкриттям: Меховіта виклав те, що вони вже в основному знали з розповідей русичів. Сам Меховіта на Русі не бував, але спирався на інформацію, що надходила звідти до Польщі. "Використана тут безпосередня руська інформація", -слушно пише Г. Барич про його трактат (776, с. 77).
Інша річ - Західна Європа, де твір Меховіти справив глибоке враження й викликав гостру та тривалу полеміку (докладніше про це див. 892). Імператор Максиміліан I, палкий аматор космографії, посилаючи в Москву посольство Франческо да Колло (1518 р.), доручив йому перевірити відомості Меховіти. Однак да Колло не виконав доручення кайзера і підніс йому те, що вичитав у Птолемея, а пізніше разом з А. деі Конті виступив, за висловом німецького вченого Й. Міхова, на "підтримку авторитету проти істини", тобто на підтримку хибних традиційних уявлень (див. їхній трактат 182). Цікаво, що протестанти на чолі з Лютером до трактату Меховіти поставилися неприхильно, зате рішучим його прибічником виступив католицький теолог Й. Екк, який навіть переклав трактат німецькою мовою й опублікував цей переклад 1518 року в Аґсбурзі. Трактатом зацікавилися не тільки вчені, а й купці (наприклад, відомі Фуґґери), дипломати й політики. Широкий відгомін він мав також в інших країнах Заходу, зокрема в Італії.
Бурхливу реакцію твір Меховіти викликав у визначного німецького письменника-гуманіста Ульріха фон Гуттена. Після ознайомлення з трактатом і бесіди з С. Герберштайном, який незадовго перед тим повернувся з першої мандрівки в Москву (1516 р.) і підтвердив викладки Меховіти, Ульріх фон Гуттен написав у листі до В. Піркгаймера славетні слова, що звучать як символ віри гуманістів Відродження: "О, що за час! Як іде вперед людський розум, як процвітають науки! Геть варварство і невігластво! Отримавши свою данину, йдіть на вигнання на віки вічні" (936, II, с. 304).
Відомий німецький гуманіст В. Піркгаймер теж дуже зацікавився "Трактатом про дві Сарматії", і саме він наштовхнув Ульріха фон Гуттена на зустріч із Герберштайном, оскільки обидва вони перебували в той час в Ауґсбурзі. У листі до Гуттена він прохав також проконсультуватись із мандрівником щодо нового висвітлення географії Східної Європи в трактаті Меховіти і повідомити його наслідки цих консультацій. Переконавшись, що істина на боці польського вченого, а не древніх авторитетів, Піркгаймер в основу опису "Європейської Сарматії" у своєму "Explicatio Germaniae" поклав відомості з трактату Меховіти.
В ономастиці Східної Європи Меховіта, слідом за західними гуманістами, дотримувався птолемеївської традиції, але Польщу він вивів за межі "Сарматії", називаючи її, слідом за Енеєм Сільвієм, "Вандалією"; отже, "Європейська Сарматія" у нього - це фактично вся Русь у давніх її межах з прилеглою до неї Прибалтикою. "В Європейській Сарматії, - говориться в трактаті, - є області русів або рутенців, литвинів, москів та інші, що прилягають до них, між ріками Віслою на заході й Танаїсом на сході" (66, с. 48). Власне, його увага майже повністю була зосереджена на Русі, яку він описав зі знанням справи й не без симпатії, доповнивши географічно-етнографічні викладки екскурсом в історію Київської Русі й монголо-татарської навали. Чітко визначена у Меховіти внутрішня диференційованість тогочасного східнослов'янського світу. Він поділив "європейську Сарматію" на "Русь" і "Московію", включивши до "Русі" українські й білоруські землі, які тоді входили до Польсько-Литовської держави. Відповідно "русами" або "рутенцями" він називає лише населення України й Білорусі, а щодо населення Московської держави, то воно виступає у нього під назвою "москів" або "московитів".
Українським землям в основному присвячений перший розділ другої частини трактату під характерним заголовком "Про Русію, її округи, великі багатства і все, що там є". В ньому Меховіта описав географію України, її флору і фауну, природні багатства, заняття населення, її "основні провінції" - Галичину (яку він називає "Руссю" у вузькому значенні слова), Волинь і Поділля, причому до останньої провінції він, як і інші польські географи епохи Відродження, відніс усе Правобережжя. Особливо наголошував Меховіта на родючості й природних багатствах українських земель, нерідко вдаючись при цьому до гіперболізації. Наприклад, ось що він пише про Поділля: "Це дуже родючий край, багатий хлібом і медом. Хоч там дуже недбало обробляють землю, орють мало й неглибоко, а сіють поверху, пшениця там родить три роки підряд, тільки тому що під час жнив певну кількість зерен розсипають по землі, щоб вони зійшли наступного року без обробки й оранки поля. Трава на пасовищах росте там так швидко й щедро, що за три дні виростає більше сажня, а за більший час окутує й ховає плуг, забутий у полі" (там само, с. 94-95). Ці розповіді Меховіти про надзвичайну родючість української землі сприяли появі на Заході уявлень про Україну як про "нову землю ханаанську", які не раз будуть з'являтися в пам'ятках XVI-XVII ст.
Важливо ще вказати на те, що "Трактат про дві Сарматії" містить стислий нарис історії Київської Русі й монголо-татарської навали - в другому розділі першої книги, що має назву "Про появу й навалу татар". Цей розділ майже повністю ґрунтується на славетній латиномовній "Історії Польщі" Яна Длуґоша, яка була написана в 60-80-х рр. XV ст. і поширювалась у рукописних списках до появи її друком на початку XVII ст. Загальновідоме її велике значення і для розвитку всієї слов'янської історіографії, і для ознайомлення Західної Європи з історією слов'янських країн, у тому числі й України-Русі. Як слушно пише Ю. О. Лимонов, Я. Длуґош "одним з перших у Східній Європі дав історію слов'янських країн на загальному тлі "світової історії". Йому зобов'язана Західна Європа докладними відомостями про духовну культуру й історію слов'янських держав, у тому числі й Русі" (595, с. 8). У висвітленні історії Київської Русі Длуґош ґрунтувався на давньоруських літописах, що дало йому змогу розгорнути в "Історії Польщі" фактично паралельний виклад історії Русі, доведений до 80-х рр. XIII ст. Далі Длуґош, базуючись на західноруських літописах, висвітлював у своєму багатотомному творі головним чином події на українських і білоруських землях.
У "Трактаті про дві Сарматії" Меховіта дав лише загальний і схематичний начерк історії Київської Русі, до того ж не вільний від неточностей і перекручень. Та при всьому тому цей начерк став помітною віхою в процесі ознайомлення Західної Європи з історією Київської Русі, несучи певну її концепцію. Суть її в тому, що історія Київської Русі пов'язується у Меховіти з "Русією", тобто Україною, і виступає як її безпосередня історія. І слід сказати, що цієї ж історичної моделі дотримувалися численні автори західноєвропейських пам'яток XVI-XVII ст., які писали про східнослов'янський світ: екскурси в історію Київської Русі з'являлися у них здебільшого не в розділах про "Московію", а в розділах про "Русь", тобто про Україну. Це дозволяє внести істотні корективи у схему ознайомлення Західної Європи з Київською Руссю, яка була вироблена російською офіційно-імперською історіографією і перенесена в радянську історичну науку. За цією схемою, зацікавлення на Заході Київською Руссю та пізнання її було нібито повністю пов'язане зі зростаючим інтересом до Російської держави, яка в XVI ст. вийшла на європейську арену й відігравала дедалі більшу роль у європейській політиці.
Після стислого викладу історії Київської Русі в тому ж розділі трактату розповідається про монголо-татарську навалу й руйнування різних руських міст і князівств. Ця розповідь продовжена в третьому розділі, де, зокрема, говориться: "В рік Господній 1241 (насправді в рік 1240. - Д. Н.) татари прийшли в Русію і дощенту зруйнували найобширніше місто Київ, чудову столицю русів" (66, с. 49). На підтвердження цих слів Меховіта згадує про Золоті ворота, триста київських церков і храмів, резиденцію митрополита, а далі, засновуючись на почутих розповідях, дає такий стислий і по-своєму виразний опис сучасного Києва, що являє собою різкий контраст до колишньої величі: "Деякі з них (київських храмів. - Д. Н.) стоять ще й сьогодні в полі серед тернів і кущів у запустінні, як сховище для звірів. Дві церкви - святої Софії і святого Михайла - донині зберегли деякі смуги позолоти на дахах; татари, приходячи за здобиччю і дивлячись на них, називають їх алтим басейна, тобто золотоверхі, оскільки частина дахів у них позолочена. В наш час на горі, де колись стояв київський замок, у литовців, що володіють цією місцевістю, є велике укріплення, побудоване з дубових колод" (там само, с. 49-50).
Ці рядки з трактату, що набув свого часу великого поширення, зіграли свою роль у формуванні на ренесансному Заході уявлень про Київ як колись квітуче й величне, а нині напівзруйноване й запустіле місто. Ці уявлення відбилися в багатьох історико-літературних пам'ятках XVI й першої половини XVII ст., зустрічаються також порівняння його з Троєю.
На особливу увагу заслуговують стислі відомості Меховіти про українських козаків, які свідчать, що вже на початку XVI ст. козацтво ставало помітним явищем у житті Польсько-Литовської держави. Цікаво зазначити, що Меховіта розрізняє "казаків" і "козаків", причому в перших він вбачає породження татарського світу, а в других -руських селян-втікачів, які створювали збройні загони в незаселених степах. "Казак - татарське слово, - стверджує автор трактату, - а козак - руське, ним називають хлопа, підданого-бродягу, пішого або кінного" (там само, с. 72). Це цінне підтвердження, до того ж одне з найбільш ранніх, справжнього походження українського козацтва, повз яке пройшли вчені, що займалися вивченням проблеми, яка викликала стільки гострих суперечок. Водночас наведені рядки говорять про те, що в Польщі на початку XVI ст. вже чітко розрізняли татарських і "руських", тобто українських козаків, що це розрізнення стримало навіть лексичне вираження ("казаки" і "козаки").
Упродовж XVI і першої половини XVII ст., тобто до появи "Опису України" Ґ. Боплана, "Трактат про дві Сарматії" Меховіти залишався на Заході одним із найважливіших і найпоширеніших джерел про Україну. Відомості з розділу "Про Русію" повторятимуться в багатьох західних описах, реляціях, трактатах, космографіях тощо аж до другої половини XVII ст. Навіть у таких відносно пізніх виданнях, як "Трактат про Польське королівство" Ж. Лабурера (275, с. 224-225), як космографія італійського історика й письменника М. Бізаччіоні (146, с. 47-48) чи аналогічна праця англійського вченого П. Гейліна (251, с. 529-531), неважко знайти безпосередні запозичення з твору Меховіти.
Другим визначним явищем в ознайомленні Заходу з східнослов'янським світом була книга С. Герберштайна "Нотатки про Московію" (1549 р.). Хоч ця книга з'явилася друком значно пізніше, між нею і твором Меховіти існує тісний зв'язок. Своїм реноме відомого мандрівника і вченого (вже в 1518 р. його славили у віршах в цій іпостасі) Герберштайн підтвердив істинність географічних викладок Меховіти і тим самим значною мірою сприяв перемозі правди над авторитетом. З другого боку, трактат польського вченого послужив йому не тільки одним з важливих джерел, а й неабияким стимулом до написання його "Нотаток про Московію".
Як видно із заголовку, книга Герберштайна в основному присвячена Московській державі, але разом з тим вона включає описи білоруських та українських земель, що дозволяє вбачати в ній також явище західноєвропейської україніки XVI ст. Так, в описі "земель Московії" знаходимо досить широку характеристику Сіверщини (Чернігівщини), незадовго до мандрівок Герберштайна в Москву (1517 і 1526 рр.) приєднаної Василієм III до Московської держави. Але основні відомості про українські землі зосереджені в розділі "Про Литву". Починаючи його, Герберштайн застерігав читачів: "Я розповідаю тут не тільки про цю землю (тобто власне Литву. - Д. Н.), а й про країни, які до неї прилягають, і їх об'єднують під загальною назвою "Литва". Вона тягнеться вузькою смугою від міста Черкаси, що стоїть на Бористені, до самої Лівонії" (26, с. 157). Знаменитий мандрівник і вчений чітко розрізняв власне Литву, яка "врізається в руські землі й має власну мову та римську віру", і "руські землі", тобто Україну та Білорусь, які становили основну територію Великого князівства Литовського. Критично описав він суспільний лад цієї держави з його всесиллям та сваволею феодалів, які "не користуються, а зловживають необмеженими вольностями", і цілком безправним, "рабським становищем простого народу", насамперед селян (там само, с. 165-166).
Увагу Герберштайна в цьому державному утворенні привабив Київ. "За вісімнадцять миль від Канева, - розповідає він, - знаходиться Київ, древня столиця Русі. Руїни цього міста й пам'ятники, від яких можна бачити уламки, переконують, що Київ колись був прекрасним і справді царським містом. І тепер ще на сусідніх горах там видно залишки церков та запустілих монастирів; крім того, багато там печер, у яких можна побачити древні гробниці і в них ще не зітлілі тіла" (там само, с. 158). Та слід сказати, що в Києві Герберштайн не побував і описував його за розповідями, почутими в Москві та в Литві; за цими розповідями, а також за давньоруськими літописами, з якими він знайомився в Москві, склалось у нього уявлення про Київ як місто колись величне й славне, а нині зруйноване й запустіле. Як зазначалося, такий образ Києва зустрічається в багатьох західноєвропейських літературних джерелах XVI й початку XVII ст.
Твір Герберштайна цікавий і тим, що в ньому маємо першу на Заході спробу опису й характеристики українських козаків. Він їх називає "черкасами" - іменем, яке в XVI-XVII ст. було прийняте в Москві. "Черкаси, які живуть по Бористену, - писав Герберштайн, - суть русичі і відрізняються від тих черкасів, що живуть у горах біля Понта (тобто від черкесів. - Д. Н.)" (там само, с. 157). В науковій літературі зустрічалися твердження, нібито Герберштайн називав черкасами взагалі українців (536), але з цим не можна погодитися. В його книзі описується Сіверщина, Волинь і Київ, але ніде їхнє населення він не називає черкасами, воно для нього просто руси або русичі. Отже, черкаси у Герберштайна - це козацькі поселення на Дніпрі південніше від Києва, центром яких у той час було місто Черкаси.
Про це переконливо говорять і дальші рядки його книги: "В наші часи над ними начальник Остап Дашкевич, людина досвідчена у військовій справі й надзвичайно хитра. Хоч він часто вступав у стосунки з татарами, але й дуже часто бив їх; навіть самого московського князя, у якого він колись побував у полоні, часто ставив перед великою небезпекою" (26, с. 157). Про воєнні дії Дашкевича, одного з перших визначних козацьких воєначальників, Герберштайн далі розповів досить докладно, і це є свідченням того, що вже в 10-30-х рр. XVI ст. українські козаки ставали силою, помітною у військово-політичному житті Східної Європи, і автор "Нотаток про Московію" вважав за необхідне ознайомити з ними своїх читачів.
Слід тут згадати й про відому книгу Д. Флетчера "Про Російську державу, або спосіб правління російського царя (якого звичайно називають московським црем)", якій належить важливе місце в західноєвропейській rossica доби Відродження (213). Флетчер побував англійським послом у Москві в 1588-1589 рр., і його твір великою мірою ґрунтується на особистих спостереженнях і враженнях; але разом з тим у ньому використані письмові джерела, передусім матеріали Д. Горсея, англійського ділка й комерсанта, який сімнадцять років провів у Росії, та "Нотатки про Московію" Герберштайна. Це був другий, після праці Герберштайна, ґрунтовний і докладний опис Російської держави, її географії, економіки й торгівлі, звичаїв і побуту різних верств населення. Але основна увага в ньому приділена її суспільно-політичному устрою, який піддається різкій критиці. Цей устрій автор кваліфікує як жорстоку тиранію, що характеризується безмежним насильством та сваволею царя і повною безправністю підданих. Юрист за освітою, Флетчер помітив і виразно показав таку фундаментальну рису політичного устрою Росії, як слабкість правової основи й підміна закону волею (або сваволею) "власть предержащих", що, слід зазначити, виявилося не подоланим і в XX ст.
Не випадково твір Флетчера викликав стійку неприязнь як серед правлячих кіл Росії, так і в російській історичній науці. Перша спроба його видання в російському перекладі (в "Чтениях в обществе истории и древностей российских", XXIII, 1848) закінчилася тим, що весь тираж пішов під ніж, а редактор "Чтений..." О. М. Бодянський був засланий у Казань. Російський переклад пам'ятки з'явився на початку XX ст., але репутація її як такої, що зводить наклеп на Росію і її народ, виявилася стійкою, і вже в 70-х рр. нашого віку радянський історик М. Алпатов визначив її так: "Флетчер створив пасквіль на Росію" (439, с. 299).
У своїй книзі Флетчер лише згадує про Україну й українських козаків, яких він називає, за московським звичаєм, "черкасами". Так, у розділі XIX він пише, що "черкаси заселяють місцевість на південно-західних кордонах Литви" і що "вони дуже гарні собою й шляхетні в поведінці... поміж ними є піддані польських королів, і вони сповідують християнську релігію". В іншому місці, розповідаючи про найманців у російських військах, Флетчер говорить, що "найманих вояків із чужинців, яких тут усіх називають німцями, в Московії нині чотири тисячі триста чоловік, із них поляків, власне черкасів, підвладних полякам, близько чотирьох тисяч, із них три з половиною тисячі розміщені у фортецях" (213, с. 138). Отже, за Флетчером, наймане військо "із німців" у московських царів майже повністю складалося з українських козаків.
В середині XVI ст. описи українських земель з'являються в низці західних космографій - Й. Боемія, С. Мюнстера, Ф. Бельфоре, А. Теве та інших. Порівняно з аналогічними виданнями XV ст. вони відзначаються, передусім завдяки Меховіті й Герберштайну, більшою широтою і точністю географічно-етнографічних та історичних характеристик країн Східної Європи. Це були популярні видання, розраховані на широкі кола читачів, які в епоху бурхливого розширення географічних обріїв виявляли жвавий інтерес і до недавно відкритих, і до маловідомих земель. Зважаючи на інтереси й смаки цієї аудиторії, автори космографій приділяли чимало уваги художній стороні своїх видань, що стосується і викладу матеріалу, і оформлення їхніх книг, наповнених малюнками, які мали давати конкретні уявлення про різні народи, про їхнє природне середовище, життя, звичаї, одяг тощо. Ці видання не були суто науковими, вони включали також чимало легенд, неперевірених чуток, а то й домислів про маловідомі країни, які тоді циркулювали в Західній Європі.
Найавторитетнішим і найуживанішим джерелом для цих видань XVI ст. послужив "Трактат про дві Сарматії" Меховіти. Так, на ньому ґрунтуються розділи про Русь, тобто Україну ("De Russia sive Ruthenia") i про Московську державу ("Moscovia"), у творі німецького космографа Й. Боемія "Звичаї, закони і обряди різних народів", що вийшов 1520 року і потім багато разів перевидавався у різних країнах (149, с. 173-177, с. 182-184). В середині XVI ст. з'явився також його італійський переклад (Венеція, 1566 р.).
У третій книзі цього твору маємо групу невеликих розділів про "сарматські країни", яка відкривається названим вище розділом "Про Русію або Рутенію" (с. 173-177), продовжується розділами про Литву (с. 177-179), Лівонію й Пруссію (с. 179-182), Московську державу ("Moskovia", с. 182-184) і завершується розділами про Польщу (с. 184-185) і Угорщину (с. 186-189). Як бачимо, Боемій також чітко дотримувався "страбонівського" етнічно-географічного принципу у викладі матеріалу і не лише поставив Русь на перше місце серед "сарматських країн", а й приділив найбільше місця описові її звичаїв, законів і обрядів. Слідом за Меховітою, в географічних визначеннях він включив до Русі лише Україну, а Московії відвів окремий розділ, однак у викладі етнографічного матеріалу відійшов від цієї диференціації. В етнографічній частині розділу "Про Русію або Рутенію" Боемій розповів головним чином про Москву, спираючись не тільки на Меховіту, а й на інші джерела, письмові й усні, причому ряд деталей наводять на думку, що йому були відомі розповіді Герберштайна (там само, с. 175-177). Щодо географічної частини розділу, то тут він повністю йшов за трактатом Меховіти і з особливим задоволенням переповідав про "дивини" українських земель, насамперед про їхні казкові багатства й фантастичну родючість (там само, с. 173-175).
Невеличкий розділ загального змісту про Русь, тобто Україну, маємо також у "Яскравому описі Європи" Ансельма і Хрістіана Целла, що вийшов 1536 року в Антверпені (171). Очевидно, більш докладні відомості про Галичину містить "Обрис сучасної географії Польського королівства" Джакомо Кастальді, але нам не пощастило відшукати цю рідкісну пам'ятку, видану 1562 року в Венеції (170).
Та перше місце серед видань цього типу слід відвести "Космографії" німецького вченого-гуманіста XVI ст. С. Мюнстера (328), що його сучасники шанобливо називали "німецьким Страбоном". Над нею він трудився близько двадцяти років, опрацьовуючи величезну кількість літературних джерел, ретельно збираючи відомості, в тому числі з усних розповідей. "Космографія" Мїонстера перевидавалася незліченну кількість разів як у німецькому оригіналі, так і в перекладах різними мовами, протягом тривалого часу вона правила за взірець і джерело компіляцій для праць такого типу в усій Європі, а також була широко вживаним посібником з географії для студентів, мандрівників, політиків тощо. За приблизними підрахунками, "Космографія" Мюнстера більше десяти разів виходила німецькою мовою, двічі латинською (1554 і 1559 рр.), тричі французькою (1552,1556, 1565 рр.), двічі італійською (1558 і 1575 рр.); крім того, 1554 року вона вийшла чеською мовою і 1558 - англійською. Історик географії Й. Левенберґ говорить, що в XVI ст. вона витримала 24 видання (880, с. 250). Словом, її роль у поширенні географічних знань у ренесансній Європі була дуже значною.
Окремі розділи в "Космографії" Мюнстера відведено Польщі, Литві з Самогітією, Русі та Московії. Всі вони йдуть під загальною шапкою "Сарматії", до якої Мюнстер ще включив Угорщину і Волощину, посилаючись у визначенні її меж на Птолемея: "Ці країни Птолемей разом називав Європейською Сарматією" (328, с. 1090). Цікаво, що Галичину він виключив з опису Польської держави і відніс її характеристику до розділу, присвяченого Русі, тобто Україні. Отже, Мюнстер теж дотримувався згадуваного ренесансно-гуманістичного принципу, пов'язаного з античною традицією, який вимагав дотримуватися в географічних описах не мінливих і минущих політичних кордонів, а "природного поділу країн" і розселення народів.
Основними джерелами опису "сарматських країн" Мюнстерові послужили: згадуваний вище розділ про Польщу і Литву з космографії Енея Сільвія, твір польського гуманіста, німця з походження, Деція "Про давніх поляків", твір литовця Антонія Віда (Vuied) про Литву, який до нас не дійшов, згадуваний трактат Джовіо про великого князя Московського Василія III і передусім "Трактат про дві Сарматії" Меховіти. Щодо опису Русі, тобто України, то він майже виключно засновується у Мюнстера на трактаті Меховіти. Звідси в його "Космографії" й тлумачення "Русі" і "Московії" як різних географічних і етноісторичних реальностей. Але слід зазначити, не лише Меховіта, а й інші джерела, якими користувався Мюнстер, наводили його на таке тлумачення. Особливо це стосується Деція, який, залишивши Русь у складі "європейської Сарматії", відніс Московію до "азіатської Сарматії" (491, с. 312).
Описуючи українські землі в основному за Меховітою, Мюнстер, як і Боемій, не зовсім продумано і вдало відбирав матеріал із його трактату; впадає у вічі, що він віддавав перевагу відомостям з "художнім домислом", які могли
вразити його читачів незвичайністю, екзотикою. До того ж у нього немало плутанини з ономастикою, на що спершу і вкажемо. Загальне визначення Русі в нього таке: "Русь, яку також називають Рутенією і Подолією, верхньою і нижньою Альбою, це частина Польського королівства, яку також називають Роксоланією, на сході межує з землею московитів і має їх за сусідів" (328, с. 1028). Поєднання ононімів "Рутенія" і "Роксоланія" пояснень не потребує, це були поширені в Західній Європі XV-XVII ст. латинські відповідники ононіму "Русь" (у межах тогочасної України). Інша річ - Подолія: у Меховіти це одна з областей південної Русі на кордоні зі степом; у Мюнстера ж вона перетворюється на синонімічну назву всієї Русі. Далі, Меховіта ніде не говорив, що Русь - частина Польського королівства, у відповідності з історичною дійсністю він розглядав її як основну частину Литовсько-Руської держави (нагадаю, що Польщу він взагалі виключив із "Європейської Сарматії"). Оскільки Мюнстер розрізняв Польське королівство й Велике князівство Литовське як дві держави, то слід думати, що в даному випадку його ввела в оману двозначність терміна "Русь" у польських джерелах, якими він користувався, зокрема, у тих же Меховіти й Деція, те, що у вузькому значенні слова вони називали Руссю також Галичину, тобто Руське воєводство в складі Польського королівства. Щодо останнього з Мюнстерових синонімів Русі, "верхньої і нижньої Альби", то на Заході в XVI ст. так іноді називали область по Дону і Азовському морю, яка, власне, лежала поза межами України.
Оскільки назву "Поділля" Мюнстер прийняв за один із синонімів Русі, то й опис цієї української землі, що ґрунтувався на відповідному фрагменті трактату Меховіти, наводиться у нього вже як характеристика Русі в цілому. Тут ідеться і про виняткову родючість ґрунту, який без обробки й посіву три роки підряд родить пшеницю, і про буйні трави, які за кілька днів закривають плуг, і про величезну кількість бджіл, і про ставки, в яких рибу не розводять, а вона сама плодиться "під дією неба", власне, за допомогою дощу, яким переносяться ікринки, і т.д. (там само, с. 1028-1029). Даючи таке змалювання України, в якому дійсність доповнена перебільшеннями й домислами, "німецький Страбон" йшов назустріч смакам своїх сучасників,
які начиталися й наслухалися розповідей про "заморські дивогляди" й особливо цінували подібні описи. Глухо згадується у Мюнстера про те, що "люди цієї країни ведуть великі війни з татарами..." за "сіль, яку в суху пору року збирають в місцевості під назвою Качібей" (там само, с. 1029). Слід думати, що це повідомлення Мюнстера з'явилося на підставі ще неясних чуток про козацькі війни з татарами, які вже приходили на Захід, залишаючись, можливо, з не менш неясними відомостями про чумацькі обози, що направлялися в Крим за сіллю, та про напади татар на ці своєрідні каравани українських степів. "Подільські відомості" про Україну доповнені у Мюнстера стислим описом Галичини і Львова, що в цілому має більш достовірний характер, хоч і тут не обійшлося без деяких помилкових тверджень. Зокрема, Львів перетворився у Мюнстера на центральне місто всієї Русі, - наслідок того, що німецький космограф не розібрався в тій двозначності терміна "Русь" у польських джерелах, про яку мовилось вище. "Центром Руської країни, - пише Мюнстер, - є Львівська область з містом Львовом (Lemberg), яке добре укріплене, має два замки, один на горі, а другий унизу; це головне місто Русі (точніше б було "Руського воєводства", Червоної Русі. - Д. Н.). На північ від нього розташовані округи Холм і Бельз. Це місто було так назване за ім'ям імператора Леона, - на честь перемоги, яку він здобув над мешканцями цього краю" (там само, с. 1029-1030). Як бачимо, князь Лев, син Данила Галицького, перетворився у Мюнстера на імператора, який підкорив населення краю. Далі Мюнстер повідомляє, що Львів - це великий торговий центр на сході Європи, "його відвідують багато купців, і християн, і турків", що це місто провадить торгівлю з Кафою, Константинополем і "Олександрією, що в Єгипті" (там само, с. 1030).
У другій половині XVI ст. описи України з'являються у французьких космографіях А. Піне, Ф. Бельфоре і А. Теве. Хоч хронологічно вони належать до наступного, останнього періоду західноєвропейської ренесансної україніки, але за змістом і характером ще цілком тяжіють до пам'яток її другого періоду, тобто першої половини й середини XVI ст. У першій з них, у космографії А. Піне, відомості про Русь, тобто про Україну, дуже скупі й найзагальніші, хоч вона й названа серед найважливіших країн Східної Європи, поряд з Польщею, Московією і Татарією (351, с. 6-7). Східний кордон Русі Піне визначає "великою рікою Дніпром"; але на карті Європи, вміщеній у праці ліонського космографа, під назвою "Русь" (Russie) значиться Галичина, на північ від неї - Волинь (Volhinia), на схід, до самого Дніпра - Поділля (Podolia), за яким уже ніяких позначень нема.
Нічого нового в опис українських земель не внесла і "Всесвітня космографія" французького вченого й письменника Ф. Бельфоре (139). Це, до речі, той Бельфоре, який у збірнику "Трагічні історії", у п'ятій його книзі (1576 р.), переповів саґу про данського принца Амлета, запозичену з середньовічної хроніки Саксона Граматика, і тим самим оживив середньовічний сюжет, що ліг в основу трагедії Шекспіра "Гамлет". Щодо розділу про Русь у його космографії, то це не що інше, як механічне перенесення відповідного розділу з французького видання космографії Мюнстера (329). У передмові до своєї "Всесвітньої космографії" Бельфоре заявив: "Мюнстер описав величезну кількість речей, гідних пам'яті, але й пропустив так багато дивовиж, що я зміг їхню кількість збільшити вдвічі, особливо тих, що стосуються нашої Франції" (139, I, Preface). Дотримуючись цього принципу, він лише доповнював текст Мюнстера, не вдаючись до його переосмислень і переробок. Доповнень він справді вніс багато - обсяг його космографії зріс майже вдвічі, однак розділу про Русь це майже не торкнулося; єдине доповнення в ньому - замітка про "грецьку релігію" русів і про Київську митрополію (там само, I, с. 1822).
З усім французьких видань цього типу, що з'явилися в XVI ст., найбільш цікава й оригінальна "Всесвітня космографія" Андре Теве. Насамперед Русь (тобто Україна) постає в ній у дещо іншому освітленні, ніж у Боемія, Мюнстера та інших космографів, оскільки Теве спирався переважно на Герберштайна, а не на Меховіту (хоч він, як видно з тексту його космографії, був обізнаний і з працями Меховіти, Деція, Кромера та інших польських авторів). Він, зокрема, слідом за Герберштайном вживає термін "Русь" і в широкому історичному значенні, включаючи до неї і Московію. Відомості про Україну в космографії А. Теве аналізуються у спеціальній розвідці М. П. Ковальського, особливо географічні й топографічні (561, с. 171-180), і я не буду на них зупинятися, зосередивши увагу на історико-літературному аспекті цієї пам'ятки.
У розділі, відведеному Великому князівству Литовському, Теве, слідом за Герберштайном, центральне місце відвів оглядові тогочасної України, називаючи її за вже усталеною на Заході традицією Руссю. Досить своєрідний у нього опис Києва - спалах поетичної фантазії на основі сухої й діловитої інформації Герберштайна. "На ріці Дніпрі, -пише Теве, - стоїть місто Канів, на відстані десяти льє від якого колись був Київ (estoit jadis Chiovuie), головне місто русів, тепер зруйноване; там серед кущів, тернів та сосен видно руїни та залишки будівель, колишніх палаців королів та князів, святих храмів і монастирів; ці скорботні руїни видно також по навколишніх горах. Там ще багато печер, вирізаних у скелях, де можна побачити великі гробниці, а в них тіла, які ще не зовсім розсипалися" (406, с. 69). Намальована Теве картина зберігає лише зовнішню близькість до нотаток Герберштайна: славетного німецького мандрівника передусім цікавив сучасний Київ, і про його історію він говорив мимохідь; у Теве ж сучасний стан міста не береться до уваги ("колись був Київ"), акцент повністю перенесено на зруйновану велич давньої столиці Русі, а розповідь набуває медитаційної тональності, що нагадує описи руїн Трої чи Риму в західних літературах кінця XVI -початку XVII ст., наприклад, сторінки про руїни "Трої" в "Подорожах" П'єтро делла Балле. Але для цього Теве довелося перетворити сучасний Київ на суцільні руїни, зобразити повне запустіння, що не відповідало дійсності.
Таке довільне змалювання Києва, можливо, якоюсь мірою пояснюється тим, що Теве був не тільки мандрівником і географом, а й письменником, автором книги біографічних нарисів "Правдиві портрети й життєписи великих людей..." (1548 р.). Його ім'я було відоме в літературних колах тогочасної Франції, і уславлений П'єр Ронсар присвятив йому панегіричну строфу в одній зі своїх од ("L'Angoumoisin"), де прославляв його як мандрівника і вченого. Цією строфою Ронсара відкривалося останнє прижиттєве видання "Космографії" Теве (1584 р.), наведена вона і в передмові А. Галіцина до уривків із цієї книги, відведених Східній Європі (там само, с. VIII).
Не менш довільна у Теве також характеристика "дніпровських черкасів", тобто українських козаків. У ній він теж спирався на Герберштайна, але характерним для французького космографа було вільне поводження з джерелами, внесення в них доповнень і "уточнень", заснованих на неясних чутках, а то й просто на здогадах і домислах, що нерідко призводило його до розбіжностей з використаними джерелами та з історичною дійсністю. Саме так і трапилося з його характеристикою "дніпровських черкасів": "Говорячи тут про черкасів, - заявляє Теве, - я маю на увазі не тих, що живуть у горах між Чорним і Каспійським морями і наслідують релігію грузинів; ні, я говорю про тих, що живуть між Литвою й Молдавією, в місцевості, де Бористен впадає в море... Між цими дніпровськими черкасами нема християнських пристановищ, тому що король Херсонеської Тавриди (тобто кримський хан. - Д.Н.) відібрав цей край у короля польського і тепер там Перекопське королівство, з того часу, як Магомет II завоював Константинополь і Трапезундську імперію" (там само, с. 68).
Нагадаю, у Герберштайна цілком правильно говориться, що "дніпровські черкаси" - це руси-християни, перший бар'єр християнського світу на самісінькій його межі з мусульманським, але Теве чомусь вирішив його "виправити" й відніс їх до мусульман, виходячи, очевидно, з якихось плутаних усних розповідей, які змішували українських козаків з татарськими, а найімовірніше, із загального міркування, що раз вони живуть у краю, яким володіє нібито "мусульманський король", то й самі повинні бути мусульманами. І вже зовсім фантастичним є твердження Теве, що "турок тепер володіє Києвом", але утримувати місто за собою йому дуже важко, оскільки "московита не можуть з цим примиритися" (там само, с. 60).
Як бачимо, описи України в західних космографіях XVI віку не відзначаються ґрунтовністю й точністю, чимало в них плутанини й домислів, що пояснюється передусім браком достовірних джерел. Втім наявність останніх, як це видно на прикладі Теве, теж далеко не завжди могла бути гарантією від "вольностей" космографів. Слід тут брати до уваги й те, що в той час на Заході циркулювало багато переказів і чуток про маловідомі країни, вплив яких на зазначені письмові пам'ятки не піддається більш-менш точному врахуванню, а ренесансна географія, яка ще не виробила чітких наукових принципів, охоче ними користувалася, вбачаючи навіть у розповідях про "дивогляди" особливу цінність. Сказане, однак, не означає, ніби космографії Мюнстера, Теве та інші не заслуговують на увагу при вивченні західноєвропейської ренесансної україніки. Цікаві вони насамперед тим, що, зважаючи на велику популярність цих видань, за ними можна скласти думку про найбільш поширені уявлення про Україну в Західній Європі пізнього Відродження. Звичайно, до них не можна підходити як до наукових джерел, - вони радше створювали досить вільний узагальнений образ маловідомої країни, в якому достовірні відомості поєднувалися з неперевіреними чутками й фантастичними домислами.
Згадки про Русь (Україну), а також, окремі "руські епізоди" з'являються також у творчості деяких видатних письменників західноєвропейського Відродження. Так, ці згадки знаходимо у Франсуа Рабле, який відзначався характерними для ренесансної літератури людинознавчо-етнографічними інтересами, поєднуючи в собі, за визначенням А. Мансюї, риси Плінія Старшого та Бальзака (886, с. 9). Маючи величезну класичну ерудицію, Рабле знав про європейський схід в основному те, що міг вичитати про нього у Страбона, Птолемея, Плінія Старшого, Помпонія Мели та інших античних авторів, доходили до нього й розрізнені сучасні відомості; проте і "Трактат про дві Сарматії" Меховіти, і "Нотатки про Московію" Герберштайна лишилися йому не відомі. Як і інші гуманісти Відродження, Рабле виявляв інтерес до того, де проходить межа між Європою і Азією, а також цікавився тим, до якої з цих частин світу належить таємнича Московія (щодо Русі, тобто України, сумнівів у цьому питанні в нього не було, він відносив її до Європи). Переконливої відповіді на згадане питання він не знаходив, але схильний був вважати, що Московська держава розташована в Азії (867, с. 183-185, 305-308; 886, с. 9-17).
З трьох згадок про Московію в романі Рабле "Ґарґантюа і Пантаґрюель" дві якраз такого географічного змісту, а одна - змісту радше військово-політичного. Останню знаходимо в епізоді військової наради з першої книги роману, де капітан Мердайль заявляє королю Пікрохолю, який зібрався завоювати весь світ: "Короткий наказ, який ви пошлете московитам, в одну мить приведе на поле бою під ваші прапори чотириста п'ятдесят тисяч добірних вояків" (360, I, с. 128). У характерній для Рабле жартівливо-гіперболічній формі тут відтворено ті чутки про військову силу Московської держави, які в середині XVI ст. ширилися в Західній Європі. У цьому ж епізоді згадується й Русь, тобто Україна за ономастикою, прийнятою в той час на Заході, її названо в числі країн, які розпаленій уяві вояцтва Пікрохоля ввижаються завойованими: "Нарешті, пропливши казковим морем (par la mer fabuleuse) i минувши сарматів, - іронічно пише Рабле, - вони перемогли і підкорили Пруссію, Польщу, Литву, Русь, Волощину, Трансільванію, Угорщину, Болгарію, Туреччину і вступили в Константинополь - (там само, I, с. 127). Як бачимо, Русь з'являється у Рабле в групі країн Східної і Південно-Східної Європи, які в ренесансних трактатах, космографіях та інших джерелах включалися до "європейської Сарматії" (за винятком хіба що балканських).
У зв'язку з цим слід зауважити, що в російських перекладах роману Рабле назва Russie в наведеному пасажі неправильно перекладається як "Росія". Насправді ж тогочасна Росія для Рабле - це Московська держава, Московія, яку він і згадує окремо в своєму романі. Для Рабле та інших гуманістів Відродження "Русь" і "Московія" аж ніяк не були етносинонімами, як це виходить у згаданих російських перекладах. За словом "Русь" у Рабле стоїть досить визначений етнічно-історичний зміст: ідеться про українські землі, які в своїй сукупності на тогочасному Заході називалися Руссю. Гадаю, цей зміст необхідно з можливою адекватністю передавати в перекладах, уникаючи його нівелювання.
Варто ще додати, що О. М. Веселовський знаходив у романі Рабле відгомін двох українських народних легенд про людей, "які в своїй святості досягли так багато, що могли, не занурюючись, ходити по воді, а також перемагати нечисту силу" (953, с. 288). У цих наївно-гумористичних легендах проявилося негативне ставлення народу до офіційної церкви й духівництва, що було близьким гуманістові Рабле, і він скористався з цього мотиву, надавши йому більш загостреного звучання. Однак, помітивши відгомониукраїнських народних леґенд у "Ґаргантюа і Пантагрюелі", видатний російський вчений навіть не ставив питання, якими шляхами вони могли дійти до Рабле. Думається, що генетичний зв'язок тут відсутній, мова може йти про типологічно близький мотив, з яким Рабле міг зустрітися у французькому фольклорі або ж у книжних джерелах.
"Руські алюзії" маємо також у поемі Л. Камоенса "Лузіади", вершині літератури португальського Відродження (50). Як зазначалося, одним з важливих аспектів епохи Відродження було масштабне розширення географічних обріїв, відкриття нових світів і їх освоєння, наукове і художнє. Та жодна з великих літературних пам'яток Відродження так тісно не пов'язана з цим аспектом епохи, як поема Камоенса. З певністю можна сказати, що вона безпосередньо виросла з великих географічних відкриттів кінця XV-XVI er. і з найбільшою повнотою та поетичною силою виразила відповідні прагнення і звершення своєї епохи. Основу її сюжету складає славетна подорож Васко да Ґама, поетового родича, в Індію, навколо берегів Африки; сама ж поема створювалася Камоенсом під час його тривалої військової служби в Індії (1553-1570 рр.).
Але характерно, що цей незвичайний сюжет, новий і яскраво своєрідний життєвий матеріал Камоенс вкладає в форму, для якої моделлю послужили античні епопеї, "Одіссея" Гомера та "Енеїда" Верґілія. Не заглиблюючись у це питання, що не має прямого стосунку до нашої теми, зазначу лише, що композиційна схема "Лузіад" наслідує верґіліївський взірець: спочатку плавання з усілякими пригодами, потім війна на новій землі, яка завершується перемогою, і все це за участю олімпійських богів, що розділилися на два табори. У цьому відношенні "Лузіади" Камоенса не становлять винятку серед ренесансних епопей, орієнтованих на античні взірці. Подібно до Одіссея на бенкеті феаків чи Енея в палаці Дідони, герой Камоенса в III-V піснях поеми віддячує господарям за гостинність розповіддю про себе і свою країну, про попередні етапи подорожі з усіма її пригодами. Але цікаво, що свою розповідь Васко да Ґама розпочинає з опису всієї Європи - риса, яка засвідчує радикальні зрушення в масштабах бачення світу, що було наслідком великих географічних відкриттів. Очевидно, тут відіграла свою роль і та обставина, що поема створювалася в Індії, і з цієї віддаленої точки зору вся Європа уявлялася поетові певною єдністю, географічною й почасти історичною.
Опис Європи Камоенс починає від її східних рубежів і звідти все далі просувається на захід, до Портуґалії, на якій, зрештою, і зосереджує розповідь. Але в даному разі нас цікавить лише те, як описується великим португальським поетом Східна Європа. Слід сказати, що в цьому описі Камоенс виходив із традиційних географічних уявлень, поширених серед західних гуманістів до Меховіти й Герберштайна. Тут він пише і про Ріфейські, і про Гіперборейські гори, які, за античними переказами, нібито тяглися на крайній півночі Східної Європи вздовж берегів Льодовитого океану. "І коли ти підеш далеко до полюса, - говориться в поемі, - то постануть перед тобою Гіперборейські гори, в яких завжди володарює Еол і які від буряних вітрів дістали своє ймення" - цитую німецький неримований переклад (163). Нагадаю, що існування цих міфічних гір спростував у своєму трактаті Меховіта, якого підтримав Герберштайн, і ця перемога істини над авторитетом вразила тоді всю "республіку гуманістів", - але до Камоенса, який довгі роки провів у Індії, звістки про це не дійшли.
В поемі Камоенса також знаходимо химерне переплетіння застарілих уявлень про Східну Європу, запозичених з античних джерел, із сучасними відомостями, щоправда, не завжди чіткими. Так, він пише про європейський схід: "Там живуть незліченні полчища скіфів, з якими у віддалені часи вели великі війни народи античності і які одного разу захопили Єгипет" (там само, с. 66). І тут же, продовжуючи поетичний опис Східної Європи, Камоенс називає країни й народи, які в новий час заселили її простори, і між ними "рутенців" і "московитів", тобто українців і росіян. Разом з тим, за античною традицією, сприйнятою епохою Відродження, він називає їх "сарматами" і об'єднує разом з "лівонцями", тобто народами Прибалтики, у "сарматський народ", що розселився на величезних просторах від Балтійського моря до Дону: "Від цього моря (Балтійського. -Д. Н.) до Дону живе дивовижний народ, рутенці, московита й лівонці, які були колись сарматами" (там само). Як і в багатьох ренесансних пам'ятках, реальні відомості поєднуються тут з античною ономастичною традицією, і врезультаті реальна етнічно-історична спорідненість "рутенців" і "московитів" постає в "сарматському" вигляді. Загалом же Східна Європа уявлялася Камоенсу безмежним і досить невиразним простором, де знаходилося місце й переказам античності, й реально існуючим країнам та народам його часу.
Іншого змісту "руські епізоди" в "Есе" Монтеня, що мають яскраво виражений конкретно-історичний характер. Як ілюстрації до філософсько-моральних роздумів Монтень навів у своєму уславленому творі три "руські епізоди": перший - з історії Київської Русі, її війн із польським королем Болеславом Хоробрим, другий - з часів татарського іга в Московській Русі і третій - з недавнього минулого, тобто з історії нападів турків на Україну в кінці XV ст. Щодо джерел Монтеня, то французький дослідник П. Віллє переконливо показав, навівши текстуальні зіставлення, що основним джерелом великому філософу й письменнику послужила "Історія польських королів і принців" Я. Гербурта у французькому перекладі Бодюена (948, с. 73-76); вона є компіляцією відомої праці М. Кромера "Про походження і діяння поляків", яка вийшла латинською мовою в Базелі 1555 р. Крім неї Монтень мав у своєму розпорядженні ще деякі джерела про Давню Русь і Україну: саму працю Кромера, яка певною мірою охоплює також історію Київської Русі й України" до середини XVI ст., і космографії С. Мюнстера та А. Теве (там само, с. 66-67). Конкретні уявлення про напади турків і татар на Україну й захоплення бранців давала йому "Республіка турків" Ґ. де Постеля, яку він уважно студіював і про яку скажемо трохи далі.
Отже, з трьох "руських епізодів" в "Есе" Монтеня два безпосередньо стосуються української історії. Перший з них з'явився в п'ятому виданні "Есе", що вийшло 1588 р. і було доповнене третьою книгою, де й знаходимо розповідь про те, як "руський князь Ярополк" у своєму прагненні помсти польському королю Болеславу скористався зі зради якогось угорського дворянина, а потім звелів стратити його. "Цей угорець, - розповідається у Монтеня, - видав себе за благородну людину, старанніше, ніж будь-коли, служив королю, став одним з його радників і найбільш довірених осіб. Домігшись усього цього, він обрав зручний момент і за відсутності короля здав русам Віслицю, велике й багате місто, і ті повністю його зруйнували й спалили, причому були вбиті не тільки жителі цього міста без розрізнення віку і статі, а й багато дворян з усієї округи, яких він для цього й зібрав тут. Скориставшись цією зрадою, Ярополк вдовольнив до сп'яніння свою жадобу помсти й гнів, які, слід сказати, не були безпідставними (бо Болеслав завдав йому тяжкої образи своїми діями); та коли він згодом спокійно й безпристрасно поглянув на вчинки угорця й побачив вочевидь усю його ницість, він звелів виколоти очі, відтяти язика і соромітні місця виконавцеві своєї волі" (320, III, с. 288-289).
Звідки Монтень узяв це оповідання і чи лежить в його основі реальна подія давньоруської історії? Про те, що така подія мала місце, свідчить "Історія держави Російської" Карамзіна, але в сюжеті, який тут розповідається, дійовою особою виступає не Ярополк, а галицький князь Володимирко, який у подібний спосіб помстився польському королю Болеславу Кривоустому, а потім покарав зрадника. Володимирко, розповідається у Карамзіна, "не міг забути підступного злодіяння ляхів, які так безчесно полонили Володаря (батька його), і метався їм при будь-якій нагоді. Якийсь знатний угорець, вельможа Болеслава, начальник міста Віслиці, зрадив свого правителя і таємно кликав галицького князя в його багату область. Володимирко без опору заволодів нею і дотримав даного угорцю слова: осипав його золотом, дарами й почестями, але, гидуючи злодіянням, наказав тут же осліпити цього зрадника й зробити його євнухом. "Нелюди не повинні мати дітей, подібних до них", - сказав Володимирко і таким чином хотів узгодити природну ненависть до поляків з любов'ю до чесноти" (552,1, с. 178-179).
Складнішим виявилося питання, якими шляхами прийшло до Монтеня це оповідання і якими джерелами він скористався у своєму творі. З'ясоване воно було остаточно М. П. Алексєєвим у його розвідці про руські епізоди в "Есе" Монтеня (434, с. 21-42), і я стисло викладу основні її положення. В руських літописах про помсту Володимирка нічого не говориться, а розповідається лише про те, як Болеслав Кривоустий підступно захопив у полон князя Володаря, батька Володимиркового, і зажадав за нього величезний викуп. Зате докладну розповідь про помсту Володимирка за допомогою зрадника-угорця і покарання цього зрадника галицьким князем містить відома "Chronica Polonorum" Кадлубка (друга половина XII ст.), яка і є першоджерелом даного оповідання з давньоруської історії. Його запозичив Длугош і переніс у свою "Історію Польщі", замінивши при цьому Володимирка на Ярополка, до чого його підштовхнуло невірне написання у Кадлубка імені Володаря, батька Володимирка (Yladarides, тобто Володимирович), тому Длугош і мав його за Ярополка Володимировича (там само, с. 37). Але ж "Історія Польщі" Длугоша була опублікована лише 1614 р., отже, вона ніяк не могла потрапити до рук Монтеня. Тим друкованим виданням, яким він міг скористатися, міг бути твір М. Кромера "De origini et rebus gestis polonorum" (1555 p.), що грунтувався на праці Длуґоша, а ще вірогідніше - компілятивна книга Я. Гербурта Фульштинського "Історія польських королів і принців", яка, власне, є скороченим викладом твору Кромера. У 1585 р. вона вийшла у французькому перекладі, і, як встановив П. Віллє, Монтень читав її в лютому 1587 р. і тоді ж вніс оповідання про помсту Володимирка у свій твір (948, с. 73-76).
У третьому з "руських епізодів" у Монтеня, повз який пройшли А. Мансюї і М. П. Алексєєв, розповідається: "На Русі військо, яке послав імператор Баязет, було знесилене такою жахливою сніговою бурею, що багато хто (з турків. -Д. Н.), прагнучи у щось загорнутися і врятуватися від холоду, вбивали коней і розпорювали їм животи, щоб залізти туди й зігрітися живим теплом" (320, I, с. 258). Наведені рядки Монтеня - не що інше, як відгомін походу турків на Галичину в 1497-1498 рр., який був єдиним османським вторгненням в Україну за правління Баязета II (1481-1512). А переповів Монтень цей епізод за "Історією польських королів" Гербурта, який, у свою чергу, базувався на хроніці М. Кромера. "Бог, - писав Гербурт, - раптом наслав такий лютий холод, лід, стільки снігу, що турки були ними скуті, не мали змоги піти ні вперед, ні назад; майже всі коні у них загинули, а також загинуло близько сорока тисяч чоловік. Потім знайшли деяких, які вбили коней і, розпоровши їм животи, залізли туди, коли вони були ще теплі" (248, с. 212). Описуючи похід турків на Галичину, польські історики, зокрема Кромер, а за ним і Гербурт, подавали все те, що тоді трапилось, мало не як перемогу над османською армією, але ці їх твердження далеко відбігають від історичної дійсності. Так, Кромер, а за ним і Гербурт вбачали в цих подіях провіденційний зміст, наголошуючи, що стихійне лихо було наслане на невірних для того, щоб вони пересвідчилися, що "сам Бог охороняє поляків і русів" (див. 575, I, с. 110-111). Таке тлумачення скептик і вільнодумець Монтень повністю відкинув як наївне, породжене побожністю і невіглаством. Він зацікавився передусім незвичайністю самого факту, поза його "вищим" чи історичним сенсом, і в такому емпіричному плані й передав його.
Та й загалом "руські епізоди" з "Есе" не дають підстав говорити, ніби Монтень виявляв якийсь особливий інтерес до історії Русі як до цілісного багатовікового процесу, -вони мають цілком фрагментарний характер, і будь-який внутрішній зв'язок між ними відсутній. Проте необхідно брати до уваги, що "Есе" - не історична праця, а зібрання думок, спостережень, коментованих виписок з давніх і нових авторів, сентенцій і т.д., об'єднаних єдністю світогляду і загальної теми - теми філософсько-моральних роздумів про "людську природу", її розмаїття, мінливість, релятивність її якостей і рис. І все-таки можна скзати, що Русь викликала у Монтеня специфічний інтерес. Про це свідчить хоча б той факт, що з польських хронік Кромера і Гербурта, які правили йому за основне джерело, він запозичив саме епізоди з історії Русі, яка в цих хроніках виступала спорадично, "побічною темою", і лише один епізод - з історії Польщі (про цнотливість Болеслава Хороброго). Очевидно, цей вибірковий інтерес значною мірою зумовлений тим, що Монтеня, який був, сказати б, одним з перших "руссоїстів" в історії європейської думки і літератури, більше приваблювали народи, які за укладом свого життя далі відходили від звичних європейських норм.
В останній третині XVI ст. на Заході спостерігається значне зростання кількості літератури про Східну Європу, зокрема про Україну, яка, до того ж, стає різноманітнішою за змістом та характером. Власне, це перехідний період в історії українсько-європейських культурних і літературних зв'язків, коли завершується перший, ренесансний етап їх розвитку і зароджується другий, історико-літературнимпам'яткам якого притаманні принципово нові риси. Одні пам'ятки цього періоду тяжіють до ренесансно-гуманістичної традиції, позначеної людинознавчо-етнографічними інтересами, і продовжують тип історико-географічних описів українських земель як частини "Сарматії". Поряд з цим з'являються на Заході й історико-літературні пам'ятки іншого типу, де на перший план виходить соціально-політична проблематика, в центрі уваги опиняється боротьба українського народу проти турецько-татарської аґресії і польсько-шляхетської експансії, яку підтримували папський Рим та європейський табір контрреформації. В цих пам'ятках спостерігається пробудження інтересу до України як більш-менш визначеної етноісторичної і суспільно-політичної реальності.
Однак пам'ятки цього типу вже виходять за межі ренесансного етапу українсько-європейських літературних зв'язків, і в даному розділі ми продовжимо розгляд переважно тих, що дотримуються ренесансно-гуманістичної традиції.
Короткочасне перебування Генріха Валуа на польському троні (1574 р.) викликало на Заході, передусім у Франції, гострий спалах зацікавленості Річчю Посполитою і спричинилося до появи низки її описів, що мають прямий стосунок і до нашої теми. Вчено-гуманістичну традицію описів Східної Європи педантично продовжив С. Фореантуло, в чиєму трактаті небагато можна знайти про тогочасну Польщу та залежні від неї країни, зате старанно зібрано все, що писали про Сарматію давні греки й римляни (215). Набагато більшу пізнавальну цінність мала книга Яна Красінського "Полонія", яка 1574 р. вийшла латинською мовою в Болоньї (270). Автор цього твору, поляк Красінський, продовжував освіту в Італії і був учнем відомого вченого-гуманіста К. Сиґонія, який і спонукав його до написання названого твору. Сиґоній, очевидно, взяв участь і в написанні твору, про що свідчить той факт, що сучасники, зокрема відомий французький історик Жак де Ту, вважали його автором "Полонії". Найімовірніше, Сиґоній доклав руку до літературного оформлення багатого й різноманітного матеріалу, який був зібраний і оброблений Красінським.
Цей твір відзначається ґрунтовною обізнаністю з предметом, тобто з географією та історією Польщі й залежних від неї країн, патріотичним почуттям автора, яке, втім, ніде не переростає у зневажливе ставлення до інших країн і народів. Голосно звучить у цьому творі ідея слов'янської спільності, належності поляків до слов'янського світу. Слідом за М. Кромером, правітчизною слов'ян Красінський вважав Русь, тобто Україну, звідки вони, на його думку, "прийшли не тільки в Мізію, Дакію, Паннонію і всю Іллірію, а також у Польщу і майже одночасно в Чехію" (там само, с. 22-23). Словом, у "Полонії" знаходять вираження ідеї гуманістично-барокового славізму, доктрина якого, в її різних варіантах, формувалася саме в кінці XVI й на початку XVII ст. та набувала значного поширення у слов'янському світі (див. 967, с. 74-104). В творі Красінського, крім географічно-етнографічних описів українських земель, маємо екскурс у їхнє минуле, в історію Київської Русі. Наголошується автором близькість русичів до інших слов'ян: "Русичі одягом, озброєнням і звичаями майже зовсім не відрізняються від інших слов'ян" (270, с. 110). З відомостей про сучасну йому Україну особливо цікава характеристика козаків, котра являє собою колоритну й динамічну замальовку їхнього способу життя та військових дій (там само, с. 78-79).
Хоч автор і не уникнув деяких неточностей, озброївши козаків луками й приписавши їм дещо від військової тактики татар, у цілому його замальовка близька до дійсності. Передусім відзначається велика витривалість козаків, які "стійко переносять холод, голод і всілякі злигодні. Озброєні вони легко, подібно до татар. Коней мають дуже гарних і особливо придатних для невеликих сутичок. Сідла на конях вони влаштовують таким чином, щоб можна було легко повертатися на всі боки й стріляти з лука. В битвах найчастіше пускають у хід луки, вражаючи градом стріл ворожих вершників і їхніх коней. Озброєні вони також шаблями, на зразок східних, і короткими списами. У ворожому краю просуваються дуже швидко, все віддаючи вогневі й мечу; а, власне, у швидкості полягає й безпека, і звитяга воїна. Живуть вони в широких подільських степах, де ведуть постійні війни з кримськими татарами. Возять із собою в саквах усі свої пожитки, копчене м'ясо і сіль, змішану з перцем. Кожен має також при собі кресало й губку, щоб, забивши якусь дичину (якої повно в тих безлюдних степах), можна було тут же розвести багаття, засмажити її, приправивши сіллю з перцем" (там само).
Твір Красінського мав значний успіх на Заході і певний час служив там джерелом інформації і про Польщу, і про Україну й Білорусь. Так, широко з нього скористався французький історик Жак де Ту в своїй "Історії всього світу": її 56-та книга, присвячена Польсько-Литовській державі, -це не що інше, як скорочений виклад твору Красінського (407, IV, кн. 56). Однак у характеристиці українських козаків Жак де Ту не пішов за Красінським, а дав їм різко неґативну оцінку, скориставшись з інших джерел.
З перебуванням Генріха Валуа на польському троні пов'язаний також латиномовний опис Польського королівства, складений вже згадуваним славетним польським істориком того часу М. Кромером. З'явився він 1577 р. в Кельні, був там же перевиданий через рік; існують також його переклади німецькою, іспанською й польською мовами (див. 274). Цей твір Кромера призначався виключно для ознайомлення короля-француза і загалом іноземців з Польським королівством (без Великого князівства Литовського й васальної Пруссії), з його географією, населенням, суспільно-політичним ладом, законами і звичаями. Відомості про Україну тут набагато бідніші, ніж у Красінського, внаслідок того, що більшість українських земель, які до Люблінської унії 1569 року входили до складу Великого князівства Литовського, лишилися поза увагою автора. Словом, у цій книзі Кромер характеризує лише Галичину, відзначаючи її природні багатства, а також відмінності в мові й релігії. Про "грецьку релігію" в цілому говорить він стримано, але без ворожості, особливо наголошуючи на тому, що "греки лише в небагатьох речах від нас різняться, і ця різниця скоріше в обрядах і звичаях церковних, ніж у засадах віри" (274, с. 66-67). У цій книзі Кромер теж указує на Русь (Сарматію) як на правітчизну слов'ян і пише, що "поляки - народ слов'янський і сарматський, який колись вийшов із Сарматії і, прибувши на ріку Віслу в межах Германії, де давніше жили венеди й вандали, тут оселився, розширивши кордони своїх поселень далеко на захід і північ" (там само, с. 1). Разом з тим, прагнучи історично обґрунтувати належність Галичини та інших руських (українських) земель до Польського королівства, Кромер твердить, що в давні часи вони належали до Польщі, потім на кілька віків були втрачені (йдеться про епоху Київської держави і незалежного Галицько-Волинського князівства. -Д.Н), " але не давніше, як два віки тому (тобто в середині XIV ст. - Д. Н.) були знову повернуті до Польщі" (там само, с. 3). Всі ці ідеї, які, власне, були не чим іншим, як спробою історичного "обгрунтування" експансії польського феодалізму на Русі, розгорнуте вираження знайшли в більш ранній багатотомній праці Кромера "De origine et rebus gestis Polonorum".
Описи Речі Посполитої складають у цей час не тільки поляки, а й іноземці. Так, А. Ґраціані, секретар папського нунція, кардинала Коммендоні, створив змістовний опис королівства для Генріха Валуа, який і був йому вручений при в'їзді у Варшаву (про нього див. 854, с. 24-25). йдеться в ньому й про українські землі, зокрема про Поділля й Наддніпрянщину, причому цікаві відомості, частково засновані й на безпосередніх враженнях, автор поєднує з розповіддю про "дивовижі", вичитані у Меховіти і космографів. Слід тут вказати й на реляцію про нунціатуру Коммендоні в Польщі (1573-1575 рр.), складену тим же Ґраціані, де, зокрема, розповідається, що Коммендоні радив Сиґізмунду Авґусту закласти укріплене місто в гирлі Дністра і сплавляти по цій річці хліб та інші продукти з Галичини й Поділля з тим, щоб далі їх вивозили на своїх кораблях земляки кардинала, венеціанці. "Ця думка, - пише Ґраціані, -прийнята Сиґізмундом Авґустом, не зустріла опору з боку турків, до яких зверталися з відповідним проханням, але розбилася об скелі й сіла на мілинах, що їх знайшов на Дністрі руський воєвода" (565, II, с. 65-66).
У Франції за дорученням королівського двору відомим ученим Блезом де Віженером був складений цікавий "Опис Польського королівства та суміжних країн" (416), який, крім загальної характеристики Польсько-Литовської держави, її суспільного ладу, конституції, військової організації і т. д., містить спеціальні розділи про її найважливіші провінції і серед них - про Червону Русь (Галичину), Волинь і Поділля. Оскільки ці українські фрагменти з трактату Блеза де Віженера у нас давно відомі завдяки публікації В. Антоновича в першому томі "Мемуаров, относящихся кистории Южной Руси", обмежусь лише тим, що зазначу їхні найістотніші моменти.
Передусім укажемо, що французький вчений усвідомлював етнічно-історичну самобутність Галичини, Волині й Поділля в складі Польського королівства, те, що вони заселені "слов'яно-руським народом", який має своє походження, віросповідання, мову, звичаї й культуру. Так, переходячи від опису Галичини до опису Волині, він зауважує: "Якби не ріка Буг, яка відділяє цю провінцію по західній її границі, то не було б потреби давати їй окрему назву. Цей народ єдиний з червонорусами, у них та ж мова, той же побут і звичаї" (65, I, с. 65). І далі, беручись до опису Поділля, автор трактату уточнює: "Щодо походження тутешнього населення, то нема ніякого сумніву в тому, що воно, як і інше (автор має на увазі Галичину і Волинь. -Д. Н.), належить до слов'яноруського племені: і мова його, і побут, і звичаї майже нічим не відрізняються від мови, побуту і звичаїв Червоної Русі, Волині і Литви (тобто Білорусі. - Д. Н.), але вони підкорилися полякам пізніше, в часи Казиміра Великого" (там само, с. 69).
Все це в сукупності й спонукало Блеза де Віженера ввести в трактат стислий нарис історії руських земель, починаючи з часів Київської Русі, який вміщено в розділі про Червону Русь (Галичину). Щоправда, історію Русі він висвітлює, виходячи із історії Польщі як вихідного пункту, що передусім пояснюється його повною залежністю від польських джерел. Публікуючи в російському перекладі відповідні фрагменти трактату Блеза де Віженера, В. Б. Антонович вказував як на його джерела на хроніки Я. Длуґоша і М. Бєльського, але це не зовсім правильно. Як зазначалося, "Історія Польщі" Длугоша була вихідним джерелом для польських істориків XVI ст., на яких ґрунтувалися західні автори, в тому числі й Віженер, а щодо "Хроніки всього світу" Бєльського, то, писана польською мовою, вона на Заході не була відома. Безпосереднім джерелом історичних відомостей для Віженера послужила вже згадувана "Cronica sive Polonicae descriptio" Я. Гербурта Фульштинського (Базель, 1573), котра являє собою популярну компіляцію хроніки М. Кромера, і сама хроніка Кромера. Того ж 1573 року, що й трактат Віженера, з'явилися два французькі переклади хроніки Гербурта: переклад Бодюена (див. 248) і переклад самого Віженера (див. 854, с. 24-25). До речі, Гербурт у той час був польським послом при французькому дворі, і не виключена можливість, що він виступав також консультантом Блеза де Віженера.
В історичному нарисі Блеза де Віженера чимало неточностей і навіть грубих помилок, - наприклад, тут мовиться, що поляки в XI ст. підкорили Київ, що татари зробили перший напад на Русь у 1211 р. і т.д., - але вони були не витвором Блеза де Віженера, а запозиченнями з названих джерел. Так, у хроніці Я. Гербурта похід Болеслава III на Русь 1019 року тлумачиться як підкорення поляками Києва (248, с. 104); взагалі ж це твердження було загальним місцем у польській ренесансній історіографії. Проте не будемо каталогізувати помилки, допущені Блезом де Віженером, натомість вкажемо, що ці його сторінки були першою спробою французького автора висвітлити історію давньої України-Русі. Важливо зазначити, що в даному творі, так само як у "Трактаті про дві Сарматії" Меховіти чи в "Описі Європейської Сарматії" Ґваньїні, екскурс в історію давньої Русі пов'язаний з описом українських земель, а це, як уже говорилося, є важливим свідченням того, що в той час на Заході історію Київської Русі пов'язували з Україною (Руссю) та її історією.
Характеризуючи сучасний стан українських земель, Блез де Віженер наголошував, що вони найбагатші в королівстві (не обминув він і "подільських дивовиж" Меховіти), але їх постійно спустошують турки й татари. "Край цей гарний, -писав він про Галичину, - дуже родючий, добре заселений і був би ще багатолюднішим, якби не напади й вторгнення татар, які майже не виходять звідти" (65, I, с. 61). "Серед усіх польських володінь, - пише він далі, - найбільше терпить від небезпек і розорення подільська земля, що являє собою відкритий прохід, ніби міст для перекопських татар, які вільно проникають цим шляхом на Волинь, Червону Русь, у Литву і навіть у Польшу" (там само, с. 69). Однак, розповідаючи про спустошливі напади татар і турків на українські землі, Блез де Віженер ще нічого не говорить про ту зростаючу відсіч, яку в другій половині XVI ст. почали давати цим нападам козаки.
Епізодичні відомості про тяжкі страждання "рутенського" (українського) народу від турецько-татарськихнападів проникали у Францію й раніше. Так, ще в 30-х рр. XVI ст. Ґійом де Постель, зачинатель французької орієнталістики, у творі "Про республіку турків" розповів про османські завоювання в північному Причорномор'ї, про турецько-татарські напади на Русь (тобто Україну) і Литву, а також про торгівлю невільниками на турецьких базарах. Ці фрагменти з "Республіки турків" Постеля були наведені М. Левченком у його книзі "З поля фольклористики й етнографії" (593, с. 12-14). Згадані жахливі торжища, де було так багато бранців з України, він бачив на власні очі під час перебування в Константинополі, куди був посланий для вивчення східних мов Маргаритою Наварською, сестрою французького короля Франциска І, відомою письменницею та покровителькою гуманістів. Як зазначалося, "Республіку турків" вивчав Монтень, запозичуючи з неї "турецькі епізоди" у своїх "Есе" (948, с. 123-129). Монтень користувався третім, розширеним виданням книги Постеля, що з'явилося 1575 р.
Необхідно тут згадати й про нотатки Міхалона Литвина, скомпоновані латинською мовою десь у 1548-1551 рр., у яких він конкретно розповів Європі про спустошливі татарські напади на Україну, про торгівлю невільниками в Криму та про війни з татарами. "Кораблі, що часто приходять до них (татар. — Д. Н.) із-за моря, з Азії, — писав Литвин, — привозять зброю, одіж та коней, а відходять від них, навантажені невільниками. І геть усі їхні базари славні отим тільки товаром, що є у них постійно: і для своїх потреб, і на продаж, і для застави, і для дарунків. Та й кожен із них, принаймні той, хто має коня, коли в нього немає рабів, то міркує, що може здобути їх скільки треба, а через те контрактом зобов'язується перед своїми кредиторами, що заплатить їм у належний термін за одіж, зброю чи коней домовленим числом людей нашої крові" (65, I, с. 21-22). Щоправда, нотатки Литвина, які так виразно відбивають цю трагедію українського народу в XVI ст., стали відомі в Європі пізніше, на початку XVII ст., в розпал козацьких війн з турецько-татарськими нападниками.
У XVI ст. українські невільники потрапляли в різні, навіть найвіддаленіші країни Заходу і Сходу. Нерідкими гостями були вони в Італії, особливо у Венеції, яка мала тоді широкі економічні зв'язки з Близьким Сходом і вела безперервні війни з турками; нерідко цим шляхом, через
Італію, поверталися вони на батьківщину (590, с. 355-357). Доля заносила їх також в Іспанію - через залежні від турків арабо-берберійські держави Північної Африки, а також і до Франції; в Каталонії і Провансі вони зустрічаються вже з XIV ст. (458, с. 355-357). На Сході в цей час їх можна було зустріти в різних країнах, до Індії включно. Бували випадки, що тут вони в XVI ст. досягали великої влади і навіть виступали провідниками європейської культури. Так, український козак Яків Малик, полонений турками, потрапив до Індії і в середині XVI ст. став великим візиром Ґуджерата, побудував там фортецю в ренесансному стилі (493, с. 157). Великий інтерес у всій Європі викликала таємнича Роксолана, українська полонянка, яка стала улюбленою дружиною султана Сулеймана Пишного і мала на нього величезний вплив, була, за словами англійського історика Р. Кноллеза, "владаркою його помислів і розпорядницею (буквально "командиркою" - kommaundresse) того, хто всіма повелівав" (264, с. 757). У наступному XVII ст. вона стала, як побачимо далі, героїнею численних трагедій, поем і романів у різних західноєвропейських літературах.
До тих історико-літературних пам'яток останньої третини XVI ст., роль яких в ознайомленні Західної Європи з Україною була особливо значною, належить "Опис Європейської Сарматії" ("Carmatiae Evropeae Descriptio") Алессандро Ґваньїні. Вперше виданий у Кракові 1578 р., цей твір кілька разів перевидавався латинською мовою в Польщі та інших європейських країнах, виходив у перекладах німецькою (1582 р.), італійською (в "Другому томі плавань та подорожей" Рамузіо, 1583 р.) та чеською (1590 та 1602 рр.) мовами. Чимало фрагментів із цього твору було включено до різних латиномовних тематичних збірників. Окремо слід говорити про польськомовне видання 1611 р., яке вийшло під зміненою назвою "Хроніка Європейської Сарматії" і яке за своїм змістом і характером істотно відрізняється від попередніх латиномовних видань і, відповідно, від їх перекладів на живі європейські мови. Це видання значною мірою перероблене і доповнене новими матеріалами, головним чином історичного змісту, так що зміну назви можна вважати якоюсь мірою виправданою, оскільки в польськомовному виданні 1611 р. маємо певне його переростання з "опису" в "хроніку".В плані нашого дослідження особливого сенсу набуває проблема авторства "Опису Європейської Сарматії", котра виникла одразу ж після його виходу в світ. Справа в тому, що відомий польський історик і письменник М. Стрийковський з виходом у світ "Опису Сарматії" звинуватив Алессандро Ґваньїні, італійця на польській службі, в плагіаті. "Він, - заявив Стрийковський, - з відомою мені брехливістю приписав його собі, хоч кожен може легко розпізнати, що ворона хизується в павиних перах" (395,1, с. 316). Цей позов уже більш ніж чотирьохсотлітньої давності пройшов багато етапів "розгляду", були періоди, коли, здавалося б, його вже вирішено на користь Стрийковського, особливо стараннями польських дослідників, але для остаточного рішення не вистачало арґументів. Природно, що італійські дослідники виявляли більше схильності "довіряти" Ґваньїні, і, наприклад, А. Кроніа вбачає в "Описі Європейської Сарматії" одне з найвидатніших, поряд з "Історією Богемії" Енея Сільвія, явищ італійської славістики XV-XVI ст. Слід згодитися з О. О. Дячком, автором спеціального дослідження про твір Ґваньїні, що для вирішення цієї застарілої проблеми необхідно здійснити порівняльний аналіз "Опису Європейської Сарматії" з творами Стрийковського на предмет виявлення спільної фактографічної основи та історичних поглядів, а також встановлення ступеня ориґінальності праці і впливів на неї інших джерел (529, с. 15).
Тут розглядається лише "Опис Європейської Сарматії", який не тільки хронологічно, а й за змістом і структурою тяжіє до типу ренесансних пам'яток західноєвропейської україніки, хоч разом з тим відбиває й певні явища та процеси в тогочасному житті українського народу. Цілком традиційна його перша частина - загальний географічно-історичний опис Східної Європи у відповідності з характеризованою вище "сарматською теорією", яка базувалася на застарілих античних джерелах. Ґваньїні теж широко залучив ці джерела, що мало сприяти успіхові його твору у вчено-гуманістичних колах Європи. Але набагато більшу пізнавальну цінність мала для Європи друга частина твору, що містить нариси про окремі "сарматські держави" , зокрема про Польське королівство і Велике князівство Литовське, до яких тоді входили українські землі. Тут знаходимо не тільки географічно-етнографічні описи Волині, ґаличини, Поділля і Київщини, а й нарис з історії України (за термінологією автора - Русі) від часів Київської Русі до середини XVI ст. Важливо зафіксувати, що Ґваньїні теж чітко відрізняє Україну (Русь) як від Польщі, так і від Московії і теж розглядає історію Київської Русі та Галицько-Волинського князівства саме як її історію. Докладніше й послідовніше розвиває Ґваньїні цей погляд у польськомовному виданні "Хроніка Європейської Сарматії", де історія Київської Русі й Галицько-Волинського князівства трактується як етапи історії однієї держави від X до середини XIV ст. Слід ще зазначити, що цей нарис з історії України ґрунтується переважно на західноруських, тобто українсько-білоруських літописних джерелах, якими, однак, автор користувався головним чином через посередництво польських ренесансних істориків, котрі, як відомо, щедро черпали історичний матеріал з руських літописів.
І історію, і сучасність Великого князівства Литовського автор "Опису Європейської Сарматії" підкреслено тлумачить з литовсько-руської точки зору, ігноруючи Люблінську унію 1569 року, що характеризує його як прибічника тієї частини литовської, а особливо української й білоруської шляхти, яка виступала проти злиття держави з Польським королівством. Це, до речі, серйозний аргумент на користь авторства Стрийковського, який перебував у тісних зв'язках з тими литовськими й українсько-білоруськими колами, що чинили спротив Люблінській унії й обстоювали права на політичну, релігійну та культурну свободу (684, с. 29-31). Але ж і Ґваньїні, який служив головним чином у Великому князівстві Литовському, міг сприйняти ці погляди від оточення, зокрема від того ж Стрийковського, який був його підлеглим на військовій службі, і передати їх у своєму творі.
Темпераментно описаний у цьому творі Київ, однак відчувається, що авторові бракувало безпосередніх вражень, що, власне, ґрунтується він на скупих і діловитих відомостях ґерберштайна, розцвічуючи їх барвами уяви, емоційністю й гіперболізацією (всі прикметники уривку про Київ в ориґіналі - найвищого ступеня: "найдавніше і найславніше місто", "найбільша ріка", "найчудовіші палаци" тощо (362, с. 45). Слід думати, що в цьому захопленні Києвом, уцих перебільшеннях теж дається взнаки той "литовсько-руський патріотизм" автора "Опису Європейської Сарматії", про який щойно йшлося.
У цілому ж Придніпров'ю з Києвом приділено в творі більше уваги, ніж іншим українським землям, ніж будь-якій провінції Речі Посполитої, і це досить-таки симптоматично. До того ж це характерно не лише для "Опису Європейської Сарматії", а й для інших західних історико-літературних пам'яток кінця XVI - початку XVII ст. Отже, це не випадковість, а наслідок того, що в цей час центр історичного життя українського народу знову змістився на береги Дніпра: тут бурхливо зростало козацтво, тут зріли суспільно-історичні сили й процеси, які дедалі більше визначали зміст історії України й викликали дедалі більший відгомін за її межами.
Значне місце в "Описі Європейської Сарматії" відведено характеристиці українських козаків, яких автор, слідом за Герберштайном, називає "черкасами". Він виділяє їх серед руського населення краю, але це зовсім не означає схильності вбачати в них окремий народ. Беручись до опису козаків, Ґваньїні уточнює, що "вони належать до руського народу". Далі він пише: "На південь від Києва є місто Черкаси, жителі якого називаються черкасами (Circassi); вони живуть також уздовж Бористена і розсіялись далеко по навколишніх місцях; належать вони до руського народу й відрізняються від тих (маються на увазі черкеси. - Д. Н.), що живуть у горах біля великого моря. Це хоробрі й войовничі люди, майже безперервно воюють вони з перекопськими татарами, роблячи напади на їхні землі і забираючи у них табуни й усе те, що можна знайти в тому краю" (там само). Цікаво зазначити: якщо в західних пам'ятках попереднього періоду йшлося лише про спустошливі напади татар на українські землі, то тут акцент міняється. Ґваньїні говорить передусім про козацькі походи на мусульманських сусідів. Мовиться також про зростання козацтва і про його поширення на українських землях: "Останнім часом, - повідомляє автор в описі Поділля, - тут з'явилися черкаси, які живуть по Бористену" (там само, с. 31).
Слід ще сказати, що матеріали про Україну істотно розширені й доповнені в "Хроніці Європейської Сарматії", особливо матеріали про запорозьких козаків. В основному ці матеріали запозичені у польських істориків і хроністів, у Бєльського, Стрийковського, Горецького, але є й відомості самого Ґваньїні. Так, у "Хроніці..." з'явилася найдавніша згадка про запорозьких козаків від 1489 року, запозичена у Бєльського, оповідання про участь запорожців на чолі зі Свірговським у волоській війні 1574 року, засноване на книзі ґорецького про цю війну (див. про неї далі), розширено розповідь про боротьбу козаків з татарськими нападами, повідомляється також про їхню участь у військових діях проти московських військ у 1566-1569 рр. Але "Хроніка Європейської Сарматії" була невідома в Західній Європі, її розширений переклад на латинську мову був розпочатий і залишений Ґваньїні і, отже, прямого стосунку до тематики нашого дослідження вона не має.
На Заході був відомий лише "Опис Європейської Сарматії", і впродовж тривалого часу він служив поширеним джерелом відомостей про Україну і весь східнослов'янський світ; запозичення з нього можна знайти у багатьох авторів кінця XVI й першої половини XVII ст. Так, за ним Мавро Орбіні, визначний представник гуманістично-барокового славізму з Дубровника, описував історію Русі й Литви у своєму італомовному творі "Про походження і славні діяння слов'ян", котрий був першою спробою викладу загальнослов'янської історії (339). Але в східнослов'янському світі і, зокрема, в Україні голосної слави зажила саме "Хроніка Європейської Сарматії", в XVII-XVIII ст. вона служила одним з популярних історичних джерел, з неї було зроблено український і кілька російських перекладів, які, однак, лишилися в рукописах.
Підхід до України, характерний для ренесансних пам'яток, проявився також у німця Л. Мюллера, який перебував на службі у польського короля Стефана Баторія, відвідав "руські провінції" його держави і описав їх у своїй досить-таки сумбурній книзі (327; у виданні відсутня паґінація). Впадає у вічі, що чи не найбільше зацікавив Мюллера Київ, а в ньому - залишки його колишньої слави й величі: руїни князівських палаців, давні храми й церкви. Помітно, що при змалюванні Києва він виходив із особистих вражень. "За давніх часів, - пише Мюллер, - Київ, безсумнівно, був великим і прекрасним містом, тому що всюди на обширі восьми миль там видно старі мури, так само як і чудові тавеличні церкви з дуже красивими могутніми арками" (там само). Особливо ж його вразили київські печери, і він довірливо передав розповідь якогось єпископа, що цими печерами нібито можна пройти під землею й "під великою могутньою рікою Бористеном"... аж до Смоленська. Загалом про Київ і Україну Мюллер розповідає в стилі, яким ренесансні мандрівники і космографи описували екзотичні краї, переплітаючи реальність із домислами й леґендами.
Досить курйозна розповідь Мюллера про те, як він з українським шляхтичем Войнівським, за його атестацією, людиною блискучої освіченості, гарним знавцем латинської, давньогрецької й давньоєврейської мов, розшукував в українських степах могилу Овідія. Більше того (яких тільки чудес не породжує палке бажання!), "могила Овідія" була нібито ними знайдена і навіть ефектно описана Мюллером на кількох сторінках його книги. Звичайно, нас цікавить не фантастична "могила Овідія", а те, що в цій історії опосередковано відбилося значне поширення ренесансно-гуманістичної освіти на Україні й загострення інтересу до античності, який набував і таких курйозних, як на сучасний погляд, але досить характерних для доби Відродження форм. Адже гуманісти Відродження, як слов'янські, так і західноєвропейські, вбачали в Україні ту частину Скіфії чи Сарматії, яка була відома античності, обізнані вони були і з тим фактом, що Овідій був засланий до тієї "скіфської землі", яка прилягає до Чорного моря. У зв'язку з цим думка про те, що могила Овідія існує на Україні, набула значного поширення і серед слов'янських, і серед західноєвропейських гуманістів, і не самі лише Мюллер та Войнівський мріяли про її відкриття (про це див. 573). Твердження про те, що могила Овідія знаходиться на Україні, зустрічаються в західноєвропейських пам'ятках навіть останньої третини XVII ст., наприклад, у книгах А. Віміни (417, с. 7-8) та Б. Коннора (184,1, с. 93).
Поряд з тим у книжці Мюллера знайшло відбиття тогочасне життя України, неспокійне й драматичне. Багато в ній говориться про кримських татар, про їхні спустошливі напади на українські землі. Цілком визначене неґативне ставлення автора до татар, до їхніх розбійницьких нападів; через них, вважає він, лежить пусткою "чудова, мальовнича і родюча земля причорноморських степів", природа яких описується ним не без захоплення. "Схильні лише до грабунку", татари самі не обробляють її й не допускають того, щоб інші люди на ній селилися та її обробляли. Разом з тим у Мюллера відтворено ту відсіч, яку в останніх десятиліттях XVI ст. почали давати козаки татарсько-турецьким нападникам. Він фіксує, щоправда, не датуючи їх, успішні дії козаків, коли вони, атакуючи татар під час повернення з набігів, громили їх і відбирали награбовану здобич та бранців. Згадується у нього прибуття навесні 1583 р. кримських послів до короля Стефана Баторія: вони вимагали виплати данини й повернення награбованого, що відбили у них козаки, але король відхилив ці домагання. Говорить Мюллер і про демарші турків при королівському дворі, про вимоги приборкання або винищення козаків, зокрема про вимогу страти їхнього воєначальника Івана Підкови, який у 1578 р. зробив зухвалу спробу захопити молдавський престол; але про це мова буде в наступному розділі.
Іншого змісту пам'ятка - мемуари М. Ґруневеґа, данціґського купця за походженням і родом занять, їхній автор бував за родом занять у Туреччині й Московії, в інших державах, але основною ареною його діяльності була Річ Посполита, в тому числі українські землі. Розпочав її Ґруневеґ 1562 р. у Львові, згодом об'їздив різні українські землі й міста, що знайшло відбиття в його мемуарах, котрі він писав у перші роки XVII ст. як продовження історії свого роду. Ґруневеґ був освіченою людиною; описуючи різні країни й міста, він звертався за традицією до античних джерел (Птолемей, Страбон, Ціцерон та ін.), а також до праць західних і польських космографів та істориків Відродження (С. Мюнстер, А. Кранцій, М. Кромер, М. Бєльський та ін.), що якоюсь мірою пов'язує цю пам'ятку з ренесансними географічно-історичними описами, про які йшлося вище. Але у Ґруневеґа рішуче переважає інтерес до сучасності, до сучасного стану й життя країн і міст, в яких він побував, і дивиться він на них під специфічним "купецьким" кутом зору.
У мемуарах Ґруневеґа говориться про політичні події, наводяться історичні відомості, але в центрі уваги й інтересів автора перебувають економіка й торгівля, - це, сказати б, його стихія. Повною мірою це стосується і його описів українських земель і міст, передусім Києва і Львова,в них можна знайти чимало цікавих відомостей про їхню економіку й торгівлю. Зокрема й відомостей про їхні торговельні зносини з країнами Західної Європи: про торгівлю подільськими биками з італійськими містами, рибою з Віднем і т. д. Вразила Ґруневеґа кількість хліба на львівському ринку, і він пише, що в жодному з найславетніших міст світу "не бачив стільки хліба, як тут щоденно привозять на ринок" (34, с. 109).
Загалом же в останні десятиліття XVI ст. в західноєвропейській україніці починає переважати тип історико-літературних пам'яток, де на перший план виходить військово-політична активність козацтва, його війни з турками й татарами і його боротьба проти польсько-шляхетського поневолення. Але ці пам'ятки виходять за рамки власне ренесансного етапу західноєропейської україніки.