Наприкінці XVI — на початку XVII ст. на Заході спостерігається збільшення кількості літератури про Україну, до того ж ця література стає різноманітнішою і конкретнішою за змістом. Щоправда, деякі пам'ятки цього періоду ще тяжіють до ренесансно-гуманістичної традиції, продовжують тип історико-географічних та етнографічних описів українських земель як частини "Сарматії", але і в них з'являються нові риси, дедалі більше місця посідає сучасний зміст. Однак у цей період вже переважають твори іншого типу, які відтворюють передусім події і процеси тогочасного суспільно-політичного життя українського народу. В них з'являється і з кожним десятиліттям посилюється специфічний інтерес до України як певної етнічно-політичної реальності. Він був прямим наслідком глибоких зрушень та бурхливих процесів, які відбувалися в житті українського народу й викликали резонанс у Західній Європі.
Внаслідок Люблінської унії 1569 року всі українські землі перейшли до Польського королівства, що невдовзі потягло за собою погіршення становища простого народу. На Україну ринула польська шляхта й маґнати, захоплюючи маєтності, закріпачуючи селян; в 1588 р. був прийнятий третій литовський статут — "антихристів закон", за висловом Івана Вишенського, який остаточно перетворював українських селян на кріпаків. У цей же час розгортається наступ католицтва на Україну й Білорусь, підготовлюється й проводиться церковна унія, і об'єктивно ця духовна експансія йшла разом з експансією соціально-політичною, маючи на меті подолання опору українського народу та його упокорення. Не припиняються й руйнівні татарсько-турецькі напади на українські землі, не зникає загроза тотальної аґресії мусульманських сусідів.
З другого боку, в останні десятиліття XVI ст. завершується процес формування козацтва, визначення його особливого статусу в українському суспільстві, особливої ролі й значення в його історії. На цей час воно, за словами M. C. Грушевського, "не тільки скристалізувалося вповні, набуло незвичайної екстенсивної сили, стало великою і впливовою суспільною верствою, але й покрило собою інші суспільні верстви, стало репрезентантом української народності раг ехсеllence, подібно як "народ шляхетський" репрезентував сучасну народність польську" (504, VII, с. 66).
На тому широкому життєвому просторі, що створився завдяки військовій активності козацтва в Придніпрянській Україні, зростали національні сили, здатні протистояти і татарсько-турецькій аґресії, і польсько-шляхетській експансії. Придніпров'я і вся лісостепова смуга від Дністра до Орелі густо вкривалася селами й містами, відбувався інтенсивний соціально-економічний розвиток цих земель, розпочалося духовне й культурне відродження українського народу. Справді, в цей час відбувалося цивілізування ще недавно запустілого й дикого краю, але це зовсім не було заслугою шляхетської Польщі, її цивілізаторською місією, як це намагалися довести польські історики. Це безперечна заслуга козацтва, його військової сили й доблесті. Саме воно, сказати б, вершило реконкісту на Україні, і те населення, яке йшло за ним на захищені землі, ставало його опорою і резервом у боротьбі із зовнішніми ворогами.
Разом з тим козацтво несло з собою особливий суспільний устрій "пограниччя", стихію непідлеглості й свободи, створюючи різкий контраст до стану поневолення народних мас на "обжитих" землях України і в сусідніх країнах — Польщі й Литві, Білорусі й Росії. Воно таїло в собі величезну притягальну силу для народних мас, у великій мірі втілювало народний ідеал вільного життя. Цим і зумовлюється народний погляд на козака, його народна оцінка, яка так завершено й переконливо втілилася в українському фольклорі, цій скарбниці народної пам'яті. В народному сприйнятті козак — це, по-перше, вільна людина, не підлегла панові, незалежна від несправедливої державної влади, людина, що цілком належить сама собі, втілення народної мрії про волю. По-друге, козак — це захисник рідного краю від кримців і турків, від польської шляхти, надійний оборонець саме простого народу, з яким він кровно пов'язаний. Цей фольклорний образ козака, це народне його сприймання в першій половині XIX ст. було введене в українську літературу романтиками і своє завершене вираження знайшло в поезії Шевченка. Близький до цього розуміння й Іван Франко, котрий розглядав козаків передусім як захисників народних інтересів, наголошуючи на подвійній меті їхньої боротьби — національного й соціального визволення народу.
Та козаками серед козаків, сказати б, найповнішим втіленням самої суті козацтва були для народу запорожці, в чому відобразилася особлива роль Запорозької Січі в історії українського козацтва та його визвольних борінь. Адже це справді було народне військо і за своєю соціально-історичною природою, і за змістом та спрямуванням своїх діянь. Тут слід згадати О. І. Герцена, який вбачав у запорозьких козаках колишніх селян-кріпаків, які взяли до рук зброю і стали мужніми борцями проти національного й соціального поневолення народу. "Запорозька Січ — дивовижне явище плебеїв-витязів, лицарів-мужиків", — писав він (28, ГХ, с. 450).
Отже, кінець XVI — початок XVII ст. — це також епоха консолідації всіх прогресивних національних сил України, головною опорою і організуючою силою яких стало козацтво, покликане до дій нагальною необхідністю захисту народу від чужоземного поневолення та систематичного фізичного нищення "людоловами". "Як прийняттям до себе всієї маси українського народу, — слушно зазначав М. П. Драгоманов у рецензії на монографію М. І. Костомарова про гетьмана Свірчевського, — козацтво українське в свою кращу пору розширило свої змагання, так прийняттям до себе культурних верств людності воно досягло свідомості своїх змагань" (цит. за: 489, с. 141).
Спираючись на цю національну військово-політичну силу, яка виникла спонтанно, в умовах відсутності державності, український народ у XVI cт. вступив у тяжку боротьбу на два фронти: проти татар і Османської імперії, яка наводила жах на всю Європу, і проти польської шляхетсько-католицької експансії, за спиною якої стояв папський Рим і всеєвропейський табір контрреформації. Важливо вказати, що як перший, так і другий аспекти цих визвольних змагань українського народу були тісно пов'язані з важливими процесами й подіями суспільно-політичної історії тогочасної Європи і, більше того, відігравали в них певну роль. Так, козацькі війни з турками й татарами в масштабах континенту були, зрештою, не чим іншим, як важливою ланкою всеєвропейської боротьби з османською аґресією, яка в другій половині XVI й на початку XVII ст. залишалася однією з найгостріших проблем політичного життя Європи. З другого боку, той запеклий опір, що його вчинив український народ поширенню унії і загалом шляхетсько-католицькій експансії, сприймався на Заході як одна з ланок загальної боротьби проти наступу контрреформації; на це не раз вказували дослідники, але найґрунтовніше ця проблема поставлена й розглянута в праці Е. Вінтера "Папство і Русь" (963, І, с. 253-269). Таким чином, на даному етапі Україна вступає в тісніші й активніші зв'язки із всеєвропейським суспільно-історичним процесом, і логічним наслідком цього було розширення обізнаності з нею і загальна активізація її культурних і літературних спілкувань із народами Західної Європи.
Ця література про Україну, що з'являлася тоді в Західній Європі, різноманітна за змістом і жанровими ознаками: тут мемуари й реляції, описи мандрівок, історичні й публіцистичні твори, а також художні твори, які здебільшого засновувалися на "літературі факту". Зазнає істотних змін не тільки зміст, а й стиль викладу, із цих творів зникає та нерідко квазінаукова класична ерудиція, якою відзначалися ренесансні пам'ятки, і пов'язані з нею підкреслена об'єктивність і дистанційованість розповіді. Оскільки тепер мова йшла головним чином про сучасні події, тією чи іншою мірою, в прямій чи опосередкованій формі поєднані з суспільно-політичним та ідеологічним життям Європи, його гострими суперечностями й конфліктами, то в них з'являється "зацікавлений підхід" до зображуваного, чітко виражена публіцистичність, яка часто виливалася в грубу тенденційність. Особливо це стосується творів, у яких ішлося про релігійно-політичну боротьбу в Україні наприкінці XVI й на початку XVII ст.
До того ж, говорячи про рецепцію тогочасного життя України в Західній Європі, необхідно брати до уваги й те, що остання тоді була розділена на релігійно-політичні табори, католицький і протестантський, і в них названі аспекти боротьби українського народу сприймалися по-різному. Козацькі війни з турками й татарами, рішуча відсіч "невірним" і в католицькій, і в протестантській частинах Європи викликали позитивне ставлення, в основному розцінювалися як справа "рицарська й богоугодна". Про це свідчать численні твори, що з'являлися тоді в різних країнах Західної Європи. Що ж до боротьби українського народу проти унії і шляхетсько-католицької експансії, то вона сприймалася на Заході по-різному: з неприхованою ворожістю — в католицькому таборі і зі співчутливим інтересом — у протестантському. І це закономірно, оскільки опір названій експансії на Україні і в Білорусі був пов'язаний з релігійно-політичною боротьбою, яка тоді кипіла по всій Європі.
Спочатку, наприкінці XVI й на початку XVII ст. більшу зацікавленість і голосніший резонанс викликали в Західній Європі війни українських козаків з турками й татарами. В цьому нема нічого несподіваного, оскільки боротьба з турецькою загрозою була для тогочасної Європи проблемою першорядного значення: турки володіли тоді майже всією Угорщиною, стояли під Віднем, нависали над Італією, розширювали військові дії по всьому Середземноморському басейну, до Іспанії включно. За визначенням К. Маркса, турецька аґресія в XV-XVII ст. була небезпекою, яка "загрожувала всьому європейському розвитку" (615, VI, с. 176). Навіть після поразки у славетній морській битві при Лепанто (1571 р.) агресивність і могутність Османської імперії аж ніяк на зменшились. Упродовж XV-XVI ст. без кінця, в різних комбінаціях держав створювалися антиосманські коаліції, велися нескінченні війни, але жодна з них не призводила до "посоромлення півмісяця", до відвернення невідступної турецької загрози. Військово-політичний престиж Османської імперії в тогочасній Європі був дуже високим, а її армія вважалася зразковою і непереможною.
Слід тут зазначити, що османська загроза непокоїла гуманістів західноєвропейського Відродження, особливо італійських і німецьких, і вони виступали за організацію відсічі туркам. Зокрема, до неї закликали Еней Сільвій і М. Боярдо, С. Брант і Ульріх фон Гуттен, М. Сервантес і Л. Камоенс, Ф. Бекон та багато інших письменників і мислителів європейського Відродження. Наприклад, С. Брант у відомій сатиричній поемі "Корабель дурнів" (1494 р.) викривав німецьких князів і рицарів, які виявляли байдужість до турецької загрози і займалися лише поборами з селян і городян. Досить сказати, що бібліографія з антитурецької теми в європейських літературах XVI ст., видана румунськими та німецькими вченими, налічує близько 2500 позицій (224).
Україна належала в той час до європейських країн, які найтяжче терпіли від турецько-татарської аґресії. Справді: в другій половині XV ст. у північному Причорномор'ї утверджується Османська імперія, в 1478 р. її васалом стає Кримське ханство. Це об'єднання аґресивних мусульманських держав реґіону призводить до різкої активізації їх експансії, їх нападів на сусідні християнські країни. Ці напади ставали дедалі частішими і руйнівнішими; першою ж їхньою жертвою ставала Україна, найближча до Кримського ханства й турецьких володінь. В 20-30-х рр. XVI ст. дійшло до того, що майже не проходило року без татарських наїздів на Україну. "Русь уся спустошена огнем і мечем, — читаємо в листі очевидця, — бо і земля перемишльська, що досі була не зачеплена, другим сим татарським наїздом обернена в попіл; безконечна маса людей і худоби забрана; скрізь мало хто лишився, спромігшися сховатися в якихось ліпше зміцнених містах або фортецях. Поділля після відходу турків прислало до королівської величності послів, оплакуючи свою біду, і що більше — додаючи, що вони вже сливе готові піддатися першому сильнішому ворогові, бо вже дійшло до останньої біди" (цит. за: 504, VII, с. 31).
Власне, йшло до повного сплюндрування й знелюднення ще заселених на той час українських земель. Польсько-литовські правителі, яким були підвладні ці землі, виявилися нездатними захистити їх від татарсько-турецьких наскоків. Закриваючи очі на ці спустошливі напади, вони прагнули жити в мирі з Османською імперією, яка гіпнотизувала їх своєю військовою могутністю. В 40-х рр. XVI ст. цей їхній політичний курс рішуче засудив український латиномовний письменник-гуманіст С. Оріховський у своїх "турчиках", двох промовах про турецьку загрозу, звернених до короля Сиґізмунда І. Тут він розглядав турецьку загрозу в контексті європейського політичного життя, але разом з тим викривав польсько-литовські панівні кола, магнатів і шляхту, які не вміли й не хотіли захищати підвладні їм "руські землі", прагнучи лише до примноження своїх маєтностей і прибутків (див. 341; 342). Трохи згодом у "Напученні" новому королеві Сиґізмунду II Августу Оріховський писав: "Та доки ти живеш у Краківському замку, люд на Русі нещасливо гине. Та ще й як гине! Про це без сліз і розповісти неможливо: ніхто людей не захищає, ніхто не боронить, міста попалено, фортеці зруйновано, багатьох славних лицарів посічено або забрано до полону, немовлят порубано, літніх повбивано, дівчат зґвалтовано прилюдно, жінок збезчещено на очах у чоловіків, молодь пов'язано і забрано разом із реманентом і худобою, без чого жодна сільська праця неможлива" (103, с. 115).
Ляменти й заклики "рутенського Демосфена" суперечили політичній лінії шляхетської Польщі й не знайшли співчутливого ставлення при королівському дворі. Зате значний відгомін названі твори знайшли в Західній Європі, дуже занепокоєній турецькими завоюваннями першої половини XVI ст., особливо придунайських країн. Після перших краківських видань "турчики" через деякий час були перевидані в Базелі (1551 р.), потім у Франкфурті (1584 р.), загалом же вони багато разів перевидавалися на Заході в другій половині XVI й першій половині XVII ст., а їхнє останнє, римське видання датується 1663 роком.
Українське козацтво склалося й почало виходити на історичну арену саме тоді, коли в північному Причорномор'ї створилася ситуація, небезпечна для України й інших східноєвропейських країн. Виникає воно в екстремальній ситуації як самозахист українського народу, якому загрожувала повна руйнація і фізичне винищення. Виникає воно спонтанно з глибин народного життя в умовах відсутності національної державності, яка б могла взяти на себе назване завдання захисту, і при постійній протидії чужої Польсько-Литовської держави. В XVI ст. козацькі поселення простяглися від Дністра до кордонів з Московською державою, створюючи оборонний вал захисту від татарсько-турецької аґресії. З появою козацтва, в міру зростання його військової сили, дедалі ширше розгортається заселення лісостепової і почасти степової зон, які перед тим лежали пусткою. Можна сказати, що в цей тривалий історичний період на Україні теж відбувається реконкіста, тобто відтворювання раніше втрачених земель та їх освоєння, а аванґардом і визначальною військовою силою цієї реконкісти виступало козацтво. З другої половини XVI ст. форпостом цієї козацької реконкісти стає Запорозька Січ, землі якої майже доходять до Чорного моря.
Тому й перші згадки та відомості про козаків, у тому числі і в західноєвропейських джерелах, з'являються головним чином у зв'язку з їхньою боротьбою проти татарсько-турецької аґресії. Наскільки мені відомо, на Заході найраніша згадка про козаків зустрічається у ґенуезькій хроніці кінця XV ст., де йдеться про події у Кафі 1574 року, але із змісту фраґменту неясно, були то козаки татарські чи українські (937, с. 112). З більшою ясністю говорить про козаків уже згадуваний польський гуманіст М. Меховіта у своєму "Трактаті про дві Сарматії", чітко розрізняючи українських "козаків" і татарських "казаків", але про це мова вже йшла вище. Десь із другого десятиліття XVI ст. на Захід починають проникати звістки про військові дії козаків проти турків і татар. Першим західним документом такого змісту, слід думати, була французька брошура 1521 року про похід військ польського короля Сиґізмунда І в придунайські князівства (282); в ній згадуються козацькі загони, які брали участь у цьому поході. До 20-30-х рр. XVI ст. належать також відомості про українських козаків, зібрані С. Герберштайном і згодом опубліковані в його "Нотатках про Московію"; зокрема, тут зазначено, що по Дніпру "нижче черкасів (козаків. — Д. Н.) немає ніяких християнських поселень", що вони створюють перший бар'єр проти татарських нападів і "все їхнє життя проходить у війнах" (26, с. 185).
З середини XVI cт. окремі повідомлення про боротьбу козаків з турками й татарами починають з'являтися в реляціях західних послів із Стамбула, а трохи згодом — і з Варшави. Так, про дії Дмитра Вишневецького, засновника Запорозької Січі, та його козацьких загонів інформували французькі посли в Стамбулі Долю" й Петремоль у своїх реляціях за 1561-1563 рр. У листі від 5 лютого 1561 р. Долю інформував короля Карла IX, що "московити й русичі з черкасами (avec les Circacesses) пройшли мимо Тани, спустилися майже до Кафи, захопивши кілька укріплених пунктів" (175, II, с. 647). Це не що інше, як відгомін військової акції проти Криму, проведеної в 1558 р. спільно московським військом і козаками Вишневецького, але тоді вони лише наблизилися до Перекопу і не пішли в глибину Криму. Circacessi, про яких говориться в листі, це зовсім не черкеси, а українські козаки, яких у той час називали також черкасами. Підтвердження цьому знаходимо в наступному листі Долю, де він зазначає, що їхнім воєначальником є Димитрашко (під цим іменем у реляціях французьких послів виступає Вишневецький). Цікаве повідомлення Долю про те, що турки вислали двадцять галер для захисту кримських татар, Кафи і Тани від "черкасів" і московитів (там само, с. 652). Влітку 1561 року Долю змінив у Стамбулі Петремоль, який у серпні того ж року повідомив про нову сутичку турків з козаками в Криму (там само, с. 672). Найімовірніше, французьким послом тут допущена помилка, ця сутичка козаків Вишневецького з турками сталася не в Криму, а під Очаковом (504, VII, с. 125).
У 1563 р. Дмитро Вишневецький втрутився в молдавські справи, і тут, як зауважив M. C. Грушевський, "прокладаючи дорогу для цілого ряду козацьких ватажків, до Тимоша Хмельниченка включно" (там само). У той час проти молдавського правителя Деспота було підняте повстання, і одна з груп заколотників покликала на допомогу Вишневецького, пообіцявши обрати його господарем. Петремоль повідомляв у реляції від 30 серпня 1563 р., що Вишневецький "здійснив вторгнення в Молдавію, бо змовники, щоб уникнути пастки Деспота, пообіцяли обрати його своїм господарем" (175, II, с. 732-733). Свою наступну реляцію від 13 вересня 1563 р. Петремоль розпочав інформацією про дії Вишневецького в Молдавії, де для нього склалася несприятлива ситуація. Цікава реляція від 15 жовтня, написана в переддень прибуття полоненого Вишневецького в Стамбул: "Зрештою, бідний Димитрашко з його групою має сьогодні чи завтра вранці прибути сюди. Я гадаю, тут для нього все складається зле, незважаючи на те, що заколот у Молдавії не згасає, а, навпаки, розгоряється дедалі більше, і на те, що поляки взялися до зброї, щоб помститися за Дмитрашка" (там само, с. 740-741). Під "поляками", очевидно, маються на увазі козаки, які в західних джерелах виступали під такою назвою за їхньою, сказати б, державною належністю. І, нарешті, 19 листопада 1563 р. сповістив: "Щойно бідний Димитрашко прибув, його величність звелів почепити його на гак (engencher) разом з іншим великим польським бароном Пісоницьким (П'ясецьким. — Д. Н.). Решту його вояків відправили на ґалери (там само, с. 742). Помітний відгомін мали на Заході в 70-80-х рр. XVI ст. наступні військові дії козаків у придунайських князівствах Молдавії і Волощини. Приходячи на допомогу цим князівствам у їхній боротьбі за визволення від турецького панування, вони нерідко брали на себе основний тягар нерівної боротьби з полчищами Османської імперії та її васалів. Саме так розгорнулися події в 1574 р., коли молдавський воєвода Іон Хоробрий зробив відчайдушну спробу визволення від турецького гноблення й закликав на допомогу запорозьких козаків. Йому вдалося завдати туркам кілька дошкульних поразок, причому в цих битвах вирішальну роль відіграли запорожці на чолі з їхнім гетьманом Іваном Свірчевським.
Про всі ці події розповів Європі польський історик і письменник Леонард Горецький у своєму "Описі війн Івонії, волоського воєводи", який 1578 року вийшов латинською мовою у Франкфурті-на-Майні. Власне, це був фрагмент із багатотомної "Історії Польщі" Горецького, яка свого часу не була видана, а її рукопис було загублено. Уцілів цей фраґмент завдяки тому, що автор підніс його з посвятою графові Анджею Гурку, каштеляну познанському, і той опублікував його у Франкфурті окремою книжкою під назвою "Descriptio belli Ivoniae Voivodae Valachiae". Через деякий час твір Горецького був включений до третього тому збірника "Rerum polonicarum tomi tres", який 1584 року вийшов там само, у Франкфурті. Німецькою мовою його переклав Н. Геніґер і опублікував 1578 року в Базелі як додаток до свого твору "Дворовий пес турецького султана і Оттоманської імперії". Але ще раніше, очевидно, в рукописі, "Опис війн Івонії" став відомий Марціну Бєльському, який у скороченому польському перекладі вмістив його у своїй "Кроніці польській" (65, І, с. 90). Через Бєльського він прийшов до польських істориків XVII ст., а потім і до авторів українських "козацьких літописів" XVII-XVIII ст.
Як розповідає Горецький, турки, підкоривши Молдавію, вийшли до кордонів Польського королівства і з її території робили напади на Русь (Галичину) й на Поділля. Але польський уряд закривав очі на ці напади й намагався жити в мирі з Османською імперією. І коли Іон, пересвідчившись у неминучості війни з турками, звернувся до Польщі по допомогу, король Генріх рішуче йому відмовив. Тоді він вдався безпосередньо до запорозьких козаків, і ті одразу ж прийшли на допомогу, знехтувавши забороною короля. Головним їхнім воєначальником став Іван Свірчевський, що його Горецький характеризує як "мужа досвідченого у військовій справі й наділеного надзвичайною силою", а козаків — як хоробрих вояків, яким належить основна заслуга в перемогах над турками (там само, с. 109-112). Султан Мурад II послав на Молдавію тридцять тисяч турків і дві тисячі угорців, до них приєднався Петро, господар Волощини, прийшла й татарська орда; всього, за Горецьким, зібралося до двохсот тисяч війська. І хоч запорожців було лише дванадцять сотень, вони сміливо атакували турків і досягли військового успіху. З повагою і захопленням пише Горецький про високе військове мистецтво Свірчевського, завдяки якому козаки й молдавани не раз перемагали ворога, який чисельно в кілька разів переважав їх.
Поразки турків у "волоській війні" викликали неабияку зацікавленість у Західній Європі, чим у значній мірі й пояснюється успіх книжки Горецького. Саме це, слід думати, й спонукало Н. Геніґера зробити, як говориться в довгому заголовку його видання, "з великою старанністю і на користь німецькому народові", переклад її німецькою. Від себе Геніґер вніс до тексту узагальнюючі назви епізодів; серед цих назв чимало таких, що промовисто наголошують на провідній ролі запорожців у нерівній боротьбі з турками, як-от: "Ворог падає під ударами козаків", "Битва між турками й козаками", "Козацька перемога й четверта поразка турків" тощо (254, с. 71-74, 83-90).
Пізніше, вже на початку XVII ст., роль козаків у подіях 1574 р. в Молдавії знайшла своєрідне відтворення у "Всесвітній історії" (1612р.) Аґріппи д'Обіньє, визначного французького поета пізнього Відродження, гуманіста й сподвижника короля Генріха IV (124). Слід сказати, що назва твору д'Обіньє не дуже виправдана його змістом: це передусім темпераментне й мальовниче відтворення бурхливої історії Франції часів релігійних (гуґенотських) війн, центральною постаттю якого виступає Генріх IV. Про повноту й послідовність викладу історії інших країн д'Обіньє не дуже турбувався і включав до своєї праці лише ті події, які так чи інакше стосувалися історії Франції. Що ж до "волоської війни" 1574 року, то приводом для її включення до твору стала та обставина, що королем Польщі на той час був Генріх Валуа (до якого Йон Хоробрий даремно звертався по допомогу), а козаки вважалися підданими польської корони. Хід подій Аґріппа д'Обіньє описував за тією ж книгою Горецького, але в їхнє тлумачення вніс довільні зміни. Так, на перший план він рішуче висунув козаків, і "волоська війна" набула у нього вигляду їхнього нерівного поєдинку з величезною турецькою армією в сто п'ятдесят тисяч чоловік (124, с. 787-791). Можливо, ці перебільшення ретроспективно були внесені автором під враженням інтенсифікації козацьких війн із турками, що відбулася на початку XVII ст. й викликала резонанс у Європі.
Слід тут згадати й "Загальну історію турків" (1603 р.) англійця Річарда Кноллеза, в якій "волоська війна" 1574 року теж дістала досить яскраве відтворення. Це була перша в Англії ґрунтовна книга з історії турків і одна з кращих у тогочасній Європі. І хоч Англія була віддаленою від Османської імперії острівною країною, в цьому творі теж відчувається занепокоєння турецькою експансією. У цій книзі в розділі про "волоську війну" козаки теж перебувають на першому плані, її автор теж наголошує на їхній вирішальній ролі в цій війні, в здобутті перемог над турками, захоплено розповідає про їхню мужність та відвагу, їхню зневагу до смерті. Описуючи останню битву, в якій Іон Хоробрий зазнав поразки від величезної армії турків та їхніх васалів, Кноллез зазначає: "Не бачивши ніякого виходу, козаки кинулися в гущу ворогів і, мужньо борючись, усі загинули, за винятком небагатьох, яких турки зберегли для викупу; між ними був і Свірчевський з небагатьма отаманами; потім за них турки одержали великий викуп, після того як їм ні в який спосіб не вдалося домогтися їхньої відмови від своєї віри й прийняття мусульманства" (264, с. 913-914).
Як уже зазначалося, не пройшла непоміченою на Заході й спроба Івана Підкови за допомогою козаків захопити молдавський престол, і писав про нього не один Л. Мюллер. Інші західні автори теж оповіщають про "загальне обурення" підступністю й віроломством Стефана Баторія, який заманив Підкову в пастку й стратив його. Нагадаю, що у вересні 1577 р. Іван Підкова з загоном запорозьких козаків захопив Ясси, столицю Молдавського князівства, і проголосив себе господарем, тобто правителем Молдавії; кілька разів розбив він зі своїми козаками скинутого господаря Петра, але останнього підтримали турки, на його боці був і польський король. Підкові довелося відійти на Запорожжя, і по дорозі його гостинно запросив до себе брацлавський воєвода князь Збаразький, який мав таємний наказ короля схопити козацького ватажка і ув'язнити його. Підкова був направлений до Львова, і там йому відрубали голову за наказом Стефана Баторія і на догоду туркам та молдавському господарю.
Як вчинок, що накликає "ганьбу на Польське королівство", тлумачить цю страту Ф. Тальдуччі, аґент тосканського герцоґа в Польщі, у своєму донесенні графові Кончіні делла Пенна. Опис страти Підкови, очевидцем якої був Тальдуччі, — це справжня монументальна сцена, гідна класичної трагедії. Відчувається в ній, що автор був вражений мужністю й величчю козацького ватажка: "Пройшовши двічі по місцю страти, пригладжуючи бороду й поглядаючи на народ, без страху смерті, Підкова попросив народ затихнути і, коли встановився спокій, звернувся до нього з такою промовою: "Панове поляки, мене привели на страту, і я не знаю за що, бо не відчуваю за собою ніякої провини, гідної такої покари. Одне тільки знаю, що я завжди хоробро бився проти ворогів християнської віри і завжди дбав про користь і вигоди нашої вітчизни. Бути щитом проти невірних було моєю постійною думкою, і я завжди прагнув утримувати їх на кордонах і не дозволяти їм переходити Дунай. Але я не зміг здійснити свої задуми, Бог зна чому, головним чином з тієї причини, що довірився тому, хто заманив мене сюди... Знаю лише одне, що маю померти від руки ката, бо так наказав поганий пес турок вашому королю, своєму слузі, а король ваш — катові. Смерть мене не страшить. Але пам'ятайте, що пройде небагато часу, і вас спіткає лиха доля, з волі того ж поганого пса будуть відправлені в Константинополь ваше майно, ваші голови і голови ваших королів" (60, с. 5-6).
У цій сцені Іван Підкова вимальовується як благородний лицар, безстрашний і незламний борець проти "невірних", який став жертвою підступності короля Стефана Баторія. Організована ця дійсно художня сцена за моделлю, виробленою в класичній історіографії античності й прийнятою ренесансними істориками: основний її зміст, її сенс знаходать вираження в промові історичного діяча, героя даної сцени. У своїй реляції Тальдуччі також повідомляє, що страта Підкови викликала обурення у населення Львова, і король був змушений вдатися до допоміжних заходів, стягнути до міста війська й закрити міські ворота.
Про дії Підкови, який з козацьким загоном захопив Молдавське князівство, доповідали, починаючи з січня 1578 року, в своїх реляціях із Варшави папські нунції Лаурео і Каліґарі. В цих реляціях відбито весь перебіг подій цієї драматичної історії козацького ватажка, до трагічного фіналу включно. Сповіщаючи про страту Підкови в реляції за грудень 1578 року, Калігарі відзначив, що ця страта, вчинена на догоду туркам, справила на всіх погане враження (88, II, с. 59).
Чимало місця відведено Підкові й козакам у згадуваній вище книзі Л. Мюллера, який під час цих драматичних подій перебував на службі у Стефана Баторія. "Цей Підкова, — писав Мюллер, — був визначний муж і мав надзвичайну силу. Оскільки він гнув руками кінську підкову з такою ж легкістю, як рвуть аркуш паперу, козаки на кордоні обрали його своїм начальником, і він невтомно дошкуляв туркам" (327). Бувши на службі у польського короля, автор книги змушений був виправдовувати його підступність "вищими державними міркуваннями", а саме необхідністю підтримувати мир з турками в умовах війни Польщі з Московією.
До цього ще слід додати, що Іван Підкова досить часто згадується в пізніших працях західних істориків серед козацьких воєначальників і гетьманів, які уславилися війнами з турками й татарами та шляхетською Польщею.
Боротьба українського козацтва з турками й татарами посилюється під кінець XVI ст. Козаки безперервно вторгалися в Крим і турецькі володіння, тоді як правлячі кола Речі Посполитої "оборонялись" від турків і татар щорічною виплатою данини й переслідуванням козаків за порушення миру з ворогом, "страшним для всього світу". Тогочасний польський історик Б. Папроцький порівнював султана з рикаючим левом, який поглинає народ за народом, наганяючи на всіх жах, і тільки русичі, козаки, за його словами, "сміливо засовують руку до відкритої пащі" (цит. за: 586, II, с. 170).
Окремо тут слід сказати про позицію і роль шляхетської Польщі в цій боротьбі українського козацтва з турецько-татарською аґресією, боротьбі, що в той період з кожним десятиліттям посилювалася. Ситуація нерідко складалася й так, що польський уряд змушений був спільно з запорозькими козаками виступати проти турецько-татарських нападів, як це було, зокрема, під час славної Хотинської війни 1621 року. Але в цілому ставлення правлячих кіл Польщі до козацтва лишалося недвозначно ворожим, спрямованим на те, щоб його зліквідувати і тим самим досягти як "заспокоєння України", так і тривкого миру з Османською імперією. Про все це суворо й справедливо сказав Іван Франко в статті "Наш погляд на польське питання": "Коли татари ходили собі любенько в наші землі за "ясирем", гнали десятки тисяч людей і сотки тисяч худоби в Крим і продавали людей в неволю", то шляхетська Польща "висилала війська для мордування і вигублювання козацтва, котре було єдиним природним защитником границь польської і руської землі від татарви" (572, с. 37). Цілком ясно, що ця позиція польського уряду щодо козацтва дуже утруднювала його боротьбу з турецько-татарською аґресією.
З посиленням боротьби козаків проти турків і татар зростає її відгомін у Західній Європі. Численнішою й докладнішою стає інформація про козацькі походи в донесеннях західних послів із Стамбула, зокрема венеціанців. Наприклад, баїло Л. Бернардо лише за весну й літо 1587 р. кілька разів доповідав про напади козаків на турецькі володіння: 12 травня — про те, що вони з суші і з моря атакували Варну, 23 червня — про взяття козаками турецької фортеці Усіани, 5 липня — про те, що козаки напали на Бендери і розорили передмістя; тут він зазначав, що в Стамбулі бояться дальших успіхів козаків (60, с. 10).
Помітне місце відомості про козаків та їхні війни з турками й татарами починають посідати також у реляціях західних послів і папських нунціїв із Варшави. Серед них особливий інтерес становить "Записка про те, яку користь можна мати від союзу з козаками на випадок війни з Туреччиною", яку представив венеційському дожу в липні 1587 р. Карло Ґамберіні, секретар папського нунція в Польщі, кардинала Болоньєтті. Ця записка збереглася в "Commemoriali", тобто в пам'ятних книгах венеційського сенату, в їхньому 24-му томі, який містить документи за 1573-1594 роки. У своїй записці Ґамберіні наполегливо радив дожу й сенату вступити в союз з козаками, які, всупереч забороні польського уряду, готові завжди у великому числі виступати проти турків. Виявляється, на цей предмет він вів переговори з козацьким гетьманом, з яким зблизився у Вільні, де в той час перебував королівський двір, і на основі цих переговорів зробив наведений висновок. Імені гетьмана Ґамберіні не назвав, але час і обставини переговорів наводять на думку, що ним був Орішовський (798, с. 273).
Козацький гетьман заявив Ґамберіні: "Для нас однаково, з якого боку вдарити на турків. З татарами впоратися неважко, це — безладний, погано озброєний набрід, здатний тільки пограбувати і втекти. Але знищення татар, звично відданих султану, було б навіть для нього відчутним ударом, не тому, що він цінує їх високо, а тому, що вони постачають йому — за угодою або за гроші — величезну кількість рабів із руських і польських земель" (60, с. 8-9). "А без цієї маси рабів не зрушили б з місця його ґалери, тобто був би паралізований турецький флот". "Щодо прямого нападу на турків, — сказав далі гетьман, — то, скориставшись їхньою війною з Персією, козаки, в союзі з іншими народами, легко могли б проникнути до Константинополя; турки нині так ослабли й виснажилися, що не змогли б дати їм належної відсічі" (там само, с. 9).
Перед самим від'їздом із Варшави Ґамберіні зустрівся з двоюрідним братом гетьмана, який вручив йому підписаний гетьманом документ, у якому виражена готовність вступити у війну з турками. "Козаки, — заявлено в цьому документі, — в будь-який час готові йти на службу найсвітлішому дожу, куди він накаже, і я сам поведу на поле битви десять тисяч хоробрих вояків" (там само, с. 10). Реляція Ґамберіні привернула увагу венеційського сенату, який і до того вже стежив за діями козаків, і наштовхнула його на думку шукати більш ефективних контактів з ними.
В розрізі нашої теми цікава також брошура "Поразка татар і турків, завдана Замойським", яка 1590 р. вийшла водночас у Ліоні й Парижі (280). Написана вона була, безперечно, французом, оскільки польські й українські імена та географічні реалії транскрибуються в ній на французький лад. Поштовхом до появи цієї брошури були заходи канцлера Замойського по організації оборони від турків і татар, але значне місце відведене в ній козакам та їхнім війнам з "невірними". Характеризуючи їх на початку брошури, автор пише: "Козаки — войовничі, хоробрі вояки, народ відважний і невгамовний, в переважній більшості складається з вигнанців, які туди прибувають вдосконалюватись у військовому мистецтві" (там само, с. 1-2). Із змісту цього пасажу видно, що йдеться про Запорозьку Січ, хоч вона прямо й не називається. Це вони, говориться далі в брошурі про козаків, "зробили багато відважних походів у краї турків і татар, до самого Очакова, який вони захопили й піддали руйнуванню" (там само, с. 2).
Далі анонімний автор повідомляє, що "минулого липня", тобто влітку 1589 року, козаки вдерлися в Крим, напали на Козлов (Євпаторію) якраз під час ярмарку і захопили там багату здобич. Особливо цікава в брошурі розповідь про те, що того ж року кримська орда рушила в похід на Львів, але руська шляхта і козацькі загони дали їй рішучу відсіч і змусили відійти до Оринина. "Тоді козаки із шляхтою Русі, дуже розгнівавшись на татар, вирішили піти на їхню країну, щоб сповна помститися за завдану ними шкоду. Вони перейшли ріку Тірас (Дністер) і знайшли там багато татар, які намагалися чинити їм опір, але всі були перебиті; потім вони обрали шлях на Кафу, яка називалася колись Феодосією, не минаючи в дорозі нікого, хто їм зустрічався, все віддаючи вогню й мечу" (там само, с. 14). Все це реальні історичні події, які підтверджуються й іншими джерелами. Про це ж, але в дещо іншому освітленні і з іншими акцентами, розповідається і в німецькому "летючому листку", що з'явився того ж 1590 р., а також у чеському "летючому листку" (див. 631, с. 35-36).
На завершення автор французької брошури розповів про занепокоєння Туреччини діями козаків, про її вимоги до польського уряду, щоб він не допускав козацьких нападів на землі й кораблі султана, і навів документ такого змісту, лист акерманського паші до канцлера Замойського (280, с. 18-19). Загалом же дана пам'ятка, разом з іншими, засвідчує той факт, що під кінець XVI ст. головна роль в обороні українських земель і всього королівства від татар і турків переходить до козаків, і усвідомлення цього факту починає прокладати дорогу також у Західній Європі. Ця ж думка пробивається і серед правлячих кіл Речі Посполитої, про що, приміром, свідчать сеймові дебати 1590 року, передані в хроніці М. Бєльського. Скаржилися на те, що "тяжко з козаками, а без них теж трудно. (...) Згадували, що Баторій думав над тим, щоб винищити їх до останку, але козаки низові почали тікати в московські краї, на Дон, і се його настрашило, бо в такім разі стали б вони ще небезпечніші, і тому, мабуть, він дав їм спокій. Кінець-кінцем дебати сходилися на тім, що без козаків було б іще гірше —Україна була б іще більше безборонною перед татарами і турками" (цит. за: 504, VII, с. 173).
Слід ще зазначити, що вже в цей час у Європі козаків усвідомлюють як утворення пограниччя з турецько-татарським світом і порівнюють їх у цьому плані з хорватськими й угорськими ускоками. Таке порівняння, зокрема, знаходимо в реляції венеційського посла в Польщі П'єтро Дуодо за 1592 рік. У ній він так характеризує козаків: "Між цими двома ріками (Дністром і Дніпром. — Д. Н.) живуть козаки, люди хоробрі найвищою мірою (gente valorosissima), чисельністю від дванадцяти до п'ятнадцяти тисяч чоловік; вони є мішаниною поляків, литовців, молдаван, волохів, італійців та людей інших націй. За способом життя вони схожі на ускоків, живуть з військової здобичі, особливо великі походи роблять на татар і часто відбивають їхні напади, не дозволяючи їм проникати до Польщі; воюють вони й проти турків з дедалі більшим успіхом" (38, с. 7). Неважко помітити, що ця характеристика більше підходить до запорозьких козаків — у визначенні чисельності, способу життя тощо, — ніж до українських козаків загалом. Може здивувати те, що серед народностей, з яких складалося козацтво, Дуодо не називає русів (українців). Причина тут проста, і полягає вона в тому, що він у своїх визначеннях дотримувався не етнічного, а державного критерію, і все населення Польського королівства назване у нього поляками, а населення Великого князівства литовського — литовцями.
Цікавий такий факт: наприкінці XVI ст. з Балканського півострова проникає на Захід думка, що крах Османської імперії настане тоді, коли на Балканах з'явиться військо з одновірної православної Русі, і ця поява викличе загальне повстання православного християнського населення проти турецького гніту. Згадуваний Ґамберіні зі слів гетьмана Орішовського заявляв сенату Венеції: при першій же появі козацького війська волохи й молдавани, серби й болгари, яким більше не під силу терпіти турецьке ярмо, піднімуть повстання і приєднаються до козаків (60, с. 9). Про ці ж настрої балканських слов'ян повідомляв відомого полководця, Хуана Австрійського, переможця в битві при Лепанто, його емісар у Туреччині Д. Соранцо (974, III, с. 222-229). Аналогічні враження виніс із мандрів по Балканах єпископ П. Чедуліні, про що він доповідав папі Климентові VIII (909, II, с. 335). Відгомін зазначеної думки знаходимо і в пам'ятці дещо пізнішого часу, а саме в знаменитих "Подорожах" П'єтро делла Валле, який приписав козакам провіденціальну віру в те, що вони візьмуть Константинополь і зруйнують Турецьку імперію (414, II, с. 258-259). І слід сказати, що ці гадки виникли не безпідставно: справді, серед південних слов'ян у кінці XVI ст. поширилися сподівання, що визволення прийде до них з одновірної Русі, і, як справедливо наголошував російський історик В. В. Макушев, цю надію подали їм українські козаки: "Якщо наші одноплемінники й одновірці, — писав він, — у XVI ст. сподівалися звільнитися від турецького іга при нашій допомозі, то за таке їх довір'я ми зобов'язані головним чином козакам, які безперервно воювали з турками "во славу Божу і на вічну пам'ять козацького імені" (60, с. 7).
Під кінець XVI ст. західноєвропейські держави починають вбачати в запорозьких козаках серйозну військову силу і роблять спроби встановити з ними зв'язки й залучити їх до антитурецьких коаліцій. Найраніше цей курс почав намічатися у Венеції, але перші кроки в цьому напрямі в 1593-1594 рр. були зроблені Австрією і папським Римом. Після підписання у 1590 р. миру з Персією турки почали активно готуватися до вторгнення в Австрію. Не маючи достатніх сил для відсічі завойовникам, імперія Габсбурґів вдалася до гарячкових пошуків союзників, але в Західній Європі склалася на той час така політична ситуація, що там на серйозну допомогу розраховувати не доводилося. Єдиним виходом для Австрії лишилося створення коаліції східноєвропейських країн, до якої мали ввійти Польща, Росія, придунайські князівства й українські козаки. Проте ні Польща, ні Росія не виявляли серйозних намірів встрявати у війну з турками, а що стосується козаків, то Австрія спершу не наважувалася вступати з ними в прямі стосунки, остерігаючись дратувати польський уряд. Але в цей час австрійським послам у Польщі й Москві було доручено збирати інформацію про козаків і готувати ґрунт для прямих контактів з ними. Звідси поява деяких відомостей про запорозьких козаків у нотатках Н. Варкочі, австрійського посла до московського царя у 1593 р. (74).
Хоч Польща й не збиралася міняти свого нетерпимого ставлення до безпосередніх контактів Австрії з козаками, Рудольф II у лютому 1594 р. направив до Січі посольство Еріха Ляссоти, мета якого полягала в тому, щоб спонукати козаків вторгнутися в межі Османської імперії й Кримського ханства і не допустити походу татарської орди на Угорщину. Посольство Ляссоти було першим офіційним контактом Австрії з запорозькими козаками як суверенною силою, в обхід польського уряду. На Січі Ляссота вів тривалі переговори з козаками, які в принципі згоджувалися виступити проти турків, але разом з тим висунули ряд вимог до австрійського імператора. Ці документи, що зберігалися в Герндорфській бібліотеці М. Бауцена, навів П. О. Куліш у своїй "Истории воссоединения Руси" (586, II, с. 70-81).
Наслідком цієї дипломатичної місії був "Щоденник" Ляссоти — перші за часом, місцями ґрунтовні й колоритні замальовки з життя України й запорозьких козаків наприкінці XVI ст. Писаний на жарґоні з німецьких, латинських і слов'янських слів, який, очевидно, був тоді в домашньому вжитку серед сілезького шляхетства, щоденник Ляссоти для друку не призначався: це був, сказати б, "інтимний документ", відшуканий у середині XIX ст. і опублікований Р. Шотгіном (284). Але саме в цьому й полягають його безсумнівні переваги, його повна достовірність і точність, не викривлена будь-яким розрахунком, будь-якою тенденцією. В своєму щоденнику Ляссота немовби вихоплює окремі "кадри" з життя тогочасної України, передусім запорозьких козаків, і передає їх із безсторонністю й фраґментарністю своєрідного "кінооб'єктива". Ґрунтувався Ляссота передусім на власних враженнях, а також на відомостях, почерпнутих у козаків і різних осіб, з якими він мав контакти під час виконання дипломатичної місії.
Оскільки ця пам'ятка давно вже ввійшла у нас в науковий і літературний обіг, не будемо давати їй всебічну характеристику, а звернемося до найбільш виразних її "кадрів", що зафіксували життя тогочасної України і, зокрема, Січі. Проїжджаючи "козацькою землею", яка починалася тоді від Случа, межі Волині й України (в історичному значенні слова), Ляссота бачив "дуже гарні великі родючі поля і ґрунти, на яких тут і там видно багато дивних малих будинків з бійницями, куди втікають селяни, коли на них раптово нападають татари, і там обороняються; тому кожен селянин, ідучи в поле, вішає на плече рушницю, а до боку шаблю чи тесак; татари нападають дуже часто, і спокою від них майже ніколи немає" (59, с. 99). Дуже характерний штрих із життя тогочасної України, який промовисто, в концентрованій формі передає своєрідний напіввійськовий уклад "пограниччя", його специфічний колорит.
По дорозі на Січ Ляссота побував у Києві і описав його як очевидець. Цей опис істотно розбігається з тими літературними ремінісценціями про давньоруську столицю як "нову Трою" в ренесансних джерелах, про які згадувалося вище. Ляссота також багато розповідає про руїни давнього Києва, але й сучасний Київ аж ніяк не виглядає у нього суцільним запустінням. "Київ із давніх часів, — нотує він у своєму щоденнику, — є славетною столицею й окремим князівством, що мало своїх власних князів (яких звали "царями" й "князями") з роду теперішніх великих князів руських або московських. Він дуже просторий і добре захищений, прикрашений чудовими церквами й будинками tam publicis quam privatis, що ще видно за валами, які оточували місто на горі і, як кажуть тут, простяглися на 9 миль, і за старими руїнами (там само, с. 100). В іншому місці Ляссота уточнює: "Там, де видно руїни й де колись стояло старе місто, будинків тепер або зовсім немає, або залишилося мало. Сучасне місто, побудоване на правому березі Дніпра, також досить просторе, бо майже біля кожного будинку є сад. У ньому багато руських церков, майже всі дерев'яні, лише одна на площі мурована з каменю. Є також католицьке єпископство, але кафедральний собор зовсім поганий, збудований з дерева" (там само, с. 101). Цікаві останні свідчення Ляссоти, які говорять про те, що тогочасний Київ лишався суто руським, тобто українським містом, на якому ще майже не позначився польсько-католицький вплив.
Особливу увагу Ляссота приділив київським храмам та історичним реліквіям, описуючи їх як пам'ятки давньоруської культури. Найбільш доскладно описав він Софійський собор і Печерський монастир, і з цих описів видно, що автор уважно знайомився з цими великими культурними пам'ятками й робив відповідні нотатки. "Особливо чудовим, — говорить Ляссота, — тут був гарний і пишний храм, званий Sancta Sophia, настільки великий і просторий, що рівного йому не може бути, збудований царем Володимиром за зразком храму святої Софії у Константинополі. Нині він стоїть utcunque, але вже валиться. Верхнє склепіння, особливо посередині, прикрашене тонкою мозаїчною роботою, підлога внизу викладена гарними кольоровими камінцями, храм угорі має ґалерею (або хори), ажурні арки якої від одної колони до другої витесані з суцільних плит голубуватого каменю" (там само, с. 100).
Ці описи Софійського храму, окремих компонентів його архітектури Ляссота переплітає з історичними відомостями та леґендами, пов'язаними зі славним минулим Києва, які він, слід гадати, почув від городян та ченців Печерського монастиря. "З верхньої ґалереї, — розповідає автор щоденника, — також ведуть круті сходи до маленької вежі, про яку кажуть, буцімто Володимир мав звичку скликати там ради, і яку звали "Володимирська гридниця". Це не домисел Ляссота, а сумлінна фіксація того, що він почув у Києві. Передає він і поетичну леґенду, пов'язану з Софійським собором і князем Володимиром, яка не збереглася в українському фольклорі; її фантастичний сюжет дуже нагадує пізніші романтичні балади. Про круглий отвір в одній із колон на ґалереї собору Ляссота розповідає: "Кажуть, що там колись містилося дзеркало, в якому за допомогою мистецтва магії можна було побачити все, що замислиш, навіть за кілька сотень миль. Але якось один київський князь вирушив у похід і довго не повертався, його дружина, скучивши за своїм паном, скористалася з дзеркала і щодня дивилася в нього, щоб побачити, що робить її чоловік і як йому ведеться. Але якось, побачивши, що він кохається з полонянкою, вона так розсердилася, що розбила дзеркало" (там само). Сам Ляссота, який був високоосвіченою людиною (він навчався в Ляйпціґському й Падуанському університетах), до цієї розповіді поставився скептично, про що недвозначно свідчить латинський вислів, яким він її закінчив: "Sit fidem penes authorem" ("повіримо авторові").
Про те, як тісно в розповіді Ляссота поєднувалися достовірність і леґенди, свідчать і такі пасажі з його щоденника. Він точно описує гробницю Ярослава Мудрого в її тодішньому стані: "В іншій каплиці лежить у гарній труні з білого алебастру князь Ярослав, син Володимира, разом із своєю дружиною. Гробниця заввишки в людський зріст і ще не пошкоджена, настільки міцно була зроблена" (там само, с. 100-101). І тут же Ляссота додає: "Ще в іншій каплиці біля собору була гробниця Іллі Муромця, славетного героя, або, як його називають, богатиря, про якого оповідають багато леґенд. Гробниця тепер уже зруйнована, але в тій же каплиці ще також зберігся гробівець його товариша" (там само, с. 101). Цей додаток особливо цінний як свідчення того, що наприкінці XVI ст. билини ще жили на Україні і, зокрема, в Києві, що тут билинні герої і насамперед Ілля Муромець були тоді настільки відомі й шановані, що народна леґенда вмістила гробницю цього билинного героя в храмі Софії, по сусідству з гробницею Ярослава Мудрого. В східнослов'янському світі Ляссота не виїжджав за межі України і, отже, весь цей специфічний матеріал він міг почерпнути лише на її території, насамперед у Києві. Причетність якихось письмових джерел до цієї справи більш ніж сумнівна, все це автор щоденника, вихідець із Сілезії, що знав слов'янські мови, міг почути лише з вуст українських городян, козаків або ченців.
Досить докладно описав також Ляссота у своєму щоденнику Печерський монастир, і передусім печери з мощами святих. Стисліше, але не без виразності розповідається в нього про такі видатні пам'ятки старокиївської архітектури, як Золоті ворота й Михайлівський собор: "Ще можна побачити руїни гарних воріт, які ще й нині правлять за ворота. Деякі кажуть, що вони називалися Золотими, а інші — що Залізними. Це була гарна й показна споруда, про що свідчать залишки, які ще збереглися. З інших старих будівель не залишилося нічого, крім церкви святого Михайла, що також стоїть на узгір'ї. Це гарна будівля з круглою вежею посередині, яка має позолочений дах" (там само).
З Києва до Січі Ляссота діставався по Дніпру, але ця частина його щоденника — лише стислі фіксації пунктів пересування, переважно топографічного змісту. Докладніше й, сказати б, картинніше розповідає він лише про переправу через дніпровські пороги за допомогою козаків. Нарешті, 9 червня 1594 р. посольство прибуло до Січі, яка в той час містилася на острові Базавлуці біля Чортомлика. "Кількох найбільш знатних козаків, — розповідається в щоденнику, — було вислано нам назустріч, щоб привітати від імені всього товариства, а коли ми наблизилися до острова, загриміли постріли з важких гармат" (там само, с. 103). Але виявилося, що кошовий отаман Микошинський з частиною війська пішов у похід на татар, і Ляссота запропонував відкласти переговори до його повернення, з чим козаки погодилися. Вони поселили послів у своїх "житлах, які вони звичайно називають кошами, зроблених з хмизу й накритих від дощу кінськими шкурами" (там само).
На Січі Ляссота провів близько місяця (в зворотну дорогу посольство вирушило на початку липня), що дало йому змогу досить ґрунтовно ознайомитися з козацькою республікою і згодом описати її. Найдокладніше він розповідає про демократичний суспільно-політичний устрій Запорозької Січі та її військову організацію, цікаві також окремі замальовки способу життя й звичаїв запорожців, зроблені рукою спостережливого очевидця. Розповідаючи про те, як козаки обговорювали пропозиції австрійського імператора й приймали рішення, Ляссота конкретно й детально зафіксував, сказати б, весь хід роботи козацької ради, процес ухвалення рішень на ній, весь її глибоко демократичний характер. Чи й варто говорити про те, яку величезну пізнавальну цінність мають ці фіксації спостережливого і об'єктивного свідка. Тож і не дивно, що до цих сторінок щоденника Ляссоти так часто зверталися історики, в тому числі й радянські, причому останні здебільшого шукали там підтвердження соціальної диференціації Запорозької Січі, її класового поділу на старшину й "сірому", розбіжності їхніх інтересів і прагнень старшини прибрати владу до своїх рук. Та при цьому В. О. Голобуцький та деякі інші автори ігнорували цілком однозначні свідчення Ляссоти про те, що якраз старшина залежала від козацької маси, що остаточне рішення ухвалювалося всією козацькою громадою, і старшина мусила цьому рішенню коритися.
Після того, розповідається в щоденнику, як старшинам передали письмові пропозиції імператора, ті "попросили нас знову відійти і прочитали переданий нами лист прилюдно, сказавши, щоб кожен, добре поміркувавши, висловив свою думку. Проте, коли на перший і другий заклик гетьмана всі промовчали, вони розділилися (як завжди, коли обговорювали щось важливе) на два кола. В одному була старшина, у другому прості люди, яких називають черню. Обговоривши все між собою, чернь ухвалила своєю звичайною акламацією податися на службу до його цісарської величності, на знак чого кидала вгору шапки, після чого побігла до другого, старшинського, кола і пригрозила, що коли хтось буде проти, вони його втоплять у воді. Але старшина відразу погодилась, бо не могла противитися черні (яка є сильніша, могутніша й згуртованіша і в гніві не терпить ніяких заперечень), лише хотіла обговорити наші умови" (там само, с. 104).
Зазначу побіжно, що в монографії Голобуцького "Запорожское казачество" автор, звертаючись до щоденника Ляссоти, ці свідчення пропускає, а натомість, всупереч текстові джерела, твердить, нібито козацьке коло відхилило пропозицію австрійського імператора і чернь погрожувала старшинам розправою, оскільки та схилялася до її прийняття (495, с. 130). А це вже не що інше, як відверта фальсифікація історичного джерела.
Близьке знайомство з запорозькими козаками остаточно утвердило Ляссоту в думці про високі бойові якості цього війська, думці, яка в той час уже ширилася в Європі. Вказуючи на причини, внаслідок яких він "не хотів відмовитися зовсім від послуг козаків і вважав за потрібне утримувати їх на службі його цісарської величності", Ляссота насамперед наводить такі: "По-перше, я гадав, що ця війна з турками триватиме не рік чи два, тому не вважав за слушне втрачати таких хоробрих і відчайдушних людей, які з молодих років вправляються у військовому мистецтві і добре знають цього ворога, тобто турків і татар (з якими вони майже щодня стикаються). По-друге, це військо утримати легше, ніж військо іншої нації, бо на їхніх начальників не треба витрачати особливих коштів (котрі звичайно становлять значну суму). Крім того, вони мають власну зброю й боєприпаси, до яких не треба замовляти й утримувати спеціально гармашів, бо багато хто з них сам уміє з ними обходитится" (59, с. 106-107).
Далі Ляссота вказує на політичні причини, які спонукали його домагатися виступу запорозьких козаків на боці Австрії у війні з турками. Цей виступ мав позитивно вплинути на позицію великого князя московського, який прихильно ставився до того, щоб запорожці підтримали австрійського імператора, і сам обіцяв поміч. Важливо було йому також протидіяти Замойському, канцлерові Польського королівства, який був прихильником збереження миру з Туреччиною і намагався утримати запорожців від участі у війні, "оскільки я побачив і дізнався, — пише Ляссота, —частково з небезпекою для життя, що канцлерові дуже не подобаються ці трактати з козаками, я тим більше вважав за потрібне продовжити їх, бо якби він зробив їх (козаків. — Д.Н.) залежними від себе, це давало б йому можливість розширити й зміцнити свою шкідливу діяльність..." (там само, с. 107). І, нарешті, Ляссота посилається на те, що перед лицем важливих змін, які очікувалися в Польщі (мається на увазі намір Сигізмунда III зректися трону), він "вважав украй необхідним мати друзями людей, на котрих звертає увагу не лише Україна (Волинь і Поділля, де вони мають велику підтримку), а й уся Польща" (там само).
Десь через десять років після Ляссоти, на початку XVII ст., Україною проїздив Джон Сміт, мандрівник, громадсько-релігійний діяч і літератор, який належить до найцікавіших постатей англійської і американської історії того часу. В молодості він був вояком і брав участь у різних війнах, що точилися на терені Європи. Як вояк-найманець 1602 р. він служив у війську австрійського ерцгерцога Фердинанда, який разом з трансільванським князем Сиґізмундом Баторієм виступив на підтримку Міхая Хороброго, господаря Волощини, в його війні з турками. У битві під Ротентоном союзники зазнали жорстокої поразки, і поранений Сміт потрапив у полон. Спершу він був слугою наложниці одного паші в Адріанополі, а потім його відправили до Кримського ханства, тієї його частини, що розташовувалася між рікою Кубань і Азовським морем (у Сміта вона називається Камбією). Забивши до смерті свого нового хазяїна, Сміт втікає до донських козаків, а звідти через Україну добирається до Трансільванії і, побувавши ще в Африці, повертається на батьківщину.
Новий етап у житті Сміта, яким він і входить в історію, розпочинається 1607 р., коли він вирушає в Північну Америку і засновує там англійську колонію Вірґінію. Він належить до уславлених "батьків-піліґрімів" (Pilgrim Fathers), "батьків американської нації". На новій землі Сміт розвинув гарячкову діяльність, у тому числі літературну, і виступив зачинателем американської літератури. В своїх творах ("Правдива розповідь про достопам'ятні події у Віргінії" (1608 р.), "Опис Нової Англії" (1616 р.), "Подорож до Нової Англії" (1620 р.) та ін.) він лаконічно й діловито, без тропів і риторичних оздоб мови, розповів про життя і побут перших поселенців та індіанців, виступив також першим американським істориком ("Загальна історія Вірґінії, Нової Англії і островів Сомерса", 1624 р.). В останні роки життя ним були написані спогади "Достовірні записки про подорожі й пригоди капітана Джона Сміта", в яких він, говорячи про себе в третій особі, розповів про своє бурхливе, багате на пригоди й події життя. Цей його твір неодноразово перевидавався в Англії і США, у тому числі в XX ст. (388).
Для нас особливий інтерес становлять розділи спогадів, де йдеться про участь автора у війнах з турками й татарами, про його перебування в татарському полоні й про мандри українськими землями після втечі з полону; нещодавно ці розділи опубліковані в українському перекладі (97). Найбільш докладно, можна навіть сказати — всебічно, розповідає Сміт про Кримське ханство і татар, хоч, слід сказати, в описах способу життя, побуту й звичаїв татар він використав пам'ятку XIII ст., звіт В. Рубрука про посольство до Монголії у 1253-1255 рр. Незадовго перед тим твір Рубрука з'явився в англійському перекладі в уже згадуваному збірнику Р. Гаклюйта (237), і це, очевидно, спокусило Сміта. Внаслідок цього дійсні спостереження автора спогадів поєднуються з запозиченнями із письмового джерела.
Розповідь Сміта про мандрівку українськими землями набагато стисліша, але по-своєму виразна й змістовна. Маршрут цієї мандрівки проліг від Донецького городка до Білгорода, звідти до Новгород-Сіверського і далі через Волинь і Поділля (Острог, Дубно, Кременець, Заслав) та Галичину (Галич і Коломия) до Германштадта в Трансільванії. Розповідаючи про себе в третій особі, Сміт пише: "Весь цей час він відчував зворушливу турботу людей, які його оточували, гостинність правителів міст, що давали йому все необхідне, прагнучи полегшити долю людини, яка потрапила в біду" (97, с. 185). Як і Ляссота, Сміт наголошує на небезпечності життя в українських землях, що терпіли від постійних нападів мусульманських сусідів: "Цими землями, що зазнавали постійних спустошень, можна було йти лише з караваном купців під охороною військового загону" (там само). Очевидно, маючи на увазі їхні природні багатства, Сміт зауважує: "Ці землі викликали не заздрість, а співчуття". По дорозі йому зустрічалися укріплені козацькі городки, в яких він мав змогу ознайомитися і з українськими козаками. Цікава його характеристика козацької старшини як людей освічених і вихованих: "Безперечно, козацька старшина — отамани та сотники — освічені й гарно вдягнені люди. Привертають увагу їхні коштовності, шаблі та коні й вишукані манери. Але всі вони — старшини і прості люди — страждають від частих нападів на їхні землі" (там само). Завершується характеристика старшини фразою не зовсім зрозумілою в контексті записок: їхній автор "із жалем попрощався з цими людьми, яким так бракувало царя — світоча чеснот" (там само).
На рубежі XVI-XVII ст. розділи про запорозьких козаків починають з'являтися в працях західноєвропейських істориків — як у "всесвітніх історіях", так і в працях, присвячених історії окремих держав, зокрема Османської імперії і Речі Посполитої. Приходили на Захід і латиномовні твори польських авторів, які містили розгорнуті розповіді про козаків, їхній спосіб життя і війни, їхні звичаї; деякі з цих творів мали на Заході значний успіх, як, зокрема, хроніки Л. Горецького і Я. Собєського, і досить широко використовувалися західноєвропейськими істориками й письменниками. В переважній більшості західні історики того часу виявляли прихильне ставлення до козаків упродовж їхніх безперервних війн з "невірними"; але трапляються й такі праці, де козацтво трактується в неґативному плані. До них, зокрема, належить "Всесвітня історія" (1604-1608) французького історика й політичного діяча Жака де Ту, що її заслужено відносять до визначних явищ тогочасної західноєвропейської історіографії. "Цей народ, — писав де Ту про козаків, — не має окремої держави, а живе на межі різних держав біля гирла Дніпра. Туди збираються всі волоцюги, розбійники, що є серед поляків, литовців та інших суміжних народів, люди, які не можуть залишитися вдома або яких надія на кращу долю змушує звідти піти, так усі вони збираються, щоб спустошувати навколишні землі, які через те залишаються необробленими й незаселеними" (407, V, с. 669).
Важко сказати, чим зумовлена ця характеристика козацтва, що спотворює і його походження, і його історичну роль та значення. Безперечно, тут відіграли свою роль певні польські джерела з їхнім упередженим і ворожим ставленням до козаків. Та слід брати до уваги й те, що у де Ту, ідеолога французького абсолютизму, прибічника державного порядку й дисципліни, не могла викликати симпатії волелюбна козацька стихія, пройнята духом демократизму.
По-іншому, з очевидною симпатією поставився до козаків в аналогічній праці відомий французький поет Теодор Аґріппа д'Обіньє. "Поляки, — писав він, — постійно користуються послугами войовничих людей, які живуть на кордоні з Московією і називаються козаками; в більшості своїй вони польського походження (тобто з Польського королівства. — Д. Н.); це найгрізніші на Півночі вершники, звичні карати татар і стримувати їхні напади. Без них татари були б частими гостями в Європі" (124, II, с. 778). Аґріппа д'Обіньє побачив у козаках аванпост всеєвропейського фронту боротьби з мусульманським світом, відважних "християнських лицарів", які виявляють велику хоробрість у боротьбі з "невірними". На відміну від свого сучасника й сподвижника де Ту (обидва вони належали до найближчого оточення короля Генріха IV), він правильно зрозумів і витлумачив роль козаків у стримуванні татарських нападів.
Цікаву узагальнену характеристику козаків дав також Р. Кноллез у своїй "Загальній історії турків". У притаманному англійській пізньоренесансній історіографії стилі, позначеному тяжінням до образності, перифраз, метафоричності, він писав про них: "Ті козаки — легка кіннота, яка діє головним чином на кордоні Польського королівства з татарами; це загартована й відважна порода людей, яка вважає почесним жити тільки за рахунок ворогів і яка над усе в житті цінує бойового коня й спис. Хоч турки й татари живуть у приязні з поляками й нібито хочуть миру з ними, все-таки часто у великій кількості вони вторгаються в
Подолію і Русь (Галичину. — Д. Н.), що входять до Польського королівства, і вельми спустошують їх, якщо їм вчасно не дає відсічі названа легка кіннота, яка завжди на них чатує, наче яструб на здобич" (264, с. 908).
Варто зазначити, що твір Кноллеза не був забутий в Англії у наступні століття. Так, Байрон у "Дон Жуані" відсилає до нього, поряд з пізнішою "Історією піднесення та падіння Османської імперії" Д. Кантемира (англ. вид. 1734 р.), тих читачів, які хотіли б більше дізнатися про звичаї турецького двору, зокрема про порядок успадкування султанами престолу — через вбивство своїх братів.
Як бачимо, ставлення Кноллеза до козаків цілком позитивне, якщо не захоплене, і в цьому він близький до А. д'Обіньє. І слід тут сказати, що в західних історико-літературних джерелах кінця XIX — початку XX ст. домінувала подібна козакофільська точка зору. Показова для неї характеристика запорозьких козаків у "Загальній історії турецьких війн" француза Н. де Бартенона: "Ці люди виросли в труді, як скіфи, загартовані всілякими злигоднями, як гуни, здібні до війни, як ґоти, засмаглі на сонці, як індійці, і жорстокі, як сармати. Леви в переслідуванні ворога, схожі на турків у підступності, подібні до скіфів своєю люттю, вони християни за своєю вірою" (134, II, с. 486-487). Весь цей набір порівнянь і епітетів виказує темпераментне захоплення автора козаками, яких він щедро наділяє найвищими й найгрізнішими військовими якостями, притаманними різним народам античності й раннього середньовіччя.
В той час у Західній Європі було засновано "Ліґу християнської міліції", інтернаціональну за своїм складом і характером, яка ставила своїм завданням вигнати мусульманських завойовників із Європи. Очолив цю ліґу герцоґ де Невер. Французький нащадок останньої візантійської династії Палеологів. Як відомо, гетьман Сагайдачний і Запорозьке військо вступило до цієї ліґи, причому гетьман теж обіцяв керівництву ліги підняти проти турків православно-християнське населення на Балканському півострові. Як повідомлялося недавно в одній публікації, у південнофранцузькому містечку Карпантрес, неподалік від Авіньйона, де на початку XVII ст. містився центр "Ліґи християнської міліції", знайдено рукописні матеріали про контакти керівників ліги із старшинами запорозького війська (616, с. 159).
Ці матеріали становлять великий інтерес, і бажано, щоб вони були у нас опубліковані і наведене повідомлення дістало фактичне підтвердження.
Боротьба українського народу проти турецько-татарської аґресії досягла свого апогею в першій третині XVII ст. Це був час, коли, говорячи словами старого українського літопису, "вся земля агарянська стогнала тоді від меча козацького й палала вогнем козацьким" (586, II, с. 163). Запорозькі козаки громили турків у придунайських князівствах і на Балканах, завдавали ударів по Кримському ханству й здійснювали уславлені морські походи на Анатолію, не раз загрожуючи самому Стамбулові. Це посилення боротьби українського козацтва з турками й татарами викликало помітний резонанс на Заході й знайшло відбиття в різних джерелах і пам'ятках — у реляціях дипломатів і описах мандрівників, у брошурах і "летючих листках", які заміняли тоді газети, в працях істориків і романічних життєписах козацьких ватажків, у поемах і драмах письменників.
Дещо порушуючи хронологічну послідовність, зупинимося спершу на широкому європейському резонансі Хотинської битви 1621 р. — однієї з найбільших і найважливіших за наслідками битв XVII ст. За її ходом уважно стежили в усій Європі, оскільки від її розв'язки залежала доля багатьох країн і народів. Хоч і не доведена до повного розгрому турків, ця битва була їхньою першою великою поразкою на суходолі, рівною за масштабами й значенням їхній першій поразці на морі в битві при Лепанто 1571 р. У Хотинській битві брало участь 42-тисячне військо, очолюване гетьманом Сагайдачним, і, як засвідчують численні польські, турецькі й західноєвропейські джерела, саме воно відіграло в ній вирішальну роль.
І тут варто зазначити, що й сучасні дослідники, насамперед зарубіжні, нерідко висвітлюють Хотинську війну однобічно, полишаючи в тіні або замовчуючи дійсну роль козацького війська. В цьому вони йдуть за однобічним і тенденційним трактуванням цієї війни, виробленим польською шляхетською історіографією пізнішого часу, яка ставила на меті звеличення королевича Владислава, польських воєначальників та шляхетського війська і замовчування ролі козаків та Сагайдачного. По цьому шляху пішов голландський вчений Т. Еекман, який, виступаючи на IV
Міжнародному з'їзді славістів з доповіддю "Хотинська війна в літературі", тлумачив її лише як зіткнення турецької та польської армій і обійшов участь у ній українського козацького війська (744, с. 111), за що йому справедливо дорікав В. М. Лесин (там само, с. 133). Ця вада властива й однойменній монографії голландського вченого, хоч у ній кілька разів згадується участь козаків у Хотинській війні, але не розкривається їхня справжня роль у відсічі турецькій аґресії (822). Ще виразніше ця недооцінка ролі козацького війська в названій війні проявляється в книзі радянського дослідника В. К. Зайцева "Між левом і драконом" (533).
По-іншому дивилися на Хотинську війну і на роль у ній козаків її сучасники, як у Речі Посполитій, так і в Західній Європі. Починаючи з 1621 р., про неї з'являється значна література, перекладна й ориґінальна, латиною і живими мовами. Найраніше з'явилися щоденники польських шляхтичів, учасників Хотинської війни, які розповсюджувалися в списках — Я. Собєського, С. Любомирського, П. Збігнєвського та інших. Деякі з цих щоденників були перекладені з латини на західні мови: на іспанську мову — щоденник П. Напольського, на італійську — щоденник М. Титловського (943). Анонімний щоденник боїв під Хотином, як значиться на титульній сторінці, "перекладений з польської мови на німецьку", був опублікований А. Апергером в Ауґсбурзі (про нього див.: 631, с. 38-39). Як відомо, в складі польської армії під Хотином було близько шести з половиною тисяч німецьких найманців, які нерідко виступали згодом інформаторами або авторами "летючих листків", брошур і щоденників. Серед цих матеріалів виділяється анонімний щоденник, що належить офіцерові одного з німецьких полків під Хотином, очевидцеві й учаснику цієї епохальної битви. Авторові цієї пам'ятки, що з'явилася друком 1622 р. під назвою "Вісті з Волощини", притаманне наголошення участі й ролі німецьких найманців у Хотинській битві й досить скептичне ставлення до польського війська та його бойових якостей, але цього ставлення він не поширює на козаків, котрих характеризує як "стійких і мужніх вояків" (514, с. 39).
Через певний час почали з'являтися писані латинською мовою польські хроніки, повністю чи частково присвячені Хотинській війні; вони проникали також у Західну Європу й знаходили там своїх читачів. Це, зокрема, хроніка Й. І. Петриція "Rerum in Polonia ас proecipue belli cum Osmano Turcurum Imperatore..." (Краків, 1637 р.), В. Вассенберґа "Gesta gloriosissimi ас irwctissimi Vladislai IV..." (Данціґ, 1643 р.; тут про Хотинську війну — кн. І, розд. 2), С. Кобержицького "Historia Vadislai Poloniae et Sweciae principis..." (Данціґ, 1655 р.; тут про Хотинську війну — част. IX і X). Також Я. Собєський, автор найґрунтовнішого і найцікавішого щоденника про Хотинську битву (який був виданий у польському перекладі В. Сирокомлі в 1854 р.), незадовго до смерті переробив його відповідно до канонів тогочасної історіографії і видав 1646 року ("Commentariorum Chotinensis belli...", Данціґ), — тому що ця подія, як він писав, "заслуговує на те, щоб про неї знали у віддалених країнах і щоб пам'ять про неї збереглась у віддалених нащадків" (65, II, с. 75).
Слід вказати й на те, що Хотинська війна знайшла відгомін у тогочасній поетичній творчості, польській і південнослов'янській. В Польщі з'явилися поеми "Савроматські корогви у Волохах" (1621 р.) М. Пашковського, "Хотинська битва" (1622 р.) Я. Бояновського, "Пам'ятка турецької війни 1621 року" (1623 р.) Б. Зиморовича, "Кривавий Марс сарматського народу" (1628 р.) Я. Жабчиця (П. Напольського), "Щоденник експедиції, спрямованої проти Османа" (1640 р.) Я. Рудоміна (під псевдонімом Ф. Варзихтіґа). Про Хотинську війну йдеться у двох поемах С. Твардовського — в "Посольстві Кристофа Збаразького до турецького султана" (1639 р.) і в поемі "Владислав IV" (1650 р.), яка була уславленням померлого короля. Серед цих поем, що являють собою нехитрі віршовані хроніки, виділяється за своїм рівнем поема В. Потоцького "Хотинська війна" (1670 р.), яка з'явилася найпізніше. Найзначнішим поетичним відгуком на Хотинську війну за межами Речі Посполитої була відома поема І. Ґундулича "Осман", над якою автор працював з часу цієї війни до кінця свого життя (1621-1638 рр.). Ще одним південнослов'янським відгуком була драма далматинського єзуїта І. Т. Мрнавича "Османщиця" (1631 р.), в якій, щоправда, на першому плані драматичні події, що розігралися після повернення Османа III в Стамбул, його вбивство, але в другій сцені першого акту маємо докладну розповідь про поразку турків під Хотином.
Помітний відгомін Хотинської війни знаходимо і в тогочасних західноєвропейських країнах. Нищівна відсіч "непереможним туркам", ця, сказати б, ґрандіозна сенсація початку XVII ст. викликала брошури й "летючі листки", в яких неодмінно зазначалася велика роль козаків у здобутті перемоги (див. 638, № 6). Звичайно, ці своєрідні періодичні видання того часу не можна розглядати як достовірні джерела вивчення самої Хотинської битви, але в плані вивчення її резонансу в Західній Європі вони становлять безперечний інтерес. Написані по гарячих слідах великої історичної події, часто на основі усних розповідей і чуток, вони давали їй довільне й гіперболізоване висвітлення, але саме спрямування їхніх перебільшень і домислів досить симптоматичне. Наприклад, в одній французькій брошурі 1621 р. говорилося, що козаки атакували 150-тисячну армію турків і знищили сорок тисяч "невірних" (281).
Більшу цінність для вивчення резонансу Хотинської битви мають праці тогочасних західних істориків, які засновувалися на достовірних фактах і відбивали разом з тим узагальнене її сприймання та осмислення в Західній Європі. Особливо цікава в цьому плані "Загальна історія турків" Мішеля Бодьє, відомого в ті часи французького історика і вченого-орієнталіста, в третьому доповненому виданні якої Хотинській битві відведено окремий розділ (135). В цілому Хотинська битва висвітлена в цій книзі досить точно, допущені в ній хіба що зміщення окремих подій у часі і неточні визначення чисельності військ обох сторін. Важливо вказати, що автор, описуючи хід битви, в центрі уваги весь час тримає козаків, а про дії польсько-шляхетських військ розповідає епізодично. А це говорить про те, що саме в козаках він вбачав основну силу, яка протистояла туркам, і цей його підхід не суперечить історичній дійсності. Як відомо, султан Осман ПІ вважав козаків основною силою у ворожому таборі і відразу ж саме на них спрямував основні удари своєї величезної армії. Проте козаки їх стійко витримали, завдавши ворогові великих втрат і похитнувши його впевненість у своїх силах. Коли ж 5 вересня турки перенесли удар на поляків, козаки прийшли їм на допомогу, і цей наступ турків було відбито, а 9 вересня козаки ввірвалися в турецький табір, викликавши в ньому паніку, і якби польський гетьман Хоткевич не відмовився кинути в бій свої війська, турки не уникнули б розгрому.
Таким був загальний перебіг першого, основного етапу Хотинської битви, і не так далеко розходиться з цією моделлю текст Бодьє: "6 вересня, — пише він, — султан з гарматами атакував козаків, ті ж, підтримані німецькими мушкетерами, вступили в бій з такою рішучістю й відвагою, що відкинули турків і завдали їм великих втрат. Роздратований цими втратами, Осман вирішив назавтра вдруге атакувати козаків і зломити їх. Козаки вчинили туркам не менш рішучий і ще сильніший опір, тому що їм на допомогу прийшли поляки, і змусили ворогів відступити, знищивши їх ще більше, ніж це було напередодні. Султан спалахнув таким гнівом, що, подвоївши сили, втретє кинув їх на козаків; але тим самим він лише подвоїв свої втрати, його людей загинуло стільки, що все поле було вкрите трупами, два його паші потрапили в полон, були захоплені дві турецькі гармати, а інші заклепані. Козаки з такою сміливістю переслідували турків, змітаючи все на своєму шляху, що прорвалися майже до наметів і павільйонів султана. В цій битві вони розгромили б турецьку армію, якби принц (тобто майбутній король Владислав IV. — Д. Н.) і польський генерал (тобто гетьман Хоткевич. — Д. Н.) не наказали їм відійти, а приєдналися до них" (там само, с. 870-871).
У цьому описі конкретних подій битви Бодьє припустився численних помилок і неточностей: перший наступ на козаків турки повели не шостого, а третього вересня; третій удар вони спрямували не на козацький, а на польський табір, але дійсно відбили його успішно передусім козаки й польська "челядь"; велика паніка в турецькому таборі піднялася не під час контратаки козаків і поляків, а ввечері 9 вересня, коли козаки його несподівано атакували і т. д. Проте всі ці помилки й неточності не приводять Бодьє до радикального розходження з історичною дійсністю, зокрема в принципово важливому питанні про роль козацького війська у відсічі туркам під Хотином, у провалі походу Османа III в Україну й Польщу, який мав призвести до їх розгрому й завоювання.
Аналогічне висвітлення давалося Хотинській битві і в інших західних пам'ятках XVII ст. (див.: 791, с. 16-17). На вирішальну роль козацького війська під Хотином вказував Ж. де Лабурер у своєму "Трактаті про Польське королівство", написаному з приводу одруження Владислава IV з принцесою Марією-Луїзою Ґонзаґа (275, с. 194-197). В плані, близькому до опису Бодьє, трактував її англієць П. Рікоут у знаменитій свого часу "Турецькій історії" (375), яка витримала шість англійських видань і була перекладена кількома мовами, в тому числі й польською (1678 р.) і російською (1771 р.). Цікаво вказати й на те, що великий німецький вчений і філософ Ґ. В. Лейбніц, висуваючи в політичному трактаті "Про єгипетський похід короля Франції" (1672р.) план розгрому турків об'єднаними силами Європи на чолі з французьким королем, значну увагу приділив українським козакам, які, за його словами, "у битві під Хотином перемогли турків, але тепер за головного ворога мають поляків" (цит. за: 787, с. 22). А це, зрештою, — означає, що в Європі впродовж XVII ст. пам'ятали про вирішальну роль українських козаків в епохальній битві, яка мала важливе значення для всього континенту.
Найбільшого розмаху козацькі війни з турками й татарами досягли в 10-20-х рр. XVII ст., викликаючи широкий відгомін у різних країнах Європи. Із тогочасних західноєвропейських джерел напрошується висновок, що десь у період з 1608 по 1624 рік запорозькі козаки, нерідко підтримувані донськими козаками, майже повністю панували на Чорному морі, наводячи страх на прибережні міста й провінції Османської імперії. Справа дійшла навіть до того, що причорноморські міста Анатолії та Балкан звернулися до султана з петицією, в якій заявили: якщо він не захистить їх від козаків, то вони визнають їхню владу (586, II, с. 214). 1604 року запорожці зробили похід на анатолійське узбережжя Туреччини, а через рік захопили Варну — в той час одну з головних турецьких фортець на Чорному морі. У 1608 році вони зруйнували фортецю Перекоп, через два роки напали на турецькі придунайські фортеці Акерман, Килію та Ізмаїл. У 1614 році запорожці атакували Трапезунд і захопили Синоп, а через рік з'явилися під турецькою столицею і спалили її портові причали на очах у султана та його двору. Ще через рік гетьман Сагайдачний здійснив зухвалий похід на Кафу, центр торгівлі невільниками в Криму, і визволив їх у великій кількості. В 1618 році султан скликав спеціальну нараду, на якій обговорювалися заходи оборони від козаків, причому на цю нараду були запрошені посли Венеційської республіки, Франції, Англії та інших європейських держав (41, УІП, с. 193). Венеційський посол X. Вальєр доповідав у цей час, що "турки доведені до краю нападами козаків, які стали для них надто болючими", і тепер вони готуються до великої війни з Польським королівством, головна мета якої — "знищити козацькі гнізда" (365, с. 283-284). Це була підготовка до Хотинської війни, яка для турків безславно завершилася. Інший венеційський посол у Стамбулі С. Контаріні свою розповідь про козацькі походи на Туреччину завершив таким цікавим висновком: "І недалеко вже той день, коли всюди будуть поважати країну і хоробрість цього народу", тобто козаків (там само, с. 315).
Необхідно тут нагадати, що козацькі війни з турками й татарами мали значення для пробудження національної самосвідомості українського народу та розвитку тогочасної української літератури. Як писав І. Я. Франко, "почуття народної самосвідомості сильно пробуджувалося в широких народних масах, головним чином під впливом частих героїчних козацьких походів у Крим, Малу Азію, Варну, Стамбул з метою боротьби з турками й татарами і звільнення християнських полонених, під впливом таких героїчних справ, як Хотинська війна 1621 р." (828, с. 714-715). Тема боротьби козацтва з турецько-татарськими нападниками рікою ринула в українську народну творчість, зокрема в думи та історичні пісні, й посіла в них помітне місце. Входить вона і в писемну літературу, де першим за часом твором, у якому славиться героїчна боротьба козацтва з турецько-татарською аґресією, стали "Вірші на жалосний погреб Сагайдачного" Касіяна Саковича.
Війни козаків з турками й татарами значний резонанс викликали у слов'янських країнах, що знаходило прояв і в тогочасних слов'янських літературах. Так, про ці війни не раз пише згадуваний вище хорватський (дубровницький) поет Іван Ґундулич у своїй поемі "Осман", сюжетну основу якої становить Хотинська війна та вбивство султана Османа III після цієї війни. Говориться в поемі й про згадуване взяття козаками Варни:
... а Козаци, срнућ хрли стариіех штета у зaмjeny,
пожегли су и потрли, паче смакли Варно у плиjену.
Нове распе стара града мимоходећ паша жали
и npoћ вољи своjoj тада 6ojниjex Козак воjске хвали. (35, с. 98-99)
Пізніше польський бароковий поет С. Твардовський у поемі "Внутрішня війна" називав запорозьких козаків "найстрашнішим бичем для турків" і говорив про те, що вони робили свої походи на тисячі миль в Азію, "спалили Трапезунд, Синоп зруйнували, і під Константинополь підходили не раз" (цит. за: 616, с. 139).
Але нас цікавить передусім резонанс козацьких війн з турками й татарами в Західній Європі, її відображення в тогочасній західноєвропейській літературі й історіографії. Оскільки ця тема докладно висвітлювалася в моїй попередній книзі (641), тут я обмежусь більш стислим її викладом.
Активний інтерес до запорозьких козаків та їхнього військового мистецтва виявляв Ф. де Ґарле барон Сезі, французький посол у Стамбулі в 10-20-х рр. XVII ст. Не обмежуючись реляціями для королівського уряду, він у 1620 році опублікував окремою брошурою "Лист до друга", в якому із захопленням описав козацькі походи проти турків (див. передрук цього листа у виданні XIX ст.: 401). Вважаючи козаків окремим народом, барон Сезі заявляв, що вони "заселяють країну, найродючішу в цілому світі", але їм немає життя від хижих мусульманських сусідів, від турків і татар. "Однак козаки, — продовжував Сезі, — навчилися давати їм відсіч і захищатися від їхніх нападів. Більше того, серед незліченної кількості прикладів винахідливості у веденні війни й захисті від атак ворога я не знаходжу більш чудових, більш гідних подиву і захоплення, ніж ті, про які обіцяю вам розповісти" (401, II, с. 352-353). І де Сезі описав у своєму "Листі до друга" морські походи козаків, взяття Варни, яке викликало значний розголос в Європі, вміння козаків уникнути погоні великих сил ворога під час повернення з походів. Завершив він свою розповідь такими словами: "Ці люди впевнено почувають себе на суходолі, у воді і в повітрі, скрізь вміють дати собі раду і взяти гору в усіх стихіях" (там само, с. 353). До цього ще слід додати, що в 1621 р., доповідаючи своєму урядові про Хотинську битву, де Сезі зазначав, що основний її тягар винесли козаки, виявивши на полі бою велику мужність і стійкість (уривки з цієї реляції див.: 2). В цілому ж цей французький дипломат дотримувався думки, що для Європи було б краще, якби козаки воювали не з поляками, а з турками, сковуючи їхні основні сили на Чорному морі. "Коли розділяти між козаками якихось 50 тисяч екю щорічно, — писав він, — то можна змусити турків зосередити головну силу на Чорному морі для охорони входу до каналу (Босфору. — Д. Н.)" (цит. за: 579, с. 79).
Не меншу увагу приділяв козакам Томас Ро, англійський посол у Стамбулі в 1621-1628 рр. Його реляції відзначаються суворою стриманістю, відсутністю емоційних оцінок, скупістю узагальнень, зате їм властива висока фактографічна точність. Вони давно вже ввійшли в науковий обіг: першим їх широко використав П. Рікоут у своїй "Турецькій історії" для висвітлення відповідного п періоду (375, II, с. 963 і далі), у 1740 році вони вийшли в Лондоні окремим виданням (332), матеріали з цих донесень, що стосуються козаків, включив Ю. У. Нємцевич до свого відомого збірника (335, V), у XIX ст. до них не раз зверталися вітчизняні й зарубіжні історики. Тому немає потреби їх переповідати, і я обмежусь тим, що наведу найбільш цікаві моменти з реляцій Томаса Ро. Після кількох стислих повідомлень про козацькі походи на турецькі володіння в 1622-1623 рр. Ро доповідав у Лондон ЗО червня 1623 р.: "Козаки для них (турків. — Д. Н.) небезпечніші за наймогутніших ворогів, тому що вони перешкоджають завезенню провіанту в Константинополь" (там само, с. 435). Докладно описав англійський посол напад козаків на Стамбул 9 червня 1624 року, завершивши його таким цікавим висновком: "Цілий день до заходу сонця сміливо стояли вони і загрожували великій, але стривоженій столиці світу і всій її могутності; нарешті, зі своєю здобиччю, з розгорнутими прапорами, козаки відійшли, правда, без перемоги, але й без відсічі турків. Ця не така вже й значна обставина, ця дерзновенна акція розкрили дивовижну істину про цю велику державу — що вона, здаючись такою грізною й могутньою, насправді слабка й беззахисна" (там само, с. 70). Через кілька днів Ро повідомляв, що козаки знову напали на Стамбул і громили його околиці (там само, с. 71). А в травні 1626 року він дав таку цікаву інформацію про ситуацію в турецькій столиці, викликану козацькими нападами: "Вони (козаки. — Д. Н.) загрожують вступити в бій з усім турецьким флотом і дали клятву, що візьмуть корабель адмірала. Всі міста й села на Босфорі до самого Константинополя охоплені величезним страхом, тим більше що існує пророкування, нібито турецька держава буде знищена північним народом" (там само, с. 72).
Слід сказати, що Томас Ро не тільки інформував свій уряд про походи козаків на Туреччину. Пересвідчившись, що козаки становлять значну військову силу, він уважно вивчав становище в Україні і виношував плани їх використання в інтересах Англії в тій політичній ситуації, що склалася в Європі в 20-х рр. XVII ст., тобто в боротьбі протестантського і католицького таборів, як силу антикатолицьку, спроможну серйозно послабити Річ Посполиту, "східний бастіон" католицизму.
Ці події 20-х рр. XVII ст. знайшли також цікаве відображення в "Описі Чорного моря й Татарії" Е. Дортеллі д'Асколі, італійського місіонера в Кримському ханстві. Опис був складений в 1634 р. на основі особистих вражень і спостережень автора, зібраних за його десятирічне перебування в Криму. Вперше його оригінал був опублікований М. Дашкевичем у "Чтениях в историческом обществе Нестора Летописца" (203), а його російський переклад M. Пименова з коментарем А. Бертьє-Деляґарда — в "Записках импер. Одесского общества истории и древностей" (43). "Якщо Чорне море, — писав д'Асколі, — було таким (тобто "чорним", злим. — Д. Н.) і в давні віки, то в наш час воно найчорніше й найстрашніше через численні чайки (saiche), на яких кожного літа (козаки) спустошують море і землю" (203, с. 5). Отже, таку славу у татар і турків, каже автор опису, воно здобуло нині через козаків і їхні спустошливі напади. Пояснюючи, хто такі козаки, Дортеллі д'Асколі пише, що живуть вони "на крайніх межах Русі, на островах ріки Дніпро, яка по-турецьки називається Оса; це русичі (rossi), яких по-іншому називають козаками" (там само).
Спершу козаки, розповідає Дортеллі д'Асколі, помщаючись татарам, час від часу робили свої походи, нападаючи на невеликі кораблі. З кожним роком ці походи ставали масштабнішими й грізнішими, і тепер "козаки стали такими відважними, що не тільки за рівних сил, а й з двадцятьма чайками не бояться тридцяти ґалер падишаха, як це видно щороку на ділі" (там само). Особливо цікава розповідь д'Асколі про те, що "десять років тому (тобто 1624 року. — Д. Н.) козаки вийшли в море на трьохстах чайках і вступили в бій з усім флотом султана. За словами всіх, хто там був, якби в той день була тиха погода, жодна ґалера не повернулася б, тому що козаки вже заволоділи капітанською рубкою адміральського корабля; але знялася справжня буря, галери змогли рушити на ворога й потопити кілька чайок" (там само, с. 5-6). Отже, йдеться про велику морську битву, зафіксовану також турецькими джерелами, але майже зовсім не відому в нашій історіографії. Підсумовуючи свою розповідь про походи козаків, д'Асколі писав: "Не тільки в Татарії і на Чорному морі, а й у самому Константинополі вони викликають щороку такий величезний жах, що із-за них там постійно тримають флот, весь або частину" (там само, с. 6-7).
Серед західноєвропейських пам'яток тогочасної наративної прози слід ще виділити "Подорож до Леванту" Ґайє де Курменена, який 1621 р. побував у Стамбулі зі спеціальною місією Людовика XIII і вів там переговори про встановлення французького протекторату над святими місцями в Палестині. Перебування автора названої книги в Стамбулі збіглося з розпалом козацьких війн з турками, тож і не дивно, що цим війнам у ній відведено важливе місце. Знаходимо в ній цікаві відомості про окремі козацькі походи, про оборонні заходи турків, зокрема про будівництво укріплень на берегах Босфору, про паніку в причорноморських містах і в самій столиці Османської імперії, про підготовку султана Османа III до війни, з тим щоб знищити "козацькі гнізда", і т. д. "Кілька разів, — розповідає Курменен, — козаки спустошували місця за п'ять чи шість миль від Константинополя, і якби не було двох замків, які охороняють протоку, вони б увірвалися в порт і віддали б вогню арсенал і ґалери. Досить, щоб їм трохи пощастило, і одного чудового дня вони візьмуть місто; турки не вважають це неможливим після того, як пережили стільки страху за останні роки" (188, с. 186-187). Козацькі походи, пише далі Курменен, "так налякали турків у Константинополі, що вони почали тремтіти від жаху; дійшло до того, що деякі знатні сановники прийшли просити королівського посла, щоб він сховав їх на випадок, якщо місто буде захоплене козаками" (там само, с. 199-200). Цим королівським послом був не хто інший, як згадуваний вже барон Сезі, розповіді якого, очевидно, теж послужили джерелом для Курменена.
Не позбавлена інтересу у Курменена етноісторична характеристика козаків, яких він відмежував від поляків і слушно ототожнив з населенням Поділля, Волині й Галичини, тобто з українським народом: "Польські дворяни, які живуть ближче до Німеччини, за спорядженням і виглядом не відрізняються від німців; ті ж люди, що живуть ближче до Туреччини й Малої Татарії і називаються козаками, за спорядженням і виглядом схожі на останніх. Це ті люди, яких польський король використовує для оборони від султана. Оскільки ж вони постійно поповнюються народом з Поділля, Волині й Русі (тобто Галичини, Руського воєводства. — Д. Н.), то тепер їх усіх стали називати козаками" (там само, с. 286). Отже, козацтво і його військово-політична активність сприяли становленню на Заході розуміння українського народу як етноісторичної єдності в її дійсному тогочасному складі й межах, в єдності козацтва й населення основних українських земель. І Придніпров'я, і західноукраїнські землі починають усвідомлювати як країну єдиного козацько-руського народу. Цей процес поглибився в наступні десятиліття, і, наприклад, Ж. де Лабурер, описуючи українські землі в "Трактаті про Польське королівство", вже вважав за необхідне дати їм окремий історичний нарис від часів Київської Русі до 40-х рр. XVII ст., визнаючи тим самим, що ця частина королівства є особливим етноісторичним утворенням (275, с. 221-230).
Ніби підсумовуючи західні історико-літературні пам'ятки початку XVII ст., які відбивали козацькі війни з турками, М. Бодьє писав у вже цитованій "Загальній історії турків": "Саме ім'я козаків наводить переляк і жах на Константинополь. По місту часто проносяться чутки, що вони з'явилися знову, щоб віддати все вогневі й мечу. Туркам не лишається нічого, як впадати у відчай, і цей відчай штовхає їх на підлі вчинки щодо франків (так вони називають християн Заходу), двері яких вони позначають хрестами і вночі б'ють камінням їхні вікна, галасують і погрожують розправою, якщо франки не відвернуть від них нападів і спустошень, що їх чинять козаки. Все це з очевидністю засвідчує і розлад у їхній державі, і її слабкість" (135, с. 928).
До тих пам'яток західноєвропейської україніки, де чути особливо голосний і цікавий резонанс козацьких воєн з турками, справедливо відносять "Подорожі" П'єтро делла Валле, славетного італійського мандрівника, вченого й письменника. У тогочасній італійській літературі П'єтро делла Валле — дуже своєрідна постать, на яку падає яскравий відбиток доби Відродження. Нащадок старовинного римського роду, він відзначався блискучими здібностями в різних науках і мистецтвах; нещасливе кохання змусило його ще молодим прийняти постриг і залишити батьківщину. 1614 р. він вирушив на Схід, де провів дванадцять років, присвятивши їх вивченню Туреччини, арабських країн, Персії та Індії. Наслідок його наукового подвигу, тритомні "Подорожі, описані в 54 листах", мають велику пізнавальну цінність, відзначаючись до того ж і високими літературними якостями. "В його розумних і влучних спостереженнях, — пише сучасний італійський дослідник Д. Кокк'яра, — ми бачимо вченого-гуманіста, який відчуває дух свого часу й виявляє жвавий науковий інтерес до етнографії" (564, с. 48).
Вперше опубліковані в Римі протягом 50-х рр. XVII ст. "Подорожі" делла Валле неодноразово перевидавалися в Італії (останнього разу в 1942 р.), були перекладені французькою, німецькою, голландською й англійською мовами. Невеликі уривки з них, що стосуються козаків, наводили у російському перекладі В. Ламанський (590, с. 93-101), а в українському М. Левченко (593, с. 16-23). Повністю текст "Подорожей" делла Валле, де йдеться про козаків та їхнє посольство до перського шаха Аббаса Великого, опублікував в українському перекладі О. Баран у виданні Української Вільної Академії Наук, супроводивши його ґрунтовними коментарями (451).
П'єтро делла Валле був не тільки вченим та мандрівником, а й політиком, і виявляв велику енергію та пристрасть у підході до деяких проблем політичного життя тогочасної Європи і передусім — до турецької проблеми. За його словами, він "відчував святу ненависть до турків", які загрожували Італії та всій Європі, і тому під час тривалого перебування в Персії докладав так багато зусиль до того, щоб утримувати її в стані війни з Туреччиною. Поряд з тим він виношував широкі плани розгрому турків та їх вигнання з Європи. Цими чинниками зумовлений його активний інтерес до запорозьких козаків; за його словами, він "почав уважно стежити за ними ще на батьківщині, а ближче познайомився з ними в Константинополі" (414, с. 259). Напружено роздумуючи над шляхами й засобами подолання турків, говорить Балле, "я дійшов нарешті висновку, що найкращий засіб досягнення цієї мети — це союз Персії з одним християнським народом, який називається козаками і живе біля Чорного моря, в низах Дніпра" (там само, с. 257).
Вбачаючи в запорожцях серйозну антитурецьку силу, Балле в 1618-1620 рр. переконував шаха Аббаса Великого в необхідності союзу з ними, висував різні плани його здійснення, в тому числі й свої послуги в ролі посла Персії до Запорозької Січі. Але потреба в такій місії відпала після того, як Валле зустрів у Феррабаді "козака Степана", посланця запорожців, якого він взяв під свою опіку й допомагав йому ввійти в контакт із правителем Персії. Прийнявши петицію запорожця, розповідає Валле, шах "покликав Ефендіар Бека та інших головних осіб почту і, як завжди гордовито, сказав їм: "Ви не цінуєте цих людей, їхньої хоробрості, і не знаєте, як слід би було поводитися з ними. Він із тих, що панують на Чорному морі, що взяли стільки-то міст і заподіяли туркам таке й таке лихо", при чому він перелічив різні факти. "Вони можуть нам бути дуже корисними, зробити цінні послуги", — сказав шах. На завершення він заявив, що хоче скористатися козаками" (там само, с. 77-78). У листі, датованому 8 серпня 1620 р., Валле повідомив, що перси збираються будувати для козаків фортецю в Гурії, неподалік від Трапезунда, щоб створити для них плацдарм на південному березі Чорного моря; разом з тим, зазначав він, перси бояться, що тоді християнська Грузія, вступивши в союз із козаками, зможе повністю відокремитися від Персії (там само, с. 220).
В другому томі своїх "Подорожей" Валле досить докладно схарактеризував запорозьких козаків, приділивши найбільшу увагу їхній військовій організації та воєнній тактиці і їхнім походам на Крим і Туреччину. Почасти ця характеристика засновується на італійських і східних джерелах, почасти на враженнях автора, який зустрічався з козаками в Туреччині й Персії. Та відчувається, що він не побував на Україні, звідси окремі неточності й помилкові твердження в його описі. Підсумовуючи, автор "Подорожей" писав: "Після серйозних роздумів про їхній нинішній стан, про їхню політику й звичаї я не маю сумніву щодо того, що з часом вони створять могутню республіку, бо, на мій погляд, навіть уславлені спартанці, не кажучи вже про сицілійців, карфагенян і навіть римлян, не починали так знаменито і вдало" (там само, с. 259).
Здається, ніким ще не було відзначено, що сторінки подорожей П'єтро делла Валле, на яких ідеться про запорозьких козаків та їхні переговори з шахом Аббасом П, привернули увагу Ґете. Задумавши славетний "Західно-Східний диван" (1819р.), цей своєрідний поетичний синтез західної і східної культур, Ґете вивчав літературу про мусульманський Схід. Поміж інших західноєвропейських видань про Схід він студіював "Подорожі" Валле в німецькому перекладі, що вийшов 1674 р. В його "Нотатках і статтях" до названої збірки знаходимо стислий виклад змісту цієї пам'ятки. Розповідаючи про намагання Валле втягнути Персію у війну з турками, Ґете зазначає, що він наштовхнувся на недовіру Аббаса II, яку важко було подолати. "Однак делла Валле, — пише Ґете, — не відступався від своїх намірів і добивався того, щоб Персія вступила в союз з козаками, які жили біля Чорного моря" (223, с. 285).
У той час в різних країнах Заходу поширені були також уже згадувані "летючі листки" й брошури, які розповідали про різні епізоди з козацьких війн із турками — про битви й сутички на суші й на морі, про захоплення козаками турецьких кораблів і визволення невільників, про їхні втечі в різні християнські країни і т. д. За основу для цих своєрідних публікацій, що заміняли тоді газети, служили і достовірні свідчення очевидців, і менш достовірні відомості, що різними шляхами приходили на Захід, а то й чутки та домисли. Ці публікації, що здебільшого називалися реляціями, користувалися великою популярністю серед читачів із різних верств населення. Цікаве підтвердження цьому знаходимо в італійській побутовій комедії "Кольміліана", яка вийшла у Венеції 1639 року, підписана псевдонімом Арміній. В одній зі сцен цієї комедії дружина дорікає чоловікові, що той часто засиджується в таверні. На це чоловік відповідає, що йому там цікаво читати "різні реляції", із яких багато про що можна дізнатися, зокрема про Україну й козаків (660, с. 5).
Козацькі війни з турками й татарами викликали відгомін також у тогочасній художній літературі Західної Європи. На початку XVII ст. в Європі набули розголосу "турецькі пригоди" Самійла Корецького, козацького воєначальника, оспіваного в українських народних піснях. В одній зі своїх розвідок M. С. Возняк зазначав, що Корецький "завдяки авантурним пригодам свого життя став поетичною постаттю й найшов відгомін своєї хоробрості в сучасному українському, польському й хорватському письменстві та рапортах царгородських послів і слідом за тим в європейських історичних писаннях" (485, с. 22). Нащадок руського князівського роду з Волині, Корецький уславився не тільки своїми пригодами в придунайських князівствах і Константинополі, а й наполегливою боротьбою з турками й татарами. За хоробрість і хитрість, виявлені ним у цій боротьбі, хвалив його Кирило Транквіліон-Ставровецький, визначний культурний діяч тогочасної України. Він же присвятив Корецькому частину накладу свого "Євангелія учительного" (1619 р.), тобто збірку проповідей (див. 741, с. 385), — факт, який свідчить про належність Корецького до православ'я, бо присвята такого твору католикові була б явною недоречністю. Хорватський поет І. Гундулич вивів його як одного з героїв своєї патріотичної поеми "Осман" і вславляв як одного з найвидатніших звитяжців у боротьбі слов'янських народів з турками (884, с. 73-74). До цього ще слід додати, що постать Корецького, його військові дії й пригоди знайшли відображення також у тогочасній французькій літературі, а саме в "Історії останніх заколотів у Молдавії", автором якої був адвокат паризького парламенту Жан Баре (132).
Твір Баре не можна віднести до серйозних історичних праць. Та й сам автор не приховував своїх белетристичних цілей, обіцяючи в посвяті розповісти "про три чи чотири битви, в яких успіх іноді мали й невірні", про поєдинки визначних осіб, "про полон трьох принців і двох принцес", про нерозділене кохання, розлуку і т. д. Цю обіцянку обробити історичний матеріал відповідно до тодішніх белетристичних смаків Баре виконав, і його твір читається як пригодницький роман, центральним героєм якого виступає Самійло Корецький. Щодо основного джерела твору, то, як вказує автор у його довгому заголовку, написаний він "за спогадами Шарля де Жоппекура, лотаринзького дворянина, який під час заколотів служив солдатом у польських князів".
Втім спершу Баре не відривається від історичного грунту і в стилі хроніки розповідає про складні перипетії молдавського заколоту 1608-1609 рр., який призвів до серйозної війни з турками. Описуючи "чотири битви", він заявляє, що "тільки козаки можуть чинити справжній опір туркам та перемагати їх", і пояснює це тим, що "це дуже хоробрі люди, звичні воювати з турками й татарами, бо це їхнє головне заняття" (там само, с. 21-22). Але далі, починаючи з першого полону Корецького, все більшу роль у творі Баре починає грати романічний вимисел. З'являються "листи" в'язня до дружини, теж полонянки, і її відповіді: і ті, і ті являють собою загальні сентиментально-риторичні варіації мотивів кохання, розлуки, відчаю, скарг на долю, надій на Бога і т. д., без будь-яких локальних, родинних чи інтимних деталей. За змістом і стилем вони нагадують ті послання, якими обмінювалися герої й героїні пасторальних романів, популярних у літературі Ренесансу й бароко. Ці листи, породження літературної фантазії Баре, надають образові Корецького, суворого й мужнього вояка, овіяного авантурним козацьким духом, не властивих йому рис ніжного пасторального коханця.
В останніх розділах твору Баре на перший план виходить історія нещасливого кохання Мартена Парізьєна, секретаря французького посольства в Константинополі, до полоненої "молодої подолянки", яку він викупив з неволі, сподіваючись на одруження з нею; але батько Юлії відмовив Мартену, оскільки останній не був дворянином. Це послужило Баре, який належав до третього стану, приводом до цікавих ламентацій на тему про несправедливість станового поділу людей (там само, с. 344). Ця побічна сюжетна ліннія, однак, тісно пов'язана з основною, зокрема з сенсаційною втечею Корецького з сумнозвісної Семивежної фортеці в Константинополі. І тут знаходимо у Баре цікаву версію втечі Корецького, яка розбігається з тією, що донесли до нас польські джерела. За цими джерелами, Корецькому допоміг втекти підкуплений його батьком грек, який передав в'язневі терпуг і мотузку (див. 485, с. 25). У Баре цю втечу організовує Мартен Парізьєн, якому Корецький поклявся, що, повернувшись на батьківщину, влаштує його одруження з коханою подолянкою (132, с. 349-354).
Не будемо поспішати з категоричними судженнями і, приймаючи версію польських джерел за істину, кваліфікувати повідомлення Баре як чистий вимисел. Участь Мартена Парізьєна в організації втечі Корецького цілком можлива, тим більше що про неї говорять також інші західні джерела. Так, згадуваний французький вчений-орієнталіст Мішель Бодьє у своєму "Описі загальної історії турків" зазначав: "Мартен Парізьєн, один з секретарів французького посольства, був запідозрений у сприянні втечі Корецького (135, с. 809). Докладніше про цей факт розповідає англійський історик П. Рікоут у вже згадуваному творі (375, с. 946-947). Тут, зокрема, говориться, що після втечі Корецького розлючені турки вчинили погром у французькому посольстві і кілька днів тримали під арештом його персонал.
Відгомін запорозького козацтва та його боротьби з турками й татарами звучить в іспанській драматургії пізнього Відродження та бароко, на що звернув увагу М. І. Балашов у своїх працях з історії тогочасних іспано-східнослов'янських літературних взаємин і в узагальнюючій праці про іспанську класичну драму (447). Особливе місце в названих взаєминах належить драмі Ф. Лопе де Веґи "Великий князь Московський" на сюжет із російської історії про Дмитрія Самозванця, написаний, на думку авторитетних дослідників, у 1608 р. Згаданий сюжет великий драматург піддав сміливій і ориґінальній інтерпретації, розвинувши в ньому ідею "народного короля", актуальну для тогочасної Іспанії. Уявою Лопе був витворений на основі російського історичного матеріалу образ "законного", але позбавленого влади і прав імператора Деметріо, якому внаслідок того довелося спізнати тяжке життя простих людей, потрудитися серпом і мітлою, зазнати горя. Зрозуміло, що подібний сюжет і головний герой вимагали розгорнутого "фальстафівського фону", тобто змалювання строкатого й динамічного соціального середовища, що й знаходимо в даній драмі. Специфічне місце належить у ньому запорозьким козакам, котрі, як відомо, підтримали Лжедмитрія і брали участь у його поході на Москву. Вони виступають у драмі Лопе де Веги як значна, але стихійна військова сила, що погано піддається керівництву.
Як зазначив М. І. Балашов, "Лопе настільки "осхіднослов'янився" в своїй драмі, що, можна сказати, вивів себе в ролі білоруського селянина Білярдо і навіть вжив деякі українські географічні назви в формі, що відповідає українській вимові" (447, c. 117). Останнє конкретно стосується написання автором слова Запоріжжя: у Лопе збережена його українська форма з опорним ударним і (Zazuriso), тоді як в італійській брошурі "Повідомлення про чудовне і майже дивовижне завоювання батьківської імперії найсвітлішим юнаком Дмитрієм", автором якої вважається А. Поссевіно, та в її іспанському перекладі X. Москери, що послужив історичним джерелом для драми, вживається полонізована (чи русифікована) форма з опорним ударним о (Zazurosso). У цьому факті названий дослідник слушно побачив доказ наявності "прямих, не опосередкованих через Польщу й Італію, зв'язків між Україною та Іспанією" (там само, с. 150).
Тут треба брати до уваги те, що серед запорозьких козаків зустрічалися й іспанці; на це вказував Яворницький у книзі "Як жило славне запорожське низове військо". В ній він, зокрема, писав, що з іноземців, які побували на Запорожжі і відомості про яких зберегли історичні документи, "серед найвідоміших був Мартос, іспанський ґранд, який з'явився на Січі ще в XVII ст." (763, с. 13). З другого боку, в XVI-XVII ст. запорозькі козаки нерідко потрапляли в Іспанію та її європейські володіння, зокрема на Сицілію та в Південну Італію, де вони теж вступали в контакт з іспанцями. Більш рання форма цих контактів, що бере початок вже з кінця XV ст., — втечі полонених турками козаків у "християнські краї", в тому числі в Іспанію та її володіння; також іспанці, захоплюючи турецькі ґалери, визволяли прикутих до цих ґалер веслярів-невільників, у тому числі козаків. Більш пізня форма контактів — поява козацьких загонів на іспанській службі у XVII ст.
У науковій літературі фіксувався також відгомін козацьких війн з турками й татарами у Джона Форда, відомого англійського драматурга післяшекспірівського періоду. При цьому деякі літературознавці, зокрема А. Гозенпуд і Г. Нудьга, заявляли, що в одній зі своїх драм Форд "скористався сюжетом думи про Марусю Богуславку" (490, с. 107; див. також: 650, с. 121). Однак ні Гозенпуд, ні Нудьга не вказують назви цієї драми. Слід думати, що мається на увазі трагікомедія "Красуня з готелю" (1626 р.), написана
Фордом у співавторстві з Мессінджером і Вебстером, а в ній — розповідь адмірала, батька головних героїв п'єси Чезаріо і Кларіси, про те, як він врятувався від турків. У названому творі це побічний епізод новелістичного характеру.
З аналізованих вище пам'яток можна зробити висновок, що в першій половині XVII ст. у Західній Європі склалася певна система уявлень про Україну, землю козаків, як країну, що розташована на крайній межі з мусульманським світом і перебуває в постійних війнах із цим світом. Ці війни, ця героїчна боротьба з "невірними" повсюдно сприймалися на Заході схвально, нерідко — зі справжнім захопленням. Що ж до до інтерпретації цієї боротьби, її завдань і цілей, то тут виникають деякі специфічні моменти, певна розбіжність із тим, як розуміли все це самі козаки і близькі їм українські автори. Для них це була передусім самооборона від хижацьких нападів і руйнувань, відвоювання предківських земель і захист їхньої інтенсивної колонізації. Здаля, із Західної Європи, ці національні завдання й аспекти боротьби помічалися слабко, натомість на перший план виходили аспекти інтернаціональні, і західноєвропейські автори схильні були вбачати головну мету війн запорозького козацтва у зруйнуванні імперії турків і визволенні поневолених нею християнських народів. Звідси й тенденція розглядати козаків як своєрідних "християнських лицарів", все життя яких проходить у війнах з "невірними", що проявляється в деяких західних пам'ятках того часу. А все це, зрештою, означає, що загальне її осмислення включалося в контекст багатовікової боротьби християнської Європи з мусульманською Азією, яка не раз ставила під загрозу європейський розвиток.
Певною мірою до тогочасної західноєвропейської україніки слід віднести й численні твори про Роксолану, українську полонянку із Рогатина, яка стала улюбленою дружиною султана Сулеймана Пишного і мала великий вплив на різні сторони його діяльності, в тому числі й зовнішньополітичну. Тому доцільно тут дати характеристику хоча б найзначніших творів на тему Роксолани, передусім художніх.
Десь під кінець другого десятиліття XVI віку, під час одного з незліченних наскоків на українські землі, татари захопили в полон молоду дівчину, попівну Анастасію Лисовську з Рогатина. Разом з іншими бранцями вони привели її до сумнозвісного невільничого ринку Кафи, де продали в Константинополь якомусь турецькому вельможі. Через деякий час бранка стала дружиною Сулеймана Пишного (1520-1566), "турецькою імператрицею", як її називали численні західні джерела того часу, дивуючись її величезному впливові на грізного повелителя Османської імперії. Для європейців це був, як писав А. Кримський, "факт, важливий за своїми політичними наслідками, дуже цікавий і з психологічного боку, а саме — що над тим недосяжно високим, мудрим володарем мала нечувано-величезну силу його не так вродлива, як розумна й інтриганська жінка..." (575, с. 184). Відтіснивши своїх суперниць, Роксолана домоглася при дворі становища єдиної законної султанші, стала, за словами англійського історика Р. Кноллеза, "владаркою його (султана. — Д. Н.) помислів і розпорядницею того, хто всім командував" (264, с. 757). "Чарівна влада" Роксолани над султаном Сулейманом надзвичайно дивувала турків, і вони вважали її чаклункою. Ця версія також проникла у XVI ст. в Європу. У той час про Роксолану багато писали посли західноєвропейських держав, передаючи всю ту інформацію, яка до них приходила (не завжди достовірну), згодом багато уваги приділяли їй автори численних "турецьких історій", що виходили в XVII й XVIII ст., нерідко відводячи їй окремі розділи.
Інтерес до Роксолани не згас і пізніше, останній його спалах мав місце в XIX ст., в добу романтизму, коли розгорілися пристрасті навколо питання про її національну належність. У ці суперечки втягнулися італійці, французи, поляки, росіяни (які обстоювали її руське, власне українське походження), дійшло навіть до того, що в Польщі був опублікований підробний лист Сулеймана Пишного до Сиґізмунда І, в якому Роксолана була названа сестрою польського короля (6, с. 236-237). Однак подібні твердження розходилися з численними джерелами, зокрема з реляціями венеційських послів, у яких не раз говориться, що славетна султанша — "donna di natione russa" ("жінка руської нації", тобто українка) (118, c. 115). Та про це свідчить і саме ім'я Роксолана, яким її наділили європейці (турки її називали "Хуррем-султан" — "Радісна султанша"). Як уже зазначалося, в ренесансній Європі одним з поширених найменувань
України було "Роксоланія", а народ її, відповідно, називали "роксоланами"; отже, Роксолана — це, власне, русинка або ж українка.
Не раз вже наші історики й літературознавці (П. Куліш, М. Драгоманов, А. Кримський та інші) зазначали, що Роксолана є героїнею численних творів у європейських літературах XVI-XVIII ст., але вони обмежувалися загальною констатацією факту, не наводячи фактичного матеріалу. Тема цікава також своєю тісною пов'язаністю з проблемою генези жанру трагедії в європейських літературах, взаємозв'язку й взаємодії ренесансної традиції й основних літературних напрямів XVII ст., бароко й класицизму. За творами тогочасних італійських і французьких драматургів про Роксолану можна простежити деякі істотні тенденції процесу формування класицистичної трагедії з трагедії ренесансної і особливо барокової, від яких вона на ранніх етапах розвитку не так відштовхувалася, як внутрішньо їх трансформувала.
В жанрі трагедії перший до сюжету про Сулеймана і Роксолану вдався Просперо Бонареллі делла Ровере, італійський поет, драматург і романіст першої половини XVII ст., дуже шанований сучасниками по всій Західній Європі і майже повністю забутий нащадками. Його трагедія "Сулейман", яка 1619 р. вийшла у Венеції, мала голосний успіх в Італії і значний відгомін в інших країнах Заходу, її флорентійське видання 1620 р. відкривається розкішним букетом послань і сонетів, у яких тогочасні італійські поети вславляли "Сулеймана" і порівнювали його з трагедіями Софокла (152). Слід ще згадати паризьке видання цієї трагедії, що вийшло з чудовими ілюстраціями Жака Калло, який на початку 20-х років XVII cт. працював при дворі тосканського герцоґа.
"Сулейман" Бонареллі тріумфально обійшов сцени театрів Італії і надовго залишився взірцем "східної трагедії" для італійських і французьких драматургів класичного спрямування.
За основу сюжету Бонареллі послужила дійсна жорстока драма, яка розігралася в сералі Сулеймана на початку 50-х рр. XVI ст. Суть її в тому, що честолюбна Роксолана, прагнучи забезпечити трон своєму синові Селіму, разом з великим візирем Рустем-пашою, сербом за походженням і своїм зятем, погубила первістка султана Мустафу, який, можливо, дійсно був неординарною особистістю. Вона посіяла в Сулейманові тяжку недовіру до старшого сина і добилася того, що він восени 1553 р. наказав стратити Мустафу в своїй присутності. Для турецького двору це була досить звичайна подія, але завдяки величезному інтересу Європи до її учасників, Сулеймана й Роксолани, вона перетворилася, сказати б, на голосну сенсацію XVI cт. Із щедрими домислами й мелодраматизмом вона була описана в численних західних виданнях, у тому числі й популярного характеру (про це див.: 887, с. 189-193), і на них спирався Бонареллі, створюючи свою "турецьку трагедію".
Але для нас важливе передусім те, що Бонареллі на основі цієї серальної драми прагнув створити "високу трагедію" у відповідності з естетичною доктриною класицизму, яка в той час формувалася. Його "Сулейман" дійсно був значним явищем у тогочасній італійській драматургії, яке, однак, не знайшло продовження на вітчизняному ґрунті.
Як відомо, в драматургії доктрина класицизму зародилася в Італії на початку XVI ст. серед гуманістичних кіл, які прагнули відновити античний театр на противагу "варварській" драматургії середніх віків. Тоді ж на основі догматично витлумаченої "Поетики" Арістотеля був вироблений кодекс законів "правильного театру", в тому числі й пресловуті "єдності" (часу, місця і дії). Створена у відповідності до цих законів трагедія носила академічно-ерудитський характер, була штучним наслідуванням античних зразків, точніше — Сенеки. А її подальший розвиток у XVI ст. набув уже зовсім парадоксального спрямування. При зовнішньому, чисто формальному збереженні канонів "правильного театру" італійска трагедія наповнилася змістом, цілком чужим природі класичного мистецтва, але досить характерним для епохи бароко. Взірцем жанру були проголошені трагедії Сенеки, його надривно-трагічна — на одній високій ноті — патетика вважалася неперевершеним вираженням пристрастей і почуттів, хоч здебільшого це була звичайнісінька риторика.
Автори трагедій передусім прагнули до нагнітання жаху, вбачаючи в цьому трагічний ефект твору. Дуже вузько й спрощено розуміли вони моральну мету трагедії: трагедія, вважали вони, вчить не заноситись у щасті, тому що воно нетривке, і розкриває нікчемність всякої величі (див.: 488, II, с. 513-514). Дедалі більшого поширення набував смак до ірраціонального, до живописання вибухів не контрольованих розумом пристрастей та інстинктів. Як правило, в прологах італійських трагедій