Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня         Головна         Наступна





3. НА ПЕРЕЛОМІ: КІНЕЦЬ XVI — ПЕРША ПОЛОВИНА XVII СТ.


Наприкінці XVI — на початку XVII ст. на Заході спостерігається збільшення кількості літератури про Україну, до того ж ця література стає різноманітнішою і конкретнішою за змістом. Щоправда, деякі пам'ятки цього періоду ще тяжіють до ренесансно-гуманістичної традиції, продовжують тип історико-географічних та етнографічних описів українських земель як частини "Сарматії", але і в них з'являються нові риси, дедалі більше місця посідає сучасний зміст. Однак у цей період вже переважають твори іншого типу, які відтворюють передусім події і процеси тогочасного суспільно-політичного життя українського народу. В них з'являється і з кожним десятиліттям посилюється специфічний інтерес до України як певної етнічно-політичної реальності. Він був прямим наслідком глибоких зрушень та бурхливих процесів, які відбувалися в житті українського народу й викликали резонанс у Західній Європі.

Внаслідок Люблінської унії 1569 року всі українські землі перейшли до Польського королівства, що невдовзі потягло за собою погіршення становища простого народу. На Україну ринула польська шляхта й маґнати, захоплюючи маєтності, закріпачуючи селян; в 1588 р. був прийнятий третій литовський статут — "антихристів закон", за висловом Івана Вишенського, який остаточно перетворював українських селян на кріпаків. У цей же час розгортається наступ католицтва на Україну й Білорусь, підготовлюється й проводиться церковна унія, і об'єктивно ця духовна експансія йшла разом з експансією соціально-політичною, маючи на меті подолання опору українського народу та його упокорення. Не припиняються й руйнівні татарсько-турецькі напади на українські землі, не зникає загроза тотальної аґресії мусульманських сусідів.

З другого боку, в останні десятиліття XVI ст. завершується процес формування козацтва, визначення його особливого статусу в українському суспільстві, особливої ролі й значення в його історії. На цей час воно, за словами M. C. Грушевського, "не тільки скристалізувалося вповні, набуло незвичайної екстенсивної сили, стало великою і впливовою суспільною верствою, але й покрило собою інші суспільні верстви, стало репрезентантом української народності раг ехсеllence, подібно як "народ шляхетський" репрезентував сучасну народність польську" (504, VII, с. 66).

На тому широкому життєвому просторі, що створився завдяки військовій активності козацтва в Придніпрянській Україні, зростали національні сили, здатні протистояти і татарсько-турецькій аґресії, і польсько-шляхетській експансії. Придніпров'я і вся лісостепова смуга від Дністра до Орелі густо вкривалася селами й містами, відбувався інтенсивний соціально-економічний розвиток цих земель, розпочалося духовне й культурне відродження українського народу. Справді, в цей час відбувалося цивілізування ще недавно запустілого й дикого краю, але це зовсім не було заслугою шляхетської Польщі, її цивілізаторською місією, як це намагалися довести польські історики. Це безперечна заслуга козацтва, його військової сили й доблесті. Саме воно, сказати б, вершило реконкісту на Україні, і те населення, яке йшло за ним на захищені землі, ставало його опорою і резервом у боротьбі із зовнішніми ворогами.

Разом з тим козацтво несло з собою особливий суспільний устрій "пограниччя", стихію непідлеглості й свободи, створюючи різкий контраст до стану поневолення народних мас на "обжитих" землях України і в сусідніх країнах — Польщі й Литві, Білорусі й Росії. Воно таїло в собі величезну притягальну силу для народних мас, у великій мірі втілювало народний ідеал вільного життя. Цим і зумовлюється народний погляд на козака, його народна оцінка, яка так завершено й переконливо втілилася в українському фольклорі, цій скарбниці народної пам'яті. В народному сприйнятті козак — це, по-перше, вільна людина, не підлегла панові, незалежна від несправедливої державної влади, людина, що цілком належить сама собі, втілення народної мрії про волю. По-друге, козак — це захисник рідного краю від кримців і турків, від польської шляхти, надійний оборонець саме простого народу, з яким він кровно пов'язаний. Цей фольклорний образ козака, це народне його сприймання в першій половині XIX ст. було введене в українську літературу романтиками і своє завершене вираження знайшло в поезії Шевченка. Близький до цього розуміння й Іван Франко, котрий розглядав козаків передусім як захисників народних інтересів, наголошуючи на подвійній меті їхньої боротьби — національного й соціального визволення народу.

Та козаками серед козаків, сказати б, найповнішим втіленням самої суті козацтва були для народу запорожці, в чому відобразилася особлива роль Запорозької Січі в історії українського козацтва та його визвольних борінь. Адже це справді було народне військо і за своєю соціально-історичною природою, і за змістом та спрямуванням своїх діянь. Тут слід згадати О. І. Герцена, який вбачав у запорозьких козаках колишніх селян-кріпаків, які взяли до рук зброю і стали мужніми борцями проти національного й соціального поневолення народу. "Запорозька Січ — дивовижне явище плебеїв-витязів, лицарів-мужиків", — писав він (28, ГХ, с. 450).

Отже, кінець XVI — початок XVII ст. — це також епоха консолідації всіх прогресивних національних сил України, головною опорою і організуючою силою яких стало козацтво, покликане до дій нагальною необхідністю захисту народу від чужоземного поневолення та систематичного фізичного нищення "людоловами". "Як прийняттям до себе всієї маси українського народу, — слушно зазначав М. П. Драгоманов у рецензії на монографію М. І. Костомарова про гетьмана Свірчевського, — козацтво українське в свою кращу пору розширило свої змагання, так прийняттям до себе культурних верств людності воно досягло свідомості своїх змагань" (цит. за: 489, с. 141).

Спираючись на цю національну військово-політичну силу, яка виникла спонтанно, в умовах відсутності державності, український народ у XVI cт. вступив у тяжку боротьбу на два фронти: проти татар і Османської імперії, яка наводила жах на всю Європу, і проти польської шляхетсько-католицької експансії, за спиною якої стояв папський Рим і всеєвропейський табір контрреформації. Важливо вказати, що як перший, так і другий аспекти цих визвольних змагань українського народу були тісно пов'язані з важливими процесами й подіями суспільно-політичної історії тогочасної Європи і, більше того, відігравали в них певну роль. Так, козацькі війни з турками й татарами в масштабах континенту були, зрештою, не чим іншим, як важливою ланкою всеєвропейської боротьби з османською аґресією, яка в другій половині XVI й на початку XVII ст. залишалася однією з найгостріших проблем політичного життя Європи. З другого боку, той запеклий опір, що його вчинив український народ поширенню унії і загалом шляхетсько-католицькій експансії, сприймався на Заході як одна з ланок загальної боротьби проти наступу контрреформації; на це не раз вказували дослідники, але найґрунтовніше ця проблема поставлена й розглянута в праці Е. Вінтера "Папство і Русь" (963, I, с. 253-269). Таким чином, на даному етапі Україна вступає в тісніші й активніші зв'язки із всеєвропейським суспільно-історичним процесом, і логічним наслідком цього було розширення обізнаності з нею і загальна активізація її культурних і літературних спілкувань із народами Західної Європи.

Ця література про Україну, що з'являлася тоді в Західній Європі, різноманітна за змістом і жанровими ознаками: тут мемуари й реляції, описи мандрівок, історичні й публіцистичні твори, а також художні твори, які здебільшого засновувалися на "літературі факту". Зазнає істотних змін не тільки зміст, а й стиль викладу, із цих творів зникає та нерідко квазінаукова класична ерудиція, якою відзначалися ренесансні пам'ятки, і пов'язані з нею підкреслена об'єктивність і дистанційованість розповіді. Оскільки тепер мова йшла головним чином про сучасні події, тією чи іншою мірою, в прямій чи опосередкованій формі поєднані з суспільно-політичним та ідеологічним життям Європи, його гострими суперечностями й конфліктами, то в них з'являється "зацікавлений підхід" до зображуваного, чітко виражена публіцистичність, яка часто виливалася в грубу тенденційність. Особливо це стосується творів, у яких ішлося про релігійно-політичну боротьбу в Україні наприкінці XVI й на початку XVII ст.

До того ж, говорячи про рецепцію тогочасного життя України в Західній Європі, необхідно брати до уваги й те, що остання тоді була розділена на релігійно-політичні табори, католицький і протестантський, і в них названі аспекти боротьби українського народу сприймалися по-різному. Козацькі війни з турками й татарами, рішуча відсіч "невірним" і в католицькій, і в протестантській частинах Європи викликали позитивне ставлення, в основному розцінювалися як справа "рицарська й богоугодна". Про це свідчать численні твори, що з'являлися тоді в різних країнах Західної Європи. Що ж до боротьби українського народу проти унії і шляхетсько-католицької експансії, то вона сприймалася на Заході по-різному: з неприхованою ворожістю — в католицькому таборі і зі співчутливим інтересом — у протестантському. І це закономірно, оскільки опір названій експансії на Україні і в Білорусі був пов'язаний з релігійно-політичною боротьбою, яка тоді кипіла по всій Європі.

Спочатку, наприкінці XVI й на початку XVII ст. більшу зацікавленість і голосніший резонанс викликали в Західній Європі війни українських козаків з турками й татарами. В цьому нема нічого несподіваного, оскільки боротьба з турецькою загрозою була для тогочасної Європи проблемою першорядного значення: турки володіли тоді майже всією Угорщиною, стояли під Віднем, нависали над Італією, розширювали військові дії по всьому Середземноморському басейну, до Іспанії включно. За визначенням К. Маркса, турецька аґресія в XV-XVII ст. була небезпекою, яка "загрожувала всьому європейському розвитку" (615, VI, с. 176). Навіть після поразки у славетній морській битві при Лепанто (1571 р.) агресивність і могутність Османської імперії аж ніяк на зменшились. Упродовж XV-XVI ст. без кінця, в різних комбінаціях держав створювалися антиосманські коаліції, велися нескінченні війни, але жодна з них не призводила до "посоромлення півмісяця", до відвернення невідступної турецької загрози. Військово-політичний престиж Османської імперії в тогочасній Європі був дуже високим, а її армія вважалася зразковою і непереможною.

Слід тут зазначити, що османська загроза непокоїла гуманістів західноєвропейського Відродження, особливо італійських і німецьких, і вони виступали за організацію відсічі туркам. Зокрема, до неї закликали Еней Сільвій і М. Боярдо, С. Брант і Ульріх фон Гуттен, М. Сервантес і Л. Камоенс, Ф. Бекон та багато інших письменників і мислителів європейського Відродження. Наприклад, С. Брант у відомій сатиричній поемі "Корабель дурнів" (1494 р.) викривав німецьких князів і рицарів, які виявляли байдужість до турецької загрози і займалися лише поборами з селян і городян. Досить сказати, що бібліографія з антитурецької теми в європейських літературах XVI ст., видана румунськими та німецькими вченими, налічує близько 2500 позицій (224).

Україна належала в той час до європейських країн, які найтяжче терпіли від турецько-татарської аґресії. Справді: в другій половині XV ст. у північному Причорномор'ї утверджується Османська імперія, в 1478 р. її васалом стає Кримське ханство. Це об'єднання аґресивних мусульманських держав реґіону призводить до різкої активізації їх експансії, їх нападів на сусідні християнські країни. Ці напади ставали дедалі частішими і руйнівнішими; першою ж їхньою жертвою ставала Україна, найближча до Кримського ханства й турецьких володінь. В 20-30-х рр. XVI ст. дійшло до того, що майже не проходило року без татарських наїздів на Україну. "Русь уся спустошена огнем і мечем, — читаємо в листі очевидця, — бо і земля перемишльська, що досі була не зачеплена, другим сим татарським наїздом обернена в попіл; безконечна маса людей і худоби забрана; скрізь мало хто лишився, спромігшися сховатися в якихось ліпше зміцнених містах або фортецях. Поділля після відходу турків прислало до королівської величності послів, оплакуючи свою біду, і що більше — додаючи, що вони вже сливе готові піддатися першому сильнішому ворогові, бо вже дійшло до останньої біди" (цит. за: 504, VII, с. 31).

Власне, йшло до повного сплюндрування й знелюднення ще заселених на той час українських земель. Польсько-литовські правителі, яким були підвладні ці землі, виявилися нездатними захистити їх від татарсько-турецьких наскоків. Закриваючи очі на ці спустошливі напади, вони прагнули жити в мирі з Османською імперією, яка гіпнотизувала їх своєю військовою могутністю. В 40-х рр. XVI ст. цей їхній політичний курс рішуче засудив український латиномовний письменник-гуманіст С. Оріховський у своїх "турчиках", двох промовах про турецьку загрозу, звернених до короля Сиґізмунда І. Тут він розглядав турецьку загрозу в контексті європейського політичного життя, але разом з тим викривав польсько-литовські панівні кола, магнатів і шляхту, які не вміли й не хотіли захищати підвладні їм "руські землі", прагнучи лише до примноження своїх маєтностей і прибутків (див. 341; 342). Трохи згодом у "Напученні" новому королеві Сиґізмунду II Августу Оріховський писав: "Та доки ти живеш у Краківському замку, люд на Русі нещасливо гине. Та ще й як гине! Про це без сліз і розповісти неможливо: ніхто людей не захищає, ніхто не боронить, міста попалено, фортеці зруйновано, багатьох славних лицарів посічено або забрано до полону, немовлят порубано, літніх повбивано, дівчат зґвалтовано прилюдно, жінок збезчещено на очах у чоловіків, молодь пов'язано і забрано разом із реманентом і худобою, без чого жодна сільська праця неможлива" (103, с. 115).

Ляменти й заклики "рутенського Демосфена" суперечили політичній лінії шляхетської Польщі й не знайшли співчутливого ставлення при королівському дворі. Зате значний відгомін названі твори знайшли в Західній Європі, дуже занепокоєній турецькими завоюваннями першої половини XVI ст., особливо придунайських країн. Після перших краківських видань "турчики" через деякий час були перевидані в Базелі (1551 р.), потім у Франкфурті (1584 р.), загалом же вони багато разів перевидавалися на Заході в другій половині XVI й першій половині XVII ст., а їхнє останнє, римське видання датується 1663 роком.

Українське козацтво склалося й почало виходити на історичну арену саме тоді, коли в північному Причорномор'ї створилася ситуація, небезпечна для України й інших східноєвропейських країн. Виникає воно в екстремальній ситуації як самозахист українського народу, якому загрожувала повна руйнація і фізичне винищення. Виникає воно спонтанно з глибин народного життя в умовах відсутності національної державності, яка б могла взяти на себе назване завдання захисту, і при постійній протидії чужої Польсько-Литовської держави. В XVI ст. козацькі поселення простяглися від Дністра до кордонів з Московською державою, створюючи оборонний вал захисту від татарсько-турецької аґресії. З появою козацтва, в міру зростання його військової сили, дедалі ширше розгортається заселення лісостепової і почасти степової зон, які перед тим лежали пусткою. Можна сказати, що в цей тривалий історичний період на Україні теж відбувається реконкіста, тобто відтворювання раніше втрачених земель та їх освоєння, а аванґардом і визначальною військовою силою цієї реконкісти виступало козацтво. З другої половини XVI ст. форпостом цієї козацької реконкісти стає Запорозька Січ, землі якої майже доходять до Чорного моря.

Тому й перші згадки та відомості про козаків, у тому числі і в західноєвропейських джерелах, з'являються головним чином у зв'язку з їхньою боротьбою проти татарсько-турецької аґресії. Наскільки мені відомо, на Заході найраніша згадка про козаків зустрічається у ґенуезькій хроніці кінця XV ст., де йдеться про події у Кафі 1574 року, але із змісту фраґменту неясно, були то козаки татарські чи українські (937, с. 112). З більшою ясністю говорить про козаків уже згадуваний польський гуманіст М. Меховіта у своєму "Трактаті про дві Сарматії", чітко розрізняючи українських "козаків" і татарських "казаків", але про це мова вже йшла вище. Десь із другого десятиліття XVI ст. на Захід починають проникати звістки про військові дії козаків проти турків і татар. Першим західним документом такого змісту, слід думати, була французька брошура 1521 року про похід військ польського короля Сиґізмунда І в придунайські князівства (282); в ній згадуються козацькі загони, які брали участь у цьому поході. До 20-30-х рр. XVI ст. належать також відомості про українських козаків, зібрані С. Герберштайном і згодом опубліковані в його "Нотатках про Московію"; зокрема, тут зазначено, що по Дніпру "нижче черкасів (козаків. — Д. Н.) немає ніяких християнських поселень", що вони створюють перший бар'єр проти татарських нападів і "все їхнє життя проходить у війнах" (26, с. 185).

З середини XVI cт. окремі повідомлення про боротьбу козаків з турками й татарами починають з'являтися в реляціях західних послів із Стамбула, а трохи згодом — і з Варшави. Так, про дії Дмитра Вишневецького, засновника Запорозької Січі, та його козацьких загонів інформували французькі посли в Стамбулі Долю" й Петремоль у своїх реляціях за 1561-1563 рр. У листі від 5 лютого 1561 р. Долю інформував короля Карла IX, що "московити й русичі з черкасами (avec les Circacesses) пройшли мимо Тани, спустилися майже до Кафи, захопивши кілька укріплених пунктів" (175, II, с. 647). Це не що інше, як відгомін військової акції проти Криму, проведеної в 1558 р. спільно московським військом і козаками Вишневецького, але тоді вони лише наблизилися до Перекопу і не пішли в глибину Криму. Circacessi, про яких говориться в листі, це зовсім не черкеси, а українські козаки, яких у той час називали також черкасами. Підтвердження цьому знаходимо в наступному листі Долю, де він зазначає, що їхнім воєначальником є Димитрашко (під цим іменем у реляціях французьких послів виступає Вишневецький). Цікаве повідомлення Долю про те, що турки вислали двадцять галер для захисту кримських татар, Кафи і Тани від "черкасів" і московитів (там само, с. 652). Влітку 1561 року Долю змінив у Стамбулі Петремоль, який у серпні того ж року повідомив про нову сутичку турків з козаками в Криму (там само, с. 672). Найімовірніше, французьким послом тут допущена помилка, ця сутичка козаків Вишневецького з турками сталася не в Криму, а під Очаковом (504, VII, с. 125).

У 1563 р. Дмитро Вишневецький втрутився в молдавські справи, і тут, як зауважив M. C. Грушевський, "прокладаючи дорогу для цілого ряду козацьких ватажків, до Тимоша Хмельниченка включно" (там само). У той час проти молдавського правителя Деспота було підняте повстання, і одна з груп заколотників покликала на допомогу Вишневецького, пообіцявши обрати його господарем. Петремоль повідомляв у реляції від 30 серпня 1563 р., що Вишневецький "здійснив вторгнення в Молдавію, бо змовники, щоб уникнути пастки Деспота, пообіцяли обрати його своїм господарем" (175, II, с. 732-733). Свою наступну реляцію від 13 вересня 1563 р. Петремоль розпочав інформацією про дії Вишневецького в Молдавії, де для нього склалася несприятлива ситуація. Цікава реляція від 15 жовтня, написана в переддень прибуття полоненого Вишневецького в Стамбул: "Зрештою, бідний Димитрашко з його групою має сьогодні чи завтра вранці прибути сюди. Я гадаю, тут для нього все складається зле, незважаючи на те, що заколот у Молдавії не згасає, а, навпаки, розгоряється дедалі більше, і на те, що поляки взялися до зброї, щоб помститися за Дмитрашка" (там само, с. 740-741). Під "поляками", очевидно, маються на увазі козаки, які в західних джерелах виступали під такою назвою за їхньою, сказати б, державною належністю. І, нарешті, 19 листопада 1563 р. сповістив: "Щойно бідний Димитрашко прибув, його величність звелів почепити його на гак (engencher) разом з іншим великим польським бароном Пісоницьким (П'ясецьким. — Д. Н.). Решту його вояків відправили на ґалери (там само, с. 742). Помітний відгомін мали на Заході в 70-80-х рр. XVI ст. наступні військові дії козаків у придунайських князівствах Молдавії і Волощини. Приходячи на допомогу цим князівствам у їхній боротьбі за визволення від турецького панування, вони нерідко брали на себе основний тягар нерівної боротьби з полчищами Османської імперії та її васалів. Саме так розгорнулися події в 1574 р., коли молдавський воєвода Іон Хоробрий зробив відчайдушну спробу визволення від турецького гноблення й закликав на допомогу запорозьких козаків. Йому вдалося завдати туркам кілька дошкульних поразок, причому в цих битвах вирішальну роль відіграли запорожці на чолі з їхнім гетьманом Іваном Свірчевським.

Про всі ці події розповів Європі польський історик і письменник Леонард Горецький у своєму "Описі війн Івонії, волоського воєводи", який 1578 року вийшов латинською мовою у Франкфурті-на-Майні. Власне, це був фрагмент із багатотомної "Історії Польщі" Горецького, яка свого часу не була видана, а її рукопис було загублено. Уцілів цей фраґмент завдяки тому, що автор підніс його з посвятою графові Анджею Гурку, каштеляну познанському, і той опублікував його у Франкфурті окремою книжкою під назвою "Descriptio belli Ivoniae Voivodae Valachiae". Через деякий час твір Горецького був включений до третього тому збірника "Rerum polonicarum tomi tres", який 1584 року вийшов там само, у Франкфурті. Німецькою мовою його переклав Н. Геніґер і опублікував 1578 року в Базелі як додаток до свого твору "Дворовий пес турецького султана і Оттоманської імперії". Але ще раніше, очевидно, в рукописі, "Опис війн Івонії" став відомий Марціну Бєльському, який у скороченому польському перекладі вмістив його у своїй "Кроніці польській" (65, I, с. 90). Через Бєльського він прийшов до польських істориків XVII ст., а потім і до авторів українських "козацьких літописів" XVII-XVIII ст.

Як розповідає Горецький, турки, підкоривши Молдавію, вийшли до кордонів Польського королівства і з її території робили напади на Русь (Галичину) й на Поділля. Але польський уряд закривав очі на ці напади й намагався жити в мирі з Османською імперією. І коли Іон, пересвідчившись у неминучості війни з турками, звернувся до Польщі по допомогу, король Генріх рішуче йому відмовив. Тоді він вдався безпосередньо до запорозьких козаків, і ті одразу ж прийшли на допомогу, знехтувавши забороною короля. Головним їхнім воєначальником став Іван Свірчевський, що його Горецький характеризує як "мужа досвідченого у військовій справі й наділеного надзвичайною силою", а козаків — як хоробрих вояків, яким належить основна заслуга в перемогах над турками (там само, с. 109-112). Султан Мурад II послав на Молдавію тридцять тисяч турків і дві тисячі угорців, до них приєднався Петро, господар Волощини, прийшла й татарська орда; всього, за Горецьким, зібралося до двохсот тисяч війська. І хоч запорожців було лише дванадцять сотень, вони сміливо атакували турків і досягли військового успіху. З повагою і захопленням пише Горецький про високе військове мистецтво Свірчевського, завдяки якому козаки й молдавани не раз перемагали ворога, який чисельно в кілька разів переважав їх.

Поразки турків у "волоській війні" викликали неабияку зацікавленість у Західній Європі, чим у значній мірі й пояснюється успіх книжки Горецького. Саме це, слід думати, й спонукало Н. Геніґера зробити, як говориться в довгому заголовку його видання, "з великою старанністю і на користь німецькому народові", переклад її німецькою. Від себе Геніґер вніс до тексту узагальнюючі назви епізодів; серед цих назв чимало таких, що промовисто наголошують на провідній ролі запорожців у нерівній боротьбі з турками, як-от: "Ворог падає під ударами козаків", "Битва між турками й козаками", "Козацька перемога й четверта поразка турків" тощо (254, с. 71-74, 83-90).

Пізніше, вже на початку XVII ст., роль козаків у подіях 1574 р. в Молдавії знайшла своєрідне відтворення у "Всесвітній історії" (1612 р.) Аґріппи д'Обіньє, визначного французького поета пізнього Відродження, гуманіста й сподвижника короля Генріха IV (124). Слід сказати, що назва твору д'Обіньє не дуже виправдана його змістом: це передусім темпераментне й мальовниче відтворення бурхливої історії Франції часів релігійних (гуґенотських) війн, центральною постаттю якого виступає Генріх IV. Про повноту й послідовність викладу історії інших країн д'Обіньє не дуже турбувався і включав до своєї праці лише ті події, які так чи інакше стосувалися історії Франції. Що ж до "волоської війни" 1574 року, то приводом для її включення до твору стала та обставина, що королем Польщі на той час був Генріх Валуа (до якого Йон Хоробрий даремно звертався по допомогу), а козаки вважалися підданими польської корони. Хід подій Аґріппа д'Обіньє описував за тією ж книгою Горецького, але в їхнє тлумачення вніс довільні зміни. Так, на перший план він рішуче висунув козаків, і "волоська війна" набула у нього вигляду їхнього нерівного поєдинку з величезною турецькою армією в сто п'ятдесят тисяч чоловік (124, с. 787-791). Можливо, ці перебільшення ретроспективно були внесені автором під враженням інтенсифікації козацьких війн із турками, що відбулася на початку XVII ст. й викликала резонанс у Європі.

Слід тут згадати й "Загальну історію турків" (1603 р.) англійця Річарда Кноллеза, в якій "волоська війна" 1574 року теж дістала досить яскраве відтворення. Це була перша в Англії ґрунтовна книга з історії турків і одна з кращих у тогочасній Європі. І хоч Англія була віддаленою від Османської імперії острівною країною, в цьому творі теж відчувається занепокоєння турецькою експансією. У цій книзі в розділі про "волоську війну" козаки теж перебувають на першому плані, її автор теж наголошує на їхній вирішальній ролі в цій війні, в здобутті перемог над турками, захоплено розповідає про їхню мужність та відвагу, їхню зневагу до смерті. Описуючи останню битву, в якій Іон Хоробрий зазнав поразки від величезної армії турків та їхніх васалів, Кноллез зазначає: "Не бачивши ніякого виходу, козаки кинулися в гущу ворогів і, мужньо борючись, усі загинули, за винятком небагатьох, яких турки зберегли для викупу; між ними був і Свірчевський з небагатьма отаманами; потім за них турки одержали великий викуп, після того як їм ні в який спосіб не вдалося домогтися їхньої відмови від своєї віри й прийняття мусульманства" (264, с. 913-914).

Як уже зазначалося, не пройшла непоміченою на Заході й спроба Івана Підкови за допомогою козаків захопити молдавський престол, і писав про нього не один Л. Мюллер. Інші західні автори теж оповіщають про "загальне обурення" підступністю й віроломством Стефана Баторія, який заманив Підкову в пастку й стратив його. Нагадаю, що у вересні 1577 р. Іван Підкова з загоном запорозьких козаків захопив Ясси, столицю Молдавського князівства, і проголосив себе господарем, тобто правителем Молдавії; кілька разів розбив він зі своїми козаками скинутого господаря Петра, але останнього підтримали турки, на його боці був і польський король. Підкові довелося відійти на Запорожжя, і по дорозі його гостинно запросив до себе брацлавський воєвода князь Збаразький, який мав таємний наказ короля схопити козацького ватажка і ув'язнити його. Підкова був направлений до Львова, і там йому відрубали голову за наказом Стефана Баторія і на догоду туркам та молдавському господарю.

Як вчинок, що накликає "ганьбу на Польське королівство", тлумачить цю страту Ф. Тальдуччі, аґент тосканського герцоґа в Польщі, у своєму донесенні графові Кончіні делла Пенна. Опис страти Підкови, очевидцем якої був Тальдуччі, — це справжня монументальна сцена, гідна класичної трагедії. Відчувається в ній, що автор був вражений мужністю й величчю козацького ватажка: "Пройшовши двічі по місцю страти, пригладжуючи бороду й поглядаючи на народ, без страху смерті, Підкова попросив народ затихнути і, коли встановився спокій, звернувся до нього з такою промовою: "Панове поляки, мене привели на страту, і я не знаю за що, бо не відчуваю за собою ніякої провини, гідної такої покари. Одне тільки знаю, що я завжди хоробро бився проти ворогів християнської віри і завжди дбав про користь і вигоди нашої вітчизни. Бути щитом проти невірних було моєю постійною думкою, і я завжди прагнув утримувати їх на кордонах і не дозволяти їм переходити Дунай. Але я не зміг здійснити свої задуми, Бог зна чому, головним чином з тієї причини, що довірився тому, хто заманив мене сюди... Знаю лише одне, що маю померти від руки ката, бо так наказав поганий пес турок вашому королю, своєму слузі, а король ваш — катові. Смерть мене не страшить. Але пам'ятайте, що пройде небагато часу, і вас спіткає лиха доля, з волі того ж поганого пса будуть відправлені в Константинополь ваше майно, ваші голови і голови ваших королів" (60, с. 5-6).

У цій сцені Іван Підкова вимальовується як благородний лицар, безстрашний і незламний борець проти "невірних", який став жертвою підступності короля Стефана Баторія. Організована ця дійсно художня сцена за моделлю, виробленою в класичній історіографії античності й прийнятою ренесансними істориками: основний її зміст, її сенс знаходать вираження в промові історичного діяча, героя даної сцени. У своїй реляції Тальдуччі також повідомляє, що страта Підкови викликала обурення у населення Львова, і король був змушений вдатися до допоміжних заходів, стягнути до міста війська й закрити міські ворота.

Про дії Підкови, який з козацьким загоном захопив Молдавське князівство, доповідали, починаючи з січня 1578 року, в своїх реляціях із Варшави папські нунції Лаурео і Каліґарі. В цих реляціях відбито весь перебіг подій цієї драматичної історії козацького ватажка, до трагічного фіналу включно. Сповіщаючи про страту Підкови в реляції за грудень 1578 року, Калігарі відзначив, що ця страта, вчинена на догоду туркам, справила на всіх погане враження (88, II, с. 59).

Чимало місця відведено Підкові й козакам у згадуваній вище книзі Л. Мюллера, який під час цих драматичних подій перебував на службі у Стефана Баторія. "Цей Підкова, — писав Мюллер, — був визначний муж і мав надзвичайну силу. Оскільки він гнув руками кінську підкову з такою ж легкістю, як рвуть аркуш паперу, козаки на кордоні обрали його своїм начальником, і він невтомно дошкуляв туркам" (327). Бувши на службі у польського короля, автор книги змушений був виправдовувати його підступність "вищими державними міркуваннями", а саме необхідністю підтримувати мир з турками в умовах війни Польщі з Московією.

До цього ще слід додати, що Іван Підкова досить часто згадується в пізніших працях західних істориків серед козацьких воєначальників і гетьманів, які уславилися війнами з турками й татарами та шляхетською Польщею.

Боротьба українського козацтва з турками й татарами посилюється під кінець XVI ст. Козаки безперервно вторгалися в Крим і турецькі володіння, тоді як правлячі кола Речі Посполитої "оборонялись" від турків і татар щорічною виплатою данини й переслідуванням козаків за порушення миру з ворогом, "страшним для всього світу". Тогочасний польський історик Б. Папроцький порівнював султана з рикаючим левом, який поглинає народ за народом, наганяючи на всіх жах, і тільки русичі, козаки, за його словами, "сміливо засовують руку до відкритої пащі" (цит. за: 586, II, с. 170).

Окремо тут слід сказати про позицію і роль шляхетської Польщі в цій боротьбі українського козацтва з турецько-татарською аґресією, боротьбі, що в той період з кожним десятиліттям посилювалася. Ситуація нерідко складалася й так, що польський уряд змушений був спільно з запорозькими козаками виступати проти турецько-татарських нападів, як це було, зокрема, під час славної Хотинської війни 1621 року. Але в цілому ставлення правлячих кіл Польщі до козацтва лишалося недвозначно ворожим, спрямованим на те, щоб його зліквідувати і тим самим досягти як "заспокоєння України", так і тривкого миру з Османською імперією. Про все це суворо й справедливо сказав Іван Франко в статті "Наш погляд на польське питання": "Коли татари ходили собі любенько в наші землі за "ясирем", гнали десятки тисяч людей і сотки тисяч худоби в Крим і продавали людей в неволю", то шляхетська Польща "висилала війська для мордування і вигублювання козацтва, котре було єдиним природним защитником границь польської і руської землі від татарви" (572, с. 37). Цілком ясно, що ця позиція польського уряду щодо козацтва дуже утруднювала його боротьбу з турецько-татарською аґресією.

З посиленням боротьби козаків проти турків і татар зростає її відгомін у Західній Європі. Численнішою й докладнішою стає інформація про козацькі походи в донесеннях західних послів із Стамбула, зокрема венеціанців. Наприклад, баїло Л. Бернардо лише за весну й літо 1587 р. кілька разів доповідав про напади козаків на турецькі володіння: 12 травня — про те, що вони з суші і з моря атакували Варну, 23 червня — про взяття козаками турецької фортеці Усіани, 5 липня — про те, що козаки напали на Бендери і розорили передмістя; тут він зазначав, що в Стамбулі бояться дальших успіхів козаків (60, с. 10).

Помітне місце відомості про козаків та їхні війни з турками й татарами починають посідати також у реляціях західних послів і папських нунціїв із Варшави. Серед них особливий інтерес становить "Записка про те, яку користь можна мати від союзу з козаками на випадок війни з Туреччиною", яку представив венеційському дожу в липні 1587 р. Карло Ґамберіні, секретар папського нунція в Польщі, кардинала Болоньєтті. Ця записка збереглася в "Commemoriali", тобто в пам'ятних книгах венеційського сенату, в їхньому 24-му томі, який містить документи за 1573-1594 роки. У своїй записці Ґамберіні наполегливо радив дожу й сенату вступити в союз з козаками, які, всупереч забороні польського уряду, готові завжди у великому числі виступати проти турків. Виявляється, на цей предмет він вів переговори з козацьким гетьманом, з яким зблизився у Вільні, де в той час перебував королівський двір, і на основі цих переговорів зробив наведений висновок. Імені гетьмана Ґамберіні не назвав, але час і обставини переговорів наводять на думку, що ним був Орішовський (798, с. 273).

Козацький гетьман заявив Ґамберіні: "Для нас однаково, з якого боку вдарити на турків. З татарами впоратися неважко, це — безладний, погано озброєний набрід, здатний тільки пограбувати і втекти. Але знищення татар, звично відданих султану, було б навіть для нього відчутним ударом, не тому, що він цінує їх високо, а тому, що вони постачають йому — за угодою або за гроші — величезну кількість рабів із руських і польських земель" (60, с. 8-9). "А без цієї маси рабів не зрушили б з місця його ґалери, тобто був би паралізований турецький флот". "Щодо прямого нападу на турків, — сказав далі гетьман, — то, скориставшись їхньою війною з Персією, козаки, в союзі з іншими народами, легко могли б проникнути до Константинополя; турки нині так ослабли й виснажилися, що не змогли б дати їм належної відсічі" (там само, с. 9).

Перед самим від'їздом із Варшави Ґамберіні зустрівся з двоюрідним братом гетьмана, який вручив йому підписаний гетьманом документ, у якому виражена готовність вступити у війну з турками. "Козаки, — заявлено в цьому документі, — в будь-який час готові йти на службу найсвітлішому дожу, куди він накаже, і я сам поведу на поле битви десять тисяч хоробрих вояків" (там само, с. 10). Реляція Ґамберіні привернула увагу венеційського сенату, який і до того вже стежив за діями козаків, і наштовхнула його на думку шукати більш ефективних контактів з ними.

В розрізі нашої теми цікава також брошура "Поразка татар і турків, завдана Замойським", яка 1590 р. вийшла водночас у Ліоні й Парижі (280). Написана вона була, безперечно, французом, оскільки польські й українські імена та географічні реалії транскрибуються в ній на французький лад. Поштовхом до появи цієї брошури були заходи канцлера Замойського по організації оборони від турків і татар, але значне місце відведене в ній козакам та їхнім війнам з "невірними". Характеризуючи їх на початку брошури, автор пише: "Козаки — войовничі, хоробрі вояки, народ відважний і невгамовний, в переважній більшості складається з вигнанців, які туди прибувають вдосконалюватись у військовому мистецтві" (там само, с. 1-2). Із змісту цього пасажу видно, що йдеться про Запорозьку Січ, хоч вона прямо й не називається. Це вони, говориться далі в брошурі про козаків, "зробили багато відважних походів у краї турків і татар, до самого Очакова, який вони захопили й піддали руйнуванню" (там само, с. 2).

Далі анонімний автор повідомляє, що "минулого липня", тобто влітку 1589 року, козаки вдерлися в Крим, напали на Козлов (Євпаторію) якраз під час ярмарку і захопили там багату здобич. Особливо цікава в брошурі розповідь про те, що того ж року кримська орда рушила в похід на Львів, але руська шляхта і козацькі загони дали їй рішучу відсіч і змусили відійти до Оринина. "Тоді козаки із шляхтою Русі, дуже розгнівавшись на татар, вирішили піти на їхню країну, щоб сповна помститися за завдану ними шкоду. Вони перейшли ріку Тірас (Дністер) і знайшли там багато татар, які намагалися чинити їм опір, але всі були перебиті; потім вони обрали шлях на Кафу, яка називалася колись Феодосією, не минаючи в дорозі нікого, хто їм зустрічався, все віддаючи вогню й мечу" (там само, с. 14). Все це реальні історичні події, які підтверджуються й іншими джерелами. Про це ж, але в дещо іншому освітленні і з іншими акцентами, розповідається і в німецькому "летючому листку", що з'явився того ж 1590 р., а також у чеському "летючому листку" (див. 631, с. 35-36).

На завершення автор французької брошури розповів про занепокоєння Туреччини діями козаків, про її вимоги до польського уряду, щоб він не допускав козацьких нападів на землі й кораблі султана, і навів документ такого змісту, лист акерманського паші до канцлера Замойського (280, с. 18-19). Загалом же дана пам'ятка, разом з іншими, засвідчує той факт, що під кінець XVI ст. головна роль в обороні українських земель і всього королівства від татар і турків переходить до козаків, і усвідомлення цього факту починає прокладати дорогу також у Західній Європі. Ця ж думка пробивається і серед правлячих кіл Речі Посполитої, про що, приміром, свідчать сеймові дебати 1590 року, передані в хроніці М. Бєльського. Скаржилися на те, що "тяжко з козаками, а без них теж трудно. (...) Згадували, що Баторій думав над тим, щоб винищити їх до останку, але козаки низові почали тікати в московські краї, на Дон, і се його настрашило, бо в такім разі стали б вони ще небезпечніші, і тому, мабуть, він дав їм спокій. Кінець-кінцем дебати сходилися на тім, що без козаків було б іще гірше —Україна була б іще більше безборонною перед татарами і турками" (цит. за: 504, VII, с. 173).

Слід ще зазначити, що вже в цей час у Європі козаків усвідомлюють як утворення пограниччя з турецько-татарським світом і порівнюють їх у цьому плані з хорватськими й угорськими ускоками. Таке порівняння, зокрема, знаходимо в реляції венеційського посла в Польщі П'єтро Дуодо за 1592 рік. У ній він так характеризує козаків: "Між цими двома ріками (Дністром і Дніпром. — Д. Н.) живуть козаки, люди хоробрі найвищою мірою (gente valorosissima), чисельністю від дванадцяти до п'ятнадцяти тисяч чоловік; вони є мішаниною поляків, литовців, молдаван, волохів, італійців та людей інших націй. За способом життя вони схожі на ускоків, живуть з військової здобичі, особливо великі походи роблять на татар і часто відбивають їхні напади, не дозволяючи їм проникати до Польщі; воюють вони й проти турків з дедалі більшим успіхом" (38, с. 7). Неважко помітити, що ця характеристика більше підходить до запорозьких козаків — у визначенні чисельності, способу життя тощо, — ніж до українських козаків загалом. Може здивувати те, що серед народностей, з яких складалося козацтво, Дуодо не називає русів (українців). Причина тут проста, і полягає вона в тому, що він у своїх визначеннях дотримувався не етнічного, а державного критерію, і все населення Польського королівства назване у нього поляками, а населення Великого князівства литовського — литовцями.

Цікавий такий факт: наприкінці XVI ст. з Балканського півострова проникає на Захід думка, що крах Османської імперії настане тоді, коли на Балканах з'явиться військо з одновірної православної Русі, і ця поява викличе загальне повстання православного християнського населення проти турецького гніту. Згадуваний Ґамберіні зі слів гетьмана Орішовського заявляв сенату Венеції: при першій же появі козацького війська волохи й молдавани, серби й болгари, яким більше не під силу терпіти турецьке ярмо, піднімуть повстання і приєднаються до козаків (60, с. 9). Про ці ж настрої балканських слов'ян повідомляв відомого полководця, Хуана Австрійського, переможця в битві при Лепанто, його емісар у Туреччині Д. Соранцо (974, III, с. 222-229). Аналогічні враження виніс із мандрів по Балканах єпископ П. Чедуліні, про що він доповідав папі Климентові VIII (909, II, с. 335). Відгомін зазначеної думки знаходимо і в пам'ятці дещо пізнішого часу, а саме в знаменитих "Подорожах" П'єтро делла Валле, який приписав козакам провіденціальну віру в те, що вони візьмуть Константинополь і зруйнують Турецьку імперію (414, II, с. 258-259). І слід сказати, що ці гадки виникли не безпідставно: справді, серед південних слов'ян у кінці XVI ст. поширилися сподівання, що визволення прийде до них з одновірної Русі, і, як справедливо наголошував російський історик В. В. Макушев, цю надію подали їм українські козаки: "Якщо наші одноплемінники й одновірці, — писав він, — у XVI ст. сподівалися звільнитися від турецького іга при нашій допомозі, то за таке їх довір'я ми зобов'язані головним чином козакам, які безперервно воювали з турками "во славу Божу і на вічну пам'ять козацького імені" (60, с. 7).

Під кінець XVI ст. західноєвропейські держави починають вбачати в запорозьких козаках серйозну військову силу і роблять спроби встановити з ними зв'язки й залучити їх до антитурецьких коаліцій. Найраніше цей курс почав намічатися у Венеції, але перші кроки в цьому напрямі в 1593-1594 рр. були зроблені Австрією і папським Римом. Після підписання у 1590 р. миру з Персією турки почали активно готуватися до вторгнення в Австрію. Не маючи достатніх сил для відсічі завойовникам, імперія Габсбурґів вдалася до гарячкових пошуків союзників, але в Західній Європі склалася на той час така політична ситуація, що там на серйозну допомогу розраховувати не доводилося. Єдиним виходом для Австрії лишилося створення коаліції східноєвропейських країн, до якої мали ввійти Польща, Росія, придунайські князівства й українські козаки. Проте ні Польща, ні Росія не виявляли серйозних намірів встрявати у війну з турками, а що стосується козаків, то Австрія спершу не наважувалася вступати з ними в прямі стосунки, остерігаючись дратувати польський уряд. Але в цей час австрійським послам у Польщі й Москві було доручено збирати інформацію про козаків і готувати ґрунт для прямих контактів з ними. Звідси поява деяких відомостей про запорозьких козаків у нотатках Н. Варкочі, австрійського посла до московського царя у 1593 р. (74).

Хоч Польща й не збиралася міняти свого нетерпимого ставлення до безпосередніх контактів Австрії з козаками, Рудольф II у лютому 1594 р. направив до Січі посольство Еріха Ляссоти, мета якого полягала в тому, щоб спонукати козаків вторгнутися в межі Османської імперії й Кримського ханства і не допустити походу татарської орди на Угорщину. Посольство Ляссоти було першим офіційним контактом Австрії з запорозькими козаками як суверенною силою, в обхід польського уряду. На Січі Ляссота вів тривалі переговори з козаками, які в принципі згоджувалися виступити проти турків, але разом з тим висунули ряд вимог до австрійського імператора. Ці документи, що зберігалися в Герндорфській бібліотеці М. Бауцена, навів П. О. Куліш у своїй "Истории воссоединения Руси" (586, II, с. 70-81).

Наслідком цієї дипломатичної місії був "Щоденник" Ляссоти — перші за часом, місцями ґрунтовні й колоритні замальовки з життя України й запорозьких козаків наприкінці XVI ст. Писаний на жарґоні з німецьких, латинських і слов'янських слів, який, очевидно, був тоді в домашньому вжитку серед сілезького шляхетства, щоденник Ляссоти для друку не призначався: це був, сказати б, "інтимний документ", відшуканий у середині XIX ст. і опублікований Р. Шотгіном (284). Але саме в цьому й полягають його безсумнівні переваги, його повна достовірність і точність, не викривлена будь-яким розрахунком, будь-якою тенденцією. В своєму щоденнику Ляссота немовби вихоплює окремі "кадри" з життя тогочасної України, передусім запорозьких козаків, і передає їх із безсторонністю й фраґментарністю своєрідного "кінооб'єктива". Ґрунтувався Ляссота передусім на власних враженнях, а також на відомостях, почерпнутих у козаків і різних осіб, з якими він мав контакти під час виконання дипломатичної місії.

Оскільки ця пам'ятка давно вже ввійшла у нас в науковий і літературний обіг, не будемо давати їй всебічну характеристику, а звернемося до найбільш виразних її "кадрів", що зафіксували життя тогочасної України і, зокрема, Січі. Проїжджаючи "козацькою землею", яка починалася тоді від Случа, межі Волині й України (в історичному значенні слова), Ляссота бачив "дуже гарні великі родючі поля і ґрунти, на яких тут і там видно багато дивних малих будинків з бійницями, куди втікають селяни, коли на них раптово нападають татари, і там обороняються; тому кожен селянин, ідучи в поле, вішає на плече рушницю, а до боку шаблю чи тесак; татари нападають дуже часто, і спокою від них майже ніколи немає" (59, с. 99). Дуже характерний штрих із життя тогочасної України, який промовисто, в концентрованій формі передає своєрідний напіввійськовий уклад "пограниччя", його специфічний колорит.

По дорозі на Січ Ляссота побував у Києві і описав його як очевидець. Цей опис істотно розбігається з тими літературними ремінісценціями про давньоруську столицю як "нову Трою" в ренесансних джерелах, про які згадувалося вище. Ляссота також багато розповідає про руїни давнього Києва, але й сучасний Київ аж ніяк не виглядає у нього суцільним запустінням. "Київ із давніх часів, — нотує він у своєму щоденнику, — є славетною столицею й окремим князівством, що мало своїх власних князів (яких звали "царями" й "князями") з роду теперішніх великих князів руських або московських. Він дуже просторий і добре захищений, прикрашений чудовими церквами й будинками tam publicis quam privatis, що ще видно за валами, які оточували місто на горі і, як кажуть тут, простяглися на 9 миль, і за старими руїнами (там само, с. 100). В іншому місці Ляссота уточнює: "Там, де видно руїни й де колись стояло старе місто, будинків тепер або зовсім немає, або залишилося мало. Сучасне місто, побудоване на правому березі Дніпра, також досить просторе, бо майже біля кожного будинку є сад. У ньому багато руських церков, майже всі дерев'яні, лише одна на площі мурована з каменю. Є також католицьке єпископство, але кафедральний собор зовсім поганий, збудований з дерева" (там само, с. 101). Цікаві останні свідчення Ляссоти, які говорять про те, що тогочасний Київ лишався суто руським, тобто українським містом, на якому ще майже не позначився польсько-католицький вплив.

Особливу увагу Ляссота приділив київським храмам та історичним реліквіям, описуючи їх як пам'ятки давньоруської культури. Найбільш доскладно описав він Софійський собор і Печерський монастир, і з цих описів видно, що автор уважно знайомився з цими великими культурними пам'ятками й робив відповідні нотатки. "Особливо чудовим, — говорить Ляссота, — тут був гарний і пишний храм, званий Sancta Sophia, настільки великий і просторий, що рівного йому не може бути, збудований царем Володимиром за зразком храму святої Софії у Константинополі. Нині він стоїть utcunque, але вже валиться. Верхнє склепіння, особливо посередині, прикрашене тонкою мозаїчною роботою, підлога внизу викладена гарними кольоровими камінцями, храм угорі має ґалерею (або хори), ажурні арки якої від одної колони до другої витесані з суцільних плит голубуватого каменю" (там само, с. 100).

Ці описи Софійського храму, окремих компонентів його архітектури Ляссота переплітає з історичними відомостями та леґендами, пов'язаними зі славним минулим Києва, які він, слід гадати, почув від городян та ченців Печерського монастиря. "З верхньої ґалереї, — розповідає автор щоденника, — також ведуть круті сходи до маленької вежі, про яку кажуть, буцімто Володимир мав звичку скликати там ради, і яку звали "Володимирська гридниця". Це не домисел Ляссота, а сумлінна фіксація того, що він почув у Києві. Передає він і поетичну леґенду, пов'язану з Софійським собором і князем Володимиром, яка не збереглася в українському фольклорі; її фантастичний сюжет дуже нагадує пізніші романтичні балади. Про круглий отвір в одній із колон на ґалереї собору Ляссота розповідає: "Кажуть, що там колись містилося дзеркало, в якому за допомогою мистецтва магії можна було побачити все, що замислиш, навіть за кілька сотень миль. Але якось один київський князь вирушив у похід і довго не повертався, його дружина, скучивши за своїм паном, скористалася з дзеркала і щодня дивилася в нього, щоб побачити, що робить її чоловік і як йому ведеться. Але якось, побачивши, що він кохається з полонянкою, вона так розсердилася, що розбила дзеркало" (там само). Сам Ляссота, який був високоосвіченою людиною (він навчався в Ляйпціґському й Падуанському університетах), до цієї розповіді поставився скептично, про що недвозначно свідчить латинський вислів, яким він її закінчив: "Sit fidem penes authorem" ("повіримо авторові").

Про те, як тісно в розповіді Ляссота поєднувалися достовірність і леґенди, свідчать і такі пасажі з його щоденника. Він точно описує гробницю Ярослава Мудрого в її тодішньому стані: "В іншій каплиці лежить у гарній труні з білого алебастру князь Ярослав, син Володимира, разом із своєю дружиною. Гробниця заввишки в людський зріст і ще не пошкоджена, настільки міцно була зроблена" (там само, с. 100-101). І тут же Ляссота додає: "Ще в іншій каплиці біля собору була гробниця Іллі Муромця, славетного героя, або, як його називають, богатиря, про якого оповідають багато леґенд. Гробниця тепер уже зруйнована, але в тій же каплиці ще також зберігся гробівець його товариша" (там само, с. 101). Цей додаток особливо цінний як свідчення того, що наприкінці XVI ст. билини ще жили на Україні і, зокрема, в Києві, що тут билинні герої і насамперед Ілля Муромець були тоді настільки відомі й шановані, що народна леґенда вмістила гробницю цього билинного героя в храмі Софії, по сусідству з гробницею Ярослава Мудрого. В східнослов'янському світі Ляссота не виїжджав за межі України і, отже, весь цей специфічний матеріал він міг почерпнути лише на її території, насамперед у Києві. Причетність якихось письмових джерел до цієї справи більш ніж сумнівна, все це автор щоденника, вихідець із Сілезії, що знав слов'янські мови, міг почути лише з вуст українських городян, козаків або ченців.

Досить докладно описав також Ляссота у своєму щоденнику Печерський монастир, і передусім печери з мощами святих. Стисліше, але не без виразності розповідається в нього про такі видатні пам'ятки старокиївської архітектури, як Золоті ворота й Михайлівський собор: "Ще можна побачити руїни гарних воріт, які ще й нині правлять за ворота. Деякі кажуть, що вони називалися Золотими, а інші — що Залізними. Це була гарна й показна споруда, про що свідчать залишки, які ще збереглися. З інших старих будівель не залишилося нічого, крім церкви святого Михайла, що також стоїть на узгір'ї. Це гарна будівля з круглою вежею посередині, яка має позолочений дах" (там само).

З Києва до Січі Ляссота діставався по Дніпру, але ця частина його щоденника — лише стислі фіксації пунктів пересування, переважно топографічного змісту. Докладніше й, сказати б, картинніше розповідає він лише про переправу через дніпровські пороги за допомогою козаків. Нарешті, 9 червня 1594 р. посольство прибуло до Січі, яка в той час містилася на острові Базавлуці біля Чортомлика. "Кількох найбільш знатних козаків, — розповідається в щоденнику, — було вислано нам назустріч, щоб привітати від імені всього товариства, а коли ми наблизилися до острова, загриміли постріли з важких гармат" (там само, с. 103). Але виявилося, що кошовий отаман Микошинський з частиною війська пішов у похід на татар, і Ляссота запропонував відкласти переговори до його повернення, з чим козаки погодилися. Вони поселили послів у своїх "житлах, які вони звичайно називають кошами, зроблених з хмизу й накритих від дощу кінськими шкурами" (там само).

На Січі Ляссота провів близько місяця (в зворотну дорогу посольство вирушило на початку липня), що дало йому змогу досить ґрунтовно ознайомитися з козацькою республікою і згодом описати її. Найдокладніше він розповідає про демократичний суспільно-політичний устрій Запорозької Січі та її військову організацію, цікаві також окремі замальовки способу життя й звичаїв запорожців, зроблені рукою спостережливого очевидця. Розповідаючи про те, як козаки обговорювали пропозиції австрійського імператора й приймали рішення, Ляссота конкретно й детально зафіксував, сказати б, весь хід роботи козацької ради, процес ухвалення рішень на ній, весь її глибоко демократичний характер. Чи й варто говорити про те, яку величезну пізнавальну цінність мають ці фіксації спостережливого і об'єктивного свідка. Тож і не дивно, що до цих сторінок щоденника Ляссоти так часто зверталися історики, в тому числі й радянські, причому останні здебільшого шукали там підтвердження соціальної диференціації Запорозької Січі, її класового поділу на старшину й "сірому", розбіжності їхніх інтересів і прагнень старшини прибрати владу до своїх рук. Та при цьому В. О. Голобуцький та деякі інші автори ігнорували цілком однозначні свідчення Ляссоти про те, що якраз старшина залежала від козацької маси, що остаточне рішення ухвалювалося всією козацькою громадою, і старшина мусила цьому рішенню коритися.

Після того, розповідається в щоденнику, як старшинам передали письмові пропозиції імператора, ті "попросили нас знову відійти і прочитали переданий нами лист прилюдно, сказавши, щоб кожен, добре поміркувавши, висловив свою думку. Проте, коли на перший і другий заклик гетьмана всі промовчали, вони розділилися (як завжди, коли обговорювали щось важливе) на два кола. В одному була старшина, у другому прості люди, яких називають черню. Обговоривши все між собою, чернь ухвалила своєю звичайною акламацією податися на службу до його цісарської величності, на знак чого кидала вгору шапки, після чого побігла до другого, старшинського, кола і пригрозила, що коли хтось буде проти, вони його втоплять у воді. Але старшина відразу погодилась, бо не могла противитися черні (яка є сильніша, могутніша й згуртованіша і в гніві не терпить ніяких заперечень), лише хотіла обговорити наші умови" (там само, с. 104).

Зазначу побіжно, що в монографії Голобуцького "Запорожское казачество" автор, звертаючись до щоденника Ляссоти, ці свідчення пропускає, а натомість, всупереч текстові джерела, твердить, нібито козацьке коло відхилило пропозицію австрійського імператора і чернь погрожувала старшинам розправою, оскільки та схилялася до її прийняття (495, с. 130). А це вже не що інше, як відверта фальсифікація історичного джерела.

Близьке знайомство з запорозькими козаками остаточно утвердило Ляссоту в думці про високі бойові якості цього війська, думці, яка в той час уже ширилася в Європі. Вказуючи на причини, внаслідок яких він "не хотів відмовитися зовсім від послуг козаків і вважав за потрібне утримувати їх на службі його цісарської величності", Ляссота насамперед наводить такі: "По-перше, я гадав, що ця війна з турками триватиме не рік чи два, тому не вважав за слушне втрачати таких хоробрих і відчайдушних людей, які з молодих років вправляються у військовому мистецтві і добре знають цього ворога, тобто турків і татар (з якими вони майже щодня стикаються). По-друге, це військо утримати легше, ніж військо іншої нації, бо на їхніх начальників не треба витрачати особливих коштів (котрі звичайно становлять значну суму). Крім того, вони мають власну зброю й боєприпаси, до яких не треба замовляти й утримувати спеціально гармашів, бо багато хто з них сам уміє з ними обходитится" (59, с. 106-107).

Далі Ляссота вказує на політичні причини, які спонукали його домагатися виступу запорозьких козаків на боці Австрії у війні з турками. Цей виступ мав позитивно вплинути на позицію великого князя московського, який прихильно ставився до того, щоб запорожці підтримали австрійського імператора, і сам обіцяв поміч. Важливо було йому також протидіяти Замойському, канцлерові Польського королівства, який був прихильником збереження миру з Туреччиною і намагався утримати запорожців від участі у війні, "оскільки я побачив і дізнався, — пише Ляссота, —частково з небезпекою для життя, що канцлерові дуже не подобаються ці трактати з козаками, я тим більше вважав за потрібне продовжити їх, бо якби він зробив їх (козаків. — Д.Н.) залежними від себе, це давало б йому можливість розширити й зміцнити свою шкідливу діяльність..." (там само, с. 107). І, нарешті, Ляссота посилається на те, що перед лицем важливих змін, які очікувалися в Польщі (мається на увазі намір Сигізмунда III зректися трону), він "вважав украй необхідним мати друзями людей, на котрих звертає увагу не лише Україна (Волинь і Поділля, де вони мають велику підтримку), а й уся Польща" (там само).

Десь через десять років після Ляссоти, на початку XVII ст., Україною проїздив Джон Сміт, мандрівник, громадсько-релігійний діяч і літератор, який належить до найцікавіших постатей англійської і американської історії того часу. В молодості він був вояком і брав участь у різних війнах, що точилися на терені Європи. Як вояк-найманець 1602 р. він служив у війську австрійського ерцгерцога Фердинанда, який разом з трансільванським князем Сиґізмундом Баторієм виступив на підтримку Міхая Хороброго, господаря Волощини, в його війні з турками. У битві під Ротентоном союзники зазнали жорстокої поразки, і поранений Сміт потрапив у полон. Спершу він був слугою наложниці одного паші в Адріанополі, а потім його відправили до Кримського ханства, тієї його частини, що розташовувалася між рікою Кубань і Азовським морем (у Сміта вона називається Камбією). Забивши до смерті свого нового хазяїна, Сміт втікає до донських козаків, а звідти через Україну добирається до Трансільванії і, побувавши ще в Африці, повертається на батьківщину.

Новий етап у житті Сміта, яким він і входить в історію, розпочинається 1607 р., коли він вирушає в Північну Америку і засновує там англійську колонію Вірґінію. Він належить до уславлених "батьків-піліґрімів" (Pilgrim Fathers), "батьків американської нації". На новій землі Сміт розвинув гарячкову діяльність, у тому числі літературну, і виступив зачинателем американської літератури. В своїх творах ("Правдива розповідь про достопам'ятні події у Віргінії" (1608 р.), "Опис Нової Англії" (1616 р.), "Подорож до Нової Англії" (1620 р.) та ін.) він лаконічно й діловито, без тропів і риторичних оздоб мови, розповів про життя і побут перших поселенців та індіанців, виступив також першим американським істориком ("Загальна історія Вірґінії, Нової Англії і островів Сомерса", 1624 р.). В останні роки життя ним були написані спогади "Достовірні записки про подорожі й пригоди капітана Джона Сміта", в яких він, говорячи про себе в третій особі, розповів про своє бурхливе, багате на пригоди й події життя. Цей його твір неодноразово перевидавався в Англії і США, у тому числі в XX ст. (388).

Для нас особливий інтерес становлять розділи спогадів, де йдеться про участь автора у війнах з турками й татарами, про його перебування в татарському полоні й про мандри українськими землями після втечі з полону; нещодавно ці розділи опубліковані в українському перекладі (97). Найбільш докладно, можна навіть сказати — всебічно, розповідає Сміт про Кримське ханство і татар, хоч, слід сказати, в описах способу життя, побуту й звичаїв татар він використав пам'ятку XIII ст., звіт В. Рубрука про посольство до Монголії у 1253-1255 рр. Незадовго перед тим твір Рубрука з'явився в англійському перекладі в уже згадуваному збірнику Р. Гаклюйта (237), і це, очевидно, спокусило Сміта. Внаслідок цього дійсні спостереження автора спогадів поєднуються з запозиченнями із письмового джерела.

Розповідь Сміта про мандрівку українськими землями набагато стисліша, але по-своєму виразна й змістовна. Маршрут цієї мандрівки проліг від Донецького городка до Білгорода, звідти до Новгород-Сіверського і далі через Волинь і Поділля (Острог, Дубно, Кременець, Заслав) та Галичину (Галич і Коломия) до Германштадта в Трансільванії. Розповідаючи про себе в третій особі, Сміт пише: "Весь цей час він відчував зворушливу турботу людей, які його оточували, гостинність правителів міст, що давали йому все необхідне, прагнучи полегшити долю людини, яка потрапила в біду" (97, с. 185). Як і Ляссота, Сміт наголошує на небезпечності життя в українських землях, що терпіли від постійних нападів мусульманських сусідів: "Цими землями, що зазнавали постійних спустошень, можна було йти лише з караваном купців під охороною військового загону" (там само). Очевидно, маючи на увазі їхні природні багатства, Сміт зауважує: "Ці землі викликали не заздрість, а співчуття". По дорозі йому зустрічалися укріплені козацькі городки, в яких він мав змогу ознайомитися і з українськими козаками. Цікава його характеристика козацької старшини як людей освічених і вихованих: "Безперечно, козацька старшина — отамани та сотники — освічені й гарно вдягнені люди. Привертають увагу їхні коштовності, шаблі та коні й вишукані манери. Але всі вони — старшини і прості люди — страждають від частих нападів на їхні землі" (там само). Завершується характеристика старшини фразою не зовсім зрозумілою в контексті записок: їхній автор "із жалем попрощався з цими людьми, яким так бракувало царя — світоча чеснот" (там само).

На рубежі XVI-XVII ст. розділи про запорозьких козаків починають з'являтися в працях західноєвропейських істориків — як у "всесвітніх історіях", так і в працях, присвячених історії окремих держав, зокрема Османської імперії і Речі Посполитої. Приходили на Захід і латиномовні твори польських авторів, які містили розгорнуті розповіді про козаків, їхній спосіб життя і війни, їхні звичаї; деякі з цих творів мали на Заході значний успіх, як, зокрема, хроніки Л. Горецького і Я. Собєського, і досить широко використовувалися західноєвропейськими істориками й письменниками. В переважній більшості західні історики того часу виявляли прихильне ставлення до козаків упродовж їхніх безперервних війн з "невірними"; але трапляються й такі праці, де козацтво трактується в неґативному плані. До них, зокрема, належить "Всесвітня історія" (1604-1608) французького історика й політичного діяча Жака де Ту, що її заслужено відносять до визначних явищ тогочасної західноєвропейської історіографії. "Цей народ, — писав де Ту про козаків, — не має окремої держави, а живе на межі різних держав біля гирла Дніпра. Туди збираються всі волоцюги, розбійники, що є серед поляків, литовців та інших суміжних народів, люди, які не можуть залишитися вдома або яких надія на кращу долю змушує звідти піти, так усі вони збираються, щоб спустошувати навколишні землі, які через те залишаються необробленими й незаселеними" (407, V, с. 669).

Важко сказати, чим зумовлена ця характеристика козацтва, що спотворює і його походження, і його історичну роль та значення. Безперечно, тут відіграли свою роль певні польські джерела з їхнім упередженим і ворожим ставленням до козаків. Та слід брати до уваги й те, що у де Ту, ідеолога французького абсолютизму, прибічника державного порядку й дисципліни, не могла викликати симпатії волелюбна козацька стихія, пройнята духом демократизму.

По-іншому, з очевидною симпатією поставився до козаків в аналогічній праці відомий французький поет Теодор Аґріппа д'Обіньє. "Поляки, — писав він, — постійно користуються послугами войовничих людей, які живуть на кордоні з Московією і називаються козаками; в більшості своїй вони польського походження (тобто з Польського королівства. — Д. Н.); це найгрізніші на Півночі вершники, звичні карати татар і стримувати їхні напади. Без них татари були б частими гостями в Європі" (124, II, с. 778). Аґріппа д'Обіньє побачив у козаках аванпост всеєвропейського фронту боротьби з мусульманським світом, відважних "християнських лицарів", які виявляють велику хоробрість у боротьбі з "невірними". На відміну від свого сучасника й сподвижника де Ту (обидва вони належали до найближчого оточення короля Генріха IV), він правильно зрозумів і витлумачив роль козаків у стримуванні татарських нападів.

Цікаву узагальнену характеристику козаків дав також Р. Кноллез у своїй "Загальній історії турків". У притаманному англійській пізньоренесансній історіографії стилі, позначеному тяжінням до образності, перифраз, метафоричності, він писав про них: "Ті козаки — легка кіннота, яка діє головним чином на кордоні Польського королівства з татарами; це загартована й відважна порода людей, яка вважає почесним жити тільки за рахунок ворогів і яка над усе в житті цінує бойового коня й спис. Хоч турки й татари живуть у приязні з поляками й нібито хочуть миру з ними, все-таки часто у великій кількості вони вторгаються в

Подолію і Русь (Галичину. — Д. Н.), що входять до Польського королівства, і вельми спустошують їх, якщо їм вчасно не дає відсічі названа легка кіннота, яка завжди на них чатує, наче яструб на здобич" (264, с. 908).

Варто зазначити, що твір Кноллеза не був забутий в Англії у наступні століття. Так, Байрон у "Дон Жуані" відсилає до нього, поряд з пізнішою "Історією піднесення та падіння Османської імперії" Д. Кантемира (англ. вид. 1734 р.), тих читачів, які хотіли б більше дізнатися про звичаї турецького двору, зокрема про порядок успадкування султанами престолу — через вбивство своїх братів.

Як бачимо, ставлення Кноллеза до козаків цілком позитивне, якщо не захоплене, і в цьому він близький до А. д'Обіньє. І слід тут сказати, що в західних історико-літературних джерелах кінця XIX — початку XX ст. домінувала подібна козакофільська точка зору. Показова для неї характеристика запорозьких козаків у "Загальній історії турецьких війн" француза Н. де Бартенона: "Ці люди виросли в труді, як скіфи, загартовані всілякими злигоднями, як гуни, здібні до війни, як ґоти, засмаглі на сонці, як індійці, і жорстокі, як сармати. Леви в переслідуванні ворога, схожі на турків у підступності, подібні до скіфів своєю люттю, вони християни за своєю вірою" (134, II, с. 486-487). Весь цей набір порівнянь і епітетів виказує темпераментне захоплення автора козаками, яких він щедро наділяє найвищими й найгрізнішими військовими якостями, притаманними різним народам античності й раннього середньовіччя.

В той час у Західній Європі було засновано "Ліґу християнської міліції", інтернаціональну за своїм складом і характером, яка ставила своїм завданням вигнати мусульманських завойовників із Європи. Очолив цю ліґу герцоґ де Невер. Французький нащадок останньої візантійської династії Палеологів. Як відомо, гетьман Сагайдачний і Запорозьке військо вступило до цієї ліґи, причому гетьман теж обіцяв керівництву ліги підняти проти турків православно-християнське населення на Балканському півострові. Як повідомлялося недавно в одній публікації, у південнофранцузькому містечку Карпантрес, неподалік від Авіньйона, де на початку XVII ст. містився центр "Ліґи християнської міліції", знайдено рукописні матеріали про контакти керівників ліги із старшинами запорозького війська (616, с. 159).

Ці матеріали становлять великий інтерес, і бажано, щоб вони були у нас опубліковані і наведене повідомлення дістало фактичне підтвердження.

Боротьба українського народу проти турецько-татарської аґресії досягла свого апогею в першій третині XVII ст. Це був час, коли, говорячи словами старого українського літопису, "вся земля агарянська стогнала тоді від меча козацького й палала вогнем козацьким" (586, II, с. 163). Запорозькі козаки громили турків у придунайських князівствах і на Балканах, завдавали ударів по Кримському ханству й здійснювали уславлені морські походи на Анатолію, не раз загрожуючи самому Стамбулові. Це посилення боротьби українського козацтва з турками й татарами викликало помітний резонанс на Заході й знайшло відбиття в різних джерелах і пам'ятках — у реляціях дипломатів і описах мандрівників, у брошурах і "летючих листках", які заміняли тоді газети, в працях істориків і романічних життєписах козацьких ватажків, у поемах і драмах письменників.

Дещо порушуючи хронологічну послідовність, зупинимося спершу на широкому європейському резонансі Хотинської битви 1621 р. — однієї з найбільших і найважливіших за наслідками битв XVII ст. За її ходом уважно стежили в усій Європі, оскільки від її розв'язки залежала доля багатьох країн і народів. Хоч і не доведена до повного розгрому турків, ця битва була їхньою першою великою поразкою на суходолі, рівною за масштабами й значенням їхній першій поразці на морі в битві при Лепанто 1571 р. У Хотинській битві брало участь 42-тисячне військо, очолюване гетьманом Сагайдачним, і, як засвідчують численні польські, турецькі й західноєвропейські джерела, саме воно відіграло в ній вирішальну роль.

І тут варто зазначити, що й сучасні дослідники, насамперед зарубіжні, нерідко висвітлюють Хотинську війну однобічно, полишаючи в тіні або замовчуючи дійсну роль козацького війська. В цьому вони йдуть за однобічним і тенденційним трактуванням цієї війни, виробленим польською шляхетською історіографією пізнішого часу, яка ставила на меті звеличення королевича Владислава, польських воєначальників та шляхетського війська і замовчування ролі козаків та Сагайдачного. По цьому шляху пішов голландський вчений Т. Еекман, який, виступаючи на IV

Міжнародному з'їзді славістів з доповіддю "Хотинська війна в літературі", тлумачив її лише як зіткнення турецької та польської армій і обійшов участь у ній українського козацького війська (744, с. 111), за що йому справедливо дорікав В. М. Лесин (там само, с. 133). Ця вада властива й однойменній монографії голландського вченого, хоч у ній кілька разів згадується участь козаків у Хотинській війні, але не розкривається їхня справжня роль у відсічі турецькій аґресії (822). Ще виразніше ця недооцінка ролі козацького війська в названій війні проявляється в книзі радянського дослідника В. К. Зайцева "Між левом і драконом" (533).

По-іншому дивилися на Хотинську війну і на роль у ній козаків її сучасники, як у Речі Посполитій, так і в Західній Європі. Починаючи з 1621 р., про неї з'являється значна література, перекладна й ориґінальна, латиною і живими мовами. Найраніше з'явилися щоденники польських шляхтичів, учасників Хотинської війни, які розповсюджувалися в списках — Я. Собєського, С. Любомирського, П. Збігнєвського та інших. Деякі з цих щоденників були перекладені з латини на західні мови: на іспанську мову — щоденник П. Напольського, на італійську — щоденник М. Титловського (943). Анонімний щоденник боїв під Хотином, як значиться на титульній сторінці, "перекладений з польської мови на німецьку", був опублікований А. Апергером в Ауґсбурзі (про нього див.: 631, с. 38-39). Як відомо, в складі польської армії під Хотином було близько шести з половиною тисяч німецьких найманців, які нерідко виступали згодом інформаторами або авторами "летючих листків", брошур і щоденників. Серед цих матеріалів виділяється анонімний щоденник, що належить офіцерові одного з німецьких полків під Хотином, очевидцеві й учаснику цієї епохальної битви. Авторові цієї пам'ятки, що з'явилася друком 1622 р. під назвою "Вісті з Волощини", притаманне наголошення участі й ролі німецьких найманців у Хотинській битві й досить скептичне ставлення до польського війська та його бойових якостей, але цього ставлення він не поширює на козаків, котрих характеризує як "стійких і мужніх вояків" (514, с. 39).

Через певний час почали з'являтися писані латинською мовою польські хроніки, повністю чи частково присвячені Хотинській війні; вони проникали також у Західну Європу й знаходили там своїх читачів. Це, зокрема, хроніка Й. І. Петриція "Rerum in Polonia ас proecipue belli cum Osmano Turcurum Imperatore..." (Краків, 1637 р.), В. Вассенберґа "Gesta gloriosissimi ас irwctissimi Vladislai IV..." (Данціґ, 1643 р.; тут про Хотинську війну — кн. I, розд. 2), С. Кобержицького "Historia Vadislai Poloniae et Sweciae principis..." (Данціґ, 1655 р.; тут про Хотинську війну — част. IX і X). Також Я. Собєський, автор найґрунтовнішого і найцікавішого щоденника про Хотинську битву (який був виданий у польському перекладі В. Сирокомлі в 1854 р.), незадовго до смерті переробив його відповідно до канонів тогочасної історіографії і видав 1646 року ("Commentariorum Chotinensis belli...", Данціґ), — тому що ця подія, як він писав, "заслуговує на те, щоб про неї знали у віддалених країнах і щоб пам'ять про неї збереглась у віддалених нащадків" (65, II, с. 75).

Слід вказати й на те, що Хотинська війна знайшла відгомін у тогочасній поетичній творчості, польській і південнослов'янській. В Польщі з'явилися поеми "Савроматські корогви у Волохах" (1621 р.) М. Пашковського, "Хотинська битва" (1622 р.) Я. Бояновського, "Пам'ятка турецької війни 1621 року" (1623 р.) Б. Зиморовича, "Кривавий Марс сарматського народу" (1628 р.) Я. Жабчиця (П. Напольського), "Щоденник експедиції, спрямованої проти Османа" (1640 р.) Я. Рудоміна (під псевдонімом Ф. Варзихтіґа). Про Хотинську війну йдеться у двох поемах С. Твардовського — в "Посольстві Кристофа Збаразького до турецького султана" (1639 р.) і в поемі "Владислав IV" (1650 р.), яка була уславленням померлого короля. Серед цих поем, що являють собою нехитрі віршовані хроніки, виділяється за своїм рівнем поема В. Потоцького "Хотинська війна" (1670 р.), яка з'явилася найпізніше. Найзначнішим поетичним відгуком на Хотинську війну за межами Речі Посполитої була відома поема І. Ґундулича "Осман", над якою автор працював з часу цієї війни до кінця свого життя (1621-1638 рр.). Ще одним південнослов'янським відгуком була драма далматинського єзуїта І. Т. Мрнавича "Османщиця" (1631 р.), в якій, щоправда, на першому плані драматичні події, що розігралися після повернення Османа III в Стамбул, його вбивство, але в другій сцені першого акту маємо докладну розповідь про поразку турків під Хотином.

Помітний відгомін Хотинської війни знаходимо і в тогочасних західноєвропейських країнах. Нищівна відсіч "непереможним туркам", ця, сказати б, ґрандіозна сенсація початку XVII ст. викликала брошури й "летючі листки", в яких неодмінно зазначалася велика роль козаків у здобутті перемоги (див. 638, № 6). Звичайно, ці своєрідні періодичні видання того часу не можна розглядати як достовірні джерела вивчення самої Хотинської битви, але в плані вивчення її резонансу в Західній Європі вони становлять безперечний інтерес. Написані по гарячих слідах великої історичної події, часто на основі усних розповідей і чуток, вони давали їй довільне й гіперболізоване висвітлення, але саме спрямування їхніх перебільшень і домислів досить симптоматичне. Наприклад, в одній французькій брошурі 1621 р. говорилося, що козаки атакували 150-тисячну армію турків і знищили сорок тисяч "невірних" (281).

Більшу цінність для вивчення резонансу Хотинської битви мають праці тогочасних західних істориків, які засновувалися на достовірних фактах і відбивали разом з тим узагальнене її сприймання та осмислення в Західній Європі. Особливо цікава в цьому плані "Загальна історія турків" Мішеля Бодьє, відомого в ті часи французького історика і вченого-орієнталіста, в третьому доповненому виданні якої Хотинській битві відведено окремий розділ (135). В цілому Хотинська битва висвітлена в цій книзі досить точно, допущені в ній хіба що зміщення окремих подій у часі і неточні визначення чисельності військ обох сторін. Важливо вказати, що автор, описуючи хід битви, в центрі уваги весь час тримає козаків, а про дії польсько-шляхетських військ розповідає епізодично. А це говорить про те, що саме в козаках він вбачав основну силу, яка протистояла туркам, і цей його підхід не суперечить історичній дійсності. Як відомо, султан Осман ПІ вважав козаків основною силою у ворожому таборі і відразу ж саме на них спрямував основні удари своєї величезної армії. Проте козаки їх стійко витримали, завдавши ворогові великих втрат і похитнувши його впевненість у своїх силах. Коли ж 5 вересня турки перенесли удар на поляків, козаки прийшли їм на допомогу, і цей наступ турків було відбито, а 9 вересня козаки ввірвалися в турецький табір, викликавши в ньому паніку, і якби польський гетьман Хоткевич не відмовився кинути в бій свої війська, турки не уникнули б розгрому.

Таким був загальний перебіг першого, основного етапу Хотинської битви, і не так далеко розходиться з цією моделлю текст Бодьє: "6 вересня, — пише він, — султан з гарматами атакував козаків, ті ж, підтримані німецькими мушкетерами, вступили в бій з такою рішучістю й відвагою, що відкинули турків і завдали їм великих втрат. Роздратований цими втратами, Осман вирішив назавтра вдруге атакувати козаків і зломити їх. Козаки вчинили туркам не менш рішучий і ще сильніший опір, тому що їм на допомогу прийшли поляки, і змусили ворогів відступити, знищивши їх ще більше, ніж це було напередодні. Султан спалахнув таким гнівом, що, подвоївши сили, втретє кинув їх на козаків; але тим самим він лише подвоїв свої втрати, його людей загинуло стільки, що все поле було вкрите трупами, два його паші потрапили в полон, були захоплені дві турецькі гармати, а інші заклепані. Козаки з такою сміливістю переслідували турків, змітаючи все на своєму шляху, що прорвалися майже до наметів і павільйонів султана. В цій битві вони розгромили б турецьку армію, якби принц (тобто майбутній король Владислав IV. — Д. Н.) і польський генерал (тобто гетьман Хоткевич. — Д. Н.) не наказали їм відійти, а приєдналися до них" (там само, с. 870-871).

У цьому описі конкретних подій битви Бодьє припустився численних помилок і неточностей: перший наступ на козаків турки повели не шостого, а третього вересня; третій удар вони спрямували не на козацький, а на польський табір, але дійсно відбили його успішно передусім козаки й польська "челядь"; велика паніка в турецькому таборі піднялася не під час контратаки козаків і поляків, а ввечері 9 вересня, коли козаки його несподівано атакували і т. д. Проте всі ці помилки й неточності не приводять Бодьє до радикального розходження з історичною дійсністю, зокрема в принципово важливому питанні про роль козацького війська у відсічі туркам під Хотином, у провалі походу Османа III в Україну й Польщу, який мав призвести до їх розгрому й завоювання.

Аналогічне висвітлення давалося Хотинській битві і в інших західних пам'ятках XVII ст. (див.: 791, с. 16-17). На вирішальну роль козацького війська під Хотином вказував Ж. де Лабурер у своєму "Трактаті про Польське королівство", написаному з приводу одруження Владислава IV з принцесою Марією-Луїзою Ґонзаґа (275, с. 194-197). В плані, близькому до опису Бодьє, трактував її англієць П. Рікоут у знаменитій свого часу "Турецькій історії" (375), яка витримала шість англійських видань і була перекладена кількома мовами, в тому числі й польською (1678 р.) і російською (1771 р.). Цікаво вказати й на те, що великий німецький вчений і філософ Ґ. В. Лейбніц, висуваючи в політичному трактаті "Про єгипетський похід короля Франції" (1672 р.) план розгрому турків об'єднаними силами Європи на чолі з французьким королем, значну увагу приділив українським козакам, які, за його словами, "у битві під Хотином перемогли турків, але тепер за головного ворога мають поляків" (цит. за: 787, с. 22). А це, зрештою, — означає, що в Європі впродовж XVII ст. пам'ятали про вирішальну роль українських козаків в епохальній битві, яка мала важливе значення для всього континенту.

Найбільшого розмаху козацькі війни з турками й татарами досягли в 10-20-х рр. XVII ст., викликаючи широкий відгомін у різних країнах Європи. Із тогочасних західноєвропейських джерел напрошується висновок, що десь у період з 1608 по 1624 рік запорозькі козаки, нерідко підтримувані донськими козаками, майже повністю панували на Чорному морі, наводячи страх на прибережні міста й провінції Османської імперії. Справа дійшла навіть до того, що причорноморські міста Анатолії та Балкан звернулися до султана з петицією, в якій заявили: якщо він не захистить їх від козаків, то вони визнають їхню владу (586, II, с. 214). 1604 року запорожці зробили похід на анатолійське узбережжя Туреччини, а через рік захопили Варну — в той час одну з головних турецьких фортець на Чорному морі. У 1608 році вони зруйнували фортецю Перекоп, через два роки напали на турецькі придунайські фортеці Акерман, Килію та Ізмаїл. У 1614 році запорожці атакували Трапезунд і захопили Синоп, а через рік з'явилися під турецькою столицею і спалили її портові причали на очах у султана та його двору. Ще через рік гетьман Сагайдачний здійснив зухвалий похід на Кафу, центр торгівлі невільниками в Криму, і визволив їх у великій кількості. В 1618 році султан скликав спеціальну нараду, на якій обговорювалися заходи оборони від козаків, причому на цю нараду були запрошені посли Венеційської республіки, Франції, Англії та інших європейських держав (41, УІП, с. 193). Венеційський посол X. Вальєр доповідав у цей час, що "турки доведені до краю нападами козаків, які стали для них надто болючими", і тепер вони готуються до великої війни з Польським королівством, головна мета якої — "знищити козацькі гнізда" (365, с. 283-284). Це була підготовка до Хотинської війни, яка для турків безславно завершилася. Інший венеційський посол у Стамбулі С. Контаріні свою розповідь про козацькі походи на Туреччину завершив таким цікавим висновком: "І недалеко вже той день, коли всюди будуть поважати країну і хоробрість цього народу", тобто козаків (там само, с. 315).

Необхідно тут нагадати, що козацькі війни з турками й татарами мали значення для пробудження національної самосвідомості українського народу та розвитку тогочасної української літератури. Як писав І. Я. Франко, "почуття народної самосвідомості сильно пробуджувалося в широких народних масах, головним чином під впливом частих героїчних козацьких походів у Крим, Малу Азію, Варну, Стамбул з метою боротьби з турками й татарами і звільнення християнських полонених, під впливом таких героїчних справ, як Хотинська війна 1621 р." (828, с. 714-715). Тема боротьби козацтва з турецько-татарськими нападниками рікою ринула в українську народну творчість, зокрема в думи та історичні пісні, й посіла в них помітне місце. Входить вона і в писемну літературу, де першим за часом твором, у якому славиться героїчна боротьба козацтва з турецько-татарською аґресією, стали "Вірші на жалосний погреб Сагайдачного" Касіяна Саковича.

Війни козаків з турками й татарами значний резонанс викликали у слов'янських країнах, що знаходило прояв і в тогочасних слов'янських літературах. Так, про ці війни не раз пише згадуваний вище хорватський (дубровницький) поет Іван Ґундулич у своїй поемі "Осман", сюжетну основу якої становить Хотинська війна та вбивство султана Османа III після цієї війни. Говориться в поемі й про згадуване взяття козаками Варни:


... а Козаци, срнућ хрли стариіех штета у зaмjeny,

пожегли су и потрли, паче смакли Варно у плиjену.

Нове распе стара града мимоходећ паша жали

и npoћ вољи своjoj тада 6ojниjex Козак воjске хвали. (35, с. 98-99)


Пізніше польський бароковий поет С. Твардовський у поемі "Внутрішня війна" називав запорозьких козаків "найстрашнішим бичем для турків" і говорив про те, що вони робили свої походи на тисячі миль в Азію, "спалили Трапезунд, Синоп зруйнували, і під Константинополь підходили не раз" (цит. за: 616, с. 139).

Але нас цікавить передусім резонанс козацьких війн з турками й татарами в Західній Європі, її відображення в тогочасній західноєвропейській літературі й історіографії. Оскільки ця тема докладно висвітлювалася в моїй попередній книзі (641), тут я обмежусь більш стислим її викладом.

Активний інтерес до запорозьких козаків та їхнього військового мистецтва виявляв Ф. де Ґарле барон Сезі, французький посол у Стамбулі в 10-20-х рр. XVII ст. Не обмежуючись реляціями для королівського уряду, він у 1620 році опублікував окремою брошурою "Лист до друга", в якому із захопленням описав козацькі походи проти турків (див. передрук цього листа у виданні XIX ст.: 401). Вважаючи козаків окремим народом, барон Сезі заявляв, що вони "заселяють країну, найродючішу в цілому світі", але їм немає життя від хижих мусульманських сусідів, від турків і татар. "Однак козаки, — продовжував Сезі, — навчилися давати їм відсіч і захищатися від їхніх нападів. Більше того, серед незліченної кількості прикладів винахідливості у веденні війни й захисті від атак ворога я не знаходжу більш чудових, більш гідних подиву і захоплення, ніж ті, про які обіцяю вам розповісти" (401, II, с. 352-353). І де Сезі описав у своєму "Листі до друга" морські походи козаків, взяття Варни, яке викликало значний розголос в Європі, вміння козаків уникнути погоні великих сил ворога під час повернення з походів. Завершив він свою розповідь такими словами: "Ці люди впевнено почувають себе на суходолі, у воді і в повітрі, скрізь вміють дати собі раду і взяти гору в усіх стихіях" (там само, с. 353). До цього ще слід додати, що в 1621 р., доповідаючи своєму урядові про Хотинську битву, де Сезі зазначав, що основний її тягар винесли козаки, виявивши на полі бою велику мужність і стійкість (уривки з цієї реляції див.: 2). В цілому ж цей французький дипломат дотримувався думки, що для Європи було б краще, якби козаки воювали не з поляками, а з турками, сковуючи їхні основні сили на Чорному морі. "Коли розділяти між козаками якихось 50 тисяч екю щорічно, — писав він, — то можна змусити турків зосередити головну силу на Чорному морі для охорони входу до каналу (Босфору. — Д. Н.)" (цит. за: 579, с. 79).

Не меншу увагу приділяв козакам Томас Ро, англійський посол у Стамбулі в 1621-1628 рр. Його реляції відзначаються суворою стриманістю, відсутністю емоційних оцінок, скупістю узагальнень, зате їм властива висока фактографічна точність. Вони давно вже ввійшли в науковий обіг: першим їх широко використав П. Рікоут у своїй "Турецькій історії" для висвітлення відповідного її періоду (375, II, с. 963 і далі), у 1740 році вони вийшли в Лондоні окремим виданням (332), матеріали з цих донесень, що стосуються козаків, включив Ю. У. Нємцевич до свого відомого збірника (335, V), у XIX ст. до них не раз зверталися вітчизняні й зарубіжні історики. Тому немає потреби їх переповідати, і я обмежусь тим, що наведу найбільш цікаві моменти з реляцій Томаса Ро. Після кількох стислих повідомлень про козацькі походи на турецькі володіння в 1622-1623 рр. Ро доповідав у Лондон 30 червня 1623 р.: "Козаки для них (турків. — Д. Н.) небезпечніші за наймогутніших ворогів, тому що вони перешкоджають завезенню провіанту в Константинополь" (там само, с. 435). Докладно описав англійський посол напад козаків на Стамбул 9 червня 1624 року, завершивши його таким цікавим висновком: "Цілий день до заходу сонця сміливо стояли вони і загрожували великій, але стривоженій столиці світу і всій її могутності; нарешті, зі своєю здобиччю, з розгорнутими прапорами, козаки відійшли, правда, без перемоги, але й без відсічі турків. Ця не така вже й значна обставина, ця дерзновенна акція розкрили дивовижну істину про цю велику державу — що вона, здаючись такою грізною й могутньою, насправді слабка й беззахисна" (там само, с. 70). Через кілька днів Ро повідомляв, що козаки знову напали на Стамбул і громили його околиці (там само, с. 71). А в травні 1626 року він дав таку цікаву інформацію про ситуацію в турецькій столиці, викликану козацькими нападами: "Вони (козаки. — Д. Н.) загрожують вступити в бій з усім турецьким флотом і дали клятву, що візьмуть корабель адмірала. Всі міста й села на Босфорі до самого Константинополя охоплені величезним страхом, тим більше що існує пророкування, нібито турецька держава буде знищена північним народом" (там само, с. 72).

Слід сказати, що Томас Ро не тільки інформував свій уряд про походи козаків на Туреччину. Пересвідчившись, що козаки становлять значну військову силу, він уважно вивчав становище в Україні і виношував плани їх використання в інтересах Англії в тій політичній ситуації, що склалася в Європі в 20-х рр. XVII ст., тобто в боротьбі протестантського і католицького таборів, як силу антикатолицьку, спроможну серйозно послабити Річ Посполиту, "східний бастіон" католицизму.

Ці події 20-х рр. XVII ст. знайшли також цікаве відображення в "Описі Чорного моря й Татарії" Е. Дортеллі д'Асколі, італійського місіонера в Кримському ханстві. Опис був складений в 1634 р. на основі особистих вражень і спостережень автора, зібраних за його десятирічне перебування в Криму. Вперше його оригінал був опублікований М. Дашкевичем у "Чтениях в историческом обществе Нестора Летописца" (203), а його російський переклад M. Пименова з коментарем А. Бертьє-Деляґарда — в "Записках импер. Одесского общества истории и древностей" (43). "Якщо Чорне море, — писав д'Асколі, — було таким (тобто "чорним", злим. — Д. Н.) і в давні віки, то в наш час воно найчорніше й найстрашніше через численні чайки (saiche), на яких кожного літа (козаки) спустошують море і землю" (203, с. 5). Отже, таку славу у татар і турків, каже автор опису, воно здобуло нині через козаків і їхні спустошливі напади. Пояснюючи, хто такі козаки, Дортеллі д'Асколі пише, що живуть вони "на крайніх межах Русі, на островах ріки Дніпро, яка по-турецьки називається Оса; це русичі (rossi), яких по-іншому називають козаками" (там само).

Спершу козаки, розповідає Дортеллі д'Асколі, помщаючись татарам, час від часу робили свої походи, нападаючи на невеликі кораблі. З кожним роком ці походи ставали масштабнішими й грізнішими, і тепер "козаки стали такими відважними, що не тільки за рівних сил, а й з двадцятьма чайками не бояться тридцяти ґалер падишаха, як це видно щороку на ділі" (там само). Особливо цікава розповідь д'Асколі про те, що "десять років тому (тобто 1624 року. — Д. Н.) козаки вийшли в море на трьохстах чайках і вступили в бій з усім флотом султана. За словами всіх, хто там був, якби в той день була тиха погода, жодна ґалера не повернулася б, тому що козаки вже заволоділи капітанською рубкою адміральського корабля; але знялася справжня буря, галери змогли рушити на ворога й потопити кілька чайок" (там само, с. 5-6). Отже, йдеться про велику морську битву, зафіксовану також турецькими джерелами, але майже зовсім не відому в нашій історіографії. Підсумовуючи свою розповідь про походи козаків, д'Асколі писав: "Не тільки в Татарії і на Чорному морі, а й у самому Константинополі вони викликають щороку такий величезний жах, що із-за них там постійно тримають флот, весь або частину" (там само, с. 6-7).

Серед західноєвропейських пам'яток тогочасної наративної прози слід ще виділити "Подорож до Леванту" Ґайє де Курменена, який 1621 р. побував у Стамбулі зі спеціальною місією Людовика XIII і вів там переговори про встановлення французького протекторату над святими місцями в Палестині. Перебування автора названої книги в Стамбулі збіглося з розпалом козацьких війн з турками, тож і не дивно, що цим війнам у ній відведено важливе місце. Знаходимо в ній цікаві відомості про окремі козацькі походи, про оборонні заходи турків, зокрема про будівництво укріплень на берегах Босфору, про паніку в причорноморських містах і в самій столиці Османської імперії, про підготовку султана Османа III до війни, з тим щоб знищити "козацькі гнізда", і т. д. "Кілька разів, — розповідає Курменен, — козаки спустошували місця за п'ять чи шість миль від Константинополя, і якби не було двох замків, які охороняють протоку, вони б увірвалися в порт і віддали б вогню арсенал і ґалери. Досить, щоб їм трохи пощастило, і одного чудового дня вони візьмуть місто; турки не вважають це неможливим після того, як пережили стільки страху за останні роки" (188, с. 186-187). Козацькі походи, пише далі Курменен, "так налякали турків у Константинополі, що вони почали тремтіти від жаху; дійшло до того, що деякі знатні сановники прийшли просити королівського посла, щоб він сховав їх на випадок, якщо місто буде захоплене козаками" (там само, с. 199-200). Цим королівським послом був не хто інший, як згадуваний вже барон Сезі, розповіді якого, очевидно, теж послужили джерелом для Курменена.

Не позбавлена інтересу у Курменена етноісторична характеристика козаків, яких він відмежував від поляків і слушно ототожнив з населенням Поділля, Волині й Галичини, тобто з українським народом: "Польські дворяни, які живуть ближче до Німеччини, за спорядженням і виглядом не відрізняються від німців; ті ж люди, що живуть ближче до Туреччини й Малої Татарії і називаються козаками, за спорядженням і виглядом схожі на останніх. Це ті люди, яких польський король використовує для оборони від султана. Оскільки ж вони постійно поповнюються народом з Поділля, Волині й Русі (тобто Галичини, Руського воєводства. — Д. Н.), то тепер їх усіх стали називати козаками" (там само, с. 286). Отже, козацтво і його військово-політична активність сприяли становленню на Заході розуміння українського народу як етноісторичної єдності в її дійсному тогочасному складі й межах, в єдності козацтва й населення основних українських земель. І Придніпров'я, і західноукраїнські землі починають усвідомлювати як країну єдиного козацько-руського народу. Цей процес поглибився в наступні десятиліття, і, наприклад, Ж. де Лабурер, описуючи українські землі в "Трактаті про Польське королівство", вже вважав за необхідне дати їм окремий історичний нарис від часів Київської Русі до 40-х рр. XVII ст., визнаючи тим самим, що ця частина королівства є особливим етноісторичним утворенням (275, с. 221-230).

Ніби підсумовуючи західні історико-літературні пам'ятки початку XVII ст., які відбивали козацькі війни з турками, М. Бодьє писав у вже цитованій "Загальній історії турків": "Саме ім'я козаків наводить переляк і жах на Константинополь. По місту часто проносяться чутки, що вони з'явилися знову, щоб віддати все вогневі й мечу. Туркам не лишається нічого, як впадати у відчай, і цей відчай штовхає їх на підлі вчинки щодо франків (так вони називають християн Заходу), двері яких вони позначають хрестами і вночі б'ють камінням їхні вікна, галасують і погрожують розправою, якщо франки не відвернуть від них нападів і спустошень, що їх чинять козаки. Все це з очевидністю засвідчує і розлад у їхній державі, і її слабкість" (135, с. 928).

До тих пам'яток західноєвропейської україніки, де чути особливо голосний і цікавий резонанс козацьких воєн з турками, справедливо відносять "Подорожі" П'єтро делла Валле, славетного італійського мандрівника, вченого й письменника. У тогочасній італійській літературі П'єтро делла Валле — дуже своєрідна постать, на яку падає яскравий відбиток доби Відродження. Нащадок старовинного римського роду, він відзначався блискучими здібностями в різних науках і мистецтвах; нещасливе кохання змусило його ще молодим прийняти постриг і залишити батьківщину. 1614 р. він вирушив на Схід, де провів дванадцять років, присвятивши їх вивченню Туреччини, арабських країн, Персії та Індії. Наслідок його наукового подвигу, тритомні "Подорожі, описані в 54 листах", мають велику пізнавальну цінність, відзначаючись до того ж і високими літературними якостями. "В його розумних і влучних спостереженнях, — пише сучасний італійський дослідник Д. Кокк'яра, — ми бачимо вченого-гуманіста, який відчуває дух свого часу й виявляє жвавий науковий інтерес до етнографії" (564, с. 48).

Вперше опубліковані в Римі протягом 50-х рр. XVII ст. "Подорожі" делла Валле неодноразово перевидавалися в Італії (останнього разу в 1942 р.), були перекладені французькою, німецькою, голландською й англійською мовами. Невеликі уривки з них, що стосуються козаків, наводили у російському перекладі В. Ламанський (590, с. 93-101), а в українському М. Левченко (593, с. 16-23). Повністю текст "Подорожей" делла Валле, де йдеться про козаків та їхнє посольство до перського шаха Аббаса Великого, опублікував в українському перекладі О. Баран у виданні Української Вільної Академії Наук, супроводивши його ґрунтовними коментарями (451).

П'єтро делла Валле був не тільки вченим та мандрівником, а й політиком, і виявляв велику енергію та пристрасть у підході до деяких проблем політичного життя тогочасної Європи і передусім — до турецької проблеми. За його словами, він "відчував святу ненависть до турків", які загрожували Італії та всій Європі, і тому під час тривалого перебування в Персії докладав так багато зусиль до того, щоб утримувати її в стані війни з Туреччиною. Поряд з тим він виношував широкі плани розгрому турків та їх вигнання з Європи. Цими чинниками зумовлений його активний інтерес до запорозьких козаків; за його словами, він "почав уважно стежити за ними ще на батьківщині, а ближче познайомився з ними в Константинополі" (414, с. 259). Напружено роздумуючи над шляхами й засобами подолання турків, говорить Балле, "я дійшов нарешті висновку, що найкращий засіб досягнення цієї мети — це союз Персії з одним християнським народом, який називається козаками і живе біля Чорного моря, в низах Дніпра" (там само, с. 257).

Вбачаючи в запорожцях серйозну антитурецьку силу, Балле в 1618-1620 рр. переконував шаха Аббаса Великого в необхідності союзу з ними, висував різні плани його здійснення, в тому числі й свої послуги в ролі посла Персії до Запорозької Січі. Але потреба в такій місії відпала після того, як Валле зустрів у Феррабаді "козака Степана", посланця запорожців, якого він взяв під свою опіку й допомагав йому ввійти в контакт із правителем Персії. Прийнявши петицію запорожця, розповідає Валле, шах "покликав Ефендіар Бека та інших головних осіб почту і, як завжди гордовито, сказав їм: "Ви не цінуєте цих людей, їхньої хоробрості, і не знаєте, як слід би було поводитися з ними. Він із тих, що панують на Чорному морі, що взяли стільки-то міст і заподіяли туркам таке й таке лихо", при чому він перелічив різні факти. "Вони можуть нам бути дуже корисними, зробити цінні послуги", — сказав шах. На завершення він заявив, що хоче скористатися козаками" (там само, с. 77-78). У листі, датованому 8 серпня 1620 р., Валле повідомив, що перси збираються будувати для козаків фортецю в Гурії, неподалік від Трапезунда, щоб створити для них плацдарм на південному березі Чорного моря; разом з тим, зазначав він, перси бояться, що тоді християнська Грузія, вступивши в союз із козаками, зможе повністю відокремитися від Персії (там само, с. 220).

В другому томі своїх "Подорожей" Валле досить докладно схарактеризував запорозьких козаків, приділивши найбільшу увагу їхній військовій організації та воєнній тактиці і їхнім походам на Крим і Туреччину. Почасти ця характеристика засновується на італійських і східних джерелах, почасти на враженнях автора, який зустрічався з козаками в Туреччині й Персії. Та відчувається, що він не побував на Україні, звідси окремі неточності й помилкові твердження в його описі. Підсумовуючи, автор "Подорожей" писав: "Після серйозних роздумів про їхній нинішній стан, про їхню політику й звичаї я не маю сумніву щодо того, що з часом вони створять могутню республіку, бо, на мій погляд, навіть уславлені спартанці, не кажучи вже про сицілійців, карфагенян і навіть римлян, не починали так знаменито і вдало" (там само, с. 259).

Здається, ніким ще не було відзначено, що сторінки подорожей П'єтро делла Валле, на яких ідеться про запорозьких козаків та їхні переговори з шахом Аббасом II, привернули увагу Ґете. Задумавши славетний "Західно-Східний диван" (1819 р.), цей своєрідний поетичний синтез західної і східної культур, Ґете вивчав літературу про мусульманський Схід. Поміж інших західноєвропейських видань про Схід він студіював "Подорожі" Валле в німецькому перекладі, що вийшов 1674 р. В його "Нотатках і статтях" до названої збірки знаходимо стислий виклад змісту цієї пам'ятки. Розповідаючи про намагання Валле втягнути Персію у війну з турками, Ґете зазначає, що він наштовхнувся на недовіру Аббаса II, яку важко було подолати. "Однак делла Валле, — пише Ґете, — не відступався від своїх намірів і добивався того, щоб Персія вступила в союз з козаками, які жили біля Чорного моря" (223, с. 285).

У той час в різних країнах Заходу поширені були також уже згадувані "летючі листки" й брошури, які розповідали про різні епізоди з козацьких війн із турками — про битви й сутички на суші й на морі, про захоплення козаками турецьких кораблів і визволення невільників, про їхні втечі в різні християнські країни і т. д. За основу для цих своєрідних публікацій, що заміняли тоді газети, служили і достовірні свідчення очевидців, і менш достовірні відомості, що різними шляхами приходили на Захід, а то й чутки та домисли. Ці публікації, що здебільшого називалися реляціями, користувалися великою популярністю серед читачів із різних верств населення. Цікаве підтвердження цьому знаходимо в італійській побутовій комедії "Кольміліана", яка вийшла у Венеції 1639 року, підписана псевдонімом Арміній. В одній зі сцен цієї комедії дружина дорікає чоловікові, що той часто засиджується в таверні. На це чоловік відповідає, що йому там цікаво читати "різні реляції", із яких багато про що можна дізнатися, зокрема про Україну й козаків (660, с. 5).

Козацькі війни з турками й татарами викликали відгомін також у тогочасній художній літературі Західної Європи. На початку XVII ст. в Європі набули розголосу "турецькі пригоди" Самійла Корецького, козацького воєначальника, оспіваного в українських народних піснях. В одній зі своїх розвідок M. С. Возняк зазначав, що Корецький "завдяки авантурним пригодам свого життя став поетичною постаттю й найшов відгомін своєї хоробрості в сучасному українському, польському й хорватському письменстві та рапортах царгородських послів і слідом за тим в європейських історичних писаннях" (485, с. 22). Нащадок руського князівського роду з Волині, Корецький уславився не тільки своїми пригодами в придунайських князівствах і Константинополі, а й наполегливою боротьбою з турками й татарами. За хоробрість і хитрість, виявлені ним у цій боротьбі, хвалив його Кирило Транквіліон-Ставровецький, визначний культурний діяч тогочасної України. Він же присвятив Корецькому частину накладу свого "Євангелія учительного" (1619 р.), тобто збірку проповідей (див. 741, с. 385), — факт, який свідчить про належність Корецького до православ'я, бо присвята такого твору католикові була б явною недоречністю. Хорватський поет І. Гундулич вивів його як одного з героїв своєї патріотичної поеми "Осман" і вславляв як одного з найвидатніших звитяжців у боротьбі слов'янських народів з турками (884, с. 73-74). До цього ще слід додати, що постать Корецького, його військові дії й пригоди знайшли відображення також у тогочасній французькій літературі, а саме в "Історії останніх заколотів у Молдавії", автором якої був адвокат паризького парламенту Жан Баре (132).

Твір Баре не можна віднести до серйозних історичних праць. Та й сам автор не приховував своїх белетристичних цілей, обіцяючи в посвяті розповісти "про три чи чотири битви, в яких успіх іноді мали й невірні", про поєдинки визначних осіб, "про полон трьох принців і двох принцес", про нерозділене кохання, розлуку і т. д. Цю обіцянку обробити історичний матеріал відповідно до тодішніх белетристичних смаків Баре виконав, і його твір читається як пригодницький роман, центральним героєм якого виступає Самійло Корецький. Щодо основного джерела твору, то, як вказує автор у його довгому заголовку, написаний він "за спогадами Шарля де Жоппекура, лотаринзького дворянина, який під час заколотів служив солдатом у польських князів".

Втім спершу Баре не відривається від історичного грунту і в стилі хроніки розповідає про складні перипетії молдавського заколоту 1608-1609 рр., який призвів до серйозної війни з турками. Описуючи "чотири битви", він заявляє, що "тільки козаки можуть чинити справжній опір туркам та перемагати їх", і пояснює це тим, що "це дуже хоробрі люди, звичні воювати з турками й татарами, бо це їхнє головне заняття" (там само, с. 21-22). Але далі, починаючи з першого полону Корецького, все більшу роль у творі Баре починає грати романічний вимисел. З'являються "листи" в'язня до дружини, теж полонянки, і її відповіді: і ті, і ті являють собою загальні сентиментально-риторичні варіації мотивів кохання, розлуки, відчаю, скарг на долю, надій на Бога і т. д., без будь-яких локальних, родинних чи інтимних деталей. За змістом і стилем вони нагадують ті послання, якими обмінювалися герої й героїні пасторальних романів, популярних у літературі Ренесансу й бароко. Ці листи, породження літературної фантазії Баре, надають образові Корецького, суворого й мужнього вояка, овіяного авантурним козацьким духом, не властивих йому рис ніжного пасторального коханця.

В останніх розділах твору Баре на перший план виходить історія нещасливого кохання Мартена Парізьєна, секретаря французького посольства в Константинополі, до полоненої "молодої подолянки", яку він викупив з неволі, сподіваючись на одруження з нею; але батько Юлії відмовив Мартену, оскільки останній не був дворянином. Це послужило Баре, який належав до третього стану, приводом до цікавих ламентацій на тему про несправедливість станового поділу людей (там само, с. 344). Ця побічна сюжетна ліннія, однак, тісно пов'язана з основною, зокрема з сенсаційною втечею Корецького з сумнозвісної Семивежної фортеці в Константинополі. І тут знаходимо у Баре цікаву версію втечі Корецького, яка розбігається з тією, що донесли до нас польські джерела. За цими джерелами, Корецькому допоміг втекти підкуплений його батьком грек, який передав в'язневі терпуг і мотузку (див. 485, с. 25). У Баре цю втечу організовує Мартен Парізьєн, якому Корецький поклявся, що, повернувшись на батьківщину, влаштує його одруження з коханою подолянкою (132, с. 349-354).

Не будемо поспішати з категоричними судженнями і, приймаючи версію польських джерел за істину, кваліфікувати повідомлення Баре як чистий вимисел. Участь Мартена Парізьєна в організації втечі Корецького цілком можлива, тим більше що про неї говорять також інші західні джерела. Так, згадуваний французький вчений-орієнталіст Мішель Бодьє у своєму "Описі загальної історії турків" зазначав: "Мартен Парізьєн, один з секретарів французького посольства, був запідозрений у сприянні втечі Корецького (135, с. 809). Докладніше про цей факт розповідає англійський історик П. Рікоут у вже згадуваному творі (375, с. 946-947). Тут, зокрема, говориться, що після втечі Корецького розлючені турки вчинили погром у французькому посольстві і кілька днів тримали під арештом його персонал.

Відгомін запорозького козацтва та його боротьби з турками й татарами звучить в іспанській драматургії пізнього Відродження та бароко, на що звернув увагу М. І. Балашов у своїх працях з історії тогочасних іспано-східнослов'янських літературних взаємин і в узагальнюючій праці про іспанську класичну драму (447). Особливе місце в названих взаєминах належить драмі Ф. Лопе де Веґи "Великий князь Московський" на сюжет із російської історії про Дмитрія Самозванця, написаний, на думку авторитетних дослідників, у 1608 р. Згаданий сюжет великий драматург піддав сміливій і ориґінальній інтерпретації, розвинувши в ньому ідею "народного короля", актуальну для тогочасної Іспанії. Уявою Лопе був витворений на основі російського історичного матеріалу образ "законного", але позбавленого влади і прав імператора Деметріо, якому внаслідок того довелося спізнати тяжке життя простих людей, потрудитися серпом і мітлою, зазнати горя. Зрозуміло, що подібний сюжет і головний герой вимагали розгорнутого "фальстафівського фону", тобто змалювання строкатого й динамічного соціального середовища, що й знаходимо в даній драмі. Специфічне місце належить у ньому запорозьким козакам, котрі, як відомо, підтримали Лжедмитрія і брали участь у його поході на Москву. Вони виступають у драмі Лопе де Веги як значна, але стихійна військова сила, що погано піддається керівництву.

Як зазначив М. І. Балашов, "Лопе настільки "осхіднослов'янився" в своїй драмі, що, можна сказати, вивів себе в ролі білоруського селянина Білярдо і навіть вжив деякі українські географічні назви в формі, що відповідає українській вимові" (447, c. 117). Останнє конкретно стосується написання автором слова Запоріжжя: у Лопе збережена його українська форма з опорним ударним і (Zazuriso), тоді як в італійській брошурі "Повідомлення про чудовне і майже дивовижне завоювання батьківської імперії найсвітлішим юнаком Дмитрієм", автором якої вважається А. Поссевіно, та в її іспанському перекладі X. Москери, що послужив історичним джерелом для драми, вживається полонізована (чи русифікована) форма з опорним ударним о (Zazurosso). У цьому факті названий дослідник слушно побачив доказ наявності "прямих, не опосередкованих через Польщу й Італію, зв'язків між Україною та Іспанією" (там само, с. 150).

Тут треба брати до уваги те, що серед запорозьких козаків зустрічалися й іспанці; на це вказував Яворницький у книзі "Як жило славне запорожське низове військо". В ній він, зокрема, писав, що з іноземців, які побували на Запорожжі і відомості про яких зберегли історичні документи, "серед найвідоміших був Мартос, іспанський ґранд, який з'явився на Січі ще в XVII ст." (763, с. 13). З другого боку, в XVI-XVII ст. запорозькі козаки нерідко потрапляли в Іспанію та її європейські володіння, зокрема на Сицілію та в Південну Італію, де вони теж вступали в контакт з іспанцями. Більш рання форма цих контактів, що бере початок вже з кінця XV ст., — втечі полонених турками козаків у "християнські краї", в тому числі в Іспанію та її володіння; також іспанці, захоплюючи турецькі ґалери, визволяли прикутих до цих ґалер веслярів-невільників, у тому числі козаків. Більш пізня форма контактів — поява козацьких загонів на іспанській службі у XVII ст.

У науковій літературі фіксувався також відгомін козацьких війн з турками й татарами у Джона Форда, відомого англійського драматурга післяшекспірівського періоду. При цьому деякі літературознавці, зокрема А. Гозенпуд і Г. Нудьга, заявляли, що в одній зі своїх драм Форд "скористався сюжетом думи про Марусю Богуславку" (490, с. 107; див. також: 650, с. 121). Однак ні Гозенпуд, ні Нудьга не вказують назви цієї драми. Слід думати, що мається на увазі трагікомедія "Красуня з готелю" (1626 р.), написана

Фордом у співавторстві з Мессінджером і Вебстером, а в ній — розповідь адмірала, батька головних героїв п'єси Чезаріо і Кларіси, про те, як він врятувався від турків. У названому творі це побічний епізод новелістичного характеру.

З аналізованих вище пам'яток можна зробити висновок, що в першій половині XVII ст. у Західній Європі склалася певна система уявлень про Україну, землю козаків, як країну, що розташована на крайній межі з мусульманським світом і перебуває в постійних війнах із цим світом. Ці війни, ця героїчна боротьба з "невірними" повсюдно сприймалися на Заході схвально, нерідко — зі справжнім захопленням. Що ж до до інтерпретації цієї боротьби, її завдань і цілей, то тут виникають деякі специфічні моменти, певна розбіжність із тим, як розуміли все це самі козаки і близькі їм українські автори. Для них це була передусім самооборона від хижацьких нападів і руйнувань, відвоювання предківських земель і захист їхньої інтенсивної колонізації. Здаля, із Західної Європи, ці національні завдання й аспекти боротьби помічалися слабко, натомість на перший план виходили аспекти інтернаціональні, і західноєвропейські автори схильні були вбачати головну мету війн запорозького козацтва у зруйнуванні імперії турків і визволенні поневолених нею християнських народів. Звідси й тенденція розглядати козаків як своєрідних "християнських лицарів", все життя яких проходить у війнах з "невірними", що проявляється в деяких західних пам'ятках того часу. А все це, зрештою, означає, що загальне її осмислення включалося в контекст багатовікової боротьби християнської Європи з мусульманською Азією, яка не раз ставила під загрозу європейський розвиток.

Певною мірою до тогочасної західноєвропейської україніки слід віднести й численні твори про Роксолану, українську полонянку із Рогатина, яка стала улюбленою дружиною султана Сулеймана Пишного і мала великий вплив на різні сторони його діяльності, в тому числі й зовнішньополітичну. Тому доцільно тут дати характеристику хоча б найзначніших творів на тему Роксолани, передусім художніх.

Десь під кінець другого десятиліття XVI віку, під час одного з незліченних наскоків на українські землі, татари захопили в полон молоду дівчину, попівну Анастасію Лисовську з Рогатина. Разом з іншими бранцями вони привели її до сумнозвісного невільничого ринку Кафи, де продали в Константинополь якомусь турецькому вельможі. Через деякий час бранка стала дружиною Сулеймана Пишного (1520-1566), "турецькою імператрицею", як її називали численні західні джерела того часу, дивуючись її величезному впливові на грізного повелителя Османської імперії. Для європейців це був, як писав А. Кримський, "факт, важливий за своїми політичними наслідками, дуже цікавий і з психологічного боку, а саме — що над тим недосяжно високим, мудрим володарем мала нечувано-величезну силу його не так вродлива, як розумна й інтриганська жінка..." (575, с. 184). Відтіснивши своїх суперниць, Роксолана домоглася при дворі становища єдиної законної султанші, стала, за словами англійського історика Р. Кноллеза, "владаркою його (султана. — Д. Н.) помислів і розпорядницею того, хто всім командував" (264, с. 757). "Чарівна влада" Роксолани над султаном Сулейманом надзвичайно дивувала турків, і вони вважали її чаклункою. Ця версія також проникла у XVI ст. в Європу. У той час про Роксолану багато писали посли західноєвропейських держав, передаючи всю ту інформацію, яка до них приходила (не завжди достовірну), згодом багато уваги приділяли їй автори численних "турецьких історій", що виходили в XVII й XVIII ст., нерідко відводячи їй окремі розділи.

Інтерес до Роксолани не згас і пізніше, останній його спалах мав місце в XIX ст., в добу романтизму, коли розгорілися пристрасті навколо питання про її національну належність. У ці суперечки втягнулися італійці, французи, поляки, росіяни (які обстоювали її руське, власне українське походження), дійшло навіть до того, що в Польщі був опублікований підробний лист Сулеймана Пишного до Сиґізмунда I, в якому Роксолана була названа сестрою польського короля (6, с. 236-237). Однак подібні твердження розходилися з численними джерелами, зокрема з реляціями венеційських послів, у яких не раз говориться, що славетна султанша — "donna di natione russa" ("жінка руської нації", тобто українка) (118, c. 115). Та про це свідчить і саме ім'я Роксолана, яким її наділили європейці (турки її називали "Хуррем-султан" — "Радісна султанша"). Як уже зазначалося, в ренесансній Європі одним з поширених найменувань

України було "Роксоланія", а народ її, відповідно, називали "роксоланами"; отже, Роксолана — це, власне, русинка або ж українка.

Не раз вже наші історики й літературознавці (П. Куліш, М. Драгоманов, А. Кримський та інші) зазначали, що Роксолана є героїнею численних творів у європейських літературах XVI-XVIII ст., але вони обмежувалися загальною констатацією факту, не наводячи фактичного матеріалу. Тема цікава також своєю тісною пов'язаністю з проблемою генези жанру трагедії в європейських літературах, взаємозв'язку й взаємодії ренесансної традиції й основних літературних напрямів XVII ст., бароко й класицизму. За творами тогочасних італійських і французьких драматургів про Роксолану можна простежити деякі істотні тенденції процесу формування класицистичної трагедії з трагедії ренесансної і особливо барокової, від яких вона на ранніх етапах розвитку не так відштовхувалася, як внутрішньо їх трансформувала.

В жанрі трагедії перший до сюжету про Сулеймана і Роксолану вдався Просперо Бонареллі делла Ровере, італійський поет, драматург і романіст першої половини XVII ст., дуже шанований сучасниками по всій Західній Європі і майже повністю забутий нащадками. Його трагедія "Сулейман", яка 1619 р. вийшла у Венеції, мала голосний успіх в Італії і значний відгомін в інших країнах Заходу, її флорентійське видання 1620 р. відкривається розкішним букетом послань і сонетів, у яких тогочасні італійські поети вславляли "Сулеймана" і порівнювали його з трагедіями Софокла (152). Слід ще згадати паризьке видання цієї трагедії, що вийшло з чудовими ілюстраціями Жака Калло, який на початку 20-х років XVII cт. працював при дворі тосканського герцоґа.

"Сулейман" Бонареллі тріумфально обійшов сцени театрів Італії і надовго залишився взірцем "східної трагедії" для італійських і французьких драматургів класичного спрямування.

За основу сюжету Бонареллі послужила дійсна жорстока драма, яка розігралася в сералі Сулеймана на початку 50-х рр. XVI ст. Суть її в тому, що честолюбна Роксолана, прагнучи забезпечити трон своєму синові Селіму, разом з великим візирем Рустем-пашою, сербом за походженням і своїм зятем, погубила первістка султана Мустафу, який, можливо, дійсно був неординарною особистістю. Вона посіяла в Сулейманові тяжку недовіру до старшого сина і добилася того, що він восени 1553 р. наказав стратити Мустафу в своїй присутності. Для турецького двору це була досить звичайна подія, але завдяки величезному інтересу Європи до її учасників, Сулеймана й Роксолани, вона перетворилася, сказати б, на голосну сенсацію XVI cт. Із щедрими домислами й мелодраматизмом вона була описана в численних західних виданнях, у тому числі й популярного характеру (про це див.: 887, с. 189-193), і на них спирався Бонареллі, створюючи свою "турецьку трагедію".

Але для нас важливе передусім те, що Бонареллі на основі цієї серальної драми прагнув створити "високу трагедію" у відповідності з естетичною доктриною класицизму, яка в той час формувалася. Його "Сулейман" дійсно був значним явищем у тогочасній італійській драматургії, яке, однак, не знайшло продовження на вітчизняному ґрунті.

Як відомо, в драматургії доктрина класицизму зародилася в Італії на початку XVI ст. серед гуманістичних кіл, які прагнули відновити античний театр на противагу "варварській" драматургії середніх віків. Тоді ж на основі догматично витлумаченої "Поетики" Арістотеля був вироблений кодекс законів "правильного театру", в тому числі й пресловуті "єдності" (часу, місця і дії). Створена у відповідності до цих законів трагедія носила академічно-ерудитський характер, була штучним наслідуванням античних зразків, точніше — Сенеки. А її подальший розвиток у XVI ст. набув уже зовсім парадоксального спрямування. При зовнішньому, чисто формальному збереженні канонів "правильного театру" італійска трагедія наповнилася змістом, цілком чужим природі класичного мистецтва, але досить характерним для епохи бароко. Взірцем жанру були проголошені трагедії Сенеки, його надривно-трагічна — на одній високій ноті — патетика вважалася неперевершеним вираженням пристрастей і почуттів, хоч здебільшого це була звичайнісінька риторика.

Автори трагедій передусім прагнули до нагнітання жаху, вбачаючи в цьому трагічний ефект твору. Дуже вузько й спрощено розуміли вони моральну мету трагедії: трагедія, вважали вони, вчить не заноситись у щасті, тому що воно нетривке, і розкриває нікчемність всякої величі (див.: 488, II, с. 513-514). Дедалі більшого поширення набував смак до ірраціонального, до живописання вибухів не контрольованих розумом пристрастей та інстинктів. Як правило, в прологах італійських трагедій другої половини XVI ст. з'являвся привид якогось небіжчика із загробним кортежем, волаючи помсти й накликаючи лихо, і весь сюжет п'єси зводився до здійснення цих зловісних заклинань. У кричущій невідповідності з цим змістом перебував стиль трагедій, у якому панувала суха й тріскуча риторика.

Під кінець XVI ст. в Італії настала гостра криза цієї псевдокласичної трагедії. Розпочалися пошуки нових шляхів, і, що характерно для цієї країни з її дуже міцними класичними традиціями, оновлення трагедії знову ж таки мислилось як повернення до класичних, на цей раз давньогрецьких зразків. Але подібно до того як Колумб, шукаючи шляхів до Індії, відкрив Америку, так і група флорентійських митців (Camerata Fiorentina), шукаючи справжню античну трагедію, створила мелодраму з елементами поезії, музики і хореографії, "оперу до опери", за висловом Р. Роллана.

На початку XVII ст. розпочалися пошуки "справжньої трагедії" і в іншому напрямі, який збігався з напрямом пошуків ранніх французьких класицистів. Насамперед це стосується Бонареллі, який перебував у зв'язках з французькими письменниками класичної орієнтації, слідкував за їхньою творчістю, а ті, в свою чергу, спирались на досвід і авторитет автора "Сулеймана" (788, с. 216-218, 261-263). Коли розгорілася полеміка навколо "Софоніоби" (1629 р.) Жана Мере, яка була у французькій драматургії першою "правильною трагедією", що відповідала класичним принципам (546, с. 382), одним із найрішучих її захисників виступив Бонареллі. Останнє видання його "Сулеймана" вийшло з двома промовами про "Софоніобу", в яких він обстоював її ідейно-художні засади і пророкував їй повну перемогу в майбутньому (там само, с. 216). Словом, у поглядах на трагедію Бонареллі був однодумцем ранніх французьких класицистів. Про це свідчить і аналіз структури його "Сулеймана".

Це п'ятиактна п'єса, побудована у відповідності до канонів "правильної трагедії". В основу твору покладена патетична ситуація, але в її розробці Бонареллі пориває із характеризованими вище ідейно-художніми принципами італійської барокової трагедії і зближається з французькими драматургами класичної орієнтації.

Принципово важливе значення має передусім той момент, що у Бонареллі пружина дії — не засліплюючі пристрасті ненависті, помсти і т. п., як це було у його італійських попередників, а честолюбство Роксолани, її "династичний інтерес". І тут слід сказати, що, хоч Бонареллі назвав трагедію "Сулейманом", центральним її персонажем, на якому засновується сюжет, виступає Роксолана (в творі вона названа "Реґіною", тобто "королевою"). Це жінка, яка завдяки красі й розуму з простої рабині перетворилася на справжню королеву й зуміла зберегти вплив на султана й тоді, коли її краса почала в'янути. Розум і сила характеру ставлять її вище від середовища, однак, охоплена честолюбними намірами, всі свої здібності й волю вона спрямовує на те, щоб занапастити благородного Мустафу і розчистити своєму синові шлях до трону. Важливо зазначити, що образ Роксолани цілком вільний від тих близьких до патології або й зовсім патологічних пристрастей у стилі Сенеки, якими любили наділяти своїх героїв італійські трагіки XVI ст. Погубляючи Мустафу, вона керується не пристрастями, а холодним розумом, і цим вона вже нагадує героїнь Корнеля та його школи.

Не менш рішуче Бонареллі відмовився й від нагнітання жахів як самоцілі, як засобу досягнення трагічного ефекту. Щоправда, страта Мустафи описана у нього з надмірною деталізацією (152, с. 137-146), яка змушує згадати трагедії Л. Дольче чи Л. Ґрото, але принципова відмінність у тому, що ця сцена у Бонареллі — не апофеоз твору, а лише підготовка справді високотрагедійної кризи. Готуючи її, Бонареллі ввів у трагедію складну інтригу, нитки якої тягнуться в минуле, до моменту майже одночасного народження синів Роксолани і її суперниці-черкешенки. Але син суперниці з'явився на світ першим, і з тим, щоб забезпечити своєму синові трон, Роксолана вдалася до хитрощів, у яких сама ж і заплуталась. Майже одночасно зі стратою Мустафи героїня дізнається, що саме він — її син. Знищена цією звісткою, пізнавши всю марність своїх честолюбних планів, всю глибину страждання й скорботи, Роксолана заподіяла собі смерть.

Неважко помітити, що інтриґа, за допомогою якої Бонареллі підготував фінальну кризу, явно новелістичного походження і суперечить жанровій природі трагедії. Проте в даному випадку важливо підкреслити інше: цей фінал, при всій слабкості його художнього мотивування, свідчить про те, що Бонареллі більш глибоко розумів моральний сенс трагедії, ніж італійські драматурги XVI ст. Жах глядачів не був для нього вінцем трагедії. Фінальні сцени "Сулеймана" виявляють прагнення автора до морального ефекту, мета якого — "очищувати" й облагороджувати почуття та пристрасті глядачів, викликаючи у них своєрідний "катарсис".

Звичайно, "Сулеймана" Бонареллі не можна вважати завершено класицистичною трагедією. Чимало в структурі цього твору й суто барокових елементів. Це не тільки згадуваний новелістичний мотив, дуже характерний для італійської трагедії XVI ст., яка охоче вдавалася до обробки сюжетів Боккаччо і Банделло. Маючи на увазі барокову важкувату пишність мізансцен, не зведену до чітких контурів дію, надмірну патетику монологів, які нагадують оперні сольні партії, Бенедетто Кроче навіть порівнював "Сулеймана" з "оперою, повною руху, конфліктів і ефектів" (803, с. 359-360). Але провідними у цьому, за оцінками сучасників, шедеврі Бонареллі виступають ідейно-художні тенденції, притаманні класицистичній трагедії в період її формування.

Як було сказано, починання Бонареллі не знайшло розвитку на італійському грунті. Для пояснення цього явища слід нагадати відоме положення О. М. Веселовського, згідно з яким створення повноцінної трагедії не допускала дійсність тогочасної Італії з її роздробленістю, пануванням дріб'язковості в політичних інтересах, відсутністю значних процесів і подій народно-історичного характеру, які відкривали б для нації нові шляхи й далекі обрії.

Свого повного й завершеного розвитку класична трагедія набула у Франції, яка в XVII ст. склалася в міцну абсолютистську монархію й перехопила аванґардну роль у загальноєвропейському політичному й культурному поступі. Але не будемо повторювати загальновідомі тези й перейдемо до нашої безпосередньої теми.

У французькій класичній трагедії першої половини XVII ст. Роксолана стала досить популярною героїнею. Це явище тісно пов'язане з тим, що східна, зокрема турецька, тема була широко представлена в театрі французького класицизму. С. С. Мокульський припускався помилки, трактуючи сюжет расінівського "Баязета" (1667 р.) як явище безпрецендентне в історії цього театру (546, с. 549). Насправді ж до "Баязета" на французькій класичній сцені з'явилося кілька десятків "східних трагедій", переважно "турецьких", у тому числі й чотири трагедії про Сулеймана й Роксолану (див.: 887, с. 33-34). Отже, "Баязет" Расіна спирався на міцну традицію, і характерно, що вороги звинувачували драматурга не у виборі сюжету, а в "неприродному змалюванні турків та їхніх звичаїв" (811, с. 30-32).

Варто тут зазначити, що французька література зверталася до образу Роксолани ще до епохи класицизму. Першою такою спробою була драматична поема Ґ. Бунена "Султанша", написана в 1560 р. Та, очевидно, вже на початку XVIII ст. вона стала великим раритетом, тому що Фонтенель, даючи їй нищівну характеристику, засновувався лише на відгуках сучасників Бунена.

Окремий розділ відвів Роксолані А. д'Обіньє у своїй "Всесвітній історії", яка була ним написана в 1616-1620 рр. Визначний французький поет побачив у Роксолані демонічну жінку й зловісну інтриганку, яка підступно занапастила благородного Мустафу (124, I, с. 28-33). Пояснюючи його надто суворе ставлення до "турецької імператриці", можна припустити, що вона асоціювалася в уяві письменника з "матір'ю-королевою" Катериною Медічі, а Мустафа — з Генріхом Наварським.

Перша французька трагедія про Роксолану "Сулейман, або Смерть Мустафи" Ж. Мере була створена й поставлена 1630 р.: через сім років з'явилася трагедія ПІ. Віона д'Алібрі "Сулейман", у 1643 р. — трагедія Демера "Роксолана", і, нарешті, 1653 р. вийшла трагедія Жаклена "Сулейман, або Великодушна рабиня". До цього ще слід додати, що кілька трагедій про Роксолану з'явилося і в XVIII ст., після того як "Перські листи" Монтеск'є та "Заїра" Вольтера викликали новий спалах інтересу до орієнтальної тематики. Щодо названих трагедій XVII ст., то для всіх них вихідним пунктом і опорою послужив "Сулейман" Бонареллі. "Один за одним Мере, Віон д'Алібрі, Демер і Жаклен брали його сюжет і персонажів, створюючи вже волею своєї фантазії щасливу чи плачевну розв'язку", — зазначав П. Мартіно (887, с. 34). Такі запозичення, як відомо, були в той час нормою літературного життя. Відповідно, в кожній з цих трагедій Роксолана виступала центральним персонажем, а її честолюбні прагнення — рушійною силою сюжету.

Цей сюжет був вдячним матеріалом для створення спектаклів, які вражали глядачів палкими пристрастями, "великими злочинами" й фінальними катастрофами. В цьому дає себе знати не до кінця подоланий вплив бароко, але не слід забувати, що французькій класичній трагедії дорасінівської стадії її розвитку, в тому числі й творам Корнеля, взагалі притаманні барокові елементи. Разом з тим французькі драматурги вносили в сюжет, запозичений у Бонареллі, зміни й акценти — у відповідності з інтенсивним формуванням доктрини класицизму.

З цих трагедій найважливіша — Жана Мере, який належить до значних постатей літературного процесу у Франції першої половини XVII ст. "Сучасники мали серйозні підстави вбачати в ньому найвизначнішого драматурга, — говорить А. Адан у своїй багатотомній "Історії французької літератури XVII ст." — Своєю "Софоніобою" він дав модель класичної трагедії. Кожного разу урок, поданий Мере, набував найширшого резонансу. В 1634 р. (тобто до появи "Сіда" Корнеля. — Д. Н.) жоден драматург не міг суперничати з ним" (770, I, с. 567-568). "Сулеймана" він написав 1630 р., у зеніті слави: запозичивши широко відомий сюжет у Бонареллі, він турбувався про те, щоб його твір не мав вигляду звичайного наслідування італійського зразка. Зміни, внесені Мере, передусім торкнулися тлумачення інтриґи, образу Роксолани і деяких образів другого плану. Щодо образу Роксолани, то в ньому Мере змістив акценти, прагнучи до того, щоб вона стала завершено трагедійною героїнею — величною, зловісною й страждаючою. Впродовж п'яти актів Роксолана спершу честолюбна й підступна дружина, потім жорстока й ревнива мачуха і, нарешті, безутішна мати, охоплена безмежним відчаєм і скорботою.

Звичайно, було б наївністю шукати в трагедії Мере й інших драматургів "справжню" історичну Роксолану: конкретно-історичне відтворення середовища й характеру зовсім не в природі класицизму. Герої класичної трагедії XVII ст., хоч би які імена й костюми вони носили, виступали передусім "ідеальними моделями" чеснот і пороків сучасників і співвітчизників. Ставлячи питання про відображення в трагедіях XVII ст. Роксолани чи будь-якої історичної особистості, необхідно пам'ятати, що їх образи створювались у відповідності з художньою системою класицизму, такого дзеркала, яке спроможне відбити лише деякі найістотніші риси історичного прототипу, та й то зведені до "загальнолюдського знаменника". Це зовсім не означає, ніби таке питання не варто ставити, — навпаки, воно цілком правомірне, але тільки з урахуванням усієї специфіки естетики й поетики класицизму.

Не будемо тут зупинятися на інших французьких трагедіях про Роксолану, які варіюють характеризовану тему, натомість вкажемо на те, що образ Роксолани, історичний і трагедійний, опосередковано ввійшов у творчість Жана Расіна, а саме в його "турецьку трагедію" "Баязет". Дослідники вже вказували на обізнаність великого драматурга з трагедією Мере "Сулейман" і на наявність деяких сюжетних запозичень з неї в "Баязеті" (788, с. 273). До цього необхідно додати, що Расінові при створенні образу Роксани, центрального в його трагедії, до певної міри послужив за модель історичний і трагедійний образ Роксолани.

Для своєї героїні знаменитий драматург обрав ім'я, співзвучне з європейським іменем української полонянки, яке в XVI-XVII ст. стало чи не найголоснішим "турецьким" жіночим ім'ям у Європі. Але більш важливе те, що зазначена орієнтація Расіна на Роксолану знаходить пряме підтвердження в тексті трагедії. В першому акті підкреслюється, що султан не тільки палко любить Роксану, а й безмежно їй довіряє, що він наділив її всією повнотою влади й перетворив у справжню імператрицю, — словом, в експозиції трагедії Расін відтворює ситуацію часів Сулеймана й Роксолани, яка, за одностайним свідченням істориків, ніколи не повторялася при турецькому дворі. Більше того, посилюючи паралель, Расін наділяє свою героїню походженням, аналогічним Роксоланиному: вона те ж з "награбованих красунь", тобто з рабинь-полонянок. У першому акті Осмін запитує: чи правда, що "султан обрав Роксану між награбованими в Європі й Азії красунями? Кажуть, одній їй він віддав свою любов?". Акомат на це йому відповідає: "Він дав їй незрівнянно більше: він звелів, щоб за його відсутності вся влада належала їй. А ти ж знаєш, як ревниво наші султани ставляться до влади" (361, с. 101-102).

Отже, вихідна ситуація трагедії Расіна значною мірою ґрунтується на прецеденті Роксолани, який залишився феноменальним явищем в історії турецьких султанів і турецьких звичаїв. У другому акті Роксана прямо посилається на Роксолану, обстоюючи своє високе становище при дворі. "Любов не рахується з надуманими законами, — заявляє вона. — І, щоб не вдаватись до вульґарних прикладів, скажу, що Сулейман, незрівнянний серед султанів, обрав поміж усіх Роксолану і, всупереч усьому, прилучив її й до свого трону, і до свого ложа. А вона не мала ніяких прав на сан імператриці, нічого, лише трохи привабливості та багато гнучкості" (там само, с. 119). Для неї Роксолана — взірець, яким вона надихається у своїх честолюбних помислах та інтриґах. Зрештою, й такі риси образу Роксани, як гнучкий розум, сильна воля, блискучі здібності інтриґанки Расін міг запозичити і в історичної Роксолани, і, ще більше, з тих уявлень про неї, які закріпилися в Західній Європі.

Сказане, однак, не означає, що Роксолана — прототип расінівської Роксани. Такий висновок був би перебільшенням. Мова може йти про те, що образ Роксолани, історичний і трагедійний, послужив Расінові важливою опорою у створенні "турецької трагедії" й одного з кращих жіночих образів його творчості.

Водночас із відсіччю турецько-татарській агресії український народ наприкінці XVI — на початку XVII ст. вів також тяжку боротьбу проти польсько-шляхетської експансії, яка в той період неухильно зростала, загрожуючи йому повним поневоленням і знищенням козацтва. Слід сказати, що козацтво з самого свого зародження проявляло себе силою, опозиційною польсько-шляхетській державі, було її запереченням, а його перші масштабні виступи проти неї відбулися ще наприкінці XVI ст. (повстання Косинського і особливо Наливайка). Впродовж першої чверті XVII ст. ці визвольні змагання козацтва то посилювалися, то послаблювалися, на певний час основні свої зусилля воно спрямовувало на відсіч турецько-татарській агресії. Тим часом у суспільно-політичному житті України відбувалися неґативні процеси й зміни, посилювався натиск шляхетської Польщі, поєднуючись із наступом католицизму та впровадженням унії, і це поставило козацтво перед необхідністю зосередити свої сили передусім на боротьбі проти цієї загрози.

В плані міжнародному вона була пов'язана з тією боротьбою, яку вели народи Європи проти наступу контрреформації і феодально-католицької реакції, яка тоді запанувала в багатьох країнах континенту і, зокрема, в Польщі. Цим у немалій мірі зумовлюється те явище, що ці процеси й події в Україні теж викликали резонанс на Заході й знаходили відбиття в різних джерелах. Але, на відміну від козацьких війн з турками й татарами, боротьба українського народу із шляхетсько-католицькою експансією сприймалася в Західній Європі по-різному: здебільшого з ворожістю в католицьких країнах і зі співчутливим інтересом — у країнах протестантських. Та інакше й бути не могло, оскільки вона перебувала у внутрішньому зв'язку з віросповідальною і соціально-політичною боротьбою у Європі, до того ж відбувалась у споріднених або й аналогічних формах. Як відомо, з останньої третини XVI ст. основною формою ідеологічної боротьби в Україні стала боротьба між католицизмом та уніатами, з одного боку, і православ'ям — з другого; за цими віросповідальними боріннями стояли соціально-політичні суперечності й конфлікти. А це було явище, характерне для цілої епохи всеєвропейської історії.

Оскільки визначальними структурами ідеологічного життя в той час ще лишалися структури релігійно-конфесійні, в Західній Європі виявляли інтерес насамперед до релігійно-віросповідальної боротьби в Україні. Західні пам'ятки, в яких козацько-селянські повстання кінця XVI — першої половини XVII ст. знаходили безпосереднє відбиття, не були численними. Але ми надміру спростили б проблему, якби стали судити про їхній резонанс у Західній Європі тільки на основі цих прямих свідчень. Справа в тому, що в умовах наступу контрреформації і розколу Європи на два політично-конфесійні табори найактивнішу реакцію викликала боротьба українського й білоруського народів проти експансії католицизму. Тому й козацько-селянські повстання 1592-1638 рр. там сприймали в специфічному аспекті, вбачаючи в них насамперед крайні прояви релігійно-політичної боротьби. Для багатьох західноєвропейських авторів вони були в першу чергу свідченням того, що "руський народ" виступає проти наступу католицизму.

У 1569 р. відбулася Люблінська унія, за якою Україна відійшла до так званих коронних земель, а через три роки помер Сиґізмунд II Авґуст, останній польський король із династії Ягеллонів. Цими подіями фіксується завершення ренесансного періоду в історії Польсько-Литовської держави й початок періоду контрреформації. Польський феодалізм вступає в союз із табором контрреформації, і Річ Посполита наприкінці XVI — на початку XVII ст. перетворюється на "східний бастіон" європейської феодально-католицької реакції. Відходять у минуле часи, коли західні гуманісти захоплено характеризували її як зразок держави, в якій панує широка віротерпимість. Виношуючи плани війн з Росією, король Стефан Баторій (1576-1586) шукав підтримки у папської курії, яка ці плани схвалювала й обіцяла підтримку; першою умовою угоди між Баторієм і папою Григорієм XIII було повне покатоличення Речі Посполитої, що на практиці означало витіснення протестантизму і навернення в католицизм православного населення України й Білорусі (963, I, с. 224-227). З цією метою була створена польська провінція єзуїтського ордену, яку очолив іспанець Сюньєр.

Наступник Стефана Баторія на польському троні Сиґізмунд III (1587-1632) так далеко пішов по шляху союзу з папським Римом, що фактично перетворив Річ Посполиту на знаряддя політики войовничого контрреформаційного католицизму на сході Європи. Добре відома його залежність від папської курії та єзуїтів, якими він себе оточив. З часом подібні відносини встановилися у нього також з австрійськими Габсбурґами, і на міжнародній арені Польщу почали розглядати як сателіта їхньої імперії. Дійшло до того, що в шляхетських колах короля почали вважати австрійським аґентом і висловлювати побоювання, що він готує поглинення королівства імперією; однією з вимог учасників рокошу, тобто шляхетського заколоту 1606 року, було усунення австрійського впливу на державні справи (940,1, с. 197).

В плані нашого дослідження важливо підкреслити, що Брестська унія 1596 року не була акцією однієї лише шляхетської Польщі. В її підготовці й проведенні активну участь брав папський Рим, підтримував і схвалював її всеєвропейський табір контрреформації, зокрема іспанський король Філіп П. За слушним визначенням німецького вченого Е. Вінтера, "Брестська унія була породженням того напряму в ідеології польського феодалізму, який виник на ґрунті його тісних зв'язків з контрреформацією в 70-80-х рр. XVI ст." (963, II, с. 260). Як уже згадувалося, римська курія кинула на Україну й Білорусь свій ударний загін — орден єзуїтів, не лишилися осторонь "святої справи" й інші чернечі католицькі ордени, зокрема бернардини й домініканці. Спеціально в справах унії до Польщі прибув із широкими повноваженнями папський емісар, вже згадуваний А. Поссевіно, один з керівних діячів єзуїтського ордену, справами унії піклувалися також папські нунції у Варшаві. У володіннях австрійських Габсбурґів, у Празі й Олмоуці, були створені єзуїтські колеґії, які мали виховувати поборників унії з молодих українців, білорусів і росіян.

Посилена активність папського Риму пояснюється тим, що в питанні унії його інтереси повністю збігалися з інтересами польських магнатів і шляхти. Останні, як відомо, прагнули політичну Люблінську унію доповнити унією релігійно-церковною і, тим самим духовно зломивши український та білоруський народи, остаточно скорити їх своїй владі. До того ж унія мала їх остаточно відірвати від одновірної Росії. Як вважав M. C. Возняк, мета Брестської унії "була чисто політична... Польща так довго була не певна українських і білоруських земель, поки православний вузол в'язав їх з Московщиною", і тому польський уряд, зрозумівши це, "задумав при помочі релігійної унії скріпити на них політичну силу Польщі" (484, II, с. 43).

Щодо папського Риму, то він у Брестській унії побачив бажану нагоду для здійснення своїх давніх планів "подолання схизми", підпорядкування своєму контролю православно-слов'янського сходу. Причому покатоличення України й Білорусії у Ватикані розглядали як перший етап покатоличення всієї Східної Європи, передусім Росії. Згадуваний Поссевіно заявляв у трактаті про релігійні справи в Російській державі, що "навернена Русь (за термінологією автора — Україна й Білорусь) стане тією потужною машиною, за допомогою якої можна буде подолати схизму і в Московії" (цит. за: 798, с. 274).

У розпалі боротьби навколо унії в Україні й Білорусі Ватикан поширював чутки, нібито Москва готова до неї пристати, і це не на жарт стривожило противників контрреформаційного католицизму в Західній Європі, зокрема французького короля Генріха IV, який у листі до прусського герцоґа виражав занепокоєння успіхами контрреформації на європейському сході (826, с. 66).

У Західній Європі з ідеологічним та історичним обґрунтуванням унії виступили відомі політичні письменники контрреформації Джованні Ботеро і Цезар Бароній. Так, Ботеро приділив значну увагу підготовці та поширенню унії в Україні у своєму творі "Всесвітні відомості", який у свій час користувався великою популярністю в Західній Європі. Вперше виданий 1595 р., цей твір Ботеро за десять років сімнадцять разів перевидавався італійською мовою (з доповненнями й уточненнями), був перекладений на латину й живі західноєвропейські мови — іспанську, німецьку та інші. Протягом XVII ст. цей твір тричі виходив у польському перекладі, збереглися також три списки його перекладів на білоруську й російську мови, здійснені на замовлення російського уряду з польських видань (710, с. 56-57). Майже століття ця книга Ботеро служила для всієї Європи найавторитетнішим джерелом відомостей про різні держави й країни, в тому числі й про Україну. В польському й латинському перекладах була вона відома і в Україні, зокрема письменникам-полемістам першої половини XVII ст. і професорам та студентам Києво-Могилянської академії (77, I, с. 326-329).

Д. Ботеро належав до відомих ідеологів італійської контрреформації, особливо уславився він полемікою з Макіавеллі, яку проводив з позицій ортодоксальної християнської моралі (803, с. 85-90; див. також 813). Разом з тим не були йому чужими й певні традиції ренесансно-гуманістичної культури, і це поєднання зазначених традицій з ідеологією контрреформації досить виразно проявляється і в його "Всесвітніх відомостях", зокрема в розділах про східнослов'янські країни й народності. З одного боку, він виходив з ренесансних географічно-історичних джерел і певною мірою зберігав властивий їм комплекс людинознавчо-етнографічних інтересів, про який ішлося вище; з другого боку, в його книзі даються взнаки тенденції й зазіхання агресивного католицизму часів контрреформації.

В цілому ж Ботеро безнадійно втратив той широкий, вільний від політичного й клерикального утилітаризму підхід до віддалених і малознайомих народів, зокрема східнослов'янських, ту здатність цінувати їхню самобутність як прояв невичерпної розмаїтості людської природи, котрі притаманні історико-літературним пам'яткам Відродження. Але щодо фактичної ґрунтовності й точності його твір набагато переважає ренесансні космографічні й історико-географічні трактати про Східну Європу, — значною мірою внаслідок того, що Ботеро, авторитетний католицький письменник, мав вільний доступ до канцелярії Ватикану, до реляцій папських нунціїв із Польського королівства.

Як ідеолог контрреформації, Ботеро беззастережно віддавав симпатії шляхетській Польщі й вітав розширення її експансії в Україні, в Прибалтиці й проти Російської держави. Із його книги можна зробити висновок, що відповідні успіхи Польського королівства наприкінці XVI ст. табір контрреформації на Заході оцінював як власні успіхи й досягнення. Це, зокрема, стосується поширення унії в Україні, яке в зображенні Ботеро має вигляд тріумфального ходу істинної віри, світла якої не сприймає лише темний простолюд. Наприклад, в описі Поділля він заявляє: "Тепер тут шляхтичі й городяни в переважній більшості перейшли в римську віру, і тільки плебеї, мужлаї дотримуються грецької" (155, I, с. 185). В різних варіаціях це твердження він повторює в описах Волині й Галичини. Разом з тим твір Ботеро відбиває й ту недооцінку опору городян, козаків і селян поширенню унії, якої припустився спершу папський Рим в своїх планах щодо України, і переоцінку навернення в католицизм українських маґнатів. Головну перешкоду повному торжеству унії на Русі Ботеро вбачав у позиції князя Острозького, "такого могутнього герцога, що в нього, кажуть, чотири тисячі васалів"; але тут же він оптимістично сповіщав, що сини князя Острозького "готові перейти в католицьку віру, і коли це станеться, їхній приклад буде мати важливі наслідки для цього народу" (там само, с. 142-143). Щоправда, в доповненнях і уточненнях до пізніших видань "Всесвітніх відомостей" намічається більш реалістичне розуміння автором ситуації в Україні й перспектив унії, проти якої з дедалі більшою рішучістю виступали городяни і козацтво.

Про великий інтерес Ботеро та його аудиторії до князя Костянтина Острозького свідчить і те, що згодом його життєпис він вмістив у своєму збірнику біографій уславлених мужів тогочасної Європи (154).

Восени 1595 р. єпископи Потій і Терлецький вирушили до Риму, де 23 грудня того ж року з великою помпезністю відбулося проголошення унії, і згадані єпископи цілували папську пантофлю на знак визнання верховенства "римського первосвященика" над українсько-білоруською православною церквою. Цю подію Рим оцінив як свій великий тріумф, терміново була опублікована папська енцикліка "Magnus Dominus", яка урочисто сповіщала Європі про досягнуту перемогу.

Подібним чином вона була оцінена всім католицьким Заходом, і кардинал Бароній, відомий історик та ідеолог контрреформації, вніс до VII тому своїх відомих "Церковних анналів" спеціальний додаток, де зазначена акція була схарактеризована як "провіденційне навернення народу Русі в істинну віру", як велика перемога останньої. Цей додаток до "Церковних анналів" Баронія був перекладений Лескарбо французькою мовою і виданий окремою книжкою під промовистою назвою "Дискурсія про походження русів і про їхнє чудесне навернення" (133). Під "русами" Бароній мав на думці, згідно з усталеною на Заході традицією, українців, але разом з тим вказував, що оскільки Московія споріднена з Руссю, то це "дозволяє плекати велику надію, що московити, у яких та ж мова і релігія, в близькому майбутньому вирішать наслідувати їхній приклад" (133, с. 66). У своєму "Додатку" Бароній дав також стислий виклад історії християнства на Русі, трактуючи її з позицій католицизму, як відхилення від "істинної віри", що нині долається за допомогою унії. При цьому він зазначав, що справжня назва народу цієї країни — "руси" (Les Russiens), а не рутенці (Les Ruthenes), і заявляв, що походять вони від давніх роксоланів.

Варто тут зазначити, що в Німеччині XVI-XVII ст., де розмежування проходило не між світською і церковною історіографією, а всередині останньої, між католиками й протестантами, Бароній виступав провідним істориком католицької історіографії, а його "Церковні аннали" були її найбільшим досягненням. Вони засновувалися на великому фактичному матеріалі, і цією своєю стороною належали до ерудитської школи, з якою був пов'язаний проґрес тогочасної історичної науки. "Церковні аннали" Баронія набули великої популярності не тільки в Німеччині, а й за її межами, і не тільки в католицькому світі. Відомий він був і в Україні, зокрема до нього зверталися письменники-полемісти першої половини XVII ст., причому вони брали з нього фактичний матеріал і водночас полемізували з вираженою в ньому ідеологією католицької контрреформації.

Брестська унія 1596 р. була передусім подією церковного життя, церковної історії. До того ж її ініціаторам довелося відмовитися від попередніх планів покатоличення України та Білорусі й задовольнитися визнанням ієрархами українсько-білоруської церкви верховенства римського папи. В усьому іншому, починаючи від догматики й кінчаючи деталями обряду, уніатська церква, власне, лишалася православною. Все це, зрозуміла річ, не означало, що ті сили, які стояли за унією, відмовилися від своїх далекосяжних планів, у ній вони вбачали лише першу стадію здійснення цих планів. Не слід заперечувати й певних позитивних моментів унії, зокрема в плані культурно-історичному. Відомий чеський славіст Ф. Вольман висловив думку, що унія сприяла пробудженню усвідомлення єдності слов'янського світу, з часів середньовіччя розколотого на православну й католицьку частини (967, с. 79-104). Угорський дослідник Е. Анд'ял констатує, що в унії була закладена позитивна тенденція сприяння культурному поступу українського й білоруського народів шляхом зближення з католицьким Заходом (772, с. 212-214), — те, до чого прийшли кількома десятиліттями пізніше Петро Могила та його сподвижники, але зауважимо, не ціною підпорядкування православної церкви католицизму Риму.

Однак уся справа в тому, що Брестська унія не була подією, що замикається в рамках церковного життя і церковної історії. Вона була найтісніше пов'язана з суспільно-політичним життям України та Білорусі на рубежі XVII ст. і в тій конкретній історичній ситуації мала для нього величезне значення, але значення неґативне. В тій ситуації, незалежно від суб'єктивних намірів її ініціаторів серед українсько-білоруських ієрархів, унія об'єктивно ставала знаряддям соціального, національного й духовного поневолення українського й білоруського народів, сприяла планам їх поглинення шляхетською Польщею. На мою думку, лишається в силі відома теза Івана Франка, висловлена в праці про Івана Вишенського, що шляхетська Польща прагнула ліквідувати православну церкву для того, щоб українці відчули себе аморфною масою без ідеологічних основ і майбутнього, що унія сприяла здійсненню цих намірів і, внісши розкол в українське середовище, серйозно послабила силу опору.

Таким чином, релігійна боротьба на Україні найтісніше перепліталася в боротьбою народу проти національного й соціального поневолення, перетворилася на її невід'ємну складову частину. Не слід забувати й про те, що, як це загалом характерне для великих європейських рухів XVI-XVII ст., релігія виступала на Україні також ідеологічним оформленням соціальних інтересів та політичних прагнень народу.

Справа також і в тому, що насильницьке впровадження унії на Україні супроводжувалося зростанням кріпосницького гноблення й посиленням антифеодальної боротьби селян. Однією з форм цієї боротьби була масова втеча селян на незаселені землі Придніпров'я, де вони ставали козаками. Все це знаходило відбиття і в тогочасних західноєвропейських джерелах. Так венеціанець Д. Ліппомано, який 1575 р. побував з дипломатичною місією в Польському королівстві, писав про становище селян у ньому: "Нещасні селяни, вилучені з-під опіки закону і віддані на сваволю панів, перебувають у найжалюгіднішому стані, бо пани можуть розпоряджатися їхнім господарством і навіть життям як їм заманеться, а селянин у жодному суді не може знайти ніякого захисту" (цит. за: 854, с. 10). І навіть папський нунцій Д. Руджієрі свідчить: "Тяжка неволя довела їх (селян у Польському королівстві. — Д. Н.) до такого стану, що навіть за биття батогами, досить часте, приходять вони дякувати панові; сміливо можна сказати, що немає на світі більш приниженого невільника, ніж польський селянин" (там само, с. 11). У 1598 р. венеціанець П. Дуодо писав у своїй реляції про Україну, відносячи її за старою традицією до Великого князівства Литовського: "Шляхтичі так тиранять тут простий народ, особливо селян, що не наважусь сказати, чи належить їм хоча б одяг, який вони носять. А серед них особливо ті, що живуть у Литві (тобто Великому князівстві Литовському, в його межах до Люблінської унії. — Д. Н.), хоч і збирають багатющі урожаї, не мають навіть залишку, щоб прогодувати себе і свої сім'ї. І все-таки можна сказати, що вони щасливі хоча б тим, що можуть жити спокійно, — у порівнянні з тими, які поселилися по сусідству з турками й татарами" (38, с. 46-47).

Та незважаючи на цю небезпеку, українські селяни, рятуючись від кріпосницького гніту, у великій кількості втікали на незаселені землі пристепової смуги, внаслідок чого козацтво бурхливо зростало і в другій половині XVI ст. перетворилося на значну військово-політичну силу. І тут слід сказати, що вже з 70-х рр. XVI ст. папський Рим встановлює систематичне спостереження за козаками. Цей обов'язок був покладений на нунціїв у Речі Посполитій, які в своїх реляціях незмінно приділяли багато уваги релігійно-політичній експансії шляхетської Польщі на Україні, а також діям козаків (див. 88, II, вип. 1 і 2). Як уже зазначалося, нунції Лаурео і Каліґарі інформували Ватикан про дії козацьких загонів Івана Підкови, про їхні походи в Молдавію.

Досить докладну інформацію мав Ватикан про перший великий виступ козацтва проти шляхетського панування — про повстання 1591-1593 рр. під проводом Косинського. Останній етап цього повстання, що припадає на 1593 р., знайшов відбиття в реляціях нунція Маласпіни (від 22 січня, 18 та 23 лютого і 14 травня 1593 р.). Вбачаючи в повстанні козацький бунт, Маласпіна повідомляв, що він становить небезпеку для Польського королівства і що подолати його дуже важко. В реляції від 22 січня він доповідав із Варшави, що "в прикордонні об'єдналися козаки числом до восьми тисяч, які принесли і все ще приносять велику шкоду Русі, Волині і особливо країні князя Острозького (аі paese del duca d'Ostrovia). Вони мають тридцять шість гармат і діють так, що починають викликати тут острах..." (там само, с. 173). Йдеться тут про вступ запорожців у Київське й Волинське воєводства восени 1592 р. та їхні особливо активні дії проти князя Острозького. Маючи на увазі Запорозьку Січ, Маласпіна говорить, що "козаки створили гніздо, яке не підкоряється цій (польській) короні", бо "розташоване воно у віддаленому місці, куди не сягає Польське королівство" (там само, с. 173-174). В реляції від 14 травня Маласпіна зі слів Януша Острозького описав битву під містечком П'яткою на Волині, яка відбулася на початку лютого 1593 р.; як відомо, великому шляхетському війську не вдалося в цій битві розбити козаків, у Маласпіни ж вона перетворилася на блискучу перемогу над бунтівниками, що слід віднести на карб його інформатора.

В історіографії досить поширена думка, що повстання 1594-1595 рр. під проводом Северина Наливайка ще не мало антиуніатського спрямування, оскільки відсутні документи, які б засвідчували, що боротьбу проти унії козаки ставили за свою свідому мету. Справді, як непохитна програма дій ця боротьба починає усвідомлюватися козаками дещо пізніше, на початку XVII ст., але незаперечним є і той факт, що під час повстання 1594-1595 рр. козаки виступали рішучими ворогами унії, хоч ці їхні виступи й мали цілком стихійний характер. Відомо, що 1595 р. козаки Наливайка чинили розправу над прибічниками унії на Волині і в Білорусі. Наприклад, у Луцьку "найбільше дісталося від Наливайка прибічникам і слугам єпископа Кирила (Терлецького), а в Пінську він захопив ризницю цього відступника і здобув, нібито, важливі перґаментні документи з підписами духовних і світських осіб, котрі згодилися на унію. Вказують ще й те, що Наливайко пограбував маєток брата єпископа Кирила Терлецького" (586, П. с. 110). Симптоматичним є також той факт, що, за свідченням Захарії Копистенського, під час повстання 1594-1595 рр. до козаків приєднувалися православні священики (там само, с. 111). Заслуговує на увагу й те, що після цього повстання в католицько-уніатському таборі противників унії почали називати "наливайківською сектою" або й просто "Наливайками". Звичайно, назва була пущена з провокаційною метою, для дискредитації ворогів унії серед православної шляхти й духовенства, але важко заперечити проти того, що вона відбила об'єктивний зв'язок повстання 1594-1595 рр. з боротьбою проти унії, що розгорялася. Все це дає підстави сказати, що до офіційного проголошення унії в 1596 р. козацтво щодо неї зайняло однозначно ворожу позицію.

На цей період крайнього загострення суспільно-політичної і віросповідальної боротьби, яка охопила всі сфери українського суспільства, припадає майже суцільне покатоличення і денаціоналізація українських і білоруських аристократичних родів і більшої частини шляхти. Наприкінці XVI і в першій третині XVII ст. в католицтво переходять князі Острозькі, Чорторийські, Вишневецькі, Заславські, Збаразькі, Корецькі, Ходкевичі, Сангушки та інші, але це, всупереч сподіванням Ватикану та ідеологів контрреформації, не призводить до здійснення їхніх планів в Україні. Навпаки, боротьба навколо унії розгоряється ще з більшою силою, загострюючись із кожним десятиліттям.

У боротьбі з польсько-шляхетською і католицькою експансією на зламі століть складається блок патріотичних сил українського суспільства: городян, православної інтеліґенції і козацтва, за яким йшли селянські маси. На першому етапі цієї боротьби найбільш активна роль належала городянам, які об'єднувалися в братства. Можна погодитися з німецьким вченим Е. Вінтером, який у монографії "Раннє Просвітництво" каже, що вже в першій половині XVII ст. городяни України були досить консолідованим третім станом, що внаслідок постійного тиску польської шляхти й католицизму в їхньому середовищі раніше, ніж у городян сусідніх народів, пробудилася станова й національна свідомість, що ідеології братств притаманні риси, які передвіщають раннє Просвітництво в слов'янському світі (960, с. 321-322). Важливе значення мав виступ православної інтелігенції проти унії та католицької експансії, її релігійно-політична полеміка з католицизмом та уніатством, яка ідеологічно гуртувала й мобілізовувала українське суспільство.

На початку XVII ст. визначальна роль у боротьбі з унією і католицькою експансією переходить до козацтва, що надало їй іншого характеру та спрямування і, зрештою, зумовило її розв'язку. Передусім це означало, що завдання оборони православної церкви, а разом з тим і народності, взяла на себе фактично незалежна військово-політична сила, здатна боронити їх збройною рукою. Як писав М. С. Грушевський, "козаччина приймала на себе справу, яка була протягом чверть століття предметом неустанних, завзятих, але безуспішних змагань української інтеліґенції. І те, що не вдалося осягнути заходами публіцистів і богословів, політичних діячів і релігійних агітаторів, ліпших сил духовних і світських сучасної України й Білорусі, було здобуте завдяки тому, що справу взяло під охорону своєї шаблі "низове рицарство". Відновлена була православна ієрархія, засуджена на смерть правительством чверть століття тому, а з нею на повільну, але вірну, як здавалося, смерть призначене церковно-національне життє України й Білорусі, обставлене хитромудрими бар'єрами, на яких розбивалися стільки десятиліть всі заходи українського і білоруського суспільства, вирвалося знову на новий простір і забезпечило собі нову можливість боротьби й розвою" (504, VII, с. 388). З цього часу, за узагальненням Грушевського, "козаччина стала загальновизнаним, офіційним сторожем і протектором українського церковного, а з ним культурного й національного життя" (там само, с. 389).

Вже десь під кінець першого десятиліття XVII ст. боротьбу проти унії і католицької експансії козаки починають розглядати як свою непохитну програму, про що, зокрема, цілком ясно говорить їхня декларація 1610 р. про захист православ'я. Не ігноруючи легальних шляхів боротьби, апеляцій до короля і сеймів, козаки вдавалися й до інших засобів, розправляючись з католиками й уніатами. Наприклад, коли Потій призначив уніата Грековича своїм намісником у Києві, запорозький гетьман Тисканевич опротестував це рішення і заявив київському воєводі, що у випадку прийняття Грековичем цього призначення "козаки зволять його вбити, як собаку, і рицарським словом обіцяють захищати того, хто вб'є" (530, I, с. 48). І коли намісник Потія з'явився у Києві, козаки у 1618 р. втопили його у Дніпрі.

В 10-х рр. XVII ст. козацькі виступи на захист православ'я набули такого розмаху, що викликали тривогу серед правлячих кіл Речі Посполитої й змусили їх на сеймі 1618 р., "з погляду на козацьку небезпеку", піти на поступки православним і визнати свободу їхніх релігійних відправ. Тут необхідно відмітити діяльність гетьмана Сагайдачного в цій справі, який доклав багато зусиль до згуртування козаків, городян та православного духівництва і до організації відсічі католицькій експансії. Завдяки рішучій підтримці запорожців 15 жовтня 1620 р. на нараді козаків і духівництва в Сухій Балці була нелеґально відновлена православна ієрархія, яку Сагайдачний і Бородавка від імені запорозького війська поклялися боронити від "латинників". Король Сиґізмунд III та польські маґнати не наважилися на її ліквідацію, оскільки вона перебувала під захистом козаків.

Позиція козацтва, його рішучі дії в обороні православної церкви призвели до того, що в Україні проблема релігійно-конфесійна остаточно перетворилася на проблему соціально-політичну, яка таїла в собі велику небезпеку для шляхетської Польщі. Е правлячі кола приходять до висновку, що зі схизмою не буде покінчено до того часу, доки не буде розгромлене козацтво. Першу спробу такого рішення проблеми було зроблено у 1625 р., коли вибухнуло велике козацьке повстання, в якому конфесійне питання посіло важливе місце. Коронний гетьман Конєцпольський пред'явив козакам королівську декларацію, в якій Сиґізмунд III звинуватив їх у підтримці незаконної православної ієрархії і вимагав від них невтручання у церковні справи. У відповідь козаки оскаржили переслідування православної церкви й домагалися, щоб король відновив "давню грецьку релігію". Коронний гетьман кинув у наступ військо, не менше від того, що поляки мали в 1621 р. під Хотином, проте у битві поблизу Курукового озера наприкінці жовтня 1625 року йому не вдалося розгромити козаків. А через деякий час боротьба розгорілася з новою силою — назрівало ще грізніше повстання 1630 року.

Боротьба козацтва проти покатоличення України й Білорусі збіглася з черговим загостренням конфесійно-політичної боротьби в Західній Європі під час Тридцятилітньої війни, і це сприяло тому, що вона викликала дедалі більший інтерес як у католицьких, так і в протестантських країнах. Як констатує відомий італійський вчений-славіст А. Кроніа, вона належала до тих історичних явищ на сході Європи, які в першій третині XVII ст. привертали найбільшу увагу в Італії (804, с. 180-181). Те ж саме можна сказати й про інші країни Західної Європи, причому в країнах протестантських, зокрема в Англії і Голландії, в українському козацтві починають вбачати потенціального союзника в боротьбі з "папістами", тобто з католицьким табором.

Цілком закономірно, що за ходом подій в Україні пильно стежили у Ватикані. Там найбільше боялися того, щоб польський уряд не піддався тискові козаків і не відновив у правах православну церкву, що означало б крах планів римської курії на слов'янському сході. В інструкції, надісданій курією нунцію Торресу в травні 1621 р., наголошувалася необхідність найрішучішої протидії домаганням козаків (364, II, с. 124-126). У Римі непокоїлися тим, що частина політичних діячів і магнатів Речі Посполитої, усвідомлюючи масштаби "козацької небезпеки", схилялися до думки про необхідність поступок, зокрема у відновленні "грецької релігії".

Якщо наприкінці XVI ст. римська курія недооцінювала козаків як антикатолицьку й антиуніатську силу, то вже в 20-х рр. XVII ст. вона вбачає в них головного ворога, який став на перешкоді подоланню схизми в Речі Посполитій. Нунцій Торрес писав у реляції з Варшави в 1622 р., що здійснити це дуже важко, оскільки за православну церкву тримається простолюд, що на її оборону піднімаються козаки. "До того ж, — скаржився нунцій, — не можна вдатися до засобів насильства, бо опріч свободи віросповідання, за яку присягався король, на перешкоді стають козаки, люд войовничий і сміливий, які стають на оборону її (православної церкви. — Д. Н.) часом з проханням, часом із загрозою на устах, але завжди зі зброєю в руках" (там само, с. 150). Цих козаків, продовжував Торрес, тисяч шістдесят, від погроз вони кожну мить готові перейти до дії, розпочати війну, "а козацькі війни — то найжахливіша річ" (там само). Не розраховуючи на подолання козаків силою, нунцій Торрес радив Ватикану обрати щодо них тактику хитрощів і обману: "...Потрібно вжити дійових засобів, але зовні лагідних і так прихованих, щоб вони й додуматися не могли, інакше вони будуть насторожені й можуть вдатися до насильства та натворити багато зла" (там само).

Проте й ця тактика не мала успіху, і в другій половині 20-х рр. папський Рим почав вимагати від польського уряду застосування сили проти "ворогів релігії і поляків", як з цього часу стали називати українських козаків у офіційних документах Ватикану. Таким чином, у 20-х рр. XVII ст. остаточно визначається недвозначно ворожа позиція римської курії щодо козаків, руйнувачів "східного муру" католицизму. Ватикан почав вимагати від Сиґізмунда III найрішучіших дій проти козаків, закликати "скрутити зухвалі прагнення нечестивців і розтоптати цих левів і драконів", як було сказано в посланні папи Григорія X польському королю від 23 січня 1623 р. (404, ПІ, с. 369).

Під впливом характеризованих чинників на Заході складається досить високе, хоч і специфічне уявлення про військові якості козаків, і коли вибухнула Тридцятилітня війна 1618-1648 рр., обидві воюючі сторони виявляють до них інтерес і вдаються до їх вербування. А це призводить до того, що значна кількість козаків бере участь у Тридцятилітній війні, і на певних її етапах та в певних кампаніях вони відіграли значну роль. Ці військові дії козаків на західноєвропейському терені давно вже привертали увагу істориків, але ґрунтовне висвітлення вони знайшли порівняно недавно в спеціальному дослідженні Г. Гаєцького і О. Барана (831). В рамках цієї книги я можу тільки окреслити їх у загальному плані.

Найраніше вдалася до військових послуг козаків Австрія, вже на першому етапі Тридцятилітньої війни, та й пізніше вона найчастіше і найширше до цих послуг вдавалася. В цьому їй активно сприяв уряд Речі Посполитої, особливо за правління короля Сиґізмунда III. Як показали названі історики, в деякі періоди Тридцятилітньої війни в ній брало участь 10-12 тисяч козаків, що за мірками того часу становило значну військову силу. Між 1619 і 1637 рр. участь козаків у цій війні була майже безперервною, далі вона набирає епізодичного характеру. Козацькі загони служили головним чином у легкій кінноті й використовувалися головним чином у маневрових діях при проведенні військових операцій; але поряд з тим вони могли служити і в піхоті. Козаки швидко здобули репутацію хоробрих і витривалих, а разом з тим недостатньо дисциплінованих і надмірно жорстоких вояків.

Вербування козаків на цісарську службу розгорнулося одразу ж із початком Тридцятилітньої війни, і вони відіграли помітну роль вже на першому її етапі. Коли 1619 р. чехи та їхній союзник трансільванський князь Бетлен Ґабор узяли в облогу Відень, козацькі загони й лісовчики вторглися в Трансільванію, змусивши її правителя швидко повернутися в свою державу й захищати її, а чехи теж змушені були відступити від австрійської столиці. Активною була також участь козаків у "чеській війні", яка завершилася розгромом чеського війська у битві при Білій горі. Оскільки козаки зіграли значну роль на першому етапі Тридцятилітньої війни, цісарський уряд продовжував і далі вербувати їх у значній кількості, незважаючи на протести населення.

В середині 20-х рр. розпочався "шведський період" Тридцятилітньої війни, до якого козаки теж були причетні. Формуючи армію для імператора, славетний полководець Валленштайн наполягав на вербуванні козаків. У 1624 р. їх було набрано 6 тисяч, а потім ще 5 тисяч, крім того, в Німеччині залишилися деякі загони від попередніх етапів війни. Коли ж цісарський уряд припинив вербування козаків, Валленштайн влітку 1626 р. з докором писав у Відень, що якби він мав у своїму розпорядженні 8 чи 9 тисяч козаків і стільки ж угорців, то міг би завдати вирішальної поразки голландцям та Бетлену Ґабору й витіснити шведів з Німеччини (214, с. 190).

На новому витку Тридцятилітньої війни, що розпочався 1629 р., Валленштайн знову вимагає від уряду вербування козаків, що знаходило розуміння у Відні. Радник імператора Квестенберґ повідомляє Валленштайну 16 жовтня 1632 р.: "Поляки обіцяють 10-12 тисяч гусарів, але я вважаю, що краще одержати від них козаків" (там само, с. 279). Одночасно Валленштайн заявляв імператору Фердинанду II, що він відмовляється від польських гусарів, і домагався, щоб до його армії терміново вербували козаків (там само, с. 343-344, 354). Але новий польський король Владислав IV, який посів престол 1632 р., почав проводити не залежну від Австрії політику і заборонив ці набори. Та незважаючи на королівську заборону, козацькі загони продовжували прибувати до Німеччини. Так, після вступу у війну Франції навесні 1635 р. досить численні козацькі полки діяли у складі імператорської армії на Рейні та в Бельгії, роблячи глибокі рейди в тили французької армії, в Лотарінґію та Шампань. 31 травня 1636 р. відбулася запекла битва між козаками і французьким військом графа Сауссона біля Івой на території Люксембургу, про яку писала "Gazette de France" від 6 і 14 червня. Не без гумору газета розповідала, що "козаки напали на французів з жахливим галасом; наші люди, які не звикли до такого галасу, так злякалися, що кинулися тікати й відступили до болота на другому березі річки". Але потім вони отямилися й повернулися на поле бою.

По-іншому, в стратегічній перспективі, дивилися на українських козаків у протестантському таборі. Під впливом постійних козацьких повстань проти польського панування в політичних колах Європи складається думка про

Україну "як ахіллесову п'яту великодержавної Речі Посполитої" (473, с. 80). Виходячи з цього, держави протестантського табору в розпал Тридцятилітньої війни в 1628-1631 рр. вдаються до дипломатичних акцій, спрямованих на те, щоб спонукати козаків до виступів проти Польщі, яка за короля Сиґізмунда III фактично була східним форпостом Католицької ліги. Особливо значні надії серед політиків і дипломатів протестантських держав пробудило козацьке повстання 1630 р., під час якого шляхетське військо зазнало тяжкої поразки під Переяславом. Об'єктивно виходило так, що козаки змушували Річ Посполиту тримати на Україні великі військові сили і тим самим позбавляли її можливості надавати активнішу допомогу Католицькій лізі в Тридцятилітній війні.

В протестантському таборі менше вдавалися до вербування козаків на службу, та все ж не гребували ним. Відомо, що до козаків виявляв активний інтерес шведський король Ґустав-Адольф, славетний полководець і політичний діяч, який їх називав "ворожими дияволами" і заохочував переходити на службу до своєї армії (579, с. 69). Можна вважати доведеним, що саме він був ініціатором плану, який жваво обговорювався в політичних колах протестантських країн на рубежі 30-х рр. XVII ст.; суть його полягала в тому, щоб повністю відколоти козаків від Польщі, розгромити за їхньою допомогою цей "східний бастіон" католицизму і тим самим оголити східний фланг Католицької ліги (473, с. 78-81; 579, с. 69-70; 798, розд. 9, та ін.).

Слід ще сказати, що наприкінці Тридцятилітньої війни у 1645-1646 рр. козацький корпус був найнятий на французьку службу і в складі війська принца Конде брав участь в облозі й взятті фортеці Дюнкерка — центрального опорного пункту іспанців у Фландрії (див.: 773, V, с. 312-316; VI, с. 459-464). Організатор цієї експедиції граф де Брежі, французький посол у Польщі, писав реґенту Мазаріні про козаків, що це "дуже відважні вояки, непогані вершники, досконала піхота, особливо вони здатні до захисту фортець" (цит. за: 576, с. 75). У переговорах козаків із французьким послом брав участь Богдан Хмельницький, на що де Брежі вказує в реляції від 21 вересня 1644 р.

На початку 30-х рр. XVII ст. в Україні склалася ситуація, вкрай несприятлива для Речі Посполитої. Повстання 1630 р. виявило велику силу козацтва, його спроможність поставити шляхетську республіку на край загибелі. Особливо лякала її перспектива союзу козаків з Росією на випадок війни з останньою. В такій ситуації "заспокоєння України" шляхом відновлення православної церкви стало для шляхетської Польщі проблемою першорядного значення, і на елекційному сеймі 1632 року були прийняті статті про "поновлення грецької релігії". Цьому відчайдушно противився Ватикан, проте новий король Владислав IV рішуче заявив, що цей акт — справа нагальної необхідності, і папа повинен його затвердити, "якщо він не бажає бачити руїни королівства, а можливо, й християнської (тобто католицької. — Д. Я.) церкви" (404, ПІ, с. 398-399). Це був провал наступу контрреформації в Україні й Білорусі, і хоч у найближчі роки шляхетській Польщі й вдалося досягнути тимчасових успіхів у боротьбі з козацько-селянськими повстаннями на Україні, названий акт 1632 р. знаменував початок переходу контрреформації до оборони в Східній Європі.

Той факт, що саме козацтво зіграло вирішальну роль у провалі планів контрреформації на слов'янському сході, визнають і католицькі історики церкви. Наприклад, єзуїт П. Пірлінґ образно писав: "Ця подія (Брестська унія. — Д. Н.) була спершу лиш пролиттям чорнила, а обернулася вона трагічними наслідками й ріками крові. Після запеклої і гострої полеміки розгорнулися фатальні козацькі війни з їх надміром жорстокості та люті, а після них розпочалася й агонія польської державності..." (909, II, с. 361-362).

Запекла релігійно-політична боротьба, що кипіла в Україні протягом першої половини XVII ст., викликала зрослий інтерес європейської громадськості. Так, уважно за нею стежив великий чеський педагог і мислитель Я. А. Коменський, який після того як Габсбурґи заборонили в Чехії всі віросповідання, крім католицького, переїхав до Речі Посполитої (1627 р.). Його резиденцією стало Лєшно у Східній Польщі, неподалік від українських земель. Будучи активним релігійно-громадським діячем, Коменський палко ненавидів католицьку реакцію і невтомно боровся проти наступу контрреформації; звідси його співчутливий інтерес до визвольних борінь українського народу і, зокрема, до козацьких повстань. Коли вибухнула Визвольна війна середини XVII ст., Коменський, який на той час переселився в Трансільванію, сприяв встановленню дипломатичних зв'язків Хмельницького з антикатолицькими силами Західної Європи, зокрема з кромвелівською Англією (508). Відомо також, що він цікавився братськими школами в Україні й Білорусі, в яких було чимало близького його педагогічній системі.

Козацькі повстання і релігійно-політична боротьба в Україні десь із 20-30-хрр. XVII ст. почала викликати у вдумливих західних спостерігачів враження, що Річ Посполита внутрішньо розкололася на два релігійно-національні табори. До таких уважних спостерігачів належав відомий італійський філософ, автор утопії "Місто сонця" Томазо Кампанелла. Аналізуючи в трактаті "Про іспанську монархію" (1636 р.) політичний стан тогочасної Європи в аспекті релігійної боротьби та можливості створення антитурецької коаліції, він характеризував Польщу як опору католицького табору на сході континенту і разом з тим вказував, маючи на увазі визвольну боротьбу українського народу, що це королівство фактично поділилося на дві ворогуючі частини, і це послаблює його силу. "Польське королівство в наш час наймогутніше серед королівств Півночі, — писав Кампанелла, — і якби воно через різницю релігій не було внутрішньо розділене та було королівством спадковим і не запрошувало правителів з-за кордону, то могло б наганяти великий страх на турецького султана, особливо в союзі з великим князем Московським" (164, с. 317-318). Цей трактат призначався для короля Іспанії, і Кампанелла, який зазнав жорстоких переслідувань з боку католицької реакції, очевидно, не без прихованої зловтіхи вказував політичному главі католицького табору в Європі на нестійкість його "східного муру" і радив пильнувати, щоб на польський трон не сів протестант.

У низці західноєвропейських історико-літературних пам'яток даного періоду дістають відображення нестерпно тяжке становище простого народу, насамперед селян, в Україні і неухильне зростання козацтва, його сили й воєнно-політичної активності. Так, венеціанець Ф. Ольмо, який У середині 20-х рр. XVII ст. побував у Польському королівстві, фіксував у своєму описі, що в цій державі "селяни такі ж раби у своїх панів, якими були невільники у римських патриціїв, бо пани мають право розпоряджатися їхнім життям і смертю" (338, с. 21-22). Характеризуючи далі козаків, Ольмо говорить про їхні відважні морські походи, "які приносять велику шкоду туркам", про те, що вони є тією військовою силою, що протистоїть татарам і стримує їхні напади (там само, с. 36-37). Цікаве його зауваження про те, що козаки "ледве визнають вищу владу його королівської величності і служать ще йому під час війни; так, вони відзначилися в останній війні у Волощині, де показали себе добрими вояками (мається на увазі Хотинська війна 1621 р. — Д. Н.). Підсумовуючи свою характеристику козаків, Ольмо пише, що це "військо малоорганізоване й незвичне коритися, зате стійке до всіх злигоднів, численне, швидке, незамінне у відкритій для нападів країні, де мало фортець; ними керують їхні власні старшини (сарі), котрих обирають способом скоріше варварським, ніж; цивілізованим; взагалі ж вони мають багато спільного з татарами, арабами й ускоками" (там само, с. 37).

У 40-х рр. XVII ст., ще до Хмельниччини, в західноєвропейських джерелах, зокрема в працях істориків, з'являються перші, ще стислі розповіді про козацькі повстання і війни в Україні з 1592 по 1638 рік.

Наскільки мені відомо, першу таку спробу зробив венеційський історик Д. Дзіліоло в книзі "Про достопам'ятні події наших часів" (1642 р.). "В Польському королівстві, — писав він у ній, — багато країв дотримується грецької релігії, і серед них особливо запорозькі козаки, які живуть на Томаківці Вишневецькій (in Tomakowka Visniovesa) та інших островах Бористену. Всі вони селяни чи рибалки, їхній головний звичай — нападати зненацька на сусідні країни татар та московитів і навіть часто на самих турків" (430, с. 120). Звичаєм козаків є, продовжує Дзіліоло, зневажати всі заняття, крім тих, що приносять військову славу, і це перетворило їх у грізну військову силу. "Спершу вони, — розповідає венеційський історик, — домоглися того, що отримали власного гетьмана (uno Generale ргоргіо) та інші привілеї, а далі це призвело до того, що вони перетворилися в майже окремий народ (quasi in natione separata) і стали, разом з селянами свого краю, не менш грізними ворогами для поляків, ніж сусідні держави. Багато разів виникала необхідність виступати проти них з військом, як, наприклад, під час знаменного успіху за правління Стефана Баторія, котрий наказав відрубати голову генералу Підкові, і за правління Сиґізмунда III, коли тим же способом були страчені Наливайко і Бородавка. Ще гірша доля спіткала багатьох з них під час кампанії Конєцпольського, який діяв проти їхнього численного війська більш ніж у сорок тисяч чоловік і змусив їх повернутися додому (тобто на Січ. — Д. Н.) та забезпечив колишній порядок" (там само, с. 120-121). Тут Дзіліоло має на увазі повстання 1630 р., коли польськими військами керував Конєцпольський, котрому насправді не вдалося досягнути вирішального успіху в війні з козаками.

Не згадується у Дзіліоло козацьке повстання 1637-1638 рр., очевидно, тому, що воно відбулося незадовго до виходу його книги в світ. Але це повстання, одне з найбільших і найгрізніших, знайшло відгомін в інших західних джерелах. Вже згадувана "Ґазетт де Франс" писала про нього 14 березня 1638 р.: "Козаки повстали проти польського короля і згоджуються на замирення тільки на трьох умовах: по-перше, щоб їм забезпечили свободу віри, яка у них протестантська (! — Д. Н.), з усіма правами і привілеями, що їх скасував варшавський сейм; по-друге, щоб польське військо приходило в Україну лише на випадок крайньої небезпеки, бо вони хочуть самі захищати свої кордони від татар; по-третє, щоб був збільшений реєстр, що складається з шести тисяч чоловік". Значну увагу приділив цьому повстанню Ж. де Лабурер у своєму "Трактаті про Польське королівство" (1647 р.), написаному з приводу одруження Владислава IV з Марією-Луїзою Ґонзага, розповів про нього також у своєму знаменитому "Описі України" (1650 р.) Ґ. Левассер де Боплан, безпосередній учасник цієї "війни з козаками".

Слід сказати, що названий трактат Лабурера належить до кращих зразків західної політичної літератури XVII ст. про Річ Посполиту. Аж ніяк його не можна назвати апологією шляхетської Польщі: як ідеолог абсолютизму, що засвоїв політичні уроки Рішельє, Лабурер критично поставився до суспільно-політичного ладу шляхетської республіки. Він вважав ненормальним явищем надмірну могутність магнатів ("вони скоріше королі, ніж дворяни"), те, що "в Польщі відсутній третій стан" і міста не мають голосу в державних справах, а вся повнота влади належить аристократам і духівництву, "які правлять простолюдом, ніби королі" (275, с. 98-99). Вказував він і на крайню злиденність та пригнобленість селян, які "живуть в убогих халупах, критих соломою, в більшості з них нема нічого, крім печі, діти сплять на підлозі, в соломі, часто зовсім голі, без сорочок..." (там само, с. 106).

Трактат Лабурера особливо цікавий тим, що в ньому козацька проблема ставиться як одна з найголовніших для Речі Посполитої. Козацтву в ньому відведено окремий розділ під характерною назвою "Про запорозьких козаків, військо Русі" (тобто України). І ця назва, і зміст розділу засвідчують, що запорозьке козацьке військо Лабурер розглядав, власне, як національну військову силу України, котру він, за усталеною на Заході ономастичною традицією, називав Руссю або "руськими провінціями Польського королівства". Заслуговує на увагу й те, що в його трактаті дається стислий нарис історії руських провінцій, починаючи з часів Київської Русі. І хоч цей нарис загальний за змістом і містить чимало неточностей і похибок у висвітленні історії Київської Русі (слід сказати, запозичених у посередників, польських істориків і хроністів), сам по собі він є важливим свідченням того, що автору було властиве розуміння національної та історичної виокремленості "руських провінцій", тобто України, в межах Польського королівства. А також не менш важливим свідченням того, що Лабурер, як і багато західних авторів того часу, історію Київської Русі пов'язував саме з історією України.

"Весь світ знає їхнє ім'я, — пише Лабурер про козаків, — але мало хто знає їхнє походження, і думають, що це окремий народ" (там само, с. 235). Взявшись з'ясувати це питання і посилаючись на польські джерела, зокрема на хроніку П'ясецького, автор трактату говорить, що спершу це були загони втікачів-бродяг, які збиралися на границі Русі зі степом і займалися грабуванням турецьких і татарських земель, "доки Стефан Баторій не дав їм закони і лад, з тим щоб вони обороняли кордони" (там само, с. 225-226). Власне, Лабурер повторює польсько-шляхетську версію походження і формування козацтва, яка, при всіх моментах тенденційності, була набагато ближча до істини, ніж деякі гіпотези, поширені тоді у Франції та інших країнах Західної Європи. Наприклад, французький географ XVII ст. П. Бержерон вважав, що українські козаки — це відгалуження татар (141, с. 170). Далі Лабурер слушно вказував, що завдяки козацтву, яке заступило шлях постійним татарським нападам, розквітли раніше не заселені багаті землі південніше від Києва і Брацлава; коли ж татари прориваються, то "їм рідко вдається уникнути козаків, які звичайно атакують їх при поверненні і відбирають здобич" (275, с. 227-228). "Та найбільше, — проголошує Лабурер, — мене захоплює їхня дерзновенна відвага, те, що вони руйнували передмістя Константинополя на очах жителів, султана і його двору" (там само, с. 228).

Далі Лабурер стисло розповідає про козацько-селянські повстання кінця XVI й першої половини XVII ст. На думку автора, ці повстання були відповіддю козаків на прагнення Польського королівства встановити над ними свій контроль. Так, про повстання 1594-1596 рр. він пише: "Король Сиґізмунд III хотів підпорядкувати козаків своїй владі і з цією метою послав проти них Жолкевського; той завдав поразки їхньому гетьману Наливайку, який походив із простих воїнів; Наливайко був захоплений у полон разом з іншими головними керівниками і страчений у Варшаві" (там само, с. 229). Стисло інформує автор трактату також про повстання 1637-1638 рр. та про ті жорстокі репресії, яким після його придушення польський уряд піддав козаків. Польський король, говориться в трактаті, після останнього повстання козаків вирішив замість них створити прикордонне військо і доручив цю справу гетьману Потоцькому; щодо козаків, то частина їх пішла в Московську державу, інша — до татар. Ці дії польського уряду Лабурер оцінює як грубий промах, що призведе до послаблення військової сили і слави королівства. "Таким чином, — пише він, — ця військова сила, яка принесла так багато слави королівству, яка нічого йому не коштувала і обороняла його від татар, майже зовсім знищена, а нове військо, яким її замінили, не скоро стане справжніми козакими..." (там само, с. 230).

В суто практичному плані ці зауваження Лабурера не позбавлені слушності, але передусім вони засвідчують, що автор трактату не усвідомлював усієї глибини й масштабності суперечностей між українським козацтвом і шляхетською Польщею. Та й мало хто їх тоді усвідомлював належним чином, не те що в Західній Європі, а й у самій Речі Посполитій.

Трактат Ж. де Лабурера ґрунтувався на письмових джерелах про Україну першої половини XVII ст. і був певним їх узагальненням; цілком іншого змісту й характеру знаменитий "Опис України" Ґ. Левассера де Боплана, який був наслідком сімнадцятилітнього перебування автора на українській землі (1631-1648) і всебічного вивчення її. Правда, твір Боплана з'явився у 1650 р., вже під час Визвольної війни українського народу, але розглянути його доцільно в даному розділі, оскільки в ньому відображено становище на Україні в другій чверті XVII ст., перед вибухом "великої козацької війни".

Нормандець з походження, син гідрографа й математика, Боплан мав освіту інженера і з молодих років служив у французькій армії, здійснив у 20-х рр. подорож у Вест-Індію. Десь 1631 р. він вступив як військовий інженер на польську службу, і Сиґізмунд III послав його на Україну для зведення укріплень у пристеповій смузі, які призначалися не так проти татар, як проти козаків. На Україні він перебував до весни 1648 р., за цей час побудував там низку укріплень і фортець, у тому числі й Кодак, який мав відрізати Запорозьку Січ від України, брав участь у війнах з козаками, зокрема в битві під Кумейками наприкінці 1637 р. Королівський уряд доручив йому також скласти карти України, що вимагало ґрунтовного ознайомлення з топографією її районів. Боплан блискуче виконав і це завдання, його карти України, висококваліфіковані для того часу, теж мають велике наукове значення. Навесні 1648 р., якраз перед вибухом Визвольної війни під проводом Хмельницького, Боплан з невідомих причин залишив польську службу й повернувся на батьківщину, де продовжував наукові праці з картографії, географії й астрономії. Помер він 6 грудня 1673 р. в Руані.

Написана вже після повернення у Францію, книга Боплана засновується на ґрунтовній і всебічній обізнаності з Україною і являє собою ніби маленьку енциклопедію тогочасного українознавства, її автор сумлінно знайомився з географією і топографією краю, його флорою і фауною, вивчав різні сфери життя українського народу, його побут і звичаї, його суспільний устрій і соціальне становище, особливу увагу приділив він козацтву й Запорозькій Січі, пробував також вникнути в історію України. І хоч в його творі зустрічаються неточності, помилки й відомості сумнівної вартості, "вони порівняно незначні й пояснюються як хибами в засобах вивчення, внаслідок відсутності в XVII ст. твердих наукових основ, так і наявністю не зовсім зрозумілих для іноземця деяких звичаїв і явищ руського життя" (605, с. 6). Можна з певністю говорити, що своє завдання Боплан виконав з об'єктивністю й сумлінністю справжнього вченого, який найвище цінує достовірність і точність інформації. Релігійна ворожнеча, соціальна й національна ненависть польського шляхетства до українського народу і, зокрема, до козацтва лишилися йому чужими, пропольська й прошляхетська тенденція майже не торкнулася його твору, а окремі її прояви не міняють загального об'єктивного характеру картини. Слід вказати й на те, що Боплан був не позбавлений і певного художнього хисту, нахилу до візуально виразного зображення як природи, так і людей, різних сторін та проявів їхнього життя, і ці елементи художньої образності, розсіяні в творі Боплана, надають більшої жвавості й колоритності його розповіді.

Характерно, що свій опис України Боплан розпочинає з Києва, її давнього етнічного й історичного центру. Перші рядки його твору звучать так: "Київ, званий колись Кізовією, був одним з найдавніших міст Європи; ще нині це засвідчують пам'ятки старовини, висота й ширина міських укріплень, глибина оборонних ровів, руїни його храмів, численні старовинні гробниці колишніх князів" (12, с. 22). Подібно до Ляссоти, Київ він описує як очевидець, спираючись на свої спостереження і враження. Побував він у ньому десь через півстоліття після австрійського посла, і його опис об'єктивно зафіксував також і ті зміни, що за цей час відбулися з містом.

Насамперед воно розрослося й розширилося, це вже не занедбане прикордонне місто, а справжній центр обширної і залюдненої країни, що було наслідком інтенсивної колонізації Придніпров'я наприкінці XVI і в першій половині XVII ст., яка відбулася завдяки козацтву. Воно вже має гарні вулиці, щоправда, лише три, "а всі інші нерівні, покручені, поплутані, як у лабіринті"; воно "провадить широку торгівлю" з сусідніми країнами; в ньому є "університет або академія, що знаходиться при Братській церкві", — тут йдеться у Боплана про Києво-Могилянську академію, засновану 1631 р. Збільшилася у Києві кількість соборів і церков, головним чином православних, але й католики мають вже чотири храми. Подібно до Ляссоти та інших західноєвропейських авторів, Боплан теж виявляє значний інтерес до пам'яток старовини, особливо до давніх київських храмів. При цьому він відзначає, що два з них, Софійський та Михайлівський, вже відбудовані, а "решта лежить у руїнах". "Софійський та Михайлівський храми, — пише він, — відбудовані на давній взірець. Перший з них має гарний фасад і милує око, звідки б не розглядав собор; стіни його оздоблені постатями та малюнками з історії, виконаними мозаїкою, тобто з дрібненьких різнобарвних камінців, які сяють, наче скло, й укладені так майстерно, що важко розпізнати, чи це витвір живопису, чи ткацтва" (там само, с. 24).

Особливо ж слід наголосити, що давній Київ у творі Боплана — не історична декорація до опису сучасної козацької України. Він протягує між ними нитку зв'язку, козаки у нього — прямі спадкоємці давнього Києва, його нащадки: "Однак саме звідсіль, — твердить автор "Опису України", — пішов той благородний люд, який називається нині запорозькими козаками і котрий протягом стількох уже літ заселяє різні місця уздовж Дніпра і в суміжних землях" (там само, с. 24). Можна сказати, що у з'ясуванні походження українських козаків Боплан робить принципово важливий крок: не обмежуючись констатацією того факту, що формувалися вони з утікачів із українських земель, він справедливо вказує на їхню спадкоємну пов'язаність з Київською Руссю. А це вже та історична істина, яка належним чином: була усвідомлена й з'ясована вченими новітнього часу.

Не буде перебільшенням сказати, що з усіх верств тогочасного населення України найбільший інтерес викликали у Боплана козаки, яким відведено два розділи його книги. Він характеризує їх всебічно, в різних аспектах, у . тому числі й таких, в яких вони перед західноєвропейськими читачами ще не поставали. В "Описі України" розповідається не тільки про їхні війни й походи, відвагу й витривалість, які у автора теж викликали захоплення, а й про їхнє мирне життя, про їхні заняття хліборобством і ремеслами. "Оповівши про доблесть козаків, — пише Боплан, — доречно буде сказати про їхні звичаї і заняття. Майте на увазі, що серед цих козаків взагалі трапляються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші ... Всі вони добре вміють обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати всілякі м'ясні страви, варити пиво, хмільний мед, брагу, оковиту тощо" (там само, с. 25). Підсумовуючи розповідь про заняття козаків різними ремеслами й справами, Боплан заявляє: "Справедливо буде сказати, що всі вони здібні до різних ремесел, хоч деякі бувають гарними майстрами в одному якомусь ремеслі. Серед них зустрічаються люди з вищим, ніж уся маса, інтелектуальним розвитком, але й усі вони досить розвинені, хоч їхня діяльність головним чином спрямована на те, що корисне й необхідне в сільському житті" (138, с. 18). І трохи далі: "Вони дотепні й спритні, винахідливі і з широкою душею, не прагнуть до великого багатства, а над усе цінують волю, без якої жити не можуть. Саме в цьому й полягає основна причина їхніх бунтів і повстань проти місцевої шляхти, так що рідко проходить більше семи чи восьми років без їхніх повстань" (12, с. 20-21).

Всі ці свідчення Боплана спростовували інсинуації щодо козаків як варварів, напівдикі розбійницькі орди, що поширювалися в Європі ідеологами шляхетської Польщі, особливо під час Визвольної війни 1648-1657 рр.

Українських селян Боплан теж характеризує і з етнографічної, і з соціальної точок зору. Та при цьому він особливо наголошує жорстокий кріпосницький гніт, від якого вони страждали. У спеціальному розділі він розповідає про повинності, які відбували селяни на користь панів, та про визиск, від якого вони терпіли, і робить такий висновок: "Одне слово, селяни змушені віддавати своїм панам усе, що тим лише заманеться вимагати. Не дивно, що цим злидарям у таких тяжких умовах не залишається нічого для себе. Але це ще не все: пани мають таку безмежну владу не тільки над селянським майном, а й над їхнім життям; такою великою є необмежена свобода польської шляхти (яка живе наче в раю, а селяни наче в чистилищі), що коли селяни потрапляють у ярмо до такого пана, то опиняються в гіршому становищі, ніж каторжник на ґалері" (там само, с. 28). У відповідь на кріпосницький гніт, який неухильно посилювався, селяни у дедалі більшій кількості втікають на незаселені землі, до козаків, внаслідок чого запорозьке військо швидко збільшується: "За рахунок таких селян-утікачів козацькі леґіони вельми зростають" (там само, с. 24). Українське селянство, показував Боплан, є величезним резервом козацьких повстань, що робить їх особливо масовими й небезпечними.

Як свідок і учасник подій розповідає Боплан про козацьке повстання 1637-1638 рр., зокрема про битву під Кумейками. За своїм змістом і характером це не стислий історичний нарис, а саме оповідь очевидця. За Бопланом, почалося все ще 1635 року, коли козацький гетьман Сулима, повертаючись із морського походу і побачивши, що щойно збудована фортеця Кодак заважає доступу на Січ, зненацька захопив її і знищив ґарнізон, яким командував полковник Маріон, француз на польській службі. Реєстрові козаки за наказом коронного гетьмана Конєцпольського відвоювали фортецю, полонили Сулиму та його спільників, яких відправили у Варшаву й там четвертували. Однак козаки не втихомирилися, в 1637 р. розпочалося нове їхнє повстання. "Того ж року, — розповідає Боплан, — 16 грудня опівдні, ми зустріли їхні війська, близько вісімнадцяти тисяч, отаборених у Кумейках, і хоча нас було лише чотири тисячі воїнів, ми не переставали їх атакувати і завдавати їм нищівних ударів. Битва тривала до півночі, і з їхнього боку лишилося близько шести тисяч вбитих і п'ять гармат, інші ж утекли з поля битви під захистом ночі, яка тоді була дуже темною" (там само, с. 37).

Слід зазначити, що пам'ять тут зрадила Боплана у визначенні чисельності військ воюючих сторін: інші джерела показують, що в битві під Кумейками козаків було близько десяти тисяч, і протистояли вони п'ятнадцятитисячному польському війську.

Твір Боплана викликав значний інтерес у сучасників, чому в неабиякій мірі сприяло те, що його вихід у світ збігся з апогеєм Визвольної війни 1648-1657 рр. Під впливом цієї війни у Франції та інших країнах Західної Європи загострилася зацікавленість Україною, і бопланівський опис задовольняв цю зацікавленість; водночас він проливав світло на справжні причини "великої козацької війни", пояснював її розмах та нещадність. "Опис України" привернув до себе увагу багатьох французьких письменників XVII ст.: ним цікавилася пані де Севільє, яка відзначалася широтою і активністю політичних інтересів; вивчав його Ж. Б. Боссюе, історик і письменник, майстер ораторської прози й ідеолог ґаліканської церкви, що спонукувало його цікавитися релігійно-політичною боротьбою в Східній Європі й привело до книги Боплана; потрапила вона і в поле зору Ж. Расіна, який разом з Н. Буало писав історію правління Людовіка XIV. Не раз зверталися до неї й письменники та вчені пізніших епох, про то мова ще буде далі.






Попередня         Головна         Наступна



Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.