Попередня         Головна         Наступна





4. В ЗАХІДНИХ ДЖЕРЕЛАХ ЕПОХИ БАРОКО


З середини XVII ст. розпочинається період найбільш активних і різнобічних українсько-європейських культурних і літературних відносин, який продовжувався і в XVIII ст. В першій половині XVII ст. в Україні відбувається поступовий перелом у ставленні до "латинської культури", яка до того однозначно протиставлялася "греко-слов'янській" культурній традиції. У тому, що цей процес в Україні і Білорусі так затягнувся, неґативну роль відіграло насильницьке запровадження унії та шляхетсько-католицька експансія кінця XVI — початку XVII ст., які мали й специфічний культурно-історичний аспект.

Справа в тому, що ідеологи унії та шляхетсько-католицької експансії намагалися скористатися в своїх цілях і тією безперечною культурною перевагою "католицького Заходу" над "православним Сходом", яка визначилася в XV-XVI ст. в епоху Відродження. Не могла вона не позначитися й на відносинах між польсько-католицькою і русько-православною культурами в тогочасній Польсько-Литовській державі. Відомий польський історик А. Яблоновський слушно констатував, що та перевага, яку в XV-XVI ст. польсько-католицька культура здобула над русько-православною в межах Речі Посполитої, пояснюється передусім перевагою тогочасної "латинської цивілізації" над "греко-слов'янською", яка занепала внаслідок відомих історичних причин (844, с. 14-15). Тільки даремно він прагнув цілком ототожнити шляхетську Польщу з новою європейською культурою, що створювалася в добу Відродження, представити її носієм і репрезентантом цієї культури. Це все-таки різні явища, скоріше мова тут може йти про використання польським феодалізмом, який не відірвався від середньовіччя, тих безсумнівних переваг, що їх давала в зазначеній ситуації давня належність Польщі до "латинського світу" й "латинської культури".

Особливо посилилася ця тенденція наприкінці XVI ст., коли на Україну й Білорусь розпочався наступ контрреформації в специфічній формі унії. Єзуїт Петро Скарга у трактаті "Про єдність Церкви Божої" (1577 р.) доводив, що "грецька наука" (власне, візантійсько-слов'янська культура) безповоротно занепала, що "наука" повністю перейшла до "латинників" і для Русі було б найрозумніше зректися "гречизни" й приєднатися до "латинства" (77, II, с. 486-501). Отже, ідеологи контрреформаційного католицизму, видаючи себе за повноправних репрезентантів європейської культури, радили Русі принести в жертву свою національну й культурну самобутність заради приєднання до європейської культури, заради засвоєння її. Та справа не обмежувалася порадами й закликами, була розроблена система заходів та дій, яка наполегливо проводилася в життя: засновувалися "латинські" школи й друкарні, де друкувалася відповідна література, проводилася цілеспрямована дискредитація православної церкви й "грецьких" культурних традицій і цінностей.

Словом, наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Україні склалася специфічна ситуація, коли великі досягнення нової європейської культури, відповідно інтерпретовані, почали служити арґументом покатоличення та колонізації. Вкрай напружена національна й релігійно-політична боротьба, що тоді розгорілася, схиляла до альтернативного рішення проблеми: Царгород або Рим, Схід або Захід, "грецька наука" або "латинська", і будь-який компроміс або синтез видавалися неможливими. Чи не цим пояснюється, що не тільки крайнім консерваторам національна старовина, непорушна давньоруська традиція в тих складних умовах здавалися якорем порятунку. І чи не тому Іван Вишенський трактував європейську науку й філософію як "латинські хитрощі" і протиставляв їм "руську простоту", заявляючи, що "пристати до першої — це все єдно що зрадити другу". І чи не звідси його відомі випади проти "Платонів" та "Аристотелів", що їх дослідники нерідко однобічно пояснювали "візантійським консерватизмом" видатного письменника-полеміста?

Та попри всі ускладнення й перешкоди, водночас із шляхетсько-католицькою експансією в цей час відбувалося дедалі активніше проникнення нової європейської культури в Україну, і нові поняття та звички, нові ідейні й художні віяння набували дедалі більшого поширення серед української громадськості. Під подвійним тиском двох зазначених сил українсько-білоруське громадянство, за словами А. Савича, поділилося "у вертикальному напрямі на дві основні групи: національно-консервативну, тобто прихильників старовини, і поступову. Остання так само неоднаково розуміла як методи, так і джерела реформ" (694, с. 196). І якщо Іван Вишенський висміював і заперечував "латинську мудрість", "Аристотелів і Платонів", то вже 3. Копистенський у своїй "Палінодії" (1620-1622 рр.) доводив, що ця мудрість "позичена у греків", які були дійсними творцями європейської освіти й культури. Тут маємо важливий теоретичний злам у ставленні до "латинської науки": якщо вона "позичена у греків", прямих вчителів "народів словенських", то нема нічого негожого у засвоєнні цієї вченості останніми, звичайно, за умови її очищення від "папежсько-єзуїтських" спотворень. Слід сказати, що сам Копистенський у "Палінодії" щедро черпав із "латинської вченості", зокрема ренесансної та барокової, і, користуючись навіть творами таких ідеологів контрреформації, як Бароній і Ботеро, перетлумачував їх відповідно до своїх ідейних завдань оборонця православної церкви і "народа словено-росского" (77,1, с. 269-271).

Важливо зазначити, що "Палінодія" Захарії Копистенського не була поодиноким явищем в українській літературі першої третини XVII ст. Тією ж віхою, що знаменує завершення перелому в ставленні до "латинської вченості", можна вважати заснування у 1632 р. Києво-Могилянської колеґії (академії) — навчального закладу нового типу, орієнтованого на "латинські", тобто польські й західноєвропейські університети й академії. На відміну від шкіл попереднього періоду, які були "словено-грецькими" за своїм характером і структурою, названа академія була "латинським" навчальним закладом, і навчання велося в ній латинською мовою. Та постала вона на хвилі національно-культурного руху першої половини XVII ст., який був відповіддю українського народу на шляхетсько-католицьку експансію, і досить швидко стала важливим складником боротьби за збереження національної культури й самої народності. Оцінюючи діяльність Петра Могили та його сподвижників, Іван Франко писав, що він "вніс небувале пожвавлення в церковне й розумове життя всього народу", а "головна справа його життя — це заснування Києво-Могилянської колеґії, яка мала стати захистом православної церкви і південно-руської народності, користуючись тією зброєю, якою на них нападали вороги, — наукою і освітою" (740, с. 302).

Принципово важливим було те, що Петро Могила та його послідовники не звели свого завдання до догматичної оборони православ'я, а пішли шляхом освоєння європейської освіти й культури, свідомі того, що лише на цьому шляху можна відстояти національну й культурну будущину свого народу. Як слушно зазначає австрійський вчений Й. Матль, діячі Києво-Могилянської академії "прагнули освоїти здобутки західноєвропейської освіти й культури, освоїти гуманізм і Відродження, реформацію і контрреформацію, але вони поєднували освоєння цих здобутків з полемікою проти них, яку вели з завзятістю, характерною для сили, що йде з глибин народності" (888, с. 164). Іншими словами, Петро Могила та його послідовники прагнули до синтезу набутків європейської освіти й культури на основі православно-руської культурної традиції, і це надає їхній діяльності й створеному ними навчальному закладові барокового характеру.

Завдяки новим, превалюючим орієнтаціям вже не на візантійсько-слов'янську традицію, а на "латинську Європу", Києво-Могилянська академія активізувала культурні й літературні зв'язки України з європейськими країнами, розширила їхні форми й географічний діапазон до віддаленої Іспанії включно (434, с. 25-26). Її діяльність, як неодноразово зазначалося в науці, характеризується прагненням надолужити втрачене, тяжінням до думки й літератури Заходу, а також гарячковим, часто хаотичним їх засвоєнням, нерідко шляхом перетлумачень і переробок. Відомо, що увагу києво-могилянців часто привертали не нові й не кращі досягнення європейської науки, філософії, літератури; поряд з дійсними цінностями вони переносили на вітчизняний грунт чимало й мотлоху середньовічно-схоластичної вченості. Разом з тим у стінах академії відбувалося освоєння справжньої освіти й справжньої культури. Власне, відбувалося передусім освоєння європейської барокової культури, котра включала в себе як ренесансні, антично-класицистичні, так і середньовічні елементи.

В цілому ж слід сказати, що в українській культурі й літературі протягом XVII ст. розвивалися процеси перехідного характеру, набираючи дедалі більшого розмаху та інтенсивності. З ними тісно пов'язане розширення й прискорення українсько-європейських культурних і літературних взаємин, які активно сприяли поступові української літератури, перебудові її структури, формуванню новочасної системи жанрів і стилів, збагаченню образно-художньої палітри. Все це створювало необхідні передумови для становлення і розвитку на українському терені першого художнього напряму, спільного для всіх європейських культур — напряму бароко, і при всій неповноті "барокового комплексу", при всіх його характерних особливостях бароко в східнослов'янському світі з особливою переконливістю засвідчує зростання спільності культурного й літературного поступу континенту, настання якісно нового етапу в цьому процесі.

Серед країн православно-слов'янського кола бароко найраніше проявилося в Україні й Білорусі, які входили в той час до Польсько-Литовської держави й тісніше стикалися з польською і західноєвропейською бароковою культурою. Тут же бароко досягає й найбільшого розвитку, і цим була визначена активна роль української культури бароко в системі тогочасних східно- й південнослов'янських, а також східнороманських культур. Подібно до того, зазначає Д. С. Лихачов, як візантійська культура "вступила на Русь через посередництво Болгарії... так і бароко вступило на російський ґрунт через посередництво Білорусі й України, де воно теж, як згодом у Росії, було засвоєне без передуючої йому "нормальної" стадії Ренесансу. Росія засвоїла бароко в "адаптованому", "полегшеному" Україною і Білоруссю вигляді" (712, с. 387). Аналогічні функції українське бароко виконувало також у південнослов'янських країнах і в румунських князівствах Молдавії і Волощини.

По всій Європі у своїх провідних культурно-історичних функціях бароко значною мірою виступало продовженням Відродження — в нових, ускладнених суспільно-історичних умовах. За вдалим визначенням відомого польського вченого Ю. Кшижановського, воно "завершило справу, яку Відродження не змогло довести до кінця, а саме — гуманізувало культуру всієї Європи і всупереч перешкодам, що породжувалися політичними й релігійними антагонізмами, створило спільну інтелектуальну й художню культуру, важливість якої належним чином починає усвідомлювати й оцінювати лише наука наших днів" (858, с. 266). З особливою виразністю ця роль бароко проявилася в Східній і Південно-Східній Європі, де свого часу не виникли розвинені ренесансні культури. Природно, що тут воно мало взяти на себе першорядні культурно-історичні завдання і функції Відродження, зокрема такі, як секуляризація і гуманізація культури, але реалізовувалися вони вже в інших, барокових ментальних і художніх формах.

Такий загальний фон українсько-західноєвропейських культурних і літературних взаємин доби бароко, на якому розглянемо один їхній аспект, що становить безпосередній предмет цього дослідження, — розвиток тогочасної західноєвропейської україніки.

До активізації її розвитку в другій половині XVIIст. передусім спричинилася Визвольна війна українського народу, яка розпочалася 1648 року і яка стала однією з найзначніших подій бурхливої європейської історії XVII ст. Ця всенародна війна за звільнення від чужоземного панування й здобуття незалежності, яка вразила сучасників своїм розмахом і масовістю, була водночас і одним з найбільших соціальних рухів у тогочасній Європі, своєрідною селянсько-козацькою революцією. Український народ боровся в ній, принаймні на перших її етапах, не тільки за національне визволення і незалежність, а й за знищення феодально-кріпосницького ладу, за поширення на всі верстви населення статусу козаків, тобто вільних людей і вільних виробників, і характерно, що Визвольна війна скрізь по Україні супроводжувалася симптоматичним явищем — масовим покозаченням людності.

Обидва аспекти цієї війни, національний і соціальний, не виступали розрізнено, а становили історичну єдність, чим вона, до речі, нагадує ранні буржуазні революції, нідерландську й почасти американську, які водночас були й визвольними війнами за національну незалежність. Цей двоєдиний характер Визвольної війни українського народу не був таємницею для тогочасних західноєвропейських авторів, і вони відобразили його в своїх творах, але здебільшого зосереджуючи увагу на аспекті визвольно-національному. До того ж цей аспект вони часто відтворювали об'єктивно, інколи навіть співчутливо, тоді як селянський соціальний рух, "кривоносівщину", за виразом того часу, вони, як правило, безапеляційно засуджували (хоч і зазначали тяжкий кріпосницький гніт польської шляхти), в чому дається взнаки залежність їхнього мислення від панівних у феодальній Європі соціально-політичних та ідеологічних стереотипів.

Міжнародний резонанс Визвольної війни українського народу був масштабним і довготривалим, лунав він ледве не впродовж всієї другої половини XVII ст., на що був цілий ряд причин. Звичайно, в неабиякій мірі пояснюється він тим, що ця війна привела до радикальної зміни становища на сході Європи, тим самим вдчутно вплинувши на загальноєвропейську політичну ситуацію. Як неодноразово зазначалося ще в минулому столітті, вона відіграла велику роль у послабленні Польської шляхетської республіки, яка невдовзі після цієї війни скотилася до становища другорядної держави, а потім і зовсім загинула. Водночас приєднання України до Росії сприяло різкому посиленню Російської держави, її перетворенню в основну військово-політичну силу на європейському сході. "Це об'єднання — найважливіший фактор зростання російської могутності", — твердив ще наприкінці XVIII ст. німецький історик Й. X. Енґель (205, с. 194). Відомий французький письменник П. Меріме вважав, що початок занепаду й розчленування Польщі слід шукати у "великій козацькій війні": "В день гніву він (Хмельницький) підготував її розчленування", — такими словами Меріме завершив свою книгу про Богдана Хмельницького (316, с. 294). Варто тут нагадати й думку М. І. Костомарова про те, що з доби Богдана Хмельницького бере початок перевага російської сторони у багатовіковій боротьбі між Росією і Польщею за гегемонію у Східній Європі (571).

Поряд з тим Визвольній війні українського народу належить значна роль в остаточному крахові політичної системи контрреформації, трьома "китами" якої були на континенті Іспанія, Австрія і Польща, тісно пов'язані з папським Римом, з феодально-католицьким минулим Європи. Як показано в попередньому розділі, в останній третині XVI ст. польський феодалізм вступив у тісний союз з папським Римом і табором контрреформації, і відтоді Річ Посполита перетворюється в опору цього табору на сході Європи. А це означало також, що запеклий опір українського народу шляхетсько-католицькій експансії ставав, зрештою, важливою ланкою боротьби народів усієї Європи з наступом феодально-католицької реакції, боротьби, початок якій поклала Нідерландська революція в другій половині XVI ст. Тяжкого удару табір контрреформації зазнав у 1648 р., коли поразкою Австрії і Іспанії закінчилася Тридцятилітня війна. Як зазначалося, однією з головних причин того, що Польща не змогла активніше виступити на боці Католицької ліги, був народний рух на Україні, козацькі війни 1625, 1630 і 1637-1638 рр. Ще не стих грім битв Тридцятилітньої війни, як в Англії вибухнула буржуазна революція, а на південно-східному краю Європи розпочалася Визвольна війна українського народу, яка завдала непоправного удару шляхетській Польщі. Цими трьома подіями, звичайно, в різній мірі знаменується корінний перелом в історії Європи: зазнають поразок та занепадають великі держави, які служили опорою католицизму та феодально-католицької реакції і ще в першій половині XVII ст. претендували на гегемонію (монархії іспанських і австрійських Габсбурґів — на заході Європи, Річ Посполита — на сході), провідна роль на континенті переходить до країн, що стали на шлях буржуазного розвитку (Англія і Голландія), а також до тих, де склалася абсолютна монархія нового типу (Франція).

Але тривалість і масштабність європейського резонансу Визвольної війни зумовлені передусім причинами, що відносяться до внутрішньої історії України. Справа насамперед у тому, що ця війна, при всьому її розмаху, належить до великих, але незавершених історичних подій. Перехід України під протекторат Росії на початку 1654 року аж ніяк не означав переможного завершення цієї війни: шляхетська Польща не бажала примиритися із втратою українських земель, Росія виявляла послідовність тільки у прагненні урізати договірні статті та підпорядкувати собі Україну, і війна тривала з перервами й перемінним успіхом, аж доки не призвела до трагічного для нашого народу Андрусівського миру між Росією і Польщею 1667 року, за яким Україна була поділена на дві частини: Лівобережжя на автономних правах, урізаних царським урядом у порівнянні з "Березневими статтями" 1654 року, відійшло до Росії, а Правобережжя і західноукраїнські землі лишилися під владою Польщі. А далі фатальний крок гетьмана Дорошенка, який, прагнучи возз'єднати розірвану Україну й домогтися її незалежності, на початку 70-х рр. віддався під протекторат турецького султана, викликав новий затяжний військовий конфлікт з участю Туреччини, Польщі й Росії. Його наслідки були для України особливо тяжкими: спустошення цілих областей, перетворення Черкащини Й Брацлавщини в "нейтральну зону", власне пустелю, за "вічним миром" 1686 р. між Польщею і Росією, миром, що його Іван Франко справедливо назвав "дикою постановою" (739, с. 27). Цей згубний вир української історії другої половини XVII ст., який був нищенням, за найактивнішої участі сусідніх держав, здобутого народом на перших етапах Визвольної війни, сприймався в Європі як її продовження, і західні автори постійно поверталися до перших її етапів у пошуках пояснення пізніших складних і заплутаних подій.

Звідси складність і відкритість питання: який же дійсний континуум Визвольної війни українського народу і який її справжній зміст і характер? Нині, коли Україна стала незалежною державою, виникла нагальна необхідність перегляду радянсько-імперської доктрини цієї війни, в основі якої концепція скоріше політична, ніж наукова, за її змістом та призначенням. Вона, як відомо, поступово вироблялася протягом 30-40-х рр. при діяльній участі "спрямовуючої і організуючої сили радянського суспільства" і остаточного вигляду офіційної доктрини набула у сумнозвісних 'Тезах про 300-ліття возз'єднання України з Росією, схвалених ЦК КПРС" (1954 р.). Наступним підтвердженням її як офіційної доктрини стало організоване у 1978 р. пропаґандистським відділом ЦК КПУ відзначення 325-ліття того ж таки "возз'єднання".

Питання про перегляд цієї доктрини гостро поставлене в брошурі В. Смолія і В. Степанкова "У пошуках нової концепції історії Визвольної війни українського народу в XVII ст." (708). В ній офіційна доктрина піддана переконливій критиці, яка обґрунтовано розкриває її наукову неспроможність. Автори справедливо зазначають, що ця офіційна концепція унеможливила дійсно наукове вивчення Визвольної війни в українській радянській історіографії, що зусилля останньої, за нечисленними винятками, спрямовувалися на підтвердження положень офіційної схеми, які спотворювали й фальсифікували історію Визвольної війни українського народу.

Цілком слушно Смолій і Степанков наголошують, що Визвольна війна українського народу не завершилася переяславською ухвалою, тобто прийняттям Україною російського протекторату. Не завершилася вже хоча б тому, що воєнні дії продовжувалися й після Переяславської ради та "Березневих статей" 1654 року, що треба було ще захистити завойоване і багато що відвоювати у Польщі, щоб реалізувати згадану угоду. А головне, приєднання до Росії аж ніяк не було і не могло бути дійсною метою визвольних борінь українського народу і їхнім закономірним завершенням. Насправді переяславська угода була, після випробування інших варіантів, вимушеним військово-політичним ходом Хмельницького, що давав надію на вихід із безнадійної ситуації. Як зауважив М. Брайчевський, іронізуючи над алогізмом нав'язуваної офіційної концепції, упродовж усієї історії людства поневолені народи завжди боролися за незалежність, і тільки український народ був якимсь чудернацьким винятком, борючись за "возз'єднання" з іншим народом, тобто "головним чином ... проти власної національної незалежності" (468, с. 34).

Парадоксальна ситуація склалася і з трактуванням Богдана Хмельницького, якого офіційна версія виставляла палким поборником возз'єднання України з Росією, яким він насправді ніколи не був, "за злою іронією долі сповнені меду вихваляння лилися насамперед за діяння, яких Богдан Хмельницький не лише не вчинив, а не мав і на гадці" (708, с. 14-15). Як відомо, починав він з ідеї "козацької автономії" в складі Польського королівства, але вже десь з осені 1648 р. визначається, як його генеральна мета, визволення всього руського (українського) народу від польсько-шляхетського панування і створення непідлеглої української держави. І, виступаючи в похід проти Польщі у травні 1649 р., він ставить за мету її розгром і організацію "Руської держави" від Перемишля до московського кордону (22, П, с. 115, 152, 154; 41, VII, ч. III, с. 146). Від цієї мети він не відступає і після угоди з Москвою, зокрема під час трактатів із шведським королем Карлом X Ґуставом щодо західноукраїнських земель; але про це мова далі. Спростовуючи імперську "переяславську леґенду", В. Липинський доводить у книзі "Україна на переломі", що угода 1654 року була в сутності своїй військовим союзом з Москвою, спрямованим проти Польщі, і коли Москва відступилася від України і своїх зобов'язань, уклавши військовий союз з Польщею проти Швеції, Хмельницький укладає угоду з останньою проти Речі Посполитої, союзника Росії. За Липинським, "ідеологічну праводержавну суть переяславської угоди творила абсолютна леґальна емансипація від польської Річи Посполитої..." (596, с. 27).

Словом, і для українського народу, і для Хмельницького та керівної верхівки української козацької держави переяславська угода аж ніяк не була здійсненням основних цілей визвольних борінь і не означала їх завершення. В цьому слід повністю погодитися з авторами, що вийшли на пошуки нової концепції Визвольної війни українського народу. Але тут одразу ж виникає наступне питання: коли ж у такому разі завершилася Визвольна війна, який її дійсний історичний континуум? І тут концепція, яку пропонують автори, виглядає далеко не такою незаперечною. За пропонованою ними схемою, Визвольна війна українського народу, розпочавшись у січні 1648 року і пройшовши три етапи свого розгортання, завершилася у вересні 1676 року, коли потерпіли крах усі спроби Дорошенка виправити становище на Україні, подолати її поділ, закріплений Андрусівською угодою 1667 року між: Польщею та Росією, і домогтися незалежної державності. В широкому історичному плані це означало, що українському народові "так і не вдалося створити національну державу, яка б об'єднала в своїх кордонах всі етнічні землі" (708, с. 33).

З'ясування проблеми хронологічних меж і періодизації Визвольної війни українського народу не є внутрішнім завданням нашого дослідження, але вона має до нього прямий стосунок, і тому я висловлю деякі міркування з даної проблеми. На мою думку, поширення дефініції "визвольна війна" на бурхливі події української історії 1648-1676 рр. має певні підстави, оскільки в цих складних і суперечливих подіях генеральним завданням боротьби залишалося визволення етнічних українських земель від чужоземного панування (і не тільки польського) та створення незалежної національної держави. Разом з тим необхідно належним чином брати до уваги й інші фактори, зокрема той, що це була, власне, ціла серія війн, до того ж війн не тільки різноспрямованих, а й відмінних за своїм змістом і характером. До речі, це стосується вже й Визвольної війни в тих її хронологічних рамках, що були встановлені радянською офіційною доктриною, тобто в рамках 1648-1654 рр.

Доцільно тут нагадати, що європейські історики XVII ст., починаючи з Пасторія і Бізаччіоні, говорили про війну 1648-1649 рр., про війну 1651 р„ автори пізніших праць — ще про війну 1652-1653 рр., далі про війну з Польщею в союзі з Росією 1654-1655 рр., про війну 1656-1657 рр. в союзі зі Швецією і Трансільванією тощо. При цьому вони по-різному називали Визвольну війну: "скіфсько-козацькою війною", "війною козаків з поляками" або ж "великою козацькою війною", виділяючи її тим самим серед інших "козацьких війн", починаючи з повстання 1594-1595 рр. В італійській історіографії XVII ст. усталилося визначення "громадянські війни (guerre civili) в Польському королівстві", так, зокрема, названі книги М. Бізаччіоні й А. Віміни про Визвольну війну українського народу. Але характерно, що це визначення поширювалося лише на війни 1648-1649 і 1651 рр.

І що важливо підкреслити, вже в межах 1648-1654 рр. дедалі більше мінявся зміст і характер названих війн, не кажучи вже про наступні періоди. Спершу це було, власне, грандіозне козацько-селянське повстання проти польсько-шляхетського панування, в якому поєднувалися національний і соціальний аспекти, боротьба за національне й соціальне визволення. Масовий народний рух, що великою мірою мав соціальний характер і спрямованість, продовжувався і під час війни 1651 р., далі ж він дедалі більше йде на спад, тобто соціальний аспект Визвольної війни поступово знімався, і вона дедалі виразніше набувала характеру боротьби за національне визволення і створення національної держави. Змінюються й рушійні сили боротьби, відходять від неї селянські маси, козацтво визначається у своєму військово-соціальному статусі, із нього формується нова українська шляхта, яка й стає основним державотворчим елементом — на жаль, недостатньо зрілим, недостатньо сформованим і, отже, недостатньо сильним для реалізації історичного завдання побудови та оборони національної держави.

Належною мірою необхідно враховувати ще один фактор у з'ясуванні поставленої проблеми — дедалі більшу інтернаціоналізацію воєнного конфлікту в 50-70-х рр. XVII ст. Спершу це була справді "війна козаків проти Польщі" (як назвав свою книжку П. Шевальє), що відбувалася в межах Речі Посполитої, боротьба українського народу за визволення від польсько-шляхетського панування. Участь Кримського ханства в цій війні не могла їй надати іншого характеру, бо це була суто допоміжна (і непевна) сила, а саме ханство не було значною військово-політичною силою в Східній Європі. Інтернаціоналізація Визвольної війни розпочинається після переяславської угоди, коли Росія вступає у війну і союзні українські та російські війська ведуть у 1654 р. спільний наступ на Річ Посполиту. Наступного року вступає у війну Швеція, на деякий час, у 1655-1657 рр., основним театром воєнних дій стає Польща, але далі він знову зміщується на Україну, причому війни стають дедалі запеклішими й руйнівнішими. Вступ у цей конфлікт Туреччини наприкінці 60-х рр. означав, що у війни на Україні втяглися три тогочасні "великі держави" східної половини континенту — шляхетська Польща, царська Росія і османська Туреччина, розгортається запекла боротьба цих держав за утвердження на Україні у формі протекторату, васалітету чи якійсь іншій. Ця боротьба, що виливалася у великомасштабні військові дії, накладалася на міжгетьманські усобиці, і все це, як писали сучасники, перетворювало Україну на справжнє криваве пекло і мало для неї найтяжчі наслідки. І якщо Визвольна війна на її початкових етапах (1648-1651 рр.) мала чимало спільного з ранніми буржуазними революціями, зокрема нідерландською, то все те, що відбувалося на Україні в 60-70-х рр., нагадує скоріше Тридцятилітню війну в Німеччині. На цьому етапі відбувається переростання війн на Україні в Руїну при найактивнішій участі сусідніх "великих держав", що теж не можна спускати з ока, визначаючи хронологічні межі Визвольної війни.

Словом, запропонована нова концепція Визвольної війни потребує подальшої розробки. Необхідне створення такої її моделі, яка відбивала б усю складність і неоднозначність подій і процесів, що відбувалися в ту буремну й глибоко трагічну епоху історії України. До речі, хід цих подій, зміни у змісті й характері нескінченних війн, що вирували тоді на українській землі, досить виразно відбито в різнорідних західноєвропейських джерелах другої половини XVII ст.

Не можна сказати, що міжнародний контекст і резонанс Визвольної війни українського народу не привертали уваги дослідників як українських, так і зарубіжних. До цих її аспектів звертався М. Костомаров у монографії "Богдан Хмельницький", значну увагу приділив їм М. Грушевський у VIII й IX томах своєї "Історії України-Руси", певне місце їм відведено в працях Д. Дорошенка (523, II), В. Липинського (596; 877), О. Терлецького (715), І. Крип'якевича (576; 580). Особливо слід тут виділити монографію І. Крип'якевича "Богдан Хмельницький", у якій окремий ґрунтовний розділ відведено міжнародній політиці гетьмана. До висвітлення різних конкретних питань цієї широкої теми зверталися в спеціальних розвідках М. Кордуба (567; 568; 569), Д. Олянчин (659), М. Молчанівський (628) та інші дослідники. Значний інтерес у з'ясуванні європейського резонансу і значення Визвольної війни українського народу становлять дослідження польського історика Л. Кубалі (859; 860; 861).

У радянській історіографії проблема міжнародного резонансу й значення Визвольної війни не належала до актуальних, більше того, її всебічне й об'єктивне вивчення неминуче вступало в суперечність з характеризованою вище офіційною доктриною, за якою основний сенс цієї війни полягав у "возз'єднанні" України з Росією. Тому звернення до її міжнародного аспекту мали спорадичний характер; винятком тут є книга В. Голобуцького про дипломатичну історію Визвольної війни в рамках 1648-1654 рр., яка, однак, не вільна від тенденційної інтерпретації матеріалу й грубих натяжок (494). З підходами радянської історіографії до обговорюваної проблеми пов'язані праці вчених колишніх "країн народної демократії", що з'явилися в середині 50-х рр. на ознаменування 300-ліття "возз'єднання" України з Росією. Це, зокрема, праці чехословацьких вчених Ч. Аморта, Ф. Гейла і М. Мацурека в збірнику "Вічна дружба", виданому в Празі 1955 року (946). Аналогічний збірник був виданий тоді й польськими вченими, де в розрізі проблематики нашого дослідження становлять інтерес статті 3. Вуйцика і 3. Лібішовської (924). Слід тут згадати й великий розділ про Визвольну війну українського народу, зокрема про її роль у провалі наступу контрреформації на слов'янському Сході, у двотомній книзі "Русь і папство" Е. Вінтера, вченого з колишньої НДР (963).

Джерелознавчий аспект резонансу Визвольної війни в Західній Європі досліджувався в працях І. Борщака, опублікованих у різних зарубіжних виданнях, її резонанс у Німеччині й відображення в німецьких історико-літературних джерелах висвітлюється в монографії Д. Дорошенка з історії німецько-українських зв'язків протягом дев'яти століть (816). З оглядом західноєвропейських джерел XVII ст. про Визвольну війну українського народу виступив на рубежі 60-70 рр. автор цієї книги (639; 645). У галузі вивчення польських і західноєвропейських, переважно німецьких, джерел про Визвольну війну значна робота була проведена в останні десятиліття згадуваною групою дніпропетровських дослідників (М. В. Ковальським, Ю. А. Мициком, С. М. Плохієм).

І все-таки з повним правом можна сказати, що європейський контекст і резонанс Визвольної війни українського народу вивчені ще недостатньо. Власне, ґрунтовно досліджувався лише політико-дипломатичний аспект проблеми, тобто ставлення різних держав континенту до визвольних борінь українського народу, вплив цих подій на позиції різних держав і загалом на політичне життя Європи. Але лише спорадично висвітлювалися такі питання, як сприйняття визвольних змагань українського народу різними верствами європейської громадськості, їх відображення та інтерпретація в різних виданнях, що з'являлися в Західній Європі протягом другої половини XVII ст. Та найменше зроблено у вивченні резонансу Визвольної війни в літературах Західної Європи і ширше — у вивченні різнорідних історико-літературних пам'яток на цю тему в літературознавчому аспекті. Тут можемо назвати хіба що давню статтю М. П. Алексєєва про відлуння "великої козацької війни" в поезії Сент-Амана, видатного поета французького бароко (657), нашу розвідку "Україна у французькій літературі XVII ст." (646), деякі фрагменти з монографії О. Є.-Я. Пахльовської про італійсько-українські літературні зв'язки в їхньому історичному розвитку (660). Словом, даний розділ книги є першою спробою широкого комплексного висвітлення названої проблеми. Причому її політично-дипломатичний аспект буде представлений у ньому лише в загальних контурах, докладніше він розглядався в моїй попередній книзі (641).

Як зазначалося, Визвольна війна українського народу викликала широкий відгомін у всій Європі, який тривав до останніх десятиліть XVII ст. Окрім масштабності й історичної продуктивності самого явища, неабияку роль у цьому відігравали бурхливі події наступних десятиліть в історії України, в яких західноєвропейські політики, історики й літератори небезпідставно у великій мірі вбачали продовження "великої козацької війни" і в ній же шукали їм пояснення. Щодо середини XVII ст., то, як зазначав польський історик Л. Кубаля, ця війна і англійська революція, Кромвель і Хмельницький "приваблювали тоді до себе ледве не виключну увагу заходу і сходу Європи" (860, с. 7). Також італійський славіст А. Кроніа констатує, що в середині XVII ст. головним збудником інтересу італійців до Східної Європи були повстання і війни українського козацтва (804, с. 245).

Напередодні вибуху Визвольної війни на Україні шляхетська Польща належала до найбільших і найсильніших європейських держав, зовні навіть здавалося, що вона вступила в пору свого найвищого розквіту. "На неї, — писав Франко, — обертали очі всі європейські держави, у неї шукали підмоги венеціанці і французи; Московщина бережливо заховувала з нею "вічний мир", а кримські татари, котрим Польща довгі роки оплачувалася, щоби не шарпали її південних окраїн, не мали відваги піднятися проти неї, коли вона в 1646-1647 роках не дала їм звичайних дарунків. Навіть той неспокійний елемент, що ворушився у неї на південних окраїнах і причиняв їй не раз чимало клопоту, — українське козацтво від 1638 р. було так прикорочене і взяте в шори, що здавалося, не здужає вже здвигнутися більше" (739, с. 7). Шляхетські поети XVII ст. не без підстав говорили про настання "золотих Сатурнових часів" для Речі Посполитої, які, проте, з катастрофічною швидкістю обернулися на "залізні". "Сей страшний удар, що зіпхнув її з висоти, — писав далі Франко, — се була Хмельниччина, була пожежа, що розгорілася з малої іскри, але знайшла собі багато запального матеріалу" (там само, с. 9).

Втім для спостережливих дипломатів, державних діячів і політичних письменників Європи Визвольна війна не була громом з ясного неба. Нагадаймо (див. попередній розділ), що вже в 20-30-х рр. XVII ст. політичні діячі західних держав дивилися на Україну, як на ахіллесову п'яту великодержавної Речі Посполитої, що на Заході значний резонас викликали і релігійно-політична боротьба українського народу, і часті козацько-селянські повстання. Також не були там секретом ні внутрішній розкол шляхетської держави на два національно-релігійні табори, ні надто тяжке становище українського селянства.

Словом, Західна Європа певною мірою була "підготовлена" до вибуху 1648 року на Україні, але його розмах, його катастрофічне наростання були для неї несподіванкою, що приголомшувала. Щоправда, початок повстання й перші успіхи козаків не привернули особливої уваги, — такі вісті з України були в той час уже досить звичним явищем. І тому, очевидно, нунцій Д. Торрес про битву при Жовтих Водах повідомляв Ватикан дуже стисло і в досить-таки недбалому тоні: "Кажуть, що козаки, які повстали проти республіки (Речі Посполитої. — Д. Н.) числом в сорок тисяч... вирубали два полки республіки, а шість інших полків об'єдналися з козаками" (364, П, с. 10). Але незабаром тон нунція Торреса різко змінився, і його реляція від 8 червня 1648 р. вже вся пройнята тривогою і нервозністю: "Спершу здавалося, що можна не надавати важливого значення бунтові козаків проти цього королівства, але він розгорявся дедалі більше і дійшло вже до того, що якщо Господь нам не допоможе, боюся, станеться така катастрофа, яку нелегко виповісти в словах" (там само, с. 10-12). Можна сказати, що реакція нунція Торреса на початковий етап Хмельниччини, різка зміна тону в ній досить характерні для того, як реаґували спостерігачі в Західній Європі на розгортання подій в Україні.

За слушним спостереженням чеського історика Л. Гераскіма, всю Європу дуже вражало й те, що "пригноблений народ, який не мав своєї держави, своєї реґулярної армії, який постійно зазнавав руйнівних нападів турецько-татарських ханів, успішо воює з сильним ворогом і завдає йому поразку за поразкою" (946, с. 24). І справді, битви під Корсунем і Пилявцями, Зборовська епопея 1649 року були сприйняті на Заході як сенсації віку, — адже шляхетська Польща, як зазначалося, небезпідставно вважалася тоді однією з найсильніших держав на континенті.

Про Визвольну війну вже в 1648-1649 рр. на Заході з'явилося багато брошур, памфлетів і "летючих листків". Можна сказати, що кожна її значна подія викликала появу цих публіцистичних видань, у яких знаходили вираження різні погляди на події в Україні, але переважали погляди прошляхетські й прокатолицькі, що було наслідком ідеологічної активності шляхетської Польщі та її спільників на Заході, зокрема папського Риму, який відразу зайняв різко ворожу позицію до повсталого українського народу. Події в Україні систематично висвітлювали також часописи різних західних країн, зокрема французькі "Gazette de France" і "L'Espion des cours de princes chretiens", англійські "Le Mercure Anglais" i "The Moderate Intelligencer", німецька "Frankfurt Post-Zeitung", голландські газети тощо. Ці та інші часописи містять велику інформацію про Визвольну війну як у вигляді коротких повідомлень та депеш, так і у вигляді реляцій та нарисів про її окремі визначні події. Багату й систематичну інформацію про Визвольну війну давала французька преса, зокрема відома у той час "Gazette de France". Вона ще 16 лютого 1648 року повідомляла, що на Україні не зовсім спокійно і розміщені там польські ґарнізони приведеш в бойову готовність (463). Про битву при Жовтих Водах ця газета в кореспонденції із Ґданська інформувала, що козаки "завдяки лукавству й хитрощам" і допомозі татар здобули перемогу над поляками (там само). А про Корсунську битву говориться вже як про блискучу перемогу козаків, внаслідок якої вони захопили в полон двох польських генералів (якими були Потоцький і Калиновський). За свідченням І. Борщака, який знайомився з публікаціями цієї газети, вона "може послужити кращим джерелом для того, щоб день за днем прослідкувати за подіями, які відбувалися на Україні в другій половині XVII ст. Щодо епохи Хмельницького, то не було жодного номера цієї газети без новин з України" (791, с. 24).

Досить докладно і найбільш співчутливо висвітлювала Визвольну війну українського народу преса революційної Англії. Так, газета "Mercure Anglais" у випуску за 12 грудня 1648 р. вмістила досить докладний опис битв під Корсунем і при Жовтих Водах, де, як тут говориться, шляхетська республіка "впала в кров і пил під ноги козакам" (790, с. 141). Постійний і співчутливий інтерес до подій на Україні виявляла інша англійська газета, "The Moderate Intelligencer", яка проголошувала себе незалежною, а фактично виступала органом партії левеллерів, однієї з найзначніших партій англійської революції середини XVII ст. Майже в кожному номері вона давала змістовні повідомлення про боротьбу українського народу під проводом Богдана Хмельницького, а також про дипломатичну активність "козацького генерала", про його переговори з турками, Москвою, Трансільванією тощо (592, с. 140-141). І можна тільки пошкодувати, що далеко не всі ці матеріали зібрані й опубліковані, введені в науковий обіг.

Про рецепцію Визвольної війни в Західній Європі не можна говорити як про явище цілісне, на ній позначилися позиції, яких дотримувалися різні європейські держави щодо подій на Україні. А ці позиції, як на це вже вказував І. Крип'якевич, великою мірою залежали від поділу західноєвропейських держав на два ворожі табори, католицький і протестантський (576, с. 380-381). В цілому держави католицького табору вороже ставилися до повсталого українського народу і, співчуваючи "нещастям польської корони", прагнули надавати їй підтримку. Особливу активність виявляв у цьому папський Рим, дуже занепокоєний перемогами Богдана Хмельницького. В реляціях нунція Торреса за 1648-1652 рр. про дії польсько-шляхетських військ постійно говориться як про "наші невдачі" й "наші перемоги", а "справа польського короля" повністю ототожнюється зі "справою католицької церкви" (364). Наляканий успіхами українського народу в його визвольній боротьбі, папа Іннокентій X порівнював козаків з гуситами і закликав католицькі держави надавати всіляку допомогу Польському королівству (963, І, с. 319). Дипломатія папського Риму докладала чимало зусиль до того, щоб організувати об'єднаний виступ, справжній хрестовий похід католицької Європи на "козаків-схизматиків" (946, с. 119-123), але здійсненню цих планів перешкоджала складна політична ситуація на континенті, передусім різке послаблення католицького табору після поразки в Тридцятилітній війні.

Іспанія на той час уже остаточно вступила в смугу безнадійного занепаду, до того ж її останні сили поглинала боротьба з Францією. В тяжкому становищі була й Австрія, з якою Польща з часів Сиґізмунда III перебувала в особливо тісних політичних зв'язках. Австрійські Габсбурґи бажали зберегти політичний вплив у Польщі, але при всьому тому не могли відповісти посиланням військ на її неодноразові волання про допомогу. Після Тридцятилітньої війни їхня імперія переживала великі економічні й політичні труднощі: більшість земель була розорена, державна скарбниця спорожніла, селяни й городяни піднімали бунти, до того ж у Чехії все ще залишалися шведські війська і в разі прямого втручання Австрії у "війну поляків з козаками" шведський уряд не загаявся б кинути їх на Відень, бо інтересам Швеції не відповідала перемога Польщі в цій війні та зміцнення її союзу з Австрією.

Однак це не означає, ніби Австрія обмежувалася лише моральною підтримкою Польщі, надто вона була зацікавлена в тому, щоб вберегти від катастрофи свого політичного союзника. Не наважуючись, проте, на відкрите військове втручання, імперія Габсбурґів розгорнула гарячкову дипломатичну діяльність на користь Польщі, а поряд з тим надавала їй приховану військову допомогу. Так, уже в 1648 р. вона дозволила одному з претендентів на польський престол Карлу-Фердинанду набирати в своїх володіннях, у Сілезії, вояків для походу на козаків, і нунцій Торрес повідомляв папській курії, що цей претендент готує десятитисячне військо (364, II, с. 12). В організації військової допомоги Польщі особливу активність виявляв Оттавіо Пікколоміні, один з кращих австрійських полководців у Тридцятилітній війні: не задовольняючись вербуванням найманців, він наполягав на прямій австрійській інтервенції проти повсталої України. Цієї ж лінії активної політичної підтримки Речі Посполитій і надання їй непрямої військової допомоги імперія Габсбурґів дотримувалася й на подальших етапах Визвольної війни українського народу (про це див. у моїй давнішій праці: 639).

Тут додам лише те, що в 50-х рр. в австрійських офщійних колах встановлюється розуміння України як окремої, фактично незалежної держави, з якою імперія Габсбурґів встановлює прямі дипломатичні контакти.

До безпосередніх контактів з Україною австрійський уряд вдається в 1656-1657 рр., коли до Хмельницького було направлене цісарське посольство, очолене єпископом П. Парчевичем, хорватом за походженням. У той час Річ Посполита опинилася на грані краху, проти неї склалася коаліція Швеції, України й Трансільванії. Зусилля австрійської дипломатії спрямовуються на те, щоб відвернути названу загрозу, і в цьому важливого значення надавалося примиренню козаків з Польщею (348). Як зазначалося, до Варшави був направлений Ф. Лізола, який мав підготувати там ґрунт для примирення. Та слід сказати й про те, що імперія Габсбурґів мала також власні інтереси й наміри, які чітко сформулював Лізола в листі Фердинандові III від 15 вересня 1656 р. Суть цих намірів полягала в тому, щоб, розладнавши союз шведів з козаками, самим укласти такий союз і за його допомогою впливати як на польську, так і на шведську політику; водночас це дозволяло б тримати в страху турків, що для Австрії, прикордонної з Туреччиною, завжди було проблемою першорядного значення. "Інтерес козаків, — писав Лізола, — вимагає, щоб з'єднати собі якусь допомогу тому, що вони відступили від москалів і бояться їхнього ярма та не можуть довіряти польській шляхті" (299, с. 132). І в цій ситуації, слушно вказував дипломат, їм потрібна зовнішня опора, якою можуть бути або Швеція, або Австрія.

Цісарський уряд поставився з інтересом до цього плану, але він не був прийнятий як надто сміливий та ризикований, і, судячи з опублікованих документів (348), перед Парчевичем завдання пошуку такого союзу з гетьманом України не ставилося, йшлося про замирення з поляками, в якому Австрія брала на себе роль посередника і ґаранта дотримання угоди. Але Богдан Хмельницький серйозного значення цим пропозиціям не надав, не вірячи в можливість справжнього миру з польською шляхтою.

Навпаки, у протестантському таборі загалом зі співчутливим інтересом стежили за ходом "великої козацької війни", яка ослаблювала шляхетську Польщу і тим підривала силу й впливовість усього католицького табору.

Природно, що найбільш прихильне ставлення Визвольна війна українського народу знаходила тоді в Англії, охопленій буржуазною революцією, яка відбувалася під релігійними антикатолицькими гаслами. Свого прямого ворога англійська революція вбачала у європейській системі контрреформації, і тому боротьба українського народу проти шляхетської Польщі й католицизму сприймалася в революційній Англії як боротьба проти спільного супротивника, "латинників" і "папістів". На це вказує висвітлення Визвольної війни на Україні в тогочасній англійській пресі, зокрема в газеті "Модеріт", де активно співробітничали Джон Лільберн, Уолвін, Овертон та інші відомі левеллери, і ця газета фактично виступала органом їхньої партії (592, с. 81-83). Про це свідчить і відоме послання до Хмельницького, яке десь 1649 року надійшло з Англії і було зафіксоване краківським міщанином М. Голинським у його рукописній книзі, де зібрані різні відомості й документи про перший етап Визвольної війни (бібліотека Оссолінських у Вроцлаві, рук. 189. Записки Голинського, арк. 235).

На жаль, зберігся тільки початок цього дуже цікавого документа: "Титул від англійців, даний Хмельницькому: Богдан Хмельницький, Божою милістю генералісімус війська і стародавньої грецької релігії та церкви, володар всіх запорозьких козаків, страх і знищувач польської шляхти, завойовник фортець, викорінювач римських священиків, переслідувач язичників, антихриста й іудеїв..." (цит. за: 576, с. 398-399). Усі ці титули, як зазначав І. П. Крип'якевич, засвідчують глибоку пошану революційної Англії до козацького гетьмана і, додамо, прихильне ставлення до нього як до союзника в боротьбі зі спільним ворогом. Чимало дослідників висловлювало думку, що автором цього послання до Хмельницького був Кромвель. Як про безсумнівний факт, говорив про це О. М. Лазаревський в замітці "Хмельницький в уявленні Кромвеля", якою він супроводив першу публікацію названого документа (55). Проводилися розшуки його повного тексту в українських джерелах, проте вони не увінчалися успіхом (тут слід брати до уваги те, що після смерті Хмельницького й під час Руїни його архів зазнав жорстокого розгрому). І. Борщак шукав копію цього послання в архіві лондонського Форін оффіс, але успіху теж не досягнув (790, с. 31). Незважаючи на ці невдачі, думка про те, що автором послання до Хмельницького був Кромвель, залишилася поширеною в науці й поділялася авторитетними вченими, зокрема Крип'якевичем. Цілком безсумнівним є те, що це послання, розпочате в характерному пуританському стилі, сповненому суворої біблійної патетики, прийшло до Хмельницького з революційної Англії.

Як про встановлений факт можна сказати про те, що лорд-протектор Кромвель уважно стежив за Визвольною війною в Україні, вбачаючи в ній важливу ділянку всеєвропейського антикатолицького фронту. 1656 р. він послав до Брандербурґа генерала Джефсона, на якого було покладене, поряд з ішими, завдання за допомогою цієї сусідньої з Польщею протестантської держави налагодити зв'язок з Хмельницьким. У цей час Кромвель виношував плани створення "великої антиримської, антигабсбурзької і антиконтрреформаційної коаліції", до якої на сході континенту мали ввійти Україна, Московська держава і Швеція (963,1, с. 322). Але на шляху до здійснення цього ґрандіозного плану постали численні непоборні перешкоди, зокрема гострі шведсько-російські суперечності, які в серпні 1656 року вилилися у війну, рятівну для Речі Посполитої (і Швеція, і Росія в цей час воювали з нею).

У той час існував ще один канал англійсько-українських контактів. У середині XVII ст. Англія мала досить тісні політичні зв'язки з протестантською Трансільванією, які не обірвалися й під час Англійської революції. Разом з тим Трансільванія посідала важливе місце в зовнішньополітичних планах та комбінаціях Хмельницького і протягом 1648-1657 рр. була об'єктом посиленої активності козацької дипломатії (див.: 37). Це створювало вигідні передумови для встановлення англійсько-українських контактів через посередництво Трансільванії. В науковій літературі висловлювалася думка, що до справи налагодження зв'язків між Кромвелем і Хмельницьким був причетний великий чеський філософ, педагог і письменник Я. А. Коменський, який жив тоді в Трансільванії і мав значний авторитет та вплив серед її правлячих кіл. Як згадувалося вище, Коменський уважно, зі співчутливим інтересом стежив за визвольною боротьбою українського народу і надавав їй важливого значення в подоланні феодально-католицької реакції у

Східній та Центральній Європі (з цього питання існує значна наукова література, див.: 508; 550; 730; 863). Беручи до уваги зв'язки Коменського з політичними діячами Англії (див. 849), його ненависть до європейської системи контрреформації, а також позитивне ставлення як до Англійської революції, так і до Визвольної війни українського народу, можна вважати цілком імовірним, що він співчував організації антикатолицької коаліції і сприяв встановленню союзу Кромвеля і Хмельницького.

Слід вказати й на таке цікаве явище, як поширеність порівнянь Кромвеля й Хмельницького в тогочасній Європі. Так, П. Шевальє заявляв у передмові до своєї "Історії війни козаків проти Польщі", що в ній читачі знайдуть "образ мужа, який для того, щоб піднятися над іншими, приводить у рух величезний механізм та наводить жах на те королівство, якого ні всі могутні держави християнського світу, ні навіть могутня імперія турків не змогли похитнути. Одним словом, Кромвеля, який вдруге з'явився на Русі, який був не менш честолюбний, хоробрий та спритний, ніж Кромвель в Англії" (109, с. 31). Як "двох найбільших бунтівників" характеризував Кромвеля й Хмельницького тогочасний французький поет Жан Лоре в своїй "історичній музі" (303, І, с. 445), котра являла собою своєрідну "бурлескну газету" з відповідним щотижневим оглядом подій у Франції і всій Європі з 1650 по 1664 рік. Оскільки для Лоре, як він сам про це каже, основним джерелом інформації було "те, що говорять при дворі і в місті", можна зробити висновок, що наведене зближення було тоді популярне у французькій столиці. Аналогічні порівняння подій на Україні з подіями в Англії, а Кромвеля з Хмельницьким були досить поширені також в тогочасній італійській історіографії, а найповніше вираження знайшли в "Історії громадянських війн останнього часу" М. Бізаччіоні, перший том якої відведено Англійській революції, а в другому томі центральне місце посіла Визвольна війна в Україні (145).

Ці паралелі не були надумані, їхню історичну виправданість визнавали дослідники пізнішого часу. Так, польський історик Л. Кубаля писав: "Чужоземці порівнювали Хмельницького з Кромвелем, бо це порівняння напрошувалося само собою, особливо в ті роки, коли обидва вони привертали до себе ледве не виключну увагу Заходу й Сходу

Європи" (860, с. 7). І далі Кубаля зазначав, що Хмельницький діяв у набагато скрутнішій обстановці, що перед ним стояли набагато складніші завдання, ніж перед Кромвелем: "Обшир його держави мав з усіх сторін відкриті кордони. На відміну від Кромвеля, він не мав у своєму розпорядженні вишколеної інтеліґенції і засобів старої та потужної держави; військо, фінанси, громадське господарство, адміністрація, стосунки з сусідніми державами, — все це треба було створити, все це лежало на його плечах. Він мусив підбирати й навчати людей, вникати в найдрібніші деталі" (там само, с. 7-8). Все це й дає підстави, підсумовував Кубаля, вважати Хмельницького не тільки великим полководцем, а й одним з найвизначніших державних діячів у європейській історії.

Серед держав протестантського табору Швеція була єдиною державою, яка мала реальний вплив на хід Визвольної війни українського народу. Як зазначалося, саме позиція Швеції в 1648-1649 рр. утримувала Австрію від надання прямої військової допомоги Польщі. Ще влітку 1648 року уряд Швеції наказав головнокомандуючому її військами в Німеччині Карлу Ґуставу "через Сілезію і Саксонію притягнути свої головні сили до польського кордону з таким розрахунком, щоб вдертися в Польщу, як це тільки буде вигідно для шведських інтересів" (494, с. 136). "Хмельницький передбачав, — зазначав Крип'якевич, — що Швеція може почати війну в Польщею і бажав використати шведську допомогу для визвольної боротьби українського народу" (576, с. 394). Тому вже в 1649-1652 рр. він прагнув установити контакти з Швецією, але уряд королеви Христини ухилявся від них. Водночас, вичікуючи на вдалий момент для нападу на Річ Посполиту, у Швеції уважно стежили за розгортанням подій на Україні. Про це свідчать численні донесення шведських аґентів і дипломатів, зібрані в одному з томів "Архива Юго-Западной России" (7, ч. Ш, т. 6). Серед цих матеріалів особливо цікаві щоденник та подорожні нотатки шведського дипломатичного агента Й. Маєра, який влітку 1651 р., напередодні битви під Берестечком, проїжджав західноукраїнськими землями, повертаючись із Криму до Швеції (там само, с. 8-43, 48-59), а також реляції шведських послів до Хмельницького Ґ. Веллінґа й Ґ. Лільєкрони (там само, с. 201-210, 219-278, 186-318).

Й. Маєр прибув до Бахчисарая в грудні 1650 р. разом з ханським послом Мустафою Беком, який приїздив у Стокгольм з пропозицією спільного виступу шведів і татар проти Москви, до якого татари сподівалися залучити й козаків; про ці плани, зокрема, повідомляв у своїй депеші Шаню, французький посол у Швеції (174, с. 177-178). Повертався Маєр до Швеції вже навесні і влітку 1651 року, перед битвою під Берестечком. Проїжджаючи Кримом, він бачив невільників, чоловіків і жінок, приведених татарами з України. Він пише про жорстоке поводження татар з цими нещасними людьми, яких нещадно б'ють, примушуючи працювати понад силу, і тримають надголодь (7, VI, с. 8-9). Від Перекопу Маєр і його супутники повернули на Очаків, і далі їхній маршрут проліг через Молдавію і західноукраїнські землі. Та хоч шведський посол обминув "козацьку Україну", вона постійно привертала його увагу. Розпочалася нова війна з поляками, і Маєр фіксує в щоденнику вісті про цю війну, що до нього доходили, зокрема про успішні дії Богуна у відбитті польського наступу на Поділлі весною 1651 р. (там само, с. 14-15).

Цікаво зазначити, що, називаючи українські землі "Руссю" (Russland), Маєр говорить про намір Хмельницького звільнити "всю Русь" від польського панування. Про це, зокрема, він дізнався від турка-яничара і татар, які йому повідомили, що, "підійшовши до Кам'янця, Хмельницький послав угорського палатина до польського короля і доручив йому передати, що вся земля від Кам'янця до Львова має належати Україні (also Ukraynen behalten móchte)" (там само, с. 19). Отже, наміри гетьмана визволити від шляхетської Польщі всі "руські землі" і об'єднати їх в українській козацькій державі були в той час досить відомі в сусідніх державах. До цього слід додати, що Маєр не відділяв козаків від українського населення (русів) і називав їх "руськими шляхтичами" ("Cosaken als russische Edelleute") (там само, с. 48). Це визначення є також свідченням того, що в козаках він вбачав особливу суспільну верству, близьку за своїм статусом до західного рицарства (дворянства).

У щоденнику Маєра зібрана різнорідна інформація про Україну, головним чином військово-політичного змісту. Вона позбавлена системності, нерідко невивірена, заснована на чутках, але разом з тим автор щоденника ретельно вказує на джерела інформації, наводить документи, які побували в його руках, або ж переказує їхній зміст. Говориться у нього про лист константинопольського патріарха до гетьмана України, в якому "патріарх дуже хвалить Хмельницького і, посилаючи йому благословення, суворо його напучує, щоб він і надалі залишався вірним захисником православної релігії" (там само, с. 31). Наводяться Маєром умови мирної угоди, які запропонував Хмельницький польським комісарам на початку 1651 р.: "1. Щоб жоден з польських панів, які побажають жити на Русі (в даному разі мається на увазі козацька держава в межах, визначених Зборовською угодою. — Д. Н.), не мав з собою більше ста чоловік. 2. Щоб жоден з польських шляхтичів не претендував на офіційні посади" (там само, с. 15). Фіксується в щоденнику Маєра конфлікт гетьмана з полковником Гладким, який закінчився стратою останнього, але інтерпретуються його причини довільно (вони нібито в тому, що Гладкий звинуватив Хмельницького в бажанні стати королем. — Там само, с. 14).

10 червня 1651 р. Маєр прибув у королівський табір під Берестечком і пробув у ньому три дні перед вирішальним етапом битви. Ці сторінки щоденника Маєра становлять особливий інтерес. Автор фіксує постійні сутички між козацькими й польськими роз'їздами, розповідає про прибуття австрійського ротмістра, який повідомив, що цісар Фердинанд III вислав на допомогу Яну Казиміру 10-тисячне військо. Брат 3. Пшиємського, командуючого польської артилерії, розповів Маєрові, що євреї, втікачі з України, запропонували Яну Казиміру план витончено жорстокої розправи над Хмельницьким у випадку його захоплення (там само, с. 33-34). В королівському таборі Маєр зустрів венеційського посла Джіроламо Ґаваццо, про якого каже, що той незаконно присвоїв собі титул графа, і повідомляє про його аудієнцію у Яна Казиміра. Якоюсь мірою в щоденнику Маєра відбита атмосфера агресивної ненависті до козаків, що панувала в польському таборі, і остраху за завершення битви.

Після того як Карл Ґустав у липні 1655 р. увійшов у Польщу, союз з Україною набув для нього великого значення. Він одразу ж направив у ставку Хмельницького під Кам'янцем-Подільським свого посла Ґ. Торквата, який домігся прискорення походу козацького війська на Львів у серпні 1655 р.; цей похід неабиякою мірою сприяв успішному наступу шведів на Варшаву. Але блискучі перемоги над ослабленим польським військом, вступ у Варшаву, перехід литовських маґнатів на бік шведського короля запоморочили йому голову, і він почав легковажити союзом з Україною. А через деякий час виявилися гострі суперечності між Хмельницьким і Карлом Ґуставом, який, проголосивши себе польським королем, і чути не хотів про приєднання західноукраїнських земель до козацької держави. В жовтні 1655 р. він навіть звернувся до гетьмана України з вимогою очистити Львів і все Руське воєводство, тобто Галичину. А це означало, що в цьому принципово важливому питанні він став на позиції польської шляхти і магнатів.

Заповітною метою Богдана Хмельницького було визволення від польсько-шляхетського панування "всієї руської землі по Львів, Холм і Галич" та приєднання її до Української козацької держави. Ще в 1649 р. він заявив польським послам, що західні її кордони мають сягати тих меж, до яких простягалася влада великих київських князів і дотепер звучить руська мова (576, с. 504-505). В цих планах і боріннях Богдана Хмельницького з особливою виразністю проявилася свідомість спадкоємного зв'язку з Київською Руссю, її державністю, яка була притаманна українському козацтву в пору його розквіту. З часом Хмельницький остаточно утвердився в цій думці, а в 1654-1657 рр. вона стала визначальною лінією його державної політики. Тому претензії Карла Ґустава на західноукраїнські землі викликали у нього глибоке обурення, він вважав це порушенням прав України, здобутих у війнах з ворогами, і у відповідь на згадану вимогу шведського короля рішуче заявив, що "став уже паном всієї Русі і нікому іншому ніяким способом її не пустить" (там само, с. 505).

Між тим воєнні невдачі в Польщі змусили Карла Ґустава ще раз поміняти своє ставлення до союзу з Україною. Влітку 1656 р. він заявив у своєму звіті державній раді королівства: "Щодо козаків, які в майбутньому повинні стати нашою головною опорою в цих місцях, то маємо намір при замиренні з поляками взяти їх під свій захист, і оскільки вони не включені в договори між поляками й росіянами, то постараємося їх роз'єднати з московитами, що принесло б нам немалу вигоду, бо сила козаків має для нас більше значення, ніж дружба з поляками" (7, VI, с. 127-128).

Богдан Хмельницький, вступаючи в ці нові переговори із Швецією і Трансільванією, лишився непохитним у питанні про західноукраїнські землі. Шведське посольство Веллінґа, яке прибуло в Чигирин на початку 1657 р., зірвалося тільки тому, що рада старшин у його інструкціях не знайшла заяви Карла Ґустава про визнання прав козацького гетьмана "на всю стару Русь, де грецька віра існувала і мова ще існує, аж по Віслу" (73, с. 64). Майже дослівно те ж саме заявив Ґ. Лілієкрона, пояснюючи Карлу Ґуставу причини провалу дипломатичної місії свого попередника (7, ч. III, т. 6, с. 297). З посольством Лілієкрони до Хмельницького шведський король передав клятвену декларацію про визнання прав козацької держави на західноукраїнські землі й проект договору про військовий союз; обидва ці документи опубліковані в "Архиве Юго-Западной России" (там само, №№ ХСIII і ХСIV). Карл Ґустав прохав також Хмельницького виступити посередником в укладенні миру між Швецією і Росією, на що той охоче погодився. Домігшись від короля необхідних ґарантій щодо Волині, Поділля і Галичини, Богдан Хмельницький прийняв пропозицію військового союзу із Швецією, добре усвідомлюючи, що нові війни з шляхетською Польщею абсолютно неминучі, оскільки остання ніколи не примириться із утратою українських земель. Єдиний шлях до повного визволення України він бачив у розгромі великодержавницької Речі Посполитої. Але смерть не дала Хмельницькому здійснити ці плани.

З невдалим посольством Веллінґа пов'язані "Подорожні нотатки" К. Я. Гільдебрандта, що їх слід віднести до цікавих пам'яток тогочасної західноєвропейської україніки. Беручи участь у шведських посольствах у Трансільванію та в Україну, пастор Гільдебрандт вів щоденник, на основі якого в 1668 р. були написані "Подорожні нотатки", твір документальної прози, в якому жанр опису подорожі поєднується з жанром мемуарів. Він був знайдений в архіві Штеттіна і опублікований німецькими істориками наприкінці минулого століття; розділи твору, в яких ідеться про Україну, опублікував Д. Олянчин в українському перекладі 1937 р. (73). Як слушно зауважив Ю. А. Мицик, "Подорожні нотатки" Гільдебрандта багато в чому нагадують щоденник Ляссоти, і насамперед тим, що обидва автори не претендували на роль істориків, а їхні нотатки мали суто особистий характер (631, с. 31). За своїм змістом це конкретні замальовки очевидця, який не відчував себе офіційною особою і фіксував те, що викликало у нього живий інтерес у житті маловідомої країни, в різних його сферах, від політики гетьмана Хмельницького до побуту й звичаїв українських селян.

Хоч нотатки Гільдебрандта й мають особистий характер, це не означає, ніби вони не стосуються "великої історії" і не проливають світла на певні її події і проблеми. Так, саме в них з найбільшою прямотою і визначеністю говориться про причини провалу дипломатичної місії Веллінґа на Україні. Провалилася вона, як прямо говорить Гільдебрандт, через те, що шведський король "не визнав за ними (козаками) права на всю стару Русь або Роксоланію" (73, с. 64).

Цікаво розповідає Гільдебрандт про похід двадцятитисячного козацького корпусу Ждановича в Польщу, де він діяв разом із шведськими й трансільванськими військами. В невдачі цієї спільної акції проти шляхетської Польщі автор нотаток звинувачує трансільванського князя Юрія II Ракоці, який провадив нещиру політику, загравав з поляками і з образливою зверхністю ставився до козаків. Він був нікчемним полководцем, але нехтував порадами шведського генерального штабу, що, зрештою, й привело його до поразки. І якщо військо Ракоці, розповідає Гільдебрандт, після невдачі під Варшавою безладно розвалилося, то козаки Ждановича відступали організовано й трималися стійко. Взагалі дії козаків він оцінює високо, не без делікатності зазначаючи, що "їхня хоробрість і суворість тут (на території власне Польщі. — Д. Я.) проявилися по-справжньому. Невтомно йдучи на ворога, вони палили його й без пощади били" (там само, с. 67).

Безперечний інтерес становить розповідь Гільдебрандта про аудієнцію шведських послів у Хмельницького, під час якої розмова точилася латинською мовою (там само, с. 65-66). Знаходимо в ній колоритні замальовки, які показують уславленого гетьмана в побутовій обстановці. Такою є сценка обіду у гетьмана, на якому були присутні його дружина Ганна, посли й козацька старшина; після обіду Хмельницький побренькав на лютні, а потім відклав її зі словами: "Хлопці, а де ж люлька? (Klopci, a deiz lulka?)". В нотатках спостережливого Гільдебрандта знайшло відбиття посилення влади гетьмана в останні роки його правління державою, суворі заходи, до яких він вдавався для зміцнення державної і військової дисципліни.

Без перебільшень, авторові "Подорожніх нотаток" був притаманний об'єктивний і водночас співчутливий погляд на козаків, на Хмельницького і його оточення. Очевидно, справа тут не лише в особистості Гільдебрандта, а й у тому, що на Україну він прибув із протестантської держави, яка теж воювала проти шляхетської Польщі, і на Хмельницького й козаків дивився як на союзників. Про козаків він говорить із недвозначною симпатією, як про людей "хоробрих, мужніх, швидких, волелюбних", які в розмовах з ним заявляли: "Поки живі, полякам не скоримося" (там само, с. 65). Не позбавлений інтересу й такий факт: під час подорожі послів по Україні їх супроводжував козак, який вмів говорити французькою; можна висловити припущення, що це був учасник козацької військової експедиції до Франції в 1646-1647 рр., про яку згадувалося вище.

Але й до повсталого українського селянства Гільдебрандт ставився без упередженості й ворожості, з якими досить часто доводиться зустрічатися в тогочасних польських і західноєвропейських джерелах. Він не заперечує виправданості народного повстання, але його причини трактує звужено, висуваючи на перший план жорстокий визиск, якому піддавали простий люд на Україні єврейські орендарі, лихварі та торговці. Цікаве свідчення Гільдебрандта про те, що хоч на Україні вже кілька років ішла руйнівна війна, становище простого народу стало кращим, ніж за часу польсько-шляхетського панування.

Про посольство до Хмельницького й свої трактати з гетьманом і генеральним писарем Іваном Виговським розповідає у звіті сам посол Веллінґ. Мета посольства, як він її формулює, полягала в тому, щоб "не тільки продовжити старі приязні відносини, а й укласти більш оформлений союз, тим більше що обставини складаються так, що для обох держав (beyder Stats) він дуже потрібний" (95, с. 102). Йшлося на переговорах про стосунок обох сторін до Польщі і Москви, які 1656 р. дуже ускладнилися у зв'язку з тим, що Москва уклала мирну угоду з Польщею і розпочала війну із Швецією. Виговський заявив послам, що гетьманський уряд застерігав царя Олексія від таких кроків, але той не тільки не прислухався до цих застережень, а й "був невдоволений на козаків за те, що вони йому не допомагають проти Вашої королівської величності. А тепер, побачивши, що йому (цареві) не йде так (у війні зі шведами), як він собі то уявляв, і затривожившися, що (козаки) теж можуть проти нього виступити, — він (цар) незадовго перед моїм приїздом прислав посла до гетьмана (...) з виправданнями за те, що він учинив перемир'я з поляками. Він хоче його зірвати, раз воно не подобається гетьманові, і взагалі готов зробити все, що гетьман хоче. На се гетьман дорікнув, що цар не послухав його ради і почав несправедливу війну з В. кор. вел. Казав упімнути в[еликого] князя, щоб він постарався, аби війна з В. кор. вел. була якнайшвидше скінчена, і попередив, що він (гетьман) Вашого величества приятель, і доки буде живий, нічого не почне проти Вашого величества" (там само, с. 103).

Але переговори Веллінґа з гетьманським урядом наразилися на питання про визнання Карлом Ґуставом прав козацької держави на західноукраїнські землі і через це провалилися. Як пише Веллінґ, гетьманська Рада ухвалила "не вступати в ніякі трактати, доки Ваше кор. велич, (король шведський) не признає за ними права на всю стару Україну або Роксоланію (totius Ukrainae Antiquae vel Roxolaniae), де грецька віра була і мова їхня існує ще до Вісли. Аби вони могли затримати, що своєю шаблею здобули, і були б осміяні, коли б вони не вернули собі при нинішній нагоді того, що ними було втрачено і несправедливо у них забрано" (там само).

Водночас гетьманський уряд запевнив посла, що буде домагатися від царя, щоб той примирився зі Швецією, "в противному разі він пошукає інших способів. Своєму полковникові Антонієві (Ждановичу, командиру козацького корпусу, посланого в Польщу. — Д. Н.) він уже наказав, на випадок коли б у Польщі знайшлися якісь московита, трактувати їх як неприятелів" (там само, с. 104).

Разом з наступним шведським посольством Ґ. Лілієкрони, що побувало в Чигирині влітку 1657 р., прибув також трансільванський міністр Ф. Шебеші, який залишив цікаві нотатки про цю подвійну дипломатичну місію. Ці нотатки цікаві передусім тим, що вони засвідчують важливі зміни в зовнішньополітичних орієнтаціях Хмельницького, які відбулися в останній період його діяльності, насамперед розчарування щодо союзу з Москвою і дедалі більше зближення із Швецією. Як зазначалося, це нове шведське посольство привезло запевнення Карла Ґустава в тому, що він визнає незаперечні права козацької держави на західноукраїнські землі, і це зняло найсерйознішу перешкоду в шведсько-українському зближенні. В нотатках Шебеші читаємо: "Казав також (гетьман), що хто б не володів Польщею і хто б не панував у ній, вони (козаки) хочуть затримати за собою Польщу по Віслу, і її нікому не попустять". І трохи далі: "Гетьман висловився перед шведським послом так, що він більше сприяє шведам, ніж Москві. В присутності сина він сказав: "Коли я буду вмирати, я накажу синові, щоб він тримався союзу із шведським королем" (там само, с. 107).

З приводу одночасного московського посольства Бутурліна до Хмельницького в нотатках Шебеші говориться: "Від московського царя прийшло посольство до козацького гетьмана, 150 коней. [...]. Пункти такі:

1. Чи гетьман бажає замирення (царя) з шведським королем? Гетьман сердито відповів, що цар мусить замиритися і винагородити шкоди, вчинені в краях (шведського короля), в Лівонії й Інфлянтах, бо коли він не замириться, (гетьман) разом з татарами й турками воюватиме Москву.

2. Московський цар жадає собі городи і фортеці Старого Бихова в Білорусі, що піддався гетьманові; але гетьман відказав, що його не віддасть. Він (гетьман) хоче відібрати від нього (царя) Могилів — тому, що здобули його козаки" (там само, с. 106).

Союз із Швецією був для Хмельницького особливо привабливий тим, що обома сторонами з самого початку він розглядався як союз рівноправних незалежних держав, без будь-яких обмежень суверенітету України у формі васалітету, протекторату чи якійсь іншій. Після Переяславської угоди гетьман уже мав більше ніж досить можливостей пересвідчитись у дійсних планах і намірах Росії щодо України, і союз зі Швецією мав послужити йому важливою опорою в реалізації визрілого рішення скинути нове, московське ярмо.

Зрозуміло, що особливо значним був резонанс Визвольної війни українського народу в Німеччині, сусідній з Річчю Посполитою. Вісті й чутки про "велику козацьку війну" буквально затоплювали країну: їх приносили найманці, які тисячами служили в польській армії, комерсанти й аґенти різних держав, а також єзуїти, місіонери, євреї-лихварі, які були виметені з України бурею народного гніву і які у великій кількості осідали в Німеччині. Слід згадати, що німецькі найманці служили тоді і в українській армії. Ще 6 листопада 1648 р. гетьман направив листа до полковника німецьких рейтарів у Замості Людвіґа Вайсера з пропозицією приєднатися до Запорозького війська; обіцялася служба німецьких офіцерів у тих же чинах і з щедрою винагородою (37, с. 69-70). Фактично це було звернення Богдана Хмельницького до всього континґенту німецьких найманців у польській армії. І чимало з них переходило в Запорозьке військо; відомо, наприклад, що в складі корпусу Тимоша Хмельницького, який у 1653 р. ходив у Молдавію на допомогу господарю Лупулу, служив німецький загін з трьохсот чоловік (576, с. 212). Є відомості, що в той час німець О. Ахіллес, а також, здається, й Бендікс, були полковниками в козацькій армії (659, с. 176).

На основі розповідей всіх цих людей складалися реляції і повідомлення німецьких (і не тільки німецьких) часописів, а також брошури, памфлети й "летючі листки" німецькою й латинською мовами, що розходилися по всій країні та поза її межами. На жаль, усі ці матеріали ще лишаються незібраними й недослідженими, хоч певні кроки в цьому напрямі останнім часом зроблено (630, с. 45-48). Першим таким виданням була, очевидно, зафіксована в "Польській бібліографії" Е. Естрайхера брошура "Докладна й достовірна реляція про хід жорстокої і кривавої війни, яку з недавніх пір ведуть проти Польщі козаки й татари", котра була видана в Ауґсбурзі 1649 р. (210, №488). На замовлення польського уряду була видана латинською мовою "Реляція про найславнішу експедицію..." — про похід королівської армії на козаків 1649 року й Зборовську битву; тут зроблено спробу, всупереч дійсності, представити названу битву як переможну для короля Яна Казиміра (630, с. 45). З метою більшої її популяризації ця брошура була видана також у німецькому й польському перекладах (відповідно 1649 і 1650 рр.) Офіційну точку зору польського уряду виражала й брошура "Коротке узагальнююче повідомлення" про ту ж Зборовську битву, складена невідомим німецьким автором (її російський переклад див.: 632, с. 155-164).

Найзначнішим серед цих німецьких видань є анонімна брошура "Про новий заколот козаків проти Корони Польської..." (1649 р.), яка містить загальне висвітлення першого етапу Визвольної війни українського народу (228). Зміст брошури наводить на думку про те, що її автором був хтось із німецьких офіцерів-найманців на польській службі, як доводить Ю. А. Мицик, — генерал-майор Крістоф Гувальд, командир німецької піхоти, який брав участь у військових діях 1649-1653 рр. (633, с. 137-138). У брошурі відсутня пагінація, всього ж у ній двадцять дві сторінки, з них останні шість займає німецький переклад Compositio Pacis під Зборовом, тобто пункти Зборовської угоди.

Події початкового етапу Визвольної війни подаються автором брошури в прошляхетському висвітленні. Він не приховує свого ворожого ставлення до козаків, які "варварським способом розправляються з благородними шляхтичами й дамами". Але особливе обурення викликає у нього те, що слідом за козаками скрізь піднялася "чернь" (Pobel), не тільки в Україні, а й у Литві (Білорусі): "Тим часом також у Великому князівстві Литовському почали збиратися багаточисельні загони та чинити величезну непоправну шкоду, і не тільки над світськими, а й над духовними особами творити таке непомірне насильство, що про це важко подумати, не те що описати". В брошурі взагалі посилена увага приділяється описові страхіть "великої козацької війни", і в цьому автор часом досягає значної виразності. Наприклад, він пише: "Собаки так звикли поїдати людські трупи, що ходити вулицями стало небезпечно для людських тіл та життя, і люди на цей випадок змушені мати при собі добру зброю".

Автор брошури не тільки описував побачене, а й передавав почуте, різні відомості й чутки, що ширилися в польсько-шляхетському таборі. Так, польську шляхту дуже непокоїли зносини Хмельницького з сусідніми державами, особливо з Москвою та Трансільванією, і це знайшло відгомін у брошурі. Своєю рішучістю і нещадністю у війні з польською шляхтою особливо уславився Максим Кривоніс, і автор виділяє його не тільки в тексті брошури, а й в її довгому заголовку. Цікаво зазначити, що він називає Кривоноса "шотландцем" з походження і силкується розвінчати його як воєначальника: "Майор Кривоніс, шотландець з походження (ein gebohrenen Schott), прозваний козаками так через свій кривий ніс, за звичкою помилково вважається рішучим і хоробрим вояком". З тим щоб дискредитувати козацького ватажка, автор брошури твердить, що той нібито був ущент розбитий князем Вишневецьким і вбитий при втечі, — цілковита вигадка, почерпнута з чуток про ненависного Кривоноса, що циркулювали серед польської шляхти.

Щодо твердження автора брошури про шотландське походження Кривоноса, то, думається, деякі історики явно поспішили прийняти його на віру (див., напр.: 790; 877, с. 142-143). Разом з тим, зважаючи на значну військову активність запорозького козацтва на західноєвропейському терені в 20-40-х рр. XVII ст., можна висловити припущення, що Кривоніс або побував у Шотландії, або ж десь воював разом із шотландцями, і це послужило підґрунтям для появи леґенди про його шотландське походження.

В Німеччині мали поширення також латиномовні реляції і брошури про "велику козацьку війну", які видавалися в Речі Посполитій і призначалися для всієї Європи, як, наприклад, видана у Вільно 1651 р. книга А. Кояловича "Про дії проти запорозьких козаків у 1648 і 1649 рр." (266) або ж урочиста урядова реляція про перемогу під Берестечком (538, с. 21-30). Відомий був у Німеччині й твір Й. Пасторія "Скіфсько-козацька війна, або про змову татар, козаків і руської черні проти Польського королівства" (347), який був виданий 1652 року в Ґданську і пізніше послужив джерелом відомостей і компіляцій для деяких західноєвропейських видань про Визвольну війну на Україні; але про цей твір буде окрема розмова.

Слід хоча б коротко сказати й про політико-дипломатичний аспект резонансу Визвольної війни в Німеччині. Тут на особливу увагу заслуговують дії бранденбурзького курфюрста Фрідріха-Вільгельма І, що його офіційна німецька історіографія вважає справжнім фундатором Прусської держави й безмірно його ідеалізує. Це питання тим цікавіше, що саме "велика козацька війна", поряд із Вестфальським міфом 1658 р., яким завершилася Тридцятилітня війна, належить до тих об'єктивних факторів європейської історії, що найбільше сприяли початковій фазі піднесення Пруссії. Не буде перебільшенням сказати, що бурхливий розквіт Пруссії в другій половині XVII ст. в якійсь мірі був одним з опосередкованих міжнародних наслідків Визвольної війни українського народу, спричинених нею радикальних змін у східній частині континенту.

До 1648 року держава Фрідріха Вільгельма І була другорядною в Німеччині, до того ж розділеною на дві частини не тільки географічне, а й політичної західна її частина, Бранденбурґ, належала до Священної Римської імперії німецької нації, а східна частина, Пруссія, входила як васальне герцоґство до Речі Посполитої. Об'єктивно склалося так, що Визвольна війна українського народу, яка завдала жорстокого удару шляхетській Польщі й поклала початок її швидкому занепаду, створила сприятливі умови для піднесення Пруссії та перетворенню її на "велику державу" Європи. У великій мірі завдяки їй Фрідріх Вільгельм І зміг анулювати залежність Пруссії від Польщі й остаточно злити її з Бранденбургом в одне королівство. Але даремно було б шукати в німецькій історіографії, у таких її знаменитостей, як В. фон Ранке, Й. Г. Дройзен, Г. Трейчке, хоча б згадку про роль подій української історії у створенні передумов для піднесення Пруссії — у них усе пояснюється насамперед геніальністю курфюрста як політичного діяча.

Фрідріх Вільгельм І уважно стежив за розгортанням Визвольної війни українського народу, яка підривала міць речі Посполитої і сприяла реалізації його планів. Він мав численних експертів з "польських питань", які докладно інформували його про перебіг подій в Україні й здійснювали їх аналіз. Характерно, що вони враховували можливість краху шляхетської республіки під ударами козаків і застерігали курфюрста від виконання васальних обов'язків перед польським королем, бо це могло б накликати ускладнення, небезпечні для його держави (див. 659, с. 154-158). Цікаво зазначити, що навіть ці прусські радники "жалюгідний стан Польської корони" вважали також наслідком надто жорстокого поводження шляхти з простолюдом, зокрема на Русі. "Очевидно, було б краще для польської корони, — писали вони курфюрсту 21 червня 1648 р., — якби шляхта не поводилася зі своїми підлеглими так суворо і майже не по-християнськи, як це було до цього часу, тоді вона так часто не терпіла б від їхніх повстань і тепер могла б їм більше довіряти" (413, с. 158-159).

Польський король Ян Казимір не раз звертався до курфюрста по допомогу, але нічого, крім щедрих обіцянок, від нього не отримував. Фрідріх Вільгельм дослухався до порад своїх експертів — користатися якомога більше з того тяжкого стану, в якому Річ Посполита, "держава багата й сильна", опинилася внаслідок "великої козацької війни", і самому в цю війну ні в якому разі не встрявати. В той же час до визвольної боротьби українського народу Фрідріх Вільгельм ставився вороже: як типовий феодально-кріпосницький монарх, він вбачав у ній передусім "селянську ребелію". Це й утримувало його від встановлення контактів з Хмельницьким, хоч і не заважало користатися наслідками перемог "вождя ребеліянтів". І лише в складній ситуації 1655-1657 рр., боячись вторгнення українських і російських військ у Пруссію, Фрідріх Вільгельм почав шукати шляхів до налагодження дипломатичних зв'язків і порозуміння з Хмельницьким (559, с. 168, 172-177).

Значним і тривалим був також відгомін Визвольної війни українського народу в Італії. Відомий славіст А. Кроніа зазначає у своїй підсумковій праці з історії італійсько-слов'янських культурних зв'язків, що в середині XVII ст. Україна виступала основним збудником інтересу італійців до Східної Європи, що "козацькі війни були тим фактором, який привертав увагу й до Московської держави" (804, с. 245). Інтерес до подій на Україні спостерігався тоді по всій Італії, але найуважніше за їхнім перебігом стежили папський Рим і Венеційська республіка. Проте їхні інтереси були різними і, відповідно, різний був підхід до Визвольної війни на Україні. Про інтереси й підхід папського Риму вже йшлося вище, і тому коротко скажу лише про Венеційську республіку в цьому плані.

За традицією, започаткованою наприкінці XVI ст., Венеція вбачала в українських козаках важливу антитурецьку силу, якій відводилося значне місце в її військово-політичних планах. Цьому підходу до козаків вона лишилася вірною й напередодні та під час Визвольної війни, яка збіглася з її Крітською війною проти турків, що розпочалася 1645 року. В 1645-1647 рр. венеціанці активно підтримували плани Владислава IV щодо турецької кампанії, в якій роль першої ударної сили відводилася козакам. З метою підтримки цих планів на початку серпня 1645 р. до Польщі прибув венеційський посол Дж. Т'єполо, в переговорах якого з Владиславом IV і королівським урядом одне з чільних місць посіла організація козацьких походів на турків, котрі мали перерізати їхні комунікації на Чорному морі й скувати турецький флот або значну його частину (257). У своїх депешах Т'єполо повідомляв, що австрійський цісар і король Іспанії схвалюють організацію козацьких акцій як "справу важливу й корисну для християнського світу" (там само, с. 77). Далі Т'єполо (він залишався в Польщі до липня 1647 р.) реґулярно інформував венеційський сенат, як іде організація "козацьких диверсій" на Чорному морі. В депеші від 4 червня 1646 р. він сповіщав, що похід козаків на турків розпочався, і на цей похід ним було виплачено 20 тисяч талерів (там само, с. 287). Про те, що козаки вийшли в море, доповідали також австрійський і французький посли із Стамбула, але насправді цей похід не відбувся (289).

Визвольна війна, яка вибухнула 1648 року, зруйнувала плани Венеції щодо втягнення у війну з турками Польщі й українських козаків. Як писав М. Кордуба, "повстання Хмельницького відібрало надію на польську поміч, але, з другого боку, виявило також велику могутність козаків, і давні плани, при допомозі козаків викликати диверсію на Чорному морі, ожили знову" (567, с. 52). Після Зборовської угоди 1649 р. між Україною і Польщею у Венеції склалося враження, нібито створилися передумови для антитурецького союзу з козаками, і влітку 1650 р. було відряджене вже безпосередньо до Хмельницького посольство Альберто Віміни, яке, власне, було дипломатичною розвідувальною місією.

Слід зазначити, що республіка св. Марка, прагнучи до союзу з козаками, враховувала й великий резонанс всенародного повстання в Україні серед південних слов'ян, який проявлявся передусім у посиленні їхньої визвольної боротьби проти турецького поневолення (946, с. 252-256). Віміна ж заявляв у своїй реляції венеційському сенату, що навіть сама звістка про козацький похід на турків може викликати повстання серед поневолених балканських народів і спонукати до виступу придунайські князівства (628, с. 65-66).

Безсумнівно, Хмельницький був обізнаний з цими настроями південних слов'ян і, очевидно, не без їхнього впливу в нього почали снуватися плани активної балканської політики, до реалізації якої він частково приступив уже в 1654-1657 рр. (958, с. 254-255).

Однак ці плани й сподівання Венеції на антитурецький союз з козаками були марними, оскільки в тодішній ситуації війна з Туреччиною була б для України самовбивчею. Щоправда, Хмельницький не хотів повністю поривати зв'язків із Венеційською республікою, але практично дипломатична місія Віміни виявилася безрезультатною, її найцікавішим наслідком є реляція Віміни про козаків і Хмельницького, яка належить до важливих пам'яток західноєвропейської документальної літератури про Україну часів Визвольної війни.

Реляція була написана після повернення автора на батьківщину, відомий її список 1654 року; згодом Віміна скористався нею, працюючи над своєю "Історією громадянських війн у Польщі", яка була видана 1671 року (417). Наприкінці XIX ст. список реляції Віміни знайшов італійський історик Д. Ферраро і опублікував її 1890 р.; через десять років М. Молчанівський видрукував її в російському перекладі (21), а 1941 р. з'явився і її український переклад (49). Отже, ця пам'ятка документальної літератури давно вже широко ввійшла в науковий обіг, що звільняє мене від необхідності її всебічної характеристики.

Написана вона у відповідності з вимогами специфічного жанру реляції, виробленого венеційськими дипломатами XV-XVII ст., які докладно звітували сенатові про свої посольства і місії (див. розділ II). Реляція Віміни, поряд з актуальною інформацією, зібраною ним самим та його помічниками, містить також географічні, історичні та етнографічні відомості про Україну й козаків. На відміну від більшості західних авторів того часу, Віміна не зосереджується на військових подіях, не менше його цікавить життєвий уклад українського народу, його побут і звичаї, цікавлять козаки як люди і як військо, цікавить Хмельницький та його оточення. В цілому до Визвольної війни він виявляє підхід, не залежний або мало залежний від прошляхетських і прокатолицьких стереотипів, про які йшлося вище.

Так, про козаків він пише без упередженості, зі стриманою і суворою об'єктивністю. В його описі це "люди благородні, але суворі й грубі", люди волелюбні, які "очевидно, не цінують багатства і вміють задовольнятися малим" (21, с. 70-74). Йдеться також про їхні вояцькі якості, їхню невибагливість та витривалість як у морських, так і в сухопутних походах. Цікава розповідь Віміни про Хмельницького з портретною характеристикою: "Зросту він скоріше високого, ніж середнього, широкої кості й міцної будови. Його мова й спосіб правління показують, що він наділений зрілим судженням і проникливим розумом... В поводженні він м'який і простий, чим викликає до себе любов вояків, але, з другого боку, він підтримує серед них дисципліну суворими стягненнями" (там само, с. 73). Фіксується в реляції козацька простота способу життя й побуту гетьмана, те, що в його житлі "немає ніякої розкоші... в узголів'ї висять лук і шабля, єдина зброя, яку він завжди носить" (там само).

Слід сказати, що об'єктивність Віміни значно послаблюється в написаній ним пізніше "Історії громадянських війн у Польщі" (1671 р.), де він засновувався вже не так на особистих спостереженнях, як на письмових джерелах, прошляхетських і прокатолицьких за своїм змістом і характером. Але про його книгу мова буде далі.

І ще в загальних обрисах про рецепцію Визвольної війни у Франції. Ця країна першою у XVII ст. порвала з конфесійними принципами у своїй зовнішній політиці й провадила її, виходячи лише зі своїх державних інтересів. У середині XVII ст. остаточно визначається її політичний курс, спрямований на досягнення гегемонії в Європі, і в цій "великій європейській політиці" важливе місце відводилося Польщі як "природному союзнику" Франції. В 40-х рр. XVII ст. посилюються французько-польські політичні зв'язки, які були закріплені в 1646 р. шлюбом принцеси Марії-Луїзи Гонзаґа з Владиславом IV; цей шлюб у політичних колах Франції розглядався як великий успіх у боротьбі з Габсбурґами. Трохи згодом славетний Кольбер доводив Людовіку XIV, що оскільки Франція затиснута між Німеччиною й Іспанією, то для успішної боротьби з Габсбурґами їй необхідний союз із Польщею, і тоді, запевняв міністр, "ми можемо поставити імперію в таке ж становище, в якому перебуваємо самі між нею й Іспанією, тобто затиснемо її між Францією і Польщею" (цит. за: 865, с. 200). Однак успіху на цьому шляху Франція не досягла, і небезпідставно відомий французький історик Е. Лавісе назвав цей курс "ілюзією французької політики XVII ст." (там само).

Проте ця "ілюзія" великою мірою визначала цілком неґативне реальне ставлення правлячих кіл Франції до Визвольної війни українського народу, яка підривала міць шляхетської республіки. Реґент Мазаріні підтримував постійний зв'язок із польським коронним канцлером Оссолінським і отримував від нього докладну інформацію про хід "війни з козаками". Більше того, французький уряд заявляв польському урядові про згоду допомогти в придушенні "козацької ребелії", але справа далі декларації не пішла, — цьому завадила Фронда в самій Франції, а також складна політична обстановка в Європі (494, с. 122-123, 134-135). Зокрема, французький уряд мусив зважати на позицію свого давнього північного союзника — Швеції, яка бажала послаблення Польщі й енерґійно реаґувала на спроби інших європейських держав допомогти їй.

Свого часу І. П. Крип'якевич писав у відомій монографії про Богдана Хмельницького: "Чи Франція вживала заходів до того, щоб зв'язатися з Богданом Хмельницьким, поки що немає даних" (576, с. 398). Нині можемо сказати, що такі контакти мали місце в 1656-1657 рр. при шведському дворі, де французький посол Юґе де Терлон встановив дружні стосунки з Юрієм Немиричем, який прибув з дипломатичною місією по укладенню згадуваної вище військової угоди України із Швецією і Трансільванією. На цю мету місії Немирича вказує й Терлон у своїх "Мемуарах", опублікованих 1671 р. (400, с. 69-70). Разом з тим, вступаючи в контакти з Немиричем, Терлон виконував спеціальне доручення свого володаря. Людовік XIV, який знав про високі військові якості українських козаків (очевидно, він читав "Опис України" Боплана, бо в його бібліотеці зберігся екземпляр цієї книги), доручив своєму послові завербувати на французьку службу чотиритисячний козацький корпус. З проханням допомогти йому в цій справі Терлон і звернувся до Немирича. В його "Мемуарах" говориться: "Коли ваша Величність доручили мені в одній із депеш постаратися набрати чотири тисячі козаків, я звернувся до мсьє Немирича, який був мені другом, допомогти виконати це завдання, на що він люб'язно відгукнувся" (там само, с. 70). Звичайно, про цей намір французького короля Немирич інформував Хмельницького, і набір козаків був дозволений, зокрема, як повідомляє Терлон, дали згоду "послужити Франції... кілька козацьких офіцерів" (там само, с. 71). Однак через деякий час Людовік XIV наказав відкласти набір, вже після того як Немирич відбув на Україну.

Цікава та характеристика, яку Терлон дає "козацькому послові" Немиричу. Атестуючи його як свого друга, він наголошує на тому, що це була людина високої європейської освіти й культури (там само, с. 69). В цьому немає нічого несподіваного, оскільки Юрій Немирич, який походив з українського аристократичного роду, що сповідав антитринітаризм і виступав опорою цього радикального реформаційного руху на Київщині, молоді роки провів у Західній Європі, навчаючись у Лейденському, Паризькому й Оксфордському університетах (див. 853). Згадуючи в мемуарах про пізнішу загибель Немирича, Терлон пише з цього приводу, що "це була втрата людини довершеної шляхетності, яка мала рідкісні чесноти" (400, с. 69).

У Франції Визвольна війна українського народу теж викликала значний резонанс і відбилася в численних і різноманітних історико-літературних джерелах і пам'ятках. При цьому слід зазначити, що в більшості своїй французькі автори того часу, які писали про події на Україні, не дуже зважали на характеризовану позицію уряду, і в їхніх творах можна знайти численні сторінки, на яких об'єктивно, а то й співчутливо відображені визвольні боріння українського народу. Як говорилося, вже в той час, коли йшла Визвольна війна, з'явився "Опис України" Боплана, і ця війна активізувала інтерес до названої книги, їй присвячені книги "Історія війни козаків проти Польщі" (1663 р.) П'єра Шевальє і "Дійсні причини повстання козаків проти Польщі" (1674 р.) Лінажа де Восьєнна, центральне місце відведене їй в "Історичному описі Польщі" (1685 р.) Отевіля (Тандра де Ґаспара). Але про ці історіографічні пам'ятки мова буде далі.

Тут же вкажемо ще на деякі документальні видання, які можна віднести до "літератури факту". Головним чином відомості про політично-дипломатичну гру, що велася навколо України в період 1649-1652 рр., знаходимо в "Мемуарах", складених французьким літератором Лінажем де Восьєнном із депеш дипломата Шаню, котрий у зазначений період був послом Франції у Швеції. У квітні 1649 р. він був посланий Людовіком XIV у Стокгольм із завданням домогтися укладення угоди про мир між Швецією та Польщею; як зазначає Шаню, це доручення він прийняв неохоче, "знаючи про складність справи". Проводячи згадувану "велику європейську політику" і вбачаючи в Польщі свого "природного союзника", французький уряд цією угодою хотів розв'язати руки полякам у їхньому конфлікті із шведами, щоб їм легше було впоратися з козаками.

Дізнаємося з мемуарів Шаню, що наприкінці листопада 1650 року в Стокгольмі побував посол кримського хана з пропозицією спільного виступу шведів і татар проти Москви, причому посол заявляв, що в цей похід можна втягнути й козаків; перед цим посол побував у Варшаві, де, безперечно, погодив даний план з польським королівським урядом (174, с. 177-178). Посилена підготовка до нової війни з козаками, що велася в Польщі на початку 1651 року, викликала занепокоєння і в Швеції: оскільки мирна угода з поляками все ще не була підписана, там допускали можливість нападу на їхні володіння, і королева Христина дала наказ привести в бойову готовність війська в Лівонії (там само). У шведській столиці поширювалися чутки, що цей наказ означає підготовку до спільного з козаками й татарами виступу проти Московії.

Добре обізнаний із шведською політикою, Шаню зазначає, що уряд королеви Христини, не вступаючи в прямі контакти з козаками, в той же час ревниво стежив за їхніми зносинами з Москвою, побоюючись їхнього союзу. Так, канцлер Оксеншерна був занепокоєний посольством Хмельницького до царя навесні 1651 року й пропозицією гетьмана спільно виступати проти Польщі та його запевненням, що "Польща не зможе захиститися від_навали ворогів, якщо татари, козаки й московита спільно її атакують" (там само, с. 247). Складність шведської ситуації полягала в тому, що для цієї держави, яка в той час перетворила Балтійське море на своє "внутрішнє море", однаково небажаним і небезпечним було як посилення Польщі, так і посилення Росії, і звідси її політика балансування в цьому питанні.

Цим пояснюється й більш ніж стримана реакція політичних кіл Швеції на звістку про поразку козаків під Берестечком. Як спостережливо зауважує Шаню, те, що було великою радістю для поляків, для шведів було чимось зовсім іншим; в Швеції небезпідставно сподівалися на те, що цією поразкою козаків їхня війна з Польщею не закінчиться, що Хмельницький лишився серед них і знову їх згуртує для продовження боротьби, а кримський хан знову прийде на підтримку (там само, с. 248, 294-295).

Цікава деталь: польський посол влаштував у Любеку, де провадилися переговори із шведами, в яких брав участь і Шаню, гучне свято на честь перемоги під Берестечком, народові виставили на площі вино, в натовп кидали монети-медальйони, був влаштований феєрверк, місто здригалося від гарматного салюту (там само, с. 269). Все це, зауважує Шаню, аж ніяк не було приємним для шведів, до того ж після Берестечка поляки стали зовсім непоступливими на переговорах. Але для шведів залишалася надія, що невдовзі розпочнеться нова війна на Україні, яка змінить ситуацію й на польсько-шведських переговорах. Чекати довго не довелося: в січні 1652 р. Шаню дізнається, що "нова війна з козаками назріває, і дванадцять тисяч німців (найманців) приведені в готовність на перший же порух Хмельницького; польський король не сумнівається щодо того, що зможе його приборкати, коли захоче..." (там само, с. 408-409). Але ця певність виявилася марною, в битві під Батогом польська армія зазнала нової жорстокої поразки.

Багатші "українським матеріалом" "Листи" П'єра де Нуає, секретаря королеви Марії-Луїзи в 1655-1659 рр., які містять відомості про зовнішню політику держави Богдана Хмельницького. Листи Нуає цікаві й тим, що в них відверто й критично говориться про польську правлячу верхівку того часу, яка в основному складалася з людей нікчемних і бундючних, "відданих" насправді лише своїм корисливим інтересам. Король Ян Казимір, за якого Марія-Луїза вийшла заміж після смерті Владислава IV, в листах Нуає характеризується як лицемірний святенник, обмежений і придуркуватий нікчемник, що був під каблуком королеви, яка фактично й вершила всі справи. Не випадково публікація листів Нуає в середині XIX ст. викликала роздратування тих польських істориків, які ідеалізували в своїх працях Яна Казиміра.

Разом з тим листи Нуає містять багато відомостей, що стосуються історії України в діапазоні 1655-1659 рр., і особливо зовнішньополітичної діяльності Богдана Хмельницького й Івана Виговського. Як секретар королеви Марії-Луїзи, Нуає мав доступ до різнорідної інформації, у своїх листах він наводить копії документів, в тому числі й секретних, розповідає про різні переговори, що велися польським урядом, передає думки й чутки, що циркулювали при польському дворі з приводу різних подій і акцій сторін, втягнутих у масштабний військово-політичний конфлікт.

Перші відомості в листах Нуає відносяться до літа 1655 р., коли він взявся до виконання своїх нових обов'язків. Тут, зокрема, повідомляється, що шведи пропонували полякам спільно атакувати Пруссію, але ті від цього відмовилися і натомість запропонували повести спільний наступ на козаків, від чого, в свою чергу, рішуче відмовилися шведи (337, с. 11-12). З листів Нуає дізнаємося також, що коли восени 1655 року Богдан Хмельницький узяв в облогу Львів, Карл Ґустав послав генерала Дуґласа з військом, щоб той взяв місто й не допустив захоплення його козаками; але козаки ще до приходу Дуґласа зняли облогу, дізнавшись про наступ татар (там само, с. 23). Далі Нуає наводить копію листа кримського хана королю Яну Казиміру від 27 грудня 1655 р., в якому говориться про поразку, завдану козакам татарами біля Львова. Тут же Іслам Гірей обурюється "зрадою" Хмельницького своєму "законному" сюзерену, польському королю, і обіцяє вести проти нього воєнні дії разом з королівськими військами (там само, с. 41-42).

З листів Нуає бачимо, що з ускладнень, які виникли у відносинах між Хмельницьким і Карлом Ґуставом через Львів і західноукраїнські землі, прагнув скористатися польський уряд. До гетьмана України на початку 1656 р. було направлене посольство Любовецького, яке мало схилити його до спільного з поляками виступу проти шведів. При королівському дворі поширилися чутки, що козаки й татари йдуть у Польщу на підтримку короля Яна Казиміра в його війні зі шведами і що це не на жарт стривожило останніх (там само, с. 89-90, 105). До Варшави прибув посол Хмельницького, який заявив від імені гетьмана, що "король Швеції його обдурив і що він більше йому не вірить", а тому готовий шукати порозуміння з Яном Казиміром і надати йому підтримку (там само, с. 96). У листі до Яна Казиміра Хмельницький писав, що він прагне переконати старшин послати військо в Польщу проти шведів. Але характерно, що як причину й привід до цієї акції він висував те, що шведський король "згідно з обіцянкою, повинен був зі зброєю дійти лише до Вісли, а якщо вже й перейшов межі, то повинен був відступити, згідно зі своєю умовою" (37, с. 476).

Однак згадані сподівання польського двору не справдилися. Насправді це була дипломатична гра Хмельницького, який і не збирався поривати з шведами, а тим більше виступати проти них у союзі з Польщею і Росією. Це суперечило справжнім інтересам України, і в одному з наступних листів Нуає вже повідомляє про "козацьке посольство" до короля Швеції в пошуках протекції, бо "московський гніт виявився ще тяжчий, ніж польський" (337, с. 149). Цікава розповідь Нуає про те, що після походу в Польщу на підтримку Яна Казиміра татари організували під Любліном справжній невільничий ринок, "де, як на ринку в Константинополі, продавали чоловіків і жінок, захоплених після останньої поразки шведів. Найкращих серед жінок продавали лише за триста дукатів..." (там само, с. 237). Багатьох із цих шляхтянок викупила Марія-Луїза.

Слід зазначити, що Нуає інформує про події в Польщі, враховуючи політичну ситуацію в Європі і пов'язуючи з нею описувані події. За його інформаціями й аналізами, здебільшого опосередковано, можна судити про роль і значення України в європейському політичному житті того часу. При цьому Україна вимальовується як самостійна політична сила, з якою мали рахуватися всі держави Східної Європи. Так, коли почав складатися її союз із Швецією і Трансільванією, спрямований проти Польщі, Туреччина почала чинити тиск, погрожуючи, що турецька армія буде кинута на Україну, якщо козаки підуть у наступ на поляків (там само, с. 268-269). В свою чергу, Росія, розпочавши війну із Швецією, вимагала від України замирення з Польщею і підтримки в шведській кампанії. Однак Богдан Хмельницький не піддавався на цей тиск і твердо проводив свою політичну лінію, виходячи з національних інтересів України. Успішно велися переговори про союз зі Швецією і Трансільванією, козаки атакували татар, які воювали зі шведами в Польщі й винищували їхні загони, не припинялися військові дії й проти польських військ.

У листі від 4 лютого 1657 р. Нуає писав: "Ми маємо достовірні відомості про те, що цар, дізнавшись про зібране в Барі двадцятитисячне козацьке військо, яке має за угодою зі шведським королем піти на Польщу разом із князем Трансільванії, поставив вимогу перед Хмельницьким, щоб він остерігся надавати цю допомогу, якщо не бажає, щоб зовсім скоро він, цар, не послав сильну армію на Україну" (там само, с. 295-296). Це вже було не що інше, як спроба Москви зірвати плани Хмельницького завдати вирішального удару шляхетській Польщі й покласти край невідступній загрозі, її спробам поновити своє панування на Україні.

Проте Богдан Хмельницький зігнорував ці погрози з боку Росії та Туреччини й послав на Польщу двадцятитисячний корпус Ждановича. Як відомо, ця експедиція успіху не мала внаслідок причин, про які вже йшлося вище. Союзники потерпіли поразку й змушені були відступати, причому, як зазначає й Нуає, в цій складній обстановці найбільшу витримку і мужність виявили козаки. Він теж високо оцінює їхні військові якості, вирізняючи їх у цьому плані (там само, с. 336).

У листі, датованому 8 вересня 1657 р., Нуає передусім повідомляє про смерть Богдана Хмельницького: "Не в останню чергу сповіщаю вас про мирну кончину знаменитого Хмельницького, протектора козаків" (там само, с. 345). Слова "протектора козаків", навіяні поширеними в Європі порівняннями Хмельницького з Кромвелем (лорд-протектор — офіційний титул останнього), підкреслені автором у тексті, що засвідчує його повну згоду з названим порівнянням. Ця смерть, інформує далі автор листів, була сприйнята в Польщі з великою полегкістю, вона означала зникнення надто небезпечного ворога шляхетської республіки і породжувала надії (як виявилося, небезпідставні), що "при наступниках Хмельницького не буде згоди і вони почнуть воювати між собою" (там само, с. 347).

Поряд з тим, повідомляючи про обрання гетьманом Івана Виговського, Нуає зазначає, що Україна перебуває в небезпечній ситуації, що турки, татари, волохи й молдавани разом з поляками готові накинутися на неї (там само, с. 348-349). Самі ж козаки роз'єднані, одна їх частина, розсварившись з московитами, готова повернутися під протекцію польського короля, друга, частина продовжує дотримуватися московської орієнтації. В цілому ж, характеризуючи складну обстановку, що склалася в Україні і навколо неї після смерті Богдана Хмельницького, Нуає схиляється до думки, що ця смерть допомогла Польському королівству вибратися з дуже скрутного становища й через деякий час перехопити ініціативу у свої руки.

Слід ще сказати й про те, що в архівах і рукописних фондах бібліотек Франції зберігається чимало матеріалів про Визвольну війну українського народу, які лишаються неопублікованими. Це, зокрема, реляції графа де Брежі, французького посла у Варшаві в 1644-1649 рр. З них деякі відомості наводив І. П. Крип'якевич у своїй монографії "Богдан Хмельницький", зокрема ті, що стосуються участі де Брежі в організації наймання козаків на французьку службу 1656 р. (576, с. 398). Це листи королеви Марії-Луїзи до пані Шуазі з розповідями про "козацьку війну" та ті лиха, що їх вона приносить Польському королівству, а також брошура про битву під Зборовом та Зборовську угоду, рукопис про битву під Берестечком італійською мовою та інші (про ці рукописні матеріали див.: 458, с. 242-246).

Визвольна війна українського народу була великою історичною подією, що мала всеєвропейський резонанс і значення, тож природно, що найширше висвітлення вона знайшла в західноєвропейській історіографії другої половини XVII ст. Вона ще тривала, коли західноєвропейські історики робили перші спроби її широкого висвітлення й осмислення в контексті європейської історії. Це були шостий і сьомий томи "Театру Європи", своєрідного німецького видання хронікального типу, які з'явилися відповідно 1652 і 1661 рр. (403), і двотомна "Історія громадянських війн останнього часу" італійського історика й письменника Майоліно Бізаччіоні, перше видання якої вийшло у Венеції 1653 р. (145). Цей процес тривав в 60-80-х рр., коли в різних країнах Західної Європи з'являлися історичні праці про Визвольну війну українського народу (П. Шевальє і Лінажа де Восьєнна у Франції, А. Віміни в Італії, Еразма Франціска в Німеччині), а також окремі розділи, іноді значні за обсягом, з докладним її викладом, в панорамних працях про тогочасну європейську історію (В. Сірі, Ґ. Пріорате, Отевіля, С. Пуфендорфа тощо). Як і інші явища тогочасної історіографії, всі ці видання не були науковими історичними дослідженнями в сучасному розумінні, це були нарративні пам'ятки традиційного типу, в яких науково-інформативний елемент поєднується з літературно-описовим. Втім про специфічний характер історико-літературних пам'яток доби бароко вже йшлося у вступі, тож не будемо тут повторювати сказаного.

Ці пам'ятки засновувалися на інформації про події в Україні, що різними шляхами приходила на Захід, інформації як писемній, так і усній, і були узагальненнями різнорідних відомостей. Разом з тим автори цих пам'яток нерідко використовували латиномовні видання про "козацьку війну", що з'являлися в Речі Посполитій, зокрема відому "Скіфсько-козацьку війну" Й. Пасторія, яка вийшла в Данцігу 1652 р. (347). В ній описані перші етапи Визвольної війни, кінчаючи Білоцерківським миром 1651 р. Книга Пасторія була досить відома в Західній Європі й послужила джерелом для багатьох авторів XVII-XVIII ст., для деяких — одним з найважливіших (П. Шевальє, Еразма Франціска та інших). Тому, хоч латиномовна "Скіфсько-козацька війна" й з'явилася в межах Речі Посполитої, необхідно її тут розглянути хоча б у загальних рисах.

Иоганн Пасторій (справжнє прізвище — Гіртенберґ) був відомим свого часу істориком, автором низки історичних праць, із яких найбільший успіх випав на долю "Скіфсько-козацької війни" (слід сказати — не внаслідок її високих наукових чи літературних якостей). Сілезький німець з походження, Пасторій дістав ґрунтовну освіту, володів багатьма мовами, побував у різних країнах Західної Європи, де став антитринітарієм. Коли в 30-40-х рр. по всій Європі почалися гоніння на адептів цієї радикальної реформаційної течії, він разом з багатьма одновірцями приїхав на Україну, яка в той час стала для них останнім пристановищем, і тривалий час прожив на Волині. Спалах Визвольної війни змусив його тікати до Данціга, де й була ним написана "Скіфсько-козацька війна"; в немалій мірі завдяки їй Пасторій через певний час став придворним істориком короля Яна Казиміра.

Автор "Скіфсько-козацької війни" був досить характерним представником барокової історіографії; належачи в ній до ерудитської школи, він першорядним завданням вважав збирання фактів і докладне та безстороннє описування їх. У передмові до названої книги він проголошував, що історик повинен поєднувати "ретельний опис подій, підпорядкований певній думці й викладений гарним стилем, з безстороннім викладом фактів, у якому немає місця ні симпатіям, ні антипатіям" (цит. за: 668, с. 154). Як уже говорилося (див. вступ), історики доби бароко не скупилися на подібні декларації, але в подальшому викладі забували про них і недвозначно ставали на бік своєї партії чи класу, віросповідання чи монарха. Повною мірою це стосується й Пасторія, як зазначив Ю. А. Мицик, "у вісвітленні Визвольної війни він стоїть на позиції беззастережного захисту інтересів панівних кіл Речі Посполитої. Хоч хроніст всіляко декларує свою об'єктивність і безсторонність, однак його прагнення очорнити повстанців і справу, за яку вони боролись, видно й неозброєним оком" (631, с. 25).

Дотримуючись моделей дворянсько-монархічного політичного мислення свого часу, Пасторій головним супротивником Речі Посполитої зробив татарського хана: польському монарху достойніше воювати з іншим монархом, кримським ханом, ніж із повсталим народом своєї держави. Ці "етикетні міркування" позначилися й на назві твору, де під скіфами маються на увазі татари (668, с. 158). На друге місце поставлені у Пасторія козаки, як певна станово-військова організація, і на останнє — народ України, який він називає "руською черню" і виявляє до нього найбільшу ворожість. В цьому знаходить пряме вираження соціально-політична позиція польського шляхетства, яка поділялася автором "Скіфсько-козацької війни". Щодо "вищого", філософічного осмислення описуваних подій, то в цій сфері Пасторій вдається до провіденціалізму, пожвавлення якого загалом характерне для барокової історіографії. Дотримуючись цієї філософсько-історичної доктрини середньовічного походження, він вважає, що все в людському світі відбувається з волі провідіння, накреслення якого недоступні людському розуму. Таким же прихованим уявлявся йому й вищий сенс "скіфсько-козацької війни", однак це не завадило Пасторію приділяти велику увагу й надавати належного значення конкретним, "людським" чинникам зображуваних подій.

З цим пов'язана у Пасторія увага до фактів, до їхнього точного опису, що не тільки істотно послаблює його прошляхетську тенденційність і провіденціалізм, а й часом знімає їх у розповідях про конкретні події Визвольної війни. А це означає, що "Скіфсько-козацька війна" має й сильні сторони, безперечні достоїнства. До них слід передусім віднести ґрунтовну документованість викладу: працюючи над своєю книгою, Пасторій зібрав і використав величезну кількість джерел, серед яких були документи з королівської канцелярії, листи короля і сенаторів, гетьманів і командирів німецьких найманців, реляції послів і легатів; багато матеріалів було зібрано ним під час сеймів, немалу інформацію він одержував від своїх численних кореспондентів (там само, с. 155). Словом, ним було проведено величезну роботу по збиранню фактичного матеріалу, його обробці та літературному викладу. Разом з тим він використав історичні праці про "велику козацьку війну", які вже були надруковані в Речі Посполитій, зокрема хроніку А. Кояловича "Про дії проти запорізьких козаків у 1648-1649 рр." (Вільно, 1651 р.) і твір Я. Битомського "Облога Замостя" (Замостя, 1649 р.). В сумі своїй усе це й забезпечило "Скіфсько-козацькій війні" Пасторія помітне місце в літературі про Визвольну війну і її вплив на пізніші історико-літературні пам'ятки про цю визначну історичну подію, що з'явилися в Польщі й країнах Західної Європи.

До перших широких описів Визвольної війни, що засновувалися на емпіричному матеріалі, на різнорідній документальній інформації, слід віднести й відповідні розділи шостого й сьомого томів "Театру Європи". "Театр Європи, або докладний і правдивий опис усього, гідного згадки в історії, що відбувалося в світі, переважно в Європі й Німеччині..." — це своєрідне видання хронікального типу, яке виходило у Франкфурті-на-Майні з 1634 по 1738 рік (про нього див.: 785). Усього вийшов двадцять один том "Театру Європи", в яких хронікально охоплюються події німецької і європейської історії з 1634 по 1738 рік. Томи цієї порічної хроніки створювалися різними німецькими істориками, та при всьому тому їй притаманна певна цілісність, оскільки їх автори дотримувалися спільних методичних принципів, вироблених відомим німецьким істориком Й. Ф. Абеліном, яким були написані перші два томи цього видання. Абелін та його продовжувачі були близькі до ерудитської школи, для якої основне завдання історії полягало в збиранні якомога більшого числа фактів та документів і в якомога докладнішому й точнішому (з суто фактографічної точки зору) їх описанні.

Автором шостого й сьомого томів "Театру Європи", в яких ідеться про Визвольну війну українського народу, був Й. Г. Шледер, маловідомий німецький історик середини XVII ст. Представник згаданої ерудитської школи, він теж старанно збирав, групував і описував історичні факти, не прагнучи, однак, до поглибленого їх осмислення і до масштабних узагальнень. Саме в такому розрізі й постає Визвольна війна українського народу в написаних ним томах "Театру Європи", де їй відведене значне місце, близько вісімдесяти сторінок. Цікаво зазначити, що в своїй щорічній хроніці автор звертається до опису подій на Україні одразу ж після розповіді про події Англійської революції, подібним розміщенням матеріалу виділяючи їх як найзначніші явища європейської історії середини XVII ст. і зближуючи їх.

Як і в багатьох пам'ятках барокової історіографії, згадувані "точність" і "безсторонність" Шледера — це скоріше категорії стилю, ніж змісту. В змісті ж твору недвозначно проявляється вороже ставлення автора до повсталого українського народу, повстанці для нього — "ребеліянти", тобто бунтівники, "гультяї", "розбійники", "вороги", а Визвольна війна в цілому — не що інше, як "ребелія", бунт проти "законного монарха". Як бачимо, в загальній інтерпретації Визвольної війни Шледер дотримувався стереотипів панівної в той час дворянсько-монархічної ідеології — як і Пасторій, як і багато інших польських і західноєвропейських авторів XVII ст.

Та разом з тим проявляється у Шледера й певний диференційований підхід до сил, що брали участь у визвольній боротьбі українського народу. Найбільш непримиренно він ставиться до повсталих народних мас, українських селян і міщан, яких і засуджує безапеляційно. Більш стримане й нерідко об'єктивне, особливо в замальовках конкретних подій війни, у нього ставлення до козаків, у яких він теж вбачає своєрідний соціально-військовий стан чи прошарок. Шледер відзначає силу й високі бойові якості козацького війська, віддає належне мужності й хоробрості козаків, їхній стійкості в найскрутніших і безнадійних ситуаціях. Так, докладно описуючи Берестецьку битву, він розповідає про панічну втечу татар на чолі з їхнім ханом і про стійкість козаків, які чинили опір до останньої можливості. "Зазнавши поразки, — говориться в його хроніці, — п'ятдесят тисяч козаків, які брали участь у битві, відступили до вигідного місця посередині свого табору. В оточеному возами таборі козаки окопались так, що перебували в безпеці від королівських військ і змогли протриматись там одинадцять днів. Після того вони прорвалися через болото на Україну. І хоч втратили весь свій провіант і все своє майно, спромоглися вийти з оточення" (112, с. 85).

Загалом у Шледера козаки характеризуються як організована військова сила, що володіє великим військовим досвідом і може не тільки гідно протистояти добірному королівському війську й німецьким найманцям, а й перемагати їх. Зрештою, зображення Визвольної війни у нього теж, як і в багатьох тогочасних авторів, набуває обрисів війни козаків з Польським королівством. Необхідно відзначити й об'єктивне, навіть не без пієтету ставлення хроніста до гетьмана козаків та його полковників. Хмельницького він називає "козацьким генералом" і "генералісимусом", "хитрим", "хоробрим і розумним воїном", підкреслює його мужність і далекоглядність, але поряд з тим закидає йому владолюбство і жорстокість (там само, с. 89). Такий же пієтет виявляє Шледер і до соратників Богдана Хмельницького, його полковників, що їх він називає "генерал-лейтенантами" і характеризує як мужніх і досвідчених військових командирів. Наприклад, Данило Нечай характеризується в хроніці Шледера як "славетний козацький генерал-лейтенант, провідник козацьких рейтарів..." (там само).

Слід зазначити ще один момент у висвітленні Визвольної війни у хроніці Шледера. Як відомо, в боротьбі з повсталим українським народом панівні кола Речі Посполитої широко користувалися послугами німецьких найманців, і тисячі їх брали участь у військових діях у складі королівської армії і військ маґнатів. У той час, після завершення Тридцятилітньої війни (1648 р.), Німеччина була переповнена, сказати б, безробітними ландскнехтами й офіцерами, і вони у великій кількості вербувалися в польську армію. Як зазначалося, вербуванню їх активно сприяли Австрія і папський

Рим. Не секрет, що в багатьох битвах Визвольної війни німецькі найманці грали велику роль, не раз вони рятували шляхетські війська від поразок і розгрому. Всі ці факти старанно фіксуються Шледером на сторінках "Театру Європи" і трактуються як внесок земляків автора в боротьбі з "ребелією" і відновленні "порядку". Розповідає він і про вербування найманців у німецьких землях, і про дії їхніх загонів під командуванням різних оберстів, про їхню участь у Зборовській, Берестецькій та інших битвах. Очевидно, все це було об'єктивним наслідком того, що Шледер широко користувався інформацією, яка надходила від цих найманців, звідси досить відчутна "німецька забарвленість" висвітлення Визвольної війни в цій історико-літературній пам'ятці.

Стиль хроніки Шледера сухуватий, підкреслено діловитий, вільний від "художніх вольностей"; літературними якостями він не відзначається, і лише в описі деяких конкретних епізодів автор досягає своєрідної графічної виразності, як, наприклад, у розповіді про героїчну смерть запорозького козака, який у фіналі Берестецької битви один протягом години відбивався від ворогів. Цьому епізодові автор хроніки відвів окремий невеличкий розділ під назвою "Нечувана хоробрість козака". Один з козацьких загонів, розповідається тут, був оточений у болотистій заплаві річки Стир. "Ось тут вони вперто боронилися, а один, якого було вбито останнім у цій кривавій битві, сам протидіяв усій польській армії. Він був у поганенькому барку або рибальському човні і з нього безперервно стріляв, аж поки не скінчився порох. З небувалим завзяттям він мстився за смерть та жалісний кінець своїх товаришів... Козака вже було чотири рази поранено кулями, але він зустрів цих трьох вояків з такою мужністю, що вони змушені були облишити його. Все це вельми здивувало його величність короля Польщі, який прибув на це місце і побачив, як багато людей не можуть перемогти одного. Ось чому король сказав, що подарує йому життя, коли він складе зброю" (там само, с. 89). Однак козак відхилив цю пропозицію короля, заявивши, "що він хоче не тільки жити, а й померти, як воїн".

Слабкість літературно-художнього елемента в хроніці Шледера якоюсь мірою компенсується багатим ілюстративним матеріалом, який містять її розділи, відведені розповіді про події на Україні. Як вже зазначали дослідники, "Театр Європи" містить, напевне, найбагатший ілюстративний матеріал з історії Визвольної війни серед інших історичних видань XVII ст. (631, с. 22).

Інший характер має перший широкий опис Визвольної війни українського народу, що з'явився в Італії, — книга М. Бізаччіоні "Історія громадянських війн останнього часу" (вона вийшла першим виданням 1653 р.; я користуюся четвертим доповненим виданням 1654 р.). Це не щорічна хроніка подій на Україні, а перша цілісна й завершена історична монографія про Визвольну війну, включена в широку панораму тогочасної європейської історії. Передусім цей твір Бізаччіоні дає підстави говорити про те, що на Заході в масштабному висвітленні Визвольної війни, в пов'язанні її з контекстом європейської історії провідна роль належала італійській історіографії. Це не було випадковістю: в XVII ст., принаймні до останньої його третини, італійська історіографія йшла в аванґарді європейської, а твори італійських істориків нерідко правили за взірець для їхніх колеґ із інших країн, і ті, щоб завоювати довір'я видавців і читачів, іноді видавали себе за італійців, через що з них глузував Ґ. Пріорато, один з кращих італійських істориків того часу (355, 1, Вступ).

Відвертаючись від політичного життя дрібних італійських держав, яке дедалі більше впадало в провінційне убозтво, і спираючись на блискучі досягнення італійської суспільно-політичної думки XVI й початку XVIII ст., від Макіавеллі до Кампанелли, італійські історики зосередили увагу на висвітленні всеєвропейської історії того часу, де й посіли впевнено провідне місце. Особливого значення вони надавали таким проблемам, як теорія політики, як діяльність католицької церкви в європейському й світовому масштабі, як занепад могутності Іспанії та імперії Габсбургов і зростання могутності Франції, як турецька агресія, що тоді загрожувала всій Європі, як, нарешті, становище італійських держав у їхньому співвідношенні з мобільною політичною ситуацією на континенті. Окремі з цих проблем, зокрема такі, як наступ контрреформації чи турецька загроза, мали пряме відношення й до України, і вона в XVII ст. входить у поле зору італійських істориків.

Разом з тим XVII cт. — це час великих суспільних зрушень і конфліктів, і звідси активний інтерес італійських істориків до соціальних і національно-визвольних рухів тогочасної Європи, поява значної кількості їхніх книг про Нідерландську й Англійську революції, французьку Фронду, повстання в Італії й Іспанії тощо. Цим же пояснюється й інтерес таких істориків, як М. Бізаччіоні, Ґ. Пріорато, В. Сірі й П. Ґадзоті, до Визвольної війни українського народу. Не можна заперечити того, що на їхнє висвітлення цієї війни мали вплив шляхетська Польща й ідеологія контрреформації; проте було б помилкою ставити зміст їхніх творів у повну залежність від цього впливу, їм притаманна внутрішня складність, ідеї контрреформації, "неокатолицизму" переплітаються у них з ренесансно-гуманістичними традиціями, а в цілому вони являють собою досить характерні породження культури італійського бароко (див. 803).

Звичайно, в своїх творах італійські історики ставили перед собою наукові цілі, прагнучи до достовірного відтворення подій недавнього минулого й сучасності, але разом з тим багатьма своїми елементами й гранями їхні твори належать до літератури. Власне, вони йдуть у річищі багатовікової традиції, яка в історіографії вбачала не лише науку, а й жанр художньої прози. Італійські історики XVII ст. теж виходили в своїй творчій діяльності як з раціонально-наукових, так і з літературно-художніх засад. Розповідаючи про Нідерландську революцію чи Тридцятилітню війну, Визвольну війну на Україні чи чергову турецьку аґресію, вони прагнули не тільки дати точний виклад фактів, а й намалювати широкі, по можливості барвисті й конкретні картини подій, створити живі й виразні образи історичних діячів, вплинути не тільки на свідомість читачів, а й на їхні почуття, на їхню "моральну природу". В частині цих творів літературно-художній елемент настільки розвинений, що за своєю структурою вони стоять десь на грані між історичними працями й історичними романами.

Найповніше й найґрунтовніше висвітлення Визвольна війна українського народу знайшла в "Історії громадянських війн останнього часу" М. Бізаччіоні, яка створювалася в 1651-1654 рр., синхронно з розгортанням подій в Україні, і остаточної завершеності набула в четвертому виданні, що з'явилося наприкінці 1654 року. Цю книгу італійські дослідники, зокрема Б. Кроче, відносять до найкращих творів історіографії XVII ст., в яких дається "панорамне" відображення соціально-політичного життя різних європейських країн протягом певного історичного періоду (803, с. 102).

Але, перш ніж аналізувати цей твір, слід хоча б коротко сказати про його автора. Поряд з Пріорато, Бентівольї й Вітторіо Сірі, Майоліно Бізаччіоні належить до найвидатніших італійських істориків XVII ст. З його численних історичних писань крім "Історії громадянських війн..." у свій час широко відомий був ще твір про Тридцятилітню війну в Німеччині, який неодноразово перевидавався у XVII ст. Історичні твори Бізаччіоні відзначаються багатством фактичного матеріалу, чим історик у неабиякій мірі зобов'язаний тісним зв'язкам з Венецією, яка в той час усе ще залишалася одним з найбільших у Європі центрів збору й поширення інформації. За виразом В. Сірі, Венеція була "саме тим містом, яке Плутарх вважав бажаним для історика".

Одна з характерних рис Бізаччіоні-історика — інтерес до тогочасних суспільно-політичних рухів, котрі ним осмислювалися як боротьба народів, виборювання їхніх давніх свобод і привілеїв, узурпованих феодалами й монархами. Слід сказати, що ця його концепція визвольних рухів виразно позначилася й на тлумаченні "козацького повстання" в "Історії громадянських війн...". Замислювався він також над теоретико-методологічними проблемами історичної науки і, зневірившись у можливості дошукатися істини в суперечливому хаосі фактів, схилявся до релятивізму й скептицизму в філософсько-історичних поглядах. Крім творів у жанрі "istorie", до яких належить "Історія громадянських війн...", він писав твори в жанрі "memorie", які є своєрідними попередниками історичного роману. Він був також відомим італійським письменником XVII ст., автором кількох новелістичних збірок, які належать до помітних явищ італійської барокової новелістики.

"Історія громадянських війн..." Бізаччіоні являє собою цикл монографій про європейські соціальні й національно-визвольні рухи середини XVII ст. в різних країнах Європи — в Англії, Каталонії, Портуґалії, Італії, Україні, Франції та інших. Це нариси різного обсягу, деякі на два десятки сторінок, а вирізняються серед них два найбільші — про Англійську революцію (т. І, с. 1-230) і про Визвольну війну на Україні (т. П, с. 281-412). Уже цим паралельним висвітленням двох великих явищ європейської історії XVII ст. твір Бізаччіоні становить для нас неабиякий інтерес.

Про включений до книги нарис про Визвольну війну італійський вчений А. Кроніа пише: "Не вдаючись у деталі і не на шкоду іншим слов'янським народам, про які тут теж ідеться, можна з певністю сказати, що тут, уперше в творі такого широкого дихання, знайшла своє ґрунтовне висвітлення козацька проблема. Заголовок твору, щоправда, говорить про "громадянську війну в Польщі", але центром твору є козаки, які дуже цікавлять автора, і саме про них він весь час веде мову, про їхнє походження, етимологію, найменування, про героїчні діяння їхнього керівника Богдана Хмельницького" (804, с. 214-215). Це не означає, зауважує далі Кроніа, що симпатії автора повністю на боці козаків, що він подолав ідеологічний вплив шляхетської Польщі й Ватикану, однак це не применшує значення його твору. "Хоч би як там було, — резюмує дослідник, — але відбувся козацький прорив у історіографію. Про козаків заговорили й далі говоритимуть інші автори, звичайно, з інших точок зору і з іншими висновками" (там само, с. 215).

Слід тут зазначити, що слово "козаки" Бізаччіоні, як і інші автори того часу, вживає в двох значеннях: як народ України (natione cosacca) і як її військо (esercito cosacco). Щодо українського народу в його тогочасних етнічних межах, то він називає його "руським народом" (popolo russo), а країну — Руссю (Russia). Отже, "козаки" в широкому значенні — це, власне, метонімія, що нерідко переходить у синонімію.

Свою розповідь про Визвольну війну українського народу Бізаччіоні розпочинає зі з'ясування її причин, власне, з характеристики козаків, їхнього походження та суспільного і юридичного статусу в Речі Посполитій. "Козаки, про повстання яких піде тут мова, — пише він, — це переважно хлібороби, люди від природи сильні, здібні до війни, рухливі й активні, можливо, що їх назва походить від кози, тварини надзвичайно рухливої" (145, П, с. 282). Як говорить далі автор, це вільні хлібороби й вояки, котрі захищали південні кордони королівства від татар і мали значні привілеї; коли ж польська знать і монархи посягнули на їхню свободу, вони відповіли грізними повстаннями. Серед них італійський історик виділяє повстання 1594-1595 і 1637-1638 рр., розглядаючи їх як прелюдію до Визвольної війни. У з'ясуванні її причин та характеру він дотримується вже згадуваної "преромантичної" концепції, за якою європейські соціальні й національно-визвольні рухи середини XVII ст. — це боротьба народів за їхні давні права й привілеї. Так, розповідаючи про агітацію Хмельницького серед козаків, він зазначає, що той "закликав захищати спільну справу всього козацького народу, доводив необхідність взяти шаблі в руки для захисту вітчизни й збереження давніх завойованих привілеїв, говорив, що тільки зі зброєю в руках і потом на чолі можна скинути ярмо польської шляхти і надто довгий ланцюг несправедливостей над козацьким військом, яке захищало Польщу від нападів татар, не отримуючи в нагороду нічого, крім тяжкої тиранії" (там само, с. 285). У книзі наводиться також заява Хмельницького польському королеві про те, що козаки взяли зброю до рук "не для нападу, а для захисту свого життя і волі" (там само, с. 288). Після перших перемог Хмельницького, говорить далі Бізаччіоні, по всій Україні піднялися селяни, "які прагнули завоювати собі волю, і з загальної згоди обирали собі командирів як з козаків, так і з-поміж себе, а Хмельницькому всі вони дали титул визволителя вітчизни й народу" (там само, с. 290-291). Тут же історик наводить таку цікаву деталь: влітку й восени 1648 р. православні священики використовували у своїй агітації звістку про смерть короля Владислава IV, твердячи, що сам Бог умертвив "фараона", який "переслідував православну віру й віддавав руський народ у рабство", що його смерть — це "знак виходу руського народу з полону єгипетського" (там само, с. 291). Немов вогняний вихор, розповідає далі автор, повстання охопило всі "інші руські провінції Польського королівства" (тобто охопило всю Україну), а також перекинулося на Велике князівство Литовське (тобто на Білорусь). Пояснюючи, як це могло статися, Бізаччіоні пише: "Причиною цього повстання було ще лихе поводження, якого селяни зазнавали від своїх панів, бо останні тримали їх у таких тяжких умовах, в яких перебувають лише раби, і поводилися з ними зовсім по-варварськи. Щодо законів Польського королівства, то вони зовсім не захищають селян" (там само). Сільський люд, зазначається далі, палко бажав помститися за всі ці знущання і звільнитися від немилосердного гноблення, і у виступі козаків він побачив чудову нагоду для здійснення цих своїх заповітних бажань (там само).

Відповідно в жорстокостях повсталого народу, які патетично розписували польсько-шляхетські джерела, Бізаччіоні побачив помсту за нелюдський гніт і знущання. Однак уникнути впливу цих джерел він теж не зміг і в своєму творі чимало місця відвів розповідям про "козацькі жорстокості". Загалом слід сказати, що Бізаччіоні справді прагнув до об'єктивності, не чужою йому була певна симпатія до козаків, і все-таки, внаслідок однобічності інформації, яка йшла лише від польсько-шляхетської сторони або ж при її участі й посередництві, певні моменти Визвольної війни набувають у нього викривленого висвітлення. І він, і інші історики того часу не мали змоги зіставляти інформацію від обох воюючих сторін, оскільки Україна не мала розвинених комунікацій з державами Заходу, каналів і засобів впливу на рецепцію своєї справедливої визвольної боротьби.

Проте не буду тут зупинятися на суто фактографічному змісті твору Бізаччіоні, на автентичності відтворення в ньому окремих сторін і подій Визвольної війни — для цього необхідне спеціальне дослідження. До того ж твір цікавить нас передусім як історико-літературна пам'ятка, котра виражає рецепцію Визвольної війни в тогочасній Італії, поєднуючи науково-аналітичний виклад з літературно-образним відображенням.

Важливо вказати, що у Бізаччіоні Хмельниччина постає як боротьба всього українського народу, "схизматичної Русі", за його термінологією, із шляхетсько-католицькою Польщею. Вже на початку твору він зазначає, що "ті піддані корони, які належали до грецької віри, будь-що прагнули викликати релігійну війну (котра справедливо вважається найжорстокішою серед громадянських війн, бо зачіпає найделікатнішу сторону людської душі)" (там само, с. 292). Але, як показує далі й сам Бізаччіоні, це була війна передусім національна й соціальна, хоч і релігійний момент відігравав у ній велику роль. Цінною стороною його твору є й те, що в ньому відбито активну участь населення всіх українських земель у цій війні. Не раз говориться в ньому про те, що у військо Хмельницького "стікаються люди з усієї Русі", тобто України, зафіксовано й те, що в моменти загострення боротьби з Польщею гетьман направляв своїх козаків до західноукраїнських земель, щоб вони піднімали там повстання. Цікава розповідь про те, що восени 1648 року українське населення Львова кликало Хмельницького й обіцяло йому підтримку під час штурму міста, і лише випадковість "розладнала цю змову схизматиків з козаками" (там само, с. 295-296). Словом, Визвольна війна постає у Бізаччіоні як боротьба всього руського (українського) народу в його тогочасних етнічних межах з польсько-шляхетським пануванням.

І хоч автор цей свій твір відносив до жанру "історії", де на перший план висуваються завдання науково-аналітичні, маємо в ньому й немало епізодів та фраґментів, де істотну роль відіграє літературно-образний елемент. Особливо він значний в описах битв Визвольної війни, зокрема таких, як "подвійна битва" під Збаражем і Зборовом та Берестецька трагедія; тут розповідь Бізаччіоні місцями стає настільки детальною й конкретною, що набуває художнього характеру. Тут уже відчувається письменник, який не просто інформує про події, а й прагне передати їхній своєрідний характер і колорит, їхню неповторну конкретику. В такому стилі, наприклад, витримано розповідь про розгортання подій у Берестецькій битві, починаючи з несподіваної зрадницької втечі кримського хана, який до того ж полонив Хмельницького. Тут Бізаччіоні не тільки розповідає про вибори тимчасового козацького воєначальника, ультиматум Яна Казиміра, відмову козаків, наступ шляхетського війська і т. д., тобто не тільки передає канву подій, а й прагне відтворити торжество шляхти й трагічну атмосферу в козацькому таборі, повну тривоги ніч перед вирішальним боєм, стійкість козацького загону, що залишився захищати табір, а завершає всю цю картину "індивідуальним епізодом" героїчної смерті невідомого козака, який мужньо відбивається від цілого загону шляхти, відкинувши королівську пропозицію про помилування.

Значну увагу приділив Бізаччіоні створенню образів історичних діячів, передусім образу Богдана Хмельницького, котрий, як це вже зазначав А. Кроніа, перебуває в центрі його монографії про Визвольну війну українського народу (так само, до речі, як образ Кромвеля — в центрі паралельної монографії про англійську революцію). Вже на початку розповіді італійський історик характеризує Хмельницького як "одного з найстаріших і найавторитетніших воїнів цього (запорозького. — Д. Н.) війська. Він був освічений, що було рідкісним явищем серед цих варварів, а тому далекоглядний, був наділений гострим розумом і хитрістю" (там само, с. 283). На сторінках книги Бізаччіоні Хмельницький постає як видатний полководець і державний діяч, тонкий дипломат і гнучкий політик, який добре розуміється на людях і вміє дібрати до них ключі, але разом з тим не відзначається перебірливістю у виборі засобів досягнення своїх цілей. Безперечно, особистість Хмельницького викликала у Бізаччіоні неабиякий інтерес, не позбавлений навіть певної симпатії, котра, однак, не могла запобігти тому, що під впливом тенденційної інформації шляхетської Польщі й Ватикану він підкреслив в образі гетьмана такі риси, як надмірна жорстокість і підступність.

До четвертого видання свого твору Бізаччіоні вніс додаток "Продовження громадянської війни в Польщі", де довів виклад подій до 22 липня 1654 р. Тут у центрі уваги переговори Хмельницького з царем, акт приєднання України до Росії і початок нової війни з Польщею, яку вели спільно українські й російські війська. Щодо прийняття Українською козацькою державою протекторату російського царя, то Бізаччіоні витлумачив його як акт відчаю Богдана Хмельницького, покинутого його союзником, кримським ханом (там само, с. 407). Як зауважує італійський історик, в такій ситуації козацький гетьман "згодився пустити тирана в свій дім, що не заслуговує прощення" (там само). З монографією про Визвольну війну на Україні пов'язаний у книзі нарис "Про громадянську війну в Молдавії", тобто про заколоти початку 50-х рр., викликані втручанням Хмельницького.

На завершення слід сказати, що твір Бізаччіоні заслуговує на особливе місце серед західноєвропейських історико-літературних пам'яток про Визвольну війну українського народу. Адже твір не тільки хронологічно перший (якщо не брати до уваги "Скіфсько-козацької війни" Й. Пасторія, написаної в Речі Посполитій), а й один з найбільш глибоких і ґрунтовних у висвітленні подій в Україні. До того ж його авторові було притаманне прагнення до їх об'єктивного тлумачення, хоча внаслідок причин, про які йшлося вище, йому не завжди щастило цього досягнути.





Продовження четвертої частини...




Попередня         Головна         Наступна



Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Іносе:   У літературних творах інколи можна натрапити на застарілий нині східноукраїнський прислівник іносе «хай так, гаразд, згоден, зрозуміло». Його вживали переважно з метою підкреслити простомовність персонажів . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.