Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня         Головна         Наступна                 Бібліографія





Початок п'ятої частини...


Як було вже помічено дослідниками, у західних просвітників, які виявляли симпатію до Речі Посполитої, спостерігається така закономірність: цю симпатію вони виявляли здебільшого a priori, до конкретного знайомства з шляхетською республікою, побачивши ж її на власні очі, вони виносили неґативне враження і різко міняли своє ставлення до неї (854, с. 101). Так, зокрема, було з Маблі. Характерне в цьому плані й те розчарування щодо Речі Посполитої, яке пережив Ж. А. Бернарден де Сен-П'єр, відомий французький письменник, автор сентиментально-ідилічного роману "Поль і Віржіні". Учень і послідовник Руссо, він був схильний ідеалізувати Річ Посполиту, її "республіканський лад", але знайомство з її жителями під час подорожі призвело його до повного розчарування й зміни позиції. У своєму "Спостереженні над Польщею" він піддав різкій критиці її суспільно-політичний лад, наголосивши на тяжкому становищі народу, зокрема селянства (143, с. 248-267). Він спостеріг глибоку прірву між шляхтою та простим народом і прийшов до висновку, що "в Польщі, власне, є два народи, селяни і шляхтичі, а до них ще слід додати третій, євреїв" (там само).

В 60-х рр. XVIII ст. Бернарден де Сен-П'єр побував також у Росії і навіть вступив там на військову службу, але пробув на ній недовго й повернувся на батьківщину. Для нас найцікавіше те, що в цей час він виношував план створення в українських степах колонії, яка мала стати практичним здійсненням ідей "Суспільного договору" його вчителя Руссо. Ця колонія, заселена місцевими жителями, тобто українцями, які уявлялися Бернардену де Сен-П'єру людьми, не розбещеними цивілізацією, мала засновуватися на принципах простоти життєвого укладу, загальної рівності й свободи, їхав він до Росії з ідеальними уявленнями про неї як про країну, де існує "освічена монархія", де править імператриця, яку він називав одним із семи чудес світу. За допомогою Г. Орлова, фаворита Катерини II, Бернарден де Сен-П'єр був представлений імператриці й підніс їй проект устрою ідеальної республіки; на цьому все й закінчилося, даремно він чекав якоїсь відповіді чи реакції (911, с. 84). Як і деякі інші західні інтелектуали, що їхали тоді до Росії з подібними настроями й планами, Бернарден де Сен-П'єр зрозумів, що "північній Семираміді" потрібні не радники та діячі, а обожнювачі й панегіристи, що він став учасником спектаклю, який російська імператриця розігрувала перед Європою. Глибоко розчарований повертався він 1764 року з Росії й у виданій вже посмертно "Подорожі в Росію" характеризує її як деспотію, що спирається на військову потугу й чисельність, на людей підступних і вульгарних, які поважають лише тих, кого бояться (143). Залишився ненаписаним "російський роман", що його був задумав письменник.

Процеси, що відбувалися в Східній Європі, зокрема занепад ще недавно великого й сильного Польського королівства, викликали інтерес і в Італії. Тут у середині 70-х рр. з'явилася книга "Історія заворушень у Польщі", автором якої є Дж. Казанова, відомий авантюрист і письменник, що виступав і в ролі історика (168). Подібно до інших західних авторів того часу, Казанова одну з причин занепаду Речі Посполитої теж вбачав у "козацьких повстаннях", які зсередини підривали міць держави й руйнували її. В першому томі його книги міститься досить докладна розповідь про українських козаків, котрі характеризуються як "віддавна хоробра й підступна нація", про їхнє походження й звичаї, про їхні війни й повстання проти польської корони. Слід, проте, сказати, що розповідь Казанови про козаків ґрунтується на книжкових джерелах і носить компілятивний характер.

Проте було б хибним робити висновок, ніби в середині XVIII ст. погляди західноєвропейських істориків і письменників зверталися до України та її минулого лише у зв'язку з польсько-російською проблемою, зі співвіднесеними між собою процесами занепаду Речі Посполитої й зміцнення Російської імперії. Існували й інші стимули, і насамперед безпосередній інтерес до самої України та її історії, до закладеного в ній своєрідного історичного уроку; ця тенденція особливо посилюється в останні десятиліття віку Просвітництва.

Чимало уваги приділив Україні французький вчений Деґінь у своїй п'ятитомній "Історії гуннів і народів, які тепер там живуть", що вийшла 1756 р. В першому й четвертому томах він описав географію й природу України, навів етнографічні й історичні відомості, охарактеризував її сучасне суспільно-політичне становище (198, I, с. 300-310; IV, с. 509-538). Зокрема, про становище на Україні тут говориться: "Сучасна Україна перебуває в стані більш сумному порівняно з часами, коли козаки самі були господарями своєї долі. Народ не краще зжився з російським пануванням, ніж раніше з пануванням польським" (791, с. 71). З симпатією характеризує Деґінь гетьмана Мазепу, в якому вбачає поборника національних прав України.

Загальний географічний та історичний опис України містить також книга Пейсонеля "Історичний та географічний огляд варварських народів, які заселяють береги Дунаю і Чорного моря" (349). Такого ж типу відомості про Україну, компілятивні за своїм характером, знаходимо і в книзі С. А. Караччіолі "Роздуми про походження, розвиток і завоювання Російської імперії", яка 1771 р. вийшла в Лондоні французькою мовою (167). В західних країнах, зокрема в Німеччині, з'являються нариси про запорозьких козаків, їхнє походження, суспільну й військову організацію, способи ведення війни, відносини з сусідніми державами; подаються в цих нарисах також відомості з історії запорозького козацтва, його війн з турками й татарами і з шляхетською Польщею (791; 817).

Треба згадати й про те, що в середині й останній третині XVIII ст. в Західній Європі пробуджується зацікавленість "Описом України" Боплана, що перебуває у прямому зв'язку з пожвавленням інтересу до "країни козаків": адже книга Боплана й на той час залишалася на Заході одним з найґрунтовніших і найнадійніших джерел з україніки. В 1752 і 1764 рр. перевидається англійський переклад книги Боплана, який вперше був опублікований на початку століття у згадуваній "Колекції подорожей і плавань" Дж. Черчілля. Книга Боплана зацікавила відомого англійського історика Е. Гіббона, автора "Історії занепаду і руйнування Римської імперії" (1776-1788 рр.), який на неї посилався в описі варварських народів, що руйнували Римську імперію та Візантію. У 1780 р. вийшов німецький переклад Бопланового "Опису України", зроблений Й. В. Меллером, медиком за фахом, який вісімнадцять років служив лейб-лікарем польського короля Станіслава Понятовського і не раз бував на Україні. Загалом Меллер — помітна постать у німецькій україніці XVIII ст., він є також автором двох книг подорожей по Україні, про які скажемо трохи далі.

Докладний коментований виклад "Опису України" Боплана вміщено в цікавій книзі Ж. Б. Дюбуа де Жансіньї, яка під анаграмою М. Д. вийшла 1778 р. французькою мовою в Берліні (313). Написана з позицій поміркованого Просвітництва і присвячена тому ж королю Станіславу Понятовському, ця книга мала служити для нього (а заодно й для інших монархів) настановою в правлінні державою. Складається книга з двох частин, перша її частина має теоретичний характер, це, як значиться в заголовку, "загальні роздуми про проґрес наук і мистецтв", який, за трактуванням автора, є невід'ємним складником і важливою рушійною силою прогресу всього суспільства. Необхідні передумови прогресу наук і мистецтв — релігійна терпимість і свобода друку, котра, однак, не повинна бути абсолютною, бо це породжує анархію, і підлягати контролю освіченого монарха. Друга частина книги Дюбуа де Жансіньї має скоріше прикладний характер, в ній розглядаються літературні пам'ятки з географії і природознавства (histoire naturelle) Польського королівства, серед яких, за визначенням автора, книга Боплана "справедливо займає почесне місце" (там само, с. 232). Він характеризує її як дуже цінну й дуже рідкісну, хоч у свій час вона "мала надзвичайний успіх і була перекладена на багато мов" (там само, с. 235). Цим успіхом книга зобов'язана не красі й досконалості стилю, — її стиль залишає бажати кращого, він рясніє діалектизмами й застарілими зворотами, і, наводячи далі розділи з неї, Дюбуа піддає редаґуванню мову Боплана, наближаючи її до літературної норми XVIII ст. Цінність книги — в її змісті, ґрунтовності й достовірності, а також у незвичайності, оскільки країна, описана Бопланом, мало знана в Західній Європі.

Загалом же відповідні розділи "Есе літературної історії Польщі" Дюбуа де Жансіньї звучать як свого роду популяризація книги Боплана в добу Просвітництва, котра поєднується з її коментуванням та інтерпретацією в дусі просвітницької ідеології.

Звернімося тепер до згаданих двох книг мандрів Й. В. Меллера по Україні. Перша з його подорожей відноситься до початку 80-х рр., коли Меллер, у той час лейб-лікар Станіслава Понятовського, був посланий у південні райони Правобережної України, де спалахнула епідемія чуми. Про цю мандрівку й боротьбу з епідемією він розповів у книзі "Подорож із Варшави на Україну в 1780 і 1781 рр.", яка була видана майже через чверть століття, у 1804 р. (319). Вдруге Меллер подорожував по Україні 1787 р., коли він спустився по Дніпру від Чорнобиля до Херсона, побував на дніпровських порогах, в тих місцях, де ще недавно була Запорозька Січ, побачив її руїни. Про все це він розповів у книзі "Подорож із Волині до Херсона в 1787 р.", яка з'явилася друком раніше, у 1802 р., в рідному місті автора Гамбурзі (318).

Хоч Меллер мав досить ґрунтовну обізнаність з Україною і переклав німецькою мовою книгу Боплана, у своїх подорожніх нотатках, як слушно вже зазначав Д. Дорошенко, він не виявляв інтересу ні до її історії, ні до сучасного суспільно-політичного стану (817, с. 28). Широта погляду на життя України йому чужа, його описам притаманний суто емпіричний підхід, вузька фактографічність, чим вони, слід сказати, по-своєму цікаві — точними фіксаціями певних життєвих моментів і подробиць на побутовому рівні. Як лікар, Меллер цікавився станом медицини й санітарної справи, виявляв також активний інтерес до економіки й торгівлі міст та районів, через які проїжджав, меншою мірою — до соціальних відносин та діяльності адміністрації. Поряд з тим у його книгах мандрів розсіяні етнографічні відомості й замальовки побуту й звичаїв українських селян, зокрема весільного обряду, куті, святкування Великодня тощо. Описується в першій книзі подорожей також селянська хата на Поділлі й ведення селянського господарства (319, с. 83-84). Наявні у Меллера й певні прояви інтересу до української мови, в тій же книзі наводяться "проби місцевого діалекту", тобто добірки українських слів (там само, с. 68).

В другій книзі мандрів Меллера найбільший інтерес становлять епізоди, що стосуються запорожців та недавно зруйнованої Запорозької Січі. Як зазначалося, автор побував у тих місцях і там само зустрів свого колеґу й земляка, доктора Шіка, який раніше одного часу був прийнятий у військове товариство запорожців. Шік показав йому документ про цю належність, підписаний Петром Калнишевським, останнім кошовим Запорожжя. З уст Шіка автор цих подорожніх нотаток дізнався про історію запорожців та про їхню сумну долю після зруйнування Січі. Зокрема, тут говориться про те, що під час її розгрому російськими військами була розграбована скарбниця запорожців, чотириста тисяч карбованців. Шік передав також Меллеру "Пісню-скаргу запорожців про втрату їхньої свободи" ("Klagelied der Zaporoger wegen Verlust ihzer Freiheit"), її запис автор книги навів в українському оригіналі німецькою абеткою і в перекладі на німецьку мову (там само, с. 60-61).

У 1784 р. по Лівобережній Україні й Запорожжю подорожував невідомий автор, книга якого вийшла 1798 р. в німецькому перекладі під назвою "Подорож південною частиною Росії" (363). Із вступного слова перекладача дізнаємося, що її автор — французький аристократ, "відомий філософ і друг людства", еміґрант з часу французької революції, що він мав зв'язки з правлячими колами Росії і подорожував по її південній частині з відома Катерини II, яка зобов'язала адміністрацію сприяти цій подорожі. Цю книгу нам не вдалося розшукати, і матеріали з неї наводимо за вже цитованою працею Д. Дорошенка (817). Вона містить спеціальний розділ про Україну, в якому описуються головним чином природа краю і люди. Узагальнюючи цей опис, невідомий автор говорить: "Україна або Малоросія, через яку протікає Дніпро, є кращою провінцією Росії і одним з найдогідніших у Європі країв... Її жителі люди підлеглі, але не раби, як у Росії (мається на увазі селяни-кріпаки. — Д. Н.). Це козаки, народність, яка заселяє південні області Росії, їхня мова й релігія збігаються з мовою і релігією росіян, але їхній життєвий уклад має воєнний нахил... Вони поділяються на дві головні вітки, козаків малоросійських і слобідських; з першими пов'язані запорожці, яких в Польщі називають гайдамаками" (цит. за: 817, с. 29-30). В книзі описується Дніпро та дніпровські пороги і розповідається про зруйнування Запорозької Січі зі слів російського генерала Язикова, який брав участь у цій акції. Завершується розповідь цікавим повідомленням про те, що "ці козаки, передані, як сповіщають газети, Росією цісарю, хочуть поселитися в Угорщині, де такі люди дуже потрібні" (там само, с. 23).

Тут ідеться про переселення частини запорожців у межі Австрійської імперії, в Банат на турецькому кордоні, про що дізнаємося також з інших західноєвропейських джерел. Докладніше про це переселення запорожців у Банат 1785 р., з тим, щоб вони захищали від турків прикордонні області Австрійської імперії, розповідається в анонімній статті "Запорозькі козаки", вміщеній у "Віденському кишеньковому календарі для потреб і розваги на 1788 рік". Вона докладно аналізується в спеціальній розвідці В. Щурата, де наводиться і її текст (759). У ній дається інформація про запорожців і Січ, про її устрій та звичаї і про її зруйнування російськими військами 1775 р. Як слушно спостеріг В. Щурат, стаття витримана в офіційно-імперському дусі, але точність викладу матеріалу наводить на думку, що її автором був українець; за небезпідставним припущенням дослідника, ним був Г. І. Полетика, у той час російський посол в австрійській столиці. Поряд з тим Щурат зауважив, що ця стаття послужила джерелом для брошури Гендловика "Докладний і правдивий опис запорозьких козаків", яка з'явилася наступного 1789 року (241).

Написана вона була з приводу поселення запорожців у Банаті за бажанням австрійського імператора Йосифа II, на що автор і вказує у вступному слові. Однак не тільки це, каже він далі, спонукало його взятися за перо, а й те, що про козаків багато говорять і пишуть у газетах при бракові достатніх і достовірних відомостей про них, і його публікація мала якоюсь мірою заповнити цю прогалину. Справді, в брошурі Гендловика чимало достовірних відомостей про запорожців, але переважно етнографічного, а не історичного характеру. Детально і зі знанням справи описані в ній житла (курені) й звичаї запорожців, їхній одяг і озброєння аж до дрібниць — як вони носять шаблю, де ховають кисет та люльку і т. п. Разом з тим у брошурі слушно говориться, що запорозьке козацтво постало десь на початку XVI ст., що складалося воно з "малоросіян", — скіфсько-сарматські версії походження козаків, які в той час набули поширення в Західній Європі, не торкнулися автора брошури.

Отже, це публікація радше етнографічного, ніж історичного змісту. У Гендловика навіть виходило так, що "виокремлення" запорожців серед українського народу було наслідком своєрідності їхнього побуту і звичаїв (там само, с. 9). Очевидно, з історією українського козацтва він був обізнаний слабко, принаймні в його брошурі нічого не говориться про багатовікову боротьбу козаків проти польсько-шляхетської експансії. Увагу автора привертають недавні події, він розповідає про поступову ліквідацію царським урядом запорозького козацтва і про заселення козацьких земель колоністами. Як на причину такої політики, він вказує на те, що запорозькі козаки своїми діями завдавали російському уряду багато ускладнень і неспокою.

Хоч в останній третині XVIII ст. на Заході в значній кількості з'являлися "книги мандрів" та інші твори "літератури факту" про Україну, на перший план у тогочасній західноєвропейській україніці, як уже зазначалося, висувається історіографія. До того ж вона на цьому етапі позначена цікавими рисами й тенденціями. Саме в цей час, коли відбувалося назрівання, а далі вибух Великої французької революції, в просвітницькій історіографії остаточно складається вже згадувана концепція минулого України як драматичної і повчальної історії мирного й працелюбного народу, котрий зазнав поневолення з боку сусідніх феодальних монархій і впродовж століть у нерівній боротьбі виборював свободу. Неважко помітити, що ця концепція перебуває в органічному внутрішньому зв'язку з просвітницькою ідеологією, зокрема з характерними постулатами її філософії історії і, за всіх специфічних моментів, є її закономірним породженням.

На даному етапі спостерігається також звернення до української історіографії XVIII ст. та документів історії України, їх перекладання та публікації західноєвропейськими мовами, а також їх використання західними істориками. Це, безперечно, сприяло більш ґрунтовному й адекватному пізнанню української історії на Заході, істотно розширювало його джерельну базу. Разом з тим із "козацьких літописів" перекочовували в тогочасну західну історіографію деякі відомості леґендарного характеру й фантастичні гіпотези походження "козацького народу".

У 30-х рр. XVIII ст. на Україні було складене "Краткое описание Малороссии", яке містить огляд подій української історії з 1340 по 1734 р., з докладною розповіддю про добу Хмельницького. Головним джерелом для нього послужив літопис Г. Грабянки, із якого невідомий укладач відібрав усе істотне й передав у скороченому викладі, більш цільному й стрункому. За свідченням М. Маркевича, гетьман Розумовський наказав зробити копію "Короткого опису Малоросії", а його ориґінал передав у петербурзьку Академію наук (613, V, с. 93). Цей в основі своїй компілятивний твір мав великий успіх на Україні, розповсюдився в численних списках і в свою чергу став джерелом для появи інших творів такого ж характеру. Так, дещо пізніше на його основі був створений "Летописец, или описание краткое знатнейших действ и случаев, что в котором году деялось в Украине малороссийской обеих сторон Днепра и кто именно когда гетманом был козацким". Є дві редакції цього літопису, обидві вони в першій половині переписують "Короткий опис Малоросії", виклад подій з 1506 по 1662 р., далі ж ідуть різними шляхами: перша — шляхом скороченого опису подальших подій, друга — шляхом його розширення, введення подробиць і не згаданих у "Короткому описі..." подій, а то й цілих оповідань; як довів В. Антонович, автором другої редакції був Я. Лизогуб (618, с. 80). В 1774 р. В. Рубан видав у Петербурзі "Краткую летопись Малыя России...", в якій описані події української історії з 1506 по 1776 р. Зіставлення показує, що це, власне, виправлений список "Короткого опису Малоросії" зі змінами в мові й стилі; твір був виданий відомим політичним діячем О. Безбородьком і доповнений хронікою подій від 1734 по 1776 р.

Ця пам'ятка під назвою "Короткі географічні, політичні й історичні відомості про Малоросію" була перекладена німецькою мовою X. Газе й видана в Петербурзі 1773 року; через два роки вона була передрукована в ж. "Magazin fur neue Historie und Geographie", який видавався в Галле (т. 9, с. 415-562), а також вийшла окремою книгою (372). Цим був покладений початок входження пам'яток української історіографії XVIII ст. в західноєвропейську історичну літературу. Далі переклади "Короткого опису Малоросії" і похідних від неї творів будуть не раз з'являтися, а ще частіше використовуватися в ряді німецьких і французьких видань останньої третини XVIII й початку XIX ст.

Це, зокрема, стосується великого нарису "Історія козаків з обох берегів Бористена..." Н. Леклерка, включеного в другий том його "Історії давньої Росії" (285). Ґрунтується цей нарис на "Короткому описі Малоросії", складеному за літописом Грабянки. У 1759-62 рр. Леклерк служив домашнім лікарем у гетьмана Розумовського і від нього одержав рукопис згаданого "Короткого опису" та інші матеріали з історії України. На це він сам вказує у передмові до другого тому своєї "Історії давньої Росії": "Я приїздив із Москви на Україну з гетьманом козаків та його родиною. Це тут, в цій чарівній провінції, одній із найродючіших на землі, і серед самих козаків, я зібрав багато цікавих фактів, і передусім ті, що наведені в "Історії козаків" (там само, II, с. 14).

Слід сказати, що нарис Леклерка витриманий у тоні, співчутливому до України й козацтва, і цим автор "Історії давньої Росії" теж викликав роздратування Катерини II, яка назвала його "негідником" і доручила генералу І. Болтіну "належним чином" відповісти йому. Той це і зробив в "Примечаниях на "Историю древния и нынешния России" г. Леклерка" (1788 р.), в яких, зокрема, звинувачував свого опонента у спотвореннях історії козацтва, передусім його походження. Насправді ж ніяких навмисних спотворень у Леклерка не було, річ тут у тім, що він некритично йшов за українськими джерелами, зокрема за тим же "Коротким описом Малоросії", де знайшла вираження відома концепція "хазарського походження" козаків.

У своєму нарисі Леклерк виходив з певних засад і принципів просвітницької історіографії, які на той час стали ледве не загальноприйнятими. Основним завданням історика він вважав змалювання побуту і звичаїв, законів і правління народів у їхньому історичному розвитку. Полемізуючи з Монтеск'є, який у своєму "Дусі законів" визначальну роль у формуванні суспільно-політичного ладу різних народів відводив клімату країни, Леклерк декларує у вступі до своєї книги, що на людину й суспільство в однаковій мірі діють фактори фізичні, моральні й політичні, і необхідно брати до уваги весь їхній комплекс, їхню комплексну дію. Але тут же він проголошує типово просвітницьку тезу: "Судьби держав залежать від прогресу людських знань", яка була, власне, основоположним постулатом просвітницької філософії історії. Виступаючи прихильником "освіченої монархії", Леклерк разом з тим із кон'юнктурних міркувань видавав за таку монархію Людовіка XVI.

Ставлячи на меті широке висвітлення історії козаків, Леклерк починає з питання про їхнє походження, приймаючи "скіфсько-хазарську версію", яка була висунута Г. Грабянкою і набула поширення в українській історіографії XVIII ст. (618, с. 82). За нею, козаки походять від давніх хазарів ("козарів"), які після зруйнування їхнього царства монголами розселилися на Дніпрі й стали називатися козаками; ця довільна концепція, як і подібні їй численні концепції щодо різних народів у європейській історіографії XVI-XVIII ст., мала звеличувати "козацький народ" славним походженням. На Заході вона проявилася не лише у Леклерка, а й у ряді інших історіографічних пам'яток кінця XVIII — початку XIX ст., аж до двотомної "Історії козаків" (1814 р.) Лезюра, де вона знайшла докладну "наукову" розробку (293).

В першій частині нарису Леклерка, де йдеться про походження і "давню історію" козаків, багато плутанини й домислів, причому до запозичених із українських джерел автор додає чимало й власних. Точнішим і цікавішим стає виклад, коли Леклерк переходить до дійсної історії українських козаків, починаючи з середини XVI ст. По-іншому тут виглядає і походження козаків: коли польські воєводи, старости та шляхтичі вирішили поневолити "козацький народ", втікачі почали оселятися на вільних землях по обох берегах Дніпра, де жили з рибальства, полювання і війн з мусульманами (285, II, с. 380-381). У них з'явилися свої гетьмани, і вони перетворилися на значну військову силу на сході Європи. З часом ім'я козаків там стало почесним: це вже був численний прошарок вільних людей, завжди готових взятися за зброю і накласти головою за спільну справу. Далі в нарисі розповідається про війни козаків з турками й татарами, котрі, як слушно зазначає автор, набули великого розмаху наприкінці XVI й на початку XVII ст., коли здійснювалися зухвалі походи на Трапезунд, Синоп й передмістя самого Стамбула. Але найбільш докладно в нарисі Леклерка, як і в "Короткому описі Малоросії", йдеться про війни козаків з Польщею, насамперед про Хмельниччину, причому висвітлюється вона з "козацького боку", як визвольна війна "козацького народу" проти польсько-шляхетських поневолювачів (там само, с. 387-395).

Значне місце відведене в нарисі Леклерка Запорозькій Січі, про яку розповідається об'єктивно і з явною симпатією, без того присмаку своєрідної сенсаційності, яка притаманна деяким західним джерелам того часу. В цілому запорожців автор нарису характеризує як людей мужніх і волелюбних, дуже витривалих, звичних до постійної небезпеки й загрози смерті (там само, с. 395-396). Безперечно, в цьому дається взнаки вплив на автора "козацького середовища", в якому він досить довго перебував, а також українських історичних джерел, якими він користувався. Ще раз до опису Запорозької Січі, до того ж більш докладного й різнобічного, Леклерк звертається в заключній частині свого нарису. Тут він описує звичаї і побут запорожців, їхні житла (курені), одяг і озброєння, тобто маємо тут значний етнографічний матеріал. У запорожців, зазначає він, розвинені різні ремесла, але головним їхнім заняттям є війна. Проте, у відповідності з принциповими настановами просвітницької історіографії, найдокладніше зупиняється Леклерк на політичному устрої Запорозької Січі, наголошуючи на його демократичному характері, рівності всіх членів цього військового братства (там само, с. 427-429). Описуються вибори запорожцями кошового Січі й курінних отаманів, зібрання громади й процедура голосування. Завершується нарис зруйнуванням Січі російськими військами; у Леклерка ця акція царського уряду — остання крапка в "історії козаків з обох берегів Бористена".

Увагу Леклерка привернули також: події української історії початку XVIII ст., передусім дії гетьмана Мазепи. Однак трактуються вони в нарисі поверхово: автор одразу повідомляє, що Мазепа "не любив Петра I" і "почував особливу повагу до Карла XII", але про причини обох цих емоційних реакцій не каже ні слова. Характеристика особистості Мазепи в цілому дається неґативна, наголошуються такі його риси, як хитрість і підступність, але разом з тим зазначається, що в своїх діях він прагнув до незалежності України (там само, с. 420-21). Політика ж Петра I на Україні, за Леклерком, полягала в тому, щоб повністю ліквідувати її автономію, що він і зробив, скориставшись "зрадою Мазепи".

У своїй книзі Леклерк виступив проти Ш. Левека, автора виданої роком раніше багатотомної "Історії Росії" (294). Йому важливо було довести читачам, що його книга написана незалежно від названої праці Левека, який, за його словами, даремно претендує на роль єдиної у Франції людини, що знає російську мову й може написати історію Росії (285, II, с. 14). Однак треба визнати, що за своїми науковими якостями праця Левека стоїть значно вище від його праці. Втім, тут не місце вдаватися в це питання, для нас в даному випадку важливо зазначити, що між цими двома творами існують і принципові розбіжності, зокрема в підході до історії України. Якщо Леклерк виділяє її в окремий національний процес і виявляє при тому симпатію до "козацького народу", то Левек послідовно дотримується великодержавно-монархічної концепції своїх замовників (його "Історія Росії" була написана в той час, коли він служив вихователем у Кадетському корпусі в Петербурзі). В свою книгу він включив лише розрізнені епізоди з минулого України, аж ніяк не виявляючи наміру розглядати його як національний історичний процес, розпорошуючи його в імперській історії. До Левека прихильно ставилися в оточенні Катерини II, і той же Болтін посилався на нього й видавав його праці, зокрема "Мемуар про "Руську правду".

Книга Левека стосується України передусім тим, що в першому її томі докладно, на багатому фактичному матеріалі висвітлюється історія Київської Русі, до якої цей автор виявляв посилений інтерес і згодом ще не раз звертався у своїх працях (крім щойно названого "Дослідження про "Руську правду", слід ще назвати "Дослідження про давні стосунки Франції з Руссю" (295). В третьому томі "Історії Росії" Левека стисло розповідається про українське козацтво і дещо докладніше — про його боротьбу з польсько-шляхетським пануванням на Україні. Автор відхиляє "хазарську" та подібні концепції походження козацтва, але натомість твердить: "Не слід розглядати ні українських козаків, ні тих, кого називають запорозькими, як окремий народ. Вони ті ж росіяни з походження, у них та ж релігія, що й у росіян, вони говорять тією ж мовою, тільки їхня вимова має щось від польської" (294, III, с. 400-401). Цілком у дусі офіційної історіографії Російської імперії трактується у Левека і Визвольна війна українського народу: "Під проводом цього мужнього полководця (Богдана Хмельницького. — Д. Н.) козаки в свою чергу змусили тремтіти поляків, і вже з перших військових успіхів удостоїлися вони здобути протектора, могутності якого не могли не боятися їхні гнобителі" (там само, с. 406). Зрозуміло, що йдеться тут про царя Олексія. Цілком збігається з офіційною імперською історіографією і висвітлення Левеком подій на Україні початку XVIII ст. і, зокрема, політики Мазепи (там само, IV, с. 232).

Помітне місце в західноєвропейській україніці останньої третини XVIII ст. належить французькому й німецькому історику Жану Бенуа (Иоганну Бенедікту) Шереру (1741-1824). Уродженець Страсбурга, старовинного німецького міста, яке в другій половині XVII ст. перейшло до Франції, Шерер навчався в Страсбурзькому, Ієнському й Ляйпціґському університетах, на початку 70-х рр. вступив на російську службу, звідки перейшов на службу французьку і обіймав посаду аташе при французькому посольстві в Петербурзі. Це дало йому змогу грунтовно вивчити російську мову. Ім'я в науковому світі він собі створив перекладом на німецьку мову давньоруського літопису Нестора та його продовжувачів, який 1774 р. вийшов у Ляйпціґу (379). Через чотири роки Шерер видав "Систематизовану історію комерції в Росії" (перевидану 1788 р.), яка є цікавою пам'яткою просвітницької економічної історії.

Вступ до цієї книги являє собою справжню апологію торгівлі, яка є джерелом розвитку наук та мистецтв і найбільше сприяє загальному добробуту суспільства (380, с. 3-12). Всі народи, що їх знає історія, досягали процвітання тільки завдяки розквітові торгівлі, проголошує далі автор, наводячи приклади з давніх і нових часів. Подібна апологія торгівлі, супроводжувана критикою феодально-кріпосницьких порядків, дуже характерна для просвітників XVIII ст., ідеологів третього стану, передусім буржуазії. В цьому розрізі й розглядається у Шерера історія торгівлі в Росії, яка переростає в критику й заперечення феодально-кріпосницького ладу "імперії царів".

Свій розгляд історик починає з часів Київської Русі й особливу увагу приділяє Новгороду, вбачаючи в ньому середньовічну торговельну республіку й засуджуючи Івана Грозного за її зруйнування. Маємо в книзі й апологію Петра I, але з дещо інших позицій, як правителя, котрий збагнув значення торгівлі і всіляко сприяв її розвитку в своїй державі, тим самим просуваючи її по шляху цивілізації (там само, с. 83-85). Однак наступники Петра І не продовжили розпочату ним справу, вони пішли шляхом завоювань і розширення імперії, а не шляхом розвитку економіки й торгівлі; але ж, як слушно зазначає автор, "манія завоювань" нічого доброго суспільству не приносить (там само, с. 94). Далі Шерер прямо закликає скасувати в Росії кріпосне право, щоб країна вступила на шлях прогресу: "Звільнивши кріпаків, які становлять більшу частину її населення, Росія матиме величезні можливості для розвитку заводів і мануфактур, сільського господарства і всіх галузей економіки. Вольтер мав рацію, коли сказав: "Якщо російська імператриця створить вільних людей, вона тим самим зробить своє ім'я безсмертним" (там само, с. 97). Однак Катерина II та її наступники на російському престолі лишилися глухими до всіх цих закликів і порад просвітників.

Заключний, п'ятий розділ книги Шерера відведено історії торгівлі в Україні, яку він теж починає з часів Київської Русі — але вже не з торгівлі Новгорода, а самого Києва. На відміну від Левека, який зливав Україну з Росією, а Київську державу трактував як державу суто російську, Шерер дотримується на цей предмет протилежного погляду. "Україна, — пише він, — мала колись своїх правителів, їхньою резиденцією був Київ, і їхня влада простягалася тоді на Великоросію. Вона підтримувала, в ті давні часи, розгалужену торгівлю з греками" (там само, с. 173). Але Київ був розгромлений монголами і більше не піднявся до колишньої величі — цьому заважали безперервні війни на українському терені. І тепер, продовжує далі Шерер, немає надії на його відродження в близькому часі, так само як немає надії на те, що "Україна скоро підніметься з того стану залежності й приниження, в який вона впала в останні століття" (там само, с. 174). Автор недвозначно засуджує колонізаторську політику російського уряду в Україні і зазначає, що ліквідація її автономних прав після приєднання до Росії — це "постійне яблуко незгоди, джерело незникаючої антипатії між двома частинами імперії" (там само, с. 175).

Переходячи до сучасного економічного стану України, Шерер вказує на її великі природні багатства і великий торговельний потенціал. Разом з тим він констатує, що всі ці її можливості не реалізуються внаслідок недбалого ведення господаства й недостатнього розвитку торгівлі. Цікаво зазначити, що десь через півстоліття про все це скаже О. Бальзак у вже згадуваному "Листі із Києва", причому скаже майже в тих самих словах і виразах. Вказує Шерер і на тяжке становище покріпаченого українського селянства, слушно вбачаючи в кріпосництві головне гальмо економічного поступу краю.

Говориться в цьому розділі книги Шерера й про "уславлену київську школу", тобто про Києво-Могилянську академію, про її визначну роль у розвитку освіти й культури не тільки в Україні, а й в усій Російській імперії. "Це вона, — пише автор, — здавна і майже до правління теперішньої імператриці (тобто Катерини II. — Д. Н.) безперервно забезпечувала потребу в освічених людях, які ставали окрасою церковної ієрархії, з них же складалася й більшість професорів, які навчали мов у Московському університеті після його заснування" (там само, с. 173).

Та найбільший інтерес становлять Шерерові "Аннали Малоросії, або історія запорозьких і українських козаків", що вийшли в переддень Великої французької революції, у 1788 р. (378). Хоч ця цікава пам'ятка західноєвропейської україніки вивчалася спеціально (див. 818), її висвітлення в загальних працях з української історіографії не вільне від неточних тверджень і плутанини. Так, в "Українській історіографії" М. І. Марченка твердиться, що "Коротке описання Малоросії" лягло в основу історичного твору про Україну французького історика Ж.-Б. Шерера "Annales de la Petite-Russie", який з додатком "Опису України Боплана" був надрукований у Парижі в 1788 році" (618, с. 80). Ці твердження розбігаються з дійсним змістом і складом пам'ятки.

В повному їхньому обсязі "Аннали Малоросії" Шерера — велике за обсягом видання, що складається з двох томів: власне шерерівські "Аннали..." займають перший том (більше трьохсот сторінок), до другого тому входять матеріали з історії України (про які у вступі говориться як про "одержані з Києва"), де основне місце посідає "Стислий виклад історії козацьких гетьманів і всього найвидатнішого, що відбулося на Україні", який є вільним перекладом згаданого вище твору "Летописец, или описание краткое знатнейших действ и случаев, что в котором году деялося в Украине... и кто именно когда гетьманом был козацким", складеного на Україні десь у середині XVIII ст. на основі "Краткого описания Малороссии". За ним ідуть державно-політичні документи з історії України, зокрема тексти Зборовської і Білоцерківської угод Хмельницького з польським королем Яном Казиміром, текст Андрусівської угоди 1667 р. між Польщею і Росією про поділ України, лист султана Мурада до Стефана Баторія 1578 р., указ імператриці Анни Іванівни про заснування Малоросійської колегії 1734 р., та інші матеріали.

Активна симпатія автора до українських козаків та їхніх визвольних борінь прямо декларується у вступі до книги, де, зокрема, говориться: "Українські козаки були спокійним народом; на узурпації польської аристократії і кліру вони спершу відповіли поступками; пересвідчившись згодом, що ті думають лише про те, щоб їх придушити , вони, природно, взялися за шаблі, щоб скинути ярмо і вдовольнити свій нахил до незалежності. Так цей народ, багатий спогадами про славних предків, скинув ярмо неволі, і цього йому не можуть пробачити. На те, що зробили козаки ради самозахисту, дивилися як на бунт, але ж відомо, що кожне повстання вважається за злочин, коли сили не відповідають розпочатій справі" (378, VII-VIII).

Неважко спостерегти, що в цьому виступі Шерера на захист українських козаків дається взнаки й суто "третьостановий підхід" до історії, який загострився у французькому Просвітництві в час стрімкого наростання революційного вибуху. Для нього стає характерною рішуча опозиційність до аристократії і духівництва, до феодально-кріпосницького ладу не лише у Франції, а й в інших країнах Європи, опозиційність, що набуває інтернаціонального змісту й характеру. Ось цей суто просвітницький "третьостановий" погляд на історію України не лишається у Шерера декларацією, а послідовно витримується на протязі всього викладу. У автора "Анналів Малоросії" вона справді постає як "картина зусиль народу здобути свободу", скинути феодально-кріпосницьке ярмо й національне поневолення. Відчутна в творі й ненависть до кріпосного права й усіх його породжень, з однаковою рішучістю засуджується в ньому як "анархічний" феодально-кріпосницький лад шляхетської Польщі, так і деспотичний феодально-кріпосницький лад царської Росії. І в "Анналах Малоросії" Шерер вбачає в ньому головне гальмо дійсного суспільного прогресу як у Російській імперії загалом, так і в Україні зокрема, закликає до ліквідації кріпосницьких порядків. Відночас він слушно зауважує, що з цими порядками тісно пов'язана політика експансії, яку незмінне проводила "імперія царів" і яка особливо посилилася за правління Катерини П: відсутність справжнього соціально-економічного розвитку держави, примноження її багатства на цих шляхах компенсується завоюваннями нових земель і народів, дедалі більшим розширенням імперії (378, с. 94, 136).

Думається, що з просвітницької "третьостанової" ідеології автора якоюсь мірою йде й дещо випрямлене, з моментами ідеалізації трактування історії України та українського козацтва в книзі Шерера. Він порівнює історію українських козаків з історією народів античності, греків і римлян. Само по собі це не було чимось абсолютно новим, подібні порівняння проводилися й авторами попередніх епох; новим є те, що у Шерера козацька республіка порівнюється з республіками Спарти й Риму, що вже є рисою, специфічною для пізнього Просвітництва. Маємо на увазі те, що інтерес до античності, в цілому характерний для просвітників, на цьому етапі остаточно зміщується на республіки стародавньої Греції і Риму. Та разом з тим Шерер знаходить і істотну відмінність між козацькою республікою і республіками античності: виховані як спартанці й призвичаєні до війн як римляни, громадяни козацької республіки, однак, ніколи не прагнули до завоювання чужих земель, а лише до захисту своїх вівтарів і домашніх вогнищ, і з чим вони ніколи не могли примиритися, так це з несвободою (там само, IV-V).

За своїм змістом Шерерові "Аннали Малоросії" — не суто історичний, а, скоріше, історико-географічний твір. Розділи про історію України постійно чергуються в ньому з розділами про її географію, не тільки фізичну, а й економічну, досить значне місце посідають у них етнографічні матеріали. В цих розділах широко використовується "Опис України" Боплана поряд з іншими джерелами, як західноєвропейськими, так і українськими та російськими. І все-таки книга не є механічним поєднанням історичних та географічних відомостей про Україну, в її географічних розділах є також певний концепційний зміст, підпорядкований її основній, історичній частиш. Шерер вважав слідом за Монтеск'є, що суспільне життя кожного народу пов'язане з кліматом та природними умовами його території і тією чи іншою мірою зумовлюється ними; а це також означає, що географічні розділи "Анналів Малоросії" мали існувати не лише самі по собі, а й пояснювати історію України, — так само як описи занять, звичаїв, способу життя і "способу правління" козацького народу.

Тому книга Шерера й розпочинається розділом "Загальні нотатки про Україну або Малоросію та її жителів", в якому йдеться про її природу й клімат, тими ж словами, що і в "Історії комерції в Росії", говориться про родючість землі й природні багатства України. Далі автор твердить, що Україна була відома римлянам, а підтвердження тому — римські монети, що знаходять на її території, "і могила Овідія, яка знаходиться на відстані шесті днів подорожі від Дніпра в пустельному степу, що раніше був заселений..." (там само, с. 8-9). Як бачимо, ренесансна леґенда про могилу Овідія в степах України дожила до доби Просвітництва, і Шерер переповідає її з повною довірою і теж наводить епітафію, нібито вибиту на могильному камені уславленого поета.

Шерер також вважає предками козаків хазар, яких ще в X ст. описав Константин Багрянородний, але водночас вбачає в них слов'янський народ, який говорить мовою, близькою до польської (там само, с. 17). Оскільки ж вони уславилися своєю хоробрістю і вільнолюбством, то через певний час все населення України стало називати себе козаками, вважаючи це ім'я почесним (там само, с. 13). Далі автор у центрі уваги тримає історію "українських і запорозьких козаків", але хронологічна послідовність її викладу відсутня, натомість маємо постійне зміщення часових площин. Описавши "володіння козаків", Дніпро та його притоки, Шерер докладно зупиняється на державно-політичному й адміністративному устрої "козацької держави", тобто Гетьманщини, недавно ліквідованої царським урядом. Розлогий IX розділ першого тому відведений "звичаям козаків", насправді ж у ньому йдеться про побут і звичаї українського етносу; цей розділ багатий цікавим етнографічним матеріалом. Послідовніше висвітлення історії українського козацтва починається лише з XV розділу, де розповідається про його війни з турками й татарами в XVI й на початку XVII ст. Але найбільш докладно розповідає автор про боротьбу козацтва з польсько-ішіяхетським пануванням на Україні й насамперед (як і в українських літописах XVIII ст.) — про Хмельниччину, причому висвітлюється вона з яскраво виражених "козакофільських" позицій. Про самого Хмельницького говориться, що "це була людина безстрашна й мудра, але дуже мстива. Він говорив турецькою, татарською, руською і латинською мовами" (там само, с. 143).

Окремий XVII розділ книги Шерера — "Умови, за яких козаки скорилися Росії". Головні причини "скорення" автор знаходить у ненадійності союзника Хмельницького, кримського хана, який плюндрував українські землі й кожну мить міг зрадити, а також у втомі "козацького народу", який не бачив кінця руйнівній війні (там само, с. 198-199). Вказується й на те, що найбільш ефективну допомогу Україні міг надати саме російський цар, і на "спільність релігії, яка породжувала більшу сердечність і дружбу між народами" (там само, с. 201). В книзі наводяться статті угоди Богдана Хмельницького з царем Олексієм, де виділено четверту статтю, за якою козакам надавалося право "навічно управлятися самим, за прийнятими у них формами" (там само, с. 202). Однак царський уряд, зазначає Шерер, і не збирався виконувати прийняті зобов'язання, відразу ж по смерті Хмельницького він почав проводити політику згортання автономії України, а потім і повної її ліквідації.

Ця політика царського уряду на Україні, в якій наступ на національні права, на автономію тісно переплітався з закріпаченням вільного селянства, тобто з наступом кріпосництва, викликає у автора "Анналів Малоросії" рішучий осуд. Цим зумовлюється і його трактування Мазепи, в якому він відмовляється бачити "зрадника", оскільки дії гетьмана були закономірною реакцією на політику Петра I на Україні, спрямовану на ліквідацію залишків її автономії і ствердження кріпосницьких порядків (там само, с. 205-206). Під цим же кутом зору висвітлює Шерер і зруйнування Запорозької Січі 1775 р., слушно зазначаючи, що царський двір передусім вбачав у ній перешкоду повному утвердженню кріпосницьких порядків на Україні (там само, с. 261-262). Завершується перший том Шерерових "Анналів ..." розділами про Запорозьку Січ, де докладно характеризується суспільно-політичний устрій цієї "козацької республіки", спосіб життя і звичаї запорожців, їхнє військове виховання і організація.

На "Аннали Малоросії" Шерера відгукнувся великою рецензією згадуваний вище німецький науковий часопис "Gottingenischen Anzeigen von gelehrten Sachen" (1788, Oktober, Bd. 169, S. 1689-1695). Рецензія з'явилася без підпису, але Й. X. Енгель згодом вказав, що її автором був К. Гаммерсдорфер, професор філософії Ієнського університету (205, с. 39). Рецензент схвально оцінив твір Шерера й ретельно переповів основний його зміст, але висловив і деякі зауваження, найцікавіше з них — про те, що автор використав не всі відомості про Україну, які з'являлися в німецьких і французьких виданнях, в тому числі й ті, що висвітлювалися в "Góttingenischen Anzeigen".

Наступного року Гаммерсдорфер видав у Ляйпціґу скорочений і "виправлений" переклад "Анналів ..." Шерера під назвою "Історія українських і запорозьких козаків" (240). В короткому вступному слові він повторив оцінку "Анналів ..." і зазначив: головне їх достоїнство в тому, що ґрунтуються вони на ориґінальних українських джерелах і дають змогу почути, що цей "своєрідний народ" говорить про самого себе, а це незрівнянно цікавіше від того, що кажуть про нього іноземці. Для свого видання, повідомляє далі Гаммерсдорфер, він відібрав лише найвагоміше і найцікавіше з Шерерових "Анналів Малоросії". Справді, твір Шерера в його перекладному виданні скорочено більш ніж на половину, причому скорочення торкнулися переважно його географічної складової частини. Відсутні в цьому виданні й документи з історії України, зібрані в другому томі Шерерових "Анналів ...", але треба сказати, що перекладач їх використав у своєму тексті й виносках, іноді дуже широких. Виняток зроблено лише для перекладеного Шерером "Летописца краткого...", який у Гаммерсдорфера названий "Нарис історії отаманів і визначних подій на Україні" ("AbriB der Geschichte der Attamans, und der merkwiirdigsten Begebenheiten in der Ukrainę"). Що ж до висвітлення історії козацтва й усього українського народу, то в нього переклад істотних змін не вносить, збережено в ньому й багатий суспільно-політичний і етнографічний матеріал.

Розділи з книги Гаммерсдорфера, присвячені історії, способу життя та звичаям козаків, вже після смерті автора, У 1812 р., були перевидані під назвою "Козаки, разом з деякими відомостями про їхній устрій і звичаї" (239). Це перевидання пов'язане з хвилею загострення інтересу до козаків та їхньої історії, яка прокотилася по Західній Європі, головним чином по Франції й Німеччині, у зв'язку з наполеонівськими війнами.

Ґрунтовністю відзначається просторий нарис "Про козаків" пастора А. В. Гупеля, опублікований 1790 р. в збірнику "Nordische Miscellanea", що видавався в Ризі (256, с. 172-245). Цей нарис був продовжений "Поглядом на історію малоросійських козаків, із "Анналів" Шерера", вміщеному в тому ж збірнику (там само, с. 246-294). За визнанням автора у вступному слові до нарису, інтерес до козаків зародився у нього ще під час Семирічної війни (1756-1763), коли вони діяли на території Німеччини в складі російської армії і разом з нею вступили в Берлін. Дійсно, в Семирічній війні брали участь українські козацькі полки, зокрема Київський, Ніжинський, Чернігівський і Чугуївський. Відтоді, каже Гупель, він і почав збирати відомості про козаків як писемні, так і усні. Його нарис має солідну джерельну базу, яка складається головним чином з німецьких і французьких видань XVIII ст. (Г. Ф. Міллер, А. Ф. Бюшінґ, К. Г. Манштайн, Ж. Б. Шерер та інші). Поряд з ними важливим джерелом інформації послужили для Гупеля розповіді "російських генералів і офіцерів німецького походження", які воювали разом з козаками або й побували в їхній країні (там само, с. 5).

Вважаючи, що давня історія українських козаків уже докладно описана його попередниками, Гупель переповідає її стисло, спираючись передусім на праці Г. Ф. Міллера. Втім, обізнаний він з нею досить широко, відомий йому і такий факт, як участь запорожців у Тридцятилітній війні, на першому її етапі (там само, с. 26). Найбільше уваги він приділив історії козаків десь із середини ХУШ ст. та описові Запорозької Січі, яка у нього теж викликала значний інтерес. Хоч цей опис не ніс нічого принципово нового, засновується він на джерелах, які вище аналізувалися, але треба відзначити його ґрунтовність і різнобічність (там само, с. 216-226). Йдеться в ньому про демократичний устрій Запорозької козацької республіки, діючі в ній закони й принцими громадського життя, про побут і звичаї запорожців, про їхню військову організацію, ведення війни на суші й на морі.

На відміну від багатьох західних авторів, які назву "козаки" поширювали на весь український народ і, власне, ідентифікували їх, Гупель слушно вказував, що "країну населяють не одні козаки, а люди п'яти різних станів або класів" (там само, с. 178). Визначаючи кожен із цих "станів або класів", він пише про козаків: "Будучи здавна військовим станом, козаки давно вже стали найважливішим і чільним класом серед населення України" (там само, с. 182). Оскільки ж за способом життя і звичаями вони відрізняються від інших станів на Україні, то це, на думку автора, й створило ґрунт для того, щоб іноземці вважали їх окремим народом. Відмічається в нарисі й те, що останнім часом, тобто за правління Катерини II, козаки втратили своє колишнє становище на Україні. Найчисленніший же стан українського суспільства — селяни, які раніше, до указу імператриці 1783 року "були вільні не тільки від військової служби, а й від кріпацтва" (там само, с. 184-185).

В нарисі Гупеля знаходимо спробу характеристики української мови, але зроблена вона без належної обізнаності в предметі, на основі загальної інформації з різних джерел. Автор вважає, що "мова українців є тією ж російською мовою, але нечистою, зіпсутою, що робить її діалектом, наближеним до польської мови" (там само, с. 188). Він відхиляє думку Й. Г. Ґеоргі, який вбачав у ній діалект польської мови, і пристає до думки А. Л. Шлецера, котрий у своїй "Загальній історії Півночі" твердив, що українці говорять слов'янською мовою, яка є сумішшю різних мов (там само, с. 325). Більш слушним є зауваження Гупеля про необхідність розрізняти ділову мову канцелярій та стиль козацьких хронік, де багато полонізмів, і розмовну мову козаків, від них вільну, але в ній, гадає автор, немало татарських і турецьких слів. Як ілюстрація, наводиться в нарисі порівняльна таблиця приблизно півсотні німецьких, російських і українських слів (там само, с. 189-191), однак деякі українські слова подаються в ній неправильно, піддаються полонізації (напр.: Berg-gora-gura; Jahr-god-rok тощо).

Щодо доповнення до нарису Гупеля "Погляд на історію малоросійських козаків", то це не що інше, як скорочений переклад "Abrege de l'Histoire des Hetmans des Cosaques ..." із другого тому "Анналів Малоросії" Шерера, котрий, як вже говорилося, був перекладом "Летописца краткого...", складеного на основі "Краткого описания Малороссии". Це ще одне підтвердження того, якого значного поширення на Заході в останній третині XVIII ст. набула ця пам'ятка української історіографії, скомпільована з літопису Грабянки.

Там же, в Ризі 1797 р. вийшов "Історико-статистичний опис Російської імперії наприкінці XVIII ст." Ґ. Шторха, який слід віднести до ґрунтовних наукових праць на цей предмет, що з'явилися в той час західноєвропейськими мовами. Перший том видання містить стислі, але змістовні розділи про Україну та запорозьких козаків, засновані на вивірених відомостях. Це стосується також викладу історії українського козацтва й опису його становища в другій половині XVIII ст. Цікаві зауваження Шторха про непоборний нахил українського козацтва до створення державності, незалежної від царського уряду (393, с. 84-85). Але зруйнування Запорозької Січі автор опису пояснює тим, що Катерина II не могла далі миритися з грабіжництвом запорожців, занедбаністю господарства на багатих землях, які їм належали, і їхньою безшлюбністю.

Вершиною західноєвропейської україніки XVIII ст. в галузі історіографії є, безперечно, книга Й. X. Енгеля "Історія України та українських козаків", що вийшла 1796 року (205). Трансільванський німець за походженням, Й. X. Енґель (1770-1814) був учнем Шлецера у Ґетгінґенському університеті, де під його керівництвом здобув ґрунтовні знання з історії України та Росії, зокрема, з її джерельної бази. У 1790 р. він видав латинською мовою дисертацію "Роздум про військові республіки, або порівняння лакедемонян, крітян і козаків", де важливе місце відведено українському козацтву (204). Другою його працею про минуле України була "Історія Галича і Володимира", де в центрі історія Галицько-Волинського князівства, яка вперше була видана двома томами у 1792-1793 рр. (206). Обидві ці книги, власне, були підходами до основної праці Енґеля з історії України, виконаної у 1793-1795 рр.

Цю працю Енґеля з повним правом можна назвати першим масштабним і систематизованим викладом історії України від давніх часів до кінця XVIII ст., близьким до того типу історіографії, що витворився у XIX ст. Заснована вона на численних українських, російських, польських і західноєвропейських джерелах, причому важливо наголосити, що авторові, який пройшов наукову школу Шлецера, притаманний науковий підхід до цих джерел, їх зіставлення та критичний аналіз. І небезпідставно М. С. Грушевський характеризував книгу Енґеля як першу наукову працю з історії України, котра за своєю методологією близька до вимог сучасної історичної науки (504, II, с. 280).

Книга відкривається вступом, у якому автор обґрунтовує необхідність вивчення історії України із загальноєвропейської точки зору, подає огляд її джерел і короткий географічний опис краю. Особливо цікаве обґрунтування, де Енґель формулює свої завдання та свої підходи до історії України, з яких вимальовується концепція його книги. Тут він визначає шість основних "потреб" (Nutzen) вивчення української історії, виходячи, сказати б, з інтересів європейського загалу.

Перша з них полягає в тому, що історія України є важливим складником історії східних слов'ян і водночас всієї історії європейської Півночі. Друга потреба або стимул зумовлюється тим, що Україна, багатий від природи край, яка за розмірами дорівнює королівству, на протязі віків "була бар'єром між культивованою Європою і дикою Азією, воротами, через які вривалися в Європу азіатські орди" (205, с. 2). Третій стимул інтересу: як підпали козаки під владу Росії, як вдалося останній "скорити тих, хто ще недавно викликав страх у турків, татар і поляків?" (там само). Ця проблема посилено цікавила Енґеля ще й тому, що в приєднанні України до Росії він вбачав найважливіший фактор зростання російської могутності (там само, с. 7). Четверта потреба в тому, що історія козаків впливала й на історію інших сусідніх країн, зокрема Польщі, Швеції і Трансільванії, і без її вивчення не можна належним чином зрозуміти ні піднесення й падіння Речі Посполитої, ні деяких важливих подій шведської історії. Цікава п'ята потреба: "Історія козаків повчальна з політичної точки зору (politisch lehrreich), особливо для нашого часу, коли так гостро стоїть питання, якими шляхами має відбуватися суспільно-політичний розвиток народів" (там само, с. 3). Можливі, на думку історика, два шляхи": або насильницьке тиранічне правління народами, або довіра до "природного розвитку", слідування "духові часу" й проведення необхідних реформ відповідно до його вимог. Тут Енґель, сучасник Великої французької революції, виступає проти "крайніх партій" — як монархістів, так і якобінців, висловлюючись за програму поміркованого Просвітництва. Історія козаків, говорить він далі, дає повчальний приклад того, до яких згубних наслідків приводить перший спосіб правління: грубе насильство, до якого вдалася польська шляхта на Україні, викликало ґрандіозний вибух, який "підірвав могутність держави і сприяв повному знищенню Польщі в останній час" (там само). І заключна, шоста з потреб: "Історія козаків цікава сама по собі. Енерґія цілого народу, як і окремих особистостей, котра нас захоплює у греків і римлян, повторилася тут на полях битв під Бєлгородом, Корсунем та Збаражем і в героїчних діяннях Хмельницького і Мазепи. І треба володіти пером як той, хто так майстерно й повчально описав відпадіння Нідерландів, щоб усе це передати" (там само, с. 4). Тут маються на увазі Шіллер та його історичний твір "Історія відпадіння Нідерландів", який вийшов незадовго пред тим, у 1788 р.

Далі у вступі йде огляд використаних джерел, який багато що промовляє про твір Енгеля. На перше місце він ставить "рукописні аннали козаків", тобто козацькі літописи чи, точніше, їхні скорочені виклади. Це рукописний "Летописец краткий...", копію якого Шлецер одержав у Петербурзі від гетьмана Розумовського й привіз у Ґеттінґен, де надав змогу учневі вивчити цю історичну пам'ятку. У розпорядженні Енґеля був і німецький переклад другого видання нарису В. Рубана "Краткие политические и исторические сведения о Малой России"; його німецький переклад спершу з'явився у IX томі "Magazin fur neue Historie und Geographie" Бюшінґа, а згодом у характеризованому збірнику Шторха. Само собою, користувався він і "Анналами Малоросії" Шерера, зокрема зібраними в їхньому другому томі матеріалами з історії України. До цінних джерел Енґель відніс "Sammlung Ryssischen Geschichte", т. IV, а в ньому виділив працю Г. Міллера "Про походження козаків". Широко використав він і "Опис України" Боплана, але не в ориґіналі (в огляді джерел вказані німецький, англійський і латинський переклади пам'ятки). Звертався Енґель і до інших західноєвропейських джерел, зокрема до книг Шевальє, Лінажа де Вос'єнна, Отевіля та інших. Вказані в огляді численні польські джерела як латинською, так і польською мовами, зокрема "Скіфсько-козацька війна" Пасторія, "Козацько-польські війни" Ґрондського, хроніки Гайденштайна, П'ясецького, Коховського та інші. З російських видань названі "История Петра Великого" Прокоповича і "Собрание российских указов", подароване бароном фон Ашем бібліотеці Ґеттінґенського університету. Загалом же для свого капітального твору Енґель зібрав і вивчив велику кількість джерел і праць, що й надало його викладу історії України наукової ґрунтовності.

Значної ваги Енґель теж надавав описові географії України, вважаючи слідом за Монтеск'є та іншими просвітниками, що характер народу та його історія пов'язані з природними умовами його життя і значною мірою зумовлюються ними. Тут же він пробує окреслити національний характер українців і зазначає, що щедрість української природи й нестабільність життєвих умов "витворили мужній, заповзятливий, життєрадісний до безтурботності і водночас прямий і простодушний народ" (там само, с. 16).

Завершується вступ обширним витягом із "Анналів Малоросії" Шерера, в якому сформульована концепція історії України як наполегливих визвольних змагань мирного й трудолюбного народу, що зазнав поневолення з боку сусідніх феодальних монархій. Ця просвітницька концепція в основному поділяється автором "Історії України й українських козаків", що засвідчується всім змістом книги.

Історію України Енґель починає з післямонгольського періоду; що ж до періодів Київської Русі й татаро-монгольської навали, то він вважає їх "загальноруською історією". Втім, ці періоди української історії докладно ним висвітлюються в попередній його праці про Галицько-Волинське князівство, яка була прикладена до "Історії України й українських козаків". Як і в інших творах тогочасної історіографії, і українських, і іноземних, історія України в книзі Енґеля — історія "козакоцентрична", з появою козацтва вона фактично ідентифікується з історією козаків. В основу її періодизації покладено державно-політичний принцип. Енґель поділяє історію України на три періоди, а кожен з них у свою чергу ділиться на два підперіоди. Перший період — це "Україна під Литвою, з 1320 р. по 1569 р.", тобто від битви на Ірпені, в якій литовський князь

Ґедимін розбив київського князя й захопив Київ, до Люблінської унії, за якою всі українські землі перейшли до польської корони. Характерно, що цей період автор ділить на такі підперіоди: "До появи назви козаків з 1320 по 1516 р.", коли ще не було козацьких гетьманів, і "Після появи назви козаків, з 1516 по 1569 р.", коли заявили про себе "козацькі правителі", тобто гетьмани.

У зв'язку з цим необхідно сказати, що в своїй періодизації Енґель дотримується принципу, виробленого ще середньовічними хроністами й не подоланого остаточно просвітницькою історіографією, за яким в основу хронометрії минулого кладеться правління монархів та інших правителів. Якщо до 1516 р. за такий хронологічний стрижень в книзі Енґеля служить правління великих литовських князів, то після 1516 р. ним стає правління козацьких гетьманів.

Другий період української історії у Енґеля — "Україна під Польщею, з 1569 по 1654 р.", а поділяється він на такі не менш цікаво визначені підперіоди: 1. "Козаки як ангели-охоронці Польщі (als Schutzengel von Polen), з 1569 по 1592 р.", коли вони, організовані у сильне військо, захищали Польське королівство від мусульманських сусідів і росіян. 2. "Козаки як бич Польщі, з 1592 по 1654 р.", коли вони спершу внаслідок релігійних утисків, а далі й політичного гноблення стали непримиренними ворогами поляків. "На цей проміжний період, — пише Енґель, — припадає діяльність Богдана Хмельницького, месника за свій народ і його віру, який врешті-решт віддався в руки росіян" (там само, с. 20).

Третій період — "Україна, поділена між Росією і Польщею, але більшість козаків перебуває під верховним російським правлінням, з 1654 р. до недавнього часу". Цей період автор теж розбиває на два підперіоди, причому перший підперіод (1654-1730) визначається за поділом козаків на українських і запорозьких (за Андрусівською угодою Росія і Польща визнали автономію Запорожжя) і їхнім "возз'єднанням" за гетьманства Данила Апостола у 1730 р. Центральною постаттю цього підперіоду української історії виступає у Енґеля гетьман Мазепа. Другий підперіод доводиться істориком до часу написання його твору, центральні події цього проміжку — повна ліквідація державності України й зруйнування Січі.

Ранній період історії України Енґель висвітлює, звертаючись насамперед до "Хроніки польської, литовської, жмудської і всієї Русі" М. Стрийковського, котру оцінює дуже високо, як "зразкові для литовської історії класичні аннали" (там само, с. 21). В цій частині його твору значне місце відведене діянням литовських князів, їхнім війнам з Тевтонським орденом, з татарами, поляками й московитами, а також їхнім міжусобицям. Описуючи напади татар на Україну й Польщу, автор спирається на латиномовний трактат Михалона Литвина "Про звичаї татар, литовців і московитів", виданий на Заході, і на розділ про татар в "Описі України" Боплана. Слушно вказується в книзі, що саме як самозахист народу від цих нападів і виникла "вільнолюбна українська міліція, названа козаками" (там само, с. 37); її виникнення Енґель відносить до рубежу XV-XVI ст., а точніше до періоду з 1471 по 1529 р. З цього моменту центр уваги історика переміщується на козацтво, на процес його становлення й перетворення у вирішальну військово-політичну силу на Україні, на його війни з турками, татарами і шляхетською Польщею, а далі на його стан у Російській імперії і його роль в суспільно-політичному житті України, зокрема на його боротьбу за збереження національної державності.

Як і для інших істориків того часу, для Енґеля теж неабиякий інтерес становила проблема походження козаків і пов'язана з нею етимологія їхнього найменування, її з'ясуванню відведено окремий розділ, у якому автор дає критичний огляд різних концепцій і гіпотез від П'ясецького і Ґваніна (Ґваньїні) до Міллера і Деґіня. Його не спокусили версії скіфсько-сарматського, хазарського чи кипчацького походження козаків, і він прийшов до слушного висновку, що козацтво було наслідком масової втечі українських селян на небезпечні, зате вільні землі в Придніпров'ї, де над ними не було ні панів, ні влади, ні кріпосного рабства (там само, с. 43). Цікаво зазначити, що цей процес Енґель пов'язує із загостренням антифеодальної боротьби на Україні, з селянськими повстаннями у XV ст., зокрема з повстанням Мухи на Покутті (там само, с. 44). Втікачі у Придніпров'ї прийняли запозичене татарське слово "козаки", яким називали вільні військові загони, що діяли на свій розсуд і утримувалися за рахунок військової здобичі. Відзначається ґрунтовністю розповідь Енґеля про козацькі війни з турками й татарами, оперта на широке коло різнорідних джерел — українських, польських і західноєвропейських. Як у цих війнах, так і загалом в історії козацтва автор виділяє Сагайдачного, якому відводить окремий розділ під назвою "Життя і діяння уславленого гетьмана Петра Сагайдачного. 1610-1621" (там само, с. 112 і далі).

Чітко фіксується Енґелем зміна ситуації на Україні наприкінці XVI ст.: внаслідок посилення релігійних утисків і соціального гніту "козаки, які дотепер воювали лише з магометанами, повернули зброю проти Польщі, і сталося так, що майже вся Україна стала на їхній бік" (там само, с. 94). Починаючи з цього моменту, стає особливо відчутною близькість Енґеля до тієї просвітницької концепції історії України, яка перед тим цілком визначене вираження знайшла в "Анналах Малоросії" Шерера. Водночас наголошується повчальний сенс української історії, про який уже йшлося вище, його дотичність до суспільно-політичної актуальності сучасної Європи. А полягає він у тому, що українська історія "підтверджує велике вчення: не може бути стабільною і довговічною держава, яка не визнає прав людей усіх класів і їхньої рівності перед законом" (там само, с. 43). Іншими словами, у Енґеля проявляється тенденція витлумачення процесів чи подій історії України XVI-XVIII ст. і в плані підтвердження ідей Просвітництва та Французької революції кінця XVIII ст. Звідси його загальне апологетичне ставлення до "козацьких війн з Польщею" як боротьби пригнобленого народу за національне й соціальне визволення (хоч жорстокість цієї війни, розправи повсталих з гнобителями не знаходять у нього схвалення).

Такої ж лінії автор дотримується і у висвітленні третього періоду історії України, де особлива увага приділяється її становищу в складі Російської імперії, боротьбі козаків за збереження її автономії. Надаючи великого значення приєднанню України до Росії як фактору зростання російської могутності, Енґель разом з тим не закривав очі на сумні наслідки цієї історичної акції для України. Він також наводить у своїй книзі пункти угоди Богдана Хмельницького з царем Олексієм, зауважуючи, що Україна прийняла протекцію Москви на правах найширшої автономії. Але царський уряд не збирався виконувати цієї угоди, його політика на Україні неухильно спрямовувалася на обмеження і повну ліквідацію "козацької автономії"; до цієї політики Енґель виявляє недвозначно неґативне ставлення. Її висвітлення ґрунтується на багатій джерельній базі, автор наводить численні документи, зокрема царські укази й закони щодо України, аж до указів Катерини II про закріпачення українського селянства і зруйнування Запорозької Січі.

Загалом же Енґель виявив у своїй книзі безперечну симпатію до українського народу, який протягом століть виборював собі свободу, і особливо до козаків, які вийшли з селянської маси і витворили свою державність, республіку з дійсно демократичними структурами: народними зборами, виборним гетьманом, старшинами тощо. Більше того, як слушно спостеріг Б. Крупницький, "оці форми українсько-козацької державності стають головною проблемою його історії України. Таке вже він бере на себе завдання — боронити свободолюбний український народ і його свободолюбні демократичні інституції; він рішуче відкидає претензії й зазіхання Польщі та Москви на Україну, що прагне свободи" (583, с. 163).

Книга Енґеля була першим повним і систематизованим викладом історії України, близьким за своїми засадами до історіографії XIX ст. Завдяки цим якостям їй належить важливе місце і в розвитку української історіографії, на що вже не раз звертали увагу історики України. Так, Д. Бантиш-Каменський писав у вступі до своєї "Истории Малой России", що це "дуже цікава книга, яка робить честь автору", і виражав захоплення його працездатністю те ерудицією (9, I, с. XIV). Високо оцінили твір Енґеля і його значення у вивченні історії України також М. Костомаров і М. Грушевський. У XIX ст. до нього часто зверталися і західноєвропейські, і українські та російські історики (Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич, М. Костомаров, М. Карамзін, М. Устрялов та інші).

Подібні тенденції проявлялися і в інших західних істориків останньої третини XVIII ст., в тому числі у авторів праць із загальної і європейської історії. Це, зокрема, стосується відомих у той час німецьких істориків Д. Е. Ваґнера і Й. Шпіттлера. В їхніх працях не знайти послідовного висвітлення історії України, але з розрінених фраґментів, окремих спостережень і суджень видно, що обом їм були притаманні цілком визначені засади в підході до неї. Обох їх цікавило передусім козацтво, його визвольні боріння і його суспільний устрій, вироблені ним "конституційні принципи". З симпатією ставилися вони до боротьби козаків як з польським, так і з московським пануванням. Так, розповідаючи про Богдана Хмельницького, його боротьбу із шляхетською Польщею і приєднання до Росії, Ваґнер зауважує, що це не був вихід для України, що в цьому кроці йому довелося гірко розчаруватися і невдовзі шукати нових союзників і протекторів (422, XVI, ч. 8, с. 379). Як говорить один з українських дослідників, "у видатного історика кінця XVIII сг. Шпітглера знаходимо тільки деякі нотатки про історію України, хоч у нього була велика кількість матеріалів польського й західноєвропейського походження, в яких чимало цікавого й потрібного було й про Україну. Ворог російського "деспотизму" ("Die politische Freyheit ist jetaz im Russischen Reich nur noch bey den nomadischen Horden" — "Політична свобода в Російській імперії існує тільки в кочових ордах"), він виразно і зі співчуттям заступає "станову конструкцію" козаків у цілому й запорожців спеціально (з нагоди зруйнування Січі в 1775 р.)" (585, с. 848-849).

Після приєднання Галичини й частини Волині до Австрійської імперії внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) віденський уряд організовує вивчення "нової провінції", інспірує появу історичних праць про неї. Так в останні десятиліття XVIII ст. з'являються кілька книг з історії Галичини й Лодомерії (Волині), що виходять у різних містах Австрії й Німеччини. 1792 р. вийшла "Історія Галича й Володимира до 1772 р." Енґеля з "роз'ясненням і захистом австрійсько-угорського права на володіння цим королівством" (206), тобто землями колишнього Галицько-Волинського князівства. Мета цього видання полягала в доведенні того, що Польщею колись були узурповані права на це "королівство", що насправді воно мало належати угорській короні, і оскільки тепер австрійський імператор є й угорським королем, то йому й належить законне право володіти Галичиною і Лодомерією. Того ж 1792 р. у Відні вийшла ще одна книга на цю ж тему — "Давня й нова історія королівства Галичини й Лодомерії" Й. Гоппе й К. Бошньє (255). У 1788 р. опублікував свою "Історію королівства Галичини й Лодомерії" Л. А. Ґебгарді, історик-просвітник із ґеттінґенської групи, про яку йшлося вище (220). У 1804 р. він перевидав її, об'єднавши з "Історією великого герцогства Семигородського" (219), а через рік ще раз видав окремою книгою.

Найзначніша подія останніх десятиліть XVIII ст. — це Велика французька революція, яка докорінно змінила становище в усій Європі, надала нового напряму всесвітньому суспільному розвиткові. Звідси принципове значення проблеми — Французька революція і Україна, — яку розглянемо тут у розрізі проблематики нашого дослідження. Зрозуміло, що нас передусім цікавить рецепція України та її історії в революційній Франції і те, як вона відбилася в тогочасних історико-літературних пам'ятках.

Французька революція урочисто проголосила, що всі нації народжуються вільними та рівними, і її обов'язок — надавати їм допомогу в здобутті свободи. Голоси про те, що необхідно допомогати іншим народам звільнитися від тиранії, почали лунати у Франції вже в перші місяці революції. Німецький історик Г. Зібель писав, що французькі революціонери вже в 1789 р. мріяли побачити прапор свободи на берегах Темзи, Дунаю, Ґанґу й Міссісіпі (цит. за: 519, с. 361). До того ж необхідність вести боротьбу не на життя, а на смерть з контрреволюційною коаліцією, в якій об'єдналися Англія і континентальні феодально-абсолютистські держави, штовхала Францію до активних дій в організації революційних і визвольних рухів по всій Європі. Тому у Франції "десь з літа 1792 р. пропаґанда допомоги іншим народам у їхній боротьбі проти гнобителів виходить далеко за рамки виступів окремих людей і перетворюється на державну політику" (там само, с. 368). Революційний Конвент ухвалює рішення вести війну проти всіх монархій під славнозвісним гаслом "мир хатам, війна палацам", звертається до інших народів з закликом повстати проти тиранів і виборювати свободу.

В цьому плані увагу в революційній Франції починає привертати й Україна. Коли висланий із Петербурга французький посол Жене прибув у Париж, Конвент доручив йому скласти меморіал про народи Російської імперії. В цьому меморіалі Жене говорить про Україну як про країну зі стійкими волелюбними традиціями і радить діяти тут у плані підготовки повстання проти царського уряду (461, с. 15-16). До комітету іноземних справ Конвенту входили Ж. Л. Карра й Буасі д'Анґль, які й раніше цікавилися Україною і зверталися до її історії, про що свідчить праця Карра "Історія Молдавії і Волощини", яка була спершу видана в Яссах 1777 р. й наступного року перевидана в Парижі (є також її німецький переклад) і нотатки Буасі д'Анґля із французької україніки XVI-XVII ст., які збереглися в його архіві (там само, с. 16). З ініціативи Карра й Буасі д'Анґля Конвент надіслав Паранд'єру, який займався справами революційної пропаґанди "в Польщі й східних країнах", інструкцію з розпорядженням "пильно стежити за настроями на Україні та подавати інформацію про українські справи" (там само, с. 17). Одночасно Лелеман, французький посол у Венеції, одержав інструкцію "придивитися, чи нема серед поляків українців, бо Польща і Україна мають поширювати гасла свободи по всій Півночі" (там само).

Говорячи про ставлення до України в революційній Франції, слід належним чином брати до уваги її відносини з царською імперією. Як відомо, Катерина II люто ненавиділа французьку революцію і брала найактивнішу участь в організації інтервенції проти неї. Вона мала всі підстави заявити про себе у 1791 р.: "Ніхто більше мене не бажає відновлення у Франції старого порядку і щоб Франція зайняла своє колишнє місце в Європі... Я зовсім не заперечую проти думки, що Росія стане рятівницею всіх" (519, с. 293). У свою чергу Французька республіка, небезпідставно вбачаючи в Росії потенціальне найсильнішого ворога (російська армія вважалася тоді першою силою в Європі), шукала на континенті і в самій "імперії царів" сили, які могли б стати її союзниками в боротьбі з царизмом. Такі сили Конвент вбачав у Польщі, в українському й донському козацтві й виношував плани організації там повстань і визволення всіх народів, поневолених царизмом, у тому числі й російського. Конвент мріяв про появу в Росії "нового Пугачева", про це, зокрема, йшлося в його інструкції французькому послу в Константинополі (461, с. 18-19).

Слід сказати, що появи "нового Пугачева" під впливом французької рволюції найбільше боялися Катерина II та панівні кола імперії, і в цьому одна з причин їхньої непогамовної зненависті до революції. За свідченням очевидців, на імператрицю гнітюче враження справила страта Людовіка XVI в Парижі, причому особливо її вразило те, що дата страти Людовіка XVI (21 січня 1793 р.) збіглася з датою страти Пугачова (21 січня 1775 р.). Цей збіг вона сприйняла як містичний знак попередження для неї самої. Секретар імператриці Храповицький зафіксував у своєму щоденнику, що в ці дні вона була дуже похмурою і їй ввижався Пугачов (519, с. 348).

Комітет громадського порятунку, створений у Франції під час якобінської диктатури, наголошував в інструкції своїм агентам у Східній Європі: "Щоб вести цю війну (з царською Росією. — Д. Н.), необхідно підтримувати Польщу, донських козаків і Україну". І далі в цій інструкції говорилося про українських козаків: "Цей войовничий, колись вільний народ поневолив цар Петро. Необхідно відродити у цього народу прагнення до свободи, щоб він міг скинути ярмо, під яким стогне, і щоб дерево свободи розквітло в Києві" (461, с. 20-21).

В революційному Парижі в III рік Республіки (за традиційним літочисленням — з 22 вересня 1794 по 22 вересня 1795 р.) з'явилася книга "Політичне дослідження про стан давньої і сучасної Польщі, приурочене до її останньої революції" (217). Автором цієї книги був Ж. Ф. Ґарран де Кулон, колишній прокурор комуни Парижа й член Конвента, відомий і тим, що він розробив законопроект про звільнення негрів від рабства у французьких колоніях. Трактат вийшов у світ після Термідоріанського перевороту, але написаний він був раніше, під час якобінської диктатури, на що автор вказує у вступному слові, де говориться, що твір є "наслідком вимушеного дозвілля автора, як і інших народних представників, під час жахливої тиранії", тобто диктатури Робесп'єра (там само, с. 5). Безпосереднім поштовхом до його написання послужила "остання революція в Польщі", тобто повстання під проводом Тадеуша Костюшко, яке спалахнуло в січні 1793 р. після другого поділу Речі Посполитої. Як відомо, це повстання і загалом польські справи завадили Катерині II кинути свої армії на Париж разом з військами всієї першої коаліції на придушення революції.

Великий розділ цього трактату відведено Україні та українському козацтву, в якому Ґарран вбачав одну з великих сил, що діяли в суспільно-політичному житті Речі Посполитої і відіграли значну роль у кризі та падінні шляхетської республіки. Для нас розділ "Про козаків України" становить особливий інтерес, бо він є поглядом на історію України та її тогочасний стан із табору Французької революції, так би мовити, зі стін Конвенту, і являє собою найбільш повне вираження їх сприймання та інтерпретації в революційній Франції.

Характерною особливістю твору Ґаррана є те, що в ньому апологетичне ставленя до повсталої Польщі поєднується з таким же апологетичним ставленням до українського козацтва та його багатовікової визвольної боротьби. А це означає, що у Ґаррана долається те протистояння двох підходів до історії України у її співвіднесеності з історією Речі Посполитої, шляхетської республіки, яке проходить крізь усю історіографію й політичну літературу французького (та й не тільки французького) Просвітництва. Активний діяч Французької революції, Ґарран добре розумів, що в шляхетській Польщі "крайня свобода панівного класу засновується на рабстві решти нації", а також поневолених країн, таких, як Україна (там само, с. 16). Його вища мета — загальне благо всіх класів, усього народу, і з цього погляду, характерного для Французької революції на вищому етапі її розвитку, він оцінює суспільно-політичний лад Речі Посполитої. "Стара Польща" ним рішуче засуджується, він вважає її державним утворенням скоріше азіатським, ніж європейським, і застерігає "польську революцію" від помилок минулого, закликає її до того, щоб вона домагалася "свободи для всіх", утверджувалася на цьому шляху (там само, с. 17-18).

Розділ "Про козаків України" Ґарран починає з констатації того, що в шляхетській державі простий народ зазнавав надміру тяжкого гноблення і не повставав лише тому, . що був доведений до крайньої рабської упослідженості. "Але в усіх країнах і в усі часи, — провадить далі автор, — знаходяться в народі люди, які вміють визволятися від гніту й карати тиранів. Саме такими людьми були козаки України, які жили на кордонах держави" (там само, с. 129). Власне, тут маємо формулу підходу Ґаррана до українського козацтва, визначається основний аспект трактування його історії в світлі ідеології Французької революції. Слід сказати, що це тлумачення позначене певною однобічністю, навіть моментом ідеалізації, але ж трактат Ґаррана, як і інші пам'ятки такого типу, цікавий не стільки своїм об'єктивно-історичним змістом, тобто фактами історії України та повнотою їх висвітлення, скільки якраз своєю "суб'єктивною" інтерпретацією, що виражає специфічні особливості сприймання України та її історії в революційній Франції.

Говорячи про виникнення козацтва, Ґарран слушно зазначає, що формувалося воно з селян, які втікали від феодального гніту на незаселені, небезпечні близькістю татар і турок землі в низов'ях Дніпра, Бугу, Дону та інших рік. Але тут же, віддаючи данину стійкій традиції тогочасної історіографії, він проголошує предками козаків хазар, посилаючись в цьому на Шерера (там само, с. 129-130). Та передусім козаки в очах Ґаррана де Кулона — це найзначніша антикріпосницька й антимонархічна сила на європейському Сході, за його визначенням — "активний фермент", який викликав бродіння в сусідніх феодальних імперіях і сприяв їх руйнуванню (там само, с. 134-135). Звідси, з козацьких земель, ці сили виходили сформованими, організованими у військо, здатне вести тривалі війни з феодальними монархіями, здійснювати як морські, так і сухопутні походи. Тут мається на увазі Запорозька Січ, яку Ґарран описує з великою симпатією, оцінюючи її суспільно-політичний лад ледве не як живе втілення "Суспільного договору" Руссо, який для радикальних партій Французької революції, зокрема для якобінців, мав зміст і значення соціально-політичної програми. Захоплюючись демократичним ладом Запорозької Січі, автор трактату твердить, що все життя в ній засновувалося на принципах "свободи, близької до природного стану", "справжньої рівності" й "найсердечнішого братерства" (там само, с. 132-133). Але ж свобода, рівність і братерство — це основоположні принципи Французької революції і ті надихаючі гасла, під якими вона відбувалася. У Ґаррана виходить так, що ці принципи імпліцитно, в специфічних формах, близьких до "природного стану", були закладені й діяли в устрої Запорозької Січі, цієї своєрідної "козацької республіки". Беручи матеріал про суспільний устрій і звичаї запорожців переважно з "Опису України" Боплана, Ґарран, як бачимо, радикально його перосмислював у дусі ідеології французької революції.

Друга половина розділу містить стислий виклад історії українського козацтва з середини XVI й до останньої третини XVIII ст. Слід сказати, що загальна концепція, якої дотримується автор, йде, зрештою, через посередництво Шерера і Леклерка, від українських козацьких літописів та їхніх обробок, зокрема від не раз уже згадуваного "Короткого опису Малоросії". Згідно з нею, козаки свого часу створили надійний заслін на південних кордонах Речі Посполитої, зробили їй цінні послуги, і за це отримали автономні права й привілеї. Це викликало заздрість у польських маґнатів і шляхти, які почали захоплювати козацькі землі, чинити всілякі утиски супроти козаків і закріпачувати селян. На це козаки й увесь український народ відповіли грізними повстаннями, які не вщухали протягом десятиліть і, зрештою, вилилися у велику визвольну війну під проводом Хмельницького. Це відома, поширена в той час модель української історії часів Козаччини, і найбільший інтерес тут становлять коментарі автора трактату, його загальна інтерпретація названих процесів і подій. Так, коментуючи "невдячність" польського уряду та шляхти до "козацького народу", він заявляє, що угода між двома народами взагалі не буває тривкою, якщо вона не засновується на їхньому спільному прагненні до свободи й загального блага. Визвольна війна середини XVII ст. під його пером набуває певної відповідності з уславленим гаслом французької революції "мир хатам, війна палацам". При цьому Ґарран де Кулон не забуває зазначити, що козаки, безжально розправляючись із гнобителями, разом з тим ставилися зі співчуттям і турботою до "мирних трудівників", котрі, як і раніше, знаходили приставок і захист на їхній землі.

Беззастережно засуджує Ґарран де Кулон політику російського уряду на Україні, яка зводилася до обмеження і ліквідації автономії та закріпачення вільного селянства. Відповідальність за цю політику він поклав на Петра I, хоч насправді то був курс, який з різною мірою активності й послідовності проводили всі російські царі. Закономірно, що він виправдовує дії гетьмана Мазепи, витлумачуючи їх як боротьбу проти царської тиранії за свободу й непідлеглість України. Як і Шерер свої "Аннали Малоросії", Ґарран де Кулон завершує розділ "Про козаків України" зруйнуванням Запорозької Січі російськими військами в 1775 р., яким, на його думку, завершується героїчний етап історії цієї країни й починається етап занепаду. "Після цього, — коментує він, — Україна все більше й більше впадає в стан дикого запустіння" (там само, с. 153). Однак Ґарран не побажав завершити виклад на такій сумній ноті і кидає далі промінь надії, говорячи, що "дух незалежності таємно бродить серед розсіяних козацьких орд" і що "можливо, вже недалекий час, коли, зібравшись під проводом нового Пугачева, вони змінять лице Росії..." (там само). Тут знаходять вираження ті сподівання на нову козацько-селянську революцію в царській імперії, які мали місце в революційній Франції.

Загалом же в трактаті Ґаррана де Кулона, написаному під час Французької революції, знайшли логічне завершення ті тенденції в інтерпретації української історії століть Козаччини, які розвивалися в західноєвропейському Просвітництві.

Наприкінці XVIII ст. на Заході також з'являються цікаві твори "літератури факту", частково чи повністю присвячені Україні. Так, у 1797 р. в Парижі вийшла книжка "Географічні й історичні нотатки про країни між Чорним і Каспійським морями", автор якої сховав своє ім'я під псевдонімом Баер (128). Небажання автора проставити на титулі своє ім'я видавець у зверненні до читачів пояснив тим, що він, відомий громадський і політичний діяч, член Законодавчих зборів, не хоче ставити книгу в залежність від політичної кон'юнктури у Франції. В основному присвячена вона Кавказові, але в третій її частині описується й Україна на основі щоденника подорожі автора по південній частині Російської імперії, здійсненої у 1784 р. Маршрут цієї подорожі проліг по Дніпру від Києва до Херсона, побував мандрівник і в Криму, за рік до того приєднаному до Росії. Подорожні нотатки Баера містять описи придніпровських і південних районів України, а також екскурси в її історію; однак вони плутані й поверхові і ніякого інтересу не становлять.

Найцікавіші сторінки цієї частини книги Баера — це досить точний і колоритний опис Києва, а також південних степових районів України. Якою ж постала панорама Києва останньої чверті XVIII ст. перед очима іноземного подорожнього? Місто, зазначає він, складається з кількох районів, які різняться між собою не лише за топографією, а й за соціальним складом і життєвим укладом. "Фортеця, що називається Печерськ (Petscherko), стоїть на досить крутій горі, до неї входять кілька складів, будинки губернатора й коменданта та уславлений монастир, який дав назву району ... Згаданий монастир чудовий і просторий, його храми високо зводяться над вежами, звідки відкривається величний вид на течію Дніпра" (там само, с. 3). Це військово-адміністративний центр Києва, який розмістився на території Києво-Печерської лаври після її сплюндрування військами Петра I у 1709 р. Про знамениті печери та їхні реліквії Баер розповідає стримано, не без вольтерівської іронічної посмішки над віруваннями, пов'язаними з мощами ченців: "Печери довгі, з нішами, в яких поховані померлі ченці; показують одного, який сам себе зарив у землю майже на півкорпуса. Довірливі душі вірять, що він з кожним роком глибше входить в землю, а коли зовсім сховається, то настане кінець світу" (там само).

Як фіксує далі Баер, новий Київ, той, що розбудовується на Печерську, — це, власне, передмістя з дерев'яних будинків біля фортеці (тобто біля Лаври); тут живе знать, тут стоїть нічим не примітний палац імператриці в сучасному стилі (petit batiment moderne peu remarquable). "Старий Київ унизу ділиться на дві частини залишками укріплень і нагадує велике село. Тут є досить великий монастир, найдавніший на Русі; в соборі, дуже схожому на собор св. Марка у Венеції та на всі давні грецькі храми, збереглося кілька старовинних мозаїк у поганому стані" (там само, с. 3-4). Як неважко здогадатися, йдеться тут про Софію Київську, яка на автора подорожніх нотаток не справила особливого враження. Преромантичні віяння його не торкнулися, інтерес і любов до старовини у нього ще не пробудились. Не викликав у Баера зацікавленості й Андріївський собор — "велика церква при спуску на Подол, дуже вишуканої архітектури, яка була побудована імператрицею Єлизаветою" (там само). Але тут, очевидно, справа в іншому, в неприйнятті стилю рококо, який людині, вихованій у класицистських традиціях, здавався надто вишуканим і манірним. Дещо докладніше описує автор Поділ, характеризуючи його як найбільш заселену частину міста, як його економічний і торговельний центр (там само, с. 4-6).

Край від Києва до Кременчука, розповідає далі Баер, дуже мальовничий і дуже родючий, досить гарно культивований, хоч і порівняно рідко заселений. Невеликі міста, що зустрічалися по дорозі, схожі на села і відрізняються від них передусім великою кількістю церков. Південніше від Кременчука край пустинний, його заселення розпочалося лише після завоювання Кримського ханства і вигнання турків з північних берегів Чорного моря. Але в цьому твердженні Баер помиляється: тут до згаданих подій існували козацькі поселення, що належали до Запорозької козацької республіки, розвивалося не тільки сільське господарство, а й ремесла. Найбільше вдався авторові опис напівпустинних степових просторів з рідкими поселеннями в долинах річок (там само, с. 9-10). Йдеться тут і про Запорозьку Січ, недавно зруйновану російськими військами, але нічого певного сказати про неї автор не може, задовольняючись плутаними відомостями й анекдотами, почутими від російських офіцерів.

До найцікавіших пам'яток тогочасної документальної літератури про Україну належать "Листи про Галичину" німецького прозаїка й драматурга Ф. фон Краттера (1758-1830), які 1786 року вийшли в двох томах у Ляйпціґу (271). Написані з чітко виражених просвітницьких позицій, ці листи цікаві не тільки багатим фактичним матеріалом, а й його висвітленням, характерним для руху Просвітництва. Вони не призначалися певному адресатові, автор вдався до епістолярної форми, широко вживаної у той час як у красному письменстві, так і в публіцистичній та науковій літературі. Можна сказати, що їхнім адресатом була вся німецька й австрійська освічена громадськість. В книзі описувався край, який недавно, за першим поділом Польщі (1772 р.), перейшов до Австрійської імперії, що загострювало зацікавленість ним. Побувавши в Галичині й ґрунтовно ознайомившись із нею, Краттер ставив на меті всебічно описати її стан, розповісти про різні сторони життя її суспільності. У зверненні до читачів, яким відкривається книга, він так формулював її завдання: "Я спробував описати внутрішній устрій краю, його закони, різні його стани, звичаї, характери, конфесії, своєрідні відносини між класами, всілякі зловживання, безчинства, глупоту, тиранію, гноблення й переслідування, описати як добре, красиве, гідне поваги, так і погане, зле й огидне, описати все таким, яким побачив у натурі" (там само, у вступі відсутня пагінація). Автор попереджає читачів, що в книзі багато сторінок, що справляють гнітюче враження, але знімає з себе відповідальність за них, перекладаючи її на надто безвідрадну дійсність Галичини. А точніше — на тривале польсько-шляхетське панування, яке призвело країну до такого стану.

Розпочинається книга розповіддю про прибуття Краттера до Львова, де його увагу передусім привернув щойно відкритий університет. Перші одинадцять листів (розділів) книги й присвячені Львівському університету, в них ідеться про його факультети, бібліотеку, професорський склад кафедр, статут, про його суспільно-освітні функції і завдання. Коли ж до цього додати, що кілька наступних листів відведено шкільній справі в Галичині, надзвичайно занедбаній, то стане очевидним, що автора в першу чергу цікавлять проблеми освіти. Це, характеризуючи його як типового просвітника, є для нього чимось природним і логічним. Адже просвітники тому так і називаються, що освіті вони надавали виняткового значення, боролися за її поширення в різних верствах суспільства, вбачали в ній головний засіб вирішення всіх суспільних проблем.

В очах Краттера нововідкритий університет у Львові — важливе освітнє вогнище у віддаленому занедбаному краї. Описуючи його, він обстоює просвітницькі ідеали, виступає проти засилля теології та обскурантизму, проти станового підходу до освіти, палко заперечує тим, хто виступає проти навчання в університетах молоді з третього стану. Він висловлює невдоволення з приводу того, що до керівництва університетом прийшли клерикали — перемишльський єпископ та декан теологічного факультету. Це для Краттера свідчення того, що університет "ще перебуває в дитячому віці". "Та й який з університетів Австрії вийшов з дитячого віку?" — тут же не без сарказму запитує він (там само, I, с. 10-11). Інформуючи про університетську бібліотеку, він з прикрістю констатує, що великою частиною вона складається з церковної літератури, і пропонує використати її для опалення університетських аудиторій ("щоб усі ці фанатичні теревені перетворилися на зігріваюче тепло"). Словом, автор "Листів про Галичину" демонструє типово просвітницьку вольтерівську позицію у ставленні до богословської і клерикальної літератури. Природна річ, що найціннішою частиною університетської бібліотеки він вважає твори просвітників, зокрема Вольтера і Руссо.

Домінування теології для Краттера — це неподолане середньовіччя, він закликає покінчити зі схоластикою, розвіяти химери, що полонять розум. Справжню цінність, на його думку, мають три інші факультети університету — юридичний, медичний і філософський, про які він розповідає відповідно в IV, V і VI листах. Саме вони і є справжнім вогнищем освіти, своєю повсякденною практичною діяльністю вони проводять у життя просвітницьку програму. Автор "Листів про Галичину" вважає ненормальним той стан, що їм відведено другорядну роль у щойно відкритому університеті.

Цей заклад був німецьким університетом, викладання велося в ньому німецькою мовою; як зазначає Краттер, на філософському факультеті вивчалася лише німецька література, ні класична, ні польська, ні якась інша не вивчалися (там само, с. 37). Але це спрямування університету не тривожить сумління автора, національному й національно-культурному питанням він не надає значення. В книзі лише зазначається, що Львівський університет має протидіяти польсько-шляхетському пануванню в галицькому суспільстві, і це схвалюється Краттером. А той факт, що основні свої завдання — ширити освіту й поліпшувати звичаї — німецький університет на українській землі не може ефективно здійснювати, зовсім його не бентежить.

Разом з тим Краттер свідомий того, що основне населення Галичини — це "русини або руснаки", що це їхня одвічна земля. В XVII листі він робить екскурс в історію Галичини, пише про те, що за давніх часів вона була частиною Руської держави, що згодом тут утворилося Галицько-Волинське королівство (Konigreich Galizien und Lodomerien, за тогочасною німецькою термінологією), яке вело боротьбу з Польщею та Угорщиною (там само, с. 145). Історичний екскурс дістає продовження у XIX листі, де, розповідаючи про польсько-шляхетський гніт в Галичині та на інших українських землях, Краттер згадує про Запорозьку Січ, козаків та про їхню боротьбу проти цього гніту (там само, с. 155-156).

Найдокладніше Краттер описує в своїх листах суспільний устрій Галичини, успадкований від Речі Посполитої, побут та відносини різних класів і верств населення, передусім селян та поміщиків. З усією виразністю проявляється тут притаманна йому просвітницька ненависть до кріпосництва та його породжень у різних сферах життя. Автор "Листів про Галичину" вільний від будь-яких ілюзій щодо Речі Посполитої та її шляхетсько-республіканського ладу. Про її суспільно-політичний лад він слушно зауважує, що кулачне право, яке процвітало в Священній Римській імперії, блідне перед тим, що панувало в Речі Посполитій (там само, с. 157). До польського панства, яке в Галичині залишалося панівним класом і після її приєднання до Австрійської імперії, він ставиться з неприхованою ворожістю і характеризує його як потворне породження феодального варварства (там само, с. 165 і далі). Описуючи життя галицьких селян, Краттер характеризує їх як найбільш злиденну й нещасну верству суспільства, що тяжко страждає від кріпосного гніту й панської сваволі.

В поле зору Краттера потрапляє також галицьке бюрґерство, тобто міщанство, констатується його нерозвиненість і упослідженість, що, на погляд автора, робить безперспективним стан всього суспільства цього краю. У другому томі книги Краттер спершу докладно розповідає про духівництво, якому належало важливе місце в галицькому суспільстві. В цілому його підхід до духівництва -загальнопросвітницький, про який уже йшлося вище, але про сільське духівництво, його злиденний стан і забитість, він говорить не без співчуття: "Сільський священик за зовнішнім виглядом і звичаями мало чим відрізняється від селянина. Живе він у такій же вбогій хатині, як і селянин, так само оре поле й бідує. ... Більшість їх п'є горілку, як воду" (там само, II, с. 2). З неприхованою зневагою пише Краттер про ченців, наголошуючи на їхньому паразитизмі і моральній розтлінності. Кілька листів у другому томі його книги відведено євреям, які складали значну частину населення міст і містечок Галичини. Окремий лист присвячений описові Львова.

Загалом же "Листи про Галичину" Ф. фон Краттера — цікаве джерело про цю частину України кінця XVIII ст., яке заслуговує докладнішого вивчення.

Різкою реакцією на просвітницькі "Листи про Галичину" Краттера була книга А. Г. Траумпаура "Тридцять листів про Галичину, або спостереження безпартійної людини, яка більше, ніж пару місяців, знайомилася з цим королівством", котра 1787 р. вийшла водночас у Відні й Ляйпціґу (410). Її автор, австрійський аристократ і офіцер, звинуватив Краттера в тенденційності й поверховості опису сучасного стану Галичини, в слабкій обізнаності з ним і спотвореному його висвітленні. Як незаперечну перевагу над своїм опонентом, Траумпаур виставляє те, що він не подорожував по Галичині, а провів там вісім років на військовій службі і, отже, мав можливість краще спізнати життя краю. Слід, проте, сказати, що побачив він у ньому мало і ще менше зрозумів; щоправда, він точніший в деяких емпірично-побутових деталях, але йому властива специфічна вузькість і однобічність зору. Незважаючи на це, Траумпаур намагається вести спір з Краттером на високому, сказати б, ідеологічному рівні. Просвітницький критичний запал Краттера він прагне зняти холодним скепсисом, який, однак, не піднімається над обивательським рівнем; обивательський скептицизм і становить усю його філософсько-ідеологічну базу.

Автор "Траидцяти листів про Галичину" перш за все проголошує, що всілякі безчинства, зловживання, забобони, глупота існували в усіх країнах в усі часи, "вони не мають вітчизни і, як солдати, всюди почувають себе вдома" (там само, с. 2). Будь-яка держава, будь-яке суспільство і форма правління мають свої вади і тією чи іншою мірою потребують поліпшення (там само, с. 3). Спустившися з цих філософських висот на землю Галичини, Траумпаур не знаходить у її житті надмірних відхилень від визначеної загальнолюдської норми, він схильний вважати, що в цілому воно вкладається в цю норму. Далі він переходить до конкретніших речей і передусім бере під захист польську аристократію, на яку Краттер нібито звів наклепи. Він згоден визнати, що окремі польські аристократи погано виховані, але загалом це симпатичні люди з європейською культурою (там само, с. 8-9). Як відомо, після приєднання Галичини австрійський уряд пробував обмежити сваволю польської шляхти, його чиновники пробували провести цю політику в життя, що викликало тертя між шляхтою й урядом. Очевидно, з класової солідарності Траумпаур стає на бік шляхти й засуджує ретельних урядових чиновників. Не вдаючись у докладніший аналіз "Тридцяти листів про Галичину", скажу лише, що їхній автор дотримується зазначеної лінії і у висвітленні інших сторін життя краю. Все це, зрештою, дозволяє кваліфікувати даний опис як однозначну консервативно-аристократичну реакцію на просвітницьку інтерпретацію "сучасного стану Галичини" Ф. фон Краттера.

На зламі століть з'являються також твори "літератури факту", які ніби підбивають підсумки західноєвропейської україніки XVIII ст. й намічають перспективи її розвитку в XIX ст. Сумні соціально-політичні наслідки історії України віку Просвітництва підвів, не ставлячи перед собою такого завдання, Ш. Ф. Массой у своїх "Секретних мемуарах про Росію" (311). Їхній автор учителював у Росії з 1786 р., був особистим секретарем майбутнього царя Олександра I, що відкрило йому доступ у вищі державні кола. Як видно з мемуарів, Массон добре зорієнтувався в українських справах.

Передусім зазначимо, що підхід Массона, як і більшості західних авторів того часу, до України й українського народу повністю розбігається з великодержавницькою концепцією російського царизму, котра заперечувала саме їх існування як історично сформованого етносу й відмовляла йому в праві на самостійний розвиток. За тогочасною традицією, ототожнюючи український народ з козаками й називаючи його "козацькою нацією", Массон пише в своїй книзі не без полемічного загострення: "Козаки не мають нічого спільного з росіянами, хіба що грецьку релігію й зіпсуту мову, їхні звичаї, навпаки, їхній спосіб життя, їжа, війни — цілком відмінні, коли не брати до уваги загальних схожостей, які завжди існують між суміжними народами, наближеними вузлами релігійними й політичними ..." (цит. за: 95, с. 147).

Відзначаючись тверезістю погляду, Массон підійшов до розуміння несумісності козацької республіки й царської деспотії як державно-політичних структур, про що десь через століття з усією визначеністю скажуть вчені початку XX ст., зокрема В. І. Вернадський (див. вище). Слушно вказує він на те, що відразу ж після приєднання України до Росії царський уряд вдався до обмежень козацької республіканської автономії, ставлячи на меті її повне знищення; особливо брутально діяв у цьому напрямі цар Петро І. "Одначе його наступники, — каже далі Массон з тією ж тверезою проникливістю, — поважали останні козацькі військові й громадські інституції, бо боялися, щоб безмежними утисками не кинути їх у підданство туркам, Польщі або кримським татарам. Та з хвилиною, коли ці три вороги перестали бути страшні для Росії, козаки опинилися в рабстві царату. Тепер їхня прадавня республіканська конституція не існує, рівність поміж ними зникає, їм дано шляхту, і нині дуже тяжко простому козакові дійти до якого-небудь ступеня" (там само, с. 147-148).

Сучасний стан українського народу Массон характеризує як глибоко трагічний стан нації, розчавленої Російською імперією: "Російський уряд, завжди стривожений і підозрілий через те, що він завжди гнобить, не обмежився одним забезпеченням себе супроти нації, яка має такі кігті. Не вистачає йому того, що він відбирає її військову силу, розчленовує її територію й перетворює в давні російські провінції. Оце недавно він почав розчленування самої нації ..." (там само, с. 149). Тут Массон має на увазі переселення частини запорозьких козаків на Кубань, проведене урядом Катерини П. Завершує автор свою характеристику сучасного стану українського народу такими словами: "Козацька нація нині в стані кризи, вона хвилюється й б'ється під ногами колоса, що її розчавлює" (там само). На порозі XIX ст. він песимістично дивиться на її майбутнє ("вона скоро зникне з поверхні землі"), припускаючи, однак, що виручити її може "хіба що якась щаслива революція, яка прийде в скорому часі, щоб визволити її з-під ярма, яке її нищить і душить".

Необхідно тут згадати, що на схилку XVIII ст. серед західних інтелектуалів і письменників різко змінилося ставлення до Російської імперії та її суспільно-політичного ладу. Розвіюються ілюзії щодо "освіченого абсолютизму" російських самодержців, мовкнуть голоси оспівувачів "північної Семіраміди" та її правління, натомість приходить усвідомлення того, що був то політичний блеф, яким маскувалася неприглядна дійсність кріпосницької деспотії. Особливо гострому осуду піддається тепер кріпосне рабство, на якому базувався соціально-політичний лад "імперії царів". Водночас зростає симпатія до народів, поневолених царизмом, та співчуття до їхньої боротьби за національне визволення, яке західні просвітники тісно пов'язували з визволенням від кріпосного рабства. Не буде перебільшенням сказати, що увагу західних просвітників у цьому плані приваблювала передусім Україна з її волелюбними козацькими традиціями і безвідрадною сучасністю поневоленої і покріпаченої країни.

Окрім мемуарів Массона, характерна в цьому плані книга подорожей Е. Д. Кларка, англійського вченого, професора Кембріджського університету, який тривалу мандрівку по країнах Європи, Азії та Африки розпочав з Російської імперії і на порозі XIX ст. побував на сході України й на Кубані. Перший том сімнадцятитомного видання його подорожей вийшов 1810 року, після повернення автора на батьківщину; він кілька разів перевидавався англійською мовою, виходив у французькому й німецькому перекладах.

На Російську імперію Кларк дивився настільки критично, що деякі інтерпретатори навіть закидали йому русофобію, — як на мій погляд, без достатніх підстав, оскільки рішуче неприйняття і осуд викликали у англійського мандрівника насамперед суспільно-політичний лад Росії, кріпосницькі порядки з усіма їхніми породженнями. Разом з тим, хоч маршрут подорожі Кларка пройшов лише по східних окраїнних землях України, до українців він виявив активний та цілеспрямований інтерес і безперечну симпатію. Ця обставина давно вже помічена і зафіксована; так, німецький мандрівник Й. Г. Коль у книзі "Подорожі по глибинній Росії" (1841 р.) назвав свого англійського попередника "великим панегіристом малоросіян" (265, II, с. 351). Згодом відомий англійський вчений-славіст В. Р. Морфіл писав у своїй книзі "Слов'янські літератури": "Не вільний від зростаючої русофобії, в немалій мірі спричиненої поганим поводженням з ним імператора Павла, Кларк поряд з тим всіляко підносить козаків України, їхня гостинність, простота і чесність — це його постійна тема" (324, с. 112).

Ще по дорозі між Павловськом і Воронежем мандрівник зустрівся з українськими чумаками ("caravans of the Malo-Russians"), i вони справили на нього живе враження, пробудили жвавий інтерес. З цього моменту все, що стосується України та українців, стає у Кларка предметом посиленої зацікавленості й фіксується в його книзі мандрів. Як і Массон, він вважає українців окремим етнічним утворенням, сформованим народом зі своєю територією і національним характером, зі своєю мовою і культурою. "Українці, — пише він, — цілком відрізняються від іншого російського населення. Так само відрізняються вони й від поляків. ...

Їхня мова так само відрізняється від російської, як діалекти південної Франції відрізняються від діалекту, на якому говорять у Парижі" (180, I, с. 212). Досить точно визначає Кларк межі розселення українців, описує їхній побут і звичаї, села й житла, народну культуру. Своєю чистотою і впорядкованістю українські села й селянські садиби нагадують йому Голландію і Норвеґію, а хати з вибіленими стінами й садами біля них — сільську Англію (там само, с. 216-217). Цікаве твердження англійського мандрівника про те, що в поселеннях змішаного типу можна легко й безпомилково розрізнити українців і росіян за всім укладом життя і народною культурою. Було ним помічене також упереджене, а то й вороже ставлення до українців з боку царської адміністрації і панівних верств Росії.

Знайомство Кларка з українським народом було продовжене на Кубані, де він зустрівся з запорозькими козаками, які за кілька років перед тим були туди переселені за розпорядженням Катерини П. Про те, що Чорноморське козацьке військо — колишні прославлені запорожці, Кларк дізнався в Таганрозі від українця Коваленського. Він характеризує їх як "народ відважний, але грубий і войовничий", разом з тим гостинний і простосердечний (там само, с. 346). Зазначається в його книзі й те, що російське офіційне суспільство дивиться на чорноморське козацтво як на "орду розбійників" (там само, с. 348). Тут варто додати, що це, власне, продовження ставлення названого суспільства до запорозьких козаків, яке неодноразово фіксувалося західними спостерігачами у XVIII ст.

Окремо слід сказати про історико-літературні джерела, в яких приділяється увага культурі тогочасної України, характеризується стан освіти, фольклор, мистецтво тощо. Як зазначалося, вже деякі автори XVII ст. повідомляли про Києво-Могилянську академію, описували архітектурні пам'ятки українських міст, зокрема Києва і Львова, зауважували багатства фольклору, красу й мелодійність народних пісень. У XVIII ст. кількість таких джерел зростає, характеристики української культури розширюються й поглиблюються, хоч, слід сказати, інтерес до української культури не набуває стійкого й системного характеру.

Як фіксувалося вище, чимало західних авторів, описуючи Київ, повідомляли про Києво-Могилянську академію, характеризуючи її як університет, "відомий в тих краях". Чимало говориться й про вихованців цього університету, зокрема тих, що працювали на російському терені. Більш розгорнута розповідь про Києво-Могилянську академію дається в книзі X. В. Геґельмаєрна "Визначні місця Російської імперії", в розділі, відведеному Україні (246). Тут описується розташування академії, її структура, склад і порядок навчання студентів, стисло характеризується професорський склад, вказується на риси схожості з німецькими університетами (докладніше див.: 521). Про Києво-Могилянську академію розповідає також у своїх мемуарах П. Ґордон, який на початку XVIII ст. керував у Києві будівництвом фортеці. Цікаві його відомості про філософські диспути, які влаштовувалися в академії двічі на рік, і в них могли взяти участь всі, хто бажає, а також про театральні вистави, що відбувалися після диспутів (553, с. 195). Як ішлося вище, новоутворений Львівський університет, його організацію, структуру й перший період діяльності докладно описав Ф. фон Краттер у своїх "Нотатках про Галичину".

В плані ознайомлення країн Заходу з українською культурою помітне явище — "Відомості про музику в Росії", нарис німецького вченого Якоба Штеліна, в якому багато уваги приділено також українській музиці. Штелін здобув освіту в Ляйпціґському університеті, після чого приїхав у Петербурґ, де викладав історію літератури, риторику, логіку й основи філософії в академії і гімназії. Він відзначався широтою й розмаїттям наукових інтересів, писав праці з різних галузей знань, найцікавіші з них, що зберегли значення й на сьогодні, — праці про розвиток мистецтва в Російській імперії, зокрема музичного. В передмові до їх російського видання акад. Б. Асаф'єв зазначав, що вони є "основним матеріалом з мистецтва XVIII ст. в Росії, до того ж вони становлять велику цінність достовірністю у викладі фактів" (114, с. 37).

Розповідаючи у "Відомостях про музику в Росії" про музичне життя Петербурґа, Штелін насамперед зупиняється на церковному хорі, "набраному переважно з українців, наділених чудовими голосами" (там само, с. 59). Далі він повідомляє, що цей хор "виконує псалми, хвальні пісні та інші тексти у формі справжніх церковних концертів, котрі створюються як італійськими придворними концертмейстерами, такими як Манфредіні, шановний Ґалуппі, так і українськими композиторами, які раніше були придворними співцями" (там само). Серед українських композиторів він виділяє Максима Березовського, який навчався в Болоньї у знаменитого Мартіні. "Протягом кількох років, — пише Штелін про Березовського, — він створював для придворної капели чудові церковні концерти, позначені таким смаком і такою чудовою гармонізацією, що їх виконання незмінно викликало захоплення слухачів і схвалення двору" (там само, с. 60).

Високо оцінюється також Штеліном домашня капела, створена у Глухові при дворі гетьмана Розумовського. В 1753 р. вона виступала в Москві і, як засвідчує автор, мала винятковий успіх у слухачів. Виконувала вона як твори українських композиторів, так і українські народні пісні. Особливе захоплення викликав у Штеліна співець Гаврило з цієї капели (там само, с. 90).

Хоч Штелін і не побував в Україні, він мав змогу досить ґрунтовно ознайомитися з українською народною музикою в Петербурзі й Москві завдяки бандуристам, які в той час у великій кількості відвідували імперські столиці. Досить докладно він розповідає про цих своєрідних національних музикантів, описує їхній інструмент — бандуру. При цьому Штелін зауважує, що це не примітивна музика простолюду, вона здатна приносити насолоду й "витонченому слухові", на своїх інструментах бандуристи чудово виконують і серйозні музикальні твори. Тут же Штелін пише: "Україна є найважливішою провінцією Росії, так що, порівнюючи її з іншими провінціями цієї держави, можна сказати, що серед них вона посідає таке ж місце, як Прованс у Франції, її південне місцезнаходження, достаток плодів на полях та в садах і, як наслідок цього, привільне життя її веселих жителів помітно виділяють її поміж інших провінцій Російської держави. На цій землі все співає, танцює і грає, а найпоширенішим інструментом є бандура. На ній майстри-українці грають гарні польські та українські танці і акомпанують своїм численним, справді чудовим пісням" (там само, с. 71-72). Як бачимо, Штелін малює надто ідилічну картину життя на Україні, але не будемо за це йому докоряти, оскільки він не побував на українській землі, а її образ склався у нього на основі музичних вражень та усних розповідей, почутих у "північних столицях".

Нарис Штеліна "Відомості про музику в Росії" вперше був опублікований, разом з нарисом про розвиток російського театру, у виданому А. Л. Шлецером збірнику "Haigold's Baylagen zum Neuveranderten Russland" за 1769-1770 pp. Під трохи зміненою назвою "Музика в Росії" через рік він був передрукований в "Gothaischen Hofkalender zum Nutzen urd Yermogen eingerichtet auf das Jahr 1772" і водночас — у французькому виданні цього ж календаря (780, с. 236-37). За цим перекладом, у трохи скороченому вигляді, в Італії він був надрукований в анонімному "Есе про російську літературу" (Ліворно, 1774 р.) під назвою "Стисла історія музики в Росії". Отже, в останній третині XVIII ст. нарис Штеліна став досить доступним для читачів у Західній Європі, які цікавилися культурою східнослов'янських народів.

Про те, що українські народні пісні й музика в середині XVIII ст. ставали все відоміші у Західній Європі й набували там високої репутації, свідчить передмова до збірки "Оди й пісні" (1747 р.) Ф. фон Гаґедорна, відомого поета німецького рококо. "Мене запевняли також, — мовиться в цій передмові, — що багато жартівливих та любовних пісень поляків і войовничі думи козаків, до яких приграють на бандурі (багатострунній лірі), у своєму роді не можуть іти в порівняння ні з чим і можуть суперничати за першість з найбільш уславленими співами французів та італійців" (цит. за: 484, III, с. 444). Оскільки в 1747 р. нарису Штеліна ще не було в друці, слід думати, що Гаґедорн скористався усною інформацією, на що вказує й форма наведеного пасажу з його передмови.

Особливе місце і роль в історії українсько-західноєвропейських культурних та літературних зв'язків належить Й. Ґ. Гердеру (1744-1803) — видатному філософу, естетику й фольклористу пізнього німецького Просвітництва. Щоправда, у Гердера знаходимо лише окремі згадки й висловлювання про Україну, розсіяні в різних його творах. Але в даному випадку принципове значення мають його ідеї, які, не стосуючись безпосередньо України, намічали або й визначали новий підхід до неї, який став домінуючим у німецькій і всій європейській україніці епохи романтизму. Зміст і характер сприймання українського народу і його культури в епоху романтизму важко з'ясувати без гердерівської концепції народної творчості, її ролі й значення в духовній культурі людства і без гердерівських ідей щодо слов'янства, його особливої сутності і місії в розвитку європейської культури.

Заперечуючи слідом за Руссо сучасну цивілізацію як протиприродну й фальшиву, Гердер разом з ним шукав безпосереднього вираження "природи" й справжнього "почуття" в залишках народної патріархальної культури і в народній творчості, не зачепленій впливом буржуазної цивілізації. Під визначальним впливом Руссо і його вчення про перевагу "природного стану" над цивілізацією складається у нього програма оновлення культури шляхом її повернення до глибинних народно-національних джерел, що з часом стане однією з провідних тенденцій європейського романтизму. На відміну від класицистів та просвітників-раціоналістів, Гердер розумів художній твір і мистецтво загалом як свого роду організм, що виростає на певному народно-історичному ґрунті й формується його умовами, традиціями, всією сумою особливостей життя народу і його культури. Ідеї Гердера перекинули шкалу естетичних цінностей, загальноприйняту в Європі XVII-XVIII ст. Те, в чому класицисти й просвітники-раціоналісти вбачали пережитки "варварських часів" (фольклор, міфологія тощо), він проголосив вищими естетичними набутками, а творінням вишколеної класицистичної музи відмовив у художній цінності. Це була справжня революція естетико-художніх понять і орієнтацій, без якої годі уявити широке звернення романтиків до фольклору й народного мистецтва, в тому числі й появу значного й цілеспрямованого інтересу до фольклору українського.

Значного поширення в добу романтизму набула також гердерівська концепція слов'янства, найповніше виражена в останньому томі його капітальної праці "Ідеї до філософії історії людства" (1791 р.). Але ще в свій ранній, "ризький період" Гердер побачив у слов'янах народи, які зберегли якості "природного стану", і пов'язав з ними свої руссоїстські ідеали, свої надії на майбутнє європейської культури. Слов'яни уявлялися йому "природними людьми", не зіпсованими облудною цивілізацією, молодими й повними свіжих сил народами, які мають оновити європейську цивілізацію, внести в неї дух гармонії і гуманності. В "Ідеях..." ця концепція слов'янства поглиблюється, дістає розгорнуте філософсько-історичне обґрунтування. Тепер у тлумаченні Гердера слов'яни — це нації мирних трудівників, які, на відміну від своїх сусідів, ненавиділи військові походи, розбої і грабежі. В їхньому характері, в їхній мирній землеробській праці з можливою повнотою втілилася гуманність, що притаманна людській природі і є, за Гердером, вищим законом і вищою метою суспільного розвитку. Важливе місце в цій концепції слов'ян відводиться також їхній художній, зокрема музичній, обдарованості, притаманному їм нахилу до поезії і краси. Ці риси й нахили перебувають у тісному зв'язку з їхньою сутністю, є органічним породженням їхнього миролюбного характеру, їхнього способу життя. Ці твердження Гердера сприяли поширенню уявлень про особливу любов слов'ян, зокрема українців, до поезії і музики.

Прогрес Європи, майбутнє її культури Гердер пов'язував з її "слов'янським началом", оскільки, як наголошується в "Ідеях до філософії історії людства", поступові суспільства необхідні мирні землероби, а не завойовники. У слов'янському світі почесне місце він відвів Україні, вважаючи, що завдяки чудовим природним умовам, суто слов'янському, тобто мирному землеробському способу життя її народу, тут набули конденсованого втілення слов'янська сутність і слов'янські нерозкриті можливості. У "Щоденнику подорожі 1769 року" він пророкував: "Україна стане новою Грецією. Чудове небо, що розкинулося над цим народом, його весела натура, музикальність, родючі ниви і т. п. дадуть одного разу щедрі плоди. З безлічі малих диких народів, якими були колись і греки, виникне цивілізована нація" (249, IV, с. 402). Але цьому пророцтву Гердера, як і іншим пророцтвам щодо майбутнього України, не судилося здійснитися.

В одному зі своїх творів Гердер сказав, що характеризувати якийсь народ можна лише тоді, коли відчуваєш до нього симпатію, а до цього ще необхідно ознайомитися з його історією, з умовами його життя в даний час, і все це не тільки зрозуміти, а й відчути серцем. Тут доцільно поставити питання: що знав Гердер про Україну та багатства ЇЇ фольклору і що він "відчув серцем"? Безсумнівно, його обізнаність з історією України, принаймні в ранній період творчості, була поверховою. Про це свідчить хоча б твердження з наведеного фраґменту, що її заселяють численні племена, на зразок Греції передкласичного періоду. Очевидно, йому був відомий розділ із "Історії Карла XII" Вольтера, в якому йдеться про Україну, — в кінці 60-х рр. він посилено вивчав французьких просвітників, зокрема Вольтера. Слід думати, пізніше, в 90-х рр., ознайомився він з нарисом "Про козаків" А. В. Гупеля, свого ризького кореспондента й постійного інформатора в східноєвропейських справах. Ще знав він деякі описи Російської імперії, до яких входили й розділи про Лівобережну Україну, наприклад, "Опис всіх народів Російської імперії" Й. Г. Ґеорґі. Можливо, потрапляли йому до рук і ще деякі джерела про Україну, але безперечним є той факт, що ґрунтовної обізнаності з її життям та історією у Гердера не було, що в наведеному фраґменті пріоритет не за аналітичним розумом, а за "серцем", яке певну суму відомих фактів щедро доповнює симпатією, уявою та інтуїцією.

Окремо слід сказати про ставлення Гердера до українського фольклору. Він оцінював його дуже високо, а "козацькі думи" відносив до найвищих досягнень світової народної поезії. Висуваючи перед поетами нову програму, закликаючи їх виходити з духу народної поезії, Гердер вказував як на її високі зразки не лише на англійські балади, іспанські романси та скандинавські саги, а й на литовські дайни і "козацькі думи" (там само, I, с. 266). Деякі дослідники, зокрема M. K. Азадовський, гадали, що Гердер був безпосередньо обізнаний з українськими думами і "вони надзвичайно подобалися йому" (431, I, с. 120). І все-таки для подібних тверджень немає достатніх підстав, ближче до істини німецький дослідник Е. Гексельшнайдер, який вважає, що про українські думи Гердер знав опосередковано, з відгуків людей, які мали змогу безпосередньо ознайомитися з ними (839, с. 5). Очевидно, якби Гердер мав тексти українських дум чи пісень, він обов'язково включив би їх до виданого ним уславленого збірника "Голоси народів у піснях (1778-1779 рр.), куди ввійшло чимало литовських, латвійських, морлокських (хорватських) та чеських пісень, навіть дві перуанські пісні та одна пісня мальгашів з острова Мадаґаскара. На той час іще не існувало зібрань українських народних пісень і дум, а російський збірник М. Д. Чулкова, в який потрапили й українські пісні, лишився Гердеру невідомий.

З інших письменників "Бурі й натиску" значний інтерес до українського й російського фольклору проявляв Ф. Д. Шубарт (1739-1791), який поєднував у собі літератора з музикантом і створив, до речі, чимало пісень у народному ключі, що мали досить широкий відгомін серед простого люду. Шубарт високо оцінив нарис Я. Штеліна "Відомості про музику в Росії", назвав його "чудовим твором", і саме цей нарис послужив йому основним джерелом суджень про "національну музику Росії" в теоретичній праці "Ідеї з естетики музичного мистецтва" (1785 р.). У ній ідеться й про народну музику, зокрема російську й українську, причому Шубарт, йдучи за Штеліном, розглядає їх комплексно, проте аж ніяк при цьому не ідентифікуючи.

У справі ознайомлення Заходу з народною культурою України певне значення мала "Дисертація про старожитності Росії" шотландця М. Ґітрі, котра 1795 р. вийшла у Петербурзі французькою мовою. Як сповіщає автор у передмові, ескіз його праці обговорювався в Едінбурзькому товаристві старожитностей і був ним схвалений, матеріал же для неї він черпав із тогочасних російських фольклористичних збірників і почасти збирав його сам у "різних провінціях Росії", зокрема в Україні. Інженер-архітектор за фахом, Ґіт рі довгий час перебував на російській службі й мав час та можливості для цих збирань та досліджень, які, слід сказати, мали не аматорський, а серйозний науковий характер (звичайно, на рівні того часу). Видання Ґітрі постало на хвилі захоплення національними старожитностями, яка була піднята в Європі преромантизмом у другій половині XVIII ст. і під кінець цього століття докотилася до Росії. Своїм завданням Ґітрі ставив сумарний опис міфології русів, їхніх стародавніх поганських обрядів, святкових ритуалів та ігор, народної музики та музичних інструментів, сільських звичаїв та обрядів — весільних, похоронних тощо. Причому, як це повелося в багатьох тогочасних виданнях, західних і вітчизняних, автор звертається як до власне російських, так і до українських фольклорно-етнографічних матеріалів, інколи зазначаючи національну належність останніх. Найцікавіші у Ґітрі фольклористичні матеріали, зокрема з народної музики й пісні, де він спирався й на власні враження. Описується у нього сільський оркестр, склад інструментів у ньому, кожен з цих інструментів, відмінності між цими оркестрами у росіян і у "козаків", тобто українців. Тут, зокрема, зазначається, що сільський хор виконує пісні під акомпанемент сопілки лише на Україні. "Повинен зізнатися, — пише він, — що я тривалий час поділяв це здивування (іноземців, які чули хор в такому супроводі. — Д. Н.), поки, подорожуючи по Україні, сам не почув сірінкс і не розпізнав у ньому свистка, який акомпанує співу російського сільського хору" (232, с. 24). Не випадково автор, говорячи про українську сопілку, вжив слово "сірінкс", давньогрецьку назву флейти, — він був переконаний, що східнослов'янські музичні інструменти й пісні, народна музика споріднені з давньогрецькими інструментами та музикою і ведуть походження від них.

Дисертація Ґітрі в основному носить компілятивний характер. ЇЇ автор насамперед широко використав збірки російських народних пісень, які почали з'являтися в останній третині XVIII ст. (М. Д. Чулкова, В. Ф. Трутовського, Й. Г. Прача та інші). Як відомо, тоді досить часто практикувалося включення до цих збірок також українських народних пісень. Засновуючись на цих збірках, а також на своїх враженнях, Ґітрі характеризував українські народні пісні, вказуючи на їхню відмінність від російських пісень: "Збірки цієї країни включають також багато пісень жителів України або Малоросії, які за своїм стилем дуже відрізняються від пісень Великоросії. Мсьє Прач визначає їхні пісні й танці як більш мелодійні, але ставить нижче їхні протяжливі мелодії" (там само, с. 46-47). Й. Ґ. Прач — композитор, чех за походженням, який переселився до Росії в 70-х рр. XVIII ст. і брав активну участь у розвитку російської культури. Серед іншого він займався збиранням і публікацією народних пісень і в 1790 р. видав збірку "Зібрання російських народних пісень з голосами", на яку тут і посилається Ґітрі.

Засновуючись на тих же критеріях, Ґітрі розрізняє й українські танці. Так, про "Козачок" ("Danse cosaque") він пише: "Цей національний танець українського походження; нині він дуже модний у столиці (тобто в Петербурзі. — Д. Н.), настільки, що його називають російським танцем, але це не так, бо його такти жвавіші й одухотвореніші, ніж такти танців інших частин цієї держави" (там само, с. 93-94). В додатку до дисертації наведеш ноти цього танцю, а також текст (у французькому перекладі) і ноти української "протяжної" пісні "Ой під вишнею, під черешнею".

Слід ще сказати, що своє завдання Ґітрі не обмежував зведенням до певної системи й описом фольклорно-етнографічного матеріалу; він ставив також масштабну проблему: шляхом вивчення "старожитностей" розкрити близькість руської народної культури до грецької і довести, що вона своїм джерелом має грецьку культуру. Це було його наукове "надзавдання", цілком у річищі тогочасних європейських наукових захоплень, що його він, природно, здійснити не міг. Але в усьому цьому є ще одна грань, на яку звернув увагу відомий російський фольклорист M. K. Азадовський: своїми розшуками Ґітрі "вперше вводив матеріали російського фольклору в коло наукових проблем, що розроблялися західноєвропейською наукою" (431, I, с. 111). Сказане стосується й українських фольклорно-етнографічних матеріалів, що їх автор включив у свою книгу.

Примітною подією в історії українсько-західноєвропейських літературних зв'язків слід вважати повідомлення про знахідку рукопису "Слова о полку Ігоревім", яке з'явилося 1797 р.'в жовтневому випуску гамбурзького часопису "Le Spectateur du Nord", який виходив французькою мовою. Автром цього повідомлення, що надійшло з Петербурга, був M. M. Карамзін. В ньому говорилося: "В наших архівах два роки тому знайдено фраґмент під заголовком "Пісні про вояків Ігоря" ("Chants des guerriers d'Igor"), який без вагань можна порівняти з найкращими поемами Оссіана" (791, с. 67). Слід сказати, що це повідомлення було тоді сприйняте на Заході не без скепсису, висловлювалося підозріння, що це підробка, поема, подібна до згаданих Карамзіним "Пісень Оссіана" Макферсона. Таку думку, зокрема, висловив Шлецер, який згодом у "Несторі" змінив її на користь аутентичності "Слова" (764, с. 160).

Ніби підсумовуючи інформацію про розвиток культури й освіти в Україні, яка приходила в Західну Європу, в передостанній рік XVIII ст. Ц. Майнерс писав у своїй книзі "Порівняння давньої і нової Росії": "Київські ченці постійно підтримували певний рівень теологічних знань, які в решті Росії майже повністю занепали. Україна вже тривалий час постачає для всієї Росії освічене духівництво, а нині постачає й кращих музикантів і співців. Нарешті, всі мандрівники засвідчують, що здібність сприймати й швидко засвоювати знання, так само як винахідливість у різних ускладненнях, яка дивує в усіх русів, у козаків проявляється в найвищій мірі" (307,1, с. 132).

Книга Майнерса цікава й тим, що в ній маємо спробу огляду й підсумування більш ніж трьохсотлітнього процесу ознайомлення Західної Європи з Росією та вивчення її; оскільки ж цей процес був досить тісно (хоч і далеко не повністю) пов'язаний з ознайомленням з Україною та її пізнанням, можна сказати, що в певній своїй частиш ця книга відноситься й до західноєвропейської україніки. В передмові Майнерс слушно зауважує, що, вивчаючи історію Росії і, зокрема, її іноземні джерела, він пересвідчився, що ці джерела містять багато невідомого й цікавого, чого не знайти в руських літописах та в істориків (там само, с. 111). Цікаве також його твердження про те, що ніде не зібрано так багато цих матеріалів, як у бібліотеках німецьких університетів. Категорично заперечує Майнерс поширену в Росії думку про те, що серед іноземців про Росію в основному писали невігласи, що зі швидкістю кур'єрів проїжджали по країні, а потім, повернувшись на батьківщину, з самовпевненою зверхністю плели нісенітниці про державу й народ, про його побут і звичаї, бачили в ньому лише злиденних і грубих варварів. Насправді ж це були здебільшого люди освічені й сумлінні, які ставилися до справи відповідально і прагнули об'єктивно розповісти про все, що спостерегли в незнайомій країні (там само, с. 103-104). Природна річ, що вони дивилися на її життя під іншим кутом зору, гостро сприймали такі його явища й сторони, які не помічалися або недооцінювалися самими росіянами чи українцями. Але зазначимо при цьому, що з боку українських вчених та літераторів не лунали подібні скарги на західних авторів та звинувачення їх у необ'єктивності, спотворених зображеннях, наклепах і т. п. Слід думати, це пояснюється насамперед тим, що в західноєвропейських істерико-літературних джерелах рішуче переважає позитивна інформація про Україну.

Названий огляд Майнерс розпочав з мандрів Д. Барбаро й А. Конріні, виділив він "Трактат про дві Сарматії" М. Меховіти, починаючи з якого пізнання Східної Європи набуває на Заході характеру процесу, що неухильно поглиблювався.

Слушно зазначається також, що цей трактат є "першою книгою, в якій Русь була відмежована від татарських країн і водночас включена до Європи" (там само, с. 4). Помилкою Меховіти німецький вчений вважає те, що він цілком розмежував Русь і Московію, тобто Україну і Росію, які, на його думку, належать до Русі "в широкому значенні слова" (там само, с. 6). Цю помилку Меховіти, каже далі автор, виправив С. Герберштайн у своїх "Записках про Московію". Важлива роль в ознайомленні Заходу зі Східною Європою справедливо відводиться збірнику Д. Рамузіо "Плавання і подорожі", другий том якого ввібрав усі найцінніші матеріали на цю тему, що з'явилися в Західній Європі протягом XVI ст., від нарису Барбаро до "Опису Європейської Сарматії" Ґваньїні.

Кількість матеріалів, що стосується України, зменшується у Майнерса в огляді західноєвропейських джерел XVII ст., тут він майже повністю зосереджується на численних джерелах про Росію. Знову вона дещо збільшується в розділах, що охоплюють россіку XVIII ст., де значна увага приділяється, зокрема, різним описам Російської імперії, типу характеризованих вище описів Ґеорґі або Шторха. Але слід зазначити, що в цій частині книги дається взнаки апологетичне ставлення автора до імперії і "освіченого правління" Катерини II, якій він у другому томі проспівав немало дифірамбів. Виправдовує він і введення на Україні кріпосницького ладу, арґументуючи це державною та історичною необхідністю (там само, II, с. 44-45).

Поряд з численними творами "літератури факту", в останній третині XVIII ст. на Заході з'являються також художні твори на українську тему. Це твори різні не тільки за змістом та ідейним спрямуванням, а й за художнім рівнем; можна сказати, що належать вони до різних "поверхів" тогочасної західноєвропейської літератури.

У 1764 р. в Амстердамі вийшов французькою мовою роман "Спогади Аземи", виданий його автором К. Дорвілем за "переклад з російської". В 1799 p. (an sept, floreal) він був перевиданий у багатотомній паризькій серії "Нова універсальна бібліотека романів" як її XIV том, причому видавець включив його до серії "історичних романів". Звичайно, керувався він при цьому "довальтерскоттівським" розумінням жанру, виходячи з того, що в творі поряд з романним змістом, котрий у той час розуміли лише як вимисел, є також зміст історичний, тобто розповідь про історичні події та історичних діячів — про Петра I, Карла XII й Мазепу. Головним героєм роману виступає Мазепа, сюжет твору засновується на його біографії, почасти історичній, почасти леґендарній. Треба сказати, що дійсну біографію Мазепи автор знав у найзагальніших рисах, засновуючись на відповідних розділах "Історії Карла XII" Вольтера; до того ж у почерпнуту з цієї праці історичну канву він вносив багато домислів, коли починав "оживляти" та деталізувати її, як того вимагав романний жанр.

Починається роман розповіддю про походження Мазепи ("польський шляхтич з Подільського воєводства") та його виховання, в якому виділяється роль ґувернера-француза, який прищепив вихованцеві "інтерес до наук та філософську розважливість", а також розуміння політичних справ у Європі. Підрісши, Мазепа став блискучим кавалером при дворі короля Яна Казиміра, настільки невідпорним, що на нього не могла байдуже дивитися графиня де Бра..., дружина старого маґната. Далі переповідається з певною "деталізацією" пущена Пассеком вигадка про любовний зв'язок молодого Мазепи зі згаданою аристократкою та про розправу над ним старого маґната, про незвичайну скачку героя, прив'язаного до спини дикого коня. У Дорвіля дикий кінь приносить непритомного Мазепу до Батурина: "Ви на Україні, — сказав йому старий, — у козаків біля Батурина, столиці країни" (315, с. 10). І тут же в уста старого козака автор вкладає цілу промову про Україну, яка бореться з численними ворогами за свою свободу — спершу проти Польщі, яка жорстоко гнобила козаків, а потім проти Москви, "яка накинула на них не менш тяжке ярмо" (там само, с. 11-12).

Виявляється, що цей старий козак — дядько Мазепи Савеський (Savieski), який набагато раніше покинув Варшаву і став наближеним до "козацького генерала", тобто гетьмана. По недовгому часі таким же наближеним гетьмана стає Мазепа, і перша його акція — помста графу Бра..., напад на його замок із загоном козаків. Кульмінаційний момент цього епізоду: оточений козаками, підступний граф Бра... заносить нинджал над дружиною і заявляє, що вб'є її, якщо Мазепа його не відпустить. Метким пострілом козак вбиває графа, але той, зібравши останні сили, вливає трутизну в уста непритомної графині.

Наведений епізод промовисто засвідчує невисокий художній рівень роману "Спогади Аземи", його належність до специфічної романної творчості того часу, що становила "нижній поверх" літератури. Для нього, як і для переважної більшості романів тогочасної тривіальної або "масової" літератури, характерне засилля штампу і шаблону, постійне вживання "романних кліше" в сюжеті, в портретних характеристиках і мізансценах, у змалюванні почуттів і переживань героїв та в інших компонентах твору, прагнення до зовнішніх ефектів і нагнітання мелодраматизму. Призначалася ця літературна продукція для невибагливих читачів з низьким освітнім та культурним рівнем, але мала прихильників і у вищих верствах.

Специфічна особливість "Спогадів Аземи" в тому, що твір являє собою спробу романної обробки інтриґуючого історичного сюжету, що в ньому постійно чергуються "історичні" й суто романні епізоди. Так, після наведеного епізоду, який завершується тим, що козаки "з ентузіазмом" обирають Мазепу гетьманом, автор переноситься на терен російської історії і розповідає в такому ж вільному стилі про конфлікт Петра з Софією, про стрілецький бунт та його придушення. Тут з'являється героїня роману Азема, дочка вельможі Осакова (Osakov), який допоміг царю Петрові придушити стрілецький бунт і став його наближеним. Характеристика героїні — кліше з описів паризького великосвітського кола і його проекція на московський царський двір кінця XVII ст.: Азема — "одна з найчарівніших жінок Росії і водночас одна з найосвіченіших жінок Європи. Ледве вона з'явилася в світі, як стала об'єктом захоплення і бажань всього царського двору" (там само, с. 38). Але від цього, слід сказати, вона аж ніяк не стає на сторінках роману живою особистістю, залишається умовною фіґурою чарівної жінки. Прибувши до Москви і ставши другом Осакова, Мазепа не без взаємності закохується в Азему, а після того, як відбувся його розрив з царем Петром, силою відбирає її у батька і разом з нею втікає на Україну. Так найчарівніша жінка Росії і найосвіченіша жінка Європи стає дружиною Мазепи й свідком подальших його справ і пригод.

Певний інтерес становить трактування в романі конфлікту Мазепи з Петром I, у якому Дорвіль недвозначно стає на бік бунтівного гетьмана. Цар заявляє Мазепі про свій намір "цивілізувати козаків, тобто повністю позбавити їх незалежності, в якій вони виросли". "Мазепо, — сказав він йому, — тобі належатиме слава приєднання їх (козаків. — Д. Н.) до моєї імперії. Я хочу бути повним господарем на Україні й чекаю від тебе цієї важливої послуги" (там само, с. 40). На цю пропозицію Мазепа дає відповідь, яка є суцільною апологією козацького волелюбства і перегукується з тією, яку він сам колись почув від старого козака. Ця відповідь привела царя в страшенну лють, і Мазепа ледве уникнув його розправи і втік на Україну разом з чарівною Аземою. Коментуючи його подальші дії, Дорвіль пише: "Надто великий і надто гордий для того, щоб перетворитися в раба деспотичного правителя, Мазепа вирішив зробити свою країну незалежною і звести її на руїнах Російської імперії, якій він провіщав крах" (там само, с. 51). З цією метою він вступив у союз з Карлом XII, але потерпів разом з ним поразку в битві під Полтавою і змушений був втекти до Туреччини.

Дотримуючись в загальній формі канви історичних подій, Дорвіль дуже вільно їх висвітлює і перетлумачує в дусі й стилі тогочасних популярних романів. Зрозуміла річ, цей твір жодною мірою не може претендувати на значення історичного документа, джерело історичної інформації. Але він становить інтерес в іншому плані — як відбиття масштабного історичного конфлікту й образу Мазепи на рівні "масової свідомості" тогочасного Заходу. Про те, що цей роман був досить популярним у другій половині ХУШ ст., свідчить його німецький переклад, що з'явився 1766 р. під назвою "Чарівна росіянка, або дивовижна історія Аземи" і був перевиданий у 1773 p. ("Die schone Russin, oder der wunderbare Geschichte der Azema").

На відміну від "Спогадів Аземи", цілком позбавлений історичної канви в сюжеті роман "Лодоїска, або татари" Фобласа, ще більш голосний твір тогочасної тривіальної літератури. Його дія теж пов'язана з Україною, але ні відображення подій української історії, ні змалювання життя українського народу або якогось "локального колориту" в ньому не знайти, — все це усувається плетивом неймовірних, але захоплюючих для тривіальної свідомості пригод та мелодраматичних ефектів. Виданий перед французькою революцією 1789-94 рр., цей роман був перевиданий у 1799 р. (301) і перекладений на німецьку мову ("Lodoiska, aus dem Franzosischen des Faublas ubersetzt", 1802). Під час революції, у 1792 р. за цим романом К. Ф. Лоро написав "Лодоїску, героїчну комедію зі співами" (302), а музику до неї створив відомий французький композитор Л. Керубіні. Ця "героїчна комедія" з успіхом ішла на паризькій сцені й ще раз була перевидана 1796 р. Словом, роман "Лодоїска" мав голосний успіх наприкінці XVIII ст., в певних читацьких колах він зберіг популярність і в першій половині XIX ст. Про "Лодоїску" згадує у "Знедолених" Віктор Гюґо в такому контексті: "То була епоха, коли старий класичний роман уже спустився від "Клелії" (роман М. де Скюдері, завершений 1661 р. — Д. Н.) до "Лодоїски" і, продовжуючи лишатися аристократичним романом, але все більше тривіалізуючись і переходячи від мадемуазель де Скюдері до пані Бурнон-Маларм і від пані де Лафайєт до пані Бартелемі-Адо, продовжував запалювати велелюбні серця паризьких консьєржок і навіть поширювати свою руйнівну дію на паризькі передмістя".

У 1766 р. в Німеччині з'явився роман під назвою "Надзвичайні й дивні події в житті персони козацького стану", підписаний жіночим псевдонімом Якобіне В. (Jacobine W.). Назва наводить на думку, що це твір із життя "козацької України" або ж із життя козацької старшини в Гетьманщині, але вона виявляється оманливою. Дія твору справді починається в Україні, але швидко переноситься до Німеччини, звідти — на острів у Атлантичному океані, де й затримується до заключних розділів, до повернення оповідачки й основних персонажів до Європи. Отже, оповідачку автор наділив "козацьким походженням", її дитинство проходить на Україні, однак ці моменти не грають далі ролі, на протязі п'ятисот сторінок про них немає жодної згадки, вони не залишають жодного сліду в її житті й свідомості.

Як дізнаємося на початку роману, батько оповідачки — козак, який вів типово козацьке життя, близьке, на думку автора, до звіриного стану: "...Мій батько був лейтенантом серед козаків, жив він так, як живуть всі козаки, а це означає — скоріше як звірина" (259, с. 2). Житло козака — льох, виритий у землі, а їхня їжа — напівсире м'ясо, що полежало під каменем або під кінським сідлом. Свого батька оповідачка (вона й один з центральних персонажів роману) в дитинстві бачила рідко: "Наш батько майже не бував з нами, тому що він щоденно відправлявся з іншими козаками на грабунок" (там само, с. 3).

Хоч на те й не вказується в романі, автор імпліцитно описує тут життя запорозьких козаків, — звичайно, як воно уявлялося йому на основі розхожих чуток, а не достовірних джерел, — до того ж переносячи на них деякі деталі з побуту й звичаїв татар, про які багато писали на Заході. Те, що на перших сторінках роману малися на увазі саме запорозькі козаки, підтверджує подальша розповідь про те, як батько через деякий час змушений був втекти "в Україну", де він "поступив на службу до московитів", і тут його спосіб життя змінився. Коли ж цар розпочав війну в Німеччині, батько героїні теж пішов у похід з його військами і потрапив у полон до пруссаків під час битви при Цорндорфі. Йдеться тут про Семирічну війну, в якій — про це говорилося вище — брали участь козацькі полки з Лівобережної України. Мати з дітьми приїздить до полоненого батька, а після його звільнення з полону родина назавжди оселяється в Німеччині.

І тут ми дізнаємося, що батько й мати оповідачки "гарно говорять по-польськи й по-німецьки", що вони дають їй хоч і суворе, але високоякісне виховання, котре відповідає тогочасному найвищому рівню. Маємо кричущу неузгодженість з тим, що говорилося про "козацьку персону" та родину на початку роману, про їхній "напівзвіриний" спосіб життя та звичаї. В процесі виховання оповідачка засвоює вищі здобутки культури і, будучи природженою резонеркою, бере найактивнішу участь у бесідах і суперечках на морально-етичні теми, якими переповнені сторінки цього роману з його яскраво вираженими просвітницькими тенденціями.

Загалом же слід сказати, що "козацький зачин" роману й "козацьке походження" оповідачки виявляються чимось випадковим у творі, не пов'язаним ні сюжетно, ні ідейно-тематично з основним його змістом. Все це якоюсь мірою є містифікацією читачів, на що автор і натякає прозоро в

"Попередній заувазі"; попереджаючи розчарування майбутніх своїх читачів, які скажуть: "Не вистачало ще однієї історії про козаків", він обіцяє, що мова в творі піде про зовсім інші речі.

Нарешті, згадаємо два драматичні твори, дотичні до української історичної тематики, які наприкінці XVIII ст. з'явилися в Італії. Обидва вони присвячені князеві Володимиру Святому й хрещенню Русі. Це трагедія Р. Е. Кампі "Володимир, або перетворення Русі", яка вийшла в Модені 1783 р. й була присвячена Катерині II (165), і музична драма Дж. Боджіо "Володимир", яка вийшла в Туріні 1786 р.; музику до неї написав відомий італійський композитор Д. Чімароза (150).

До української (козацької) теми підійшов Ф. Шіллер, працюючи над своїм останнім драматичним твором — трагедією "Деметріус" на сюжет із російської історії про Дмитрія Самозванця, яка залишилася незавершеною. Вивчаючи російську історію кінця XVI — початку XVII ст., Шіллер натрапив на українських козаків, котрі, як відомо, відігравали значну роль в авантюрі Дмитрія Самозванця й подальших подіях "смутних" часів. Козаки його жваво зацікавили, і він вдається до праць Г. Міллера про запорозьке козацтво та інших матеріалів, робить із них виписки, а в одній із нотаток до трагедії фіксує слушну думку про те, що "козацтво було військовою демократією" (цит. за: 756, с. 389).

"Деметріус" є тим драматичним твором Шіллера, у структурі якого найбільш відчутна орієнтація на історичні хроніки Шекспіра. Його сюжет засновується на перебігу історичних подій, що відтворюються в численних сценах, які розгортаються одна за одною в хронологічній послідовності. Розпочинається трагедія сценою в польському сеймі, де самозванця визнають сином Івана IV й законним спадкоємцем російського престолу, і той закликає шляхту взяти участь у поході на Москву, обіцяючи за це щедру винагороду. У ремарці Шіллер пише: "Сильне хвилювання серед виборних від шляхти. Корела, отаман козаків, заявляє, що він готовий привести до Деметріуса своє військо.


Одовальський: Невже і славу, і багату здобич

Козак у нас перехопити зможе?


З цього моменту козацький отаман Корела стає одним з найближчих помічників Деметріуса. Після сутички в сеймі з князем Сапєгою, який рішуче виступив проти авантюри з самозванцем і порушення мирної угоди з Москвою, "під загальний шум і брязкіт шабель палата спорожніла, лишаються лише Деметріус, Мнішек, Одовальський і козацький отаман". І тут заходить король Сиґізмунд III, який обіцяє самозванцеві негласну допомогу і дає дозвіл "полякам і козакам" озброюватися й рушати в похід на Москву. Безперечно, Шіллер знав з історичних матеріалів, що уряд Речі Посполитої всіляко спонукав козаків до участі в авантюрі Лжедмитрія, вбачаючи в цьому й можливість вирішення гострого внутрішньополітичного напруження, і це знайшло відбиття в його "Деметріусі".

Не оминула Шіллера й одна з найголосніших проблем західноєвропейської політичної літератури доби Просвітництва, яка викликала стільки сперечань (див. вище), — зіставлення державно-політичного ладу Речі Посполитої і Російської держави. Вона ввійшла у внутрішню проблематику твору і, судячи з планів та наміток до ненаписаних актів, мала отримати в ньому поглиблену розробку з трагічними обертонами. Природно, що Шіллер, "співець свободи", виявляв симпатію до республіканського ладу Речі Посполитої, але набута обізнаність з її суспільним ладом та історією остерігала його від однозначно апологетичної позиції.

Деметріус не був би шіллерівським героєм трагедійного складу, якби він не плекав певних волелюбних ідей та намірів. Дізнавшись про деспотичний лад Московської держави, про те, що там "влада вимагає рабської покори", а "законом є сваволя правителя", Деметріус проголошує намір "перенести свободу на батьківщину", "створити вільних із рабів, а не владарювати над рабськими серцями". Про його спроби здійснення цих намірів говориться в планах ненаписаних актів трагедії: в Москві "він відхиляє вияви рабської покори росіян і висловлює бажання викорінити низькопоклонство" (110, с. 484). Однак, як говориться далі, "навіть те, що робить йому честь, тобто його любов до народу, простота поводження, зневага до старовинних підлесливих обрядів і звичаїв, — навіть ці достоїнства викликають загальне обурення" (там само, с. 487). Наразившись на загальний опір, Деметріус заради збереження влади вдається до насильницьких дій, "стає примхливим деспотом" і тим самим перекреслює попередні плани й наміри, зраджує себе самого. Але це тільки контурний начерк подальшої еволюції героя, що не отримав художньої розробки.

В написаних сценах трагедії знаходимо цікавий пасаж про Київ, який свідчить про те, що Шіллер був обізнаний з його історією. Марина Мнішек просить у батька дозволу виїхати до Києва, де був призначений збір для всіх, хто бажав взяти участь в поході самозванця на Москву. В той час Київ був запустілим містом на кордоні Речі Посполитої з Московською державою, але Марині відоме його славне минуле, те, що колись він був столицею Русі, і з волі автора вона заявляє батькові


Чи Київ — Польща?

З давнього-прадавна

Він спадщиною був князів варязьких.

Літопис я читала старовинний

І знаю, що від Руської держави

Відірваний він був.

Пора настала

його вернути владарям законним.


На українській землі відбувається дія другої сцени другого акту трагедії — передостанньої з написаних. Тут Деметріус зі своїм військом переходить кордон і опиняється в межах тогочасної Російської держави, під Черніговом. "Пагорб, затінений деревами. Відкриваються широка й весела долина, гарна ріка, яка несе свої води через рівнину, навколо ниви, вкриті свіжою зеленню; так і там видніються сяючі куполи кількох міст", — так у вступній ремарці малює Шіллер ландшафт Сіверщини.


Деметріус: А це Дніпро на берег котить хвилі?

Одовальський: Ні, за Черніговом тече Дніпро,

А це Десна, високий мій владарю.

Усе, що бачиш ти, — твоя держава.

Разін: На обрії далекому сяйливо

Ряхтять новгород-сіверські церкви.

Деметріус: Чудовий краєвид.


У науково-критичній літературі Шіллерові не раз закидали, що він припустився грубої географічно-топографічної помилки, настільки зблизивши Чернігів і Новгород-Сіверський, що з одного пагорба видні золоті куполи чернігівських і новгород-сіверських храмів. Думається, що це не так. Не забуваймо, що Шіллер був не тільки поетом, а й вченим-істориком, автором кількох ґрунтовних історичних праць, і, вивчаючи матеріали та змальовуючи похід самозванця на Москву, він заглядав у географічні мали й знав, що два давні міста Сіверщини розділяє досить велика відстань. Скоріше маємо навмисне зближення їх, симультанеїзм на кшталт середньовічного живопису, коли об'єкти, віддалені в просторі й часі, розміщуються поряд, в одній площині для вираження того, що бачиться не візуально, а духовним зором. Вдавшись до своєрідного симультанеїзму, Шіллер створив історичний ландшафт Сіверщини, давньоруської землі, багатої пам'ятками давньої культури. Не слід забувати й про те, що золоті куполи храмів, які сяють на видноколі шіллерівського ландшафту, — це, власне, храми Київської Русі, її історичного часу, бо в час, коли відбувається дія трагедії, вони перебували в стані запустіння.

І, нарешті, слід сказати, що, судячи з планів і наміток до "Деметріуса", Шіллер мав намір ширше розгорнути в творі козацьку тему. В сцені, що мала йти одразу ж за написаними, Деметріус терпить поразку в першій битві з царськими військами і впадає у такий відчай, що хоче накласти на себе руки. Далі в плані значиться: "Корела і Одовальський заледве відмовляють його від цього. Свавільні вчинки козаків, навіть проти самого Деметріуса" (там само, с. 481). Отже, в плани драматурга входило докладніше зобразити козаків, наголосивши на їхній непідлеглості, що переходить у сваволю, тобто козацьку вольницю, знану по всій Європі. В цьому ж аспекті згадуються вони і в планах та намітках деяких подальших сцен трагедії.

Звичайно, 1800 рік — досить умовна межа між двома етапами розвитку західноєвропейської україніки, просвітницьким і романтичним. Загалом подібні переходи відбуваються поступово, охоплюючи не одне десятиліття. Як зазначалося вище, в останній третині XVIII ст. поряд з творами цілком просвітницькими з'являлися твори, яким притаманні риси й тенденції, що характеризуватимуть наступний, романтичний етап розвитку західноєвропейської україніки. З іншого боку, в перші десятиліття XIX ст. з'явилося друком чимало видань, які продовжували просвітницьку традицію в підході до України, й осмислення та інтерпретації. Такий характер, зокрема, мають численні історичні праці про українське козацтво, переважно французькі й німецькі, що побачили світ в період Першої імперії (Н. Л. Піссо, Ж. Л. Карра, Малт-Брюна, К. фон Плото, Й. Траґера, Ф. фон Ґретцмюллера та інші). Завершується їхній ряд двотомною "Історією козаків" М. Лезюра, яка вийшла 1814 року. Словом, маємо досить тривалий перехідний період на рубежі століть, протягом якого відмирає тип історико-літературних пам'яток, іманентний вікові Просвітництва, і на зміну йому приходить романтичний тип пам'яток, що характеризується іншими підходами до сучасного й історичного буття українського народу, зміщенням інтересу на інші його аспекти, специфічними особливостями змісту й структури.






Попередня         Головна         Наступна                 Бібліографія



Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.