Попередня     Головна     Наступна




ЧАСТИНА ПЕРША
БІЛОРУСЬКО-УКРАЇНСЬКЕ ДРУКАРСТВО



III. БІЛОРУСЬКО-УКРАЇНСЬКЕ ДРУКАРСТВО


У давнину наше культурне життя постійно стикалося з таким же життям народу білоруського. Жили ми тоді з білорусами в спільній державі — у Великім Князівстві Литовськім 1; об’єднані одною вірою, мали ми з білорусами спільні інтереси політичні й культурні. Державною мовою Литовського Князівства була так звана «руська мова». Хоча в цій «руській» мові було більш елементів українських і по самій основі своїй була вона українською, проте разом, з тим була вона й мовою, добре розумною білорусові. Отож витворювалась тоді спільна українсько-білоруська літературна мова, бо спільним було саме життя і його щоденні інтереси.

Культурне життя українське та білоруське творили тоді часом ті самі люди; зв’язок Києва та Львова з Вільною 2 був тоді найближчим та живим; великі та енергійні церковно-культурні організації того часу — братства цих міст — були в найтісніших зносинах. Дуже багато українців працювали по школах білоруських, були проповідниками по церквах. Українці ж переповнювали білоруські монастирі. На вищих духовних посадах, на престолах єпископських та архімандричих, дуже часто бачимо в Білій Русі українців. От тому на Москві часто нас, українців, називали білорусами або литвинами, а мову нашу звали білоруською. Пригадаймо хоча б, що на московськім перекладі XVII віку книжки нашого письменника Іоанникія Галятовського 3 «Небо Новоє» 1665 р. написано, що її перекладено з білоруської. Ще приклад. Лист 1657 р. воєводи молдавського Георгія Степана, писаний мовою українською, має чужу дописку в заголовку: «Лист писан по белорусски» [* Акты Южной и Западной России. Т. IV. № 1.].

Знаючи все це, не буде дивним, що ми, українці, так часто для своїх культурних потреб послуговувалися білоруськими друкарнями. У давнину друкарня, звичайно, була культурно-освітньою установою при братстві 4 і при тісних зв’язках братств був найтісніший зв’язок і між друкарнями. Братства обмінювалися своїми виданнями, часом позичали одно одному черенки 5; досвідчені вчені друкарі переходили від друкарні до друкарні, працювали однаково й на землі українській, і на землі білоруській. Скажемо, українець Спиридон Соболь засновує друкарні Кутеїнську та Буйницьку, а друкар віленський Лукаш організує друкарню Барановича в Чернігові.

А коли розпочалася латинська нагінка на православну віру 6, то ця небезпека ще міцніше зв’язала два братських народи — український та білоруський, і проти латинської навали вони створили єдиний спільний фронт. Ця оборона батьківської віри своєї, а разом з тим і своєї народності, ще міцніше зв’язала українців з білорусами. Вони часто спільно утворювали свої культурні цінності.

От на основі всього сказаного я не можу з цієї праці своєї викреслити друкарства білоруського, не можу поминути його мовчанкою, я вважаю його білорусько-українським. Пригадаю ще, що наш письменник Мелетій Смотрицький 7 свій славний «Плач» 1610 р. видрукував у Вільні, а свою славнозвісну «Граматику» 1619 р. в Єв’ю. Наш же українець Лаврін Зизаній 8 свої праці друкував теж у Вільні. Складену в Острозі слов’янську граматику надруковано у Вільні 1586 р. (Див.: Харлампович. Зап. прав, школы. С. 249). В Кутеїнській друкарні 1653 р. передрукували «Лексікона» Памви Беринди 9 1627 р.; в Могилівській друкарні 1699 p. M. Вощанка передрукував, щоправда, з перерібкою, «Небо Новоє» Іоанникія Галятовського, а також два твори Кирила Ставровецького 10: «Євангеліє Учительноє» 1697 р. і «Перло Многоцінное» 1699 р.

Підкреслю тут іще те, що деякі з цих друкарень знаходились на мішаній українсько-білоруській полосі, на полосі з мішаним населенням, де ще й тепер панують переходові говірки. Така друкарня заблудівська, такі деякі друкарні коло Могилева.

В кінці зазначу ще, що друкарні Кутеїнську та Буйницьку заснував наш київський друкар-непосіда Спиридон Соболь.


Не буду більше подавати доводів, чому я цей розділ назвав «Білорусько-українське друкарство». Вже й подане промовляє за те, що давнього білоруського друкарства, точніше кажучи, білорусько-українського, не може пройти мовчанкою безсторонній дослідник української культури.

Рано розпочавшись, правда, на чужій землі, в Кракові 1491 р., українське друкарство завмерло і лежало занедбаним. Оновити це друкарство Фіолеве спробував Франциск Скорина 11, що в 1517 — 1519 рр. вів свою друкарську працю в чеській Празі, а 1525 р. розпочав його вже в себе, у Вільні. Вільна була тоді й нашим, українським, столичним містом, була й нашим культурним осередком. Тому нема нічого дивного, що друкарство розпочалося якраз у спільній білорусько-українській столиці — у Вільні і вже звідси поволі сунуло на південний схід, на властиві українські землі. І спроба Скорини лишилася тільки спробою й не привела до заснування постійного друкарства. Так само й друкарство в Несвіжу 12 1562 р. і похідна друкарня Василя Тяпинського 13 1570 р. не спричинилися до заснування міцного постійного друкарства. Це постійне друкарство заснувалося вперше вже на українській землі, у Львові, з 1573 р. і розпочав його славний друкар — Іван Хведорович 14, що перед Львовом побував в Заблудові 15, там 1569 р. видав «Євангеліє Учительноє».


Про це спільне білорусько-українське та властиве білоруське друкарство зазначу таку літературу:

Погодин М. П. О западно-русских старопечатных изданіях // Виленский Вестник. 1866. № 25 і 76. Тут і покажчик «западнорусских» стародруків.

Гильдебрандт П. Перечень по типографіям и годам западнорусских старопечатных изданій церковно-славянского шрифта//Памятники Русской старины в западных губ. Спб., 1874. Т. VI. С. 171 — 193.

Лукашевич Л. О числе типографій в северо-западном крає в прежніе времена до настоящего столетия//Ковенские Губерн. Ведом. 1874. №4.

Яковлев В. А. Русская печать в Привислинском крае. Историко-библіографический очерк // Варшавские Университетские Известия. 1878. №4. Є історичні дані про стан «руського» друкарства в Польщі до її поділу.

Чистович И. Очерк исторіи западно-русской церкви. Спб., 1884. Ч. II.

Сидоров А. А. Историческій очерк русской печати в Привислинском крае. М., 1896. 32 с.

Вольтер Е. А. Литовская печать в XVI веке//Печатное Искусство. 1903. Кн. 3.

Mиловидов А. И. Судьба русской книги в Северозападном крае в связи c его культурной исторіей//Христианское Чтеніе. 1903, Ч. 9 — 10.

Mиловидов А. И. Старопечатные славянорусскіе изданія, вышедшие из западно-русских типографий XVI — XVIII вв.//Чтенія. М., 1908. Кн. І. С. 1 — 27. Негативна рецензія Ів. Кревецького на цю працю в «Записках». Львів. Т. 88. С. 185 — 188.







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.