Попередня     Головна     Наступна




V. ОГЛЯД БІЛОРУСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ ДРУКАРЕНЬ


Розпочавшись у столичному місті, в тодішньому білорусько-українському культурному центрі, у Вільні, друкарство скоро розійшлося по цілій білоруській та українській землі. Друкарень на білоруській землі було багато, але чимало з них існували лише недовгий час.

Подаю огляд цих друкарень на білоруській землі в хронологічнім порядкові повстання їх, а саме друкарні: Віленські, Несвіжська, Тяпинська, Заблудівська, Євська, Могилівська, Кутеїнська, Буйницька і Супрасльська.



1. Віленські друкарні


Колискою «руського» друкарства на сході була Вільна, а першим «руським» друкарем, як ми бачили, був Франциск-Георгій Скорина. Друкарня Скорини з 1525 р. була найпершою «руською» друкарнею не тільки у Вільні, але й на цілій «руській» землі взагалі. Але друкарня Скоринина по 1525 р. припинилася, а разом з тим спинилося й віленське друкарство аж на цілих півстоліття.

Відновилося віленське друкарство значно пізніше, відновилося тоді, коли на українській землі, у Львові, була вже друкарня. Це занедбале віленське друкарство відновив славний Петро Мстиславець 19, товариш друкаря Івана Хведоровича, відновив за допомогою віленських меценатів — Зіновія Зарицького та братів Мамоничів, Кузьми й Лукаша. Коштом цих меценатів і появилися у Вільні два друки Петра Мстиславця — Четвероєвангеліє 20 1575 р. та Псалтир 1576 р. Але по цих друках праця Мстиславця у Вільні спинилася: Мамоничі добули собі королівського привілея, який надав їм виключне право на друкування і на продаж книжок у Вільні; Мамоничі стали на власні ноги і Петро Мстиславець був їм тепер не потрібним. Але з відходом Мстиславця на короткий час спиняється праця друкарні Мамоничів.

Року 1588 Кузьма Мамонич був у Львові і тут 24 лютого у львівських друкарів Сенька Корунки та Сачка Сеньковича купив їхню руську друкарню, що була у володінні князя Костянтина Остріжського 21. Крім цього, ці ж друкарі продали Мамоничеві також свою львівську друкарню, а разом з тим 20 готових Біблій і 40 нескінчених (в них бракувало по 10 зшитків). Таким чином Львів допоміг віленському друкарству. Продані книжки були Біблії остріжського видання; їх Мамоничі додрукували і так постала так звана віленська Біблія. Друкарню Мамоничів пізніше купило собі віленське Св. Духівське братство.

Крім цих двох перших друкарень — Скорининої та Мамоничів, у Вільні потім працювали ще друкарні: братська Свято-Духівська та монастирська Свято-Троїцька. Віленські друкарні видали багато дуже корисних для церкви книжок, що широко розходилися по всьому слов’янському світові.

Жваво й корисно працювала віленська друкарня аж до часу церковної унії (9 жовтня 1596 р.), але вже з цього часу пішли на православних небувалі утиски; друкарня віленська змушена була випускати свої видання часто без зазначення місця друкування, особливо в творах полемічних.

Життя віленських друкарень взагалі надзвичайно трагічне, бо їм доводилося не стільки дбати про своє поліпшення, скільки боронитися проти латинської навали, що з усіх боків на них сунула. А коли 1610 р. з братської друкарні вийшов відомий «Плач Східної Церкви» Мелетія Смотрицького, то з наказу короля Сигізмунда 22 всю друкарню було сконфісковано, а управителя її Л. Карповича (потім єпископа) разом з друкарями вкинено до в’язниці, а книжку спалено, і лише 1615 р. вдалося віленському братству дістати частину своєї друкарні назад. Але щоб не було перерви в друкуванні так потрібних тоді книжок, монахи свято-духівські заклали собі нову друкарню в містечку Єв’є.


Про віленські друкарні зазначу таку літературу:

Bandtkie J. Historya drukarń w Krol. Polsk. 1826. T. II. c. 257 — 319.

Kraszewski. Wilno od poczatkówjego do roku 1750. Вільна, 1842. T. IV.

Акты, издаваемые Виленской Археографической Комиссией. T. XX. Передмова. C, CXXXVII, CLI i CLII — про віленську друкарню і про віленських друкарів кінця XVI віку: Ленчицького та Корчана.

Леонид Арх. Библіографическіе заметки о служебниках виленской печати XVI в.//Памятники Древней Письменности. Спб., 1882. Т. IX із знімками.

Голубев С. Т. Петр Могила. К., 1883. Т. І.

Чистович И. Очерк исторіи западно-русской церкви, Спб., 1884. Ч. II. С. 344.

Булгаков Ф. Иллюстрированная исторія книгопечатанія. Спб., 1889. С. 228 — 230 і 252 — 256.

Леонид Арх. Редкое старопечатное Євангеліе//Кіев, Стар. 1889. Кн. XI. С. 440 — 442: Про Будятицьке Євангеліє з бібліотеки Володимиро-Волинського братства, на якім є вкладний запис 25 березня 1564 р.; дослідник вважає це Євангеліє виданням віленським десь 1563 р. Див. про це також: Шев. Стар. 1889. Кн. VII. С. 289 — 290.

Архангельскій А. Очерки из исторіи зап.-русск. литературы. M., 1888. C. 120, 126.

Папков А. Братства. 1900. Про віленські друкарні. С. 87 — 88, 135 і 168 — 170.

Миловидов А. И. Судьба русской книги в Северозападном крае//Христианское Чтеніе. 1903. Ч. 9 — 10.

Миловидов А. И. Описаніе старопеч. книг Виленской Публичной Библіотеки. 1908. С. 33.

Про графіку віленських видань див. у В. В. Стacoва: Сочиненія. Т. II. С. 169 — 171. Знімки з віленських стародруків див. далі в розділі XVIII.

Крім цих праць про друкарню братів Кузьми та Лукаша Мамоничів зазначу ще:

Берх В. Известіе о Евангеліи, напечатанном в 1575 г. в Вильне // Северный Архив. 1822. Ч. 2. № 8.

Wiszniewski M. Historya Literatury polskiej. 1851. T. VIII. c. 407 — 408.

Документы касательно древней Виленской Русской типографіи Луки Мамонича по претензій к оной Петра Мстиславцева 1577 г.//Литов. Епарх. Ведом. 1883. С. 366 — 368.

Редкости из книгохранилища К. Медокс//Книговеденіе. 1895. № 2. Описано Псалтиря 1575 р. з друкарні Мамоничів.

Папков А. А. Братства. 1900. С. 6 — 7.

Архив Юго-Западной Россіи. Ч. І. Т. X. С. 78, 158, 161, 240, 497, 783.

Грушевський М. Історія України-Руси. 1907. Т. VI. С. 438.

Крім зазначених праць про братську віленську друкарню

вкажу ще:

Wiszniewski M. Historya Lit. polskiej. 1851. T. VIII. C. 408 — 412.

Флepoв И. О православных церковных братствах. Спб., 1857. C. 129 — 131.

Описаніе документов Архива Западно-русских уніатских митрополитов. Т. І. Спб., 1897. Тут під ч. 807 надруковано цінного документа про пожар віленської братської друкарні 1653 р.









2. Петро Мстиславець


Товариш («клеврет») славного московського друкаря Івана Хведоровича, Петро Тимофійович Мстиславець якось остався цілком у тіні і дослідники цікавляться ним мало. Петро Мстиславець, родом із повітового міста Могилівської губернії, з Мстиславля, рано попав до Москви і тут став першим друкарем поруч із Іваном Хведоровичем, вкупі з котрим видрукував він у Москві дві книжки. Своєю присутністю в Москві Мстиславець виразно підкреслює, що московське друкарство розпочалося за допомогою також і русинів закордонних. Можливо, що до свого від’їзду на Москву Мстиславець був уже друкарем десь на Литві, може і в Вільні. Десь на початку 1566 р. Мстиславець покинув Москву разом з Хведоровичем і оселився з ним у Заблудові, де вони й видрукували «Учительне Євангеліє» 1569 р.

Певне в цім же році розпрощалися довголітні товариші — Мстиславець покинув Хведоровича і оселився в Вільні. Тут ласкаво прийняли його до себе в дім впливові віленські мужі — Кузьма та Лукаш Мамоничі (Лукаш був скарбником Великого Князівства Литовського) і доручили йому заснувати друкарню. Мстиславець залюбки почав працювати над відновленням віленського друкарства і року 1575 (з допомогою ще й Зиновія Зарицького) він і видрукував Євангеліє, а 1576 р. — Псалтиря (Псалтир, здається, був двох видань: 1575 і 1576 р.); це і був останній, 5-й друк Мстиславця (а, може, він друкував ще й «Апостола» 1576 р. Див.: Каратаєв. №89). Петро Мстиславець по заслузі міг би сказати про себе, як то читаємо на могильній плиті Ів. Хведоровича, що він «своїм тщаниєм» віленське «друкованіє занедбалоє обновил».

Отже, Петро Мстиславець заснував Мамоничам дуже добру друкарню, на що не пошкодував своєї праці. 1576 р. Мамоничі добули собі королівського привілея на виключне право друкування та на продаж книжок; після цього Мстиславець став уже їм непотрібний, і наш друкар змушений був покинути засновану друкарню. 1577 р. звернувся Мстиславець до суду, скаржучися на Мамоничів, але нічого не помогло. По цьому всі сліди за цього друкаря губляться.

Про заслуженого мужа цього ще не маємо відповідної розвідки. Про життя його трохи говорять передмови до надрукованих ним книжок. Принагідно говорять про Мстиславця й ті праці, що їх зазначено попереду при віленських друкарнях. Тут додам іще:

«Сказание известно о воображении книг печатного дела», половини XVII-го віку. Див. П. Cтроев. Описаніе книг И. Царского. М., 1836. С. 437 — 454.

Сахаров И. П. Первые русскіе типографщики//Сборник на 1838 г. А. Воейкова. Спб. С. 1 — 10.

Румянцов В. Сборник памятников. М., 1872. Вип. I. С. 42 — 43.

Берx В. Известіе о Євангелій, напечатанном в 1575 г. в Вильне // Северный Архив. 1822. Ч. 2. № 8. С. 4.

Документа касательно древней Виленской Русской типографии Луки Мамонича по претензии к оной Петра Мстиславцева 1577 г.//Литов. Епарх. Ведом. 1883. С. 366 — 368,

Каратаев И. Описаніе слав.-русск. книг. Спб., 1883. Ч. 69, 70, 75, 87 і 89.

Русаков Ев. «Клеврет» первопечатника. Див. ювіл. видання: Трехсотлетіе первого друкаря на Руси. Спб., 1883. 7 с. Це, здається, єдина окрема стаття, присвячена Петру Мстиславцеві.

Булгаков Ф. Иллюстрированная исторія книгопечатанія. Спб., 1889. С. 216, 218, 228 — 230.

Редкости из книгохранилища К- Медокс//Книговеденіе. 1895. № 2. Описано Псалтиря 1575 р.

Słownik Geograficzny. 1895. T. 14. C. 191 під словом Zabludow розказує про Павла (зам. Петра!) Мстиславця (з помилками).

Ровинскій Д. Подробный словарь русских граверов. Спб., 1895. С. 145 — 147.

В Енциклопедичнім Словнику Брокгауза, т. XX на с. 102 уміщено дуже коротеньку замітку про Петра Мстиславця.

Грушевський М. Історія України-Руси. 1907. Т. VI. С. 437 — 438.

Миловидов А. Описаніе старопеч. книг Виленской Публ. Библ. Бильна. 1908. Ч. 9 і 10.

Принагідно про П. Мстиславця оповідають також і ті праці, що присвячені Ів. Хведоровичу. Див. їх далі в розділі VII.










3. Несвіжська друкарня


Перерване по Скорині віленське друкарство по 37 роках вперше відновилося вже аж в м. Несвіжу: тут 1562 р. вийшли дві книжки: Катехизис 23 та «О оправданий грешного человека». Несвіж — це містечко над Німаном в Слуцькім повіті на Мінщині.

В Несвіжу, маєтку кн. Миколая Радовила, засів видний свого часу кальвініст 24 Симон Будний, який і написав зазначені дві книжки; кошти на видання, крім самого князя, дали: Остап Волович, знаний свого часу білоруський маршалок, а також Матвій Кавечинський та Лаврін Кришковський.

Кому саме належала Несвіжська друкарня, остаточно не відомо. Одні дослідники господарем її вважають Матвія Кавечинського, намістника несвіжського, але другі — з більшим правом — звуть її друкарнею Василя Тяпинського.

Черенки несвіжських друків цілком подібні до черенків Скорининих — празьких та віленських. І може правдива думка, що частина Скорининої друкарні попала до Несвіжу.

Не довго існувала Несвіжська друкарня. 1565 р. помер кн. Микола Радивил, протестант, що допомагав друкарні; син Радивилів, на прізвище Сирітка, вернувся знову до католицтва, а тому Несвіжська друкарня змушена була шукати собі іншого місця і стала з того часу друкарнею мандрівною та вбогою.

Про Несвіжську друкарню писали:

Bandtkie J. Historya drykarń w Krol. Polsk. 1826. T. II. C. 8 — 20.

Wiszniewski M. Hist. Lit. polskiej. T. VIII. C. 412 — 413.

Гильдебрандт П. Див.: Памятники Русской Старини. 1874. Т. VI.

Леонид Арx. в «Ж. M. H. Пр.» за 1884 р. Кн. 5. С. 43 — 45.

К(аченовскій) В. Заметка//Вестник Европы. 1884. Кн. 3. С. 414.

Каратаев И. Описаніе славяно-русских книг. Спб., 1883. № 58 і 59. Тут і література про Катехизис.

Булгаков Ф. Иллюстрированная исторія книгопечатанія. Спб., 1889. С. 211 — 214, і два знімки з Катехизису.

Kapcкій Е. Два памятника старого западнорусского наречия // Ж. M. H. Пр. 1893. Кн. 8.

Русская Историческая Библіотека. Спб., 1903. Т. XIX. В кінці, на с. 82 примітка 34 — про Данила Ленчицького, фундатора Радивиловських друкарень, перше в Несвіжу, а потім з 1581 р. в Вільні.

Грушевський М. Історія України-Руси. 1907. T. VI. С. 431 — 432.

Merczyng H. Szymon Budny jako krytyk tekstów biblijnych. Краків, 1913.

Плисс B. Симон Будный и его сектантская и литературная деятельность в Москве и Западной Руси // Христианское Чтеніе. 1894. Кн. IX.









4. Друкарня Василя Тяпинського


Василь Тяпинський, відомий автор першого друкованого перекладу Євангелія 25 на «просту руську мову», з походження був «не влох, не немець, не доктор, и ниякий поставленый межи попы, а русин, своєй Руси услугуючий», як він сам про себе каже. Тяпинський мав мандрівну «убогу» друкарню — може Несвіжську, що з 1565 р. мусила покинути Несвіж. Ось у цій «убогій» мандрівній друкарні, десь між 1565 — 1570 рр., Типянський і видрукував своє Євангеліє на двох мовах: мовою церковно-слов’янською і з перекладом на «просту руську» мову; ані місця друку, ані часу його не зазначено, певне тому, що Євангеліє друком не закінчено. До нашого часу збереглося лише два примірники цеї надзвичайно рідкої книжки.

Про цього мандрівного друкаря й гарячого патріота маємо вже добру літературу; звичайно, Тяпинським більше цікавились як перекладчиком, а не друкарем.

Каратаев И. Описаніе славяно-русских книг. Спб., 1883. С. 201 — 203. № 94. Опис Євангелія, яке Каратаїв відносить на 1580 р.; тут і література по Описах стародруків.

Попов А. Обличительные списанія // Чтенія в Обществе Истории и Древней Россіи. М., 1879. Т. 1.

Леонид Архим. Див.: Ж. M. H. Пр. 1884. Кн. V. С. 43 — 45.

Владиміров П. Доктор Фр. Скорина. Спб., 1888. С. 30 — 31, 203 — 204, 234.

Владиміров П. Предисловіе В. Тяпинского к печатному Евангелію, изданному в Западной России около 1570 г. // Кіев. Стар. 1889. Кн. І.

Булгаков Ф. Иллюстрированная исторія книгопечатанія. Спб., 1889. С. 256 — 257.

Карскій Е. К исторіи звуков и форм белорусской речи Варшава, 1893. С. 117 — 123; Русский Филологический Вестник. Т. 23 — 24, 26 — 30.

Карскій Е. Западно-русскіе переводы Псалтыри в XV — XVII веках. Варшава, 1896. С. 5, 15 — 19.

Довнар-Запольский М. В. Тяпинский, переводчик Евангелія на белорусское наречіе // Исследованія и статьи. К., 1909. Т. І. С. 232 — 256. Спочатку те ж саме друковане було в «Известіях». Спб., 1899. Т. IV. Кн. 3. С. 1031 — 1064.

Грушевський М. Історія України-Руси. 1907. Т. VI. С. 432 — 433, 436 — 437.

Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI — XVII віці. К., 1912. С. 59 — 62; на с. 57 знімок з Євангелії.

Левицький Ор. Про Василя Тяпинського, що переклав в XVI ст. Євангеліє на просту мову // Записки Наукового Товариства в Києві. 1914. Т. XII.








5. Заблудівська друкарня


Несвіжські друки 1562 р. були протестантськими, а Євангеліє Тяпинського не закінчене, отже, ці друки мало додали до скарбниці нашої культури, а тому Заблудівська друкарня по праву вважається першою поважною друкарнею по Скорині.

Змушений покинути Москву, перший московський друкар Іван Хведорович, разом з товаришем своїм Петром Мстиславцем, подався на Литву і десь на початку 156.6 р. прибув до Вільни, де скоро пізнався з каштеляном 26 віленським, гетьманом литовським Григорієм Олександровичем Ходкевичем. Ходкевич, горливий оборонець «руського» народу, ласкаво прийняв емігрантів і запропонував їм свою службу. Він надумався закласти в родиннім місті своїм Заблудові друкарню і послужити церкві випуском потрібних їй книжок.

Заблудів (теперішня народна назва: Заблудýовє) — тепер містечко над річкою Мелетиною Білостоцького повіту на Городенщині, 18 верстов від Білостоку. Заснований Заблудів десь в першій чверті XVI в. Ось тут і оселився друкар Хведорович, одержавши наказа від Ходкевича «учинити варстат друкарскій», цебто закласти друкарню. І Хведорович віддався своїй улюбленій праці — почав закладати друкарню в Заблудові, на що пішов 1567 і половина 1568 року.

Ходкевич мав свої власні плани на друкарство; він бажав, щоби «слово божіє розмножилося, и наученіє людем закону греческого ширилося». Вирішив він видрукувати «Євангеліє Учительноє» і на це діло «не пощадех от богодарованных сокровищ дати». Склад цеї книжки розпочав Хведорович, разом з Петром Мстиславцем, 8 липня 1568 р., а 17 березня 1569 р. це «Євангеліє Учительноє» вже побачило світ. Старий гетьман був надзвичайно втішений першим плодом кількалітньої праці і вже мріяв про більшу друкарську роботу. «Пріиміте сію книгу c любовію», — писав він у передмові до цього первенця Заблудівської друкарні, — а я божією помощію о иных книгах, церквам божіим потребных, промышляти буду, и накладу моєго на то наложити не жалуючи, вскоре их друковати дам». Щоб достойно відплатити Хведоровичу за працю, гетьман подарував йому навіть немале село «на упокоєніє».

Ця заблудівська праця Хведоровича має для нас, українців, особливе значення. У теперішній час Заблудів знаходиться на мішаній українсько-білоруській полосі, але, здається, український елемент тут переважає, а в XVI в., в час Хведоровича, цей український елемент безумовно був ще більшим. Отже, не виключається можливість рахувати Заблудів українським, як то й роблять деякі вчені, напр, О. Потебня *, К. Михальчук **, А. Соболівський ***, М. Грушевський ****, Ст. Рудницький ***** та ін. А коли б це було так ******, тоді дата 17 березня 1569 р., день виходу в світ заблудівського «Учительного Євангелія», стає величною датою в історії української культури — це був би початок нашого друку вже на українській землі.

[* Два исследованія о звуках русского языка. Воронеж, 1866. С. 141 — 143, також: Заметки о малорусском наречіи. Воронеж, 1871. С. 91 — 100, 114.

** Наречія, поднаречія и говоры Южной Руси. Спб., 1877. С. 500 — 501.

*** Очерк русской діалектологія. 1892.

**** Книга. Відень, 1921. Ч. І. С. 2.

***** Огляд національної території України. Берлін, 1923. С. 84. ****** Для цього треба остаточно на місці добре проаналізувати заблудівський говір.]


Десь у цей час кидає Хведоровича його довголітній товариш, Петро Мстиславець, а сам Хведорович 23 березня 1570 р. випускає в Заблудові ще одну книжку — Псалтир з Часословцем — останній заблудівський друк. Псалтир перед друком був виправлений і звірений з оригіналом. Заблудівський Псалтир з друкарського боку точно віддає московські першодруки; видно, що Хведорович прибув до Заблудова з понсонами та гравюрами, виготовленими ще в Москві.

Але недовго пробув Хведорович в Заблудові. Обставини змінилися і десь в кінці 1572 р. він помандрував до Львова. Заблудівська друкарня перестала існувати.

Дійсної причини, що примусила Хведоровича покинути Заблудів, ми не знаємо. Ще 1570 р. гетьман Ходкевич був повний надій на дальше поширення своїх друкованих книжок; тоді в передмові до Псалтиря 1570 р. він писав: «Я такоже и вперед працы и накладу моєго жаловати не буду, и другыя книгы, церквам и людем божіим, во Христа верующим, потребныя, друковати дам». Але, здається, Люблінська унія 1569 р. так зле вплинула на Ходкевича, котрий був проти неї, що він охолов до друкарства і скоро захворів, а це й примусило Хведоровича шукати собі іншого поля, де він міг би не ралом, але духовних «семен сеянієм время живота своєго сокращати». Гр. Ходкевич помер 9 (чи 12?) листопада 1572 р., вже по тому, як Хведорович виїхав до Львова.


Про Заблудівську друкарню й видрукувані тут книги зазначу таку літературу:

Kалайдович К. Библіографическое известіе о Евангеліи Учительном, напечатанном в Заблудове 1569 г. первыми московскими типографщиками І. Федоровым Москвитиным и Петром Тимофеевичем Мстиславцевым//Северный Архив. 1823. Ч. V. № 4. С. 318 — 326. Це доповнення до тих статей про Хведоровича, що їх надруковано в «Вестнике Европы» за 1813, 1819 і 1822 р.

Bandtke J. Historya drukarń w Królestwie Polskiem. Краків, 1826. T. II. C. 321.

Wiszniewski M. Historya Literatury polskej. Краків. 1851. T. VIII C. 414 — 416.

Румянцов В. Сборник памятников. М., 1872. Вип. L C. 42 — 44.

Каратаев И. Описаніе славянских книг. Спб., 1883. № 75 і 77. Тут і детальна література цих друків по Описах стародруків.

Архангельскій А. Очерки из исторіи зап.-русск. литературы. М., 1888. С. 97.

Булгаков Ф. Иллюстрированная исторія книгопечатанія. Спб., 1889. С. 228 — 232.

Грушевський М. Історія України-Руси. 1907. Т. VI. С. 437 — 438.

Миловидов А. И. Описаніе старопечатных книг

Виленской Публичной Библіотеки. Вильна, 1900. № 6. С. 14 — 15.

Титов Ф. И. Типографія Кіево-Печерской Лавры. К., 1918. С. 50 — 52.

Огієнко І. Іван Хведорович, фундатор постійного друкарства на Україні. Розд. III. С. 23 — 25 в «Старій Україні». 1924.

Зілинський І. Львів чи Заблудів? // Стара Україна. 1924. Ч. II — V. С. 54 — 58. Поважна стаття про заблудівську говірку. Загальний висновок (с. 58): «Для остаточного вирішення питання про приналежність Заблудова до української території бракують нам поки що потрібні дані».










6. Друкарня в Єв’ю


Єв’є — це містечко Трокського повіту на Віленщині, в 35 верстах від Вільни, під Слонимом; містечко належало Трокському Подкоморію — кн. Богдану Огінському, що збудував тут церкву і приписав її до Віленського Св. Духівського монастиря. Монахи цього монастиря (коли в Вільні польська влада, з наказу короля конфіскувала їм їхню друкарню) заснували тут, на кошти князя Огінського, добру друкарню, що 1611 р. й випустила першу книжку — Псалтир з Новим Завітом. Наш письменник, Мелетій Смотрицький видрукував тут 1619 р. свою славну «Граматику».

Папков А. (Братства. 1900) в примітці № 59 на с. 10 подає, що тепер на місці давньої друкарні знаходиться дім римо-католицького ксьондза; на городі ксьондза ще й тепер часом знаходяться старі літери... . Література про цю друкарню невелика:

Bandtkie J. Hist. druk. w Król. Polsk. C. 120 — 122.

Wiszniewski M. Hist. Liter, polsk. VIII. C. 434.

Jewje I. Słownik Geograficzny. 1882. T. III. C. 569 — 570.

Булгаков Ф. Иллюстрированная исторія книгопечатанія. Спб., 1889. С. 258.

Папков А. Братства. 1900. С. 168 — 170. Примітка 59 на с. 10.











7. Друкарня Могилівська


Могилівське церковне братство — в місті Могилеві на Дніпрі — було досить рухливим та діяльним і для своїх культурно-освітніх потреб рано заклало собі друкарню.

Перший друк Могилівської друкарні — Служебник 27 вийшов 1616 р., але початкові могилівські друки до нас не збереглися.

Під кінець XVII віку, коли друкарню тут мав М. Вощанка, могилівське друкарство було дуже жвавим. Пригадаю, що тут передруковували твори українських письменників. Так, 1697 р. тут передруковано «Євангеліє Учительноє» 1619 р. Кирила Ставровецького, а 1699 р. — його ж «Перло многоцінноє». Того ж року тут вийшло третє видання твору нашого письменника І. Галятовського «Небо Новоє».

Про цю друкарню зазначу таку літературу:

Bandtkie J. Historua drukarń w Kroi. Polsk. 1.826, T. П. C. 6 — 7.

O могилевской братской типографіи // Могилев Губерн. Ведом. 1847. № 34. С. 811 — 812.

Wiszniewski M. Hist. Liter, polsk. 1851. T. VIII, C. 429.

Флеров І. Типографія при Могилевском Богоявленском. Див. його «О православних церковных братствах». Спб., 1857. С. 131.

Пекарскій П. Наука и литература в Россіи при Петре Великом. Спб., 1862. Т. II. С. 675.

Жудро Ф. Исторія Могилевского Богоявленскаго Братства. Могилів-на-Дніпрі, 1890.

Папков А. Братства. 1900. С. 173, 255 — 257.

Маслов С. И. K исторіи западно-русских типографіи XVII века//Труды XIV Археологическаго Съезда в Чернигове 1909 г. М., 1911. Т. III. С. 371 — 376 з 6 малюнками. Автор розповідає про підроблене видання М. Вощанки 1697 р. праці К- Ставровецького «Учительнеє Євангеліє» 1619 р. Про Могилівську друкарню і М. Вощанку тут с. 373 — 376.

Д. Ровинський у своїй праці «Подробний словарь русских граверов» (Спб., 1895) згадує про таких могилівських граверів: Ангилейко Федор с. 12, Афанасій П., Вощанка Василь с. 122, Вощанка Максим с. 122 — 124. Про гравюри могилівських видань — с.39 — 40.

Пекарскій П. Наука и литература (Т. II.) на с. 675 подає спис могилівських граверів за XVIII вік, за Добу Петра І.











8. Кутеїнська друкарня


Кутейно — це містечко на Могилівщині, Оршанського повіту, коло м. Орші. 1630 р. Богдан Стеткевич заснував тут монастиря, а його мати, княжна Анна Огінська, подарувала село Кутеїнському монастиреві, дозволяючи, якщо «похочуть школу наук писма языком Елленословенского, Латенского, Полского и Русского, также и друкарню, ведлуг можности мати» [* Археографическій сборник документов, относящихся к исторіи северо-западного края. Т. II. № 33.].

Українець, київський друкар Спиридон Соболь, переніс до Кутеїнського монастиря з Києва свою друкарню [** Про друкарню Соболя в Києві і про самого Соболя див. нижче в розділі XIII.] і першу книжку тут випустив 1631 р. (Молитвослов 28).

Але скоро Спиридон Соболь перейшов до Буйничів, а Кутеїнська друкарня існувала по 1655 р., а потім її перенесено до Росії — до Іверського новгородського монастиря. Про це читаємо в Іверськім виданні 1661 р. «Брашно духовноє» таке: «Псалтырь блаженнаго пророка и царя Давыда еще на Белой Россіи, в монастыри Кутеенстим, начахом тиснениєм печатным надавати; нашедше же брани, оставлену сію и недокончанну нами, убогими монахи... c нею (друкарнею) и со всим вкупе во область Велико-Новгородскую 7163 лето (1655 р.) пресели ны». Отже, як бачимо, заснована українцем друкарня дала початок друкарні вже на московській землі.

Пригадаю тут, що в Кутеїнській друкарні 1653 р. перевидано «Лексикона Славеноросскаго» київського вченого друкаря Памви Беринди.


Про цю друкарню зазначу:

Вandtke J. Hist. druk. polsk. C. 323.

Стасов В. В. Сочиненія. T. II. C. 173.

Леонид Арх. Типографія Оршинскаго Кутеинскаго и Иверскаго Валдайскаго монастырей c 1630 по 1665 г. // Вестник Общества др.-русск. искусства. 1874. Розд. IV. С. 92 — 95.

Харлампович К. Западнорусскіе православные школы. 1898. С. 372.











9. Буйницька друкарня


Буйничі — це новозасноване містечко в 7 верстах коло Могилева, на березі Дніпра; в містечку був Буйницький Святодухів монастир, заснований Стеткевичем. Київський друкар, непосида Спиридон Соболь перейшов сюди з Кутейна і заснував тут друкарню — «в новозаложеном месте Буйничах, в маетности его милости пана Богдана Стеткевича, подкоморего Мстиславского» і 1635 р. випустив тут Псалтиря. Через рік Соболь перейшов звідси до Могилева.


Про цю друкарню зазначаю:

Каратаев И. Описаніе старопечатных книг. 1883. С. 448. № 425. Тут і література з Описів стародруків.

Булгаков Ф. Иллюстрированная исторія книгопечатанія. Спб., 1889. С. 275.











10. Супрасльська друкарня


Супрасльський Благовіщенський монастир заснував Олександр Іванович Ходкевич 1498 р. Монастир цей знаходився в двох верстах коло Супрасля 29, містечка Білостоцького повіту на Городенщині. В кінці XVII віку при Супрасльськім монастирі, за допомогою Кароля Радивила, засновано друкарню. Перша книжка з цієї друкарні — Служебник — вийшла 1695 р. Через те, що панам Ходкевичам належав і Заблудів, у нашій літературі часом стрічається твердження, ніби Заблудівська друкарня перейшла до Супрасля.

З перервами Супрасльська друкарня проіснувала майже сто років, аж до кінця XVIII віку. Про неї:

Модест Архим. Супрасльская типографія и ея изданія // Вестник западной Россіи. 1867. Т. II. № 7.

Памятная книжка Гродненской губерній на 1880 і на 1890 р.

І. Krz. Supraśl. Див. Słownik Geograficzny. 1890. T. XI. C. 590 — 591.







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.