Попередня     Головна     Наступна




VIII. ОГЛЯД ГАЛИЦЬКИХ ДРУКАРЕНЬ


Хведорович вже в добрий час прийшов на українську землю — в скорім часі по смерті його друкарство міцно прищепилося у Львові і вже ніколи не переривалося тут. В Галичині друкарство попало в міцні руки — в руки Львівського Ставропигіального Братства 11, котре хутко почало мати з друкарства добрий собі зиск, а це вже відразу забезпечило друкарство від занедбання. Люди зрозуміли помалу вагу друкованої книжки, повстали організовані школи та книгарні, а це все вже забезпечило безсмертя друкарському станку.






ДРУКАРНІ МІСТА ЛЬВОВА


Головним чином друкарство трималося самого міста Львова, а на провінцію переносилося дуже поволі й неохоче.

Доброї розвідки про історію цілого львівського друкарства, на жаль, ми ще не маємо. З того, що єсть, зазначу:

Bandtkie J. Historya drukarń Król. Polskiego. 1826. T. I. C. 381 — 388. Праця цілком перестаріла.

Chodynicki I. Historya miasta Lwowa. Львів, 1829. C. 409 — 420.

Zubrzycki D. Historyczne badania... Львів, 1836. Ця праця ще й тепер не втратила своєї вартості, бо оперта на архівних документах і в цім її ціна.

Петрушевич А. О начале книгопечатанія на Руси вообще, а в городе Львове в особенности. Львів, 1884. Короткий переказ цеї книжки подала львівська «Зоря» за 1884 р. під назвою: «Перша руська друкарня у Львові». Ч. І. С. 7. Ч. II. С. 14 — 15 і Ч. III. C. 24.

Крім тут зазначеного, див. також літературу в кінці окремих статтів цього розділу.

Спис надрукованих у Львові книжок подав А. Петрушевич в своїй праці: «Хронологическая роспись церковных и мирских русско-словенских книг, напечатанных кирилловскими, буквами в городе Львове, начиная c 1574 до 1800 года». Див.: Временник Ставропигійскаго Института на 1885 г. С. 113 — 133. Зазначено 213 книг.

Про графіку львівських видань див.: Ровинскій Д. Русскіе граверы. М., 1870. С. 11 — 17: різниця в гравіруванні московської і києво-львівської школи; його ж. Подробный словарь русских граверов. 1895. С. 18 — 27: гравюра києво-львівської школи; С. 28 — 32: світські сюжети у виданнях українських друкарень. Стacoв В. В. Сочиненія. Т. II. С. 171 — 173. Ровинський Д. (Подробный словарь русских граверов. Спб., 1895) зазначає таких львівських різьбярів XVII — XVIII в.: А. Георгій ієродіякон — 160, Глинський Іван — 165, Д. К. — 187, Діонисій — 187, Дорофей ієромонах — 196, Ушакевич Василь — 702 і Филипович Іван — 706. Про львівських різьбярів маємо маленьку розвідку М. Голубця: Українські Львівські дереворитники XVII ст. Див.: Збірник Львівської Ставропигії. 1921. Т. І. С. 315 — 319; тут і спис 11 львівських різьбярів.

За XVI — XVIII вік (1573 — 1722 рр.) у Львові працювали такі українські друкарні: 1) первопечатника Івана Хведоровича; 2) Ставропигіального Успенського Братства; 3) Михайла Сльозки; 4) Єпископа Арсенія Желиборського і 5) Єпископа Иосифа Шумлянського. Про інші друкарні див. нижче в розділі «Львівські друкарі».







1. Друкарня Львівського Ставропигіального церковного Братства



Сказати точно, коли саме розпочалося друкарство у Львові, сьогодні ще не можемо, бо ще не маємо всіх потрібних для цього документів. Важко думати, щоби у Львові, який мав із Заходом так багато живих зв’язків, не знайшлося друкарів ще до приходу сюди Івана Хведоровича. Свого талановитого учня, Гриня Івановича, Хведорович віддав у науку до львівського маляра Лавріна Пилиповича, а той і навчив його, між іншим, також різання літер та дереворитства *; отже, як бачимо, у Львові був друкар ще до Хведоровича.

І справді, архівні документи дають нам окремі — хоч і не ясні — натяки на те, що українське друкарство було у Львові дуже рано. В пастирськім листі єпископа львівського Гедеона Балабана від 1 травня 1587 р. читаємо: «Панове мещане лвовскиє за приводом нашим и друкарню опущенную видвигнули, стараючися веспол з нами, абы знову наше писма друкованы были» **; тут вираз: «друкарню опущенную» можна розуміти так, що Братство вже до того мало якусь друкарню; але скоріше тут іде мова про ту друкарню, котру «опустив» Хведорович.

В однім акті, ніби з 1588 р., львівське Братство пише таке: «У нас почала вкорінятися св. віра від науки в школі та від друку книг, але все це єпископ Гедеон лає і зве єрессю; він напав на школу, розігнав учнів, спустошив друкарню, а управителя її, благочестивого ченця Мину, вислав із міста в кайданах» ***. Але документ цей дати не має і відноситься скоріше на 1590 — 1591 рр.

В іншім акті з 1588 р. читаємо, що братчики Львівського Братства просили Царгородського Патріарха Єремію II: «Просим: постав клириков, образуй училище, возстанови типографію» ****, — але вираз цей знову-таки може стосуватися и до друкарні Хведоровича. Далі, в королівськім привілеї з 1592 р. читаємо, що братська друкарня давно вже існувала, а декілька років тому лише зреформована *****; цій звістці важко повірити, можна думати, що Братство навмисне написало королю, ніби друкарню вони мали й до того, аби тільки легше роздобути собі привілея ******.

[* Ptaszycki. Rozprawy. T. XI. C. 30 — 33.

** Юбилейное изданіе. № 85.

*** Diplomata statuaria. 1895. T. II. C. 45.

**** Diplomata... № 9. ***** Monumenta. № 252. C. 390.

****** Друкар Андрій Скольський 1639 p. свідчив, що Братство отримало королівського привілея на друкарню. Архив Ю.-З. Росc. Ч. І. Т. XII. С. 442.]


В кінці додам ще одне свідчення, — на могильній плиті Хведоровича написано, що він «друкованіє занедбалоє обновил»; не довіряючи цьому написові (бо ж поруч читаємо:

«Друкар книг предтым невиданых), можна припускати, що автор його оцінював друкарську працю Хведоровича не з львівського, а з загальноруського погляду, бо ж до Хведоровича працювали вже і Фіоль, і Скорина, і гурток в Несвіжу.

Перший історик галицького друкарства, Д. Зубрицький, слідом за Бандтке [* Historya drukarń w Kroi. Polskiem. C. 381 — 382.], вірив, у те, що в Львові була руська друкарня ще до 1573 р., ще до Хведоровича, — це для його була справа безсумнівна, хоч поважних доказів цьому він не подав [** Див. його Historyczne badania. 1836. C. 12 — 13 i 14.].

Як бачимо, давні акти справді дають нам деякі натяки на те, ніби українське друкарство існувало у Львові при Братстві ще з дуже давнього часу, може ще до 1573 р., але натяки ці дуже неясні і пливкі. У всякому разі ще не відшукано жодних реальних друків львівських до 1574 р., а поки їх не відшукано, мусимо рахувати початок львівського друкарства лише з 1573 р., а фундатором його — Москвитина Івана Хведоровича *. Але наведені натяки на раннє існування друкарства у всякому разі заслуговують на спеціальний науковий аналіз цього питання.



* * *


Іван Хведорович помер, не викупивши своєї друкарні, котру він заставив ще в кінці 1579 р. львівському жидові Ізраїлю Якубовичу; цей Якубович, по смерті Хведоровича, не дуже поспішав з друкарнею, бо на заставнім акті був підпис також і сина Хведоровича; але коли московські купці почали торгувати в нього цю друкарню, щоб вивезти її на Москву, Якубович поспішив оформити справу боргу з юридичного боку. Року 1578 грудня 4 ** удався він до жидівського кагального суду і приніс туди «140 книг руською мовою, а також предмети й черенки та форми й усі інші прилади, належнії до відбивання або друкування книжок ***.

[* Друкарство українське появилося у Львові найпершим: друкарство латинське являється тут лише з 1581 г. Див.: Зубрицький. С. 15.

** А не 3, як подає Іл. Свєнціцький у своїм «Опись музея Ставропигійскаго Института во Львове». Львів, 1908. С. 93. № 60.

*** Monumenta, C. 103.]


Якубович доказав, що все це віддав йому в заставу покійний друкар Іван Хведорович і син його Іван Переплетник, а вже тому п’ять років минуло. Жид просив, щоби всі принесені речі присудили йому на власність. Суд задоволив це прохання, задоволив у відсутності представника українського і з того часу Хведоровичева друкарня перейшла до жидівських рук.

Маючи судовий присуд на друкарню, Якубович почав її продавати, про що звістка скоро дійшла й до львівського єпископа Гедеона Балабана, дійшла, певне, від братчиків церкви Успіння. Єпископ Гедеон в той час ще не сварився з Братством, а порішив викупити заставлену друкарню. Думаю, що ініціатива цього викупу належить єпископові, а не Братству, про що ясно каже нам і перший пастирський лист Гедеона з 8 листопаду 1585 р.; в цім листі (див. на с. 85 виписку з нього), розказавши про долю Хведоровичевої друкарні, Балабан додає: «Ино я, ужалившися таковоє шкоды, абы той скарб до чужеи земли не вьшошался, хотячи тыж послужити в том Господу Богу и всему православному христианьству, чинячи повинности своєи єпископскои досыт, хотя й же не маючи на то доходов, но надіючися на Господа Бога а на православныя християны, купили єсмо тыє вси приправы друкарскиє, до друкарни нелажечиє, за тую ж суму, яко и заведены были, за полторы тисячи золотых»; правда, єпископ зробив усе це «весполок с паны мещаны лвовскими». Єпископ, разом з Братством, видав Якубовичеві росписку на 1500 зл., зобов’язавшись виплатити цю суму ратами — «на часы певныє». А всі друкарські інструменти, каже єпископ, — «взялисмо их до рук своих в скарьбницу церковную» [Monumenta. №79. С. 112.].

Ось цей факт — купівлю друкарні від Ізраїля Якубовича десь 1585 р. — звичайно вважають за початок славної потім Братської Ставропигійської друкарні. Правда, ще аж п’ять років, аж до 1591 р. друкарня ця не функціонувала.

Але грошей на повний викуп друкарні не було, заплатили тільки першу рату, а тому єп. Гедеон звертається до всеї своєї пастви з пастирським листом від 8 листопаду 1585 р., закликаючи вірних допомагати своїми пожертвами викупити друкарню. З пастирським листом пішов збірати «споможеніє» чернець Мина, той Мина друкар, що пізніше став першим управителем Ставропигіальної друкарні.

В самім кінці 1585 р. сталася велика подія — до Львова приїхав «от собору патріархов» [Там само. С. 117, 328.] патріарх Антіохійський

Яким. Патріарх Яким зробив у Львові надзвичайно багато, — він зорганізував несформоване й неміцне до того Успінське Братство, він перший надав йому своєю грамотою 1 січня 1586 р. певний статут [Monumenta. № 80. C. 113 — 119.]. І ось цей патріарх Яким звернув пильну увагу Братства також і на потребу друкарні, він же підкреслив йому велике значення друкарства. Пізніше, 20 січня 1592 р. про цей побут патріарха писав в пастирськім листі своїм митрополит Київський і Галицький Михаїл: «Божіим благоволенієм, — каже він, — прийде во град Илвов светеищіи кир Іоаким, патріарх великія Антіохія, божія града, и советова устроити чин церковнаго братства и школную грамматическую науку еллинскаго и словенскаго писанія, при том же и друкарню. И о сем возвести своим писанієм в Константан град ко вселенскому патріарху» [Там само. № 211. С. 328, Пор. з цим передмову до львівської «Граматики» 1591 р.].

А щоб справа була міцнішою, патріарх Яким звернувся до всіх вірних зі своїм пастирським листом від 15 січня 1586 р.: «Ознаймуєм сим нашим листом, — писав він, — иж ве Львове в месте панове мещане купили друкарню писма словенского и греческого, ку школе потребную, в полтори тисячи золотых заставленую, и теж церковь хотят муровати новую, и дом на школу, и дом на друкарню, и дом на шпиталь, просто все поновляючи законнеє строєниє». Патріарх просив, щоби вірні щедро давали свої «споможеня» на ці культурні цілі Братства [Там само. № 81. С. 120].

Але все це мало помогло; за друкарню треба було платити великі кошти, а їх то й не було. В цей рік Братство, через свої занадто вже великі посягання на незалежність та через постійні вмішування і церковні справи, навіть єпископські, почало сваритися з своїм єпископом Балабаном; сварка ця, що майже не спинялася аж до смерті єпископа (1607 р.), надзвичайно зле вплинула як на справи загальноцерковні, так і на справи братської друкарні... Проте бачучи, що кошти на друкарню збираються дуже поволі, єпископ Гедеон’ 10 грудня 1586 р. звертається вдруге до вірних, просячи їх допомогти на культурні братські цілі. Знову згадує він історію друкарні: «Недавного часу, — пише він, — з воли божеи для хвалы имени єго светого, так тыж для розмноженя наук писм наших словенских руских внесена была до тых краюв наших друкарня русская, которая иж за недостатком, а потом за смертю друкаря тоєи друкарни, згасла была. Прото мы, стараючися о Том, абы знову наше писма друковане были и абы при тои друкарни школу грецкую для науки нашего благочестыя во гради Лвови фундовати, знову просимо вірних допомогти цим справам». В листі зазначається, що для потреб друкарні та школи вже «ремесници» таковыи и люде ученныи показують». Для збору пожертв єпископ послав «богомолцов и свещеников наших лвовских» [Monumenta. № 89. С. 142.].

І на цьому збір потрібних коштів на урядження братської друкарні не покінчився; взагалі, вся справа заснування Ставропигіальної друкарні йшла вперед дуже поволі. І єпископ Гедеон 1 травня 1587 р. посилає вірним нового, вже третього листа, в тій самій справі. «Панове мещане лвовскиє, — пише він, — друкарню опущенную видвигнули, стараючися веспол з нами, абы знову наше писма друкованы были для хвалы Бога, в Тройци єдинаго, и для розмноження граматическоє науки старожитнаго порядку святого благочестия греческаго закону... И тыж до друкарни ремесници и люде ученыя показалися, которая то школа и друкарня посполитых людий именем и накладом вичне славити и множитися маєт. Так юж панове мещане лвовскиє заложили початки посполитого спасителнаго добра всего нашего християнства [Юбилейное изданіе. № 85.].

Цікаве в цім листі (єсть воно і в листі 1586 р.) підкреслення, що для друкарні вже «ремесници и люде ученыя показалися». Отже, 1586 — 1587 рр. вже можна було мати українських друкарів; безумовно, в більшості це були учні Івана Хведоровича, що перед цим працював у Львові та в Острозі; з учнів Івана Хведоровича, що займалися в Львові друкарством, нам відомі з давніх актів лише ці особи: син його Іван друкаревич, Переплетник; Гринь Іванович з Заблудова, та двоє зі львівського Підзамча: Сачко Сенькович Сідляр та Сенько Корунка. Певне, учнем Хведоровича був також і Мина, освічений чернець св. Онуфріївського монастиря, перший друкар братський [Див. про них усіх нижче, в розділі «Львівські друкарі».].

Але не дивлячись на те, що вже знайшлися друкарі, проте до роботи братська друкарня ще не приступала, бо не була вона остаточно зорганізована. Таке піняве урядження друкарні можна поясняти тільки браком потрібних коштів та запеклою боротьбою з своїм єпископом Гедеоном Балабаном — вперта боротьба ця, особливо по 1587 р., надзвичайно відбилася на всій початковій праці Братства *.

[* Дехто з дослідників гадає (див.: Збірник Львівської Ставропигії. 1921. Т. І. С. 325), ніби таке піняве урядження друкарні було може наслідком якогось спротиву стародумів-писарів, бо друкарство ніби зменшувало їм доходи за писання книг. На таку гадку нема підстав. Не треба забувати, що аж до XVIII в. писана книжка все була дешевшою від друкованої і не страчала своєї поваги; навпаки — спочатку друкована книжка часто мала собі злу славу. Спочатку заведення друкарства особливо не зашкодило писарям; друкарство заступало їх дуже поволі і все давало їм добрий матеріал до списування, а тим самим давало й заробіток. Списування з друкованих книжок довго було в нас звичайною річчю; пор. такі часті вирази в наших стародруках, як, напр.: «Хотящіи прочитати и преписовати сію книгу» (заблудівське «Євангеліє Учительноє» 1569 р.) і т. п.]

Не маючи потрібних коштів на остаточний викуп друкарні, Братство не могло приступати й до друкарства. Господар друкарні, Ізраїль Якубович, певне, не дав Братству всеї друкарні відразу, а передавав її частинами, в міру сплати боргу. Гроші, які збиралися з пожертв, йшли переважно на будування Успінської церкви, а з друкарнею особливо не поспішали, — і без неї Братство мало собі досить всякого клопоту.

Року 1589 Братство впросило патріарха Царгородського Єремію видати свого пастирського листа до вірних про «вспоможеніє» на потреби Братства. Патріарх видав такого листа 6 листопада 1589 р. В листі цім знову згадується й друкарня, — здається, східне духовенство відчувало потребу заведення її більше, як самі львовяне. «Пришли ко нам Братство Успенія, — писав патріарх, — гражане лвовскіє, иже имеют нужную потребу ново будовати храм Успенія Пресвятыя Богородица, состарилый и разтлен суще прежде; таже и штанбу от рук єврейскіи искупити, юже застави Феодор Москвитинин». Патріарх закликає складати пожертви братчикам, що підуть збирати їх з його листом, «да сіи от вашей милостыни и вспоможенія возмогут храм ново збудовати Божія Матере Успенія, таже и стамбу выкупити от жида» *. Як бачимо, друкарні не викупили ще й в кінці 1589 р.

[* Листа писано грецькою мовою. Див. його в «Архиве Ю.-З. Росс.», Ч. І. Т. X. С. 442 — 443; тогочасний переклад див. в «Юбил. изд.» «№ 86, а також в Diplomata. C. 68.]

Але школа вже працювала, а тому Братство почало дбати про відповідне благословення для своєї праці. І 1589 р. в листопаді місяці Братство отримало собі дуже важну грамоту вселенського патріарха Єремії; в цій грамоті під п. 3 читаємо: «Мають волность братство Успеніа Богородица друковати невозбранно священныя книгы церковныя при

лежно и з великым опатренєм, не токмо часословцы, псалтыры, апостолы, минеи, и треоды, требники, синаксары, євангеліє, метафрасты, торжники, хроники сиречь летописцы, и прочая книгы богословов церкви нашея Христовы, но и училищу потребныє и нужныє, сиреч грамматику, пиитику, реторику и философію [* Памятники Временной Комиссии. К., 1852. T. III. C. 40]. Це була для Братства великої ваги грамота, і її підписали, крім патріарха, також єпископ Луцький Кирило Терлецький та єп. Галицький Гедеон Балабан.

Але грошей потрібно було дуже багато, бо Братство будувало собі церкву, заводило школу, і вже на третьому місті стояла друкарня. Отож Братство вживало різних засобів, щоби роздобути коштів. Так, ще 8 жовтня 1590 р. воно просить своїм листом архієпископа молдавського Георгія, щоб він зібрав їм пожертв на їхні потреби. «Учините, ваша милость, — писало Братство, — и c иными паны и христианы малую милостиню для потребы церкве и для школы и друкарни, котрая найдуєтся зде у нас. Тепер будуєтся церков и школа и дом для друкарни [** Юбилейное изданіе. № 87. С. 60]. Як бачимо, ще в кінці 1590 р. друкарня братства не працювала.

З якого ж часу розпочала братська друкарня свою нормальну працю? Звичайно дослідники повторюють давнє твердження Д. Зубрицького [*** Historyczne badania. C. 15], ніби братська друкарня розпочала свою працю вже 1586 р., надрукувавши відозву єп. Гедеона; а А. Петрушевич [**** Хронологическая роспись. № 3.] початком друкарської праці цеї друкарні рахує навіть 8 листопада 1585 р., коли була видрукувана перша відозва єп. Балабана; А. Криловський [Львовское Старопигіальное Братство. № 69 і 70] повторює ці твердження [Те саме твердить і Харлампович у «Западно-русск. правосл. Школы». С. 288.]. Але для такого твердження нема підстав, — друкованих цих грамот до нас, здається, не збереглося. .

Нормально працювати братська друкарня стала лише десь з початком 1591 р. В цей час, 17 січня 1591 р., приїхав до Львова митрополит Київський Михаїл і віддав до друкарні видрукувати грамоту патріарха Єремії ще з 1589 р. (заборона приносити до церкви для посвячення м’ясо та пироги на Великдень та Різдво), разом з своєю грамотою; ці грамоти й вийшли 23 січня. Крім цього, професори та студенти львівської братської школи вітали митрополита пишним панегіриком 12, який теж надрукували 1 лютого цього року [* Панегірика передруковано в «Русск. Ист. Библ.». Т. XIX. С. 61 — 75. Про нього див. статтю С. Голубева в «Кіев. Епарх. Ведом». 1874. № 5 — 6]. Ось оце й були найперші друки львівської братської друкарні.

В другій половині цього року, здається в місяці вересні або в початку жовтня, з друкарні нарешті вийшла й перша друкована поважна книжка, підручник для братської школи «Грамматіка доброглаголиваго Єллино-словенскаго языка» [* Про час виходу цеї книжки можна догадуватися з того, що 11 жовтня 1591 р. Богдан Сапіга дякує Братству за присилку двох примірників Граматики. Див.: Moniumenta. C. 310; за те ж дякує 22 жовтня 1591 р. і Хведір Скумин. Ibid. C. 316 — 317. Книжка вийшла на 182 картки, видання досить примітивне.]. В передмові до цеї книжки розказано про перші кроки Львівського Братства. Отже, початок функціонування братської друкарні (на Граматиці зазначено, що вона вийшла «Во Львови. В друкарни Братской») треба рахувати тільки з 1591 р., цебто на років 12 пізніше друкарні Остріжської [* Пор. проте випадок із ченцем Миною, нижче.].

Всі ті привілеї та грамоти, яких здобуло собі Братство від патріархів Якима та Єремії, зробили його вільним від всякого догляду місцевого єпископа Гедеона; Гедеон, звичайно, не міг примиритися з таким приниженням своєї влади, і звідси й розпочалася його запекла боротьба з Братством. Щоб забезпечити себе від Гедеона, Братство весь час пильнує роздобути собі якнайбільше різних привілеїв та благословень, менше дбаючи про поліпшення самої справи.

Року 1591 в Бересті 13 відбувався православний собор, і Братство послало на нього двох своїх представників з скаргою на Гедеона і з проханням благословити працю Братства. І митрополит Київський Михайло Рагоза 27 жовтня 1591 р. від імені Собору поблагословив Братство; про братську друкарню в грамоті читаємо: «друкарню утвержаємо в Львови и в Вильни» [* Monumenta. C. 320; Арх. Ю.-3. Росс. Ч. І. Т. X. № 43.]. Пізніше, 20 січня 1592 р. митрополит Михаїл підтвердив цю Соборну грамоту і закликав вірних допомагати своїми щедрими пожертвами Братству, бо братчики «церков знову заложили муровати, и вси домы церковныя, шпиталь, школу и друкарню» [* Там само. С. 328. Ця грамота написана на підставі передмови до Граматики 1591 р.].

Борючись з Братством, і не визнаючи його різних привілеїв, єпископ Гедеон Балабан постійно покликувався на те, що він, єпископ, має відповідного королівського привілея на єпископію, відмінити якого ніхто не може, навіть патріарх. Отож Братство надумалося роздобути й собі королівського привілея; цей привілей поміг би Братству боронитися також від різних польських інституцій, особливо від львівського магістрату, що постійно перешкоджали його праці. Братство попросило сильних магнатів, своїх приятелів — князя K. K. Остріжського та Хведора СкуминаТишкевича заступитися за них, і наслідком цього 15 жовтня [* А не 12 жовтня, як то каже Д. Зубрицький. Hist badania. C. 16.] 1592 р. король і видав Братству відповідного привілея, в якім затвердив і право Братства на друкування книжок [* Його надруковано в Зубрицького. С. 74 — 76; а також Monumenta. № 252. С. 389 — 391 і «Временник Ставр. Инст.». 1884. С. 146.].

Року 1593 Братство одержало від патріарха Царгородського Єремії грамоту на ставропигію, цебто на повну незалежність від місцевої духовної влади; в цім важнім акті читаємо, що львівський братський заклад «да пребывает свободный и непопираемый от всякого лица митрополитского и єпископского, єдину свободно знаючи и имеючи главу єго, наше смиреніє, и от нея всякого устроєнія и суду, управленія же и владзы чающи и пріймующи» [* Памятники Временной Комиссии. К., 1852. T. III. C. 76.].

Ось таким чином повстала львівська братська друкарня; роком 1593 закінчується перша доба історії її, — доба організування та урядження цеї друкарні [* Відповідні матеріали про повстання цеї друкарні див. також вище на с. 84 — 87.].

Життя братської друкарні увесь час найтісніше було зв’язане з життям самого Братства. Переглядаючи історію львівської Ставропигіальної друкарні за весь час її існування, ми майже не знаходимо якихось радісних сторінок в цім житті. Року 1600 знову звернулося Братство з відозвою до громадянства, закликаючи на жертви. Розказує відозва про надмірні утиски народу українського, коли навіть «найменшой иглы и шилця, чим бы только человек жив быти мог, забороняют нам панове народу польского уживати». Часто зверталося вже Братство за допомогою, але «не подано нам руки помощи на все тоє право ничого... Аж мусилисмо до обцых людей c тим ся удавати». Про друкарню тут читаємо: «Друкарню письма греческаго и словенскаго, выкупивши за немалую сумму грошей, двигнулисмы за ласкою божією» [* Петрушевич А. С. Сводная Галицко-русская летопись с 1600 по 1700 год. Львів, 1874. Ч. І. С. 8 — 9.].

Братська друкарня на перших порах містилася при Успінській церкві, в дуже невигіднім помешканні, бо власне церква тоді довго будувалася; ось певне через брак доброго помешкання ця друкарня на перших порах працювала дуже кволо і друки її з зовнішнього боку були досить примітивними, гіршими від Хведорівських чи Остріжських, та й було їх вже занадто мало.

Року 1608 помешкання друкарні стало потрібним для різних матеріалів та робітників до церкви, що тоді будувалася, а тому братську друкарню перенесено до св. Онуфріївського монастиря, що належав Братству, і уміщено в одній середній келії монастиря [* Zubrzуckі. C. 18. Kpилoвcький. Львовское Ставр. Братство. C. 266; Czolowski A. W sprawie klasztoru i dzwonnicy OO. Bazylianów. Львів, 1909. C- 12 — 13. Див. також Шематизм на 1867 р., Львів, С. 5.]; тут друкарня пробула аж до 1615 р. Друкарською справою зайнялися тут ченці, а управителем друкарні був ієромонах Пафнутій; так, на видрукуваній тут 1614 р. книжці («Книга о священстве») читаємо, що книжка вийшла «в Лвови, в друкарня братской Ставропигіа, в обители ст. Онуфріа. Трудом иже тамо Киновіатов, ієромонаха Пафнутіа и прочіих». Під час перебування в св. Онуфріївськім монастирі видруковано три книжки [* Див. Kapатаев. № 200, 215 і 219.].

Року 1614 в Молдавії пробував патріарх Олександрійський (потім патріарх Царгородський) Кирило. Братство вислало до нього з листом своїм братчика Романа Красовського; відповідаючи, патріарх писав 26 квітня 1614 р. і про друкарню: «Що тыжся тычет типографіи, т. е. друкарки, добре то чините, же за стараня около того пилне ся уймуєте, яко бы книги потребныи на свит выдаваны были. Не меншій бовим и тоє собою православію ратунок даєт, и прето и мнихов, которыє там тою ся типографією у вас бавят, заховуйте, абы з радостію такоє дило отправовали, а не вздыхали на кого з вас противного. А єсли бы теж якій пожиток c тоє друкарки мел вам приходити, теды на посполитую потребу братскую власную нехай обертан будет, и жаден абы до своєго пожитку таковуй дохуд не смел соби привлащати, кгдым єсть повинны барзей з своих власных маєтностей на тоє давати, а не иж бы що не єсть чиє власноє за себе брати» [* Голубев С. Петр Могила. К., 1883. Т. І. Додатки. С. 201 — 202].

Зараз же по цьому, 8 травня 1614 р. знову писав той же патріарх: «А особливе в Онуфрію, яко дошло нас слышати. же и неяких типографов мнихов маєте, котрыє великоє старанє мають, якобы през выданя книг много доброго народови христіанскому з друкарки вашей собою учинили, сконд и любовь ваша братская тишится и радуєт и славу маєт, яко тыє, котрыє таковыи друкарки промыслом своим набыли. Хвалимо теды тых то там мнихов на грунти вашом для их так доброго предсявзятя, єсли тылко праве а верне в том вам служат, а дило тоє доброє пристойне отправуют. Хвалю теж не менше и вас, яко тых, котрыистеся о так реч зацную мати ся у себе постарали» [* Голубев С. Петр Могила. К., 1883. Т. І. Додатки. С. 204.].

Десь на початку 1615 р., в місяці січні, з друкарнею трапилась неприємна подія. В той час приїхали до Львова митрополит Веніамин Рутський та єпископ Володимирський Ілля Мороховський, обидва уніати. Захотіли вони оглянути братську друкарню, а тому — без дозволу й відома Братства — з слугами своїми «кгвалтом» прийшли в св. Онуфріївський монастир. Побачивши знаних владик і думаючи, що це будуть силою відбирати монастиря, братчики «дзвонили на кгвалт», збігся народ — і «сталася битва»: побили слуг владичних, а до того й самих владик [* Zubrzycki. C. 18 — 19; Арх. Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. XI. С. 344 — 345; Kриловcький. С. 95.]. Полагодження цієї справи дорого обійшлося Братству, а тому воно поспішило того ж року перенести друкарню знову ближче до себе, до церкви Успіння, де почувало себе міцніше.

На весні 1616 р. вигоріла Руська вулиця у Львові; погоріли й доми церковні, а разом з тим згоріло й багато друкованих книжок, хоч саму друкарню таки врятували [* Zubrzуckі. С. 19 — 20; Криловcький. C. 266]. Але гірше була справа через 12 років: 1628 р. трапився у Львові знову великий пожар, і тоді цілком згоріла братська друкарня, врятували тільки друкарський станок та літери... [* Там само] Вся тяжка довголітня праця Братства пішла з димом...

Але Братство тепер вже само добре розуміло силу друкованого слова, а тому негайно взялося за відновлення зруйнованої друкарні; знайшлися й щедрі добродії, що не пошкодували коштів на цю справу; це були: староста Старосельський Дмитро Карлочи, що дав на це 500 злотих, а також: воєвода молдавський Мирон Бернавський та архимандрит Києво-Печерський Петро Могила 14. Отже, скоро друкарню відновили, і вже 23 березня 1630 р. з нововідбудованої друкарні під управою А. Скульського вийшли «Вирши з Трагодіи Х(ристо)с пасхон», присвячені як «снопок першій жнива» Мирону Бернавському; а в кінці цього року, 15 грудня вийшов Октоїх. В передмові до Октоїха читаємо про останні події в братській друкарні: патріарх поблагословив, «да типографія станет, во преподаяніє книг божественнаго учительства. Типографія убо, иждивенієм многим, яко дило преизящно и вещь многоценна, прилежанієм братским составленна бывши, последи прежде лет некіих, огню лютому, попущенієм Божіим на град пришедшу, со иними и та сожжена нивочтоже бысть. Обаче же мы» з відповідного благословення «сподвигохомся на дило сіє честноє, дабы огнем падшуюся типографію паки воздвигнути, еже и со мнозем трудом и иждивенієм, сосуд сей, яко многочестный, возставихом» [* Cопиков В. Опыт росс. библіографіи. Спб., 1813. Ч. І. № 755.].

По цім знову розпочалося важке життя братської друкарні, знову Братству доводилося боронити її від численних ворогів, що нападали на друкарню зо всіх боків. Братство пильнує забезпечити себе королівськими привілеями, але й вони мало помагали. Так, 1638 р. король Володислав IV 15 видав привілея на друкарство у Львові друкареві Михайлу Сльозці 16; це руйнувало інтереси Братства, а тому воно просило короля, щоби він знову підтвердив їм права, надані грамотою ще 1592 р. Володислав IV, звичайно, за відповідні приношення, 30 листопада 1639 р. видав привілея також і Братству (але не уневажнивши привілея Сльозці)... Цим новим привілеєм Володислав підтверджував всі права, даровані Братству грамотою 1592 р., а також надав їм виключне право друкування церковних книжок [* Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. X. № 80. С. 182 — 183.]. Пізніше, 10 жовтня 1669 р. король Михаїл, підтвердивши попередні права, дозволив друкувати й книжки світського змісту, але не противні королівській владі та римській церкві [* Там само. №. 251. С. 674 — 675.].

Багато раз купувало собі Братство королівські привілеї, але вони мало йому допомагали, бо королі легко видавали ці привілеї також і другим особам. Так, 1651 р. трапилася з братською друкарнею така тяжка пригода. Цього року, 7 серпня, розбивши козаків під Берестечком 17, заїхав до Львова король польський. До короля прийшли львівські братчики і подали йому супліку 18 (додавши 100 червінців). Братчики сердечно привітали короля з перемогою над «ребеллянтами» і просили наказати, щоб не порушувалися права «убогої нації» руської. Але як тільки виїхав з міста король, зараз Же до львівського міського уряду явивсь уповноважений від Станіслава Студзинського, хорунжого Гостинського, і показав нову грамоту короля, що нею, ніби iure caduco, віддавалися львівські руські друкарні — братська та Сльозчина, — хорунжому Студзинському... Львівський уряд негайно охоче секвестрував 19 братську друкарню, а Студзинський почав нею розпоряджатися як своєю. Братство рішуче запротестувало і негайно кинулося за обороною до всіх своїх визначних приятелів, і тільки 1652 р., витративши на це великі кошти (лише по одному рахунку, головним чином на дарунки, пішло 1245 зк. 27 грош. [* Архив Ю.-З. Росс. № 251. Ч. І. Т. XI. С. 415.]), вдалося вернути собі власну друкарню... [* Криловський. С. 116 — 117, 265, а в додатках № 69 і 70. Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. XI. С. 171 — 178.]

Ось так, при надзвичайно гірких обставинах точилося життя братської друкарні. Постійно вона боронилася від різних непередбачених нападів, і ці напади дедалі ставали все більшими та дошкульнішими, бо Братство вперто не приймало унії, а за це до нього всі чіплялися. Нарешті знайшли таки спосіб, як перемогти цю впертість Братства: львівський єп. Йосиф Шумлянський, вже від 1678 р. таємний уніат, заклав собі власну друкарню і почав підривати матеріальні інтереси Братства. Братство не витримало й капітулювало: 2 травня 1708 р. прийняло унію й воно [* Zubrzycki. С. 28 — 29.].

Але не спасла братську друкарню й унія, і друкарня почала помалу занепадати в своїй праці, бо тепер мала рахувати тільки на власні сили, тоді як до 1708 р. Братство працювало при значній допомозі визначних православних меценатів, вкупі з вищим духовенством. Так, після Замостського собору 1722 р. знову посипалися на Братство різні нагінки, вже від своїх. Львівський єпископ Афанасій Шептицький 20 намагався, щоби Братство підлягало йому та щоб давало йому свої видання на цензуру; він повідомив нунція 21 в Варшаві, що видання братські заражені «схизмою» і досяг таки того, що братську друкарню та всі видання її секвестрували. Братство поскаржилось до Риму; справа затяглася на довгі роки, і тільки 9 вересня 1727 р. Рим зняв цей секвестр, але для ревізії братських видань призначив спеціальну комісію, яка мала переглянути всі братські видання і викреслити з них усе, що знайдеться противне римській церкві. Ця комісія працювала два роки (1730 — 1732), зібрала багато різних книжок з цілого краю «і за цей час знищено багато давніх книжок, що їх запідозрено «o odszczepieństwo», не тільки в друкарні, але в цілім краї»... [* Zubrzycki. C. 29; Криловський. C. 286; Временник на 1885 p. C. 125. Пор. ще: Zubrzycki. C. 16: «Inne do służby Bożey służące książki po przyieciu unii wytępione zostały».]

Не встигла покінчитися ця пригода, як на братську друкарню впала нова: василіани з Почаївського монастиря на початку лютого 1732 р. внесли свою скаргу нунціатурі 22 до Варшави, ніби в братських львівських виданнях багато противного католицькій вірі. Справа ця знову вимагала від Братства великих коштів і тяглася доти, аж поки Почаїв 23.не перейшов до Росії... [* Cвєнціцький Іл. Збірник Львівської Ставропигії. 1921. Т. I. С. 328 — 329.]

Цікаво підкреслити, що 28 лютого 1707 р. цар Петро I, знаходячись тоді в Жовкві 24, видав Ставропигіальному Братству свою грамоту на вільний продаж книжок на Вкраїні. «Дабы посланных изо Олвова, — наказував цар, — когда пошлютца на Украйну в наши царского величества Малоросійскиє городы два или три человека c церковными на продажу книгами... и их c теми книгами до Малоросійских городов чрез те места, єгда им случитца ехать, где войска наши обретаютца, пропущать без задержания, не чиня им в пути их озлобления» [* Архив Ю.-З. Росc. Ч. І. Т. XII. С. 614.].


_______________________________________


Розповівши докладно сумну зовнішню історію братської львівської друкарні [* Дальшу історію цеї друкарні див. ще далі в інших нарисах цього VIII розділу.], спинюся тепер хоч коротенько на її внутрішнім житті.

Звичайно Братство віддавало свою друкарню під заряд якомусь управителеві і з ним складало певну умову. Спочатку управителями братської друкарні були монахи, напр. Мина (перший управитель), Пафнутій, Памва Беринда і др.; але скоро Братство почало закликали до себе на службу по можливості фахових людей, вже світських, напр. Йосиф Кирилович, Іван Кунотович, Михайло Сльозка, Андрій Скульський, Дмитро Кульчицький, Семен та син його Василь Ставницький, Степан Половецький і др. Управителі самі підбирали собі потрібну «челядь» (складачів і др.) і друкували Братству книжки звичайно за плату від окремого примірника; крім цього, їм давали ще й певний процент книжок (від 5%) цілого накладу («прикладка»).

За всею друкарською справою від Братства доглядав «дозорець» — обраний братчик; ціла друкарня — управитель та челядь — мусила поважати дозорця, що доглядав за порядком. На річних зборах Братства цей дозорець докладав про друкарську справу [* Криловський. С. 270 — 274.].

Перші друковані богослужбові книжки не всі мали добрий текст; часто бувало й так, що сам друкар вибирав собі текста до друку по своїй уподобі. Щоб запобігти цьому, ще на Берестейському соборі 1596 р.25 постановлено, щоби митрополит та єпископи пильніше доглядали за друкарнями своєї єпархії та контролювали книжки, що виходять з цих друкарень *.

[* Акты Зап. Росс. № 48. П. 5. Коли частина вищого українського духовенства перейшла таємно на унію, то просила польського короля, щоби він піддав братства їхньому доглядові. І король своєю грамотою 2 серпня 1595 р. передав їм братства, школи й друкарні, щоби всі ці установи були під наглядом митрополита, а крім цього — і під вищим контролем католицької церкви... Див.: Акты Зап Росс. IV. 79, а також Харламповича «Западнорусск. прав, школы». С. 282. Але римокатолицький нагляд над виданнями братської львівської друкарні почався лише з 1730 р.]

Отож Братство, перше ніж друкувати якусь книжку, спочатку добре виправляло текста її, і вже потім приступало до друку. Правда, цілком нових видань Братство випустило зовсім не багато, — воно переважно передруковувало вже десь друковані книжки, а тому особливого клопоту з виправленням тексту книжок звичайно не мало.

Енергійний митрополит Київський Петро Могила, як екзарх 26 Вселенського патріарха, рішуче вимагав від Львівського Братства, щоби воно подавало йому на цензуру всі свої видання ще перед їх друкуванням. Так, 19 лютого 1637 р. Петро Могила грамотою своєю благословляв Львівське Братство і підтверджував його права, але разом з тим митрополит наказав: «Аби без благословенія Архієрейського нашого жадных книг друковати в друкарки братской Лвовской не важылися» під загрозою прокляття [* Памятники Временной Комиссии. К., 1852. T. III. C. 87,]. Звичайно, Братству були дуже не до вподоби такі накази митрополита, воно протестувало проти них на своїх зборах і навіть скаржилось на Могилу патріархові, але все-таки мусило рахуватися з дуже впливовим митрополитом-єкзархом [* Криловський. С. 166 — 167, 266.].

Львівське Братство — найстаріше церковне братство на всю Україну, і тому слава його перенеслася й на братську друкарню, і вона дійшла до нових часів з «славою, віками не стираємою». Львівська ставропигіальна друкарня від найдавнішого часу, з 1591 р. працює невпинно, без перерви аж до нашого часу, і в цім відношенні це найстаріша друкарня не тільки на всю Україну, але й на цілий слов’янський світ. Лише за час з 1591 по 1722 рік з цеї друкарні вийшло понад 138 назв книжок, більше 160.000 примірників [* Криловський. С. 307.]. Львівські друки широко розходилися не тільки по цілій Галичині, але й далеко поза межами її — по Волині, Поділлі та Київщині, а також і по інших краях православного світу: в Молдавії, Болгарії, Сербії, Білорусії, Москві; такий широкий терен культурного впливу братських видань був аж до 1708 р., відколи цей терен почав помалу зменшуватися лише до території самої Галичини.

Львівська братська друкарня — це перша на Вкраїні друкарня, що по-купецьки поставилася до друкарської справи. Всі попередні спроби друкарства не були міцними і не довели до постійного друкарства, бо звичайно книжки друкувалися на кошт якихсь окремих добродіїв-меценатів, що видавали декілька книжок, а потім ставали байдужими до друкарської справи. Друкарня Остріжська розпочала свою працю десь на років 12 раніше Львівської, але через те, що була виключно справою меценатською, загинула десь по 36 роках життя.

Великі доходи з своєї друкарні Братство пускало виключно на братські культурні цілі, — на ці кошти утримувалися: школа, шпиталь, сама друкарня, Успінська церква з причтом, св. Онуфріївський монастир; допомога бідним йшла також з доходів друкарні.

Але, підкреслюючи великі заслуги Львівської братської друкарні в історії української культури, мушу зазначити також і деякі негативні риси її. Правда, ці негативні риси братської друкарні цілком випливали з таких же рис самого Братства.

Найбільшою негативною рисою наших давніх церковних братств було їх надмірне стремління до повної волі, до теї волі, що межує з сваволею. Ось ця «воля» братств і налякала нашу ієрархію і змусила її в унії шукати захисту від постійного вмішування в єпископські обов’язки різних «шевців-кравців». Таку ж свою волю головні братства — Львівське та Віденське — перенесли й на друкарство. В інструкції братчикам на Берестейський собор 24 червня 1594 року ці братства егоїстично домагалися: «...щоби друкарня була тільки у Вільні та у Львові, і щоб не вживали церковних книжок із інших друкарень» *.

[* Архів уніатских митрополитов. № 168. Див.: Xарлампович. Западнорусск. прав. школы. С. 283.]

І ось це занадто вузьке міркування стало провідною задачею Львівської братської друкарні на ціле її життя: вона всю свою силу вживала на те, щоб добути собі найрізніших привілеїв, а потім, добувши їх, пильно стежила, щоби хтось часом не заклав своєї друкарні. Це цілком вбивало приватну ініціативу, не давало друкарству розвиватися, і тому в давнину так мало було друкарень на галицькій землі. Коли ж хтось-таки закладав собі друкарню, Братство вперто процесувалося з ним, витрачало на це величезні кошти і таки досягало свого — вбивало нову друкарню... Право було заспокоєне, хоч і на шкоду українській культурі.

Самі видання братські з зовнішнього боку дуже бліді та шаблонні; якихось розкішних видань, скажемо таких, як київські, або хоч таких, як видання Балабанівські, Братство, звичайно, не робило. Друкувало Братство майже виключно книжки богослужбові, небагато шкільних, а світських і зовсім вже мало [* Правда, якихсь нових книжок (скажемо, полемічних) залякане постійними причіпками римо-католиків Братство друкувати й не могло, бо їх би знищили.]. Власно кажучи, рівняючи на можність, Братство видало дуже не багато, та й в тих виданнях, що випустила братська друкарня, багато було однакових простих видань.

Але ці негативні риси проте не зменшують ваги Львівської братської друкарні в історії української культури. Ні одна українська друкарня не зазнала такої трагічної долі, якої зазнала власне ця друкарня. Ціле життя своє — а життя це були довгі віки — ціле життя своє вона боролася з численними ворогами і більшість сил своїх витрачала на свою оборону, часто на оборону самого свого існування; де вже там було дбати про поліпшення друкарської справи... Ось цеї обставини праці найстарішої української друкарні — її постійного підневільного стану — не може забувати об’єктивний дослідник.

Пригадаю, накінець, що з цеї ж друкарні приїхав до Києва Памва Беринда, перший постійний вчений друкар київський, котрий з великою користю працював в Київській Лаврській друкарні аж до смерті своєї, до 1632 р.

У Львові зберігається багато різних матеріалів для вияснення цікавої історії цеї славної друкарні: «Опись Музея Ставропигійскаго Института во Львови» Іл. Свінцицького, 1908 р., на с. 89 — 174 зазначає багато матеріалів для цього; у виданнях ставропигіальних — Diplomata та Monumenta 1895 р. також єсть досить для цього документів. І проте треба підкреслити, Що ця славна друкарня ще й досі не дочекалася так заслуженої наукової монографії. В скорому часі, 1935 р., святкуватиме ця друкарня 350-ту річницю свого заснування, і, певне, вже хоч на той час матиме про своє життя відповідну монографію.


Про цю друкарню зазначу таку літературу:

Таха ksiąg w seksternach jako i oprawnych w drukarnie Stawropigiańskiej uczyniona. Львів, 1761 (покажчик Finkla №20176).

Bandtkie J. Historya drukarń w Król. Polskiem. 1826. T. I. C. 384 — 385.

Zubrzycki D. Drukarnia Bracka Stauropigiańska we Lwowie od 1586 do 1835 г. Див. його: Historyczne badania. 1836. C. 13 — 38. Праця оперта на архівних матеріалах, а тому ще й тепер не втрачає своєї вартості.

Зубрицкій Д. Летопись Львовскаго Ставропигіальнаго Братства//Ж. М. Н. Пр. 1849. Ч. 62; про друкарство не багато.

Максимович М. Братская Львовская типографія. 1849. Див.: Сочиненія. 1849. T. III. C. 678 — 682. Слабеньке.

Wiszniewski M. Historya Literatury polskiej. 1851. T. VIII. C. 417 — 424.

Флepoв І. Типографія Львовскаго Ставропигіальнаго Братства. Див. його: О православных церковных братствах. Спб., 1857. С. 122 — 129.

Головацкій Я. Ф . Начало и действованіе Ставропигійского братства в Львове//3оря галицкая яко Альбум на год 1860. Львів, 1860. С. 471 — 476.

Бычков А. Ф. О весьма редкой брошюре, вышедшей из братской Львовской типографіи//Библіогр. Записки. 1861. Т. III. № 12. С. 578 — 581. Про брошуру 1591 р. на честь митрополита Рагози.

Пекарскій П. Наука и литература при Петре Великом. Спб., 1862. Т. II. С. 674.

Гильдебрандт П. Вновь найденная старопечатная книга «Тріодь постная», изданная в 1707 г. во Львове// Древняя и новая Россія. 1877. Кн. III. 10.

Голубев С. Т. Петр Могила. К., 1883. Т. І. Додатки. №XXI, С. 167 — 171: Реєстр книг львовскаго ставроп. братства; Т. II. К., 1898. Додатки №47, 54.

Чистович И . Очерк исторіи западно-русской церкви. Спб., 1884. Ч. II. С. 341 — 343.

Петрушевич А . «О воспитаніи чад», во Львове, в друкарни Братской // Слово. 1609. XIII. С. 8 — 9.

Булгаков Ф. Иллюстрированная исторія книгопечатанія. Спб., 1889. С. 266 — 269.

Diplomata statuaria. Львів, 1895. Т. II. Monumenta confraternitatis stauropigianac Leopoliensis. 1895. T. I. №74, 79, 81, 89, 211, 212.

Юбилейное изданіе в память 300-летнего основанія Львовскаго Ставропигійскаго Братства. Львів, 1886. Т. І. № 85, 86.

Xарлампович К. Западно-русские православные школы. Казань, 1898. С. 288.

Папков А. Братства. 1900. С. 13, 97 — 98, 189, 223.

Архив Юго-Западной Россік. К., 1904. Ч. І. Т. X. №43, 47, 80, 134, 135, 176, 235, 245, 251, 279, 280. С. 78, 159 — 162, 497; Т. XI. С. 539 — 635: рахунки продажу братських видань. С. 648 — 668: рахунки будови друкарні з 1633 р. Т. XII. С. 353 — 469; див. також Покажчика. Т. XII. С. 726.

Kpыловcкій А. С. Львовское Ставропигіальное Братство. К., 1904. 314+230 с. В цій праці на с. 263 — 307 розказано історію братської друкарні по такому змісту: початок друкарні, її управа; старання братства про вірність тексту друкованих книжок; умови друку книжок; приймання й ревізія видрукуваних книжок; ціна й продавання книжок; місце, де продавалися книжки; друкар М. Сльозка; суд з Скольським А.; повний спис надрукованих братством книжок. В додатках див. №37, 38, 25, 29, 30, 45, 47, 69, 70. Розвідка А. Криловського про братську друкарню — це найповніша (але не повна) праця із всіх, що писано про цю друкарню, — Рец. Титова Xв. І в. в «Трудах Київ. Дух. Акад.» за 1907 р. Кн. III — IV. С. 138 — 170, додатки, — автор додає нових 18 книжок братського видання (с. 159 — 163). Річеву гарну рец. дав Ф. Срібний в 75 т. львівських «Записок». 1907. С. 171 — 195.

Голубев С. Т. Объяснительные параграфы по исторіи западно-русской церкви // Труды Кіев. Дух. Академій. 1906. Кн. XII. С. 494 — 544. Це стаття проти ще рукописної рецензії проф. Титова на труд А. Криловського, головно в справі видань Ставропигіального Братства, — що додані Титовим 18 видань не були братськими.

Титов Ф. И. Разъяснительные параграфы по исторіи западно-русской церкви (Вынужденный ответ на «Сказку про белаго бычка» проф. Голубева). Труды Кіев. Дух. Акад. 1907. Кн. VII. С. 275 — 311. Це відповідь на «Объяснительные параграфы» проф. С. Голубева.

Голубев C. T. Несколько страниц из новейшей исторіи Кіевской Духовной Академій (ответ профессора Голубева профессору Титову и беседы его c разными лицами по вопросам ученым, учебным и житейским), К., 1907. C. 1 — 239. В цій книжці — де 9/10 зайва балаканина-сварка - єсть цікаві вказівки про львівські друки, напр., с. 32 — 43 про видання львівського Євангелія 1690 р. і др.

Мончаловскій О. Типографія Ставропигійскаго Института//Временник Ставропигійскаго Института на 1907 г. С. 176 — 181. Це коротенька історія ставропигійської друкарні на основі праць А. Петрушевича про Хведоровича і А. Криловського та Ставропигіальне Братство.

Почаевская типографія і братство Львовское в XVIII веке // Волын. Епарх. Ведом. 1909. №35 — 38. Цінне.

Свєнціцкий Іл. Дещо про печатню Успенського Братства у Львові та її видання // Збірник Львівської Ставропигії. Львів, 1921. С. 325 — 332. Це коротенький огляд історії братської друкарні; нового, в порівнянні з Зубрицьким, мало; в кінці дано цінний спис братських видань, до того незвісних попереднім бібліографам. Петрушевичу та Криловському.

Возняк М. До історії почаївських видань XVIII в. Ударемнена умова Почаївської друкарні з львівською ставропигійською з 1796 р. // Записки. Львів, 1920. Т. 130. С. 107 — 119.

Крип’якевич Ів. Ставропигійська літографія в рр. 1847 — 1854 // Збірник Львівської Ставропигії. 1921. Т. І. С. 143 — 159.

Возняк М. Доля друкарні Івана Федоровича // Стара Україна. 1924. Ч. II — V. С. 46 — 48.

Спис дереворитників цеї друкарні за час з кінця XVII в. — 1725 р. подає П. Пекарський: Наука и литература. Т. II. С. 674 — 675.

Спис видань цеї друкарні див. далі — в Описах стародруків. Розд. XX. С. 2.










2. Михайло Сльозка і його друкарня



Історія львівської братської друкарні майже на чотири десятки років міцно зв’язалася з видатним львівським друкарем, Михайлом Сльозкою [* В актах це прізвище пишуть: Сліозка, Слюзка, Слузка, Sliozka, Sluzka, Szluzka. Сам себе друкар писав: Сліозка.]. Ще молодим хлопцем прибув Сльозка до Львова, працював тут коло 40 років і доробився доброго маєтку та поважного стану серед місцевого громадянства.

Хто був з походження М. Сльозка, точно не знаємо; знаємо тільки, що скоро на пожарі 1628 р. братської друкарні, десь коло 1630 р., коли знову розпочинала свою працю друкарня, до Львова прибув з Литви * молодий друкар. Звідки саме прибув Сльозка до Львова, не знаємо; може з Білої Руси, а може й з Волині. Походженням був він, здається, з якоїсь священничої родини **. Друкарство полюбив Сльозка ще з дитинних років і ще замолоду почав навчатися його, про що свідчить і сам він, — в передмові до «Апостола» 1639 р.: Він був «от дитинства при знаменитом, а Церкви Божей благопотребном и многоплодном дили типографском выхованый, и по мири дарованіа Христова в нем выцвечоный»; також: «дило типографскоє, дило святоє» йому «з дитинства привыклое» ***.

[* Що Сльозка птибув з Литви, про це першим каже Д. Зубрицький (Historyczne badani. С. 20), але відомі мені акти про це ніде нічого не говорять.

** В пом’яннику Сльозків: «Род и дом в Богу зешлого славетнаго п. Михайла Сліоски тіпографа, обывателя Лвовского» на першім місці значаться: єромонах Самуїл, священник Варлам, монах Ісаія, інокиня Єлена. Див.: Архив. Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. XII. С. 493.

*** Звичайно, Сльозка був православним, про що свідчить вся його діяльність; думка Бандтке (Hist. druk. w Krol. polsk. C. 403) ніби Сльозка був католиком, не має підстав.]


Прибувши до Львова, Сльозка зараз же вступив на службу до братської друкарні, спочатку, здається, як товариш друкарський * під управу друкаря А. Скульського. Трохи пізніше, коли Братство докладніше ознайомилося з Сльозкою, воно прийняло його 3 липня 1633 р. в свої члени **. На молодого друкаря, що так добре знав друкарську справу, Братство звернуло більшу увагу і в скорім часі передало йому до рук всю свою друкарню, і Сльозка став управителем її.

[* Zubrzycki. Historyczne badania. C. 20.

** Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. XI. С. 95. А. Петрушевич (Сводная Летопись. 1600 — 1700 р., додатки. 1891. С. 368) хибно подає, ніби Сльозка вступив до Братства 1656 р.]


Звичайно, праці в друкарні, що була знищена огнем 1628 р., було досить; але друкарня друкувала мало і Сльозці довелося займатися також і продажем братських видань. Як то було звичайним в той час, Михайло Сльозка був не тільки друкарем, — він був «человек способнейшій и (продажем книжок) пораючійся и по ярмарках ездячій и интролегатор» *, до того вмів ще й різати літери. В той час друкарі та переплетники звичайно були й продавцями книжок; отже Сльозка скуповував собі книжки й розвозив їх по ярмарках **, і тим дуже добре заробляв, а тому скоро став людиною заможною.

[* Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. XI. С. 134.

** Так, 2 березня 1638 р. Сльозка вніс до Володимирських гродських книг скаргу на кривду, яку йому зроблено під час продажу книжок на ярмарку Володимирськім. Див. книгу Київського Центр. Архіву № 1005. Л. 436.]


До того Сльозка у Львові добре оженився і цим ще збільшив свій маєток [* Zubrzycki. C. 21.].

Але добрі братські книгарські заробітки не давали спокою Сльозці: він працював тільки для других і не мав стільки, скільки хотів. І отож у Сльозки рано зароджується думка закласти собі власну друкарню. На це трапився й слушний випадок: помер у Львові друкар Ян Шелига і його польську друкарню й закупив собі Сльозка [* Там само. C. 21 — 22. Шелига Ян, краківський друкар, переніс свою друкарню в Добромиль, де 1615 р. надруковано, між іншим, «Dialog o obronie Ukrainy», а пізніше в Львів. Див. Bandtkie. C. 72 — 77; Петрушевич А. Сводная Летопись, 1600 — 1700 р., додатки. 1891. С. 67.].

Але треба було добути ще відповідного дозволу на друкарню у місцевого латинського арцибискупа 27. Сльозка сподобався католицькому владиці — Станіславу Гроховському з Гроховець, арцибискупу Львівському, опату Січехівському, і той видав йому 5 серпня 1638 р. * свою грамоту. Але арцибискуп не тільки видав Сльозці свою грамоту, — він поклопотався за нього перед королем Володиславом IV, і той 30 грудня того ж 1638 р. видав Сльозці привілея на друкування у Львові книжок не тільки латино-польських, але й слов’яно-руських **. Ось з того часу Сльозка й набув собі пишного титла: Famatus Michael Sloska, reverendissimi archiepiscopi Leopoliensis typografus ***.

[* По Криловському, додатки. С. 147. Це було не 1638, а 1636 р. ** Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. X. C. 178 — 180.

*** Там само. С. 179.]


Набувши собі право друкувати книжки, Сльозка друкує вже з 1638 р. панегірики мовою латинською. А 1639 р. він видрукував (мовою польською) панегірика на честь львівського єпископа Єремії Тисаровського, але з цим панегіриком трапилася велика неприємність. На заголовку панегірика стояв хрест, і це й не вподобалося католицькій львівській консисторії 28; з її наказу надруковану книжку зганьблено публічно з церковного амвону «jako piosnkę weselna». Крім цього, консисторія приказала Сльозці доставити до уряду всі екземпляри «Аврори», а коли це зроблено, Сльозці наказано «zagładzić» хреста на книжці в присутності уповноваженого від консисторії; по всьому «Аврору» спалено, а друкаря покарано штрафом на користь костела, наказавши йому, щоб більше подібних праць не друкував. Автором «Аврори» був, здається, Кирило Ставровецький *.

[* Голубев С. Петр Могила. Т. II., додатки. С. 166, 478 — 479; Bandtkie. Hist, druk w król. Polsk. T. I. C. 403. Wiszniewski, T. VIII. С. 422; Józefowicz. Kronika miasta Lwowa. Львів, 1854. C. 37; Петрушевич А. Сводная Галицко-русская летопись c 1600 по 1700 год. Львів, 1874. С. 497 і 513.]

В той же час Сльозка робить собі добрі інтереси з братськими виданнями. Так, 9 квітня 1638 р. на зборах Братства відбулася така характерна подія. Братчик Гаврило Лангиш, як брат старший, прихильник Сльозчин, виголосив промову, що Михайло Сльозка хоче добро вчинити Братству — згоден купити гуртом братські видання, — Євангелія, Псалтирі та Служебники. Ніби Сльозка довго відмовлявся від цього, але він, Гаврило, таки умовив його купити ці книжки, а гроші виплачувати ратами. Але при голосуванні справа розбилася: «єдны (братчики) позволили й ради были такому купцеви, другиє ганили и позволити не хотили», а треті «конца не чекаючи, отишли»... І справу «до болшости братий одложено» [* Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. XI. С. 133 — 134. З актів не відомо, чи купив-таки ці книжки собі Сльозка.].

Звичайно, набутих собі привілеїв Сльозка не міг затаїти, — про них скоро довідалося Братство, а довідавшись, зараз же звільнило його від управління друкарнею і розпочало з ним судового процеса, бо ж воно само мало королівського привілея на виключне право друкування руськослов’янських книжок.

Але Сльозка не дрімав. Він негайно звернувся до патріарха Царгородського і випросив у нього, з підписом 12 східних митрополитів, грамоту на свою нову друкарню. Одержавши цю грамоту від непоінформованого патріарха, він попросив благословення також і від київського митрополита Петра Могили. І 19 липня 1639 р. також І митрополит поблагословив Сльозку «на друкованьє в’ друкарки своєй вшеляких церковних и учительних книг кгрецким, словенским к русским діалектом, ведле даннаго єму от святейших патріархов благословенія», але, правда, поставив і свою невідмінну умову, щоби рукописи перед друком висилати йому для перегляду і затвердження [* Кіев. Епарх. Ведом. за 1873 р. № 22. С. 650 — 651.].

Братство про порушення своїх прав негайно повідомило короля Володислава IV і той 30 листопада 1639 р. видав Братству нового привілея, в якім підтвердив всі права Братства на друкарство [* Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. X. С. 182 — 183.], але привілею, виданого Сльозці, не відмінив, і з того повстало для Братства багато різних неприємностей.

Сльозка не звернув жодної уваги на нового королівського привілея, бо такого ж самого мав і він в своїх руках, а місцевий магістрат, за допомогою арцибискупа Гроховського, охоче підтримував Сльозку. І 8 червня 1639 р. вже з власної друкарні Сльозки вийшов «Апостол» на 273 листи — «овоц першій типографіи моєй», як писав Сльозка в передмові. На книжці зазначено, що вона виходить «за привілеєм єго Королев. Милости, а за благословенієм святийших Патріархов, и прв, єго мил. господина отца Петра Могилы, митрополита Кіев., Галиц. и проч. Во Львови, в Типографіи Михаила Сліозки». Книжка вийшла з гербом Петра Могили і з відповідними віршами на герба. В передмові Сльозка підкреслив, що за цю свою працю він витерпів «великоє преследованє, ненависть и перешкоды», звичайно, від Братства. «Єднак, — пише він, — не зошло ми в том дили збавенном на великом преследованю, ненависти и прешкодах, так же юж праве на умысли ствожоный будучи, понехати єго из великою моєю, а праве не поветованою шкодою, промысл и способ выживеня своєго позоставити предся бралем, бы мя не отживляла побожная и святая єдиного з учителей церковных рада и наука, где так мовит: гды который христіанин почнет добре жити, палати добрыми учинками, и свитом гордети, в самой новости дил своих терпит гонителей и противников, озяблых христіан. Єсли же зась вытрваєт и оных звитяжит, сталым будучи, и не устанет в добрых дилах, тые ж самые нам повинуются, которые пред тым заказовали». Ось це останнє переконання стало провідною програмою цілого життя Сльозки.

Нова друкарня Сльозчина порушувала матеріальний стан ставропигіального Братства, особливо ще тому, що видання Сльозки були дуже гарними. Вигравши справу в короля, Братство в 1640 р. посилає окреме посольство до нового вже патріарха Царгородського Парфенія з своїм листом; в листі цім Братство пише, що Михайло Сльозка заснував у Львові свою друкарню на шкоду братській, що він незаконно роздобув собі навіть грамоти від попереднього патріарха та від митрополита Петра Могили; Братство просило вернути їм порушені права [* Братського листа надруковано у С. Голубева. Петр Могила. T II. Додатки. С. 176 — 179. № 45.].

Патріапх милостиво прийняв депутацію львівського Братства і задовольнив їхнє прохання: в травні 1640 р. він видав Братству свою грамоту, за 16 підписами, і знову підтвердив всі попередні права Братства на друкарство; грамота, видана Сльози], цим касувалася [* Там само. № 47. С. 182 — 184.]. Зараз же по тому, в червні 1640 р., патріарх Парфеній написав листа київському митрополитові Петру Могилі, наказуючи йому відібрати від Михайла Сльозки виданого йому привілея на заведення друкарні і заборонити йому друкування книжок, щоби тим не порушувався патріарший наказ, не турбувалися львівські братчики і щоби вони не мали від того неправди та шкод [* Братського листа надруковано у С. Голубева. Петр Могила. Т. II. Додатки. № 48. С. 185 — 186]. Отже, як бачимо, з правного боку Братство виграло справу.

Але Братство не знаходило собі порядного друкаря і терпіло від цього шкоду, а тому бажало якось примиритися з Сльозкою. Так, 1641 р. в неділю Самарянина, «при собранію множайших братій», переговорювали з Сльозкою про друкування Тріоді. Але ні до чого з Сльозкою не договорилися «для недостаточного єго слова, пред тым обецаного, и для заортовения ни в цене не подобной». По цьому все Братство говорило з Сльозкою, але він «к вопрошающим неподвижен просбе пребысть»... Тільки одного добилися: «заледве умолен был видети в том тыждню в друкарки братской прасы, аще угодни будут» [* Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. XI. С. 140].

Сльозка в очі сміявся з Братства, а воно, не маючи доброго управителя для своєї друкарні, тільки несло шкоду. Напустили на Сльозку товариша й прихильника його, п. Лангиша, але й той «не мог ниц у пана Михала справити», бо «был так п. Михал твердый, же не тилко п. Лянкгиш, але и панове братия през увесь тот рок з ным се не могли сторговати для єго высокои цены и неєднословности, c чого били барзо жалостни»...[* Там само. С. 141]

В кінці впросили таки гордого друкаря хоч оглянути братську друкарню. Увійшовши в друкарню, Сльозка перед братчиками «признавал быти великую неготовость и зепсованьє друкарских дел, прьшовлєючи всим п. братиям о недозоре, смехи з оных строячи»...[* Там само.]

В цей час вже працював у Львові друкар Андрій Скульський, що продав Сльозці свої руські черенки за 1500 злотих [* Архив. Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. XII. С. 440. Див. про це нижче, в розділі про А. Скульського]; ось його знову й запросило Братство на управителя своєї друкарні.

Але Братство бачило, що витворений стан йому некорисний, і тому змушено було таки миритися. І 29 червня 1643 р. Братство знову прийняло Сльозку до себе на управителя на таких умовах: 1) Сльозка зрікається свого права друкувати слов’янсько-руські книжки, цебто признає неважним виданий йому в 1638 р. королівський привілей; 2) Братство передає у вірні Сльозчині руки всю свою друкарню з тим, що всі великі видання він буде друкувати на користь Братства в числі 1200 примірників за певну умовлену плату в.ід примірника; 3) менші видання Сльозка має право друкувати в братській друкарні, але своїм коштом, на свою користь, даючи Братству за це лише по 200 примірників кожної такої книжки, і 4) на всіх виданнях він буде зазначати друкарню братську, а не друкарню Сльозки [* Zubrzycki. C. 24].

І Сльозка знову приступив до праці в братській друкарні, але особливо ретельно додержуватися підписаних умов він і не думав, — занадто вже безпомічні були в друкарських справах львівські братчики. Так, вже в першій книжці, що вийшла по примиренні, в Євангелії 1644 р., знаходимо на деяких примірниках підписа Братства, а на інших — підпис самого Сльозки [* Труды Кіев. Дух. Акад. 1906. Кн. XII. C, 520]. Випускає він також і книжки, зазначуючи свою друкарню, напр. в Требнику 29 1644 р. і др.

Не зрікався Сльозка й набутих собі привілеїв; навпаки, він їх збільшував. Так, 14 листопада 1645 р. він добув ще нову грамоту арцибискупа Львівського Миколая Кросновського, який також признав його своїм друкарем. З цього привілею Сльозка звав себе часом: Typographus illustz. loci ordinarii [* Kpиловcкій А. Львов. Ставр. Братство. Додатки. С. 146].

Року 1646 трапилося з Сльозкою багато неприємностей. Київський митрополит Петро Могила, до того ж ще й екзарх царгородського патріаршого трону, не раз суворо забороняв Сльозці друкувати які будь книжки без його благословення, але цих заборон Сльозка не слухав і робив собі своє. В цей час допомагає йому львівський єпископ Арсен Желіборський 30, що постійно ворогував з Могилою, допомагає може якраз тому, щоби нашкодити Могилі.

В цей час розпочав Сльозка друкувати нові книжки — Номоканон 31 та Служебник, що перед тим вийшли в світ з Києво-Печерської друкарні. Передруковував Сльозка ці книжки за допомогою єпископа Арсена Желіборського; книжки ці були тоді дуже потрібні, а тому жвавий друкар сподівався добрих прибутків. Але чутка про нові передруки Сльозчині раніше часу дійшла до Києва.

Петро Могила запротестував на такі поступки непокірного Сльозки. Так, 4 травня 1646 р. він послав львівському Братству такого листа: «Знать не тайно єсть всим милостям вашим, яковые перешкоды от типокграфа милостей ваших п. Слезки друкарня наша Печерская, для єго нововзниклои друкарни, з -неошацованою шкодою монастырскою, поносит, албовим, толко зачнемо яковыє книги друковати, он упережаєт, з умыслу на прикрости нам чинечи. Прето духовне єго карати мусимо, єжели такового своєго предсевзятого замыслу не понехаєт, и книг, которыє тепер друкуєт, не поперестанет: нехай будет проклят, зо всим анафеми єго предаєм, и милостям вашим пилно приказуєм, жебысте милость ваша з ним жадного обцованя не мели и з ним, яко проклятым, корыстовати не важилисе, под таковым же каранєм духовным» [* Голубев С. Петр Могила. Т. II. Додатки. № 82, С. 487 — 488].

На другий день по цьому, 5 травня 1646 р., митрополит написав Сльозці такого листа: «Выразне то не раз показало, и теперь показуєт, же вы на згубу друкарни нашоє Печерскоє (которая всему Россійскому великою утихою єсть народови, и церкви Божоє потребна), а ку неошацованой нашой шкоди и уйме, книги тыє, которых у нас єсть в склади барзо много, особливе Служебников, з нашего екземпляру на перешкоду друкуєте, щого жадного церкви Божои не маш пожитку. А так под клятвою святых отец и нашею Ексаршею приказуєм, абысте поперестали тых Служебников от сего часу друковати, ним наши спродадутся, также и в Требниках абысте нам жадноє перешкоды не чинили. А будете ли в том своєм упоре стояти, и зачатыє Служебники друковати, клятву св. отец и нашу вкладаєм на вас, и от всих добродейств церковных отдаляєм, и яко гнилого члонка оттинаєм, и анафеме никим неразрешимой вечне предаєм, и во всякоє каранє Божоє, яко на противника Божого, вкидаєм, и потоль в той клятви зоставати маєте, аж от нас, пастыря, прощенія не сподобитеся, и разрешенія не примеш, не разумиючи о том, же го у святийшого патріархи мел бы одержати, бо во всей Россіи мы єстесмо пастырем, а ку тому и святийшій патріарха зхоче мати видомость, о што станула клятва. Єжели в справи церковной публичной, которую на свои приваты оборочаєш, того се важити в деоцезіи нашой взборонит, бо и канона не позволяют... До того теж будте певни, же такіе Служебники будут палени» [* Там само. С. 489].

Але Сльозка в цей час вже багато витратився на нові видання, а тому заборони митрополичої не послухався. І в цім же 1646 р., в місяці серпні, він випустив обидві злосчастні книжки, — 12 серпня Номоканон, а 23 серпня Служебник; на обидвох зазначено, що вони виходять «тщаніем и иждивенієм» львівського єпископа Арсенія Желіборського, за його ж таки благословенням. Це вже був явний непослух митрополитові, а тому Могила наклав прокляття на Сльозку, заборонив навіть ховати його по християнському звичаю [* Пор.: Zubrzycki. C. 39. Неправильно у Максимовича. Сочиненія. Т. III. С. 682 — 683. Про ворогування Желіборського з Могилою див. у Голубева. Петр Могила. Т. II. С. 514 — 515]. Правда, подібні прокляття в той час не були рідкими, а тому Сльозка особливої уваги на все це не звернув. Тим часом через чотири місяці по тому помер Могила, помер, не знявши свого прокляття на Сльозку. На похорони митрополита Братство посилало депутацію, до якої складу входив і Сльозка *, — він, певне, хотів якось полагодити справу свого прокляття. [* Голубев С. Петр Могила. Т. II. Додатки. С. 165.]

Сльозка, певне, продавав нового могилянського Катехизиса 1645 р., а тому стягнув на себе переслідування й католиків; почали навіть казати, що Сльозка видрукував цього Катехизиса. Тоді Сльозка звернувся з проханням до митрополитанського намісника, архімандрита овруцького Леонтія Шицика, щоби той посвідчив, що Катехизис вийшов з друкарні Києво-Печерської, а не Сльозчиної. Архімандрит задовольнив це прохання, і до луцьких гродських книг вніс 1647 р. заяву, що той Катехизис «nie w drukarni sławetnego pana Michała Sloski, typografa Lwowskiego, a s Kiiowskiej wyszedł drukarni» [* Там само. С. 498, 475. Цим заперечується твердження деяких дослідників, ніби Петро Могила прокляв Сльозку за передрук Катехизиса. Див. там само. С. 475 — 480].

Так працював Сльозка аж до 1651 р., мало звертаючи уваги на свої зобов’язання до Братства і постійно їх ламаючи. Сльозка увесь час торгував книжками, а тому пильнував при кожнім виданні братськім взяти собі тихо «прикладів» значно більше, ніж то дозволяло йому Братство, а 1651 р. додрукував собі цінної книжки — Трифологіона 32 — аж 300 примірників... Братство втратило-таки терпець і змушено було знову усунути Сльозку від друкарні [* Zubrzycki; C. 24 — 25].

Але Сльозка не журився звільненням: це тільки розв’язувало йому жваві руки для вільної праці у власній друкарні. Братство знову розпочало процес проти Сльозки, заборняючи йому мати власну друкарню. Але якраз у цей час для Львова настала зла година, коли було не до процесів (козацькі війни, голод, моровиця) [* Там само. С. 25], а тому Сльозка працював собі вже без особливих перешкод з боку Братства.

В цей же час, 7 — 9 серпня 1651 р., з власною друкарнею Сльозки трапилася велика неприємність, — король подарував її хорунжому Студзинському, і Сльозка мав багато клопоту, поки визволив назад свою власність; тут йому поміг, здається, його титул: Typographus illustris loci ordinarii (див. про це вище, на с. 119) [* Kpыловскій А. Львовское Ставр. Братство. Додатки. № 69 і 70].

Сильний характером, дуже добрий друкар, Сльозка не перебирав у засобах, щоб дійти таки до раз наміченого; разом з тим він був добрий купець, який розуміє силу гроша. Натура сильна, Сльозка наскочив на організоване товариство, ставропигіальне Братство, що теж міцно боронило свої права. І ці дві сили — Сльозка та Братство — бачили ясно, що книжка дає добрий прибуток, а тому обидва пильнували захопити цей прибуток в свої руки, — перший для себе самого, а друге — на користь церкви та нації. І Сльозка проте настільки був сильним, що часом перемагав Братство.

Два рази Братство звільняло Сльозку з місця управителя своєї друкарні, але не виключало його з членів Братства *. Навпаки, Сльозка, як людина заможна, мав певну повагу і в Братстві, і поза ним. Так, 1656 р. 12 травня Сльозку вибрано в число чотирьох старших братів Братства **; в тім же році був він столовим братом ***; так само й 29 січня 1664 р. його обрано старшим братом і на нього «вложили послугу церковную, дали ключи от сосудохранительницы» ****. Відомий письменник український, Іоаникий Галятовський був з Сльозкою в добрих стосунках, і той видавав його твори; митрополит Київський Нелюбович-Тукальський 33, пробувяючи у Львові, складає у Сльозки свою священну одіж *****.

[* Часом Братство таки карало Сльозку. Так, ще 1635 р. Сльозка не вніс потрібного податку і про це записали до книг, що він не вніс грошей з «непослушенства». Див. Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. XI. С. 115. А 1666 р. 14 липня Сльозку засудив братський суд за злий язик до кари в півкаменя воску. Див.: Там само. С. 246 — 247.

** Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. XI. С. 192, 431.

*** Там само. С. 202.

**** Там само. С. 467, 238. ***** там само. Ч. І. Т. X. С. 725 — 726.]


Не раз Братство поручувало Сльозці дуже важливі справи. Так, 1647 р. по смерті митрополита Петра Могили, Братство вислало до Києва Сльозку полагодити борг митрополита за книжки на 1000 злотих*, подорожуючи до Києва, може, хотів Сльозка полагодити справу свого відлучення від церкви, бо Могила вмер, не знявши прокляття. Два рази посилало Братство Сльозку до Варшави 1654 і 1658 рр.**

[* Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. XI. С. 696. Може, це було разом із посольством на похорони митрополита.

** Там само. С. 420 і 458.]


А 27 березня 1659 р. Братство вирядило Сльозку (разом з Василем Корендовичем) до Києва, до митрополита Діонисія Балабана в надзвичайно тонкій справі: Сльозка мав розказати митрополитові про всі польські утиски у Львові, про «ярмо наше и вшелкоє стисненя и зневоленя от панов магыстратовых», бо Братство вірило, що вдасться «на синоде генералном высвободити российски ввес народ» [* Там само. Ч. II. Т. XII. С. 572]. Це вже було таке доручення арцибискуповому друкареві, яке, в разі розкриття його, могло зле скінчитися для Сльозки.

Отже, як бачимо, Сльозка мав повагу як в самім Братстві, так і поза ним, а тому боротьба з Сльозкою не була легкою.

Сльозка набув собі також і доброї освіти; легко писав, мав добрий стиль, про що свідчать ті передмови до його видань, які він сам писав.

Чужак з походження, Сльозка доробився у Львові доброго маєтку і рід його розрісся. Сльозка мав двох синів: Якова, що помер в 1664 р. [* Там само. С. 493], та Івана, що в рік смерті батька, 1667 р., подарував грунт до церкви св. Іоана Богослова [* Лабенскій Ф. Русскія церква и братства на предградіях львовских. Львів, 1911. С. 13: відбитка з «Вестника Народнаго Дома»]. Крім цього, акти оповідають нам про двох дочок Сльозчиних: старша донька Варвара була замужем за Степаном Лавришевичем alias Павловичем *, а друга — Софія — була за львівським купцем Миколою Димитровичем **. Рід Сльозки у Львові був досить значним ***.

[* Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. X, С. 643; IX. С. 270 — 271, 449, 703; XII, С. 451.

** Там само. Т. XI. С. 449, 703; XII. C. 450, 451.

*** Там само. Т. XII. С. 493.]


Сльозка, як друкар, був дуже добрим, надзвичайно розумівсь на друкарстві і Братство зносило всі його примхи, цінячи його друкарські знання. Сам Сльозка каже про себе в передмові до «Апостола» 1639 р., що він друкарської справи «от дитинства выхован и выцвичен». І справді, власні видання Сльозчині з технічного боку виконані бездоганно, наприклад, хоча б «Ключ Разуменія» 1665 р. Іоаникія Галятовського; у всякому разі, видання Сльозчині з технічного погляду значно кращі, як видання братські; і коли б Братство не душило приватної ініціативи Сльозки, коли б той міг вільно працювати собі у власній друкарні, тоді б Сльозка безумовно дав би Львову найкращі друки. Сльозка, за довгий час своєї праці, видрукував дуже багато книжок, — щось коло 20; рідко якому іншому друкареві вдавалося випустити так багато гарних видань [* Спис видань Сльозки див.: Zubrzycki. C. 39 — 40; Максимович. Сочиненія. Т. III. С. 682 — 683. Див. також ці видання у Криловського, на с. 287 — 307]. Незважаючи на ті матеріальні шкоди, які наносив Братству Сльозка, все-таки він перший поставив братську друкарню на належну височінь.

Помер Сльозка 1667 р. *, але коли саме, не знаємо, — документ з 2 серпня 1667 р. зве його вже небіжчиком **. По смерті Сльозки з ним трапилась дуже прикра подія: він був ще 1646 р. відлучений від церкзи, а тому ніхто не захотів його ховати, і тіло небіжчика лежало аж 14 днів без погребу. І тільки коли митрополит Київський Антоній Винницький 34 зняв прокляття, Сльозку поховали...***

[* Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. XII. С. 493.

** Там само. Т. XI, С. 250. Цікаво, що в братських актах за 1666 р. читаємо: прибуло «од погребу пана Слозки пул таляра»: коли це запис під попередній рік, цебто запис з 1667 р., то підкреслю, що йде вона по ев. Тройці. Див.: Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. XII. С. 129. На акті з 7 січня 1667 р. ще підписався «Михаил Сліозка рукою власною». Ibid. T. XI. С. 257.

*** Zubrzycki. C. 22.]


Перед своєю смертю Сльозка наказав своїм наслідникам, щоби вони видали Братству з його маєтку 1500 злотих, але цеї волі своєї в духівницю не записав, а тому наслідники й не виконали її, — подарували лише трохи книжок, на суму коло 120 злотих *. Але Іван Сльозка (син?) подарував 1667 р. якийсь грунт до церкви св. Іоана Богослова **. Братство записало Сльозку до свого пом’янника ***.

[* Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. XI. С. 262, 703; Т. XII. С. 348.

** Лабенскій Ф. Русскія церква и братства на предградіях Львовских. Львів, 1911. С. 13; відбитка з «Вістника Народного Дому».

*** Архив Ю.-З. Росс. Ч. I. Т. XII, С. 485. За життя свого Сльозка часом дещо дарував Братству; так, ще в 1646 р. він подарував до Церкви братської дві срібні таблиці. Див.: Там само. Т. X. С. 177.]


Помер Сльозка, але з смертю його не припинилася справа його друкарні. Всі маєтки Сльозки перейшли донькам його, Варварі та Софії, власне їх чоловікам — Степану Павловичу та Миколі Димитровичу. Зараз же по смерті Сльозки наслідники приступили до друкарської справи, — почали продовжувати справу свого тестя. Вони собі вільно друкували й продавали книжки «на злість і на шкоду велику» Братству. Братство, як звичайно, негайно вчинило наслідникам Сльозки процеса, доказуючи, що лише воно має право на друкування слов’яно-руських книжок. Два роки точилася справа; під час коронації короля Михайла до Кракова післано братчиків і вони за добрі гроші таки добули нового королівського привілея, — виграли справу: наслідникам Сльозки наказано продати Братству свою друкарню за 7000 злотих [* Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. XI. С. 240, 267, 269, 515, 603. Zubrzycki. C. 25 — 26, а грамота на с. 77 — 82].

Але треба було ще десь роздобути цих грошей, бо каса братська через двохрічний процес цілком опустіла. Року 1670 2 березня Братство вирішило взяти на це всю касу братську, а також позичити, у кого тільки можна буде, а крім цього розкласти на братчиків, а таки зібрати 7000 зл., які треба було виплатити за Сльозчину друкарню *. І Братство поробило борги, у кого тільки могло. Грошей таки роздобули і 27 березня 1670 р. заплатили наслідникам Сльозки за друкарню сповна 7000 злотих **, про що пізніше й склали відповідного акта ***.

[* Там само. С. 269, 270.

** Там само. С. 270.

*** Там само. С. 251.]

Отже, друкарня Сльозчина перейшла до Братства, але перейшла занадто вже великою ціною: 7000 злотих дано наслідникам, 1147 злотих 5 грошів дано Варварі Сльозчиній Степановій за матриці, 766 злотих, 18 грошів пішло на судові видатки та на дарунки, а 4647 злотих 5 грошів — на дарунки на королівськім дворі в Кракові, а всього разом ця друкарня обійшлася в 13560 злотих 28 грошів [* Там само. С. 270 — 271]. Кошти збільшилися ще й тим, що у Варшаві, на сеймі вороги почали запобігати, щоби король відмінив свого привілея 1669 р. на некористь Братству, і занепокоєне Братство знову послало своїх посланців вже до Варшави рятувати справу, на що пішло знову 2300 злотих... [* Там само. С. 272 — 273]

Така була доля Сльозчиної друкарні, тієї друкарні, що надовго так міцно зв’язалася з друкарнею братською. Про друкарні братську та Сльозчину я розповів тут зумисне докладніше, щоб підкреслити, якими тернистими шляхами йшов розвиток нашої культури, бо ж ця культура так тісно зв’язана з долею друкарства.



_______________________________________


Про життя Сльозки та про його друкарську діяльність вже надруковано по різних виданнях дуже багато цікавих документів; взагалі, матеріалу про Сльозку набралося досить, але, на жаль, ми ще не маємо доброї окремої розвідки про цього енергійного та працьовитого львівського друкаря; детальне вияснення життя Сльозки кинуло б багато світла на вияснення тогочасного друкарства та його звичаїв.

Про Сльозку зазначу таку літературу:

Вandtkie J. Historya drukarń w Król. Polskiem. 1826. T. I. C. 402 — 404.

Zubrzycki D. Historyczne bodania. 1836. C. 20 — 25, 38 — 40. На основі архівних матеріалів.

Максимович М. Типографія Михайла Слёзки. Див.: Сочиненія. 1849. Т. III. С. 682 — 683. Тут і список видань Сльозки.

Wiszniewski M. Historya Literatury polskiej. 1851. T. VIII. C. 422 — 424.

Флеров І. О православных церковных братствах. Спб., 1857. C. 125 — 127. По Зубрицькому.

Голубев С. в «Кіев. Епарх. Ведом.» (1873. № 22)_ подає грамоту Петра Могили з 19 липня 1639 р. Михайлові Сльозці на друкування книжок.

Родосскій А. К матеріалам для исторіи славянорусской библіографіи //Христианское Чтеніе за 1881 р. Кн. VI — IX — про «Апостола» 1654 р. з друкарні М. Сльозки.

Чистович И. Очерк исторіи западно-русской церкви. Спб., 1884. Ч. II. С. 341 — 343.

Петрушевич А. С. Див.: львівський «Временник Ставропигійскаго Института на год 1885». С. 117 — 118; 120. №62; 121. №81.

Булгаков Ф. Иллюстрированная исторія книгопечатанія. 1889. С. 266 — 267.

Родосскій А. Описаніе старопечатных книг. Сб. Дух. Академій. Спб., 1891. Вип. І; Тут на с. 180 — 181 під № 156 цікаві виписки з передмов видань М. Сльозки.

Голубев С. Т. Объяснительные параграфы по исторіи западно-русской церкви // Кіев. Епарх. Ведом. 1893. № 3 — 5, 12 і 24; окремо — К., 1894. С. 56; тут єсть про неправдиву вістку, ніби Сльозка видав Могилиного Катехизиса. Рец. Титова Ф. в «Кіев. Стар». 1894. Кн. 6. С. 560 — 561.

Голубев С. Кіевскій митрополит Петр Могила и его сподвижники. K., 1898. T. II. C. 514 — 515; додатки с. 475 — 480, а також № 38, 45, 47, 48, 82 і 85. Голубів подає багато дуже важних архівних відомостей про Сльозку.

Kpыловскій А. Львовское Ставропигіальное Братство. К., 1904. С. 111 — 112, 167, 278 — 285; додатки № 69 і 70.

Голубев С. Объяснительные параграфы по исторіи зап.-рус. церкви//Труды Кіев. Дух. Акад. 1906. Кн. XII. С. 500 — 506. 514, 516, 520.

Застирець Й. Євангеліє Сльозки//Діло. Львів, 1899. № 220. Автор описує Євангеліє 1665 р., що вийшло з друкарні Сльозки, і більше спиняється на мініатюрах цього стародруку.

Архив Ю.-З. Росс. 1904. Ч. І. Т. X. С. 177 — 180, 458, 631, 643 — 649, 725 — 726, 776, 777, 779, 782, 788, 790; також Т. XI і XII в багатьох місцях. Див.: Покажчик в т. XII. С. 700.

Лабенскій Ф. Русскія церкви и братства на предградіях львовских. Львів, 1911. С. 13. Відбитка з «Вістника Народного Дому».

Свєнціцкий Іл. Дещо про печатню Успенського Братства у Львові//Збірник Львівської Ставропигії. 1921. Т. І. С. 326 — 327.

Див. ще нижче, про Андрія Скульського.










3. Друкарня єпископа Арсенія Желіборського


Львівська братська друкарня хоч і мала собі різні королівські привілеї на виключне право друкування слов’яно-руських книжок, хоч і боронила цих прав своїх надзвичайно ретельно, але задовольнити всіх церковних потреб вона не могла, бо не мала для цього ані потрібних досвідчених друкарів, ані коштів. А проте життя вимагало більшої друкарської праці і помалу таки засновувалися нові друкарні, засновувалися наперекір бажанням Братства львівського, що гальмувало приватну ініціативу і безпереривно процесувалося, на що витрачало величезні кошти.

По смерті єпископа Львівського Єремії Тисарівського 35 (1 березня 1641 р.) львівську кафедру зайняв Арсеній (в миру Андрій) Желіборський. Новий єпископ був ще зовсім молодий, мав лише 23 роки, а тому митрополит Київський Петро Могила навіть уневажнив був перші вибори; це й посіяло між ними ворогування.

Єпископ Арсен ніколи не сварився з Братством, був з ним все в добрих стосунках аж до своєї смерті (1663 р.). Ставши єпископом, Желіборський зараз же почав засновувати собі друкарню, на що мусило погодитися й Братство. Але засновуючи собі нову друкарню, Желіборський не випросив на це благословення митрополита, і це ще збільшило ворогування Могили до львівського єпископа.

В той час, 1643 р., Братство звільнило свого управителя друкаря Андрія Скульського і він перейшов на службу до друкарні єпископа Арсена Желіборського. Нова друкарня містилася при єпископській кафедрі, при церкві св. Георгія. Прочувши про нову друкарню, митрополит Петро Могила написав до Желіборського протестуючого листа, нарікаючи на львівського єпископа, що він засновує друкарню через користолюбство *. Але Желіборський таки заснував собі друкарню. [* Голубев С. Петр Могила. Т. II. С. 514 — 515.]

Працювати нова друкарня почала, здається, 1644 р., а вже 1645 р. вона випустила й перший свій друк — Евхологіон си єсть Молитвослов, или Требник, на 356 л. на книжці зазначено, що її друковано «в Типограф. Велможне преп. в Христе єго мл. господина отца Арсенія Жєлиборского, єпископа Лвов. и проч. при Церкви столеч. ст. вел. Георгія»; про благословення митрополита згадки нема. В цікавій передмові тут знаходимо укрите ворогування проти митрополита Петра Могили. Желіборський повстає проти «устам лстивым и языку велеречивому»; книжку він видав не з «лакомства», як думають тільки ті, що «сам єсли ся в том чуєт, в чом нас помовляєт, нехай ся обачит». Про ці всі непорозуміння з Желіборським писав Могила в передмові до свого Требника 1646 р.: «Ньшешніи прекосновници, сквернаго ради прибытчества своєго, на глас пастырскій смиреніа нашего, абы без исправленія и благословенія нашего пастырскаго книг церковных, особливо Требников и Служебников» не видавали, «як глухій аспиды уши свои затыкают, и язык на злословіє изощряют, им же судит Господь!» [* Голубев С. Петр Могила. Т. II. С. 514 — 515; див. також «Труды Кіев. Дух. Акад.». 1906. Кн. XII. С. 505.]

Другим виданням друкарні Желіборського була «Наука о седми тайнах церковних» [* Свинцицкій Ил. Каталог книг церковно-славянской печате. Жовква, 1908. № 501], а третім і останнім: «Зобранє короткоє науки о артикулах веры»; це дослівний передрук могилянського Катехизиса 1645 р. На цій книжці зазначено, що вона вийшла «Ве Лвови при Церкви столеч. ст. вел. мч. Христова Георгія», 20 мая 1646 р.; в передмові єп. Арсеній Желіборський пише: «Казалем тую книжку в Типографии моєй новоспоряженои видрукувати». На цій книжці підписався й друкар: «Андрей Скулскій, типограф єго мл. господина отца Арсенія Желіборскаго, єпископа Львовскаго».

Політична завірюха, що скоро по цьому настала, не дала змоги розвинутися цій друкарні, і вона по цих трьох працях припинила свою діяльність. Цікава дальша доля цеї друкарні; звичайно дослідники вказують, що Желіборський продав львівському Братству свою друкарню, бо жив з ним в спокої і не хотів сваритися через друкарню *, але це не так: десь по 1646 р. Желіборський переніс свою друкарню до Унева 36, де вона й працювала, особливо з 1660 р.**

[* Zubrzycki. C. 43; Крыловскій А. Львов. Ставр. Братство. С. 283.

** Пор. унівські Акафісты. 1660.]


Желіборський взагалі любив книжки і часто давав кошти на їх друкування. Так, він допоміг Михайлові Сльозці випустити Номоканона та Служебника 1646 р., на яких зазначено, що вони виходять не тільки з благословення єпископа Желіборського, але також його «тщанієм и иждивенієм»; це були ті видання, за які прокляв Сльозку митрополит Могила, що ворогував з Желіборським [* Див. про це вище на с. 132 — 134. Про цю друкарню див. ще далі, в опису Унівської друкарні].


Про цю друкарню писали:

Zubrzycki D. Historyczne badania. 1836. C. 42 — 43.

Максимович M. Типографія єпископа Арсенія Желиборскаго. 1849. Див.: Сочиненія. T. III. С. 683 — 684.

Wiszniewski M. Historya Literatury polskiej. 1851; T. VIII. C. 424.

Каратаев. Описаніе. 1883. № 590 і 598.

Голубев С. Петр Могила. T. II. C. 514 — 515.

Крыловскій А. Львов. Ставроп. Братство. С. 168 — 169, 283.

Голубев С. Объяснительные параграфы // Труды Кіев. Дух. Акад. 1906. Кн. XII. С. 505. № 4.











4. Друкарня єпископа Йосифа Шумлянського 37


Єпископ Иосиф Шумлянський відіграв на галицькій землі дуже велику роль, — це він остаточно зломив спротив православних і скрізь завів унію. Сам православний з походження, він прийняв був католичество, але, щоб стати єпископом, знову вернувся до Православія [* Крыловскій А. Ставроп. Братство. С. 171]. Ще з 1681 р. єпископ Шумлянський тайно прийняв унію, а з 16 травня 1700 р. прийняв її прилюдно [* Голубев С. Труды Кіев. Дух. Акад. 1906. Т. XII. С. 506]. Львівське Братство найдовше й найміцніше боронило свою батьківську віру, а тому постійно ворогувало з своїм єпископом. Ось через це єпископ Шумлянський завсіди пильнував підрізати найміцніший корінь Братства — його друкарню.

Маючи на руках багато різних привілеїв, львівське Братство вільно випускало свої книжки, не допускаючи ніякої цензури. На це Шумлянський, що на королівськім дворі був своєю людиною, поскаржився королю. Наслідком цього 30 грудня 1677 р. король Ян III 38 видав свою грамоту. Король наказав Братству: «abyście żadnych ksiąg ani scryptow pod jakimkolwiek tytułem sine permissu et licentia przerzeczonego wielebnego Szumlańskiego, episkopa swego, nie wydawali» [* Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. X. С. 345 — 346].

Але Братство не думало коритися королю і друкувало й далі свої книжки, як і до того часу. Через це 23 червня 1678 р. король Ян наказав Братству явитися до суду за невиконання його розпоряджень *. Але Братство дуже добре полагодило всю цю справу, і король новою своєю грамотою 14 жовтня 1678 р. уневажнив попередню грамоту і взяв Братство з друкарнею під свою опіку **.

[* Там само. С. 346, примітка.

** Там само. С. 347 — 349.]

Шумлянський, власне, домагався не стільки цензури книжок, скільки хотів накласти свою руку на братські прибутки [* Там само. С. 345 — 346]. Він бачив, що друкарня дає Братству добрі доходи, а тому пізніше вирішив закласти свою власну друкарню; цим хотів Шумлянський і собі мати так потрібні йому кошти, але разом з тим хотів він матеріально зломити Братство і прибрати його до рук [* Zubrzycki. C. 45 — 46].

І Шумлянський заснував собі друкарню при св. Юрській кафедрі; управителем друкарні став Василь Ставницький, син друкаря Семена Ставницького. Першим виданням, «типографію албо друкарню новую працею и коштом власним спорядивши», була «Метрика» 1687 р., в 4 книгах; 1688 р. вийшло друге видання її *. Крім цього, 1688 р. з цеї друкарні вийшов Псалтир **.

[* Свенцицкій Ил. Каталог книг церковно-славянской печати. Жовкава, 1908. № 452 і 453.

** Там само. № 57.]

Братство дуже занепокоїлося порушенням своїх інтересів і почало шукати способів ліквідувати нову друкарню. Зробити було це не трудно, бо єпископ вклав на друкарню досить коштів, а сподіваних прибутків поки що не було. І Братство 17 вересня 1688 р. таки купило цю друкарню за 5000 злотих, — дало готівкою 2400 злотих, на 600 злотих дало книжок, а 2000 злотих зосталося винним [* Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. XII. С. 186 — 187.]. Шумлянський зобов’язався віддати Братству, коли воно виплатить борг, привілея на друкарню; крім цього, єпископ дав свого листа, яким зобов’язався, що «w caley episcopii ani sam, ani kto inny nie ma erygowas drukarni» [* Там само. С. 187].

Але на цім справа не покінчилася. Братство вперто боронило старої своєї віри, і не хотіло приймати унії. Щоб зломити спротив Братства, Шумлянський пізніше знову задумав підрізати доходи братської друкарні. Для цього він допоміг василіанам 39, що жили при Юрі 40, закласти свою друкарню; управителем її був монах Иосиф Городецький [* Zubrzycki. C. 28, 46 — 47; Kpылoвcкій А. С. 285. Про Городецького див. далі в розділі: «Львівські друкарі». С. 116]. І з цеї нової друкарні 9 жовтня 1700 р. вийшов «Ирмологій си ест Осмогласник». Здається, що книжка ця цього року не вийшла, і її ще довго додруковували [* Zubrzycki. C. 28].

Братство знову дуже занепокоїлося всім цим і внесло протеста на відкриття нової друкарні, тим більше, що мало в своїх руках писемне зобов’язання єпископа ще з 1688 р. не засновувати нових друкарень. Шумлянський заявив, що його зобов’язання, з часу переходу його на унію, стратило свою силу, і що йому вільно у власній друкарні друкувати книжки для своїх вірних і що він не буде користати книжками «схизматичного Братства, блудами зараженими» [* Там само. С. 28-29; Крыловскій А. С. 134].

Зломане Братство мусило скоритися, і 2 травня 1708 р. прийняло унію. Шумлянський продав Братству й цю друкарню за 2000 злотих, разом з недопроданим Ірмолоєм, а також видав 16 травня 1708 р. листа, яким знову зобов’язався, що ані василияне свято-юрські, ані він сам не будуть більше закладати друкарні... [* Там само. С. 29]

Хоч великою ціною, а таки знищило Братство і цю друкарню.

Про друкарню Иосифа Шумлянського писали:

Сопиков В. Опыт россійской библіографіи. Спб., 1813. Ч. І. № 432, — тут післямова Йосипа Городецького, друкаря.

Zubrzycki D. Historyczne badania. 1836, C. 28 — 29, 44 — 47.

Максимович M. Типографія єпископа Іоеифа Шумлянскаго. 1849. Див.: Сочиненія. T. III. C. 684.

Wiszniewski M. Historya Literatury polskiej. 1851. T. VIII. C. 424 — 429.

Петрушевич А. Сводная Галицко-русская летопись c 1600 по 1700 г. Львів, 1874. C. 390 — 391: післямова друкаря Йосипа Городецького.

Булгаков Ф. Иллюстрированная исторія книгопечатанія. Спб., 1889. С. 268.

Крыловскій А. Львовское Ставропигіальное Братство. К., 1904. С. 133 — 134, 171 — 186, 285.

Голубев С. Объяснительные параграфы // Труды Кіев. Дух. Акад. 1906. Кн. XII. С. 506 — 507.










5. Львівські друкарі


На закінчення цього розділу про друкарство міста Львова подаю тут короткі відомості про визначніших львівських друкарів, з котрих більшість працювала при львівській братській друкарні, часом були управителями її або мали й свої власні друкарні.

1. Памва Беринда — про нього див. нижче, в розділі XII.

2. Болдрикович Лукаш , друкар братський львівський, працював разом з Василем Ставницьким. Року 1699 25 листопада розписався в одержанні 16 злотих.

Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. XII. С. 374.

3. Волошин Георгій , друкар Ставропигіальної друкарні, де працював в 1664 і 1665 рр. разом з Семеном Ставницьким. Року 1664 звуть його ще «друкарчик», але вже 1665 р. він друкар. В 1664 та 1665 рр. Братство доручило йому почистити понсони («хендожыти поншцонгув») грецькі та українські, по пів гроша за штуку, а потім перелили літери. Займався також і друкарством.

Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. XI. С. 367, 472, 477, 478, 591 — 594.

4. Єромонах Йосиф Городецький заснував при львівській кафедрі друкарню (див. с. 144), був її управителем і 1700 р. 9 жовтня видрукував тут «Ірмологія», якого склав головним чином він сам. На кінці книжки дуже цікава післямова самого Городецького: «Аз, многогришный Ієромонах Іосиф Городецкій, пельгрим Ієрусалимскій, єгда доспех в пятнадесят лет от рожденія моєго, идох в монастырь и бых мних, и начах прилежати рукоделію типографскому, и тем упражняяся, от рукоположившаго мя Боголюбиваго Єпископа Львовскаго Іосифа Шумлянскаго, по прошенію моєму, получивши благословеніє і свидетельств грамоты, идох обеты моя воздати Господеви, яже изрекох. Дошедше же до св. великаго Божія града Ієрусалима, и тамо гробу Господню поклонюся, и в водах Іорданских умытися сподобихся. Пути великаго моря Єгипет, Александрію и прочія прословутые грады Палестинскіє южные обшедше, такожде и заходныє: Гишпанию, Италію, Рым, Венецію и проч. Руководством же Вышняго десницы, в своє отечество здраво возвратихся. И не медля должне пришед, дая благодареніє благословенію єго милости господину выш реченному Єпископу Львовскому, яко толико путешествіє благословенієм єго сотворих. И молен бых от начальствующих инок, в катедре Львовской св. Великомученика Георгія, да от рукоделія моєго гисерскаго сотвору типографію в напечатаніє Ирмолоя, аз же не щадя себе по толиких путных трудех, яхся дела, и поспешество дарованія Божія, произвед в совершеніє, роду Россійскому удивительноє Ирмолоя напечатаніє. Ієромонах Іосиф Городецкій, хадзей Ієрусалимскій, гисер и типограф».

Сопиков В. Опыт россійской библіографіи. Спб., 1813. Ч. І. № 432.

Петрушевич А. С. Сводная Галицко-русская летопись c 1600 по 1700 год. Львів, 1874. С. 390 — 391.

5. Гринь Іванович був родом з Заблудова на Підляшші Білостоцького повіту на Городенщині. В Заблудові, як ми знаємо (див. с. 59 — 61), працював друкар Іван Хведорович з 1566 по 1572 р.; Хведорович і пізніше, перейшовши до Львова та Острога, не рвав зв’язків своїх з приємним йому Заблудовом, де він так спокійно прожив шість років у гостинного гетьмана Ходкевича. Коли саме Гринь * прибув до Хведоровича, цього точно сказати не можна; думаю, що не виїхав він із Заблудова разом з Хведоровичем, бо був тоді, 1572 р., ще занадто малим. Року 1582 акт зве Гриня adolescens 41, а 1583 р.

[* Документи пишуть це прізвище: Hrin, Hrinko, Chrin, Chren, Chryn — така плутанина звичайна в пам’ятниках XVI — XVII в., коли польські писарі часто плутали вимову українських г та x, часто замість h писали x; пор. ще й тепер те саме, напр. львівське харний замість гарний. Наші дослідники так само часто пишуть Хрін замість Гринь (Григорий, Грицько), що недопустиме. Дальші відмінки акти дають: Chrenia, Chryniem, Chryniowi, а це знову каже про Гриня, а не про Хріна.]


Хведорович вибачає Гриневі провину, «jako młodemu człowieku». Ось тому я думаю, що Гринь прибув до Хведоровича не до Львова, а вже до Острога, цебто десь коло 1578 р.; можливо також, що Гринь прибув на Волинь не для науки друкарства, а просто як хлопець Ходкевичів, бо ж вдова по Ходкевичу, княжна Вишневецька, коло Острога мала свої землі. В Острозі Гринь вступив до друкарні Хведоровича і тут працював, як його «хлопець». Певне, Гринь звернув на себе увагу своєю талановитістю і Хведорович, часто буваючи у Львові, відвіз його туди і віддав в науку до львівського маляра Лавріна Пилиповича. Два роки вчився Гринь у Львові, вчився «za kosztem i nakładem i pilnem staraniem» Хведоровича, що платив за науку Пилиповичу по умові, і зробив на нього «не малі видатки».

Чого ж навчився у Львові Гринь? Акт з 1583 р. свідчить, що «bedacz ten Chryn w opiecze paina Iwana drukarza, nauczył se malarstwa, stolarstwa, forsznajderstwa * i na stali liter i inszych rzeczy rzezania, tysz i drukarstwa **.

[* Не нім. Formschneiderei — дереворитство, різьба на дереві.

** Ptaszycki. Акты. № 14. C. 31.]

Але ж де навчився цього всього Гринь? Друкарства навчився Гринь коло Хведоровича, а столярства (звичайно, тільки того, що потрібне для друкарства) десь на стороні; столярство було постійно необхідне в друкарні, бо ж, крім дерев’яного урядження, і друкарські станки були тоді дерев’яними; в добре уряджених друкарнях столяр був постійним служачим *. Всього ж іншого, цебто малярства, дереворитства та словолитства (гисерства) Гринь навчився від Пилиповича **, бо сам Хведорович всього цього не вмів, правильніше — добре не вмів.

[* Нагадаю тут ті неприємності, що їх мав Хведорович через столярів на початку своєї праці у Львові. Див, про це вище.

** Про нього див. нижче.]

Не треба дивуватися, що Гринь вчився таких різних ремесел, — це якраз все те, що мусив був знати добрий друкар тогочасний; «малярство» Гриня було лише прикладним, для друкарства потрібним, а тому можемо рахувати його скоріше друкарем, ніж малярем, хоч з фаху акти й звуть Гриня малярем. Хведорович-друкар не схотів би витрачати своїх коштів на навчання Гриня малярства в нашім розумінні слова; та й сам Хведорович підкреслює, що Гринь навчився «також і друкарства». Добре уряджена Друкарня на той час мала таких робітників: управитель (майстер), словолитник (гисер), складач, дереворитник, маляр, столяр і коваль, але в малих друкарнях тоді всі ці знання часто мала одна особа, — друкар; ось таким і був Гринь.

Навчивши Гриня, Пилипович вільно відпустив його; Гринь прибув до Острога, і Хведорович «уживав його до свойого мистецтва і друкарської робітні» *. Але Хведорович бачив, що Гринь став дуже добрим друкарем, а тому попильнував забезпечити себе від конкуренції, що в той час було звичайним. І Хведорович склав з Гринем умову в Остріжській друкарні, в присутності таких свідків: протопопа Терентія Івановського, писаря остріжського Василя і римаря Антона Сімясковича. Гринь тут зобов’язався за всі ті великі добродійства, які мав від пана свого Хведоровича, не робити нікому без волі й поради його ані літер для друку, ані друкарню закладати; Хведорович дозволив Гриневі обходитися тільки тими ремеслами, яких той навчився при пані Івані, а саме — малярством, столярством, дереворитством і різьбою на сталі, крім різьби літер для друку **.

[* Ptaszycki. Акт № 13. С. 30.

** Там само. Акт 1583 р. № 14. С. 31; про час цеї умови тільки сказано, що відбулася вона «czasu przezlego».]

І Гринь працював при Хведоровичу в Остріжській друкарні як його хлопець; безумовно, Гринь Іванович робив черенки та різні прикраси для перших остріжських видань; але він до Острога прибув з науки досить пізно, десь може в кінці 1579 р., коли вже Остріжська друкарня працювала, а тому можна думати, що на початку робив черенки та прикраси ще й Лаврін Пилипович.

Але Гринь не довго працював в Острозі; 12 серпня 1581 р. закінчено Остріжську Біблію і друкарі наші стали вільними. Певне, у Хведоровича скоро вийшли якісь непорозуміння з князем Костянтином, бо до дальшої роботи друкарі не приступали; Гриневі жилося не смачно, а Хведорович змушував його до праці, — він робив йому шрифт для нової власної друкарні. В той час зносини Острога з Вільною були частими, і Гринь знав, що там добре працює друкарня Мамоничів; можливо, що Гриня й підманювали кинути Хведоровича і поступити на службу до Мамонича.

Як би там не було, а Хведорович 19 березня 1582 р. заявив львівському урядові, що від нього «утік і пропав, без жадної поданої причини, тайкома» Гринь Іванович... Для Хведоровича це була вразлива подія, бо вона руйнувала йому всі його плани. Ось тому бере він приятеля свого, маляра Лавріна Пилиповича, йде з ним до уряду львівського і Лаврін під присягою показує, що справді він два роки, з поручення Хведоровича, вчив Гриня малярства, а Хведорович виплатив йому за це всю умовлену платню. І Хведорович заніс до актів рішучого протеста проти вчинку Гриня і «застеріг собі вільну дорогу поступування проти нього», — що буде домагатися своїх прав, де б Гриня не стрів [* Ptaszycki. Акт. № 13. С. 30.].

Тим часом Гринь подався до Вільни, став там на службу до Кузьми Мамонича. Звичайно, це вже було зламання теї умови, яку мав Гринь з Хведоровичем. Але не повелося Гриневі і в Вільні, а тому десь на початку 1583 р., коли Хведорович знову жив у Львові, залишивши Остріг, вернувся він до Львова. Хведорович тим часом мав вже на руках досить різних документів, що свідчили про його права на Гриня. Гринь змушений був миритися.

Гірко жилося тоді й Хведоровичу, а тому забажав миритися й він. Приятелі допомогли, і 26 лютого 1583 р. Хведорович і Гринь підписали мирову умову (в польській мові); свідками були 4 приятелі Хведоровича: Михайло Даскович, маляр Лавриш, що перед тим навчав Гриня, Іван Яцькович Моруховський та Яцько швець Сафяник, всі з передмістя львівського. Перед свідками Гринь перепросив Хведоровича і той простив йому його вчинок; мало того, — всі ті документи, які Хведорович мав на Гриня, він подер їх перед свідками. Гринь обіцяв, що аж до смерті Хведоровича (вона й наступила через 9 місяців) без його волі та поради «żadnego pisma ku druku i drukarniej, jko sobie, tak i inszym postronnym ludziom, robić i sprawować niema» [* Там само. С. 31] під карою 1000 злотих. Але коли Гринь буде добре себе вести і буде просити разом з добрими людьми, то Хведорович дозволить йому закласти собі друкарню. Це намагання Гриня закласти свою друкарню знову підкреслює нам, що це власне був друкар, а не маляр. З свого боку Гринь ще зобов’язався доробити того шрифта, що розпочав, за 100 злотих; а другого шрифта, що вже зробив, Гринь направить, коли буде потрібно, теж за 100 злотих [* Там само. С. 32.].

Але недовго тепер працював Гринь з Хведоровичем: 6 грудня 1583 р. Хведорович помер і Гринь став вільним. Що було з Гринем далі — вісток не маємо.

Про Гриня першим видрукував два акти S. Ptaszусkі в «Rozprawy i sprawozdania z posiedzeń wydziału filologicznego Akademii Umiejętności». Краків, 1886. T. 7 C. 30. № 13: акт 19 березня 1582 р. — протест Хведоровича проти втечі Гриня, і № 14, с. 30 — 33: мирова умова з Гринем. Цю мирову умову передрукували також: 1) «Akta Grodzkie i ziemskie». Львів. T. X. C. 145, — лише звістка про цей акт; 2) Архив Ю.-З. Росс. Т. X. Ч. І. С. 430 — 433; 3) Воstel F. Z dziejów malarstwa lwowskiego // Sprawozdanie komisyi do badania historyi sztuki w Polsce. Краків, 1896. C. 158 — 159; 4) не знаючи про попередні передруки, Ф. И. Свистун теж передрукував цього акта. Див.: Вестник Народного Дома, рік XXVI (IV). Львів, 1908. С. 200 — 202, з такою заміткою: «Эта записка (акт) до сих пор не была публикованная и потому єсть неизвестная».

Przewodnik Bibliograficzny. 1893. C. 18. Замітка про Гриня.

Про Гриня див. ще нижче, під Пилипович Лаврін. С. 155.

6. Касіянович Тимофій, друкар львівський. Хто був Касіянович, докладних відомостей про нього не знаємо. Року 1608 він, «прийшовши пред Братство» львівське, просив «панов братий, абы вступок мог мати в посредку того святого Братства», і Братство прийняло його; разом з Касіяновичем вступив до Братства Прокіп Білдага, про якого добавлено в актах братських, що він з Белза; про Касіяновича жодної добавки не знаходимо, тому можна думати, що він був родом із Львова. Братські львівські акти згадують Касіяновича ще в 1611 — 1614 рр., а далі згадки про нього не маємо, — певне, десь скоро по 1614 р. він і помер, і Братство вписало його до свого Пом’янника; в Пом’яннику друкар наш записаний після Івана Білдаги, а той в 1615 р. ще був живий.

Тимох Касіянович добре вмів по грецьки, а тому, здається, був перекладчиком при якомусь Никифорі. Року 1600, 7 липня * князь Костянтин Остріжський просив грецького шрифту у Львівського Братства, і до листа свого дописав: «А до того єще пилно прошу вашу милость, жебы при тых литерах прислали и зицера якого, в том цвичоного, а мяновите Касіяновича, который был при отцу Никифоре **; той сведом литер ваших грецких, як их до формы ставляти.

[* Свенцицкій И. С. Опись музея Ставропигійскаго Института во Львове. Львів, 1908. С. 115. № 335 — зазначає, що листа нього написано 3 липня 1607 р.

** Може це був протосингел патріаршого престолу Никифор, замучений голодом («уморен постом») в польській тюрмі десь по 1597 р. Див. Харлампович К. Западнор. прав. школы С. 268.]


Прошу пильно, рачьте ваша милость c тыми литерами єго прислати, мало попрацовати; а я назад и литеры и зицера вашего отпущу, кроме омешканья». Отже, як бачимо, Касіянович був добрим складачем грецьких літер.

Monumenta. C. 855 — 856.

Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. XI. С. 72, 73, 77 — 80. Т. XII. С. 484.

Свенцицкій И. С. Опись музея Ставропигійскаго Института во Львове. Львів, 1908. С. 115. № 335.

Kardaszewicz S. Dzieje dawniejsze miasta Ostroga. Краків, 1913. C. 128. — зве не Касіянович, a Koszanowicz.

7. Кирилович Йосип, братський друкар аж до 1627 р., добре освічений; на прохання Братства 1627 р. митрополит Іов Борецький рукоположив його во священники для Братства.

Zubrzyckі. С. 20.

Петрушевич А. Сводная Галицко-русская летопись c 1600 по 1700 год. Львів, 1874. С. 27.

8. Корунка Семен або Сенько, один з перших друкарів львівських, учень Івана Хведоровича; був, власне, сафяником, жив на Краківськім передмісті у Львові; хотів вписатися до шевського львівського цеху в кінці XVI в., але його не прийняли. Був братчиком церкви св. Хведора і часом його посилали делегатом до Братства Успінського. Був жонатий з вдовою відомого Семена Сідляра, що помер десь 1583 р. Року 1590 22 червня митрополит М. Рогоза відлучив його від церкви за спротив Успінському Братству. Разом з своїм пасинком Сачком Сідлярем мав власну друкарню в Костянтинові у князя Остріжського, а також у Львові, в домі Білдаги (перейшла йому за борги від Хведоровича). Вів торгівлю книжками. Позичав гроші Хведоровичу. 1588 р. продав дві свої друкарні й книжки Кузьмі Мамоничу до Вільни. 1584 р. 28 травня наклав арешта на майно Івана Хведоровича в сумі 500 злотих.

Ptaszycki. Див.: Rozpawy. Краків. Т. XI. №28.

Bostel F. Pamiętnik Literacki. 1902. № II — VI. C. 300 — 303.

Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. X. С. 63, 505; Т. XI. С. 3, 4, 12, 15, 16, 24, 31, 34, 40.

9. Кульчицький Дмитро, гисер і друкар. Хто він був з походження, не знаємо. До Львова прибув з Кракова і Братство прийняло його до себе на службу 1 травня 1662 р. для перелиття літер, сторгувавшися, що за роботу цю заплатять йому від каміня євангельських літер по 7 злотих, а псалтирних — по 5 злотих. В скорім часі, 7 липня, Братство передало до рук Кульчицькому, «яко кгосподару и типокграфу», всю свою друкарню, і замовило йому видрукувати по пів табора (по 600 примірників) Граматичку та Часовничка, за умовлену плату. В суботу, 19 липня 1662 р., Кульчицький розпочав свою працю, обіцявши скінчити її за чотири тижні; працю він скінчив, але спізнився аж на сім тижнів.

Пізніше, 1663 р. Кульчицький складає з Братством нового контракта, на друк «Тріоді цвітної», але вже працює разом з товаришем своїм Семеном Ставницьким; вони вдвох 1 лютого й підписали дуже цікавого (малює умови праці в тодішніх друкарнях) контракта з Братством.

Але Кульчицький мав такий характер, що не міг додержати «спокойного захованя в друкарни, яко ся годило и яко ся контрактом облиговал». Бувши напідпитку, Кульчицький декілька раз зневажив Братство; і тільки підписка Кульчицького, що подібного він більше не робитиме, вберегла його від звільнення. Але пізніше Кульчицького вже не знаходимо в братській друкарні — певне, Братство таки звільнило його.

Значно пізніше знаходимо Кульчицького вже в Унівській друкарні. Так, на Псалтирі унівськім 1678 р., за архімандрита Варлаама Шептицького, на останнім 232 листі читаємо: «Димитрій Кулчицкій, Гесер и Типограф Уневскій».

Про Кульчицького див.: Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. XI. С. 464, 465, 575, 583, 584; Т. XII. С. 353 — 358.

Петрушевич А. Сводная Галицко-русская летопись c 1600 по 1700 год. Львів, 1874. С. 192.

10. Кульчицька друкарка або «друкарка Дмитровая» — це єдина жінка-друкарка, про яку давні акти зберегли нам звістки. Вона працювала в братській друкарні разом з чоловіком своїм Дмитром. Давній акт, що розказує нам про невідповідне заховання в друкарні Дмитра Кульчицького, додає: «Так теж и малжонка його». Вона працювала в друкарні ще й трохи пізніше, в 1663 та 1664 рр. За ці роки в братських актах часто читаємо, що платили «друкарци Дмитровуй».

Про неї див.: Архив. Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. XI. С. 230, 472, 473, 591, 613; Т. XII. С. 357.

11. Кунотович Іван , друкар і управитель Братської друкарні за 1638 — 1639 рр. В братськім Анфологіоні 1638 р. на л. 637 під поправкою помилок зазначено: «Іоанн Кунотович друкар»; те саме читаємо в Октоїху 1639 р. під післямовою.

Zubrzycki. C. 23.

Каратаев И. Описаніе. № 469 і 494.

Голубев С. Труды Кіев. Дух. Акад. 1906. Кн. XII. С. 516.

12. Мильчевський Альберт (або Войтех), друкар і переплетчик. Коли король Ян III був в Золочеві, Мильчевський 13 серпня 1684 р. достав собі дуже важного королівського привілея, — йому дозволялося друкувати книжки не тільки латинські, але й українські, чи то давнього видання чи нового; достав Мильчевський також і титула королівського друкаря. Добувши привілея, Мильчевський розпочав друкувати польські книжки, а пізніше замовив собі українські літери, найняв складача і десь коло 1690 р. випустив 2000 примірників українського «Букваря». З «Букварем» ходив до єпископа, щоб той перечитав коректу, але його до владики не пущено.

Коли Братство довідалося про надрукування «Букваря», воно зараз же потягло Мильчевського до суду, перше до львівського, а потім і королівського. Грамотою з 14 червня 1692 р. король Ян скасував привілея Мильчевському на українські книжки, підтвердив всі друкарські права Братству, а українську друкарню Мильчевського разом з надрукованим «Букварем» сконфісковано і передано Братству. З надрукованих 2000 «Букварів» Братство одержало тільки 900 примірників, решту було продано перед тим. По такій пригоді Мильчевський більше вже не брався до українських книжок.

Zubrzycki. C. 43 — 44.

Максимович М. Сочиненія. T. III. C. 684.

Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. X. № 279 і 280; Т. XII. С. 460 — 469.

Крыловскій А. Львов. Ставр. Братство. С. 285.

13. Мина монах, найперший друкар і найперший управитель братської друкарні; здається, учень Івана Хведоровича. Мина був черцем св. Онуфріївського монастиря. Це була людина дуже освічена, український патріот, що хотів працювати на користь свойому народові. Він був у близьких стосунках з Семеном Сідлярем, приятелем Хведоровича, а також і з самим Хведоровичем. Коли Хведорович розказував у післямові до «Апостола» 1574 р., що йому допомогли у Львові «мали ницыи в ієрейском чину», то в цих словах безумовно розумів він і Мину.

Мина був у близьких стосунках навіть з кн. Курбським; так, в листі своїм з 1580 р. до Семена Сідляра Курбський пише: «А проси от мене отца Мины, иже бы мя наведал».

1585 р. 8 листопада, коли єп. Гедеон Балабан видав свого першого пастирського листа для збору пожертв на викуп заставленої друкарні Хведоровича, він пїслав з своїм листом «Мину чернца», про котрого просив усіх, «жебы єго до себе вдячне принявши, ласкаве от себе отпускати».

Пізніше, коли Балабан посварився з Братством, він дуже нападав і на Мину, бо той продовжував працювати в братській друкарні. Так, коли заїхав до Вільни Царгородський Патріарх Єремія II, то Братство подало йому скаргу на Балабана, де між іншим читаємо: «У нас почала вкорінятися св. віра від науки в школі та від друку книг, але все це єпископ Гедеон лає і зве єрессю; він напав на школу, розігнав учнів, спустошив друкарню, а управителя її, благочестивого ченця Мину, вислав із міста в кайданах»...

[* Diplomata. Львів, 1895. С. 45. Тут зазначається (див. с. 116, диз. також Криловського «Львів. Ставр. Братство». С. 146 — 147). ніби це було 1588 р. З цим трудно погодитися, бо до 1591 р. Братство книг не друкувало, принаймні, вони до нас не дійшли.]

А в іншім документі з 1592 р. ось так змальовуються терпіння цього найпершого, братського друкаря: Братство заступилося за Мину і скаржилося на свого владику Гедеона Балабана.

І потім пізніше багато разів Братство скаржилося на єп. Гедеона митрополитові Михаїлу і другим особам, і винило свого владику за те, що він «благочестивого инока Мину, друкаря святых книг, оковавши, волочил и по ямах своих сажал...» Мина був одним з перших справжніх мучеників за друкарство.

Diplomata. Львів, 1895. T. II. C. 45.

Monumenta. Львів, 1895. Т. I. С. 112, 165, 418 — 419, 459, 476, 500.

Архив Ю.-З. Росс. Ч. I. Т. X. С. 93.

Сказанія князя Курбскаго. Спб., 1833. Ч. II. С. 234.

Папков А. Братства. 1900. С.|7.

14. Мудрович Андрій, радник львівський, мав друкарню, котру й продав архімандриту унівському Ісаії Балабану. Що це була за друкарня — не знаємо, скоріше — польсько-латинська; певне, Гедеон Балабан мав якісь плани й на друк латинкою, але смерть перервала йому ці наміри.

Zubrzycki D. Kronika miasta Lwowa. Львів, 1844. C.234.

Петрушевич A. C. Сводная Галицко-русская летопись c 1600 по 1700 год. Львів, 1874. С. 408.

15. Пафнутій ієромонах, здається, замінив отця Мину на посаді управителя братської друкарні. Коли десь 1608 р. братська друкарня перейшла в помешкання св. Онуфріївського монастиря, то тут друкарством зайнялися ченці, а управителем став Пафнутій. На «Книге о Священстве», що була тут видрукувана 1614 р., читаємо, що вона появилася «в Лвови, в друкарни братской Ставропигіа в обители ст. Онуфріа. Трудом иже тамо Киновіатов, ієромонаха Пафнутіа, и прочіих»[* Примірник Національного музею у Львові. № 641].

16. Пилипович Лаврін, міщанин з передмістя львівського, з парафії св. Миколая. Це була поважана людина: його часом вибирали від братства св. Миколая, членом якого він був, за післанця в різних справах до Братства Успінського. А 1599 р. львівське Успінське Братство навіть обрало його послом, разом з Семеном Луцьким, до Варшави «в той справи, которая ся точит о вольности всего народу русского». З фаху Пилипович був маляр і належав до малярського цеху, але десь при кінці XVI віку поляки силою вигнали його з цього цеху, порадивши мати свій руський цех.

Лаврін (або Лавриш) Пилипович був близьким приятелем друкаря Івана Хведоровича. Коли Хведорович прибув до Львова, він тут і познайомився з Пилиповичем. Пізніше, десь 1578 р. Іван Хведорович віддав до Пилиповича в науку свого учня Гриня Івановича, родом з Заблудова. Гринь учився в Пилиповича два роки, і за науку його платив по умові друкар Хведорович. Але чого навчився тут Гринь? Читаємо, що Гринь навчився «przy pany Iwanu [* Ptaszycki. Rozprawy i sprawozdania. 1886. T. XI. C. 31. Акт № 14 за 1583 p.].

Вираз «при пані Івані» не можна розуміти так, ніби сам Хведорович навчив всього цього Гриня. Хведорович не знав (а може — добре не знав) ані різбарства (дереворитство), ані гисерства (словолитство); коли б Хведорович ці ремесла знав, то він не потрібував би замовляти все це для своєї нової друкарні за велику платню Гриневі 1583 р., коли сам знаходився в дуже скрутному матеріальному стані, — вигідніше було б зробити все це самому. Отже я такої думки, що різьбі по дереву навчився Гринь від Пилиповича, цебто, що сам Пилипович був не тільки малярем, але також і друкарським робітником; можливо, що це він зробив Хведоровичу ті черенки, якими той видрукував свого «Апостола» 1574 р. у Львові; можливо також, що Пилипович робив черенки та різні прикраси й для Остріжської друкарні. У всякому разі друкар Хведорович не мав рації витрачати свої кошти (а їх у нього ніколи не було зайвих) на навчання Гриня малярства в нашім розумінні слова. Не забудьмо, що в той час не рідко робітники хоч належали до одного якогось цеху, але працювали ще й коло чогось іншого; крім цього, тоді цех малярський був спільний з цехом злотничим. Правда, 19 березня 1582 р. Пилипович під присягою заявив львівському урядові, що він два роки вчив Гриня малярства.

Про Лавріна Пилиповича:

Ptaszycki. Iwan Fedorowicz//Rozprawy i sprawozdania. Краків, 1886. Т.ХІ. Акти № 13 і 14. С. 30 — 33.

Архив Ю.-З. Росс. Ч.I. Т. X. С. 58, 430, 506; Т. XI. С. 3, 4, 29, 40; Т. XII. С. 152.

Воstel F. Z dziejów malarstwa lwowskiego. Краків, 1896. T. V. № 12, 14, 15, 16, 19, 22. В цім|же журналі в т. IV див. ще працю М. Лозинського про львівських малярів.

Голубець М., в «Збірнику Львівської Ставропигії». Львів, 1921. Т. І. С. 311.

Про Пилиповича див. ще вище, на с. 147 — 149.

17. Пилипович Іван, друкар і дуже добрий різьбар, українець з походження. Працював у Львові як друкар польський, а 20 квітня 1757 р. добув собі королівського привілея на друкування українських книжок, добув його не чистим шляхом. Пилипович замовив собі в Сокалі відлити українські черенки і вже збирався приступити до друку. Але Братство, довідавшися про підступ Пилиповича, негайно потягло його до королівського та єпископського судів і наляканий Пилипович без тяганини 23 вересня того ж року зрікся своїх прав і віддав Братству свого привілея.

Вandtkie J. Historya drukarń w Król. Polskiem. 1826. T. I. C. 414 — 416.

Lelewel. Bibliograficznych ksiąg dwoie. 1826. T II C.226.

Zubrzycki. C. 32 — 33, 47.

Sprawozdania Komisyi do badania historyi sztuk. T. V. C. LXV, — привілей Івану Пилиповичу на друкарню.

18. Половецький Степан довго працював при братській друкарні. Року 1664 акти звуть його ще «друкарчиком», а пізніше, десь в роках 1668 — 1672 Половецький був управителем друкарні. З актів бачимо, що 11 серпня 1669 р. цьому друкареві заплачено 360 злотих за 1550 «Часовничків», цебто по 7 грошей за примірник; в цім же році Братство видає йому велику суму — 1170 злотих; 1670 р. 19 серпня Половецькому замовлено видрукувати 800 «Шестодневів» по 1 злоту за примірник і 300 Єрмолойчиків по 10 грошів за примірник; в січні 1671 р. Братство вже прийняло від нього 812 «Шестодневів»; 1 квітня 1671 р. Половецькому замовлено видрукувати 3000 «Граматичок», по 1 1/2 грошу за примірник. Як бачимо, управитель друкарні все працював за умовлену ціну від примірника. Половецький був товаришем у Скульського ще 1645 р.

Zubrzycki. C. 26.

Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. ХІ. С. 251, 262, 265, 487, 494, 540 (591-593?).

19. Рудницький Андрій, словолитчик львівський, — maister kunsztu gisarskiego. Року 1716 16 лютого Братство підписало з Рудницьким умову — відлити для Братства т. зв. тріодійний шрифт по 10 злотих від каменю, з матеріалу братського, їх же інструментами. При умові свідком підписався друкар Василь Ставницький.

Архив. Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. XII. С.(425 — 426.

20. Сідляр Сачко Сенькович. У Львові, на Краківськім передмісті, жив підміщанин Семен (Сенько) Сідляр. Була це людина дуже впливова між своїми та добре освічена. Семен був у близьких стосунках з кн. Андрієм Курбським, що жив тоді на Волині, в Миляновичах. Року 1580 в січні А. Курбський написав листа до Семена, з якого бачимо, що стосунки між цими людьми справді були близькими. «О превозлюбленный мой брате, правоверієм украшенный! — писав князь Курбський до Семена Сідляра. — Єпистолію твою пріях, и прочтох, и выразумих, и познах в тоби искры, от Божественнаго огня возгоренієм являемыя... Сам потщися навидати мя, прошу тя, в тех приключившихмися бедах; аще могло быти, тогда, благодать Духа на помощь призвавши, усты ко устом беседовати будем».

Коли до Львова прибув друкар емігрант Іван Хведорович, він довго оббивав високі пороги, проте не міг добути собі серед знатних осіб потрібних коштів на «боже діло». Але Хведорович натрапив на Семена Сідляра, і підміщанин цей врятував велику культурну справу — позичив друкареві 700 злотих, величезну суму на той час.

У Семена був син Сачко, і ось цього Сачка Сідляр і віддав до Хведоровича в науку, і Сачко Семенович (чи Сенькович) Сідляр став чи не найпершим друкарем львівським із українців. Старий Семен Сідляр помер десь 1583 р. і всі його справи заступив невдалий син його Сачко.

По звичаю тогочасному, Сачко був не тільки друкарем, але й книгарем, — перше продавав книжки Хведорівські, а потім і віленські. Пізніше він працює разом з отчимом своїм — Семеном Корункою, — разом вони мають друкарню й книгарню в домі Івана Білдаги*, що досталися їм за борги від Івана Хведоровича; разом мають також друкарню в Костянтинові, у книгарні Остріжського. Пізніше, 1588 р. вони продають ці свої друкарні, разом з книжками, Кузьмі Мамоничу до Вільни.

[* Дім Івана Білдаги стояв поруч із домом Ставропигії, тепер на вулиці Бляхарській ч. 7 (дім цей тепер у руїнах).]

Сачко, вкупі з своєю жінкою Євфимією Богатирівною, не зле торгував книжками і в разі потреби позичав гроші Хведоровичу. Хведорович помер, не заплативши Сачкові дуже великого боргу, і цей учень його, за два дні до смерті Хведоровича, 4 (14) грудня 1583 р. наклав арешта на рухоме майно Хведоровича в сумі 500 злотих. Справа ця довго ще й потім тяглася, було навіть і таке, що 27 березня 1584 р. Сачко побив сина Хведоровича, Івана Переплетника...

Року 1588 акти розповідають про цього друкаря таку неприємну історію. Цього року лютувала у Львові моровиця і від неї помер старий довголітній ігумен св. Онуфріївського монастиря о. Леонтій. З цим Леонтієм Сачко був в близьких приятельських стосунках. Прочувши про смерть Леонтія, Сачко перед світом прийшов до нього в келію, забрав ключі від церкви і від скарбниці, і перше сам, а потім з товаришами своїми забрав з скарбниці 500 злотих і багато річей. Свідки пізніше бачили, що Сачко «jadał hoynepokarmy y drogie picia». Але в оправдання Сачка треба сказати, що цю справу піднято лише по його смерті, а що він добре жив, бачили ще свідки ще й до моровиці.

Десь у цю моровицю, — в кінці 1588 р. або в році 1589 Сачко й помер.

Про нього такі акти:

Ptaszycki S. Rozprawy. Краків. T. XI. №4, 22, 23, 24, 26, 32 і 34.

Bostel. Pamiętnik Literacki. 1902. № II — VI. C. 300 — 303.

Сказанія князя Курбскаго. Спб., 1833. Ч. II. C. 231 — 235. Monumenta Confraternitatis. Львів, 1895. T. I. C. 223 — 226.

Папков А. Братства. 1900. C. 6 — 7.

21. Скульський Андрій *, міщанин львівський, покінчив львівську братську школу і був добре освіченою людиною, вміло писав вірші, взагалі мав письменницький хист. Він полюбив друкарство і став працювати при братській друкарні, де й вивчився на доброго друкаря. Пожар 1628 р., що знищив братську друкарню, перервав друкарську працю А. Скульського. Але Братство завзялося відновити друкарню, в чому багато допоміг йому молдавський воєвода Мирон Могила-Бернавський **.

[* Акти часто звуть його також Скольський: так само часом і сам друкар писався: Скольський.

** Часто пишуть також і Барнавський.]

Року 1630 закінчили братську Успінську церкву, якої ктитором 42 був Бернавський, відновили також і друкарню. Управителем відновленої друкарні став Андрій Скульський. Братство вирішило в достойний спосіб віддячити воєводі Бернавському, що так щедро допомагав будові церкви та відновленню друкарні (усунений з молдавського престолу, Бернавський з 1629 р. оселився в Галичині, в Усті).

І от 23 березня 1630 р. з братської друкарні у Львові вийшла перша по пожарі книжка, твір А. Скульського — «Вирш з Трагодіи X пасхон» з передмовою-посвятою Мирону Бернавському, підписаною Андрієм Скульським. Скульський розказує про щедру допомогу Бернавського для Братства, а тому «взялем, — каже він, — предся за реч выборне слушную, з залеценьєм Типографіи при той помененой Церкви святой, до вєльможности Вашоє Господарскоє удатися, а хоца ж и напрудце: леч же не так з голыми руками ремесла моєго друкарского, ан без якого ж колвек овоцу и знаку тоито Типографіи... c подлою персоною своєю, пред велможною и высоце поважною особою вашеи Господарскои милости, смити указатися, але якій ж колвек квиточок овоцу єи оздобне оказалого, и вдячне вонного ускубши, яко Ктиторови... и Типографіи, котрая при той же Церкви єсть, на пожиток всеи церкве... Книжечку тую... з уклоном найнижшим приношу». Друкарня вважає за обов’язок свій першу працю свою піднести свойому щедрому добродієві: «Котрую Книжечку, яко снопок першій жнива, на котороє ся заносит, и яко квиток овоцу, c котрим предреченная Типографіа церкви показатися маєт, велможности вашей, яко ктиторови своєму, приносит».

Безумовно, в цей час А. Скульський був управителем братської друкарні, коли виступає в її імені перед воєводою Бернавським. В цей саме час під управою Скульського почав працювати й молодий друкарчик Михайло Сльозка, що в скорім часі (може з 1633 р.) сам став управителем братської друкарні. Скульський тим часом, за допомогою Могил-Бернавських, подався на Молдавію, де й зайнявся друкарством; певний натяк на це дав Скульський ще в своїх «Віршах» 1630 р., коли писав у присвяті Бернавському: «до услуги в вьтдаваню книг хентного мя завше Велможность ваша Господарская знати рачить»*.

[* В. Щурат у своїй праці «Хрістос пасхон» пише про Скульського (с. 13), ніби він «зараз по 1630 р. вернув на Молдаву і там помагав воєводі Бернавському» в друкарстві. Це не так: в цей час Бернавський був лише ех-воєводою, бо його з престолу усунув Мойсей Могила, і Бернавський проживав з 1629 р. в Усті в Галичині.]


Скільки пробув Скульський в Молдавії, не знаємо: там набув він собі добрі матриці та черенки, і з ними й вернувся до Львова десь 1637 чи 1638 р. Тут він зійшовся з Михайлом Сльозкою, що саме тоді влаштовував собі власну друкарню. Скульський увійшов з Сльозкою в спілку, віддав йому привезені черенки, а крім цього, він ще відлив Сльозці українські черенки, і ось цими черенками Скульський 1638 р. й видрукував якісь дві книжки, може «Апостола» й Псалтира. З видань Скульського збереглася до нас лише частина Октоїха, здається, 1639 р., де на кінці наш друкар підписався: «Андрей Сколскій Типограф» [* Примірник Національного музею у Львові. № 287. Л. 348.].

Довідавшися про працю Скульського, Братство зараз же в 1639 р. потягло його до суду; розпочався неприємний процес, що закінчився лише аж 1641 р. Братство оскаржило Скульського, що він безправно держить друкарню й податків за неї не платить, і просило львівський магістрат закрити друкарню Скульського, а видрукувані книжки сконфіскувати на користь Братства.

Скульський вперто боронився, вживаючи навіть сумнівних способів. Перш усього, він скаржився, що за цю справу вже побив його братчик Костянтин Медзапета. Крім цього, Скульський запевняв, що він працював у Сльозки «jako czeladnik, albo raczey creditor summy za litery przedane», — він продав Сльозці свої черенки за 1500 злотих, але той грошей не заплатив. А на саме Братство Скульський вніс того ж 1639 р. довгу скаргу і винив його в цім: 1) свого королівського привілея на друкарство Братство отримало незаконно; 2) цього привілєя воно отримало проти прав міста і без згоди магістрату; 3) в королівськім привілеї сказано, щоб Братство не друкувало нічого, королівській владі та церкві римській противного; а між тим все, що тільки видає Братство, все те противне римській церкві, бо ж воно видає схизматицькі книжки, повні помилок; 4) з своєї друкарні Братство має великі доходи, бо в краю тільки одна друкарня руська, з котрої книжки йдуть на Україну, Поділля, Литву, Москву і не відомо ще куди, але ані державі, ані місту з того не дають пожитку; 5) «Друкарня повинна підлягати світлому ординаріатові (католицькому) і магістратові, підлягати так, щоби без цензури ординаріату та без дозволу магістрату нічого в світ не виходило, а то для того, щоби єресь схизматицька не ширилася, Братство видало так багато тисяч книг — ні, не тисяч, а міліонів, — а на цензуру ординаріатові ані одної не подало, ні на одну не отримало дозволу магістрату, і ці книжки з блудами, єресями та схизмами так у світ і вийшли»; 6) «Все, що друкує братська друкарня, лишається на вічні часи. А скільки Братство друкувало й друкує книжок, між ними нема ані одної, яка б не була проти костела римського та проти віри католицької, а через те все схизма росте та росте».

Ось так боронився Скульський — українець, але й цей донос нічого йому не поміг: він програв таки справу, — друк книжок йому заборонено, та й на судовий процес він витратив все, що мав... В цей саме час і Братство було безрадним, бо не мало управителя, а Сльозка лише сміявся з братської друкарні. Отож Братство й помирилося з Скульським і знову прийняло його до своєї друкарні за управителя, і він працює тут десь в роках 1641 — 1643; товаришем тут був йому друкар Степан Половецький. За цей час видрукував Скульський декілька книжок, між ними Трефологіон 1643 р.

Під цей час покінчилася й справа спілки з Сльозкою. Скульський не мав з чого платити на утримання спільної друкарні, а тому Сльозка прогнав його від себе. Скульський поскаржився на Сльозку перше до суду міського, а потім до бискупського, вимагаючи, щоби Сльозка вернув йому його черенки. Сльозка погоджувався вернути, але вимагав, щоб Скульський віддав йому взяті книжки та позичені 438 злотих. Справа тяглася коло року і тільки 9 жовтня 1641 р. консисторський суд визнав домагання Скульського безпідставними.

Не довго працював Скульський в братській друкарні: 29 червня 1643 р. його запеклий ворог, Михайло Сльозка, став знову управителем братської друкарні, а Скульський пішов на управителя новозаснованої при кафедрі львівській друкарні єпископа Арсенія Желіборського, і тут за роки 1644 — 1646 видрукував дві книжки. На книжці 1646 р. («Зобранє короткоє науки») він підписався: «Андрей Скулскій, типограф єго мл. господина отца Арсенія Желиборскаго, єпископа Львовскаго»[* Примірник Національного музею у Львові. № 708.].

Десь по 1646 р. єпископ Желіборський переніс свою друкарню до Унева; разом з друкарнею перейшов туди на працю й наш А. Скульський; це було йому й на руку, бо працювати у Львові забороняв йому католицький арцибискуп. Проте думки про власну друкарню Скульський не кидав ніколи; придбав був він собі навіть королівського привілея на заснування друкарні, але через брак коштів не міг здійснити своєї повсякчасної мрії.

Року 1651 над головою нашого бідолашного друкаря стряслося велике лихо. Був він у Львові і тоді переловлено якогось листа з Унева до нього. Король наказав 13 червня 1651 р. взяти Скульського на інквизицію за державну зраду, — його запідозріли в шпіонстві на користь козаків. Не раз брали друкаря нашого на страшні тортури, — витягувано йому ноги, печено огнем... І в кінці суд визнав Скульського невинним і вернув йому добру славу, хоч, здається, по всьому цьому бідолашний друкар наш став на старість калікою...

І далі доживав віку Андрій Скульський в Уневі, де займався друкарством; як кожний друкар тогочасний, торгував книжками. Ще року 1654 бачимо Скульського в Уневі — того року приїздив він до львівської братської друкарні «на ревидованє Трефолоіов», за що заплачено йому З злотих 12 грошів.

Здається, на старість наш друкар вступив до св. Онуфріївського монастиря; так, під 21 листопада 1655 р. про нього читаємо в книзі братських видатків: «За росказаням панов некоторых далем отцу Іосафови, старцеви, на дрова з 7 гр. 9, послушникови єго Андреєви Скулскому з 3». Року 1665 27 липня Скульський ще жив, бо дав пожертву на Братство.

Про Скульського література:

Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. X. С. 790; Т. XI. C 246 410 422, 423, 430, 540, 542, 589; Т. XII. С. 438 — 447: судовий процес Скульського з Братством, а також процес 1651 р. про шпіонаж Скульського.

Zubrzycki. C. 23, 40 — 41.

Петрушевич А. С. Див.: «Временник» на 1885 р. Львів. С. 118.

Крыловскій А . Львовское Ставропигіальное Братство. К., 1904. С. 282 — 283.

Свєнціцький Іл . в «Збірнику Львівської Ставропигії». Т. І. С. 327.

Вaracz S. Див.: Pamiętnik Dziejów Polskich Львів 1855.

Lozyński W. Patrycyat i Mieszczaństwo Lwowskie w XVI i XVII wieku. Львів, 1890.

Szydelski K. Archidyecezya Lwowska na Synodzie w roku 1641; розділ X: процес Скульського з Сльозкою 1641 р. Див.: Przewodnik naykowy i literacki. Львів 1910 Кн. XII. С. 1106 — 1108.

Др. В. Щурат. Хрістос пасхон // Запискн львівські. 1914. Т. 117 — 118; окрема відбитка. С. 9 — 18. Тут найповніша біографія Андрія Скульського.

22. Сльозка Михайло , див. про нього вище.

23. Ставницький Семен дуже довго працював в львів-

ській братській друкарні і був її довголітнім (з перервами) управителем. Друкарства навчився Ставницький у Сльозки, і коли той покинув братську друкарню, заступив тут його. На початку працював з іншими друкарями, напр. в 1662 — 1663 рр. служив в Братстві разом з Дмитром Кульчицьким, але пізніше сам управляв братською друкарнею, управляв нею дуже довго, десь аж по 1697 р., коли сліди його в актах губляться. Жив з Братством в повній згоді*.

[* Правда, в Архиве Ю.-З. Росс. (Ч. І. Т. XI. С. 496) згадується про якийсь позов Братства зі Ставницьким. А 25 червня 1665 р. Братство знайшло у Ставницького, тоді ще drukarczyka, 117 прикладків Псалтиря (надрукував для себе більше умовленого); книжки відняли у Ставницького, а його мали покарати, але друкарчик «obiecał wiecy tego nie czynie y szczyrze cerkwi Bożey służyć», і Братство простило вину молодому друкареві, «zachowując onego na dalszy czas». Див. Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. XI. С. 239.]


Крім праці в Братстві, С. Ставницький десь в 1670 — 1680 рр. управляв Унівською друкарнею.

Семен Ставницький видрукував багато книжок і допрацювався доброї слави. Помер він десь в кінці XVII віку, передавши своє місце в друкарні синові свойому Василеві. Ставницького Братство вписало до свого пом’янника.

Про нього література:

Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. XI — XII. Див. покажчик в Т. XII на с. 702.

Zubrzycki . C. 25.

Крыловскій А. Львов. Ставр. Братство. С. 285.

Голубев C. Объяснительные параграфы//Труды Кіев. Дух. Акад. 1906. Кн. XII. С. 531 — 532.

24. Ставницький Василь, син друкаря Семена, рано навчився від батька друкарства і став помагати йому в роботі. Десь уже з 1688 р. молодий Ставницький пішов управителем до новозаснованої друкарні єпископа Шумлянського. Але коли друкарня ця перейшла до Братства, то разом з нею до братської друкарні вернувся Василь Ставницький. Василь був добрим гисером і Братство часто замовляло йому робити черенки. Вже 1694 р. батько Семен підписує контракти на друкування разом з сином. Працював Василь друкар дуже довго. В братських актах згадується про Василя Ставницького аж по 1723 р.

Про Василя Ставницького див.: Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. XII, покажчик на с. 701.

25. Ставницький Петро , син Семена, брат Василя. Працював в братській друкарні. Під рамою дереворита «Триодіона» 1717 р читаємо: «Петр: Ставниц:».

«Триодіон» Львівського Національного Музею. № 297.

26. Хведорович Іван. Див. про нього с. 68 — 105.










ДРУКАРСТВО ПОЗАЛЬВІВСЬКЕ


Позальвівське друкарство було розвинене в Галичині досить слабенько, проте й воно має певне значення в історії нашої культури. Львівське Ставропигіальне Братство мало собі привілея на виключне право друкарства в цілім краю; королівського привілея цього Братство завзято боронило і всіма своїми силами кидалося на кожного смільчака, хто важився проявити живу ініціативу й заснувати власну друкарню. Королівські привілеї на виключне право друку одній особі чи одній інституції були дуже шкідливими для розвитку нашої культури, бо не давали змоги розростися приватній ініціативі, якої друкарство постійно так потребувало. Великого технічного поступу в Друкарстві Братство довго не робило, і часто бувало, що ті приватні друкарні, які часом конкурували з Братством, випускали книжки з технічного боку ліпші від братських.

На галицькій землі було в різний час лише чотири друкарні: Стрятинська, Крилоська, Угорцівська та Унівська; але перші дві, випустивши три книжки, завмерли; Угорцівська була лише мандрівною друкарнею, занесеною на короткий час з Волині; і тільки одна Унівська друкарня вдержалася та проіснувала довгий час.








1. Стрятинська друкарня


Першою позальвівською друкарнею, що заснована проти бажання й проти привілеїв Ставропигіального Братства, була надзвичайно важна в історії нашої культури Стрятинська друкарня, заснована ініціативою львівського єпископа Гедеона Балабана.

Рід Балабанів дав багатьох видатних людей свого часу, а серед них і декількох ієрархів. Гедеон Балабан (в миру Григорій, писався: Болóбан) був людиною дуже освіченою, чим помітно відрізнявся він серед інших тодішніх єпископів. Військовий по першій своїй службі, Балабан мав гарячий, нестриманий характер. Обраний на Львівську кафедру, Балабан не міг жити у Львові, бо там сидів ставленик польського короля, єпископ Іван Лопатка чи Осталовський, а тому Гедеон змушений був проживати в Стрятині 43 або в Галичу. 1576 р. помер Лопатка, і вже з того часу єпископ Балабан міг спокійніше віддатися своїм святительським обов’язкам.

Широко освічений, Балабан скрізь по своїй єпархії підтримував освітні справи і дбав про освіту. Це він допоміг львівському Успінському Братству скластися в міцну організацію, це він перший подбав, щоб викупити заставлену Ізраїлю Якубовичу Хведорівську друкарню і дав на це частину коштів, а тому правдивим основником Ставропигіальної друкарні може по праву рахуватися власне Балабан [* В післямові до «Апостола» 1574 р. Хведорович розказує, що вищі верстви у Львові не допомогли йому в його «божім ділі». Але це обвинувачення не відноситься до єп. Гедеона, бо ж він тоді у Львові не міг жити — там жив єп. Осталовський].


Перші десять років своєї святительської праці Балабан мирно працював з львівським Братством і це було Братству на велику користь. Але з 1586 р., коли патріарх Олександрійський Іоаким надав Братству занадто багато вже вольностей, особливо коли Братство стало ставропигіальним, цебто залежало тільки від патріарха Царгородського (а власне — ні від кого), єпископ Гедеон заворогував з Братством і ця ворожнеча дедалі загострювалася все більше та більше. Під знаком цеї боротьби минуло ціле життя Гедеонове, під цим же знаком склалося й початкове організування самого Братства. З 1597 р. Гедеон став екзархом Вселенського патріарха, але Братство й тепер не хотіло його слухатися, і часто вмішувалося в такі церковні справи, де справді його праця була непотрібною. А це нервувало палкого характером Гедеона і боротьба ставала завзятішою; і ця боротьба обом сторонам, а найбільше Церкві українській, принесла величезнії шкоди та втрати.

Отож бачучи, що з Братством йому не вжитися, Гедеон починає думати, як би самому закласти свою власну і школу, і друкарню. Був у його племінник, Хведір Юркович, що проживав в своїм родиннім маєтку Балабанів, в Стрятині на Бережанщині. Балабан палко любив цього племінника. Хведір Юркович молоді роки свої проводив в Італії і отримав там дуже добру освіту. В передмовах до стрятинських видань Гедеон все теплим словом згадує нам про свого любого племінника. «Благородный Феодор Юрьевич Болобан, — пише він в передмові до Требника 1606 р. — муж многими исправленми цвитый, благочестивих догмат и отеческих преданій зело теплый рачитель, иже не словом точію, но и дилом отеческоє благочестіє непорочно храня, найпаче же идеже мнози от многих бывающе, реку в Италіи, суємудрієм внешних ученій прельщающеся, в различныя єреси впадают, и обнажившеся благочестія, от церкве отпадают. Сей же много время в юности тамо пожив, благочестія не повреди, и ниже мало от преданій восточныя церкве уклонися, но якоже посреде огня сый пребысть неопалим, или якоже посреди морских волненій истопленія не под’ят».


В домі Балабанів жив і типограф Памва Беринда; він теж пізніше теплим словом згадував свого покровителя як «мужа мудрости, книг Божествных и знающих сіа зелна рачителя». Беринда розповідає, що в домі Хведора Балабана була велика бібліотека, а серед книжок була Біблія на п’яти мовах [* Титов Ф. И. Типографія Кіево-Печерской Лавры. Додатки. С. 185, 187].

Ось із цим міцним в благочесті!’ мужем і порішив Гедеон заснувати в Стрятині друкарню. Ініціатива цеї справи безумовно виходила від Гедеона, а кошти давав багатий племінник. Гедеон був в близьких зносинах з патріархом Олександрійським Мелетієм Пигасом, що тоді правив престолом вселенським. Ось цей патріарх, бачучи «паденіє» української Церкви, все радив львівському єпископові «гимнасіа и типографію составити — умноженіа ради книг в преподаніє разума». Ось через ці зносини з славним патріархом і був Гедеон «подвижен священными єго писанми» [* Передмова до Служебника стрятинського 1604 р. Думка Бандтке, ніби Стрятинська друкарня повстала з Остріжської, безпідставна; див.: Hist. druk w Król. Polsk. II. 154].

Десь 1602 р. Гедеон таки «породих дух желаніа», — заснував друкарню в Стрятині «с споспешником моим и ужиком, благороднейшим господином Феодором Юрієвичем Болобаном, от своих нам именій отеческых всяцем усердієм на само то дило пришедшим». Балабан мріяв про великі освітні та друкарські справи, і на них мав «с поспешника благороднаго Феодора Юрьєвича Болóбана, сына брата моєго, с ним же в отчистим дому нашом Стрятине друкарню сставльше, в лепоту яко ноужнеє типарскими орудіи... изобразити непщевахом» [* Передмова до стрятинського Требника 1606 р].

Справа церковних книжок була в той час досить розпучливою: книжки мали багато різних похибок. Ще на одному з Берестейських соборів (чи не 1594 р.) звернули на це пильну увагу і цілий собор доручив власне Гедеону, як людині великої освіти, зайнятися поправленням церковно-богослужбових книжок. «Прежде, множає десяти лет, синоду сущу в Берестьи Литовском, при митрополите Кієвском Михаиле Рáгозе, и прочим єпископом, сбравшимся тогда, прежде отступленіа єго с єдиномысленники своими от єдиныя святыя восточныя кафолическия Апостолския церкве, многоє от них изысканіє и смотреніє о великом разногласіи действій церковных бысть. О них же на сборе срасмотревше, и смиренному мне, єпископу Лвовскому, поручишя всяко тщаніє, и попеченіє сотворити о исправленіи книги» [* Передмова до стрятинського Требника 1606 р. — Зазначу тут, що на одному з Берестейських соборів (здається, 1591 р.) підкреслювалася необхідність заводити друкарні; згадку про це дає такий уривок з листа владики Володимирського від 25 березня 1595 р. до князя К. Остріжського: «Припоминать ми в. м. рачыш сыноды Берестейскиє, з стороны школ и друкарни, же ся тому досыть не дієт». Див.: Русская Историческая Библиотека. Спб., 1903. Т. XIX. С. 603].

І ото на основі такої постанови Берестейського собору Гедеон і приступив до поправлення найпотребніших книжок — Требника та Служебника; для цього Гедеон заклав в Стрятині школу, і вчителі її працювали також коло виправлення книжок; допомагав, звичайно, сам єпископ, а також і Хведір Юркович, — «єму же все тщаніє и попеченіє о сем бяше, єже книги, церкви потребныи, на свет издати» [* Там само].

Первенцем стрятинської друкарні був Служебник, що побачив світ 22 січня 1604 р. Служебник цей має велике значення, бо він був уже добре виправлений; правив його сам Гедеон; про це він розповідає так: «от древних опасно имеющихся звод стяжавши, прилежно изследивше и исправивше, вашей братской любви издаєм» [* Передмова до стрятинського Служебника 1604 р.]. Такий виправлений Служебник і вийшов в отечестем дому нашем Стрятине, в новосооруженой типографіи господина Федора Болобана» [* Там само, післямова].

Другою книжкою, що вийшла з Стрятинської друкарні, був Требник. Ще на Берестейськім соборі звернули пильну увагу власне на цю книжку і доручили Гедеонові її виправити. Це була велика робота, але разом з тим і велична культурна праця. Требник був надзвичайно потрібний, але доброї редакції його у нас тоді ще не було. І Гедеон жваво прийнявся за цю працю. Зібрав він велике число списків Требника з різних земель, — з Валахії, Молдавії, Сербії, крім багатьох своїх, — але у всіх цих|Требниках не знайшов він єдності. Про все це Гедеон написав «изрядному кормчію корабля Христова>, патріарху Мелетію, розповідаючи йому про свої сумніви, щодо Требників, і просячи прислати доброго грецького Требника. Патріарх, «не презрев моленіа», прислав йому Требника «добре исправленаго по древних св. Горы требников», навіть підписав його власноручно, наказуючи видрукувати його «в общую ползу великоименному російскому роду» [* Передмова до Требника 1606 р.].

На Требникові зазначено, в післямові, що ця книга «изследована и исправлена бысть тщанієм многогрешнаго Феодора К.»; можливо, що це був дидаскал та ігумен львівського Братства Хведір Кассаниди [* Памятники полемической литературы в Западной Руси. Спб., 1903. Кн. III. Примітки. С. 33]. Книжку розпочато друком 22 липня 1605 р., скінчено 19 вересня 1606 р.; надруковано її «властным коштом и накладом» Хведора Юрковича, «с советом и благословенієм» єпископа Гедеона. Але кінця цеї книжки не побачив вже щедрий меценат, — Хведір Балабан помер 24 травня, перед виходом книжки. Требник цей в нашійілітературі довго був улюбленою книжкою, надзвичайно поважаною.

Стрятинська друкарня була дуже добре уряджена; з технічного боку стрятинські видання надзвичайно гарні, значно кращі від львівських братських. Шрифти розкішні, великі, особливо Служебника (т. зв. євангельський); шрифти ці трохи нагадують Хведорівські, але зроблені не з них, — їх зроблено на зразок давнього київського уставу. Видання ці мають багато графічних дуже гарних оздоб.

Тут, в Стрятинській друкарні розпочав свою друкарську працю й славний друкар український Памва Беринда; можливо, що він управляв цею друкарнею. Пізніше, 1627 р. Беринда з приємністю згадував цей час своєї молодості, коли він працював в Стрятинській друкарні, «в зацном дому Балабанов, як у власних родичов живучи и добродействе гойне заживаючи» [* Лексикон Словеноросскій. Передмова].

Але Стрятинська друкарня не довго існувала — працювала вона щось коло чотирьох років, а далі спинилася: 24 мая 1606 р. помер господар її, Хведір Балабан, а скоро по тому, десь коло 10 (20) лютого 1607 р., помер і Гедеон Балабан, душа та ініціатор Стрятинської друкарні. Балабан ще мріяв про більшу друкарську працю, мріяв випускати книжки «єдина по друзей», хотів друкувати «и иними языки и писанми» [* Передмова до Служебника 1604 р.], мав уже готові рукописи, але смерть перервала всі культурні заміри Балабанові... [* В інвентарі львівської Успінської церкви з 1637 р. читаємо: «Євангеліє учытелноє Крилоскоє, Євангеліє учытелноє друку Стрятинского». Див.: Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. X. С. 159; це цікава вказівка, але трудно сказати, що вона значить, бо стрятинського «Учительного Євангелія» не знаємо].

Здається, збирався Гедеон Балабан друкувати щось і латинкою; так, знаємо, що племінник його, архімандрит унівського монастиря Ісаія Балабан 1606 р. купив друкарню у львівського радника Андрія Мудровича; можливо, що зробив він це для Гедеона [* Див. про це вище.].

Єсть відомості, що про видавничу діяльність мріяв так само й Хведір Балабан; Беринда свідчить, що Хв. Балабан мав намір видати навіть Біблію, і просив для того у патріарха Мелетія прислати йому добру грецьку Біблію з своїм посвідченням, «яко чиста єст от блудов и измен иноверцов» [* Титов Ф.И. Типографія Кіево-Печерской Лавры. Додатки. С 185 і 187].

Стрятинська друкарня в історії української культури стала славною не тільки своїми дуже коштовними виданнями, але також і тим, що вона дала початок до заснування київського друкарства, бо пізніше цю друкарню, «пилом припалую», купив Києво-Печерський архімандрит Єлисей Плетенецький 44 і перевіз її до Києва, до своєї Лаври. Доля судила таким чином, щоб друкарство до Києва перенесене було з Галичини.

На жаль, ми ще не маємо якоїсь спеціальної розвідки про таку важливу Стрятинську друкарню. Про неї зазначу:

Передмови та післямови до стрятинських видань — Служебника 1604 р. та Требника 1606 р.

Беринда П. Лексикон Словеноросскій. К., 1627. Див. тут посвяту книги синам Хведора Балабана.

Bandtkie J. Historya drukarń w Król. poisk. 1826. T, II. C. 154.

Zubrzycki D. Historyczne bodania. 1836. C. 50 — 51; мало й недокладно.

Максимович М. Сочиненія. T. III. C. 684 — 685.

Wiszniewski M. Historya Literatury polskiej. 1851. T. VIII. C. 433.

Петрушевич A. C. Сводная Галицко-русская летопись c 1600 по 1700 год. Львів, 1874. С. 408.

Архангельскій А. Очерки из исторіи зап.-русск. литературы. М., 1888. C. 78 — 79.

Kаманин И. K исторіи Кіево-Печерской Лаврской типографіи//Кіев. Стар. 1894. Кн. 8. 276 — 278, — автор твердить, що Ісаія Балабан продав Стрятинську друкарню до Києва 1613 р.

Крыжановскій Е. М. Собраніе сочиненій. Т. І. С. 67 — 87; тут про стосунок Требника Балабанівського до Требника П. Могили.

Гильтебрандт П. Балабан Гедеон и его три книги//Русская Историческая Библіотека. Т. XIX (або: Памятники Полемической литературы в Западной Руси. Т. III). Спб., 1903. Примітки. C. l — 33. Це цінна праця про Стрятинські видання, — про Служебника 1604 p. C. 4 — 12 та про Требника 1606 p. С. 12 — 33; в статті єсть уваги про друкарську справу взагалі. Рец. Ів. Каманина в «Кіев. Стар.». 1900.

Кн. XI. С. 87 — 89.

Tитов Ф. И. Разъяснительные параграфы//Труды Кіев. Дух. Акад. 1907. Кн. VI. С. 298 — 309. — Стрятинська друкарня належала тільки Хведору Балабану, а не єпископу Гедеону.

Титов Ф. И. Типографія Кіево-Печерской Лавры. K., 1918. Т. I. C. 55 — 62.

Стрятинські видання мають цікаві українські наголоси; про них див.: Огієнко І. Св. Служба Божа мовою українською. Львів, 1922. Ч. II. С. 17 — 18.

Про Стрятинську друкарню див. також нижче, в розділі XII: про початок київського друкарства.











2. Крилоська друкарня



Гедеон Балабан, єпископ львівський, як ми бачили, мав широкі плани освітньої праці серед українського народу. Він задумав виправляти церковно-богослужбові книжки і вже виправленими друкувати їх. Для цих планів одної Стрятинської друкарні було мало і єпископ задумав закласти ще одну друкарню, вже на свої власні кошти. «Аз, смиренный Гедіон Болóбан, — пише він, — видех церкви божій быти зело потребна, видя же и иних благочестивых и христолюбивых людей тщаніє творящих о священных книгах, взревновах» *, — задумав і собі закласти друкарню, а до того він мав на це також благословення патріарха Мелетія Пигаса. [* Передмова до крилоського «Учительного Євангелія» 1606 р. Примірник бібл. Наукового Товариства у Львові. № 18906].

І Балабан десь 1605 р. й заклав нову друкарню в Крилосі 45. Крилос — це пригород давнього Галича, тепер повіту Станіславівського, був колись резиденцією митрополита Галицького, а пізніше належав до так званих столових дібр львівських єпископів. Гедеон задумав так потрібні тоді «Учительне Євангеліє» та Псалтир «издати з друкарни моєє крилоскоє» *; крім цього, з його наказу переклали з грецької мови твори св. Іоана Золотоустого: «Про священство» та «Бесіди на Діянія» **.

[* Передмова до стрятинського Требника 1606 р.

** Филарет. Обзор русской духовной литературы. Спб., 1884. С. 169. По вид. 1859 p. C. 233.]

В першу чергу Гедеон вирішив друкувати «Учительне Євангеліє», твір св. Калиста, архієпископа Царгородського.

Перед друком книжку добре виправили. «Сбравши на дило се людей, — розказує Гедеон, — искусных в художестве том, повелех изследовати и на многих местех исправити єя». Книжка вийшла в світ 1 жовтня 1606 р. «при столечной церкви єпископіи Галицкои, Успенія Пречистыя Владычица нашея Богородица на Крилоси» [* Післямова до «Учительного Євангелія» 1606 р.], вийшла «в обшук» ползу великоименитому російському роду». Кошт і наклад на цю книжку дав сам Балабан, про що він і розповідає: «з друкарьни своєє крилоскоє властным коштом и накладом своим изъдати потщахся».

«Учительне Євангеліє» видрукуване дуже гарно, з розкішними оздобами. На жаль, це був останній друк єпископа Балабана — смерть припинила його широкі мрії освітньої праці на користь народу українському.

Про долю цеї друкарні певного не знаємо, але здається, що вона, разом з друкарнею Стрятинською, перейшла потім до Києва.

Про Крилоську друкарню зазначу:

Передмова та післямова до «Учительного Євангелія». 1606.

Bandtkie J. Historya drukarń w Król. Polsk. 1826. T. I. C. 118 i 323.

Zubrzycki D. Historyczne badania. 1836. C. 48 — 50:

Максимович M. Сочиненія. T. III. C. 685.

Wiszniewski M. Historya Literatury polskiej. 1851. T. VIII. C. 433.

Гильтебрандт Петр. Балабан Гедеон и его три книги//Русская Историческая Библіотека. Спб., 1903. Т. XIX. Примітки. С. 42 — 48. Це цінна стаття про крилоське «Учительне Євангеліє» 1606 р.; докладно описано цю книжку; дано знімки з «Учительного Євангелія». Рец. Ів. Каманина в «Кіев. Стар.» 1900. Кн. XI. С. 87 — 89 (рец. на окрему відбитку з 1900 р.).











3. Угорцівська друкарня


Давнє українське друкарство мало було похоже на друкарство сучасне. В давнину, як ми бачили, найчастіше друкарство розвивалося в руках окремих меценатів. Багаті люди, надумавши видрукувати якусь книжку, звичайно запрошували до себе друкаря тільки на якусь певну працю; закінчивши замовлену книжку, друкар був вільний. А то часто було й так, що сам друкар знаходив собі потрібного видавця-мецената, спокушуючи його на видатки уміщенням в книжці меценатського герба та голосних віршів на нього.

От з цього погляду багато наших давніх друкарень можна б назвати «бродячими» чи «мандрівними». Таких мандрівних друкарень в старовину було багато, наприклад, друкарня в Несвіжу, Тяпинського, Кирила Транквиліона, Соболя і др.; та власне мандрівним друкарем був і фундатор українського друкарства, Іван Хведорович. Такою ж мандрівною друкарнею була й Угорцівська.

Мандрівних друкарень в давнину безумовно було більше, ніж ми їх знаємо; а що це було так, про те свідчить хоча б ось це місце з умови 1643 р., яку склали між собою львівське Братство та Сльозка, — в умові, між іншим, читаємо, що в той час «zgolą niemal każdy diak albo tez Pop usiłu ie na swa prywatę drukarnie wystawić i na siebie drykować» [* Zubrzycki. Historyczne badania... Львів, 1836. C. 53].

В історії волинського друкарства почесне місце займає друкар-монах о. Павло, або «пречестный в ієромонасех господин отец Павел Домжив Люткевич», як зве його давній акт *; повне ім’я його було: о. Павел Домжив Люткович Телиця **. Хто такий був о. Люткович, — не знаємо; мова писань його має багато ознак(західноукраїнських, а тому треба думати, що він був родом десь з західної України, з західної Волині, а може й з [Галичини. Постриження в монахи прийняв о. Павло в Києво-Печерській Лаврі *** і тому все мав замилування до цього монастиря.

[* Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. VI. С. 642.

** Акти найчастіше звуть цього друкаря о. Павел, також: о. Павел Домжив, о. Павел Люткович, о. Павел Телиця; пишуть: Люткевич, частіше — Люткович, часом — Людкович. Пригадую тут, що віт. «Памятников» (К., 1848. С. 141) замість Люткович Телиця надруковано «Моткович Гянца», і цього «Мотковича» часто згадують наші дослідники замість Лютковича.

*** Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. VI. С. 642.]


Аж до смерті своєї о. Павло працював разом з товаришем своїм, теж монахом, о. Сильвестром. М. Максимович твердить, що о. Павло та Сильвестр були чернцями волинського Загорівського монастиря (заснованого 1566 р.), хоч підстав для такого твердження Максимович не подає *; думаю, що це було справді так, бо ці монахи вдержували зв’язок з Загорівським монастирем ** [* Собраніє сочиненій. T. III. C. 672. ** Про це див. нижче, в розділі про Четвертинську друкарню.] ці монахи склали собі похідну друкарню, але де саме, точно не знаємо; можливо, що в Загорівськім монастирі. Певне, на запрошення прибули наші друкарі до Галичини й оселилися в Угорцях 46 на Самбірщині. Угорці належали тоді православному магнату Олександру Хведоровичу Шептицькому; не виключається можливість, що це власне він запросив наших друкарів до себе.

Дослідники звичайно пишуть, слідом за Д. Зубрицьким [* Historyczne badania. 1836. C. 52.], ніби в Угорцях був невеличкий монастир; Петрушевич навіть твердить, ніби «типографія в Угерцах принадлежала монастырю», а сам монастир «не назывался ли Чорненским [* Сводная Галицко-русская летопись c 1600 по 1700 год. Львів, 1874. С. 52 і 462]. Але про існування монастиря в Угорцях не маємо ніяких звісток; коли б же монастир такий справді був, про це певне згадав би був о. Павло в своїх угорцівських виданнях. Думаю, що друкарня належала власне о. Павлу Лютковичу, бо виїжджаючи з Угорців, він забрав цю друкарню c собою [* Деякі прикраси угорцівських видань повторюються в дальших виданнях о. Павла]. Певне, до Угорців Люткович приїхав вже з готовою друкарнею.

Коли саме прибули друкарі до Угорців, точно не знаємо; певне, десь в 1617 р. Друкарі оселилися в маєтку Шептицького і зараз розпочали тут свою працю. Друкарня о. Лютковича існувала на кошти Олександра Шептицького, чому про угорцівські видання часом писали, що вони «печати пана Шептицкого в Угорцах» [* Кіев. Стар. 1889. Кн. XI. С. 443].

Яка книжка вийшла першою з угорцівської друкарні, цього остаточно ще не можемо сказати. Річ у тім, що ще 1851 р. польський вчений Вишневський подав, ніби: «tenże Lutkowicz wydal po rusku: Wykład wiary / w Uhorcach 1611» [* Historya Literatury. T. VIII. C. 434]; це категоричне твердження збило декого з вчених дослідників, і вони почали вважати первенцем угорцівського друку «Виклад віри» 1611 р., хоч книжки цеї до до нашого часу не дійшло, і ніхто її, крім Вишневського, не бачив. Допустивши, що Угорцівська друкарня надрукувала першу свою книжку ще 1611 р., буде зовсім не зрозумілим, чому ж ця друкарня мовчала потім аж шість літ, до 1617 р., більш подібним до правди буде думка, що Вишневський «Собраніє словес» по змісту назвав «Wykład wiary», a рік 1611 — у нього просто коректурна помилка замість 1618*; цікаво, що «Собранія словес» Вишневський зовсім не згадує.

[* Всю заплутану справу з «Викладом віри» 1611 р. добре розповідає й аналізує Ю. А. Яворський у своїй праці: «Пропавшая западно-русская книга «Діалог о смерти» 1629 года». Спб., 1912. С. 7 — 10. № 407]


Ось тому первенцем Угорцівської друкарні треба вважати «Собраніє вкратце словес от Божественнаго писаніа», на 48 л., що побачило світ «в Угорцах, року 1618, месяца марта 30 дня»; книжку цю «выдруковано коштом и накладом благочестиваго єго мл. п. Александра Шептицкого з Шептич; працею і стараньєм ієромонаха Павла Домжива Лютковича, ієродіякона Селивестра» [* Описую по примірнику Національного музею у Львові]. Змістом своїм ця книжка — це підручник «ку науце и цвиченію младолитних отрочат» [* Голубев С. Бібліографіческія замечанія. К., 1876. С. 43]. Цікава мова цеї книжки, — тут дуже багато українських слів та виразів, цінних для історії української мови; часом і цілі молитви подаються по-українськи, напр. на л. 3 «За молитов святых отец наших» і т. п.; пояснення молитов дано по-українському; дуже багато полонізмів, характерних для західно-української мови («просимо взглядом того, же..., рыхло, кольвек і т. п.).

Другою книжкою, видрукованою в Угорцях, був «Краткій хронологическій летописец»; сама книжка до нас не дійшла, але маємо список її, в кінці которого зазначено, що його списано з книги «Литовских печатей, печати пана Шептицкаго в Угорцах, лита Господня 1619 года, а та книга находится у Алаторца у Кузьмы Власова» [* Кіев. Стар. 1889. Кн. XI. С. 443].

Третьою книжкою Угорцівської друкарні були: «Апостолы и Євангеліа чрез все недели и праздники» 1620 року, на 136 л.; на об. останнього листа читаємо: «В Угорцах. В друкарки ієромонаха Павла Домжива Лютковича»; на об. заголовного листа уміщено герба Шептицьких. Ці «Апостоли» — це останній угорцівський друк [* Примірник Національного музею у Львові. № 421].

Угорцівські видання бідні й прості технікою; прикрас дуже мало, та й ті вбогі; киноварі 47 нема. Черенки «Собранія» 1618 р. та «Апостолів» 1620 р. цілком різні, — в «Апостолах» шрифт дрібненький, трохи нагадує остріжський, а в «Собранія» він значно більший [* Порівнюю примірники Національного музею у Львові. № 407 та 421].

1621 р. десь коло 20 грудня помер благочестивий Олександер Шептицький. Друкарям не було чого більше робити в Угорцях і Павло Домжив Люткович разом з своєю друкарнею подався аж до Минська, де й став ігуменом Петропавлівського монастиря. Але зносин з родиною Шептицьких він не поривав. Так, на річницю смерті Олександра Шептицького він надрукував нову книжечку: «Казаньє на чиненю памяти по зешлом єго милости пану Александрови Феодоровичу Шептицком», 20:грудня 1622 р. На л. 2 посвята: «Благочестивой дочци церкви святой апостольской, єи милости паней Феодоровой Шептицкой, паней Маріи Турянковне и сыну єи пану Петрови Феодоровичу Шептицкому. Смиренный Павел Домжыв Люткович, игумен менскій, благословенства божого зычит».

Про дальшу долю цих друкарів, Павла та Сильвестра, див. XI розділ. Огляд Волинських друкарень, § 6 — 8.

Про цю друкарню писали:

Zubrzycki D. Historyczne badania. 1836. C. 52 — 54.

Максимович M. Сочиненія. К., 1880. T. III C 672 i 685.

Wiszniewski M. Historya Literatury. 1851. T VIII C. 434.

Петрушевич A. C. Сводная Галицко-русская летопись c 1600 по 1700 год. Львів, 1874. С. 52, 462; доповнення, 1891.С. 203.

Малышевскій И. И. Новый рукописний сборник западно-русских полемических сочинений//Труды Кіев. Дух. Акад. 1875. Кн. IV — про «Собраніє» 1618 р. та «Виклад віри» 1611 р.

Голубев С. Библіографические замечанія. К., 1876. С. 42 — 44, 71 — Питання про «Виклад віри».

Петров Н. И. Описаніе рукописей церковно-археол. Музея при Кіев. Дух. Акад. 1879. Т. III. 550.

Каратаев И. Описаніе славянорусских книг Спб 1883. № 206, 243, 261 і 270; тут і література з Описів про угорцівські питання.

Булгаков Ф. Иллюстрированная історія книгопечатанія. Спб., 1889. С. 264 і 269.

Леонид Арх. Типографія в Угорцах ієромонаха Павла Домжива-Лютковича//Кіев. Стар. 1889. Кн. XI, С. 442 — 444: про книжку «Летописец» 1619 р.

Яворскій Ю. А. Пропавшая западно-русская книга «Діалог о смерти» 1629 года. Спб., 1912. Відбитка з «Известій Отд. русск. яз.» 1911. Кн. 4 і 1912. Кн. 1; це поважний і цінний дослід всеї друкарської праці о. Лютковича та о. Сильвестра.

Памятники, изданные Кіев. Коммиссіею для розбора древних актов. К., 1898. Вид. 2. Т. І. Розд. І. С 64 — 66

Архив Ю.-З. Росс. К., 1883. Ч. І. Т. VI. С. 352, 597, 614 — 615, 642, 697 — 700, 703 — 704











4. Унівська друкарня


Провінціальною друкарнею, що мала певне значення, що існувала досить довго, була Унівська друкарня — при давнім Успінськім монастирі в селі Уневі коло Перемишлян.

Про початок Унівської друкарні дослідники звичайно повторюють стару думку, подану ще Д. Зубрицьким, ніби цю друкарню заснував десь між 1669 — 1671 рр. архімандрит унівський Варлаам Шептицький [* Historyczne badania. C. 54. Див.: Максимович M. Сочиненія. T. III. C. 686]. Але думка ця не має під собою міцних підстав.

Унівську друкарню заложив єпископ львівський Арсеній Желіборський. Як ми вже бачили (с. 140 — 142), для потреб своєї єпископії Арсеній Желіборський заснував у Львові свою власну друкарню, де й друкував в 1645 — 1646 рр. Але політична завірюха, що скоро по цьому настала, не дала змоги розвинутися цій друкарні у Львові, і вона по перших друках припинила свою діяльність. Але пізніше Арсеній Желіборський, як архімандрит унівський, переніс свою готову друкарню зо Львова до Унева. Сюди ж зо Львова перейшов і управитель друкарні Андрій Скульський; 1651 р. на інквизиції Скульський показав, що жив він в Уневі і займався друкарством [* Записки. Львів. Т. 117 — 118. С. 153], отже маємо свідоцтво, що вже в 1651 р. в Уневі була друкарня, хоч унівських друків за цей час до нас не збереглося.

Первенцем унівського друку, що дійшов до нас, були «Петныи Акафісты», котрі вийшли у світ 25 травня 1660 р. На книжці зазначено, що вона виходить «Благословенієм и накладом ясне в Христе превел, єго мл. господина отца Арсеніа Желиборского, мл. Бж, єпископа Лвов. Галиц. Камен. Под., Архиман. Уневскаго. Первоє типом издася, в той же св. обит. Уневской». На об. вихідного листа — герб Арсенія Желіборського, а далі йде передмова його; в цій передмові читаємо: «Умыслисмо, православный Чытелнику, сію книгу, Акафисты нареченную, на свит з друкарки нашои и за коштом нашим препослати» [* Примірник Національного музею у Львові. № 386. Л. 2], а далі знаходимо: «дило рук нашых... з друкарни нашои» [* Там само. Передмова. Л. 4 б]. Шрифт видань з львівської друкарні Желіборського і друкарні унівської — цілком однаковий [* Пор., скажемо, № 657, 708 і 386 в Національнім музеї у Львові].

Все наведене дає нам повну змогу вважати єпископа дрсенія Желіборського за фундатора Унівської друкарні [* При бажанні можна б початок друкарства в Уневі віднести й на 1617 р., бо власне в цім році відомий Кирило Ставровецький, спорядивши собі невеличку друкарню, розпочав в Уневі друкування свого відомого твору: «Зерцало Богословія». Див. про це нижче, в розділі про Почаївську друкарню. Крім цього, ще р. 1606 архімандрит унівський Ісаія Балабан купив для чогось друкарню у львівського радника Андрія Мудровича, див. вище.].

Але Желіборський не встиг більше нічого видрукувати в своїй новій Унівській друкарні — він помер 1663 р. Відновив унівське друкарство вже архімандрит Варлаам Шептицький (1670 — 1710). Певне львівське Братство чіплялося до Унівської друкарні, а тому Шептицький набув собі королівського привілея на неї.

1670 р. 21 жовтня з Унівської друкарні вийшла нова книжка, перша за архімандритства В. Шептицького: «Виклад о церкви святой». На книжці зазначено, що вона виходить «за привилеєм єго кор. мл.», а також «за произволенієм преподобнейшаго господина отца Варлаама Шептицкого, Архимандриты Уневского». На л. 13 знаходимо тут передмову до чителника, а під нею підпис: «Симеон Ставницкій, типограф».

Звичайно, львівське Братство зараз же потягло архім. Шептицького до надвірного королівського суду; до вирішення справи Шептицькому заборонили друкувати в монастирі, та й сам він погодився зачекати з друкуванням; до того ж татарський напад також перешкодив друкарству.

Але з 1678 р. Варлаам Шептицький знову розпочинає друкарство в Унівськім монастирі. Справді, цього року вийшов Псалтир, з поміткою: «За привилеєм єго королевскои милости»; на останнім листі підписався друкар: «Димитрій Кулчицкій, ґисер и типограф уневскій». І аж до своєї смерті (1715 р.) Варлаам Шептицький (з 1710 р. єпископ львівський) вільно друкував в Унівській друкарні потрібні

книжки.

Новий єпископ, Афанасій Шептицький, довгий час (1722 — 1746) ворогував з львівським ставропигіальним Братством, бажаючи, щоб Братство у всьому йому підлягало і щоб давало йому свої видання на цензуру. Він підняв цілу справу про «схизматицькі» видання Братства, справа довго точилася (див. про неї на с. 88), а покінчилася тим, що Шептицький відновив друкарство в Уневі і 1732 р. випустив «Собраніє припадков», а 1733 р. — Служебник.

Братство не хотіло поступитися, і розпочався знову довгий процес з Афанасієм Шептицьким (з 1729 р. він став митрополитом). І тільки аж 31 жовтня 1740 р. закінчився суд, — митрополитові дозволялося друкувати лише такі книжки, яких Братство ніколи не друкувало; а свої видання Братство мало друкувати й надалі. Звичайно, це був тяжкий удар для Унівської друкарні. Вона працювала й далі, хоч тепер вже часом доводилось їй до праць, друкованих в Уневі, додавати титул друкарні Почаївської [* Zubrzycki. C. 56.].

Існувала Унівська друкарня й далі, під недріманим оком ревнивої Львівської Ставропигії. Здається, Ставропигія вчинила ще якийсь процес і вже 1770 р. Унівській друкарні не було чого робити, і, може, правдива думка А. Петрушевича (за Д. Зубрицьким), що «продала Уневская Архимандрія свою Типографію Почаевской обители, о чем свидетельствует внешнее сходство типов обоих типографій» [Галичанин. Львів, 1863. Кн. І. Вип. 3 і 4. С. 170; Zubrzycki. C. 55.].

Унівська друкарня — це єдина з позальвівських друкарень, що так довго існувала, — з постійними й великими перервами більше ста років. Випустила ця друкарня понад 25 книжок, правда — книжок другорядних, що особливого значення в історії нашої культури не мають. Львівська братська друкарня своїми процесами не дала нормально розвинутися друкарні Унівській, і по 1770 р. вона цілком заниділа. А та вперта боротьба, яку архімандрити унівські увесь час так настирливо таки вели з львівським Братством, зробила друкарню Унівську мало популярною.

Про Унівську друкарню, на жаль, ще не маємо так потрібної окремої розвідки. Про друкарню цю писали:

Zubrzycki D. Historyczne badania. C. 30 — 31, 54 — 56.

Максимович M. Сочиненія. T. III. C. 686 — 687.

Петрушевич А. Историческія известія о древней Архимандріи чину Св. Василія В. в селе Уневе Округа Золочевского//Пчола. Львів, 1849. № 16 — 19.

Wiszniewski M. Historya Literatury polskiey. 1851. T. VIII. C. 436.

Петрушевич А. Историческое известіе о древней почаевской обители//Галичанин. Львів, 1863. Кн. І. Вип. З і 4. С. 170.

Буцманюк Іван. Унів і єго монастирі. Жовква, 1904. Відомості про друкарню некритичні й неправдиві.

Волын. Епарх. Ведом. 1909. С. 729 — 731: питання про перехід Унівської друкарні до Почаєва.







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.