Попередня     Головна     Наступна




ЧАСТИНА П’ЯТА
ДРУКАРСТВО ЧЕРНІГІВСЬКЕ


XIV. ДРУКАРСТВО ЧЕРНІГІВСЬКЕ



1. Новгород-Сіверська друкарня


Велика Чернігівська єпархія постійно потребувала значного числа богослужбових та всяких інших церковних книжок. З часу появлення друку ця єпархія задовольняла свої потреби в книжках звичайно виданнями остріжськими та львівськими, а пізніше київськими. З 1654 р. більша частина Чернігівської єпархії вернулася з-під Польщі, зв’язок зо Львовом перервався і єпархія богослужбові книжки для своїх церков отримувала вже переважно від одної Києво-Печерської друкарні. Але Лавра не могла задовольнити цілком всіх єпархій, що брали від неї потрібні видання, а доставати книжки із Львова було вже трудно й небезпечно. Видання ж почаївські ширилися тут мало. Чернігівська єпархія культурним розвоєм своїм дуже багато завдячує Лазарю Барановичу 1, найдіяльнішому свойому архієпископові XVII віку. Баранович прийняв хиротонію 8 березня 1657 р. в Яссах, але заняти Чернігівської кафедри відразу не зміг, бо на ній ще сидів єпископ Зосим Прокопович. Ось тому Баранович оселився в Новгороді-Сіверському 2, заклавши тут свою єпископську кафедру при тамошнім Преображетіськім монастирі. Єпископ Зосим скоро помер (1659 р.), але Баранович, з 1667 р. архієпископ, не поспішав до Чернігова і прожив в Новгород-Сіверськім понад десять років.

Баранович бачив, як мало задовольняє культурні потреби його єпархії Печерська друкарня; сам він мав велику охоту до писання, писав справді дуже багато, але своєчасно друкувати писань своїх не мав де. Печерська Лавра друкувала його твори не охоче й не так скоро, як то хотілося нетерпеливому авторові, та й брала за друк не малі гроші. Баранович добре знав також, які великі прибутки приносить Лаврі її друкарня, хотів таких прибутків і собі. Його довголітній помічник і учень, Іоаникій Галятовський, мав таку саму письменницьку завзятість, любив писати й писав багато і певне й він не раз радив впливовому архієпископові закласти свою власну друкарню.

Відкриття друкарні в Новгородку тісно зв’язане з друкуванням праці Барановича «Труби». 1668 р. хотів Баранович друкувати свої «Труби» в Печерській друкарні, але тут вимагали за це таких коштів, яких Баранович не міг заплатити. Вдався тоді владика до Москви, там цю книжку охоче погодилися видрукувати царським коштом, та справа друку її так довго проволікалася, що Баранович десь 1671 р. забрав з Москви свого рукописа назад [* Cумцов Н. Л. Баранович. С. 53 — 55], але разом з рукописом з Москви дано владиці 100 стіп паперу на її видрукування [* Эйнгорн В. Очерки из исторіи Малороссіи в XVII в. М., 1899. С. 758].

В березні місяці 1671 р. Баранович відправив до царя Олексія Михайловича особливе посольство, щоб піднести цареві «Книжицю» на новий шлюб царів, яку склав архієпископ, а разом з тим поклопотатися й про різні справи. На чолі цього посольства став писар Барановичів, Семен Ялинський. Ялинський всі доручення виконав дуже добре, на друкування «Труб» одержав ще 50 стіп паперу і 13 квітня 1671 р. його відпустили з Москви додому, давши йому для охорони 5 стрільців [* Там само. С. 754 — 761]. Квітня 30 Ялинський вернувся з посольства і Баранович зараз же послав його до гетьмана розповісти «о всем подробну» [* Письма. С. 134].

Отже «Труб» не було де друкувати. Лишався єдиний тільки вихід — закладати власну друкарню, про що вже часто думав Баранович і про що нагадували йому й приятелі. І. Баранович закладає при Спаськім монастирі в Новгородку свою власну друкарню, першу друкарню на Лівобережжі. Управителем цеї друкарні став моторний писар Барановичів, Семен Ялинський, що підрядився закласти й організувати добру друкарню.

Хто такий був С. Ялинський, організатор найпершої постійної друкарні на Лівобережжі, знаємо мало. У всякому разі це не був фаховий друкар; до того часу служив він при Барановичі як його писар і архієпископ часом доручував йому такі важні справи, як посольство до царя або до гетьмана. 1679 р. Баранович писав про свого друкаря, що він «человек зацный, з молодих лит нам, пастиру, зичливе служачій, а до того типографского дила художньш» *. З походження Ялинський був чи не з Західної України, про що свідчить його мова; так, в «Пунктах» 1679 р., що їх склав Ялинський, знаходимо: жебым мел, зуполную, жебы, звыш, ведлуг, пивница, спорий (великий), цале і т. п.** По звичаю того часу, Ялинський був не тільки друкарем, він був також і різьбар ***.

[* Полное собраніе постановленій и распоряженій по Ведомству Православнаго Исповеданія Россійской Имперіи. Спб., 1890. Т. VII. С. 22. № 2297.

** Див.: Кіев. Стар. 1886. Кн. IX. С. 573 — 575. Правда, на ці вирази можна дивитися й просто як на спольщення стилю, що в тих часах було звичайним. Эйнгорн (op. cit. C. 754) твердить, що в Ялинського був племінник Степан Венцевич, а на с. 982 зве того ж Венцевича племінником відомого ніжинського протопопа Адамовича; коли у Эйнгорна тут не помилка, то виходило б, що наш Ялинський був родичем з Адамовичем.

*** Письма Преосвященнаго Лазаря Барановича. Чернігів. 1865. Вид. 2. С. 192.]


Баранович добре платив свойому друкареві: він дав йому 4000 золотих, дуже велику суму на той час, і на цю суму Ялинський мав закласти нову друкарню й видрукувати «Трубы» Барановича; про це пізніше розказував сам архієпископ: «На початку тых заводов друкарских, — каже Баранович, — далем єму (Ялинському) тысячей чтиры, за що он оферовался нам и друкарню выставити и тим же коштом книги праць нашей, зовемые «Трубы», на свит подати» *. Крім цього, «на помощ тых же заводов друкарских далисмо, — пише Баранович, — єму млын, на реце Ром под Новгородском стоячій, которыйхожовал в аренде до року по сто коп. Того млына п. Ялинскій через лет десять уживаючи, одобрав пожитку полтрети тысячи. Над то давано овса, солоду, горилки, быдло, дрова, сино, чого не пораховать» **.

Все це припадає на 1671 р., який я вважаю роком заснування Новгород-Сіверської друкарні ***.

[* Письма С. 243. Лист 1689. Пор. також: Кіев. Стар. 1886. Кн. XI. С. 573.

** Письма. С. 243 — 244. Чи не за цього млина була скарга до гетьмана. Див.: Письма. С. 187.

*** Про час постання цеї друкарні дослідники говорять не в одне. Н. Сумцов пише (Л. Баранович. Харків, 1885. С. 25), що друкарня ця «была открыта з начале семидесятых годов». Д. А. Ровинскій (Подробныйсловарь русских граверов. Спб., 1895. С. 38) про це каже: «Около 1670 года основана, по свидетельству Г. Страдомскаго (Пекарскій П., 671), типографія в Новгород-Северске». Що року 1670-го Баранович не мав ще друкарні, про це свідчить і він сам в своїх Письмах, с. 119, де пише 1670 р.: «Коли б у мене була друкарня, то....».]


Друкарню закладено при кафедральнім Спаськім монастирі в Новгородку *. Але друкарня ця мала дуже нещасливу долю якраз через свого першого управителя. Виявилось, що Ялинський друкарства не знає. Пізніше скаржився Баранович, що «п. Ялинскій, некгды в куншт друкарском не бувавши, стал по Вилнах ездити учитися и способ друкарскій шукати» **. Ялинський вчився друкарства не поспішаючи, а справа початку діяльності друкарні все одволікалася.

В цей час козача старшина почала вимагати від Барановича, щоби він свою архієпископську кафедру переніс до Чернігова. Барановичу не легко було покинути свого Спаського монастиря, якого він упорядкував, де вже наладжувалася й друкарня. «Всі бажають, — каже Баранович, — щоб жив я в катедрі, все покінчено з Новгородком...*** Чернігівський воєвода, козача старшина й нарід, — всі одноголосно говорять, щоб я перебував на катедрі» ****. І року 1672 Баранович таки переніс свою кафедру до Чернігова. «Опершися на посох, як на ласку Господню, — пише він в листі своїм з 1672 р., — сів я на катедрі моїй архієпископській. Честь велика, а користи ніякої» *****. Ще й року 1674 згадує Баранович привільне своє життя в Новгороді-Сіверськім: «В Новгородку, при добрім ладу, значно краще, як в Чернігові: там і землі, і млини, і треба меншого оточення (свити), а архієпископія (Чернигівська) вся наново перебудовується, — не має вона ні трапези, ні келій, ні конюшні; та й церква потрібує видатків, а на все це треба кишені, все відсилають мене до Новгородка. Це мені Варшава, а не Чернигів, зітхаю тільки та плачу»...******

[* Полное собраніе. VII. С. 21. № 2297.

** Письма. С. 243.

*** Там само. С. 185, 186.

**** Там само. С. 184.

***** Там само.

****** Там само. С. 201.]


Отже, як бачимо, чернігівська кафедра була тісна й невпорядкована, а тому Баранович, переходячи до Чернігова, змушений був лишити свою друкарню з п. Ялинським в Новгородку. Позбавлений господарського ока, Ялинський зовсім не поспішався, і Лазар Баранович змушений був віддати свої «Труби» таки до Печерської друкарні, на що пішло «повторнє чтиры тысячы золотых» *. 1673 р. та на початку 1674 Ялинський різав гравюри для цих «Труб» **.

[* Там само. С. 243.

** Там само. С. 192 — 193.]


І вже на початку 1674 р. Баранович скар-

житься в листі до архімандрита новгород-сіверського Михайла Лежайського, що «п. Семен тільки впертість робить», за що заслуговує й шибениці, що «всі нагадування його — лише горох об стіну». «Ось так прислужився мені п. Семен, — розпачливо пише старий владика, — він нещасною друкарнею своєю непремінно вжене мене в домовину» *.

Барановичу не солодко жилося в Чернігові; «думав був прогнати меланхолію заведенням друкарні, — скаржиться він, — але й тут довга проволока завела мене тільки в роспуку» **. А в іншім листі, з 1672 р., Баранович пише: «Мені, при моїй хворости, вже б не час думати про друкарство» ***.

[* Письма. С. 192.

** Там само. С. 201. Лист з 1674 р.

*** Письма. С. 181.]


Так-сяк Ялинський таки нарешті урядив друкарню десь вже аж на кінець 1674 р., а 1675 р. почав вже й друкувати. Що було первенцем Новгород-Сіверської друкарні, точно не знаємо; здається, це було «Слово на Благовещеніє» Лазаря Барановича, що вийшло 1675 р., на 4 л.; більшими книжками, що видруковані цього року, були Часослов та Псалтир, що вийшли «чрез труждающагося в дили сем Симеона Ялинскаго в типографіи Новгородка-Северскаго». Так поволі розпочалося Новгород-Сіверське друкарство.

Але друкарнею своєю Лазар Баранович був цілком невдоволений: він не мав її під оком своїм, не міг читати коректи, не міг своєчасно давати своїх вказівок; мало знаючий Ялинський воловодив, як хотів. Ось тому ще з 1674 р. починає думати Баранович про перенесення своєї друкарні з Новгородка до Чернігова. Але хоче робити це вже основно і мати царського привілея на нову Чернігівську друкарню. Року 1675 28 січня гостив у Барановича гетьман Іван Самойлович, «нарочно на поклоненіє святым местам прибыв в Чернигов». Баранович скористав з цього і впросив гетьмана підтримати його прохання перед царем про різні справи, для чого сам владика в лютім 1675 р. виправив своє посольство до Москви. Це посольство 17 лютого подало цареві через приказ «Малыя Россіи» прохання Барановича, де той просив, між іншим, в 5 пункті «о жалованной грамоти на друкарню в Чернигове, гдеи преж сего бывала» [* Акты, относящіеся к исторіи Южной и Западной Россіи. Спб., 1882. Т. XII. № 12. С. 41 — 42. Вираз — «где и преже сего бывала» — натяк на друкарню Ставровецького з 1646 р.]. На це прохання відповіли так:


«И великій государь, єго царскоє величество, пожаловал, велел, по єго архієпископову челобитью, послать свою великого государя грамоту войска заиорожского своєго царского величества к Ивану Самойловичю, чтоб он гетман, по постановленным статьям, каковы учинены на ради в Глухови и меж Путивля и Конотопа, на речке Красен, єму, архієпископу, на ту друкарню велел дать привилей, по чему єму впредь владеть».


Спеціальну грамоту на це послано й Барановичу *. В листі з 1675 р. до ігумена михайлівського Феодосія Софоновича сам Баранович досить детально оповідає про тодішній стан своєї друкарні. «Вже й польська друкарня готова», — каже Баранович, — «і дозвіл на це його царської величності єсть, і його милості пану гетьманові видано грамоту про те щоби він видав мені відповідного универсала на заведення друкарні в Чернігові **. Та коли б усе це робилося з синовнім співчуттям, то всі праці свої (а в мене, які Бог послав, єсть різні твори), виключаючи «Міри», я б хутко випустив у світ на суд церковний» *** Але що ж; заважає владиці перенести свою друкарню до Чернігова? На жаль, ясної відповіді на це не маємо, — в цім листі лише читаємо: «Друкарня в Новгородку, і для перевезення цеї черепахи потрібно добрих пегасів» ****. З своєї друкарні в Новгороді-Сіверському владика зовсім невдоволений: друкарня в Новгородку, — каже він, — «без мене не може працювати, та і в тім, що видрукуване, від недогляду, повнісінько друкарських помилок» ****.

[* Акты... С. 42.

** Гетьман Іван Самойлович такого універсала й справді видав. Див.: Полное собраніе. № 2297. Т. VII. С. 22.

*** Письма. С. 203 — 204. Лист. 1675 р.

**** Там само. С. 204.]


Не знаємо з яких причин, але «пегасів» таки не знайшлося і друкарня й далі лишалася в Новгородку. Тут же в Новгородку Баранович придбав собі й польського шрифту, і вже 1675 р. писав, що має польську друкарню, а 1676 р. вже випустив свій твір «Nowa miara», що вийшов «Z typographłey Archiepiskopskiey, w Nowogródku Siewierskim zostającey» *.

1677 p. Баранович поважно захворів; київське духовенство відвідало свого старого пастиря і цим так його розжалобило, що владика подарував був свою друкарню, ціною в дві тисячі злотих, Печерському монастиреві, як заплату за молитви **. Але видужавши, Баранович друкарні не віддав.

[* Эйнгорн В. Очерки из исторіи Малороссіи в XVII в. М., 1899. С. 752.

** Письма. С. 245.]


І дальша праця Новгород-Сіверської друкарні не тішила Барановича. Пізніше він довідався, що п. Ялинський, на спілку з новгород-сіверським архімандритом о. Михайлом Лежайським, почали впрост обкрадати його. Про це сам владика розказує так:


«П. Ялинській, часть писма друкарского учинивши в Новгородку, выдруковал тры тысячи книжечок, то єсть Кграматики, Часловци, Елементари, без видома нашего, из того себе з превелебным отцем архимандритом новгородским болш на полторы тысячи мали пожитку. Чого без мене, власного тоєй друкарни господара, чинити бы ся не годило... Потим, которые книги друковалися, завше закладаючи мало не полтыри тысячы книг, нам, господареви, пять сот давал а себе з вышписанным отцем архимандритом дви части разделяли»...


Отже, Баранович, переконався, що тримати свою друкарню й далі в Новгородку — це шкодити самому собі. «Що мы видячи, — розповідає далі сам владика, — умыслили в Чернигове препровадити друкарню, абы так способнейшою до выдрокованя нам прац своих и до учененя пожитков нам, а не кому иншому, поблизу зоставала» [* Письма. С. 243 — 244].

До всього цього, 7 липня 1679 р. пожар знищив увесь Новгород-Сіверський * і друкарня по цім пожарі в тім же 1679 р. таки перенеслася нарешті до Чернігова, перенеслася разом з невдалим управителем своїм п. С. Ялинським. [* Страдомскій А. Лазарь Баранович //Ж. M. H. Пр. 1852. Ч. 75. С. 75].

Функціонувала Новгород-Сіверська друкарня коло 5 літ (1675 — 1679), але видала не багато книжок. Це був власне організаційний період цеї друкарні (з 1671 р.), що проявила себе на культурному полі вже в Чернігові.

Якогось окремого досліду про цю друкарню не маємо; літературу про неї подаю далі, спільно з літературою про друкарню Чернігівську. Неповний і хибний спис видань Новгород-Сіверської друкарні подає Н. Сумцов в своїй праці: Лазарь Баранович. С. 30 — 31.












2. Чернігівська друкарня


Найпершу друкарню в Чернігові * заклав вже відомий нам проповідник Кирило Транквиліон Ставровецький. Року 1626 Ставровецький став архімандритом Чернігівського Єлецького монастиря: сюди він привіз з собою й свою мандрівну друкарню **.

[* Давні пам’ятки звичайно пишуть: Черниговь, черниговскій, а тому й форми: Чернігів, чернігівський цілком українські, без жодного російського впливу.

** Див. нижче.]

Але друкарня Ставровецького увесь час в Чернігові була бездіяльною і лише перед смертю своєю Транквиліон знову використав її. Це був особливий


в нашій літературі письменник: він всі свої твори сам і видрукував у власній друкарні; правда, до певної міри Ставровецький був змушений до такого друкарства, бо вже після його першого твору — «Зерцало Богословіи» 1618 р. — навряд яка друкарня відважилася б друкувати його праці.

Отже, в рік своєї смерті, 7 вересня 1646 р., Ставровецький випустив в світ в Чернігові свою останню працю — «Перло Многоценноє». Праця вийшла, як каже сам автор, «з новои друкарни єго», «єго власным коштом». Це й була найперша книжка, видрукувана на Лівобережжі *.

Але того ж 1646 р. Ставровецький помер в Чернігові і друкарня його зовсім занепала. Яка була доля її, нема відомостей; певне, під час повстання Б. Хмельницького її знищено, як майно уніатського архімандрита (пор. с. 205).

І 25 років по тому жило Лівобережжя без друкарні, і тільки з 1671 р. архієпископ Лазар Баранович почав закладати свою друкарню в Новгороді-Сіверськім, а 1679 р. він переніс її до Чернігова **. І ось цей 1679 р. і треба вважати роком заведення вже постійного друкарства в Чернігові ***.

[* Правда, ми не знаємо точно, де саме містилася ця Транквиліонова друкарня; за Ставровецького Єлецький монастир одержав собі від короля села Горбів та Авдіївку — тут десь і вийшло «Перло», бо на нім зазначено: «З нов.: Друкар: в маетност: монаст: Чер: Єлецкого». Пор.: Верзилов А. В. Уніатскіе архимандриты в Чернигове / Труды Черн. Губ. Арх. Ком. 1903. Вип. V.

** Перенесення до Чернігова відбулося десь по 7 липня 1679 р. по пожарі в Новгородку. А вже 7 вересня того року Ялинський каже про млина: «там, в Новгородку зостаючій», див.: Кіев. Стар. 1886. Кн. XI. С. 575.

*** Єпископ Чернігівський Іродіон Жураківський в своїм донесенні Синоду з 17 січня 1730 р. пише, що в Чернігові друкарня існує ще з 1679 року; див.: Описаніе. Т. X. С. 115. Н. Сумцов у своїй праці «Лазарь Баранович», с. 30, висловлює думку, ніби «с 1675 по 1679 год мы видим черниговскія и новгород-северскія издания; отсюда можно вывести то заключеніє, что одновременно были две, правда, весьма слабыя, типографіи». За Сумцовим і М. Возняк твердить, ніби «від 1675 по 1679 р. істнували дві невеличкі друкарні в Чернигові й Новгороді Сіверськім». (Історія укр. літератури, 1921. Т. II. С. 312). Ніяких чернігівських видань до 1680 р. я ніде не бачив, а той список ніби чернігівських видань з 1675 по 1679 р., який подає Н. Сумцов в «Л. Баранович» на с. 30 — 31, — це тільки непорозуміння, що сталося через безкритичне користання застарілими джерелами. Найкраще джерело для роз’яснення цеї справи — «Письма Л. Барановича» — кажуть якраз за те, що Чернігівська друкарня постала з Новгородської, і що одночасно двох друкарень в цих містах ніколи не було. Пор. також: Полное собраніе. Т. VII. С. 22. № 2297. Знаємо, що Л. Баранович ще з 1674 р. почав дбати про перенесення своєї друкарні до Чернігова (див. с. 338), але з цього поки що нічого не вийшло; може цьому на деяких виданнях новгород-сіверських зазначали, ніби вони вийшли в Чернігові?]



З друкарнею до Чернігова переїхав також і невдалий управитель її Семен Ялинський. Баранович був невдоволений його працею, бо той, власне, остаточно ще друкарні не зорганізував, хоч і прововтузився над нею вісім років. Баранович хотів звільнити Ялинського, але той дав йому слово, що вже буде старанно пильнувати друкарні, і владика полишив його й надалі управителем, певніше тому, що замінити його не було ким. Баранович добре платить Ялинському і в Чернігові — дає йому знову млина на р. Білоусі під містом, «который в вечность купуючій, тутешніє черниговскіє обыватели мацовали три тысячи золотих», а до того добавляє «пляц з будинком, куплений за золотков триста» [* Письма. С. 244]. Щоб почувати себе певнішим в друкарні й на службі архієпископскій, Ялинський склав свої «Пункти» — ті умови, на яких він приймає тепер ведення Чернігівської друкарні. Баранович підписав ці «Пункти» 7 вересня 1679 р. «Пункти» ці надзвичайно цікаві, вони яскраво малюють нам внутрішній розпорядок праці в Чернігівській друкарні. Через те, що в нас майже нема подібного архівного матеріалу про технічний устрій друкарень на Лівобережжі, подаю ці «Пункти» дослівно.




ПУHKТА

на споряженя друкарки


Лазар Баранович, милостію Божією православный архиєпископ черниговскій, новгородскій и всего севера.

Ознаймуєм сым писанєм нашим всим, видать о том потребуючим, тепер и на потомныє часы, иж пан Симеон Ялинскій, типограф друкарни нашой, поднявшися досконале нам друкарню выстатчити и взявши на то золотых чотиры тысячи и иншіє належачыє до выстатченя того дила рожныє потребы, совершенно оное през так много лет єще не выстатчил. Єднак поневаж и в далний час около совершенства оноє пилнае стараньє и вшелякий дозор обицуєт мати, прего абы за тот труд свой нагороды и належного до друкарни певен был доволства, пункта его, от иего нам поданыє, приймуєм и на все то, чого колвек в тых пунктах потребуєт, соизволяєм. Которыє так ся в соби мают:

«Будучи я, Симеон Ялинскій, друкарни єго пастырской милости типографом, жебым мал в друкарни зуполную моц во всем (єднак не без воли и моцы старшого) так над товариством, яко и учнями, которыє того типографского куншту вхотили бы научиться так теж и особливоє пошанованя у началных адгерентов его пастырской милости.

Приклад мне фоліовый книг маєт быти сто, квартовых полтораста, октововых двисти, яко то: Часовников и инных таковых же; Полуставцов зась и инных поважнейших октововых книжечок полтораста.

Приклад типографский жебы волно в діецезіи єго пастырской милости збывати, продавати, где хотити и где мощно будет.

Книга якая будет друковатися в типографіи, на тую книгу постановленя чинить от книги плату, уважаючи оной великость кошту и забавы, а з того постановленя мает все товариство, в типографіи зостаючоє, мати плату и иншіє потребы, до друкарни належачіє, доходити.

На отливаня литер новых давать мне олово, шпиж, гляе, железа доброго, броки и уголя, также и на пунцоны сталь добрую и на новые литеры, которых еще в друкарне не маш, яко то на писмо євангелскоє, на схоластику, то єсть указноє, и єсли якой меншой миры робилобися писмо, на все тоє кошт мает быти єго пастырской милости, а моя праца так в пунцонах резаню, яко и в отбитю метрицес и в отливаню дитер маєт быти завше, и мидь на метрицес от єго пастырской милости.

Дрова до друкарни при кождой роботи повинни быти до даваня з маєтностей єго пастырской милости. Смола на паленя сажи на фарбу друкарскую, — и тая з маєтностей єго пастырской милости маєт доходить. Олий на покосты до фарбы, албо насиня лняноє, и то от его пастырской милости маєт быти давано, прошки теж до покосту рожныє, як то: бурштин меля и кглийта, и то от єго милости маєт доходить.

Єсли якая книга будет роблена з червоным, теды єго пастырской милости кошт на цынобер повинен быти.

Оливы до смарованя прасов, єжели на два прасы будет робота, треба на два дни кватирка, а єжели на єден, то полкватырки.

Столяр, слюзар и злотник, c росказаня єго милости, чого будет до друкарни потреба, — так нового зробить, яко и старыє речи поправить повинни, а за тую працу им от єго милости плата маєт доходить. Товариству, в типографіи працуючому, также и хлопцом приклад маєт быти ведлуг печерского (як в Києво-Печерській типографиї) постановленя позволен, а потребнийшому товарищу, который способный до полщизны и руского писма, тому, для задержаня єго, прибавити, звыш инших прикладки, скидка книжок; хлопцом одежа до роботы друкарской от єго милости маєт быти давана.

Форти, фикгурки поважнийшіи коштом єго милости мают быти ризаны; а єсли был мел до тоєй робота якого учня, то в тот час поки з науки не выйдет, не потреба будет жадной платы за роботу, тылко єму дать одежду таковую, в якой до друкарни прийдет.

Єсли бы товариство куншту друкарского, не маючи роботы, мело ваковать, в тот час контентацыя (винагорода) им от єго пастырской милости маєт быти, для их задержаня; а єсли бы для неуконтентованя мели от друкарни розыйтися и на роботу знову бы их треба зобрати, в тот час на зобраня их промысл и кошт єго пастырской милости маєт быти отваженый.

На товариство куншту друкарского, при початку кождой робота, меду c пивницы єго пастырской милости кгарцов десять, або спорую конов меду маєт быти дано.

При роботи яковой книги пиво и горилка маєт быти. от єго милости на товариство дозволена, ведлуг уваги, як великая робота.

Типограф, которыймаєт всих речий тых быти дозором, старанєм и працею во всем, що ся тут не зменковало, додавать рады, докладать кошту и своєи особливои працы, абы был цале ласкою єго пастырской милости окритый, а особливе абы мел з добр єго пастырской милости на выживленя вылученый млын, так там в Новгородку зостаючія, яко и пренестися тут, а млын тот абы направу гребли поддаными єго пастырской милости мел, як тому будет потреба, без отмовы.

На томже постановленю потомок в потомные часы, єжели Бог задержит и статечность в том єму даруєт и ростропность, повинен зоставати, а ни прикладаючи, а ни уймуючи. А єсли бы того тяжару не хотел на соби двигати, теды єму яко отчизной працы поднятя и вечный завод абы был ласкове нагорожен».

Тыє вси пункта принявши и згодне не вси в ных выражоныє речы соизволивши, сим нашим писанєм ствержаєм и не иначей мети хочем. Котороє выдаєм з подписом руки власной и з приложенєм печаты нашой архиєпископской. Року 1679, сентембра 7 дня.

Рукою власною...

Писано в Чернигови, при катетри нашой архиєпископской

[* Кіев. Стар. 1886, Кн. XI. Т. XVI. С. 573 — 575].



Ось таку умову з Ялинським підписав Лазар Баранович. В першу чергу, як бачимо, Ялинський забезпечує собі в друкарні «зуполную моц во всем», бо знає, що тепер, під оком самого архієпископа, влада його в друкарні може зменшитися. Внутрішнє матеріальне життя друкарні накреслено в умові досить яскраво; життя це, як бачимо, дуже нагадує таке ж життя Київської та Львівської братської друкарні. Цікаво підкреслити, що Ялинський цею умовою забезпечує право й синові свойому зайняти батькове місце. Баранович прийняв ці пункти, але на початку їх виразно підкреслив, що Ялинський, взявшися виставити друкарню, ще й досі цього не зробив.

Забезпечивши внутрішнє життя друкарні «Пунктами», спритний Ялинський того ж 7 вересня 1679 року одержує собі від Барановича ще й «Универсал» — привілея на управління друкарнею. Цей привілей також виразно змальовує нам історію Чернігівської друкарні, а тому подаю його повно:


«Лазар Баранович, Божією милостію православній архієпископ Черниговскій, Новгородскій і всего Севера.

Ознаймуєм сим писанієм нашим теперь и в потомніє часи кождому, кому того ведати будет потреба, духовного й свецкого стану, так преложоним, яко и посполитим людем Церкви Святой Восточной православным сынам, иж мы, пастир, стараючися о помноженю хвали Божей и разширеню оной межи иншими, ку хвале Божой належачими в архіепископіи нашей черниговской порадками, за изволенієм блаженнія памяти великодержавного государя нашего царя и великого князя Алексея Михайловича, всея Великій и Малія и Белія Россіи самодержца, постановили ми, аби в діецезеи нашой типография могла бити состановленна, для которой спораженя, угледевши человека зацного, з молодих лит нам, пастиру, зичливе служачого, а до того типографского дила художного, пана Симеона Ялинского, учинивши з ним постановленя и давши єму на тоє сумми золотих чотири тисячи, и инній сумпт и провент досконалій, благословились в Новгородку Северском оную споражати, которого трудом любо єще и не зовсим досконале тоє, яко так великоє и поважноє дило, спорядилося; єднак, гди юж ку хвали Божой и вигоди нашой пастирской з типографіи оной не мало книг так церковних, яко и особливой праци нашой на свит вишло, умислилис ми, аби на належитом местцу, в Чернигови оная типографія при нас, паєтиру, зоставала, и в далшій час розширеніє своє мела, що за поважним универсалом ясневелможного єго милости пана Іоанна Самуйловича, гетмана войска Єго Царского Пресветлого Величества Запорожского, чинячи, в далшій час хощем, аби тот же вишпомененни пан Симеон Ялинскій в том типографском дили працу свою и старанє могл мети, а яко труждагачійся з того ж своєго труду могл вкушати плодов ведлуг ухвалених от нас и поданих єму, при печати нашой, рукою власною ствержоних пунктов, оного при том дили вечными часи заховуєм, и в свою протекцию взявши так єго самого, яко и потомков єго сим универсалом нашим варуєм. А до того, аби того мети виживленя и ласку нашу ку соби узнати, з добр наших пастирских млин на рице Билоусе єму в пожиткованя подаєм. Имети хочем, аби єму во всем том, на що от нас, пастира, маєт крепость, нихто не чинил жадного нарушеня, а не тилко єму самому, леч и потомком єго, так сукцессор наш, яко и кому би тестаментом нашим пастирским то било следовано. А єжели би он, проволокаючи час и в далшую складаючи проліондацею, албо якою иншою обтягаючися забавою, не хотел того поважного поспишати и совершати дила, теди не отволочним тоєй ж сумми повроценєм и заплатою варуєм. А же би все то цале и ненарушно било додержано, для болшой крепости видаєм сеє писаніє наше, при печати нашой архієпископской, подписом руки власной стверженноє, в Чернигови, при катедре нашой архієпископской, в обители святих страстотерпец князей Россійских Романа и Давида, мисяця Сентября 7-го, 1679 року, рукою власною»

[* Полное Собраніе. 1890. Т. VII. № 2297. С. 22].


Як бачимо, тут забезпечує Ялинський права не тільки собі, але й потомкам своїм; але так само й Баранович виразно пише, що не додержить цих умов, коли тільки друкар знову проволікатиме справу доброго урядження архієрейської друкарні.

Так постала 1679 р. Чернігівська друкарня. Перше вона містилася при архієпископській кафедрі, «в обители святых страстотерпец князей Россійских Романа и Давида» [* Там само. С. 21, 22.], а пізніше її перенесено до Чернігівського Троїцького Іллінського монастиря. Про повстання Чернігівської друкарні добре розповідає вже пізніше єпископ Чернігівський Іродіон в своїм донесенні Синодові 17 січня 1730 р.:


«Предецессор мой, — каже він, — преосвященній Лазар Баранович, по крайнему своєму могуществу, имея попеченіє, за бытіа єще своєго в Новгородку, о размноженіи хвали Божієй, живши єще в тамошнєм Преображеніа Спасова Новгородском монастыри, начал, а после, перешедши оттуду, в Чернигов окончил не малим коштом и иждивенієм з казни домовой архієрейской совсем споряженную чрез некоторого типографского дила художника, типографію, з которой типографіи разніє церковніє и поучителніє виходили уже книги, о чем явствуєт єго преосвященства универсал, 1679 года 7 Сентября писаній; напоследок для тесноти крайней катедралной, хотя и ныне катедра оградою градскою зело утеснена, когда он же, преосвященній Баранович при Иліинском Черниговском монастыре превеликим коштом домовим же архієрейским для своєго прожитія состроил Троєцкій монастырь каменній, тогда и типографію в той Троєцкій монастырь для действія перенесено, где и доселе обретаєтся»

[* Там само. С. 21].


Першими друками, що вийшли в Чернігові, були, здається, «Буквар» та Псалтир, 1680 р. І починаючи з цього року, Чернігівська друкарня потроху випускає в світ все нові та нові видання. Але управитель Ялинський друкарства таки не навчився добре, а тому й далі вів друкарську справу дуже зле. Баранович був рішуче незадоволений своєю друкарнею — видання технічно були злі, а тому розходилися мало і не приносили сподіваних прибутків. Пізніше сам Баранович писав про це так:


Семен Ялинський «ремесла друкарського непорядне и недосконале учился, тылко доходячи чрез способы и свою текавость так, ани сили многим в друкарне речам не знаючи, в отливаню литер великіє нам чинил шкоды, матерій добре не умел приправовати, лечь отливши азбуку и едну выдроковавши книжку, щораз ново а ново переливал литеры, з значною нам шкодою, а що не переливаными литерами друковал в Чернигове Псалтыры, Шестодневцы и малыє Молитвенники, тым отразил людей от друкарни, же некто не хотел и глядити на так темноє писмо; до того фарбы друкарской не умел добре вправовати, так же на инших книжках можно бы рукою чернило отерти. Для чого была пришла наша черниговская друкарня людем в очиву (огиду?)»

[* Письма. С. 244].


Отже, Баранович був остаточно невдоволений своїм управителем друкарні і вже 1684 р. думає його звільнити. Так, в листі з 1684 р. до о. Ясинського Баранович скаржиться: «Моя друкарня насилу рушиться. Горе мені! Не найду людини спосібної, а сам я з кожним днем становлюся слабішим»...* Терпець таки урвався й довготерпеливому владиці і він накінець прогнав Ялинського десь 1684 р. чи 1685. На місце Ялинського Лазар Баранович роздобув собі на управителя якогось «ремесника именем Лукаша з Вилна» ** і доручив йому впорядкувати запущену друкарню. З праці Лукаша Баранович був цілком задоволений. За 3000 злотих Лукаш підрядився направити друкарню і слова свого додержав: він не тільки привів невпорядковану друкарню до ладу, але також, що найважливіше, навчив місцевих монахів відливати літери та робити чорнила.

«Тот же Лукаш, — розказує сам Баранович, — многоє множество знайшол по улице пред двором п. Ялинского и пред друкарнею валяючогося шляку, матерій гисарской, которых он, п. Ялинскій, не знаючи силы и за непотребные маючи, вон выкидовал, з немалым ущербком убогому кошту нашому» ***.

[* Там само. С. 225.

** Там само. С. 244 — 245.

*** Там само. С. 245.]


На жаль, тільки друкар Лукаш довго не працював в Чернігові — 1689 р. він вже небіжчик [* Там само. С. 246], а друкарню стали вести самі вже монахи, учні Лукашеві.

Звичайно, все це було зовсім не до вподоби Семену Ялинському, що мав у своїх руках «Пункти» та Універсала Барановича; він рахував себе покривдженим і почав скрізь, де тільки можна, скаржитися на чернігівського владику. Про це 1689 р. так пише Баранович в своїм листі до гетьмана Мазепи 3:


«Неудобь носимые бремена налагает мне п. Семен Ялинскій, бывшій наш друкар, чрез лет килко безспрестанне турбуючи мене и скаржаючи невинне мене пред всеми»

[* Письма. С. 243].


1689 р. гетьман Мазепа гостив в Чернігові і спритний Ялинський подав і йому скаргу на Барановича, що звільнив його з друкарні. У відповідь на цю скаргу Баранович послав гетьману 7 лютого 1689 р. довгого листа, надзвичайно цінного для історії Чернігівської друкарні, бо тут розповідається не тільки про невдалого управителя, але також і про постання цеї друкарні *. Баранович хотів покінчити неприємну справу і тому доручив чернігівському архімандриту, запросивши когось з уряду полкового, вислухати скарги Ялинського. Тоді Ялинський списав свої кривди на кількох аркушах, і «неслыханы речи на нас доходит», розказує Баранович: «абысмо єму тысячей две, не знать за що, платили, млын и двор в вечность записали, маєтность монастыря нашего Илинского, зовемую Белоус, надали, дворы в Новгородку подданными нашими направовати, в друкарни детем єго, если з наук выдут, без плати во весь век до килкадесять аркушов позволили и записали» **.

[* Листа див. в Письмах. С. 242 — 246. Не знаючи цього, листа видрукував також і А. Лазаревський в Кіев. Стар. 1886. Кн. XI. С. 576 — 578, але тут лист датований 6.II. 1689 р.

** Письма. С. 245.]

Аби тільки мати спокій, Баранович задовольнив більшість домагань Ялинського.


«Абы юж болше и моєя старости не турбовал, и пред поважными не обносил немощей моих персонами, — пише Баранович, — росказалем єго уконтетовати тым млыном, которого он и теперь заживаєт по прошенію єго ствердити єму и потомству єго в вечность, дворы в Новгородку поддаными нашими направовати, детем в друкарни без нагороды до двадцати аркушов друковати. A тысячей давать (которых я и сам не много маю и остальныє теперь на образы до церкви святой Троицы оферовал дожити), также и маєтности монастырскіє, и пляцы потребне жадною мирою єму давати а не мышлю»

[* Там само. С. 246].


Цікавий кінець цього листа: коли п. Ялинський «не контентуєтся тым так добрим млыном и иншими виражеными з ласки нашей речами, волен єсть, нехай знову до друкарни приступуєт, любо юж небожчика Лукаша працею далеко поправлена зостала. Мы єго приняти не хочем» [* Письма. С. 246].

Певне, не мав владика доброго управителя й тепер, а тому згоджувався прийняти Ялинського назад. На жаль, кінець цеї справи не знаємо.

Звичайно, через таку тяганину з невідповідним управителем, що воловодів друкарнею років 12 — 13, Чернігівська друкарня не могла працювати нормально. Проте не дивлючись на це, друкарня все-таки поширювалася й ставала ліпшою. Фундатор її Лазар Баранович помер 3 вересня 1693 року; за життя його друкарня діяльно працювала, все збільшуючи працездатність свою, і випустила коло 50 книжок мовою церковнослов’янською, польською та латинською [* Сумцов Н. Лазар Баранович. С. 29]. Друкарня ця дуже багато працювала перш над усе на свого фундатора, бо Баранович видрукував тут чимало з своїх творів; так само залюбки друкував він і твори своїх приятелів — Галятовського та Дмитра Тупталенка, напр. «Руно Орошенноє» 4, що мало аж 8 видань [* Див.: Огієнко І. «Руно Орошенноє» св. Димитрія Ростовського, в «Записках Кам’янець-Подільського Державного Українського Університету». 1920. С. 71 — 76. Підкреслю тут, що перше видання «Руна» звалося: «Чуда Пресвятои и Преблагословеннои Дивы Маріи, диючіися от образа єи чудотворного в Монастыру св. славнаго Пророка Иліи Черниговском», 7 квітня 1677 р., друковано в архієпископській друкарні в Новгородку-Сіверськім, 48 л., має 22 чуда. Цю книжечку з непорозуміння часто звуть «Небом Новим» Галятовського, тоді як автором її був Дмитрій Туптало].

Видання Чернігівські розходилися не тільки по Чернігівщині, але й далеко поза межами її. Впливовий на Москві, Л. Баранович часто в великому числі посилав свої книжки до Москви і московський уряд або розсилав їх по монастирях, або продавав їх в Москві, часом з великим клопотом для себе, але все з значною користю для чернігівського владики [* Эйнгорн В. Книги Кіевской и Львовской печати в Москвев третью четверть XVII века // Книговеденіе. 1894. Кн 9 — 10. С 4 14 — 19].

Один раз «товариство куншту типографского» чернігівської друкарні вшанувало свого фундатора навіть панегіриком польською мовою; на жаль, змісту його не знаємо [* Максимович М. Сочиненія. T. III. C 707 — 708].

По смерті Барановича його друкарня на початку працювала нормально і випускала багато книжок, особливо за архієпископа Іоана Максимовича, що любив писати і завалював Чернігівську друкарню своїми творами. Ієрархам, що вступали на чернігівський архієрейський престол, царськими грамотами все підтверджувалося також і право на друкарню.

Догляд за виданнями друкарні перше мав митрополит Київський, а коли Баранович добув для своєї архієпископи ставропигію, то цей догляд перейшов до самого архієпископа. Отже, Чернігівська друкарня вільно працювала собі, не знаючи іншого цензора, крім свого владики. Так жила друкарня аж до 1720 р., жила, все розвиваючись і працюючи на користь українського народу.

Але спокійне життя Чернігівської друкарні скоро минулося і вже з 1720 р. більше не знала вона спокою. Московський уряд завзято повів планомірне обмосковлення цілої України і Чернігівська друкарня, разом з Київською, мала обмосковитися в першу чергу. Чернігівська друкарня взагалі муляла очі московському урядові і той мав на неї певні зазіхання. А що це було так, про це яскраво свідчить нам хоча б ось цей цікавий лист чернігівського архієпископа Анатонія Стаховського з 1 червня 1720 р. до гетьмана Скоропадського. Стурбований тривожними чутками, владика пише:


«Всечестный отец архимандрит святотроєцкій черниговскій (о. Герман), мимошедших дный, в певных монастырских інтересах, посилал законника своєго в Кієв, которій, возвратившися оттуду, известил, что голосно носится в Кієви о взятіи типографіи черниговской в Санктпитербурх, для того, же в Невской обытели заводитимется якобы типографія образцем литер печерских и черниговских, и уже гисару Сазанскому, которого небожчик отец типографіи черниговской в гисарском майстерстви был исправитель и немалым коштом монастирским матрицесы и пунсоны делал, велено в Санктпитербурх ихати, в яком майстерстве сын покойного чуючись, подобно, єще не совершен, залицает отческоє рукоделіє и хвалится побудкою до того бути, чтоб з обытели святотроєцкой так иніи типографскіи припасы, яко и отцем єго деланніи, взяти в Санктпитербурх, которій чрез колкодесять лет заледво великим иждивенієм и c трудностю поробленны и зовсим, як надлежит, отчасти исправленны. Хотя убо в грамотах царского пресветлого величества, при поставленій в архієрей, данных предессором моим и мне, типографія свято-троєцкая черниговская милостиво воспоминаєтся и єсть крепка по милости царского пресветлого величества, яко не оттепер уже заведенна, но єще за живота блаженной памяти великого государя нашего царя Алексія Михайловича, всероссійскаго самодержца, єднак, чтоб обытели святой за предстателством незичливых людей не собулося, як носится», тому архієписком Антоній Стаховський і просить гетьмана заступитися за Чернигівську друкарню *.

[* Кіев. Стар. 1886. Кн. VIII. С. 574.]


Але не вгадав чернігівський владика, що саме готувалося для його друкарні. Біда йшла, та не звідти. Того ж 1720 р. 5 жовтня вийшов грізний наказ Петра I про заведення московської цензури на Вкраїні. «Єго Императорскому Величеству известно учинилось, что в Кієвской и Черниговской типографіях книги печатают несогласно c великороссійскими печатми, но со многою противностію к Восточной Церкви», — так починався історичний царський наказ. А далі й перераховувались гріхи Чернігівської друкарні:


«В Чернигове Учебные Часословы, по желанію расколническому, котороє явилось чрез розыск, калуженином Ерастом Кадминым, что он такіє Часословы в прошлых годех подряжал печатать происком своим, и продавал оныє на ярманках; в книге Богомыслія, которая печатана в типографіи Святотроицкой Ильинской в 710-м году, явилась многая люторская противность».


От за це і впала тяжка кара на Чернігів: монастиреві наказано надалі іменуватися «ставропигією всеросійських патріархов, а не константинополских». Крім цього, — «вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданій, не печатать» і т. д. — див. цього наказа вище на с. 299.

От з цього наказу Петра I й почалося реальне обмосковлення Чернігівської друкарні. Синод 22 лютого 1721 р. побіг за царським наказом, так само заборонив чернігівському монастиреві писатися ставропигією констянтинопольського патріарха, наказав друкарні бути під владою Синода, і «без повеленія того Духовного Синода никаких книг не печатать»*. А 21 липня т. р. Синод вже назначив «типографіи протектора» архімандрита Іпатського монастиря Гавриїла, що мав доглядати над друкарнями, і знову наказав Чернігівській друкарні без дозволу Синода нічого не друкувати, а друк початих книжок спинити **. А 30 серпня Синод знову наказує без його дозволу нічого не друкувати, а для дозволу присилати Синодові два виправлених примірники; розпочаті друком книжки закінчувати, але для продажу їх просити дозволу...***

[* Полное собраніе. № 9. Т. І. С. 36.

** Описаніе документов и дел, хранящихся в Архиве Святейшего Правительствующего Синода. Спб., 1868. Т. І. С. 464.

*** Полное собраніе. № 197. Т. І. С. 249.]

Ось так на тиху Чернігівську друкарню сипалися грізні накази один за одним. Але накази ці архімандрит св.-Троїцький Герман Кононович, що управляв друкарнею, одержував з запізненням. В кінці 1721 р., 29 грудня, він повідомив Синод, що наказа з 21 липня отримав і що в Чернігівській друкарні готових до випуску ніяких книг не було, крім Часословів, виданих ще до одержання наказу [* Описаніе. Т. І. С. 464 — 465]. Справді, на цей час Чернігівська друкарня дуже підупала і друкувала мало, постаріла і не відновлялася *. За час 1721 і 1722 р. тут видрукувано лише: «Буквар», «Параклис» та «Монашеское погребеніє» — це останнє «десятков с пять ради пробы нововылитой литеры» **. Ось через це Чернігівська друкарня нічого до Синоду й не посилала, за що й впала на неї несподівана велика біда.

[* Описаніе. Т. XV. С. 406.

** Там само. Т. IV. С. 267.]


В Синоді скористали з мовчанки Чернігова. «Синодалной советник, — читаємо в важнім акті Синоду з 27 травня 1724 р. — «школ и типографіи протектор, Троицы-Сергієва монастыря архимандрит Гавріил, предлагал Святейшему Синоду словесно, что по посланным из Синода в Черниговскую типографію указом, с определенія єво, протекторскаго, к ведомству типографіи ни єдиной из новопечатных книги не токмо к нему, протектору, но и в Святейшій Синод для свидетелства из той Черниговской типографіи и поныне не прислано, и коликоє число, какова именованія книг, в выходе в котором году было, — известія не сообщено». А все це заявив «типографіи протектор» ось для чого: «И єжели из оной Черниговской типографіи какія в продажу книги новых выходов неосвидетельствованныя употреблятся будут, а в них какія обрящутся погрешенія, того б єму, протектору, в вину не причитать». Синод був наляканий такою заявою; не зробивши жодного розсліду, не розвідавши добре справи, Синод постановив... конфіскувати непокірну друкарню... Ось цей історичний наказ:


«Обретающыєся во оной Черниговской типографіи все к печатанію книг всякаго званія матеріалы, и инструменты, и печатныя книги, все, что ни єсть, без оставленія, за вышепоказанное той типографіи по указом неисполненіє, паче же преслушаніє, забрать в Москву и привезть на кошти той Черниговской типографіи, и по привозе отдать в сохраненіє по описи в Московскую типографію с роспискою. А на управителе той Черниговской типографіи, за оноє преслушаніє, за котороє надлежало было єму ко истязанію быть выслану, взять в Святейшій Синод из келейных ево денег и вещей штрафа тысячу рублей, которыє купно с помянутыми матеріалами, и инструменты, и книгами привезть в Синод немедленно; и для того отправить из Синода в Чернигов нарочнаго по инструкціи посылщика»

[* Полное собраніе. Т. IV. №1270. С. 116 а також Т. VII. С. 23].


В «посилщики» вибрали «синодального дому дворянина Андрея Сурмина» і йому 9 червня 1724 р. видали таку інструкцію:


«Ехать тебе в Чернигов, и... (слово в слово повторюється постанова Синоду з 27 травня). Пріехав в дом Черниговскаго архієрея, Єго Императорскаго Величества указ єму, архієрєю, подать, и вышеозначенныє матеріалы, инструменты и книги, колико обретаєтся их в Черниговской типографіи, без остатка, при достоверных персонах описав, забрать и положенный штраф в тысячу рублей c типографскаго управителя неослабно взять и представить в Синод в целости, а опись типографским вещам подать, при доношеній, в Синодальную Канцелярію; для охраненія же в пути взять из Черниговской типографіи, без излишества и нанесенія обиды, потребноє число провожатых». А самому Сурмину наказувано, що коли тільки він «повеленнаго не исполнит, и взятых денег, а также матеріалов, инструментов и книг в целости вскоре не привезет, или покажет какую где продерзость и возмет c кого взятку, то за это в светском суде штрафован будет, по указам, без всякаго милосердія» [* Описаніе. Т. IV. № 271. С. 264].

Отож і прибув грізний ревізор, «синодального дома дворянин» Андрій Сурмин для конфіскації друкарні. На місці, в Чернігові, він вже відразу переконався, що в Синоді трохи поспішили з карою. Одержавши від Сурмина синодського наказа, єпископ чернігівський Іродіон дослідив справу разом з Сурминим і обоє від свідків переконалися, що Чернігівська друкарня з 1721 р., після синодальної заборони, нічого вже не друкувала... Отже, кара на друкарню впала незаслужено.

І Сурмин склав описа всеї Чернігівської друкарні; найперше списав всі книги, які знайшов в друкарні та в бібліотеці, — це все видання до 1721 р., переважно видання Барановича та Максимовича. Крім цього, Сурмин склав описа технічної частини Чернігівської друкарні такого змісту:


«Литеры псалтирной 2 пары кашт. Литеры новой швабехаровой 2 пары кашт. Литеры тестаментовой 2 пары кашт. Литеры митлю 2 пары кашт. Литеры схолястики 1 пара кашт. Малыє кашты, єдни c квитками, а всих кашт исчисливши 19.

В печатни два станка полных, а во двух станков єдны только самыє шрубы.

Тестаментовых матерок, в которыя письмо отливают, 134, да в том письме нестаєт матерок таких: w, ш, г, ъ, Ђ. Того ж тестаментоваго письма пунсонов 128. Псалтирнаго заживаннаго письма матерок 134. Новаго псалтирнаго незаживаннаго письма матерок 135. Того ж письма пунсонов 135. Швабехароваго письма матерок 137. Да при тех и квиток 20. Третьяго псалтирнаго письма матерок 36. Другаго швабехароваго письма матерок 72. Митлеваго письма матерок 145. Субмитлеваго письма новаго не юстификованнаго матерок 41. Схоластичнаго письма матерок 127. Того ж письма пунсонов 102. Євангельскаго новаго письма матерок 91. Того ж письма пунсонов 89. Дефектовых матерок 53. Дефектовых всяких писем пунсонов 262.

Инструментов: Євангельских 2, псалтирный 1, швабехаровый 1, митлевый 1, схоластичных 2, дефектовых 2. До тех инструментов всях кернов 14.

Разных писем польских и латинских матрицисов: В 1-м папере матерок 95, в 2-м 106, в 3-м 52, в 4-м 83, в 5-м 57, в 6-м 88, в 7-м 44, в 8-м 31, в 9-м 26, в 10-м 25, в 11-м 20. В єдином слонку польскаго письма пунсонов 200, в другом слонку 198 в третьєм 100.

Деревяных резаных фигурок великих и малых 308. Литер резаных деревянных старых и новых 740.

Камень до кги (се) рскаго дела способный.

Болеє здесь означенных книг, инструментов и матеріалов в Черниговской Троицкой Ильинской типографіи не сыскал я, Андрей Сурмин, Синодальнаго дому дворянин, и росписался на сем реєстри своєю рукою»

[* Цього Реєстра надруковано в «Описаніе». Т. XV. С. 939 — 942].


Єпископ Чернігівський Іродіон, а також архімандрит Герман Кононович з браттями звернулися до Синоду з слізним проханням звільнити друкарню від конфіскати, а управителя її о. Г. Кононовича від штрафу. Єпископ Іродіон (Жураківський) в своїм донесенні Синоду з 11 жовтня 1724 р. писав, що в Чернігівській друкарні з часу об’яви синодального наказу 1721 р. і по цей час ніяких книжок не друковано, як через недостачу матеріалів, так і через старість інструментів, які тепер майже всі зроблені наново. Це все бачив і ревізор Сурмин; а таких книжок, щоб їх друковано по 1721 р., він не знайшов, він знайшов лише книги, друковані за Лазаря Барановича й потім до 1721 р. Ці всі книжки Сурмин описав і наказав відправити їх до Московської друкарні. На основі всього цього преосвященний Іродіон, «полагая себе в волю и благопризрительный решпект», св. Синоду, просив звільнити як архімандрита Германа, так і Чернігівську друкарню від штрафу та конфіскати. До цього Іродіон додав пояснення Германа та братії [* Описаніе. Т. IV. С. 264 — 265].

Розглянувши ці прохання, Синод змилостивився й постановив: уважаючи на те, що це лише перша провина Германова, «вместо оных тысячи рублей взять со онаго архимандрита штрафа за нерепортованіє толко 100 рублев», які має прийняти дворянин Сурмин і віддати їх до Московської Синодальної Канцелярії; «а досталных 900 рублев, буде подлинно во оной типографіи книг печатанія c 721 года не было, освидетелствовав, тому дворянину не спрашивать, и книг и инструментов печатных до указу не высылать». А на дальший час обов’язати с. Германа рапортувати щорічно «без отлагателства» [* Полное собраніе. Т. VII. С. 23 — 24; Описаніе. Т. IV. С. 265].

В січні 1725 р. єп. Іродіон знову просить Синод зробити ласку вбогій Чернігівській друкарні, як то Синод зробив Печерській Лаврі, теж тоді оштрафованій; це друге прохання єп. Іродіон подав з намови Сурмина, «повседневно стужающим єму об увольненіи єго в Москву» *. Не дивлячись на це, штрафні гроші, 100 карб, «взяты и в приход записаны в 725-м году» **.

Так відбулася перша частина голосної в свій час справи про конфіскату Чернігівської друкарні. Кажу перша частина, бо і зараз же наступила несподівано й друга. Десь коло 28 січня 1725 р. реквізитор Сурмин від’їхав собі до Москви *** і Чернігівська друкарня на якийсь час заспокоїлася.

[* Описаніе. Т. IV. С. 265.

** Полное собраніе. Т. VII. С. 24; Описаніе. Т. VIII. С. 582.

*** Там само. Т. V. С. 222. № 1687.]

Але біда продовжувалась. Складач Чернігівської друкарні, ієродиякон Ларіон, «ради многих своих безчиній, безвестно ушедши, побежал в Москву и С. Петербург c некоторыми клеветами» [* Описаніе. Т. IV. С. 267]. І справді, 7 березня 1726 року «С-Петербургскій церковнаго благочинія инквизитор», священник Тимофей Семенів передав Синоду доноса, якого подав йому складач Ларіон. Монах в доносі писав, що Синод прислав в Чернігівську друкарню Десятословіє, з наказом друкувати по новому, але архімандрит Герман, управитель теї друкарні, «приказал мимо того печатать оноє по прежнему». В 1721 р. Синод наказав був нічого більше не друкувати «за неправоє против россійских книг печатаніє», але о. Герман на це не звернув уваги і друкував таки книжки й в 1722, 1723 і 1724 рр..зазначаючи на нових книжках 1719 р. А коли в Чернігів приїжджав ревизор Андрій Сурмин, то о. Герман новодруковані книжки поховав і Сурмину їх не показав.


«А он, ієродіакон Иларіон, будучи тамо при типографіи наборщиком, также и справщик ієромонах Аверкій и другіе наборщики, ієродіаконы Виктор и Іоиль, которыє те книги, по приказу єго, архимандричю, печатали, за пристрастієм єго, архимандричим, доносить о том не могли, и к ложному єго, архимандричю, доношенію, будто c 721 года без указу, также за скудостію и за ветхостію матеріалов, книг никаких не печатано, он, Иларіон, и протчіє типографскіє служители руки приложили из-под неволя; да он же, архимандрит, и штрафныя деньги 100 рублев заплатил не из своих келейных, но из казенних»

[* Полное собраніе. Т. VII. С. 24; Описаніе. Т. IV. С. 265 — 266.].


Отож, як бачимо, до Чернігівської друкарні вчепилася нова халепа.

Вислухавши доноса, Синод 21 березня 1726 постановив: «Онаго архимандрита Германа и типографских справщика и наборщиков взять в Московскую Синодальную Канцелярію, и о всем вышеписанном допросить и изследовать по сущей правде, как указы повелевают, без послабленія» [* Описаніе. Т. IV. С. 266]. І розпочалася знову неприємна справа. Запитали єп. Іродіона і він в червні 1726 р. прислав своє пояснення; він писав, що в 1721 та 1722 р. Чернігівська друкарня видрукувала лише «Букваря», «Параклиса» та «Монашескоє погребеніє», це останнє не на продаж, а лише «ради пробы нововылитой литеры». До свого донесення єп. Іродіон додав також заяву, підписану 21 монахами, ще в Чернігівській друкарні, крім зазначених книжок, нічого більше не друкувалося [* Там само. С. 267.].

Але цим справа не покінчилася. Допросили таки всіх замішаних осіб і 23 грудня 1726 р. знову запитали пояснень єп. Іродіона, вже поставивши йому певні питання. Чернігівський владика знову пише, що ніколи йому ніхто ніякого Десятословія для надрукування не присилав; нових книг за 1721 — 1724 рр. не друковано, крім вже зазначених, що посвідчив і ревізор Сурмин; ніхто монахів підписувати заяв не силував [* Полное собраніе. Т. VII. С. 25 — 26].

Чим остаточно покінчилася ця довга неприємна справа, нема відомостей. У всякому разі, друкарі були досить залякані і Чернігівська друкарня помалу все підупадає.

Проте спинити друкарню було неможливо. Ще 11-го серпня 1725 р. єпископ Іродіон просив Синод дозволити друкування, «понеже ныни в оной типографіи Черниговской, приходя, требуют разныє всякаго званія люди книг Блаженств и новопечатных Букварей, и иных церковных и потребных книг».

Наляканий владика, боючись синодальної халепи, але бажаючи видрукувати потрібні книжки, пішов на хитрість, — він просить Синод:


«Также б для исправленія во оной Черниговской типографіи повелено было дать во всем исправнаго и добраго справщика, дабы в печати не было какого неисправленія, а именно, — обретающагося в Московской типографіи монаха Феолога»

[* Там само. Т. V. С. 164].


Синод учинив «милостивоє решеніє»:


«Ради надлежащего оных книг в печати исправленія в тоє типографію обретающегося в Москве справщика монаха Феолога, буде он ехать туды похочет, и никакого на нем начету и подозренія нет, и в Московской типографіи без него остановки не будет, отпустить c таким повеленієм, дабы оному справщику достодолжной трактамент давать из доходов оной типографіи неотложно» *. Але затія не вдалася: справщик Феолог до Чернігова не поїхав «некоторых ради причин» **.

[* Полное собраніе. Т. V. С. 164.

** Описаніе. Т. V. С. 428.]


Упокорений був також і управитель друкарні, архімандрит Герман. Тепер він вже в такий спосіб просить дозволу в Синода на друкування Часословця та Псалтиря. Про це писав він вже раз Синодові, «на котороє моє челобитьє не получивши от Вашего Святейшества резолюцій до сих час, того намеренного дела не дерзалем зачынати. Ныни же паки чрез сіє повторноє моє доношеніє, до стоп Святейшества Вашего преклонивши главу мою, прошу: да благоволит Ваше Святейшество выдать своє благословеніє вышеозначенныя книжицы в типографіи здешней печатать»...[* Полное собраніе. Т. V. С. 222. № 1687.]

Ось ця клопотлива тяганина з Синодом, ці постійні й дошкульні причепки синодські довели таки до повної руїни Чернігівську друкарню. Потроху вона просто спиняє свою працю, бо боїться попасти в нову якусь халепу. Так справа тяглася аж до 1730 р. В цім році єпископ Іродіон задумав відновити діяльність своєї друкарні і 17 січня 1730 р. подав велике прохання до Синоду, в котрім, розказавши історію Чернігівської друкарні, підкреслює, що їх заборонили надалі друкування книжок.


«А ныни уже, — пише владика, — в Кієво-Печерской типографіи по екземпляру справочному книги печатаются, токмо в нашей типографіи Черниговской ни»... І тому просить владика дозволити й йому, друкувати «те книги, которіє Святейшій Синод укажет в типографіи архієрейской здешной Черниговской печатать против (згідно з) справочного екземпляру, по которому и в Кієво-Печерской книги печатаются типографіи». І з повною розпукою владика добавляє: «Аще же не будет високой Святейшества Вашего в сем моєм прошеній милости, то уже боліє откуду подпоможеніа в нуждах наших иметь не надеємся»...

[* Там само. Т. VII. С. 21 — 22. № 2297].


Синод 2 березня 1730 р. дозволив йому друкувати тільки з виправлених московських примірників, — «а сверх того лишняго ничего не примешивать, и смотрить накрепко, чтоб во оных печатаємых книгах наречіє все, так же и правописаніє в литерах и просодіях (наголоси) было согласно c великороссійскими печатными книгами без всякія отмены» [* Там само. С. 27].

Преосвященний 30 березня 1730 р. повідомив Синод, що наказа він одержав; до цього додає: «В Черниговской типографіи книг никаких, за оскуденієм того художества мастеров и инструментов, не делаєтся, а когда будет делаться, то, по силе указа, и исполненіє чиниться непременноє будет» [* Описаніе. Т. X. С. 115].

Але преосвященному Іродіону (Жураківському), що стільки витерпів неприємностей та клопот через Чернігівську друкарню, так вже й не довелося бачити її в русі. І чого не добив Синод, те прикінчив огонь: 1730 р. пожар знищив Іллінського монастиря, а разом з ним і друкарню, яку врятували не всю... Року 1735 архієпископ Іродіон про свою друкарню пише до Синоду таке:


«Друкарня, що була в Троїцькім Чернігівськім монастирі, закрита ще 1721 р. за старістю; служачих відпущено; літери, заставки і інше складено в церковнім склепі, де й зберігаються під доглядом намісника Аверкія. Консисторія оглянула літери і між ними ані одної латинської або польської не знайшла, бо їх того ж року перероблено на російські, і з того часу (1721 р.) в Чернігівській друкарні не друковано ніяких книжок не тільки латинських, але й руським діалектом»...

[* Там само. Т. XV. С. 406 — 407]


Так занепала Чернігівська друкарня. Того ж 1735 р. помер і преосвященний Іродіон, що на своїх плечах переніс руїну єдиної на все Лівобережжя друкарні, а що все намагався воскресити її. Але відновив діяльність цеї друкарні вже архієпископ Никодим Сребницький. Року 1740 20 січня він доносив Синодові, що в Чернігівській друкарні досі ніяких книг не друковано «за крайним чрез пожар огненный в 1730 г. обветшанієм Троицкаго Ильинскаго монастыря»; Никодим просив дозволу відновити друкарню, бо це буде великою запомогою направити погорілу соборну монастирську церкву [* Там само. Т. X. С. 115 — 116]. Синод, що ще 1721 р. вбив цю друкарню, 14 травня 1740 р. постановив... нагадати преосвященному Никодиму, що ще 2 березня 1730 р. Чернігівській друкарні дозволено друкувати церковні книги... Але наказа цього не післано, передано його лише на словах, «понеже в 1730 г. указ был послан, а воспрещенія на тот указ не было» [* Там само. С. 116]. Пізніше, 1746 р., чернігівський преосвященний повідомляв Синод, що друкарня Троїцького Іллінського монастиря почала друкувати книжки тільки з 1743 року [* Там само. Т. XXVI. С. 257]. Так потроху Чернігівська друкарня знову відновляла свою діяльність і друкувала потрібні книжки, але вже з московських примірників.

Праця Чернігівської друкарні далі збільшувалася і вже 1766 р. друкарня мала «книг разнаго содержанія в переплете, тетрадях и листах 11304 экземпляра, на сумму 46804 p. 65 к.» [* Описаніе Черниговской Епархіи. T. II. C. 19]. Синод не забував і надалі опікуватися Чернігівською друкарнею, і ще 6 листопада 1766 р. знову прислав їй грізного наказа:


«Впредь печатать и в продажу употреблять одни те книги, которыя в Московской типографіи c апробацій Святейшаго Правительствующаго Синода печатаются, чтоб в них против тех апробованных книг никакой розни и прибавки и в слоге речей перемены отнюдь не было, — под опасенієм лишенія типографіи»...

[* Полное собраніе постановленій и распоряженій по Ведомству Православнаго Исповеданія, царствованіе Екатерины II. Спб., 1910. T І. С. 379].


І все-таки Чернігівська друкарня випускала багато книжок, що розходилися не тільки по Чернігівщині, але й далеко за межами її. Як ширила свої книжки Чернігівська друкарня, виразно показує нам справа книгаря Микити Зогія, що судився з Троїцьким монастирем за «привлеченіє в подданство».


«Оставшомуся мне малолетнему, — розказує Зогій, — обучился грамоты и обучался в Троицком Ильинском монастыре переплетческого ремесла, и возросши по таком обученіи, c начала вступил я в партикулярную службу от 1760 года по желанію моєму, при монастыре Троицком Ильинском, перво послушником з год и продавал книги печати того Троицкаго монастыря и типографщиком в переплете випечатованных книг, а за тем и книг продавщиком, всего в продолженіи времени чрез шесть лет, по договору в год по 90-ти рублей платежа; а напоследок того, и на своєм кошти от того монастыря продавал книги: за сколко б денег книг ни продал, получал по договору десятину денег»

[* Кіев. Стар. 1889. Кн. IV. С. 199].


Зогій возив чернігівські видання на продаж на різні ярмарки, возив їх до Харкова, Ромна 5, в Суми і навіть до Києва. Друкарня видавала йому особливі паспорти для перевезення книжок, напр.:


«Обявитель сего, свято-Троєцкой Ілинской Черниговской обители книгопродавец Никита Зогій, следуєт в ярмарки в Ромен и Харков городи, для продажи книг, єму з монастыра оного ж Троєцкого данних, троєлошаденним возом, и c человеком, которому, за силу Єя Императорскаго Величества указов, даби везде на учрежденных караулах свободній так туда яко и обратно чиним бы был пропуск лучшаго же ради вероятія дан сей за подписом руки моєй и при обикновенной монастырской печати пашспорт 1760 года, іюля. Михайловского Переяславского монастира игумен и управитель свято Троєцкой Ілинской Черниговской обытели Герман c братією»

[* Там само. С. 200].


Що продаж чернігівських видань в Києві дошкулював таки й Печерську друкарню, свідчить про це те, що 1766 р.

Лавра просила київський міський уряд заборонити якомусь ченцеві продаж чернігівських видань в Києві на Подолі (див. с. 312).

Чернігівські видання мало помітні своєю зовнішністю; гравюри звичайно прості, хоч часом і тут бачимо тонку роботу, як напр. в Анфологіоні (Новгород-Сіверськім) 1678 р. [* Старі гравіровальні дошки Чернігівської друкарні коло 1880 р. поступили в Петроградську Академію Художеств. Ровинскій Д. Подробный словарь русских граверов. Спб., 1895. С. 326].

Така була доля єдиної на ціле Лівобережжя Чернігівської друкарні. Спокійно працювала вона лише за життя свого фундатора Лазаря Барановича, але й при нім вона довго не могла відповідно організуватися. Організувавшися, друкарня ця діяльно працювала на користь української культури аж до 1720 р. Накази Петра I за 1720 р. та Синоду з 1721 р. відразу вбили Чернігівську друкарню і вже по тому, крім звичайних московського зразку книжок, друкарня ця нічюго не випускала; такою перейшла вона і в XIX століття. Холодний вітер з півночі відразу заморозив чутливі «Афіни» широкоосвіченого Барановича...



____________________________________


Крім цеї «церковної» друкарні, була в Чернігові ще й друкарня «гражданська», що належала губерніальному правлінню. Засновано цю друкарню 1797 р., на основі царського наказу з 15 січня 1783 р. Друкувала вона лише свої розпорядження [* Кіев. Стар. 1900. Кн. IX. С. 84-85].



____________________________________


Ані про Новгород-Сіверську, ані про Чернігівську друкарню ми ще не маємо ніяких окремих розвідок, хоч матеріалу про них вже зібралося не мало. Про ці друкарні маємо такий архівний матеріал:

Письма преосвященнаго Лазаря Барановича. Чернігів. 1865. Вид. 2. С. 119, 181, 192 — 193, 201, 203 — 204, 225 і др.; особливо цінний лист з 1689 р. до гетьмана Мазепи, де подано історію друкарні, с. 242 — 246 (див. про нього с. 347). На жаль, ці Письма видано в перекладі на російську мову, і лише частина в оригіналі. Обов’язково треба зібрати всі листи Барановича і видати їх науково.

Полное Собраніе постановленій и распоряженій по Ведомству Православнаго Исповеданія Россійской Имперіи.


Спб., з 1879 p. вийшло багато томів; цікаві відомості див.: напр., в тт. 1 — 7, 9, за час Катерини і др.; особливо цікавий № 2297 (т. VII) — ціла справа конфіскати Чернігівської друкарні, а також її історія, дано Універсала Л. Барановича друкарю Ялинському з 1679 р.

Описаніе документов и дел, хранящихся в Архиве Святейшаго Правительствующаго Синода, з 1868 р. видано понад 30 томів; особливо цікаві тт. 1, 2, 4 — 7, 10, 12, 14, 15, 20, 26, 31 і др.; особливо цікавий т. IV, с. 263 — 267: вся справа конфіскати Чернігівської друкарні; т. XV. С. 939 — 942: опис Чернігівської друкарні за 1724 р., що склав Андрій Сурмин.

Акты, относящіеся к исторіи Южной и Западной Россіи. Спб., 1882. Т. XII. №12. С. 41 — 42: дозвіл царя Олексія Михайловича на друкарню в Чернігові.

Архив Юго-Западной Россіи. Ч. І. Т. V. С. 208 — 209: подяка патріарха Якима за прислану книжку.

Лазаревскій A. M. K історій Черниговской типографіи. Письмо Черниговскаго архієпископа Антонія Стаховскаго к гетману Скоропадскому, 1720 р. // Кіев. Стар. 1886. Кн. VIII. С. 574 — 575.

Лазаревскій А. Два документа к исторіи Черниговской типографіи // Кіев. Стар. 1886. Кн. XI. С. 571 — 579. Документ І: «Пункта на споряженє друкарни». 1679 р., що виразно малює внутрішнє життя Чернігівської друкарні. А документ № II не новий — він вже був надрукований в «Письмах Л. Барановича». С. 242 — 246.

Л(азаревскій) А. Где и как продавались изданія Черниговской Ильинской типографіи в прошлом веке// Кіев. Стар. 1889. Кн. IV. С. 199 — 200.

В. Д. Печатное дело в Малороссіи в начале XIX-го ст. // Кіев. Стар. 1900. Кн. IX. С. 84 — 85,

Література така:

Вandtkie J. Historya drukarń w Król. Polsk. 1826. T. I. C. 60 — 62; T. II. C. 20 — 22. Перестаріле.

Страдомскій А. Лазарь Баранович//Ж. M. H. Пр. 1852. Ч. 75. С. 74 — 78.

Пекарскій П. Наука и литература в Россіи при Петре Великом. Спб., 1862. Т. II. С. 636, 671 — 673.

Голубев С. Петр Могила. К., 1883. Т. І. С. 231 — 234: про Кирила Ставровецького.

Чистович И. Оч-ерк исторіи Западно-русской церкви. Спб., 1884. Ч. II. С. 346 — 348.

Сумцов H. K исторіи южно-русской литературы XVII в. Вип. І. Лазарь Баранович. Харків, 1885. На с. 24 — 39 автор розказує про заснування цеї друкарні і дає ко-

роткий огляд її діяльності; розказано дещо про утиски Москви в XVIII ст.

Булгаков Ф. Иллюстрированная истіорія книгопечатанія. Спб., 1889. С. 276.

Эйнгорн В. Очерки из исторіи Малороссіи в XVII в. Сношенія малороссійскаго духовенства с московским правительством в царствованіе Алексея Михайловича. М., 1899. С. 754 — 761: про посольство Ялинського на Москву; ще с. 752.

Миловидов А. И. Описаніе книг Виленской Библіотеки. Вильна, 1908. № 50: Перло многоцінне 1646 р. і література про нього. Теж у Каратаєва (Описаніе. 1883. № 593).

Про гравюри Чернігівської друкарні:

Пекарскій П. Наука и литература. Спб., 1862. Т. II. С. 673: спис чернігівських дереворитників 1701 — 1720 рр.

Ровинскій Д. Подробный словарь русских граверов. 1895. С. 37 — 39: про черніг. гравюри; про те ж див. його «Русскіе граверы». М., 1870. С. 29. «Подробный словарь» знає таких черн. граверів: Гавриїл монах, 1727 р., с. 125; Раxманів П., 1865 р., с. 555; Синицький Макар, ієромонах XVII — XVIII в.; Стрільбицький Іван, поч. XVIII в., с. 638 — 639; Щирський Інокентій XVIII в., с. 795 — 799.

Петров Н. Старинныя южно-русскія гравировальныя доски типографіи Кіево-Печерской, Ильинской Чернигожской и Почаевской // Искусство. К., 1914. № 3 — 4.

Спис (на початку зовсім не вірний) новгород-сіверських та чернігівських видань подає Н. Сумцов (Лазарь Баранович. С. 30 — 36).







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.