Попередня     Головна     Наступна





XI. КУЛІШ ЯК ІДЕОЛОГ І ТВОРЕЦЬ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ



Правдивим свідомим творцем української літературної мови був у нас Пантелеймон Олелькович Куліш (8.VIII.1819-14.II.1897).*



* П. Куліш, як показує знайдена метрика, народився 26 (а не 27) липня ст. ст. 1819 р.



Глибоко освічений, він добре знав істоту кожної літературної мови, добре бачив, що науково в нас вона ледь зароджується, а тому все своє довге й трудяще життя віддавав на створення рідної літературної мови. Попередні наші письменники виховувались на ідеології козакофільської романтики, якій немалу данину замолоду віддав і сам Куліш. Зо смертю цього козакофільства, по остаточнім зліквідуванні і козацтва, і самої Січі, наші письменники переконано чекали були вже й смерти української думи та пісні, а з ними й мови. Але Куліш Шевченковими устами сміло кинув:


Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине!


Куліш глибоко розумів вагу рідної мови й на практиці не раз переконувався, що російською мовою українець ніколи не передасть тонко своїх глибших задушевних дум та прагнень, своїх сердечних почувань, бо це можна зробити тільки рідною мовою:


Віщуванням новим

Серце моє б’ється, —

Через край із серця

Рідне слово ллється!


"Слово наше невмируще, — писав Куліш. — Язик наш виведе на яв багато дечого такого, що помосковській зроду не розкажеш, і сама московська словесність зацвіте новим цвітом. Розкажи москалеві по-московській, що і в нас слово ніжне, мальовниче, голосне, як пісня". Взагалі, вагу рідного слова Куліш завжди високо цінував, і клав на нього найбільші сподівання. І це Куліш усім свідомо показав, що українська мова — це не "мужицька" мова, як звуть її сусіди, і що "родной язык не для того только, чтобы выбранить неисправнаго мужика".

Оцей залишок старої науки про "подлий стиль", оце постійне кидання на нашу мову — "мужича мова" — сильно било Куліша, бо в ньому було чимало й правди. Не бракувало в нас письменників, що народність української мови бачили головно в тому, щоб від неї "дьогтем пахло", і власне з цим усе життя своє боровся Куліш, не раз у розпачі демонстративно заявляючи, що зламає своє українське перо. І Куліш свідомо працював над повищенням культури української літературної мови, витягуючи її зі стану "змужичілости". Він уже добре розумів різницю поміж мовою народною й мовою літературною, й свідомо працював, щоб збільшити культуру мови літературної чи книжної.*



* Див. про це статтю самого Куліша "Дві мові, книжня й народня" // "Україна", 1914 р., кн. 3.



Куліш не раз співав славу російському поетові Пушкіну за те, що той умів створити своєму народові сильну й прекрасну літературну мову, вже оперту на народну великоросійську мову.

Історичну працю Пушкіна Куліш глибоко розумів, — і пильнував її наслідувати, й самому йти дорогою Пушкіна в творенні української літературної мови.

Ідеологом української мови був тоді й наш відомий історик і письменник Микола Kocтомаpів (1817-1885), і Куліш спочатку уважно прислуховувався до його думок. Але пізніш Костомарів змінив свої думки й пішов утертою в нас дорогою, й за іншими твердив, ніби українська мова не здатна стати мовою великої літератури — вона тільки для хатнього вжитку, а для широких літературних потреб ми маємо мову "общерусскую", мову російську, яку й ми, українці, творили. Мовою науковою, скажемо, українська мова, за Костомаровим, також бути не може, і по-українському ніяк не можна викладати "Римську історію" Момзена, — твердив Костомарів, — "для такого рода сочиненій еще не пришло время".*



* "О преподаваніи на южно-русскомъ языкЂ" // "Основа", 1862 p.



І хоч Костомарів сам науково показав, що таки існує "дві руські народності", зовсім окремі одна від одної, але політичних висновків з цього зробити не зміг, не зробив навіть і висновків літературних — він уперто стояв на сторожі "общерусскаго языка", й доводив, що українська мова, поза хатнім ужитком, ширшої долі не матиме й тому свої високовартісні історичні праці писав тільки російською мовою.

Куліш спочатку пильно прислухався до Костомарових мовних теорій, і не тільки прислухався, але й поділяв їх. Кониський розповідає, що року 1860-го полтавці одного разу вимагали, щоб запроектований тоді місячник "Основа" увесь друкувався українською мовою. Проти цього виступив Куліш, і доводив, що так робити не можна, бо українська мова ще мало вироблена. Сам Кониський тоді ж запропонував був, щоб хтось у нас зайнявся перекладом Шекспіра на українську мову. Така думка кинула Куліша в сміх, і він заявив, що "Шекспіра на нашій мові побачать хіба правнуки".

Але Куліш не переставав глибоко обдумувати долю й істоту нашої літературної мови, й незабаром зовсім змінив свої попередні погляди. У нас це він перший кинув спасенне гасло: "Обличчям до Европи!" Куліш знав не тільки мову грецьку, але знав трохи й мови європейські: німецьку, італійську, англійську, і хоч не знав їх глибше, але все ж міг студіювати європейських поетів в їхніх первотворах.*



* Ів. Франко в своїй праці "Нарис історії українсько-руської літератури" 1910 р. на с. 176 твердить, що Куліш не знав ані мов давніх, ані одної з мов європейських.



І Куліш сідає за переклади, а для цього потрібна була розвинена літературна мова. І він не побоявся творити новотвори, а таки кращі Шекспірові твори переклав, хоч перше сам у те не вірив. І Куліш звертався до Шекспіра:


Світло творчества, Гомере новосвіту,

Прийми нас під свою опіку знакомиту:

Дай у своїм храму нам варварства позбутись,

На кращі почуття і задуми здобутись!


А подаючи громадянству свій переклад, Куліш писав:


На ж, дзеркало всесвітнє, — визирайся,

Збагни, який ти азіят мізерний,

Своїм розбоєм лютим не пишайся,

І до сем’ї культурників вертайся!


Коли появився Кулішів переклад Шекспіра, на нього багато-хто з нашого громадянства обурилися, — як таки можна робити таке нечуване блюзнірство: перекладати Шекспіра на "мужичу" мову! Скрізь у пресі посипались насмішки на переклад ("Бути чи не бути — ось де заковика!"), насмішки не тільки від чужинців, а ще більше таки від своїх. А Костомарів про це навчав (російською мовою): "Сучасний стан южноруського наріччя такий, що ним треба творити, а не перекладати. І взагалі, навряд чи доречні переклади письменників, що їх кожен інтелігентний малорос прочитає російською мовою, яка давно вже стала культурною мовою всього южноруського краю. При тому, ця загальноруська мова не чужа, не запозичена, а вироблена зусиллями всіх руських, не тільки великоросів, але й малоросів".*



* "Кіевская Старина", 1883 р., кн. 2, с. 223.



Куліш таки витерпів і не заломався під градом цих нападів, і продовжував творити літературну мову. Ніхто з наших письменників не творив стільки новотворів (неологізмів), як творив їх Куліш; новотвори ці, звичайно, не всі були вдатні, і громадянство завжди підхоплювало їх на зубок і пускало про них анекдоти. Але багато з Кулішевих новотворів таки прийнялися в нашій літературній мові й позосталися в ній досі. Року 1897-го вийшла Кулішева "Позичена Кобза" — збірник перекладних поезій. Найголовнішого сучасники не доглянули в ній: Кулішеву постійну сміливість у мовному творенні й глибоку віру в українську мову, а це вкінці поставило її на правдиву літературну путь.

Куліш добре знав, що в Европі багато віків люди навчалися своєї літературної мови головно з перекладу своєї Біблії, і рано заходився біля цього й сам: постановив перекласти повну Біблію на українську мову, щоб читачі навчалися мови з цієї найбільш читаної книжки. Року 1871-го в нього був уже готовий Новий Заповіт 48, і він його запропонував купити Бритійському Біблійному Товариству. Товариство віддало Кулішів переклад на рецензію відомому славістові Міклошичу, але той визнав переклад рішуче невдалим, бо це не був науковий переклад. Але Куліш не зразився тим і невпинно працював далі, і таки довів свою велику працю до кінця, та доля посміялася з нього: б листопада 1885 року згорів Кулішів хутір Мотронівка, а з ним згорів і рукопис перекладу Біблії...

І Куліш знову прийнявся за свою всежиттєву працю, але вже не закінчив її, — закінчили І. Пулюй 49 та І. Нечуй-Левицький. Драгоманів високо ставив саму думку перекладу Біблії, хоч широке громадянство мало це оцінило. Правда, Кулішів переклад вийшов у багатьох відношеннях невдалий,* а головне — це не дослівний переклад, а часто тільки переказ, від оригіналу далекий .**

Куліш добре знав стародавню українську мову, багато читав старих пам’яток — і душею полюбив цю мову. Звідси й зародилася його ідея староруської мови. Ідея безумовно здорова, не завмерла ще й тепер, бож пов’язати стару й нову українські мови таки варто й треба. Ось через це в Кулішевих творах завжди багато архаїзмів, а часом і занадто багато, і то таких, що остаточно в нас завмерли. Наприклад, у "Позиченій Кобзі" 1897 р. знаходимо: жизнь, чувство, іскуство й т. ін. — такі архаїзми широке громадянство рахувало просто русизмами, хоч воно так не є. А вже в перекладі Євангелії Куліш уживає справді забагато церковнослов’янських виразів, які разять чуття читача, наприклад, истино бо глаголю вам, глаголе Господь, Благе слово, Вість благая, Покликає до жизни народи і т. ін. Звичайно, це Кулішевого перекладу не прикрасило.***



* Франко на с. 177 свого "Нарису" твердить, ніби речення "Да уповаєть Ізраїль на Господа" Куліш переклав: "Хай дуфає Сруль на Пана". Я нічого подібного в Кулішевих перекладах ніде не знаходив.

** У більшості Куліш справді перекладав не з оригіналів, а з перекладів російських.

*** Див. про це мої праці в "Рідній Мові": "Не маємо каменя наріжного", 1934 p., c 131-138; "Найперше джерело для вивчення рідної мови", 1939 р., с. 353-362.



При читанні Кулішевих творів ще й тепер кидається нам у вічі багатство авторового словника — українську мову, стару й нову, він знав глибоко, й обіруч користався з неї, чому словник його творів завжди рясний.

Глибоко розумів Куліш саму істоту літературної мови, рано переконався, що для відповіднішого віддання нашої мови на письмі потрібен окремий правопис. До того часу українська мова користалася своїм стародавнім правописом, унормованим ще граматикою Мелетія Смотрицького 1619 року. Правопис цей перейшов із Києва й до Московії, й там також міцно защепився. Як ми бачили, Шевченко тримався ще цього правопису, але Куліш рішуче з ним пірвав і став на бік тих, що вже віддавна, головно з Максимовича починаючи, стали шукати відповіднішого правопису для української мови. Для свого часу новий Кулішів правопис, що став зватися "кулішівкою", був досить придатний для української літературної мови.

Додам іще, що за цього часу в нас послідовно почали вживати т. зв. апострофа, що перший зробив чи не M. Гатцук 50 у своїй "Абетці" 1861 року.

Це Куліш перший у нас став запроваджувати фонетичний правопис, який уже бачимо в його "Записках о Южной Руси" 1856 року. Власне цей Кулішів правопис, з деякими змінами, прийняв у Галичині Євген Желехівський для свого Словника 1882-го року (це т. зв. "желехівка"), як правопис фонетичний.

Куліш свого часу був найкращим знавцем української літературної мови, що його визнавали всі. Костомарів завжди високо ставив Кулішеву мову. Визнавав це й Франко, що, здається, сам ще не розумів глибше потреби українській мові стати мовою літературною, що гаряче пропонував і все життя робив Куліш. Визнав це року 1899-го й Б. Грінченко, який твердив: Куліш був "наилучшимь знатокомъ малорусскаго языка, наилучшимъ стилистомъ малорусскимъ", і пильнував про красу слова своїх творів, ніколи не занедбував форми, завжди пильнував підносити культуру своєї мови, чому форма його творів звичайно була досконала. Кулішева мова — мова високої якости, якої за його часу ніхто не тільки не перевищив, але й не досяг її. Куліш знав вагу слова, у своїй поезії часто був філологом, і все своє життя вірно стояв на сторожі цього слова, хоч і мав аж забагато ворогів, що дошкульно заважали його праці.

Сильно відчувалася в нас потреба мати нарешті словника української мови, для чого матеріялу було вже не мало. І Куліш заходився складати такого словника, про що й оповістив у 1-й книжці "Основи" 1861-го року. Але довідавшися, що К. Шейковський приступив у Києві до друку свого "Опыта южно-русскаго словаря", який і появився того ж 1861 року (випуск 1-й), Куліш припинив свою працю, а зібраний матеріял року 1864-го передав до Києва, і пізніше він видрукуваний був у Словнику Б. Грінченка.











ЛІТЕРАТУРА


Про П. Куліша див.: "Пантелеймон Куліш", збірник, Київ, 1927 р.; В. Василенко. П. Кулиш // "Литературная Энциклопедия", 1929 р., т. IV, про "кулішівку".















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.