Попередня     Головна     Наступна

Захарія КОПИСТЕНСЬКИЙ

ПАЛІНОДІЯ,

ІЛИ «КНИГА ОБОРОНИ» КАФОЛИЧЕСЬКОЇ СВЯТОЇ АПОСТОЛЬСЬКОЇ ВСХОДНЬОІ ЦЕРКВИ І СВЯТИХ ПАТРІАРХОВ, І О ГРЕКАХ, І О РОССОХ ХРИСТІАНЄХ, В ЛАСЦІ БОЖОЙ, ЗА БЛАГОСЛОВЕНІЄМ СТАРШИХ, ПРЕЗ АРХІМАНДРИТА ЗАХАРІЮ КОПИСТЕНСЬКОГО НАПИСАНА І З РЕВІЗІЄЮ УЧИТЕЛЕЙ ВИДАНА А ПОД РОЗСУДОК ПОДДАНА СВЯТИХ ВСХОДНІХ ПАТРІАРХОВ РОКУ РОЖДЕСТВА БОГА СЛОВА ІЇСУСА ХРИСТА 1621-ГО, МІСЯЦЯ НОЕМВРІЯ 26.

Фрагменти

ПРЕДМОВА

НА «КНИГУ ОБОРОНИ» ЦЕРКВИ ВСХОДНЬОІ І ПАТРІАРХОВ

Нехай вас нікто не зводить жадним способом.

Друге послання апостола Павла

до фессалонікійців (солунян), гл. 2., ст. 3.

Пришли, приходять і виповняються, любомудрий чительнику, онії дні і літа, о которих господь бог наш Іїсус Христос оповидів, мовячи: «Повстануть лжехристи і лжепророці, не вірте їм, о то впрод рекл-єм вам».

А святий Павел, апостол, тими оповідаєт слови: «Дух теди явне мовить, іж в посліднії часи отступять нікоторії од віри, внемлюще духовом лестним... сожженні своїм сумнінієм». Єще той же тоє: «Теди відай, іж в посліднія дні настануть часи лютия, будуть бовім чловікове самолюбці, сребролюбці, надуті, горді, блюзнірці». І нижей: «маючі образ благочестія, а сили його одметучіся, і тих отвертайся», і ни­жей: «завше учачіїся і ніколи в розум правдивий прийти могучії».

Апостол зась Петр оповідаєт тими слови: «Були і лживії пророці в людєх, яко і в вас будуть лживі учителі, которії внесуть єретицтва затрачення». І нижей: «І многії пойдуть вслід їх нечистот, през которих дорога істинная блюзнитися будет, і в преумноженію лестних слов вас уловять, которих суд спочатку не омішкиваєт, і затраченнє їх не дремлет».

А Іоанн Богослов в Апокаліпсисі написав: «А гди скончиться 1000 літ, розвязаний будет сатана од темниці своєї, і вийдет прельстити народи будучих на чотирьох углах землі».

І так, по тисячном од рождества Іїсуса Христа віку, той непріятель многих прельстив і прельщаєт, і шкодливоє розерваннє учинив. І нині од істинної православної віри одводити не устаєт, а ім далій, тим барзій, особливе, коли, по тисячном року, лічба шестсотних літ докончевалася, а шестдесят і шестая до виповнення свойого зближається, тогди явно ся стало і помножаєт одступленіє і прельщеніє.

Єсли бовім коли тисяща літ доходило й виповнилося, межи всходньою церквою і заходнім костьолом розервання ся стало: καί δυτικής έκκλησίαζ περιώνυμον άθροισμα (І західної церкви часто згадувана громада (грєцьк.).) од ортодоксії одвернулася. Снат подобно горшей якоєсь злоє по­кажеться, коли 1660 і 6 будет ся писати. Тая бовім єст оного антихриста чоловіча лічба, которая, хто відаєт, єсли в тих то літіх, 1666, явній тих предитечов його, іли того самого не укажет. А той антихрист чловік будет али беззаконія син, але затрачення, одміняючи чловіки і права.

Леч анім он великий прийдет, інії пред ним оповідені будуть і показані суть, і пришли, і прийдуть. Яко Іоанн Бого­слов написав: «Синачкове, послідняя година єст, якосте слишали, іж антихрист ідет, і тепер антихристове многії настали, од сього зрозуміваєм, іж послідняя година єст».

А тії антихристове не самі істії діаволи суть і будуть, але чловіці. А тії — не ледаякії, але стану не посліднього, за вірнії ся удаючи і благочестія показуючії образ, і о добрих вістях. Яко Іоанн мовить: «Од нас вишли, але не були з нас; єсли би з нас були, пребули з нами, але нас одбігли, аби ся оказали, іж не суть всі з нас».

А таковії виникли і од нас, особливе і гди по тисячном шестсотний рок доходив. Также і нинішніх часов апостоль­ськії онії слова виповняються. Нікоторії бовім од роського роду, себе самих і славу любячи, а зопсованії і попаленії од беззаконій і невірностей, маючи своє сумніннє, од святої апостольської кафоличеської всходньої церкви і од святих чотирьох патріархов одступили. Где виповняється і то, яко апостол мовить, іж впред одступленіє будет, тож антихрист прийдет.

На чом недосить маючи, през свіцькую зверхность розмаї­тих видов утраплення і мордування заживають і винайдують. Κ тому, церков святую всходнюю і святих патріархов, в Кон­стантинополю, в Александрії, в Антіохії і в Ієрусалимі живу­чих і сидячих, также правовірних і сталих христіан, шкалюють, і книжки таковії видають, в которих, правди і справедли­вості не пишучи, єдно вимисли і вивороти і небилиці змишляючи, над то і до урядов потягають невинне і уставичне нещадно на нас волають. Вєнц нам потрясують, задаючи глупства і неумієткость. Ач в церкві нашой любомудрці і богослозове находяться, в правді-т, не всі видають і книги, зичачи собі в богомислії і в покою жити.

А зась, коли хто з наших, особливе против латинников, видасть книгу, теди такового преслідувати і през зверхность свіцькую спрямувати не встидаються. Нельзі теди, єно за таковими задатками, одступником, називаючимся «унеятом», одповісти і ісправитися правди своєї і вивод о собі дати, чого і право всіх народов допущаєт. Заїсте і нам, словесним і разумним і вольної кондиції будучим, на таковії злії язики не пристоїть бути німими, ані в оном найдоватися прислов'ю: οι'απαίδβυτοι ως ίχυύες έλκόμενοι σιωπώσι — «нецвічонії, яко риби влекомі, мовчать».

Яко ж я, найменший од духовних і свіцьких зацних особ, о то многокрот уживаний, а праве як примушоний будучи, за помоччю божією, склонив-ємся к написанню тоєї книги. Іначей не пристояло, єно ся покорити волі і жаданню право­вірних. Особливе, аби-м у нікоторих не зоставав в ніяком вніманню, але аби-м освідчив ортодоксію свою, а судіям і преложоним показав, іж нас — правовірних — од них зле односять. А за тим, аби ласкавими ся і богобоязнійшими к народові роському ставити могли, а гріху того больш не помагали оскаржатєлєм нашим. К тому, аби ся противниці наші обачили, як апостол Петр мовить, аби в том, «в чом вас помовляють, якоби злочинцьов, постидалися злословящії ваше доброє в Христі житіє».

Повторе мовлю, іж тоє немалоє діло, надіючися на благо­дать духа пресвятаго, пред себе взяв-єм з любве і зичливості збавення так своїм правовірним братіям, яко тиж і к одступ­ником і противником нашим, і всіх бовім збавенню словом і письмом повинні-сьми чинити стараннє.

Взяв-єм ся єще з побудки самого сумніння, не менше хотячи противних і тих всіх, которії їм потугою і зверхностю свіцькою помогають, остеречи сумніння, аби не мнимали о собі, же службу приносять богу, росов зводячи і тяжко іних суптельностю, а других і явне тралячи. Біда мні, яко апостол мовить, єсли не благовіствую! Біда мні, єсли був мовчав і правду утаївав! Біда і тим, которії, правди не знаючи, мучать і утис­кують! Не только то єст гріх, відаючи, грішити, але, гди і з невідомості грішимо. І «за гріх, в невідомості поповнений, карання придам»: і то «принос офіри буваєт», яко в книгах 4-х Моісея, главі 15, і Луки, главі 2, читаємо.

Аби нас кто за упорних не виймав, освідчити віру і правду свою повинні-хми. У нас, старої правовірної Росії, німаш упору, єдно статечность діаментовая. Не єст то упор при таковой вірі, которая як трваєт юж тому тисячний шестсотий і двадцятий ся пишет рок стати, але то єст сталость і статечность живая. Живими бовім єсте-хми, гди [в] церкві Христовой тіло його святоє поживаємо і кров його правдиве п'ємо.

Задавали оних часов святим мучеником упор і шаленство, а неправо то на них волокли. Яко і на нас нині волокуть і змишляють. Не єсте-хми упорними, кгди так віруєм, яко апостоли учили, .яко теологове вірили, а мяновите: Діонісій Ареопагіт ¹, Афанасій, Василій Великий, Григорій Назіанській, Іоанн Златоустий, Кириллове ², Іоанн Дамаскін і Феофілакт; ку тому, яко синоди визнали і ухвалили, і запечату­вали. Упорними суть жидове, туркове і всі єретикове, гди ся церкві правдивой і догматом святих отцов і каноном сино­дальним не покаряють.

К тому реку і то, іж не єст то милость, ані єдность — одступити віри, оддалитися того, що-хми з початку увірили, що нам подано, що нам приказано. Але то єст істинная милость і єдность — заховати то, що з початку приказано і подано. Яко Іоанн святий Богослов мовить «Тая бовім єст любов божія, аби приказання його заховали-сьми». Той же во второй епістолії: «Тая єст любов, аби-хми ходили ведлуг при­казання його, то єст приказаннє, яко есте слишали од почат­ку, аби-сте в нем ходили».

Ви теди що-сьте слишали од початку, нехай в вас пребиваєт, а єсли в вас пребудет, що-сьте слишали од почат­ку, і ви в сині і в отці пребудете. А Павел, святий апостол, упоминаєт, мовячи: «Которих речей научили-сьте ся, і приняли-сьте, і слишали-сьте, і виділи-сьте во мні, тії речі творіте, і бог покоя будет з вами». Що і декретом страшним Павел святий запечатував, анафему покладаючи на тих, которії би сміли проповідати і учити іначей і над то, що-хми юж приняли. До чоловіков неповинні-хми міти люби большей і з ними ся єдночити, але больше правость віри і догмата святих отцов і синодальнії канони любити маєм і в таковой трвати єдності. Анафеми ся теж боїмо за то, гди би-хми над то, [що] юж подано і синодами приказано, міли приймати.

А єсли би ся хто одступником став, теди под декрет страш­ний анафеми мусить таковий подпадати. Зачим до тих, которії нас, росов православних, одбігли і святого патріарха вселен­ського, архієпископа константинопольського, одступили, склонятися не можно, і оних одпаденнєм не погоршатися, ані ослабівати нам пристоїть, хоть би і вибранії були. Оповідив бовім сам Іїсус Христос одпаденнє такових, мовячи: «Абовім повстануть лжехристи і фальшивії пророці і дадуть знаменія великії і чюда, так, іж би звели, би то могло бути, і вибраних. се предрекох вам».

Або і то малая. Оповідено, іж звізди з неба спадуть; тії разуміються — так світнії, в славі, в могутстві вельможі, яко тиж і знаменитії духовнії в церкві, которая єст небом земним. О которих то такових упалих звіздах і о муці їх апостол оповідив тими слови: «Звізди прелестния, которим хмура темності на віки єст захована».

А так теди таковий о написанню тої книги давши рахунок, і науку описую вкротці, іж в собі замикаєт: оборону право­славної віри святої кафоличеської всходньої апостольської церкви; другую оборону достоїнства канонов і привиліїв святих чотирьох всходніх — константинопольського, александрійського, антіохійського, {єрусалимського — патріархов; при том одповіді одступним, глаголемим «уніатом», і іним противником нашим; і о біскупах старого Риму; ку тому о теперешнєм положенню греков і о [у]віренню народу росій­ського, і о митрополитах київських, ї о іних тому приличних. Над то доводиться і то показуєт, іж побожнійшая і слушнійшая реч костьолові латино-римському до церкви всходньої і до святих чотирьох патріархов і до греков склонитись і з оними в вірі і догматєх святих з'єдночитись. І інії при том потребнії положені суть виводи. Наконець, і о ісхожденню пресвятого духа од самаго бога і отця вкротці предложилося.

То так одправивши о той Книзі, відай чительнику, же в благодаті божой з працею великою написана єст, доводячи з письма святого, старого і нового тестаменту, і з поважних теологов, і з певних авторов і істориков речі[й] ісправній виражених.

Которая то книга през мудрих і в письмі святом біглих, которим подавана була, читана, пробувана і поправлена була. А над то под розсудок совершеннійших святой апостольськой церкві подається.

А то юж к православним замикаю тую предмову учитель­ними апостольськими слови тими: «ви теди возлюбленнії, святою вашою вірою буду [ю] чи себе, в дусі святом молячися, самі себе в любві божей заховайте, очекиваючи милосердія господа нашого Іїсуса Христа в живот вічний».

Ієромонах Захарія Копистенський

О НОВИХ ДОКТОРАХ,

ТО ЄСТ УЧИТЕЛЄХ ЦЕРКВИ ВСХОДНЬОЇ (Із часті II, розділу XII, артикула 4)

Єсли при том хотять одступникове наші відати і о нових учителєх святої церкви всходньої, которії, юж по одорванню ся заходніх од неї, жили і книги писали, особливе против блудом папеським і одмінам костьола.заходнього, тих по імені їх, значнійших покладаю: Євстафій ³; Никола ⁴, єпископ мефонський; Микита Пектократ  ⁵; Никита, філософ констан­тинопольський ⁶; Євстратій ⁷, митрополит нікейський; Іоанн Ксифілін ⁸; Михаїл Кируларій ⁹; Каліст ¹⁰ і Філофей ¹¹, патріархове константинопольськії; Леон, ахридонський архієпис­коп; Ніл Кавасіл, которий писав противко Фомі Аквінату ¹² (тая книга висоце єст мудрая, в Путенськом монастиру ¹³, в Волосіх по-словенську находиться); Константин Арменопул ¹⁴; Генадій, архієпископ болгарський; Єпіфаній ¹⁵, патріарха константинопольський; Петр ¹⁶ і Іоанн ¹⁷ і Феодор Бальсамон ¹⁸, патріархове антіохійськії; преподобний Никон в Чорной Горі ¹⁹ (в літа Іоанна, патріархи антіохійського, написав книгу); Никита Хоніятес; Євфимій Зигавен ²⁰, монах; Михаїл Сиггел ²¹; Іов, монах ²²; Андронік Севастій; Ніл, архієпископ фессалоницький; Іоанн Кантакузен ²³, цар (которьш, зоставши монахом, написав книгу); Никифор ; Каліст; Ксанфопул; Максим Плянудес ²⁵, монах; Никиформ Грегорас ²⁶; Марко, митрополит ефеський (той писав много, а особливе «Вызнаннє віри до всіх христіан», «Діалог гречина з латинником» о оном придатку до символу «і од сина», і «Главизни силоічеськії против латинником», книга «О посвяченню євха­ристії» і прочая); святий Григорій ²⁷, архієпископ фессалони­цький; Палямас; Ніл Кавасил, архієпископ фессалоницький; Варлаам Калаврійський ²⁸, Михаїл, патріарха константино­польський («О преждеосвященних»); Герман ²⁹ патріарха константинопольський; Митрофан, архієпископ смирненський, Іоанн, патріарха ієрусалимський; Максим, монах, которий в Москві скончався ³⁰; Ієремія, патріарх константинополь­ський («О ісхожденії св. духа од самого отця до лютеранов»); Іоанн Китріос; Іоанн Зонарас ³¹; Максим Маргуній, єпископ кіфірський; Мелетій ³², александрійський патріарха; і інії многії, которії всі з грунту аргумента латинськії знесли і покопали їх во всем. Феодосїй Зігомала, протонотарій церкве константинопольської, в листі, до Мартина Крузія ³³ писаном, відати даєт, іж дидаскалов мудрих його віку живих больш семдесяти находиться (в князі «Турко-Греція», кни­га 3, а лист 216, і в книзі 7, лист 506).

Учителєв нових показав би-м єще і в народі російськом, которих благодать божія даровала і житієм і наукою церков Христову прославляючих і книгами наповняючих. За лас­кою божою маємо їх з потребу; а єсли не збытком, не дивуйся; во многом Ізраїлю єдин Мойсей, єден Веселеїл ³⁴, один Давид ³⁵, один і Соломон ³⁶. Сильних немного, як Самсон ³⁷, Давид і Авісай ³⁸. Один межи діакони мудрий і мужній архідіакон Стефан ³⁹. Як камень дорогий рідко находиться, так і правая мудрость, і правая теологія не лацно ся в многих находити может.

Єднак же і в том большую похвалу всходняя церков односить, ніж заходний костьол, гди ж як за часу семи соборов і нижей по них, так і в літах по тисячном року, аж і до сих наших дній в церкві всходньой патріархов, архієпископов і єпископов єст много висоце учоних, мудрих учителей, которії і устне поважне учили, і письм своїх книги зоставили; а латинникове не покажуть нам так много папежов, коториї би книги зоставити міли, опроч Леона і Григорія Діалога , і то в оних первих святих віках, а в тисячі літ папежов учите­лей і книг писателей не найдуємо.

Било теж і в Росії нашей дидаскалов много, а которії письма зоставили, не вспоминаючи старих, нових мяную пару якую: преподобного Артемія-інока ⁴¹, которий, споспішествующу єму господу, в Литві од єресі аріанської і лютеранської многих одвернув, і през нього бог справив, же ся весь народ руський в Литві в єресі тії не перевернув; монах Стефан Зизаній, в грецьком і словенськом язику муж учоний вельце; блаженний Леонтій Карпович ⁴², архімандрит віленський, муж богодухновенний, в язику гречеськом і латинськом зна­мените біглий, оборонця благочестія; пречестной Віталій ⁴³, архідіакон, учитель і любомудрець. А живих благодатією божією маємо з потребу.

В Москві теж суть люде мудрії і богословове православнії, язик гречеський знаючії, о чом наш святий отець патріарха ієрусалимський кир Феофан повідав, которий в Москві на сто­лиці був., завітавши од Ієрусалима, для навіження духовного і спасенія народов многих.

ПАПЕЖЕВЕ ДАВАЛИ ЦАРЄМ ПОДАЧКИ, І О СИМОНІЇ

[Із часті II, розділу XII, артикула 6]

А же патріархове дають упоминки і дарунки вмісто чиншу турчинові, не єст то див. Закон бовім ласки не виймуєт нас од владзи і подачок. Іасон ⁴⁴ і другії учениці за Павла і Си­лу ⁴⁵ окупувалися од напасті. Відати єднак одступникові належить, іж не за святиню дають, але покой церквє, і безпеченство віри собі варуючи, і зверхность, од бога допущеную, чтячи, ведлуг приказанія апостольського, царя чтять і ведлуг самим господем Христом реченого, оддають царськоє царе­ві, а божеє богові.

Давали такії ж подачки і папежеве царєм поганським, которії, през літ немаль 300, до крещенія Константина Вели­кого панували в Римі; давали і кролєм єретицьким, гди готфове ⁴⁶ і лонгобардове ⁴⁷ в Римі і во Влошєх през літ также около трьох сот панували; давали і царям константинополь­ським православним, вступуючи на папество.

Що і Бароніуш-кардинал ⁴⁸ в року 590 «Рочних дій» своїх призначаєт, мовячи: «Папеж, хоть слушне обраний, засісти на папестві не могл, аж би цар призволив, которий од папежов пінязі на оном вступі витягав». І нижей: «Був, — мо­вить, — обичай в костелі римськом, нім вибраний папеж уряд свой одправувати почав, то єст, нім йому подтверженнє од царя пришло, чотири їх всім костьолом рядили: настарший каплан архіпресвітер, і нововибраний папеж, і два другії з духовенства, до них приданії». І єще нижей: «А іж цареві звиклії пінязі слати мусив (Григорій-папеж  ⁴⁹), на которії готфове папежев нових зневолили, гріху в том жадного не мів, бо кромі тих пінязей папежем юж власним був, виконаннє только уряду своєго і клопоти а трудності з царем окупував». Поти Бароніуш.

Тим же способом поступують і патріархове з царем ту­рецьким: клопоти і трудності у царей поганських о[д]ку­пують, аби в покою могли пребывати.

Обернім же ся еще і до царев заходніх і костьолов христіанських, яко много оним самим і секретаром їх дають золота і сребра тії, которії біскупства, опатства і каноництва беруть; вступімо ж єще в самий той Рим, як много до нього посилають тії, которії там по сакру шлють, як много тії, которії за сакрами приїждають, одбирають. Відомо то, за­їсте, кождому, хто ся єно во дворах цесарей, кролей и кня­жат находить.

Уважай, одступнику, если ж то не симонія над симоніями — вольним у вольних і ровним у ровних в релії купувати уряди духовнії?! Зачим запевне відати маєш, іж нігди за всі літа патріархове турчинові не дали так много, як за один рок папежеві твоєму і його дворові дають зо всіх кролевств чиншу і дані біскупове, арцібіскупове, примасове і тим подобнії! Ну ж, за юбілеуша, за одпусти, за молоти посвяченії, за мечі такії ж, і за рожі (дальших ташованій не споминаючи), за індульгенції і за диспенсації!

Що ж і о вас, одступниках наших, речемо! Заж апостатове наші, а ваші владикове при посвячанню своїх попов не витя­гають плати піняжної? Оно той, що в Перемишлю сидить, Шишка Крупецький ⁵⁰, од десяти літ витягав на попах подач­ки, заживаючи до того помочі урядов свіцьких! О котороє драпество великий плач і нареканнє на уряди і на тих мучителєв владиков.

Що ж і о аннатах, которії з Польськи до Риму ідуть, также і о поборах, которії духовенство руськоє, а засобна паном своїм, чинші дають і повози одправують.

Чому всьому присмотрівшися, уважте, же ви, христіане будучи, на христіан духовних накладаєте таковії тяжкості! Укаряєте греков, іж турком дають подачки! Завстиждайте ж ся, а рачей бога убойтеся: ви христіане а од духовних руських поборов, чиншов і повозов не витягайте!

Укаряєт єще нас противник утисненєм турецьким і же в малой церкві патріарха сидить. Уважте ж, єсли і ми того ж не терпимо, маючи права і вольності і уживаннє їх довголітноє.

Барзій нас тоє болить, же що трекове од поган, тоє ми, русь, од вас, христіан костьола римського, терпимо!

Присмотрітеся, яко-сте православних христіан віленських, мінських, перемисльських, могильовських, биховських, пін­ських, берестійських, полоцьких, вітебських і по іних міс­тах, з великих церквій вигнаних, в малії церковки втиснули!

Присмотрітеся, як по многих повітах біднії міщане, же їм поодбирано в містіх церкви, в домах, полях і лісах набоженство своє христіанськоє одправують!

Присмотрітеся єще і в том справедливості і сумнінню людій религії римської, которії, од нас обіма руками гойнії упоминки і дари беручи, обіцують покой і вольності захованнє, а єднак вмісто уїщення ся в обітниці приреченой, барзій на нас інстигують і декрета суровії, якоби з найму, ферують.

Мають то трекове над нас, ркомо вольних і прави обварованих, же в вірі і в набожестві своєм волькость мають. Хто був в Константинополю і по інших містах в Греції на урочитії свята, обачив би свободу і вольность, і веселлє, і строй, і безпеченство христіан таковоє, же рекл би кождий, іж тії там христіане царствують, і же в так великом їх згромаженню, і в так світлой їх оказалості только їм цара не доставаєт, і которії на то гляділи, мовили в себі, же царство Константицово ⁵¹ і царство Юстиніаново ⁵² нині видимо, в котором пресвітлом видоку і веселлю, єно їм діадиму носячого не доставало.

А у нас в свято, як у попа, у міщанина і у хлопка обачено світлоє що на хребті, так довго около того ходити будет пан, пані і урядник, же аж мусить збути убогий худак! Але то меншая!

Гди нам вольность віри захована будет на свободі, як за­хована єст греком в неволі, которії, ведлуг давніх своїх христіанських прав, мають єпископов, архієпископов, примасов, патріархов і весь нижший причет церковний, — о подачки і о чинші стояти не будемо. Дав за себе і за Петра, а в особі його за церков свою, чинш Іїсус Христос, будемо давати і ми, только віри свобода нехай нам зоставаєт, якая зоставаєт братії нашей греком.

О ПРЕСВІТЛОМ І ПРЕСЛАВНОМ БАСИЛИ, КНЯЖАТІ ОСТРОЗЬКОМ, ВОЄВОДІ КИЇВСЬКОМ

[Часті IV, розділу II, артикул 3]

Тут, гди мі о пресвітлом і православном Василії Костянти­новичу Острозьком, воєводі Київськом приходить писати, з ласки божеї познаваю в собі, же не кроткословним, але з достопохвальним пристоїть мі показати словом.

Солодкая бовім завжди того зацного княжати маєт бути у нас пам'ять! І то, що о Іосії ⁵³, царі ізраїльським, написано, безпечне і ми о том преславутом княжаті мовити можемо: «Пам'ять Василія, православного княжати Острозького, як приправа вонности, сотворенноє миро од аптикаря, в устіх кождого, яко мед, осолодієт пам'ятка його, і як музика при бесіді вина!»

Солодкая, правдива, пам'ять і вдячная вонность зо всіх сторон! І вшеляко рожай той виславляти прислушаєт, як Да­вид мовить: «Род праведних благословиться».

Княжа Острозькоє, Василій Костянтинович, рожай свой з благословенного яфето-роського покоління провадить: пресловутого Володимира ⁵⁴, в святом крещенії Василія, монар­хи великого, і Даніїла ⁵⁵, княжат роських, власний потомок, син пресвітлого Костянтина, княжати Острозького ^5б а вели­кого гетьмана Великого Княжства Литовського, воєводи Троцького, в обоєм висоце преславний в дільності і правовірії ⁵⁷, первий межи княжати роськими, великий заступ і потіха всього народу роського, мур желізний на украйнах, страх і трепет татаром, слава і свіча ясносвітлая кролевства Польського, оздоба і окраса сеймовая, всіх пуб­лічних з'їздов око і сила потужная; притомность двору і люду його наповняла дороги і міста: многополчний бовім світлий і стройний поїзд одправувати був звикл; урода Гекторова, красота лиця і особи Іосифа Прекрасного, постава вспанялая; муж обичаїв царських, ласкавості і цнот побож­них повний.

Двор світлий і дородний: Гетфейом ⁵⁸ і гігантом ⁵⁹ подобнії мужеве, сильнії такії около нього, як нікогда у діда Херева і Фелефофії ⁶⁰, то єст одражаючії і утішаючії; Авраамськії і Іаковлі й Ісаакові почестнії особи, пред обличностю його предходячії й послідуючії, як би хто од старих оних віков хотів видіти на востоку пресловутого монарху.

Подобен в дільності, в мужестві, як Авенір ⁶¹ і Самаія ^б2, Аннибалеві ⁶³ і Помпеушом ⁶⁴. Ровен радою і розсудком Іафорові ^б5, Фемістоклесові ⁶⁶, Артабанові ⁶⁷ і Велисарію ⁶⁸ з Нарсесом ⁶⁹, і іним подобним. Згола — муж словом, силою і ділом, цнотами і добродійстви преславний!

Найдовалися на дворі його і мовці, оному Демосфенесові ⁷⁰ Іровнії, і Сафанове ⁷¹ і інії розличнії любомудрці. Най­довалися і докторове славнії, в гречеськом, славенськом і латинськом язиках вицвічонії. Найдовалися і математикове і астрологове- превиборнії, межи которими он презацний математик, філософ і астролог, Ян Лятос, которий календар новий славне зганив і пером доводне през друк показав, же єст омильний.

Пойдем же єще і до другої, вишшеї в богодухновенних, похвали — в православной кафоличеськой вірі і набоженстві продкуючий, церков велегласная і розличним сіянієм світлая: церкви і двір того княжати — повнії православних учителей євангельських і апостольських, повнії богословов істинних, од богословов Діонісія ⁷², Афанасія, Василія ⁷³, Григорія Назіанського і Ніссенського , Іоанна Златоустого, Кири­ла Александрійського, Іоанна Дамаскіна і Феофілакта, і іних многих, і од соборов і од патріархов всходніх, знаючих богословію і віру правую. Був архієреєв і священиков вельце шануючий, оборонця віри і церквій божиїх; сильний мур мідя­ний, од бога благочестю нашому поставлений в Росії; в вірі отчистой адамантоза статечность.

І то знаменитеє добродійство церквам показав і учинив, же през магістерство типографії книг богословських видав немало, през що церков Христова будується не только ту, в Росії, але і по іних країнах споввірних нам народов.

Що ж єще речем?

Речем і оно, що Сірах о Іосії-царі мовить: «Управив пред богом серце своє; в дні беззаконник укріпив благовіріє». Воістину, в день прелесті од єретик обернув серце своє ко богу і за дній беззаконних одступников укріпив правую церквє всходньой віру в Росії! Написано о трьох: «Разві Давида, і Ієзекії, і Іосії, всі прегрішиша прегрішенієм». Речем і ми: «Опроч Костянтина, і Василія, і Александра, княжата в Росії згрішили і віри одступили». Але пресвітлий княжа Василій з сином своїм Александром, которий так му любезний був, як Іаковові он Веніамин ⁷⁵, «во всем дому божом найвірнійший», як вторий Мойсей, зна [й] шов ся і світлим і многополчним і сильним в Берестю станув, а в раду нечестивих не пошоз і на дорозі беззаконников-апостатов не станув і на кафедрі зарази їх не седів, але, в законі божом вдень і вночі розмиш­ляючи, в православном сів соборі ⁷⁵ із патріаршими ексархами і з єпископи, архімандрити, ігумени і священики і пресвітери православними [бути] соблаговолив, а на унію з папежом і костьолом латино-римським не зезволив, і апостатов владиков, од віри і од патріархи Константинопольського, пастиря свойого, оступивших і одбігших, проклинав, і до конця живота свойого з ними не сполковав, і до себе не припутав, як зверженних і проклятих.

Подобен [он] в благочестії монарсі роському Васнлью-Володимиру: той народ роський крестив, а той благочестія і віри під час апостасії оборонив. Подобен і Василію Македоніанину ^7?, цару гречеському, которий посполу з блаженним Фотієм-патріархою ⁷⁸, в Константинополі вселенський собор собрали і віру седми соборов утвердили. На котором тих, которії би до символу віри «і од Сина» прикладали, прокли­нано. Подобен і оному благочестивому цару Андроніку ⁷⁹, которий, также собравши великий собор, віру тую ж укріпив, а апостатов і папежников з Греції вигнав.

Ну ж, єще, гди пойдем до побожного його живота, до милосердних учинков, до щедробливості надавання на церк­ви і монастирі — виписати всього нині не єст місце. Кротко рекши: овшеки, на всем цнот всіх повний був і всім любезний, так правовірним, яко і постороннім.

І душа моя блаженную і боголюбезную його душу зіло любить, і в духу богомисльном оной наслаждається. Істаяла душа моя к так цному і побожному княжаті а реку з серця онії у Іова ⁸⁰ слова: «Кто убо видав нам од плоті його наси­титися?»

О, трещасливії ви, которих очі виділи того пресвітлого деспота, которії слов уст його слухали, которії у столу єдиного з оним сиділи і поживали, і інії всі, которії сте добродійства оного сподобилися!

Ачкольвек і я за велице щасливого почитав би-м себе був, гди би ласка божая притомності моїй дарувала насладитися єще в живих так пресвітлого княжати. Але того там віку будучи мал в братії моїй, і на всем недозрілостю об'ят, не удостоїв-єм ся. А вет же і нині не за щасливого ся почитаю, гди мі ласка пресвятого духа дарувала пером такую народу роському описувати славу?

О КНЯЖАТІ ОСТРОЗЬКОМ, КАШТЕЛЯНІ КРАКОВСЬКОМ

[Часті IV, розділу II, артикул 3]

Заїсте, не годить мі ся ту мимо іти і пресвітлого княжати Іоанна Острозького ⁸¹, каштеляна краковського, которого нехай будет ім'я на всі сторони світа славно: бовім народ свой роський любив, православную віру отцев своїх величав, і за то на нем отцевськоє одпочило благословеніє.

Тестамент пресвітлого родителя свойого [он] сохранив, віру благочестія нашого побожне поважаючи, во вшеляком покої заховував до смерті, утисков і гвалтов жадних не чинив. Гроб православного отця свойого, яко Ісаак і Іаков печеру

Авраамову ⁸², почитав і упоминав, аби пініє і набоженство звиклоє не уставало.

Хоть з Риму і од біскупов многокрот був жаданий, аби княжство своє под унію біскупа римського поддав, леч он, яко сенатор розтропний і зрительний, маючи розум а шану­ючи віру отцев своїх а многородний свой народ російський любячи, жадним не дав ся звести покусам.

Сам рачей зезволив що пострадати, нежели отчистому набоженству і духовенству російському насильство і ґвалт в вірі і набоженстві чинити: Фемістоклеса в том наслідував, которий отчизні своїй, хотя ж од рода свойого афінейчиков був укорений, од кроля Ксерксеса з войськом будучи посла­ний, згуби оним навести не хотів, рачей своїм обрав запеча­тати здоров'ям.

Пристоїть ту того пресвітлого княжати а сенатора найвишшого і премудрого припом'янути слова, памяті годнії, которії частокроть мовляв: «Гди би-м, — мовить, — пред тим в молодих літах о релегії грецькой і о церкві всходньой відав то, що тепер в том моїм віку вижу і знаю, теди нікгди би-м не був сполечником костьола заходнього». Єст много свідков живих, которії частокроть слова тії слихавали.

Міл теж єще тот пан тую цноту побожную, іж монахов-святогорцов релігії гречеської ⁸⁴ почесне приймував, і прикла­дом отця свойого ялмужну [їм] давав.

О, боже, в тройці єдиний! Тих, которії дідицтво княженія Острозького приняли, такоє ж в них ко благочестію всходньому і народові російському рач зрядити серце, яковоє предреченнії княжата міли! І так в довготу дній щасливе дідичити будуть ⁸⁵.

Що ж ту кто обрати схочет виславуваннє і дяк чиненнє од рода роського, заїсте, повиннійшая єст реч — ласку і доб­родійство народові роському показувати. І слава од них праведная, і молитва спасенная! А унеятом не повинна ласка, і од них слава як небивалая, так і неправдивая, і згола прожная єст, а над то ненависть, гріх, зло, удаваннє і турбацію родячая.

РОЗМОВА СТЕФАНА-КОРОЛЯ ⁸⁶

З КНЯЖАТЕМ ОСТРОЗЬКИМ, ВОЄВОДОЮ КИЇВСЬКИМ

[Часті IV, розділу II, артикул 5]

Од зацної а віри годної особи, в розумі і в літіх дозрілої, слишав-єм тую певную повість. А то в той способ:

Трафилося, мовить, княжаті його милості пану воєводі київському святої пам'яті короля Стефана навідити в Город­ні, где, по третєм на покою буттю, король його милость,

гди на пана воєводу пильне поглядав, надіючися, же розмову якуюсь вносити хочет, тогди пан воєвода рекл:

— Найяснійший милостивий королю! Ваша кролевськая милость на мене поглядати рачиш, розуміючи, же потребу і мову якую до вашої кролевської милості маю. Вправді, жад­ної потреби моєї не маю. Єдно то, же мі тескно було, же-м вашу кролевськую милость, пана мойого милостивого давно видів: умисльне приїхав-єм вашу кролевськую милость пана мойого милостивого навідити і утішитися з притомності вашої королевської милості.

А король його милость, любезним лицем ку пану воєводі смотрячи і оного голову руками своїми обнявши, мовив:

— Дякуємо вам вельце за то, і вдячні ест-ехмо таковой ку нам милості вашой.

По том король його милость, взявши лист, почав мовити:

— Папеж пишет до нас, жадаючи нас, аби-сьмо народ роський до нового календаря приводили.

А пан воєвода, як муж благочестивий і розтропний, станув статечне і дільне в своїй розмові і, межи іними важними і пам'яті годними слови повідів, іж о той речі в головах з патріархами всходніми належить трактовати.

На то кроль його милость, як пан мудрий і розсудний і зрительного на пришлиї речі будучи ума, вічне достойної пам'яті вимовив слова тії:

— Пане воєводо! Хвалімо пана бога, же, наїхавши нам на кролевство Польськоє, видімо народ роський, многій і можний, з народом польським і литовським в згоді і в милос­ті живучий і повиновацтво з собою маючий. Спольний межи ними Ό речі посполитой промисл, на войні згода і ровность і пошанованнє вшелякоє. Розорвання і неприязні межи тими народами не видімо. А над то, яко в костьолах римських, так і в церквах роських набожество спокойне без вшелякої перешкоди і турбації одправується. Досить маємо на той таковой згоді. А до календаря нового і до з'єдночення росов з костьолом і папежем римським приводити — не здається нам. Бовім знаємося ми на тих речах і що за тим урости может. Уважаємо і упатруємо, іж, вмісто єдності і згоди, не­згоду, мерзячку і турбацію і неприязнь учинили би-хмо. Але ми того вщинати не хочемо. Яко-хмо тії народи застали, так з оними жити хочемо.

То король його милость святої пам'яті Стефан мовив. А увіряють тую короля його милості Стефана мову і волю овії листи, которії писав до урядов міських, розказуючи, аби росове набоженства свойого безпечне ведлуг старожит­ності заживали, а до календаря нового примушані не були, докладаючи, «іж ся росом од звиклого бігу одміняти без патріархов позволення, бинамній не годиться». І нижей: «аж первій о уживанню календаря і порядку спор межи римським папежем і патріархами гречеського визвання скончен і розтрихнен будет». Читай тії листи в книжці, «Апокрисис» названой, през Христофора Філалета виданой ⁸⁷, в первой часті, а в розділі четвертом...

[ПІСЛЯМОВА]

Правовірний і православний христіанине! На замьоти, вимисли і потвари противников і ненависников церкви святої всходньої і блаженних патріархов, з ласкою і помоччю божією одправилося і одписало, звлаща найбольшії й труднійшії артикули. І ту он Самуїлов ⁸³ віри моєї покладаю камень, ту онії мовлю слова Самуїлеві: και λέγων όΣ αμουήλ: μέχρι τοϋδε έβοήν θησεν ημάς ό Κύριος: «і рече Самуїл: аж до сього місця помагав мі господь».

Зосталися меншії і лацнійшії одробини. Тих, за наступленієм многих і розличних трудностей, не скончив-єм. Леч зоставуються останки тії сином правовірним. Єсли старшії і дидаскалове не подвигнуться, ви, малії і од премудрих презиранії, потщітеся докончити і одписати. А о святом духу многії юж давно право одповіділи.

Наконець замикаю і печатаю тую книгу упоминеннєм таковим:

В пильной а уважной ховайся, правовірний, осторожності, аби ся яко не захвіяти в вірі, венц і о правді, ту в той книзі описаной, не вонпити. А то, гди противниці свої якії, которії не могуть бути правдивими, только в словіх позорнії ставити будуть виводи, любо єсли би хто по том против моєї книги видав письма якії, не вірити їм і не трвожитися.

Нігди чинили против Мойсея і Аарона чуда і онії фарао­нові магове. Вергли бовім і оні свої палиці, і сталися змії. Леч Ааронов жезл їли палиця перемогла ⁸⁹ і пожерла онії, яко пишет: «і пожре жезл Ааронов оних жезли» ⁹⁰: και κατέπιεν ή ράβδος του Ααρών τάς εκείνων ράβδους. Певне і тая в той книзі правда, сильнійшою будучи, звитяжає і пожираєт, як до сього часу, так і по том. Єсли би якії противнії виданії похотілися указати письма, [треба] не дивуватися і не соблазнятися, гди нікоторії заблуждають і розумками своїми ся уносять. Рекл о такових апостол: «Але не о всіх єст розум ⁹¹». «Буди теди вірен аж до смерті, і дам ті корону живота» ⁹²

Амінь.

Захарія КОПИСТЕНСЬКИЙ

Захарія Копистенський (? — 1627) — письменник-полеміст, проповідник, культурно-громадський і церковний діяч. Народився у Переми­шлі, вчився у львівській братській школі. 1616 р. записується у київське брат­ство і, будучи ченцем Печерського монастиря, бере активну участь у діяль­ності вченого гуртка тодішнього лаврського архімандрита Єлисея Плетенецького. По смерті Єлисея (1624) обраний архімандритом.

Літературний доробок Захарії Копистенського складають полемічні твори «Книга о вірі» (1619 — .1621), «Палінодія» (1621 — 1622), «Книга о правдивой єдності» (1623), дві проповіді пам'яті Єлисея Плетенецького (1625), переклади творів грецьких богословів та передмови до них. Імовірно, він є укладачем Густинського літопису.

«Палінодія» — полемічний трактат, що складається з передмови і чо­тирьох частин. У ньому обґрунтовується безпідставність претензій римських пап на верховну владу у християнській церкві, спростовується теза като­лицьких і уніатських полемістів про унію київської митрополії з Римом до Флорентійського собору, доводиться незаконність ухвал уніатського Брестського собору 1596 р. Твір оскаржує кривди й утиски, що їх зазна­ють православні від католицьких світських і духовних можновладців (побо­ри, відбирання церков, навіти, штрафи, арешти, фізичні розправи), пророкує загибель шляхетській державі, яка пригноблює об'єднані у ній народи. Твер­дження ці аргументовано численними документами і посиланнями на різних авторів. Спокійний діловий тон трактату поєднується з патетикою восхвалінь (панегірична характеристика князю Костянтину (Василю) Костянтиновичу Острозькому), сатиричними фрагментами, пересипаними народними порів­няннями і прислів'ями. Хоча «Палінодія» не видавалася аж до XIX ст., її знали і вона впливала на письменників XVII ст.

Палінодія. Фрагменти. — Подається за вид.: Русская историческаа библиотека, т. IV. Памятники полемической литературы Западной Руси, кн. 1 Спб., 1878.

 ¹ Діонісій Ареопагіт (тобто член афінського ареопагу, І ст.) — згідно з «Діяніями апостолів» (гл. 17, ст. 34) під впливом проповіді апосто­ла Павла прийняв християнство; перший афінський єпископ; був замучений. Протягом тривалого часу Діонісію приписувався богословський твір «Ареопагітики», який насправді з'явився в другій половині V ст. і справив істот­ний вплив на європейську середньовічну філософію.

 ² Кирилове. — Йдеться, мабуть, про східних патріархів християн­ської церкви і видатних теологів Кирила Адександрійського (бл. 370 — після 448) і Кирила Ієрусалимського (315 — 386).

 ³ Євстафій — константинопольський патріарх (1019 — 1025); від­рядив послів до папи Іоанна XIX з пропозицією дати добру плату за те, щоб визнали його вселенським патріархом.

 ⁴ Никола (Миколай; ? — 1156) — візантійський богослов і філософ, автор «Спростування настанов Прокла Платоніка» і «Викриття латинян за пунктами». Був єпископом міста Мефона (Медона) в парнаській митро­полії. На соборах 1156 і 1157 рр. відстоював сувору ортодоксію проти неопла тонічних тенденцій західної церкви.

 ⁵ Никита Пектократ (Стіфат) — чернець Студійського мо пастиря у Константинополі, прихильник константинопольського патріарха Михаїла Керуларія під час розриву його з Римом у 1053 р., автор антикатолицького трактату.

 ⁶ Никита, філософ константинопольський, учи­тель східної церкви. — Очевидно, це Никита Пафлагон — візантійський філософ кінця IX — початку X ст., що діяв у Константинополі і бл. 880 р. уклав життєпис константинопольського патріарха Ігнатія; йому приписують церковні піснеспівн та вірші; або це Никита Акомінат (Хоніат; ? — 1213) — візантійський хроніст.

 ⁷ Євстратій (? — після 1117) — візантійський письменник-богослов, автор творів, спрямованих проти католиків і вірмен.

 ⁸ Іоанн Ксифілін. — Йдеться про Іоанна ѴПІ Ксифіліна (1006 — 1075), константинопольського патріарха (1064 — 1075).

 ⁹ Михаїл І Керуларій {? — 1058) — константинопольський пат­ріарх (1043 — 1058), один з призвідців розділу східної і західної християн­ських церков.

 ¹⁰ Калліст — очевидно, Никифор Калліст І, візантійський історик і поет, укладач віршованої бібліографії літургійної поезії; у 1350 — 1353 і в 1355 — 1363 рр. константинопольський патріарх.

 ¹¹ Філофей. — Йдеться про Філофея Коккіна, константинопольського патріарха в 1353 — 1354 і 1364 — 1376 рр.

 ¹² Фома Аквінат (Аквінський; бл. 1225 — 1274) — чернець-домініканець, філософ-богослов. Систематизував і синтезував середньовічний католицький світогляд, виробивши філософію томізму. З-поміж його творів виділяються два універсальні компендії — «Сума теології» і «Сума проти поган», коментарі до текстів Біблії та творів Аргетотеля.

 ¹³ Путенський монастир — монастир у Молдавії, де якийсь час жив Захарія Копистенський.

 ¹⁴ Константин Гарменопул (Арменопул; 1320 — 1382) — ві­зантійський письменник і державний діяч, верховний суддя у Фессаяоніках (Солуні), автор «Підручної книги законів» («Шестикнижжя»)

 ¹⁵ Єпіфаній — константинопольський патріарх (520 — 535), прово­див політику примирення з римськими папами.

 ¹⁶ Петро — антіохійський патріарх у XI ст.; автор антикатолицької статті «Одпис венеціанському архієпископу Доменіку», відомої в східносло­в'янських списках XVI ст.

 ¹⁷ Іоанн — антіохійський патріарх (1092 — 1103), християнський пись­менник і оратор. Можливо, Захарія Копистенський мав на увазі Іоанна Малалу (бл. 491 — 578), візантійського хроніста, очевидно, сірійця за похо­дженням, якого в час написання «Палінодії» нерідко ототожнювали з кон­стантинопольським патріархом Іоанном Антіохійцем.

 ¹⁸ Феодор Бальсамон — християнський письменник, антіохій­ський патріарх.

 ¹⁹ ...преподобний Никон в Чорній Горі... — Йдеться про Никона Чорногорця, християнського письменника XI ст., ченця Чорної Гори поблизу Антіохії, укладача «Пандектів» і «Тактикону» — збірників пра­вил і пояснень чернечих обов'язків та відомостей з історії християнства. Його твори відомі на Русі з XII ст.

 ²⁰ Євфимій Зигавен (Зігабен; ? — 1118) — візантійський письменник-богослов, коментатор Біблії, зокрема соборних послань апостолів і по­слань апостола Павла, автор твору «Догматичне всеозброєння право­славної віри».

 ²¹ Михаїл Сиггел (Сингелл, Синкелл; ? — бл. 835) — християн­ський письменник-богослов, автор полемічного трактату «Виклад про право­славну віру», перекладеного з грецької на церковнослов'янську мову і вклю­ченого в збірник Святослава 1073 р.; трактат став джерелом для літописної

статті, спрямованої проти латинян. Михаїл був священиком, синкеллом і протосинкеллом єрусалимським. • . •

 ²² Іов, монах — очевидно, Іов (Іоанн, Єзекіїль) Княгиницький (? 1621), український церковний діяч; обновив і пожвавив православне чер­нецтво в межах Речі Посполитої.

 ²³ Іоанн Кантакузен. — Йдеться про Іоанна VI Кантакузепа (? — 1383), візантійського імператора (1347 — 1354). В 1355 р. постригся в ченці під іменем Іоасафа; в монастирі написав «Історію», в якій зробив огляд візантійських та деяких світових подій між 1320 — 1356 рр.

 ²⁴ Hикифор. — Йдеться про Никифора, константинопольського пат­ріарха (792 — 828), автора памфлетів, гімнів, історичних праць, або про Ни­кифора II, константинопольського патріарха в 1260 р.

 ²⁵ Максим Плянудес (бл. 1260 — бл. 1330) — візантійський письменннк-богослов, граматик і ритор; знавець античної культури, один із попередників гуманізму доби Відродження; переклав грецькою мовою твори Катона Старшого, Цезаря, Ціцерона, Овідія, Боеція та ін.; коментував твори Арістотеля, Платона; близько 1300 р. уклав збірку байок Езопа та його життєпис.

 ²⁶ Никифор Грегорас (1295 — 1360) — візантійський письменник-богослов і вчений-гуманіст, автор проекту реформи календаря; по­лемізував із філософом-гуманістом Варлаамом Калабрійським, боровся проти містики Григорія Палами. В 1351 р. відлучений від церкви і ув'язнений в монастирі. Його «Римська історія» охоплює період 1204-1359 рр. і висвітлює переважно церковно-богословську боротьбу у Візантії.

 ²⁷ Святий Григорій (архієпископ фессалоницький (солунський), або Григорій Палямас, чи Палама, XIV ст.) — християнський письменникбогослов, полеміст, автор «Бесідування» з євреями і турками та «Відпові­дей», що увійшли до «Книги, глаголемої Рушка, сиречь разрушающая догматы и богословіе латиньское», списки якої були поширені серед схід­нослов'янських книжників XV — XVII ст.

 ²⁸ Варлаам Калаврійський (XIV ст.) — чернець родом із міста Семінарії в італійській провінції Калабрй, візантійський пропо­відник і письменник-богослов. Започаткував релігійно-філософський рух, що вилився у тривалу боротьбу між його послідовниками (варламітами) і послідовниками Григорія Палами (паламітами).

 ²⁹ Герман Сповідник — очевидно, Герман II, візантійський проповідник і богослов-полеміст, константинопольський патріарх у 1222 — 1240 рр. Вів рішучу боротьбу з папським престолом, зокрема з ідеєю унії між західною і східною християнськими церквами.

 ³⁰ ...Максим, монах, которий в Москві cкончавcя... — Йдеться, мабуть, про Максима Грека (Михаїла Триволіста; 1475 — 1556), письменпика-богослова, перекладача; вчився в Італії, 1518 р. приїхав з Афону до Москви перекладати церковні книги, 1525 р. був ув'язнений в монастирі, де й помер.

 ³¹ Іоанн Зонарас (Зонара; ? — після 1159) — візантійський хро­ніст, автор огляду всесвітньої історії від створення світу до вступу на престол візантійського імператора Іоанна Комніна 1118 р. Його хроніка була популярною в середні віки та в епоху Відродження, зокрема у пів­денних та східних слов'ян.

 ³² Mелетій — Мелетій Пігас (XVI ст.); активно боровся проти ка­толицької агресії на православний Схід та ідеї і здійснення унії; брав участь у релігійному житті на Русі, у церковних справах на Україні.

 ³³ Мартин Крузій (XVI ст.) — німецький богослов, учасник Тюбінгенського гуртка протестантських теологів. Приїхавши в Константино­поль за викликом патріарха Ієремії Траноса, домагався, щоб православна церква або визнала протестантизм, або допустила з'єднання православ'я

і протестантизму на певних умовах; автор твору «Вісім книг про ТуркоГрецію» (Базель, 1584).

 ³⁴ Веселеїл — біблійний старозавітний персонаж, художник і бу­дівничий.

 ³⁵ Давид — напівлегендарний іудейський цар і поет, життя якого відносять на 1055 — 1015 рр. до н. е. Йому приписується авторство псалмів, що складають біблійну книгу Псалтир. Біблійні перекази зображують Дави­да сміливцем, що переміг гіганта Голіафа, джурою, а згодом зятем царя Саула, батьком царя Соломона. В християнській традиції Давид — благо­честивий псалмоспівець.

 ³⁶ Соломон — напівлегендарний іудейський цар, життя якого від­носять на X ст. до н. е., син царя Давида; відзначався мудрістю, йому приписується авторство кількох біблійних книг, зокрема «Пісні пісень», «Книги премудрості», «Книги притч». Герой багатьох апокрифічних легенд.

 ³⁷ Самсон — біблійний старозавітний персонаж, давньоєврейський герой, наділений надзвичайною силою, що таїлася в його довгому волоссі; був зраджений своєю коханкою Далілою, котра, обстригши Самсона уві сні, видала його філістимлянам, з якими він провадив війну. Біблійні пе­рекази про Самсона здавна використовуються у світовому мистецтві, були вони популярні і на Україні.

 ³⁸ Авіcай (Авесса) — біблійний старозавітний персонаж, іудейський полководець.

 ³⁹ Cтефан (І ст.) — один із сімдесяти апостолів, християнський первомученик. Історію його життя викладено в Діяніях апостолів (гл. 6 і 16).

 ⁴⁰ Григорій Діалог (Двоєслов, або Григорій Великий; бл. 540 — 604) — один з ідеологів («отців») християнської церкви; з 590 р. римський папа; ствердив претензії римських пап на верховну владу у християн­ській церкві; переслідував світську науку, нищив пам'ятки античної куль­тури; автор кількох богословських творів та листів.

 ⁴¹ Артемій-інок. — Йдеться про Артемія (? — початок 70-:; років XVI ст.), російського церковного письменника XVI ст.; звинувачений у віль­нодумстві, був відлучений від церкви і засланий в Соловецький монастир; близько 1554 — 1555 рр. втік у Литву (в Білорусію). Живучи при дворі слуцького князя, полемізував з католиками і протестантами (аріанами й лютера­нами). Залишив 14 послань на захист православ'я, проповідував мораль­не самовдосконалення, гуманне ставлення до «єресей», осуджував мона­стирське землеволодіння і багатство церкви.

 ⁴² Леонтій Карпович (бл. 1580 — 1620) — білоруський та україн­ський православний церковний діяч, письменник, проповідник; боровся про­ти унії.

 ⁴³ Віталій (? — бл. 1640) — український письменник, перекладач, богослов і проповідник, був ігуменом Дубснського монастиря на Волині. 1612 р. в Єв'ї, в друкарні віденського братства, вийшла книжка «Діоптра, альбо Зерцало і вираженнє живота людського на том світі...», укладена Віталієм за грецькими джерелами.

 ⁴⁴ Іасон — біблійний новозавітний персонаж. У домі Іасона зна­йшли притулок апостол Павло та його сподвижники, проповідуючи у Фессалоніках (Солуні). Очевидно, йдеться про епізод, коли їх було схоплено, але «міські начальники», «узявши поруку з Іасона та інших», відпустили ареш­тованих.

 ⁴⁵ Сила — біблійний новозавітний персонаж, один із сімдесяти апосто­лів; разом з апостолом Павлом активно поширював християнство.

 ⁴⁶ Готфове (готи) — група германських племен; ідеться про західне відгалуження готів, так званих вестготів, які в 70-х роках IV ст. вторглися на Італійський півострів і заснували в південно-західній Галлії королівство, яке проіснувало до VI ст.

 ⁴⁷ Лонгобардове (лонгобарди; буквально: «довгобороді») — гер­манське плем'я, що жило по річці Ельбі. 568 р. перейшли Альпи і завою­вали більшу частину північної і середньої Італії. Королівство лонгобардів проіснувало до 744 р. Серед лонгобардів прищепилось християнство в аріанській версії.

 ⁴³ Бароніуш-кардинал. — Йдеться про Цезаря Баронія (1538 — 1607), історика католицької церкви, кардинала, директора Ватіканської бібліотеки, автора багатотомних «Церковних анналів» (1588 — 1593), тракта­ту «Слово про походження русів та їхній чудотворний перехід в іншу віру», в якому тенденційно описуються причини проголошення Брестської унії 1596 р.

Григорій-папе ж. — Очевидно, йдеться про Григорія Великого Діалога (Двоєслова),

 ⁶⁰ Афанасій Шишка-Крупецький — перемишльський уні­атський єпископ на початку XVII ст. Насаджував унію за допомогою гай­дуків, розбивав церкви, позивав православних до трибуналів.

 ⁵¹ Царство Константиново — держава Константина Велико­го, римського імператора (306 — 337). Під своєю владою об'єднав усю Римську імперію, переніс столицю у Константинополь (Візантій) і визнав християнство за панівну релігію. Перед смертю сам прийняв християн­ство.

 ⁵² Царство Юстініаново — тобто держава Юстініана І, візан­тійського імператора (527 — 565). Розширивши свої володіння та зруйну­вавши держави вандалів й остготів в Італії, уклав кодекс римських законів і упорядкував державне управління.

 ⁵³ Іоcія — біблійний старозавітний персонаж; іудейський цар (640 — 609 до н. е.), який боровся з ідолопоклонством.

 ⁵⁴ Володимир (Василій) Святославич (? — 1015) — великий князь київський, за якого було завершено об'єднання всіх східнослов'янських земель у складі Київської Русі і в 988 — 989 рр. запроваджено християн­ство; п ^;сля смерті церква оголосила його «святим».

 ⁵⁵ Даниїл — Данило Галицький (1201 — 1264), князь ГалицькоВолинської землі.

 ⁵⁶ Острозький Костянтин Іванович (бл. 1460 — 1530) — брацяавський староста, великий литовський гетьман, троїцький воєвода.

 ^57. ..преславний в діяльності і правовірії... — Князь Костянтин (Василь) Костянтинович Острозький був одним із провідних діячів православного табору, матеріально і політична підтримував православну церкву в її боротьбі проти католицької агресії та унії. Князі Острозькі виводили свій рід від Володимира Святого і Данила Галицького.

 ⁵⁸ Гетфейт. — Йдеться, мабуть, про Гефеста, в грецькій міфології бога вогню, покровителя ковальства; зображувався потворним і кульгавим, але дужим. Давні римляни називали його Вулканом і вважали за покрови­теля металоробного виробництва. Захарія Копистенський цим порівнянням підкреслює господарсько-організаційні здібності князя Костянтина Ост­розького.

 ⁵⁹ Гіганти — в грецькій міфології велетні, народжені богинею землі Геєю від крапель крові бога неба Урана; повстали проти олімпійських богів, були переможені з допомогою кіклопів і Геракла та ввергнуті в гли­бину землі. Гігантомахія (битва богів з гігантами) — популярний сюжет європейського мистецтва.

 ⁶⁰ Херев і Фелефофій — іудейські воєначальники, згадувані в Біблії.

 ⁶¹ Авенір — біблійний старозавітний персонаж, іудейський воє­начальник.

 ⁶² Cамаія — біблійний старозавітний персонаж.

 ⁶³ Аннибал (Ганнібал; 247 — 183 до н. е.) — карфагенський держав ний діяч і полководець; прославився у війнах з римлянами.

 ⁶⁴ Помпеуш (Помпей Гней; 106 — 48 до н. е.) — римський полі тичний діяч і полководець; придушував повстання в Іспанії і повстання Спартака, воював із Мітрідатом VI Євпатором; боровся за владу з Юлієм Цезарем і Крассом. Втік до Єгипту, де був убитий.

 ⁶⁵ Іафор — біблійний старозавітний персонаж, священик, тесть Мойсея.

 ⁶⁶ Фемістокл (бл. 527 — 460 до н. е.) — афінський державний діяч і полководець.

 ⁶⁷ Артабан — ватажок тілохранитедів перського царя Ксеркса; вбив Ксеркса в 485 р. до н. е.

 ⁶⁸ Велисарій. (Велізарій; 505 — 565) — візантійський полководець за імператора Юстініана, зруйнував державу вандалів, завоював Рим, нижню Італію, Равенну, віднявши їх у остготів, розбив болгар під стінами Константинополя.

 ⁶⁹ Нарсеc (Нарзес; бл. 478 — 568) — візантійський полководець і по­літичний діяч. У 555 р. підкорив Італію. Зрадивши візантійців, сприяв завоюванню Італії лонгобардами.

 ⁷⁰ Демосфен (384 — 322 до н. е.) — давньогрецький оратор і полі­тичний діяч; боровся за незалежність Афін і за об'єднання грецьких полісів проти Македонії.

 ⁷¹ Сафанове — мабуть, від імені Сафо (Сапфо), давньогрецької поетеси VII ст. до н. е., яка за свої вірші була прозвана десятою музою; тут — видатні поети.

 ⁷² Діоніcій — Діонісій Ареопапт.

 ⁷³ Василій — Василій Великий.

 ⁷⁴ Григорій Ніссенський (Нісський; бл. 328 — 389) — ритор,, єпископ каппадокійського міста Нісси (Мала Азія), один з ідеологів («отців») християнської церкви, автор догматичних, екзегетичних, поле­мічних, моралістичних, філософських творів, проповідей, листів.

 ⁷⁵ Веніамин — біблійний старозавітний персонаж, молодший син патріарха Іакова від улюбленої його жони Рахілі (померла під час пологів; звідси його ім'я «Веніамин», тобто «Син скорботи»); «Коліно» Веніаминове відзначалося войовничістю і хоробрістю, з нього вийшов перший ізраїль­ський цар Саул, а згодом Савл (апостол Павло).

 ⁷⁶ «в православном сів соборі...» — тобто взяв участь у Брестському православному протиуніатському соборі 1596 р.

 ⁷⁷ Василій Македоніанин — візантійський імператор (866 —

886) засновник македонської династії.

 ⁷⁸ Фотій (бл. 820 — бл. 891) — у 858 — 867 і в 877 — 886 рр. констан­тинопольський патріарх. Його церковно-політична програма визначила про­тиборство східної і західної християнських церков. Фотій залишив кілька видатних творів богословського (догматичного й полемічного) та істориколітературного змісту, зокрема «Амфілохії», «Словник» і «Міріобібліон» («Бібліотеку») — своєрідну бібліографію з елементами літературної крити­ки; про багатьох авторів античного світу відомості збереглися тільки у викладі Фотія.

 ⁷⁹ Андронік. — Йдеться про Андроніка 11 Палеолога (1260 -1332), візантійського імператора (1282 — 1328); відстоював православ'я у його протиборстві з католицизмом.

 ⁸⁰ Іов — біблійна старозавітна книга Іова, яка одержала свою назву від імені персонажа, що про нього вона розповідає, благочестивого чоловіка, який терпеливо зносить випробування, послані йому богом.

 ⁸¹ Острозький Іоанн (Януш; 1554 — 1620) — син Костянтина (Василя) Костянтиновича Острозького, волинський воєвода, який покато личився; після його смерті рід Острозьких припинився.

 ⁸² Печера Авраамова — печера, куплена Авраамом для родо­вого склепу. У ній було поховано Авраама і його синів — Ісаака та Іакова.

 ⁸³ Ксерксес (Ксеркс) — син перського царя Дарія Гіспаста, пер­ський цар у 485 — 465 рр. до н. е.; зазнав поразки у битві з греками при Саламіні 480 р.

 ⁸⁴ ...монахов-святогорцов релігії гречеської... — Йдеться про ченців монастирів Афону (Святої Гори), півострова в Греції (східного відгалуження Халцидонського півострова); з ранньохристиян­ських часів Афон був осідком пустельників; з VII ст. став власністю ченців (дар візантійського імператора Костянтина Погоната); з X ст. тут вини­кали грецькі і слов'янські православні монастирі, які утворили своєрідну чернечу республіку — визначний релігійний і культурний осередок.

 ⁸⁵ Тих, которії дідицтво княженія Острозького приняли, такоє ж в них ко благочестію всходньому і народо­ві російському рач зрядити серце, яковоє предреченнії княжата міли! І так в довготу дній щасливе дідичити будуть. — Побажання Захари Копистенського не збулося: нащадки і спадкоємці князя Костянтина (Василя) Костянтиновича Острозького по­католичилися.

 ⁸⁶ Стефан-король — польський король Стефан Баторій (1533 — 1586).

 ⁸⁷ ...в книжці, «Апокрисис» названой, през Христофора Філалета виданой ... — Йдеться про «Апокрисис», полемічний антикатолицький й антиуніатський трактат, виданий польською мовою у Кракові (1597) і українською мовою в Острозі (1598). Псевдонім його автора Христофор Філалет; припускають, що за ним приховався Мартин Броневський (Бронський), який жив у другій половині XVI — першій половині XVII ст.

 ⁸⁸ Cамуїл — біблійний старозавітний персонаж, останній із ізраїль­ських суддів; надихнув ізраїльтян на опір філістимлянам, внаслідок чого філістимлян було переможено, а іго їхнє скинуто; як суддя виявляв мудрість і справедливість. Самуїлу приписується авторство Книги Суддів (див. почат­кові глави Першої книги Царств).

 ⁸⁹ Леч Ааронов жезл іли палиця перемогла ... — Під час мандрів через пустиню «коліна» євреїв пересварилися за право слу­жіння богові; було ухвалено звернутися до божого суду; жезли всіх вождів «колін» було покладено на ніч в скинію (похідний храм). На ранок з'ясува­лося, що з усіх жезлів жезл Аарона, з коліна Лівіїного, пустив паростки і розцвів, після чого він став святинею.

 ⁹⁰ «І пожре жезл Ааронов оних жезли»... — Друга Книга Мойсеева, Ісход, гл. 7, ст. 12.

 ⁹¹ «Рекл... апостол: «Але не о всіх єст розум». — Перше послання апостола Павла до корінф'ян, гл. 8, ст. 7.

 ⁹² «Буди теди вірен аж до смерті, і дам ті корону живота». — Апокаліпсис, гл. 2 ст. 10.

Попередня     Головна     Наступна