Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна




М. Н.

ЛЯМЕНТ


О ПРИГОДІ НЕЩАСНОЙ, О ЗЕЛЖИВОСТІ І МОРДЕРСТВІ МЕЩАН ОСТРОЗЬКИХ. ЩО СЯ ІМ ВЛАСНЕ ПРИДАЛО НА ДЕНЬ УРОЧИСТАГО СВЯТА З МЕРТВИХ ВОЗСТАННЯ ПАНА СПАСИТЕЛЯ НАШЕГО В ПОНЕДЕЛОК В ПРОЦЕСІЇ ІДУЧИМ ПОД ПРИЇЗД II МИЛОСТІ ПАНЕІ ВОЄВОДИНОЇ ВІЛЕНСЬКОІ 1, КОТОРАЯ ТО З ОБОХ СТОРОН ЖАЛОВАНАЯ ПРИГОДА В ТИХ РИТМОХ НИЖЕЙ ДОСТАТЕЧНЕ СЯ ОКАЖЕТ ПРЕЗ МЕНЕ.

М. Н., З ПИЛЬНОСТЮ ОПИСАНИХ РОКУ БОЖІЯ 1636 МІСЯЦЯ ІЮНЯ ДНЯ 14




ДО КОЖДОГО ЧИТЕЛЬНИКА


Ту кождому тую справу подаю пред очі,

Аби кождий, читаючи, знав, що ся в ней точить.

Хоть суть речі мній удатнії і здаються прожнії,

Може їх кто собі пр-ьстити, іж суть ґрунтовнії:

Єднак, що ся мещаном острозьким придало,

То ся вшитко в тих ритміх ширій описало.

Єсли би мя в тих речах назвав кто матачем,

Теді му ся хочу справити добрим повідачем.

Хоть єм на тоє не смотрів очима своїма,

Але єднак довожу людьми цнотливими,

От которих тую нещасную новину гдим слишав,

Тен лямент во такий способ жалосне й описав.




Пренайдостойнійшему в Христі отцю і пану єго милості господину Петру Могилі, з ласки божеї митрополиту київському, галицькому і всей Русі, воєводичеві земль Молдавських, пану своєму милостивому, М. Н. здоров'я, щастя і довголітнєго повоження вірно зичу і віншую.

Приналежачая то єст розумові людському до таковото кресу справи поважнії умієтності і біглості своєї керовати, одколя би усиловання своєго яко би користь і нагороду якую з славою і потіхою позискати могл. А ні для чого іного жовнір, в ділах рицерських вицвічоний, працям, невчасом вшеляким і небезпеченством розмаїтим живот свой яко би на шанць виставуєт, только, іж своїм учинком воєнним несмертельную славу, з слави плинучую, оздобу, з оздоби наступуючую, потіху, яко би нагороду якую трудов своїх одержати ся сподіваєт. Як таж і человік посполитий, которий ач в науці і довтіпі не єст над людей вивишоний, але єднак стараюся о тоє, жеби до смаку вдячного припадаючії опера свої розтропне і мудре написані княжатом і монархом офіровав, которих слави для їх зацності і достойності часу бинамній не уменшив і овшем тим барзій они вивисшаєт і коренить. Не од речі здалося і мні іти тим же тором, мудрих наслідуючи, абим тиж тую книжечку мою, ведлуг подлої інвенції моєї о нещасном припадку утрапенних мещан Острозьких ритмом описавши, под протекцію велебності вашеї, панамоєго милостивого, офіровав, за чим тая подлая книжечка моя вашу милость моєго милостивого пана протектора собі обираєт, зацностю, годностю і мудростю великого, яко того, которий од молодості літ своїх аж до того часу науку милуєш, кохаючися в читанню книг потребних, одколя ся розум острить а пам'ять їм добитим большая ся помножаєт, од которої предсявзятої науки жаднії рекрації і забавки в молодом віку вашу милость оторвати не могли, й овшем трудность, яко би Геркулес який, працею і сталостю звитяжав-єсь. Знак певний єст милості і вдячності противко наукам, которії ваша милость милостивий пан недавно коштом немалим в Києві фундовати рачив, поставивши так много лябінатов, же так реку, отколя вшиткі, которії ся там удають, солодкій овоц наук односять. Которую рач, пане боже, помножать і разширять, аби ся тим большая пильность научителей найдовала до насіння дорогого землі а ку оброні вшитких тих, которії суть тому противнії. Не маючи теди над то іншого упоминку, чим би могл вашу милость моєго милостивого пана [обдарувати] , [прошу], абись той малий упоминок, тії віршики, од мене, найнижчого слуги своєго, вдячне приняти рачив. Ач відаю певне, же вашей милості моєму милостивому пану не трудно о книжки розних авторов латинських і грецьких, в которих ся ваша милость мой милостивий ран кохати рачиш, єднак же я, хотячи вдячность мою щирую сказати, умислилем той лямент мещан Острозьких подати под розсудок вашеї милості моєго милостивого пана, о що прошу, нехай теж і я, за іних найподлійший, з тим подарком не буду взгоржений, що до уваження остаток мудрим подаю. Бо гди би мі пришло вилічати зацноє уроження, дільнії справи, мужество продков вашеї милості моєго милостивого пана, которії як в побожності, так і в статечності завш-есь обирали бити сталими, пришла би вшитка реч ку збитней а просторонней мові. Нехай же теди люде, читаючи тую працю мою, под зацним іменем вашеї милості моєго милостивого пана поданую і написаную, цноти великії і достойності вашеї милості моєго милостивого пана собі смакують, єсли собі чого міти прагнуть. Вашей милості моєму милостивому пану довгого здоров'я і щасливого повоження віншую, з которими ся спольне тож чинячи повольності послуг моїх в ласку вашей милості моєго милостивого пана оддаю.

Дата з Ровного, з найубогшеї школи вашей велебності моєго милостивого пана всего добра зичливий найнижчий служебник з служебников.


Ту ся починаєт лямент о утрапенню мещан острозьких і о зневазі шляхти преднійшеї од люду посполитого.

Во ім'я господнє. Амінь.



Дні веселії, дні зацнії, дні великої радості

Обернулись в смуток і великії жалості.

День той власне, которий мів бити богу на хвалініє,

Обернувся на взгарду през люде зухвальнії.

О нензная ваша паско, нензний ваш обіде,

Приятельськая утіхо, горкая при бесідє!

Єщо то меншая той обід, которий тілу служить,

Мовлю я о пожиток, которий душі плужить.

І той вас бив оминув. Жаль ся, моцний боже!

Чого з вас обжаловати снат жаден не може.

Азали то не жалость — на першом потканню,

На першом, мовлю, на пляц люду виїханню

На послугу так великую, которая небесного

Монархи великої моці округу земного,

Якая великая поражка і жеспект не малий

Поткав оних мещанов, которії панської хвали

Стерегли з великою охотою, вслід за нею ідучи,

Створителеві своєму звикле ся молячи.

Которий же то та бив гордий, же ся вам спративив?

Не вам то, але богу самому провинив,

Же смів руку подносити на так святії справи,

Чим ся всі щитимо і достаємо слави.

Розсуди, которий ту виннійший в таковой гордості,

Кто бив затвердівший в своєй кр-ьнобрьності,

їж под той час таковая справа ся точила,

А правді ведлуг світа неровна прибила,

Же пані міста того на той час їхала

І з тою ся процесією людей оних поткала.

Що в'правді кром похлібства зступитися годило,

Леч гди би на увагу мудрих приходило,

Єсли [не] людей, принамні бога пошановать,

Постояти било, вшак коні могли би загамовать,

Могли ж би на господи зарання ся ставити,

Гди ж там сповна години не могли забавити.

Єсли они през упор свой противнії били,

Же ся большой потузі горде поставили,

Яко твердять нікоторії, же би то бити міло,

Яко би послов поспольство панських зневажило.

Але зацно потвору людей поклепивать!

Кто ж би ся смів з мотикою на сонце поривать?

Яко ся кольвек стало і чий бил початок,

Єсли ж з шляхти альбо ли розних небожаток,

Жалься, боже, і їх глупства і мудрих мудрості,

Же не уміли розумом спокрити їх глупості.

Тим ся раз притрафило в урочистії свята,

Же снать тая процасія на жаль звади зачата.

Смотри, з якою зневагою мусили шванковать,

їж ся при том схотіли дужо опоновать,

Що ач з жалю тяжкого мусили учинить,

Гди ж ся такої пригоди знагла не сподівали.

Ах альбо то не жалосная! Кто правду милуєт,

Нехай кождий уважний в тую реч усмотруєт,

Как трудно єст зносити кривди в невинності,

їли что ся дотиче бозької учтивості.

Єсли люде поганськії того перестерігали,

Аби учтивость своїм богом виражали,

Як ся о їх славу заставляли менжне,

Боронячи їх учтивості аж до горл потенжне,

О чом єсть в гісторіях прикладов немало,

Которії гди бим вспоминав, місця би не стало.

Але хто би хотів читати красомовцю цного

Ціцерона, Ясона, Марцера давного,

Тії би му достатечне о том повідили,

Як ся о їх славу заставити уміли.

Юж прикладов поганських больш занехавши,

Але другий над іниї святих придавши,

О муці добровольной Христа Спасителя,

Надії і теж віри нашой скончителя:

Коли бив до Аннаша од жидов веденний,

Аби бив в невинності на смерть осужденний,

Смотри ж, як ся найшов єдин з оних смілий,

Любо бив не до конця при своєм пану сталий.

Єднак і той до меча порвався з жалості,

Хоч нільга било боронити панської учтивості.

Яко ж ся тиж іначій оним не годило,

Гдись серце напов з жалем заятрило,

Бо гнів єст у чоловіка [на] двоя ділений —

Часто добрий, а частю на злоє запалений.

Тії бовім о потребі духовной ходили,

Аби церков з похвалою панською навідили;

Тії ся на тоє зо вшиткою щиростю удали,

Аби свої офіри богу залецали,

Там за свої преложонії звикли молили,

Але тоє невдячносте» оним заплатили.

Що ж далей било чинити? Хоть би каміннеє било

Серце в людєх, снать би ся і тоє ужалило,

Посмотрівши на такоє срокгоє замішання,

На такий великий утиск і пренагабання,

Которого би не витрвав снать і святий нині,

Хіба би зошов з світа где в глухії пустині.

Ач много причин дають нещасним мещаном,

Славним, мовлю, ніколись, милим острожаном,

Звлаща тії, которії звади таємне вщинають, —

Хоч ся людєм на постав святобливії удають,

Яко би сами мещане здавна того хотіли,

Аби деспект таковий їм вирядити міли, —

Єднак латво о ліску, хто хочет пєска карати,

І о леда причину лацно-сь постарати.

Би так міли доброго що-кольвек учинити,

А тії звади не взгніщати, згоршення не чинити,

Звірхності не побужать ку таковой срокгості,

Але і овшем научать святої побожності!

Аби ся своїм подданим ласкаве ставили,

Не яко льви, тиранське з ними ся рядили.

І на що ж ся вам зийшло, презацнії отцеве,

Хотя ж будет з вас которий противний моєй мови,

Жесьте к тому привели поцтивую матрону,

Же єст тіло порушеноє отця її з гробу!

Снать ся нині молитви даремне мовляють,

Бо тіла людськії покою в гробіх не мают

Що ж вжди з того за користь, повіжте мі, прошу,

Нехай я за тоє неласки од вас не одношу,

Же ся спираю: для чого тоє тіло винятоє?

Бо вшак било не пророцькоє, могу мовити, не святоє.

Любо то бив за живота чоловік справедливий,

Хвальця божий, милосник отчизни правдивий,

Але що ж, кгди по смерті юж вшистко устало,

Хіба слава і межство трваєт і будет трвало.

Рекл бим, же бисьте жадали зажить єго ради,

Але ж би то розсудок бив барзо шкарадий,

Гди ж і святії на оних сродзє нарікали,

Которії їм одпочинков в гробіх не давали.

Мовив грозне Самуїл-пророк ку кролеві,

Оному взгорженому од бога Саулові,

Которого для поради през чари взбудила

Оная віщая невіста, кгди над ним ворожила,

Мовячи: «Про що ж мі покою не даєш в моєм гробі,

Жебим з отці моїми одпочивав собі?

А тож вмісто поради марне згинути мусиш,

Кгди ж тя господь бог одкинув, юж ся прожно кусиш».

А тої ради Саул од него потребовав,

Коли го фетлистимський народ преслідовав,

Которий дознав, бо внятки на тоє угодило

Пророцтво, котороє в он час виреченоє било,

Же Саул мусив згинути, на меч ся пробивши,

Неприятеля своєго очі натішивши.

Для того я той приклад даю не од речі,

Абисьмо ся, їм керуючи, умисл свой на печі

Завше пильне ховали, би нас тоє не поткало,

Єще горшеє нещастя, ніж ся тому стало.

Кгди ж нам господь бог до часу ласкаве фолькгує,

Але сами не взглядаємо, якую кару готує.

Не сподівалися тії нещаснії мещане,

Аби такая пригода міла прийти на всіх єдностайне.

А вжди видимо, якую пан казнь на них спустив,

Єсли ся которий гріху якого допустив.

Юж я на обі стороні правду признати мушу,

А похлібовать жадному намній ся не кушу.

Пане боже, пожалься обоїх пригоди,

Межи духовними так великої незгоди!

Не див, єсли зводять битву з посторонніми,

Але то див, же валчать з мещани своїми.

Не дивно, же герезію з світа затлумляють,

Але дивно, же свої ж власнії члонки забивають.

А чти господь бог не каже потлумляти жадного,

Гди ж собі к волі хоче міти чоловіка кождого,

Аби ся теді всі вобець обачили,

А в згоді, в якой нікгди за оних літ били,

Як би то [нас] найвишший пан вельце миловав,

І ще би нам, грішним, ні що пофолговав,

І літа урожайнії, жизностю здобленії,

Привернув би, обфітою ласкою окрашенії,

Которих би христіяне снадно певне дознали,

Гди би тілько тих незгод кновати перестали.

Що мі нині за уцтивость, що мі за забава,

Що мі за кротофилі, що за добрая слава!

Тії ся спольне упором шкарадим посплітали,

А правду і покой ні за що почитали.

Присмотрися, як зацную шляхту зневажено

І дворян щозначнійших нікчемне зельжоно,

Которії били на той час при боку її милості,

Которая єст накормленая тої зельживості.

През кого ж ся тоє стало, нехай ся сами судять:

Русь то, чи ляхи мої милії блудять?

Гди би они покорою упор премагали,

І тії би ся мещане на ни не торгали.

Чому тиж уступуєм подчас людєм з дороги,

Хотя ж ся тиж притрафить пан не барзо срокгий?

Леч там предся не ровне далекая розниця,

Як небо од землі далекая границя,

Же ся подлоє створення богу спротивило

І руки свої на святії справи подносило.

О великая неуваго! Хто ж до того радив,

Аби люде з обох сторон так ганебне звадив?

Присмотрімося, як свої речі оздобляємо,

Чему собі теж іниї лехце поважаємо?

Так святості костельнії вельце шануємо,

Для чого ж і церковним тої честі уймуємо?

Коли свої послуги богу залецаємо,

А чему ж і на іниї криво поглядаємо?

Кгди ж кождий своїм способом хвалить пана своєго,

І всякий потребуєт святої ласки єго.

Далей больше не мовлю, але на остаток

Положу а з особна ту єден придаток:

О зневазі, мордирстві мещан нещасливих,

О гордості противной людей нетерпливих,

Як ся там посполитству тому спротивляли,

Яко тиж з обох сторон шкоди начиняли.

Юж там било заровно кождому станові —

Як попові, так хлопові, ба і шляхтичеві.

Досталося там діткам, млоденцьом учтивим,

Білим головам пребраним, паном і особливим,

Бо там юж сплощ бито, а снать не смотрено —

Камнем ли, обухом кого ударено,

Ні за що там бив дар божий і приготованії,

Хоч з вимовною, як звичай, яйця фарбованії.

Чим так свої одіння сродзе пошпетили,

А в оном замішанню нікого не познали.

Зачим, сами ж задавши до гніву причину,

Єще на них, небожат, свою ж власную вину

Вскладають, вензенням їх сродзє обтяживши,

Малжонки з дітками оних розлучивши.

Єще другим аж дотоля смерть приражають

На тих, которії стратили, снать не досить мають.

Але би на тоє прийшло, же би і тих стратили,

На которії ся з порадою єще забавили,

Якоє би теж з оних прийшло доконання?

Тут потреба міти судіям доброє розезнання.

Кгди ж ту лацно невиннії на суд злий скаровати,

Але кгди перед божий прийдет апеліовати,

Так ся оная невинность на той час покажет,

Кгди пан будет, в о[н] час неправих на віки покараєт.

Чого їх, невинних, рач заховать, пане,

І тим істикгатором дай упам'ятання,

Аби ся в своїх справах добре огляділи,

А ім'я твоє з оними спольне хвалили.

Боже, которий з оковок в'язнів розказуєш

І оних над надію свободою даруєш!

Вибав і той остаток в'язнєв утрапенних,

Рач їх тішити в фрасунках їх неутуленних,

Не дай всім загинути і стережи їх до конця,

Потіхо і надіє, єдиний оборонця!





Придаток


Замкнення той же матерії


Срокго, тирансько на світі повстали,

Которії нині явне показали

Несподіване нещасних острожанов


. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .


Трвога по, трвозі, трудность по трудності,

Жалость припала на них по жалості,

Яко нікгдись на Давида цного,

Мужа побожного.


Которого власний син пренаслідовав,

Пред которим в темних яскинях ся ховав,

Світла не видячи очима своїми

Пред людьми злими.


Заровно той справі і нині ся стало,

Кгди ж свої ж члонки, як би власноє тіло,


. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .


Як ся тоє стало, о боже всемоцний,

В місті Острогу на день великоночний,

Гди в понедєлок всі виступили,

Бога хвалили,


Та ся споткали з панею міста того,

Не маючи на серцю гніву жадного,

Але ж найперше їм причину дали,

Зступити казали.


Оце нікоторії того докладають

І такії слова повідають,

Якоби кульку послов присилано,

Жеби почекано.


Єдин мещанин обкрався зухвалий,

А для єдного вшиткі винні зостали,

Же ся на посла панського замірив,

Снать го ударив.


Такії новини о том повідали

Люде, которії на той див смотріли,

Але ся в мові своїй не згажають,

Розно бають.


Єднак, як ся на мості споткали,

З замку вийшовши, внет ся замішали,

Коли возниця почав їх бичовати,

Казав вступовати.


Що видячи, онії люде нещасливії,

Будучи з того барзо жалосливії,

З попудливості всі ся порвали,

Киї побрали.


Слуги тої панеї і всі дворяне,

Видячи, же не жарт, кинулися на них єдностайне,

Шабель добивши, внет же по собі,

То мні, то тобі.


На той час її милость в кареті сиділа,

«Перестаньте!» — з обох сторон вшитких гамовала,

Аби тої звади больше понехали,

Далі їхали.


Леч трудно било: барзо заюшили,

З обох сторон битих, ранних начинили,

Єдні з перестрахов в вал з мосту падали,

Шиї ламали.


Хто ж що несл в руках, того не жаловали:

Яйця фарбованії тим шати смаровали,

Не смотрено того, вара кого замірив,

Биле би ударив.


Виділа тоє пані, поцтивая матрона,

Же єсть з дворяни своїми зелжона,

Над звичай панський на цвинтар утікаєт,

Битва ся розмножаєт.


В том замішанню а знат не без того,

Бо приходило близько коло того,

Же ся в той зваді і самой достало,

Да й ся золгало.


Там на цвинтару плачливе вздихала,

До Христа-пана, где крижем лежала,

Аби тую зваду успокоїти рачив,

Бись обачив.


Наконець там же панянка поцтивая,

Цорка мещанськая, в цноті особливая,

Хотячи ся вивиляти з тумулту оного

До дому свого —


Єден служалець, а що відати який,

Єсли бив зацний альбо лядя-який,

Тяв її в лоб шаблею, аж упала,

Тканка їй спала.


В том її з убьоров сличних обважили,

А на полиумерлую там же зоставили,

А мати нещасливая, гди до неї прибіжала,

Горко плакала.


А других зася сродзє посічоно,

Кийми побито, нікчемне золжено,

Чого за них, ах не стуйте ж, пане!

Трудноє зезнання.


По том, заледве гди ся укоїли,

Кръвє людської гди ся спольне наситили,

По малу-малу почали одходити,

Додому входити.


В том ксянжа пришли, панюю подвигнули,

Вельце смутливую упоминати почали,

Аби фрасунку того понехала,

В замок їхала.


А она в жалю праве омдлівала,

Абовім в тих тръмінах нікгди не бивала,

Пресвятой богородиці себе полецаючи,

Оной ся оддаючи.


Там же з цвинтару оного повставши,

Всіла в карету, слєзами ся облявши,

Мовлячи: «На якії прихожу зневаження гангбнії

През свої подданії!»


На заутріє рано раду учинили,

Вшитких до суду зособно водили,

Питаючи: «Которий бив би причиною того?

Ставте винного!»


Они в той способ так одповідали:

«Ми своїх духовних в туй мірі слухали,

Кгди би ся они до церкви вернули,

А ми би були».


А в том і попов призвати розказано,

І в тії теж слова власне запитано:

«Для чого з процесією не уступали,

Гди їм казали?»


Єден пресвітер на то одповідив:

«Мосці панове! би то кождий видів,

Єсли вам ідет о свої зелживості,

Нам теж о святості.


Для того вам з дороги не уступили,

Бо сьмо ся били на тоє спорядили,

Жеби поцтивость впрод богу оддали,

Ви не витрвали».


Внет мещан зацних в колоду посажано,

А найубогших в темницю загнано,

Аби розправи до часу чекали

І горло дали.


Хотіли духовнії в тую справу вложити,

А на їх здоров'я горло своє положити,

Але їм слова на то рещи не дано,

Преч їм казано.


Под час юрмарку, нікгдись славного,

А тепер, реку, юж занедбаного,

На самую взгарду звести їх казано,

Жеби стинано.

Там кільку мещан мечем прикро стято,

Четвертому уші і носа утято,

А онії трупи ховать заказали,

Псом торгати дали.


А других єще дано на поруку,

Радячи, що їм дадуть за муку;

Только потаємне звади якіїсь кнують,

Що їм готують.


Больше убогий там єст виноватий

І предше згинет, ніжли багатий,

Хто зась ліпше пінязьми залежить,

Той ся не трвожить.


Німаш ся як розмовити з сусідами,

Бо потаємної здради повно завсігди,

Там под окнами і в ночі слухають,

Що розмовляють.


О ти Острогу, місто справедливоє!

В тобі бивали мешканці цнотливії,

Не єден тепер твоєї пригоди плачет, —

Єст кто і скачет.


Ти-сь било хлібом завжди приходневі,

Ти убогому маткою било студентові,

В тобі хто мешкав, нігди не шкодовав,

Хто ся шановав.


Тераз не стуйте ж! на що ж юж приходить!

Снат ся юж на тоє, подобно, заводить,

Жеби сь юже било в нівеч обернено,

З грунту знищоно.


О пані зацная! будь же літостивая,

Не будь крьвє людської так ганебне хтивая,

А тот гнів в собі рач умодеровать,

Ласку даровать.


Отпусти ж вини виноватцом своїм,

Би теж пан, єсли-сь пребачив, і твоїм,

В которім ся кохаєш, єго наслідуєш,

Вірне милуєш...












M. H.


Криптонім не розшифровано. Про автора відомо тільки те, що він сам про себе повідомляє, а саме, що він «з Ровного, з найубогшої школи». Мабуть, він був учителем у цій школі.

Лямент о пригоді... мещан острозьких... — Подається за публікацією: Житецький П. Острозька трагедія. — «Записки Наукового товариства ім. Шевченка», 1903, т. 51, c. l — 24.

Пані воєводина віленська — Анна Алоїза Ходкевич (? — 1654), дочка князя Олександра Костянтиновича Острозького, онука князя Костянтина (Василя) Костянтиновича Острозького. У 1621 р. вийшла заміж за великого гетьмана литовського Яна Кароля Ходкевича. Через десять років овдовіла. Підпала під вплив єзуїтів; займалася філантропічною діяльністю; з метою окатоличення підвладної людності відкрила початкову школу в Острозькому замку і в 1624 р. заснувала єзуїтську колегію в Острозі та Ярославі.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.